Характеристика країн Африки.
Здобуття незалежності народами африканського континенту. Економічний та політичний розвиток країн Африки у 90-х роках. До Другої світової війни формально незалежною країною у Африці була лише Ліберія.
Решта територій були колоніями Італії, Франції, Бельгії, Португалії. Однак початок 60-х рр. ознаменувався остаточним розпадом колоніальної системи у Тропічній і Південній Африці (за винятком колоній Португалії). Процес здобуття незалежності став незворотним. На політичній карті світу невдовзі з'явилося понад 40 нових держав. Особливо плідним у цьому відношенні став 1960 р. — «рік Африки», коли незалежність здобули одразу 17 країн, у 1963 звільнилася Кенія, у 1964 — Замбія та ін.Частина країн (Нігерія, Замбія, Камерун та ін.) одразу обрали шлях ринкової економіки. Завдяки багатим природним ресурсам, сильній президентській владі вони вийшли на перші місця в Африці за рівнем економічного розвитку. Інші (Конго, Гвінея-Бісау, Танзанія, Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Бенін, Мадагаскар, Зімбабве) довгий час орієнтувалися на планову економіку. Економічний розвиток цих країн залишає бажати кращого, хоча деякі з них (Гана, Конго, Гвінея) мали непогані стартові можливості.
Португальська колоніальна система на півдні Африки також розпалася. Даний процес започатковано здобуттям незалежності Анголою у 1975 р. Цей факт пов'язаний як з національно- визвольним рухом у самій Анголі (Народний рух за визволення Анголи — МПЛА — на чолі з марксистом А. Нето), так і з ліквідацією авторитарного режиму у самій Португалії у 1974 році.
Щоправда, характерним явищем для більшості африканських країн, шо отримали незалежність, були довготривалі громадянські війни та економічна залежність від колишніх країн- метрополій та інших розвинутих країн світу.
Країни Північної Африки — Туніс, Алжир, Марокко, що належать до арабського світу і об'єднані історичною арабською назвою Маїріб («Захід»), до Другої світової війни були колоніями Франції, а Лівія — окупована Італією.
У тяжкій боротьбі народ Алжиру здобував свою незалежність. На чолі її стояла організація «Північна африканська зоря», утворена ще у 20-ті рр. XX століття. У 1947 р. Франція видала закон, згідно з яким алжирцям надавалися права французьких громадян, але без надання державної незалежності їхній батьківщині. Тому створений у 1946 р. Революційний комітет розпочав підготовку до збройного повстання. У 1954 р. Комітет був перетворений на «Фронт національного визволення», створена армія і розгорнуто повстання. У відповідь Франція ввела до Алжиру війська. Збройна боротьба, в якій загинуло понад 1 млн. алжирців, точилася до 1962 р., коли Франція визнала незалежність Алжиру. Після всенародного референдуму він проголошений Народною Демократичною Республікою. Першим головою уряду, а згодом президентом АНДР став Ахмед Бен Белла.
Трохи раніше Франція визнала незалежність Марокко і Тунісу (1956). Лівія стала незалежною у 1951 р., коли нова конституція проголосила її об'єднаним королівством.
Марокко і Туніс обрали шлях ринкової економіки і демонструють сьогодні рідкісний для країн Африки приклад динамічного економічного розвитку. Алжир до початку 80-х рр. запроваджував планову економіку і орієнтувався на CPCP. Водночас зростала роль армії в суспільстві і державі. На початку 90-х рр. ця країна пережила політичну кризу, коли на виборах перемогли ісламські фундаменталісти. Світський уряд Алжиру був змушений скасувати результати виборів. Політична ситуація в країні залишається напруженою.
Лівія до 1969 р. була монархією. 1 вересня 1969 р. група офіцерів на чолі з 27-річним капітаном М. Каддафі захопила владу у свої руки. Відповідно до теорії «арабського соціалізму», автором якої є Каддафі, у 1977 р. Лівія проголошена Соціалістичною Арабською Народною Джамахірією (джамахірія — влада народу). На чолі держави став сам Каддафі (офіційний титул — лідер лівійської революції) і 4 його соратники по перевороту. Теорія «арабського соціалізму», викладена у «Зеленій книзі» Каддафі, є, з його точки зору, третьою після доктрин капіталізму і соціалізму.
Вона включає положення раннього ісламу (ідеї рівності й соціальної справедливості), чимало марксистських ідей, положення арабського націоналізму і анархо-синдикалізму. Політичні партії тут заборонено. До останнього часу Лівія займала різку антиамериканську позицію, що дало підставу США звинуватити її керівництво в міжнародному тероризмі. У 1986 р. США нанесли ракетний удар з літаків по палацу Каддафі в Тріполі, а у 1992 р. OOH проти Лівії були введені економічні санкції. Незважаючи на певну лібералізацію режиму Каддафі, який з середини 90-х років намагається відмежуватися від міжнародного тероризму і здійснювати сучасну трансформацію лівійського традиційного суспільства, ізоляція Лівії від інших країн світу зберігається. Завдяки експорту нафти загальний рівень життя населення, навіть за умов жорстокого авторитарного режиму, є порівняно високим.Одне з провідних місць у регіоні займає Єгипет. Ця країна була формально незалежною від Британії ще з 1922 року. 23 липня 1952 р. таємна організація «Вільні офіцери» здійснила державний переворот. Монархія, на чолі якої стояв король Фарук, була ліквідована. У 1956 р. була прийнята нова конституція Єгипту, що проголосила колишню монархію республікою і обрала Гамаля Hacepay керівника перевороту, першим президентом країни. На цій посаді він залишався до своєї смерті в 1970 році. Саме з його ім'ям пов'язані значні зміни у єгипетському суспільстві, що висунули цю країну на роль лідера арабського світу.
Hacep хоч і був переконаним націоналістом, проводив прорадянський курс, зокрема націоналізував Суецький канал, що викликало у 1956 р. англо-французько-ізраїльську інтервенцію. Після втручання у події CPCP війська інтервентів були виведені з країни. З Радянським Союзом було укладено договір про дружбу і співробітництво (1958). Стратегічний курс президента був спрямований на утворення єдиної арабської держави. Тому в 1958-1961 рр. Єгипет і Сирія утворили Об'єднану Арабську Республіку, сподіваючись, що згодом до неї приєднаються інші арабські держави.
З 1961 р. Єгиптом взято курс на «соціалістичне будівництво»: проведено націоналізацію промисловості (державний сектор склав 70% економіки: до нього увійшли залізниці, автотранспорт, будівельні компанії), аграрну реформу, у політичній сфері робилися спроби запровадити однопартійну систему. Криза прорадянської моделі суспільства, зниження життєвого рівня населення, поразки у конфлікті з Ізраїлем спричинили падіння авторитету Насера і міжнародну ізоляцію країни.Президент Анвар Cadam після передчасної смерті Насера повів політику «зворотного курсу»: налагодив тісні контакти з США, розпочав лібералізацію економіки і торгівлі, відкрив Суецький канал. Але у відповідь на Кемп-Девідську угоду, підписану ним 1979 р. під час святкування Дня незалежності в жовтні 1981 р. група військових розстріляла з автоматів і закидала гранатами трибуну Садата. Новий президент — Хосні Мубарак підтримав курс свого попередника. Відносини з арабськими країнами стабілізувалися, і Єгипет знову зайняв провідне місце у мусульманському світі. Наприкінці 2010 р. по країнах Північної Африки прокотилася хвиля революцій, що розпочалася у Тунісі. Внаслідок «фініковоїреволюції» в Єгипті Мубарак був усунений від влади та заарештований. Його звинувачують у розкраданні державних коштів, розстрілі демонстрантів- опозиціонерів на центральній площі Каїру Taxpip.
Рух за незалежність в Тропічній і Південній Африці пожвавився відразу після Другої світової війни. Проголошений на У Панафриканському конгресі в 1945 р. антиколоніальний курс пригноблених народів призвів до виникнення в країнах регіону політичних партій і профспілок, активізації їх діяльності з метою мирного здобуття незалежності. Але після проголошення незалежності в багатьох з цих країн загострилися міжетнічні конфлікти й внутрішньополітична боротьба, що нерідко виливалися у криваві сутички і громадянські війни. Через такі випробування пройшли, наприклад, Конго, Нігерія, Кенія, Ангола, Чад, Сомалі та чимало інших держав. Це, звичайно, стримувало розв'язання ними проблеми подолання економічної і культурної відсталості та гальмувало розвиток закономірних інтеграційних процесів на континенті.
Обрання, за підтримки CPCP, чималою кількістю африканських країн орієнтиром свого самостійного розвитку соціалізму (Гана, Замбія, Ефіопія, Бенін, Танзанія та ін.) та занепад соціалістичних експериментів також не сприяли успішному цивілізаційному розвитку цих держав.Крах апартеїду на півдні Африки. Найбільш розвинутою в Африці країною з ринковою економікою є Південно-Африканська Республіка (ПАР), — створена у 1961 р. після свого виходу з Британської Співдружності. Протягом тривалого часу там існувала система апартеїду — з 36 млн. населення політичні права мали лише 5 млн. білих, проводилася колоніальна політика щодо окупованої Намібії. В авангарді боротьби за соціальну й політичну рівність виступав Африканський національний конгрес (AHK), створений ще у 1912 р. як перша політична організація не лише в Південній, але й в Тропічній Африці. У 1990 р. Намібія, остання з колоній світу, здобула незалежність. У самій ПАР наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. поступово відійшли від апартеїду за президента Фредеріка де Клерка. 1994 р. у країні відбулися парламентські вибори, в яких уперше брали участь кольорові громадяни. Президентом обрано лідера AHK — чорношкірого Нельсона Манделу, який після 23-річного ув'язнення був звільнений у 1990 році. У 1998 р. міністром оборони країни вперше за всю її історію теж став чорношкірий. В економічному відношенні ПАР — розвинута індустріально-аграрна країна, багата на корисні копалини; є світовим лідером у видобутку золота, платини, алмазів тощо.
1993 р. на карті Африки з'явилася ще одна країна — Еритрея (колишня провінція Ефіопії), яка вела боротьбу за незалежність понад 100 років. Ефіопія втратила вихід до Червоного моря. У 1998 між Еритреєю й Ефіопією виник воєнний конфлікт за 400 кв. км землі — вихід до Червоного моря. Конфлікт загострився на початку 1999 року.
У 2011 р. незалежність проголосив і був визнаний країнами світу Південний Судан.
Проблеми «Чорного» континенту. Отже, основними проблемами «Чорного» континенту є:
• в політиці: встановлення у переважній більшості країн авторитарних режимів, постійні військові перевороти, етнічні протистояння, що нерідко приводять як до громадянських воєн, так і до воєн між країнами (громадянські війни в Руанді між народами тутсі та хуту, а також у Сомалі, Ліберії, Уганді); племінний сепаратизм;
• в економіці: гостра нестача матеріальних ресурсів, скорочення експорту традиційних сільськогосподарських культур і, відповідно, прибутків; катастрофічно низький рівень життя, постійний голод мільйонів людей; неспроможність африканських країн конкурувати з іншими країнами світу;
• в соціальній сфері: залишки родоплемінного ладу, неписьменність більшості населення, відсутність кваліфікованих кадрів у всіх ділянках господарства та політичного й культурного життя.
ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
Заповнити хронологічну таблицю по одній з країн ( Японія, Китай, Індія, країни Південно-Східної Азії, Близького і Середнього Сходу та Африки).
__________________________________ [Назва країни чи регіону]
Дата_________ І_______.___________________________ Подія
[Назва підпункту за підручником]
______________________________________
___________________________ !Назва підпункту за підручником] І
Методичні рекомендації до складання таблиці:
Оскільки інколи в підручнику не зазначені дати для основних подій в історії країни або дата визначається приблизно («після того..,», «в кінці року...» тощо), то головною колонкою в таблиці є колонка «Подія». Необхідно виділити, в хронологічному порядку, основні події в історії країни і, якщо в підручнику зазначені дати, поставити їх в колонку' «Дати».
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
J. Визначте етапи деколонізації, причини розпаду світової колоніальної системи та шляхи розвитку незалежних держав в Азії та Африці. Покажіть на карті держави, що утворилися після розпаду світової колоніальної системи.
2. Визначте чинники, що сприяли японському «економічному диву» в повоєнний період. Охарактеризуйте внутрішню та зовнішню політику Японії наприкінці XX— на початку XXl століття.
3. Опишіть процес проголошення КНР, соціально-економічні експерименти китайських комуністів.
4. Охарактеризуйте причини та процес реформування економіки Китаю наприкінці XX — на початку XXl століття.
5. Опишіть боротьбу народів Індії за незалежність та його перемогу. Охарактеризуйте розвиток Індії наприкінці XX— на початку XXl століття.
6. Охарактеризуйте сутність близькосхідної проблеми та перспективи її врегулювання.
7. Порівняйте економічний та політичний розвиток країн Близького і Середнього Сходу (Туреччина, Іран, Ірак, Афганістан) в другій половині XX — на початку XXI століття.
8. Проаналізуйте економічний та політичний розвиток країн Близького та Середнього Сходу наприкінці XX - на початку XXl століття, враховуючи сутність ісламського фактора.
9. Охарактеризуйте курс Дж. Перу та І. Банді у внутрішній та зовнішній політиці Індії.
10. Опишіть процес здобуття незалежності народами Африки.
11. Визначте причини краху апартеїду на півдні Африки.
12. Дайте вчасну оцінку політичним діячам: Mao Цзедуну; Хомейні, І. Ганді.
13. Поясніть поняття і терміни: «Рух неприєднання», «культ особи», «культурна революція», «апартеїд».
14. Назвіть дати організаційного оформлення Руху неприєднання, початку ринкових реформ у Китаї, антитерористичної акція американський та британських військ в Іраку, «року Африки», здобуття незалежності Намібією.
КОНТУРНІ КАРТИ
1. Країни Східної Азії у другій половині XX століття.
2. Країни Середнього Сходу та Південно-Східної Азії у другій половині XX століття.
3. Країни Близького Сходу у другій половині XX століття.
4. Близькосхідний конфлікт. Палестинська проблема.
5. Африка у другій половині XX століття.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бураков Ю. Кипаренко Г., Мовчан С. Всесвітня історія: новітні часи: Підруч. для 11-го кл. серед, загальноосв. навч. закл. — Вид. 4-те, виправи, та доповн. —К.: Генеза, 2005. — С. 237-317.
2. Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002). Навчальний посібник. — Вінниця: Фоліант. — 2003. — С. 408-478.
3. Козицький А.М. Новітня історія Азії та Африки. Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів. —Львів: Афіша, 2003. —С. 147-424.