Створення держави Ізраїль (1947 р.). Виникнення палестинської проблеми.

Утворення держави Ізраїль. Виникнення і загострення близькосхідної проблеми. Одним з важливих наслідків Другої світової війни стало утворення держави Ізраїль на Близькому Сході. Це на довгі роки висунуло близькосхідну кризу до числа центральних міжнародних проблем.

29 листопада 1947р. Генеральна Асамблея OOH більшістю голосів прийняла резолюцію про розподіл Палестини на єврейську та палестинську держави (рішення №181):

• єврейська держава Ізраїль отримувала — 56,47 % території Палестини;

• арабська держава Палестина — 42,88 % території;

• Єрусалим з околицями (0,65 % території Палестини) виділявся у спеціальну зону під міжнародним контролем.

Не дивлячись на заперечення арабського світу, згідно з цією резолюцією OOH 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Першим прем'єр-міністром нової країни став Давид Бен-Гуріон, а президентом — лідер партії сіоністів Хаїм Вейцман.

CPCP та США підтримали утворення Ізраїлю, розраховуючи створити свій форпост на Сході і сприяти розпадові Британської імперії. Араби-палестинці не змогли створити свою державу через відсутність попередніх політичних структур і демонструючи невизнання резолюції ООН.

15 гравня 1948 р. Єгипет і Саудівська Аравія, Трансйорданія, Сирія та Ліван, Ірак розпочали першу арабо-ізра'ільську війну, але програли (1949), оскільки Ізраїль підтримали США, CPCP, деякі європейські країни. Наслідки війни:

• ізраїльська армія окупувала більшість території Палестини, захопивши 6,7 тис кв. км арабських територій;

• Ізраїль в односторонньому порядку проголосив Єрусалим своєю столицею, незважаючи на постанову OOH про поділ міста та надання йому міжнародного статусу;

• Єгипет зайняв Сектор Гази;

• Трансйорданія окупувала західний берег річки Йордан;

• розпочалася масова еміграція ііалестинців (750 тис. чол.) до сусідніх арабських країн.

Наприкінці 50-х рр. у Кувейті виник «Рух за національне визволення Палестини» (ФАТХ) на чолі з Ясіром Арафатом. Встановивши контроль над Організацією визволення Палестини (ОВП, 1964), Арафат (з 1968 р.) став її лідером, а також головнокомандуючим палестинськими збройними силами. ОВП стала повноправним представником палестинських арабів у світі (1974). CPCP став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем.

Розпочалося більш ніж 50-річне протистояння між євреями та арабами, яке включило в себе:

• «Шестиденну війну» (друга арабо-ізраїльська війна, 5-10 червня 1967 р.). Проти Ізраїлю об’єдналися Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак, заявили про готовність надати військову допомогу арабам Алжир, Кувейт, Ємен, Ліван, Судан. Перемога ізраїльтян стала найбільш значущою за наслідками — Ізраїль виграв війну, захопивши ще 70 тис. кв. км сусідніх арабських держав: Синайський півострів у Єгипту, Голанські висоти у Сирії, західний берег річки Йордан, що був до того окупований Йорданією, арабський Сектор Гази та Східний Єрусалим. Ізраїль встановив повний контроль над Акабською затокою. Кількість палестинських біженців зросла до 1,3 млн. чоловік;

• сутички на виснаження з Єгиптом на лінії Суецького каналу («війна на виснаження», 1967­1969, 1969-1970 рр.);

• «Війну Судного дня^[117]» або «Семиденна війна» (третя арабо-ізраїльська війна, 6-24 жовтня 1973 р.).

• військові дії Ізраїлю в Лівані та Сирії 1982 р. (ОВП перемістилася до Лівану, що й стало причиною окупації Ізраїлем південного Лівану).

Близькосхідна криза стала водночас складовою частиною глобального протистояння двох військових блоків — НАТО та ОВД, США та CPCP.

Поступово Арафат переходить до ідеї створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд з ним. У грудні 1987 р. на лівому березі р. Йордан і в секторі Газа розпочалося народне повстання без застосування зброї — «інтіфада», що пішло на спад після 1990 року. Паралельно один з лідерів палестинців Сектора Гази шейх Ахмед Ясин створив напіввійськову терористичну організацію XAMAC («Ісламський рух опору»), що зайняла непримиримі позиції щодо Ізраїлю. Він закликав своїх прихильників до війни на повне знищення Ізраїлю.

15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини в еміграції проголосила незалежність Палестини, визнавши право Ізраїлю на існування. В результаті тривалих таємних переговорів^[118] було укладено ізраїльсько-палестинську угоду у Вашингтоні (13 вересня 1993 р.). Відповідно до неї:

• палесгинці визнали право на існування Ізраїлю, відмовлялися від тероризму та методів насильницької анти ізраїльської боротьби;

• Ізраїль визнав ОВП повноважним представником палестинського народу, надавав палестинцям обмежену автономію на територію Сектора Гази та західного береіу р.

Невдоволення цією угодою виявив XAMAC та організація «Аль-Джазіра» («Священна війна»), продовживши терористичні акти. Незважаючи на терор і спротив мусульманських радикалів, на президентських виборах в палестинській автономії 1996 р. переміг лідер поміркованих Я. Арафат.

З перемогою на виборах в Ізраїлі правих партій і приходом до влади прем'єр-міністра Б. Натаньягу (1997 р.) ситуація загострилася: Натаньягу виступив за передачу Палестині не 11 % території, як того бажають палестинці, а 9 %. Він також виступив проти передачі до складу Палестини Єрусалиму. Новий прем’єр Ізраїлю Єгуда Барак (1999) до травня 2000 р. вивів всі ізраїльські війська з Лівану, зажадавши від палестинців енергійної боротьби з терористами у своєму середовищі.

Проте після антиарабського виступу Аріеля Шарона на святому для мусульман місці — Храмовій горі в Єрусалимі 28 вересня 2000 р. розпочалася «друга інтифада» («Інтифада аль- Акси»). Вона тривала до 2004 р. — до кончини лідера ОВП Я. Арафата й знищення засновника ХАМАСу шейха Ахмеда Ясина. Палестинську автономію очолив поміркований лідер Махмуд Аббас.

В 2005 р. Ізраїль остаточно вивів свої війська із Сектора Газа й розпочав втілення плану однобічного розмежування з палестинцями — почалося будівництво бетонної стіни по кордону з палестинськими землями.

25 січня 2006 р. на виборах у Палестинську законодавчу раду здобув перемогу фундаменталістський ісламський рух ХАМАС, який вважається в Ізраїлі (а також у США і Європі) терористичною організацією. Виконуючий обов'язки прем'єр-міністра Ізраїлю Ехуд Ольмерт заявив про припинення будь-яких контактів з новим палестинським урядом, доги поки рух XAMAC не визнає право єврейської держави на існування й не відмовиться від збройної боротьби. Голова Палестинської адміністрації Махмуд Аббас заявив, що він залишається головнокомандуючим палестинськими силами безпеки (у рядах яких налічується до 50 тисяч бійців), всупереч протестам ХАМАС.

Наприкінці березня 2006 р. у Палестинській автономії загострився конфлікт між збройними угрупованнями, що суперничають, — «Батальйонами Салах ад-Дина» (бойове крило «Комітетів народного опору») і палестинськими службами безпеки разом з бойовиками воєнізованого крила руху ФАТХ — «Бригади мучеників аль-Акси». До зими ситуація загострилася до межі громадянської війни.

У січні 2007 р. за посередництвом короля Саудівської Аравії Абдалли у Мецці було досягнуто домовленості між ФАТХ і XAMAC про припинення вогню й створення уряду народної єдності. У червні знову спалахнули зіткнення між угрупованнями ФАТХ і ХАМАС. Махмуд Аббас розпустив уряд автономії й увів надзвичайний стан.

Найважливіші події післявоєнного розвитку Ірану, Афганістану. Ісламський фундаменталізм. Країни Середнього Сходу — Іран та Афганістан отримали незалежність ще на початку XX століття. У післявоєнний період цей регіон знаходився під особливо пильною увагою CPCP і Британії, пізніше — США. Даний регіон багатий корисними копалинами, особливо — нафтою, має. вигідне географічне становище, торговельні шляхи, вихід до Індійського океану. У релігійному відношенні це мусульманська (ісламська) цивілізація, важливим догматом якої є беззаперечне підкорення Аллаху (ісламському Богу), владі та ісламській державі. В економічному відношенні це малорозвинені країни, які, однак, намагаються активно впливати на ситуацію в світі.

У 50-90-і рр. найнестабільнішою в політичному відношенні країною є Ірак, де у 1958 р. була ліквідована монархія й проголошена республіка. Протягом наступних 20 років там відбулося 4 державні перевороти. Останній, 1979 р., привів до влади Саддама Хусейна, який встановив сильний авторитарний режим. Ним було розв'язано війну з Іраном (1980-1990), яка перетворила Ірак на країну-боржника, війну з Кувейтом (1991), що призвела до міжнародної ізоляції Іраку.

Велику роль в регіоні відіграє іслам, діячі якого претендують на політичну владу. Яскравим підтвердженням цього є післявоєнна історія Ірану. Кінець 70-х рр. характеризувався загостренням кризи шахського режиму в цій країні (шах Мохаммед Реза Пехлеві правив, і досить успішно, Іраном з 1941 p.), зростанням впливу мусульманського духовенства на чолі з аятоллою¹¹’ Рухома Хомейні. Останній розробив теорію ісламської революції і побудови ісламської держави. Приводом до початку революції став розстріл урядовими військами Ірану релігійно-політичного мітингу в одній з мечетей. Спроба шаха піти на поступки опозиції успіху не мала, країною прокотилася хвиля антишахських маніфестацій. У січні 1979 р. шах був змушений покинути країну, у лютому з еміграції у Франції повернувся Хомейні. 9 лютого 1979р. монархію повалено, а 1 квітня Іран проголошено Ісламською республікою на чолі з Хомейні.

Кінцевою метою своєї діяльності Хомейні вважав утворення всесвітньої ісламської держави шляхом жорстокої боротьби із слугами Сатани — інтелігенцією, імперіалістами (передусім — американцями), комуністами. Хомейні припинив контакти своєї країни із західними державами, ліквідував американські воєнні бази, закрив іноземні фірми і банки. Він проводив курс на дестабілізацію становища у деяких регіонах ісламського світу (спроба перевороту в Бахрейні (1981), антиурядові виступи шиїтів у Саудівській Аравії, криваві погроми у місті Мекка (1979) та ін.). Хвиля ісламського фундаменталізму охопила весь регіон. Світовою проблемою став також іранський тероризм. Після смерті в 1989 р. Хомейні до влади в Ірані прийшли т. з. «помірковані ісламісти», які виступають з прагматичних позицій і головним завданням Ірану вважають розв'язання економічних проблем та розвиток міжнародного співробітництва.

Ареною жорстокої громадянської війни став Афганістан, найвідсталіша країна регіону. Понад 90% населення — жителі села, що перебувають під владою феодалів. Центральна влада на чолі з королем Захір-Шахом (1933-1973 рр.), а після повалення монархії — прем'єр-міністром і головою держави М. Даудом (1973-1978) ніколи не контролювала всієї території; єдиної нації не склалося. Основна ворожнеча точиться між пуштунами і таджиками. Більшість населення неписьменна, панує іслам у найконсервативніших формах.

За цих умов у квітні 1978 р. групою радикально настроєних офіцерів був здійснений військовий переворот — т. з. «квітнева революція» — і незабаром проголошено Демократичну Республіку Афганістан. До влади прийшла Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), керівники якої були прихильниками соціалізму і користувалися підтримкою керівництва Радянського Союзу. Розпочалися соціально-економічні реформи, які проводило керівництво країни на чолі з H. Таракі, X. Аміном, Б. Кармалем. Після жорстокої боротьби всередині уряду до влади прийшов Амін, який намагався послабити залежність Афганістану від CPCP. У грудні 1979 р. за підтримки радянських спецслужб до влади прийшов Кармаль, усунувши Аміна, у країну введено радянські війська (приблизно 100 тис. чол.). До січня 1980 р. вони взяли під контроль майже всю територію Афганістану і в країні розгорнулися перетворення за радянським зразком. Це ще більш ускладнило ситуацію, підняло населення на боротьбу з «гяурами» (невірними). Після нікому не потрібної десятилітньої війни, під час якої загинуло понад 1 млн. афганців і понад 14 тис. радянських військових, радянські війська у лютому 1989 р. були виведені з країни. Але політична ситуація в Афганістані не нормалізувалася до сьогодні.

Зокрема, недовго пробув при владі прорадянськи налаштований Н. Наджибулла, який проголосив курс на примирення у країні. Воєнні дії 1995-1997 рр. між військами президента Раббані, який очолював Ісламське товариство Афганістану, і опозицією (Ісламська партія Афганістану на чолі з Г. Хекматіаром, Національний ісламський рух Афганістану — генерал М. Дустум, Партія ісламської єдності — Халілі, рух «Талібан» — Омар) призвели до підпорядкування «талібам» більшої частини території країни. Таліби (передусім студенти медресе — вищих мусульманських навчальних закладів), які захопили Кабул, жорстоко побили Наджибуялу, прив'язали до автомобіля і напівживого протягнули вулицями столиці. Його тіло з ротом набитим грошима, що символізувало продажність режиму, декілька днів висіло у Кабулі. Наслідками війни стала руйнація економіки, ускладнена землетрусом навесні 1998 р. на півночі країни.

Країни Південно-Східної Азії. Національно-визвольна боротьба у французькому Індокитаї. Країни Південно-Східної Азії (Бірма, Таїланд, В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Малайзія, Філіппіни, Індонезія, Сінгапур) в роки Другої світової війни були окуповані Японією. Вони були використані нею як джерела сировини, ринки збуту і як воєнні бази. Після поразки Японії в регіоні розгорнувся національно-визвольний рух. У серпні 1945 р. у В'єтнамі та Індонезії перемогли

’* Аятолла («знамення Аллаха»] - найанша релігійна поста у мусу.тьман-шиїтів. революції. В'єтнам був проголошений демократичною республікою 2 вересня 1945 р. Головою Тимчасового уряду та беззмінним керівником країни протягом наступних 24 років став Xo IHi Мін. Він встановив один із найбільш тривких комуністичних режимів у світі. 17 серпня 1945 р. була проголошена незалежність Республіки Індонезія. Її першим президентом став Сукарно (з 1968 року — Сухарто). Розвиток цієї країни пішов іншим, ніж В'єтнаму, більш демократичним шляхом. Однак країни-метрополії розпочали воєнні дії проти цих держав.

У вересні 1945 р. французькі війська захопили центральну і південну частини В'єтнаму. Однак завдяки допомозі CPCP в'єтнамській армії вдалося навесні 1945 р. розбити французький експедиційний корпус у районі Дьєнб'єнфу. У липні 1954 р. між Францією і В'єтнамом були підписані Женевські угоди, за якими незалежним став Північний В'єтнам (Демократична Республіка В'єтнам, ДРВ). На південь від 17-ї паралелі у Південному В'єтнамі розташувалися французькі війська. Угода передбачала поступове виведення французьких військ, проведення загальних виборів через 2 роки з метою об'єднання країни. У 1956 р. у Південному В'єтнамі були проведені вибори у Національні збори і прийнято конституцію. Одна із її статей забороняла будь- які дії, спрямовані на розповсюдження в країні комуністичних ідей, тобто була застереженням від комуністичної експансії Північного В'єтнаму. США, Великобританія, Франція визнали цю нову республіку і надали їй значну економічну й воєнну допомогу. Однак створений у 1960 р. Національний фронт визволення Південного В'єтнаму на чолі з комуністами, спираючись на підтримку ДРВ, розгорнув активні бойові дії проти сайгонського режиму, що поклало початок громадянській війні у В'єтнамі.

Американо-в'єтнамська війна. США, бажаючи втримати Південний В'єтнам під своїм контролем і не допустити встановлення там комуністичного режиму, поступово втягнулися у цю війну, а з 1964 р. розпочали активні воєнні дії проти ДРВ. Ця амсрикано-в'єтнамська війна — найбільш кривава серед локальних війн XX ст. — тривала майже 10 років і завершилися перемогою В’єтнаму. В січні 1973 р. США підписали Паризьку угоду про припинення війни і відновлення миру у В'єтнамі. 2 липня 1976 р. В'єтнам було об'єднано і проголошено створення Соціалістичної Республіки В'єтнам (СРВ) із столицею в Ханої. Крім всього, це була також і перемогою Радянського Союзу, його найбільшим успіхом у «холодній війні» з США.

В грудні 1976 р. Комуністична партія В'єтнаму на своєму з'їзді затвердила програму будівництва соціалізму в масштабах всієї країни. У 1980 р. була прийнята конституція СРВ. Однак соціалістичні експерименти закінчилися провалом, і з кінця 80-х рр. компартія поступово стала переводити економіку В'єтнаму на ринкові рейки. 1986 р. правляча комуністична партія розпочала економічні реформи, схожі з китайськими: зменшилося державне планування; надано свободу підприємствам; поліпшені умови діяльності дрібних приватних підприємств, надано пільги іноземному капіталові; у конституцію внесено статтю про приватну власність. Наслідком стало економічне зростання — В'єтнам вийшов на 3 місце у світі по експорту рису, припинено інфляцію, збільшилися іноземні інвестиції переважно від приватних підприємців зі Східної і Південно- Східної Азії. Середній приріст ВНП у країні — 8-9 % на рік. Змінилася і зовнішня політика СРВ. Наприкінці 80-х років вона вивела свої війська з Камбоджі і Лаосу, які до того були у сфері її впливу, нормалізувала відносини з Китаєм, який у 1979 р. розпочав проти В'єтнаму воєнні дії, а у 1995 р. були відновлені дипломатичні відносини між США і СРВ.

В Індонезії до 1949 р. точилася війна з крашою-метрополією Нідерландами. Після періоду «ліберальної економіки» 1950-1957 рр., який характеризувався нестабільністю господарського життя, Сукарно уводить воєнний стан. Обмежено приплив іноземного капіталу, націоналізовано підприємства голландців і англійців, розпочалося здійснення аграрної реформи, створено великий державний сектор. Спроба комуністів захопити владу у 1965 р. була придушена військовими на чолі з генералом Сухарто. У 1968 р. він став президентом, встановивши «новий порядок», що спирався на переважальний вплив армії у всіх сферах життя. З цього періоду країна на чолі з Сухарто розвивалася переважно завдяки експорту нафти. У 70-80-ті рр. було денаціоналізовано промисловість і аїрарний сектор. Зовнішня і внутрішня політика стали орієнтуватись на західні країни — іноземному капіталові надані пільгові умови для інвестицій. Прибутки вкладались переважно у будівництво шляхів, систем зв'язку, розбудову банківської справи, що заохочувало іноземні інвестиції. Рівень життя порівняно невисокий — 800 доларів на душу населення на рік.

Після виборів 1987 р. режим Сухарто ще більше зміцнів і в XXl ст. країна вступає в умовах відносного економічного піднесення та політичної стабільності.

«Червоні кхмери» у Камбоджі та їхня модель комунізму. Один з найтрагічніших періодів свого розвитку пройшла після війни інша країна Південно-Східної Азії — Камбоджа. Після отримання незалежності у 1954 р. гам було відновлено монархію на чолі з принцом Сіануком. У 1970 р. в країні відбувся державний переворот і до влади прийшов уряд на чолі з генералом Лон Нолом. Камбоджа була проголошена Кхмерською Республікою, а монархія — ліквідована. Але у 1975 р. до влади прийшов націоналістичний ультралівий режим «червоних кхмерів» на чолі з Пол­Потом. Обравши за взірець маоцзедунівський Китай, він висунув ідею кхмерського соціалізму: ліквідація міст, торгівлі, грошей, сім'ї, створення сільськогосподарських комун. Було знищено фактично всю інтелігенцію та військових. Усі жителі Пном-Пепя (столиці Камбоджі) виселені у сільські місцевості за 72 години, вводилися примусові шлюби. Знищено 3 мли. з 8 млн. населення. У 1978 р. В'єтнам за підтримки CPCP захопив Камбоджу, пол-потовців вигнали з країни і в січні 1979 р. була проголошена Народна Республіка Кампучія. Через 10 років в'єтнамські війська були виведені. Камбоджа поступово стала повертатися до мирного життя.

У 70-80-ті рр. при владі в країні перебував пров'єтнамський режим. Йому протистояли прибічники принца Сіанука, що правив країною до 1970 р., і «червоні кхмери», що контролювали великий регіон на кордоні з Таїландом. Тільки у кінці 80-х розпочався політичний діалог з метою досягнення єдності в державі. У 1989 р. В'єтнам вивів свої війська, у 1993 р. відбулися вибори, на яких перемогу здобули прибічники принца Сіанука, що знову очолив державу. У Камбоджі відновлено монархію. Але мирні ініціативи були зірвані у 1997 р., коли розпалася урядова коаліція і прибічники колишнього прем'єр-міністра Хун Сена розпочали громадянську війну.

Економічний розвиток країн Південно-Східної Азії. АСЕАН. Південну Корею, Гонконг, Сінгапур і Тайвань образно називають «азіатськими тиграми». Через їхній швидкий «стрибок» із економічної відсталості до процвітання за останні 25 років. Можна виділити декілька причин такого успіху:

• поєднання багатовікових традицій конфуціанства (повага до авторитету і влади, висока культура праці, жертовність в ім'я загального блага, вміння задовольнятися малим, відсутність прав і свобод західноєвропейського зразка тощо) з ринковою економікою;

• військова і фінансова підтримка з боку США, Південної Кореї і Тайваню, тривкі зв'язки Гонконгу і Сінгапуру з Великобританією;

• активне втручання держави в економіку — спонукання підприємців виявляти ініціативу, завойовувати міжнародні ринки; підтримка державою експортноорієнтованих галузей економіки.

У Південній Кореї (Республіці Корея), що виникла у 1948 р., у сфері послуг працює 52% населення. Щорічне економічне зростання протягом останніх 50 років складає тут 4,5-13 %, дохід на душу населення становить понад 11 тис. доларів на рік. Економічне процвітання країни розпочалося з розвитку текстильної промисловості й експорту текстилю, ціни на який на світовому ринку були невисокими через низьку собівартість робочої сили. У країні панував авторитарний режим військових (1948-1960 рр. — Лі Син Ман, 1960-1979 — Пак Чжон Xi). Демократичні перетворення розпочалися у 1987 р., коли були проведені перші всенародні вибори і введено в дію демократичну конституцію країни. У 80-х рр. Корея стала світовим лідером по виробництву побутової техніки, кораблів, легковиків, взуття. Всесвітньо відомими протягом короткого часу стали корпорації «Самсунг», «Хюндай», «LG», «Деу» (з останньою в Україні створено спільне підприємство по виробництву легковиків на базі автозаводу ЗАЗ).

Китайська республіка (Тайвань) створена у 1949 р. Чан Кайші, що емігрував на острів з континентального Китаю після поразки у громадянській війні. 53 % населення країни зайняті у промисловості і торгівлі. Як і в Кореї, економічному зростанню тут сприяв авторитарний режим на чолі з президентом Чан Кайші (1949-1975) та його сином Цзян Цзинго (1975-1986). Демократичні перетворення утвердились лише після смерті останнього. Розпочавши з експорту рису на світовий ринок, правлячий режим поступово створив умови для розвитку таких галузей промисловості, як текстильна, виробництво одягу і взуття, іграшок; пізніше розвинулося машинобудування, наукомісткі галузі. На сьогодні на Тайвані резервний запас валюти, американських доларів, найбільший у світі.

У Сінгапурі, що став незалежною державою у 1965 р., понад третина населення зайнята у фінансовій галузі та сфері послуг. Місто Сінгапур — один з фінансових центрів світу і великий порт. Лідером правлячого в країні авторитарного режиму з 1959 по 1990 рік був прем'єр-міністр Лі Куан Ю. Головні статті експорту — електроніка та комп'ютерна техніка, продукти нафтохімії, легкої промисловості.

У Гонконзі (Сянгані), що перейшов під юрисдикцію Китаю від Великобританії 1 липня 1997 р., найвищий серед «тигрів» рівень доходів на душу населення — 24,5 тис. доларів на рік. Місто експортує до 90 % виробленої продукції (одяг, іграшки, годинники). На виробництві зайнято 28,5 % населення, стільки ж — у торгівлі, ресторанному і готельному бізнесі.

Швидкий економічний розвиток багатих корисними копалинами країн регіону йде завдяки переважно китайській буржуазії. Вона виявила тут надзвичайну підприємливість, дуже швидко створивши великі транснаціональні корпорації. У Федерації Малайзія власне малайська буржуазія контролює лише ЗО % економіки, китайська — 60 %. На експорт ідуть каучук, олово, нафта, деревина, а останнім часом — електротехнічні вироби, комп'ютери. Щорічний приріст ВВП — 8­9%.

Королівство Таїланд, яке довгий час було слабко розвинутою, політично нестабільною державою (за 60 років 17 державних переворотів), у 70-80 рр. перетворилося на найбільшого в світі експортера рису. У 80-х роках завдяки іноземним інвестиціям і технологіям експортними товарами стали електроніка, продукція хімічної й автоскладальної промисловості.

Молоді індустріальні країни прагнуть до регіонального об’єднання. У 1967 р. Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни утворили АСЕАН. Економічне об'єднання, безмитна торгівля в рамках Асоціації дали змогу підняти рівень виробництва й перетворити цей регіон на один із центрів світової економіки.

6.