Канада

Канада є другою в світі після Росії за розмірами території^[427]. Це - країна із величезними просторами, холодним кліматом і невеликим населенням: на кінець 2015 р. воно складало майже 36 млн.

Формально Канада є конституційною монархією, фактично - це федеративна демократична держава із парламентською формою правління. Її історія веде відлік від 1867 р., коли парламент Великої Британії прийняв Акт про Британську Північну Америку. Цей Акт виконував роль Основного закону до того часу, коли у 1982 р. канадський парламент прийняв новий Конституційний акт, який консолідував Акт 1867 року і всі доповнення до нього, додав формулу зміни Конституції, а також Хартію прав і свобод. До того складовою частиною Конституції є деякі неписані звичаї, зокрема стосовно формування уряду країни. У Великій Британії ще до початку ХІХ ст. сформувалися принципи «відповідального уряду». Міністри (члени Кабінету) мусили водночас бути не тільки членами Таємної ради при монархові, але й членами парламенту, що накладало на них відповідальність і перед монархом, і перед парламентом. Тобто кабінет перетворився на орган, що пов’язував законодавчу гілку державної влади до виконавчої.

особі генерал-губернатора¹) до рук Кабінету, що уособлював незалежність Канади. І, по-друге, процес адміністративно-територіальної розбудови і зумовлена ним необхідність пропорційного представництва регіонів у Кабінеті при одночасному домінуванні останнього над виконавчими органами провінцій.

Канада - єдина країна в складі Співдружності^{[428] [429], де за британським зразком була створена і продовжує існувати Таємна рада - дорадчий орган для допомоги та поради в управлінні країною, члени якої призначаються і скликаються генерал-губернатором. В Канаді прем’єр-міністр одночасно є і президентом Таємної ради. В дійсності у сфері виконавчої влади Канади за двома «конституційними декораціями» у вигляді інститутів генерал- губернатора і Таємної ради діє реальний владний орган - Кабінет міністрів[430]. Таким чином наявна двоїстість. Вона виявляється у конститу­ційному закріпленні інститутів парламентської монархії, які сьогодні зберігають лише представницькі функції, і дійсному функціонуванні механізму представницької демократії.}

Канадський парламент складається з Палати общин (338 мандатів), яка відіграє головну роль у законодавчій діяльності, і Сенату (105 місць), що розглядає і, як правило, затверджує законопроекти, прийняті нею.

Вибори проводяться в один тур. Кандидати ведуть боротьбу у виборчих округах, які визначаються за цензом населення (в середньому 85 - 100 тис. осіб). Депутатом стає кандидат, який у своєму виборчому окрузі набирає найбільшу кількість голосів (абсолютна більшість не обов’язкова). Показовою є та обставина, що на політичній арені Канади, насамперед, в якості кандидатів в депутати Палати общин, більше цінуються не активні партійні функціонери, а професіонали у своїй сфері - економісти, юристи, підприємці, вчені. Кандидати, які висуваються до парламенту, часто не є професійними політиками. Коли при опитуванні виборців було задано питання про важливість політичного досвіду у кандидатів, лише 12 % респондентів відповіли, що політичний досвід - важливий фактор, проте у списку 13 якостей, вагомість яких треба було визначити, політичний досвід опинився майже у самому кінці.

Кожна партія може висунути не більше одного кандидата у кожному окрузі. У виборах мають право брати участь і незалежні кандидати (однак канадська практика показує, що число обраних незалежних депутатів не перевищує 1 - 2 осіб). Незаперечні переваги мажоритарної системи - простота підбиття підсумків голосування, можливість забезпечити «зворотний зв’язок» депутатів та виборців.

Незмінним за суттю залишається і політичний розклад на самій верхівці: Ліберальна і Консервативна партія, що змінюють одна одну при владі, жодного разу не віддали її представникам будь-якої іншої партії, хоча здавна політична система Канади вважається багатопартійною.

Якщо прослідкувати всю історію країни, то виявиться, що на виборах раніше частіше перемагала Ліберальна партія (заснована у 1873 р.)¹, - речниця інтересів великих міст, інтелігенції, а також національного канадського капіталу, що гуртується навколо «онтарійсько -квебекського ядра», значної частини католиків^{[431] [432]. Прем’єр-міністрами від цієї партії, принаймні у повоєнний період, обиралися переважно представники провінції Квебек. Вони виступали за сильну федерацію, «канадизацію» національної економіки, державне регулювання господарської діяльності, самобутність культури та самостійність зовнішньої політики. Ліберальна партія намагається додержуватися центристського політичного курсу, водночас залишаючи собі свободу маневру: часом вона висувала ініціативи правого ґатунку (наприклад, скорочення податків із найбагатших громадян та великих корпорацій), часом, навпаки, проводила політику, що надихалася лівими ідеями (активність держави у сфері охорони довкілля, реалізація програми створення центрів догляду за маленькими дітьми, нарощування допомоги країнам, що розвиваються). У її стратегії проглядає прагнення зберегти політичну опору серед свого основного електорату, водночас рекрутуючи собі додаткову підтримку як на лівому, так і на правому флангах громадської думки (водночас скорочуючи електоральну базу партій-суперників).}

Опорою консерваторів (партія заснована у 1854 р.) завжди були численні дрібні і середні підприємці, фермери, протестанти, а також ті представники інтелектуальної еліти, які виступали за тісні відносини спочатку із метрополією, а пізніше - із Сполученими Штатами Америки. Партія - за обмеження втручання держави в економіку, скорочення державних витрат і проведення «більш відповідальної» соціальної політи­ки. Вона була ініціатором послаблення контролю над іноземним капіталом. Як і в інших партіях консервативного напрямку, відстоюється зміцнення традиційних сімейних, політичних та моральних цінностей. Треба зазна­чити, що консерватори у Канаді зазвичай «закликаються» до влади за часів тяжких випробувань і кризових ситуацій, головним чином, в економіці.

Успадкована від Великої Британії двопартійна політична система, фактично діюча у Канаді, була серйозно модифікована у 1961 р. у зв’язку із створенням на базі канадських профспілок Нової демократичної партії (НДП), єдиної у Північній Америці партії соціал-демократичного типу. Вона займає місце на лівому фланзі партійно-політичного спектру Канади, додержується поміркованого соціал-демократичного реформізму. Нові демократи виступають за розвиток соціального страхування, обмеження зростання цін, розширення будівництва недорогого житла, демократизацію податкової системи, розширення участі населення у процесі прийняття рішень. Вони вимагають суттєво обмежити могутність монополістичного капіталу, що в умовах Північної Америки з її традиційним культом бізнесу виглядає досить радикально. НДП зробила вагомий внесок у проведення значних соціальних реформ, зокрема у прийняття державних законів про державне медичне обслуговування, пенсії, допомогу сім’ям. Потіснивши лібералів, що позиціонували себе в ролі центристів, з лівого флангу, НДП привернула у свої лави і значну частину представників трудових прошар - ків, які традиційно підтримували консерваторів. Таким чином, одержавши помітну кількість місць у парламенті, НДП виявилася спроможною впливати на політику як лібералів, так і консерваторів, хоча і не одержала можливості стати правлячою партією на федеральному рівні.

Інша важлива зміна у партійно-політичні конфігурації сталася у 1990 р., коли на федеральному рівні постав Квебекський блок, створений на основі провінційної Квебекської партії (заснована у 1968 р.) - виразниці сепаратистських настроїв у франкомовному Квебеку (всі депутати від цього блоку є представниками однієї провінції).

У 1967 р. у провінції Альберта було створено консервативну Партію реформ, яка у 1980-і рр. вийшла на федеральний рівень, роздробивши тим самим електорат Прогресивно-консервативної партії Канади. В результаті на виборах 1993 р. остання зазнала поразки: скорочення місць у парламенті сталося з 167 до 2. Роздробленість консервативного руху виявилася однією з причин чи не найдовшого в історії Канади безперервного правління лібералів - впродовж 13 років (з 1993 до 2006 р.). Об’єднання консер­ваторів відбувалося в два етапи - у 2000 р. шляхом створення на базі Партії реформ Канадського консервативного альянсу реформ (скорочено - Канадський альянс) і у 2003 р. в результаті об’єднання Канадського альянсу з Прогресивно-консервативною партією у єдину Консервативну партію Канади.

Слід наголосити, що Канаді притаманне вельми успішне розв’язання внутрішніх проблем на основі демократичних принципів організації політичного процесу, широкого залучення громадськості через спеціально створені інститути та механізми. Важко переоцінити роль неурядового сектору у розбудові громадянського суспільства в цій державі, у розвит­кові її демократичних основ, у доведенні думки канадського населення до процесу прийняття політичних рішень. Одне із головних завдань неурядових організацій - надання тих послуг, котрі не можуть забезпечити ділові й урядові кола, або які з тих чи інших причин залишаються поза їхньою увагою.

Загалом в країна нараховуються тисячі великих і малих організацій, кількість яких постійно зростає. Вони утворюють так званий «третій сектор» наряду із державою та ринком і все більше впливають на соціальні й політичні процеси. До цього сектору відносяться благодійні, волонтерські та інші численні організації, що об’єднуються у єдине ціле через некомерційний характер їхньої діяльності. Вона обіймає різні сфери - від освіти, допомоги бідним, інвалідам, багатодітним сім’ям до миротворчих акцій і навіть зовнішньої політики Канади. Сильними є позиції неурядових організацій у сферах охорони здоров’я, екологічної безпеки, підтримки гендерної рівності, вирішення сімейних конфліктів, а також, що не є характерним для інших країн, допомоги іммігрантам. До кола цих організацій також належать численні і активно діючі релігійні та етнокультурні організації, спортивні, дитячі, а також різні об’єднання професійного характеру. Чимало в Канаді й місцевих організацій, які відстоюють інтереси конкретних общин, того чи іншого населеного пункту або муніципалітету через взаємодію із бізнесом, урядовими структурами, науковими організаціями тощо. Діяльність некомерційного сектора, на думку самих канадців, сприяє зростанню громадянської самосвідомості, залученню пересічних громадян до вирішення найважливіших національ­них та місцевих завдань. Неурядові організації формують свою особливу політику, впливаючи на уряд і надаючи аналітичну інформацію громад­ськості. Таким чином, громадська думка впливає на процес прийняття рішень, що є показником громадянської зрілості Канади.

Найважливіші проблеми, які хвилюють канадців - це питання скорочення податків, виплати державного боргу, зменшення державної присутності у соціальних програмах, охорони довкілля і національної оборони. До них додаються теми морального плану, питання реформу­вання демократичних інститутів і фінансування політичних партій. Звичайно, погляди можуть бути різними, але принцип толерантності формує основу канадської політичної культури. Їй притаманні дві найважливіші особливості: по-перше, суспільство розглядається радше як органічне ціле, ніж як сукупність індивідів, по-друге, «сильний уряд» сприймається як засіб захисту громадських інтересів від приватних підприємців. Ці особливості частково зумовлюються географічним середо­вищем Канади: суворі північні природно-кліматичні умови спонукали державу відігравати значно більшу у порівнянні, скажімо із США, роль в економіці країни, контролювати і субсидіювати процес освоєння території, створювати відповідну інфраструктуру. Якщо США - країна, створена в результаті революції проти британської влади, а також федеративна держава із ліберальною ідеологією, так Канади як держава сформувалася не шляхом насильницької революції, а шляхом мирної еволюції в складі Британської імперії. Канадські політики, які стояли біля витоків канадської державності, були монархістами і вважали за необхідне мати сильну державу.

У другій половині ХХ ст. в Канаді сформувалася в багатьох аспектах інша, ніж в США та західноєвропейських країнах, модель соціально - економічного розвитку на основі загальної ринкової ідеології. Ця модель за своїми головними характеристиками - наче між європейською, заснованою на сильних соціальних гарантіях, та американською, де держава забезпечує значно менше соціальних благ і меншою мірою пом’якшує соціальну диференціацію у суспільстві. На відміну від США держава в Канаді активніше втручалася в процеси господарського та соціального розвитку. Раніше Канада відзначалася більшими масштабами державної власності і державного підприємництва. Відповідно вагомішою була й питома вага державних витрат у ВВП. У середині 1980-х рр. вона складала у США приблизно 35%, а у Канаді - майже 50%. Податкова система в Канаді сильніше згладжувала нерівність у розподілі прибутків між найбільш і найменш заможними прошарками населення. Канадська система охорони здоров’я вже від початку 1970-х рр. базувалася на принципах всезагаль- ного медичного страхування і гарантувала всім жителям країни широкий спектр безкоштовних послуг. Система вищої освіти діяла на базі громадських університетів та коледжів, що фінансувалися здебільшого державою.

На межі 1970 - 1980-х рр. в Канаді почали посилюватися протиріччя між системою державного регулювання, що склалася у попередні десятиріччя, і новими умовами й вимогами розвитку економіки та суспільства. Знизилася ефективність макроекономічної політики, заснова­ної на неокейнсіанських принципах. Уповільнення темпів господарського зростання викликало серйозні проблеми з фінансуванням масштабних економічних та соціальних програм. Механізми державного регулювання, які до того часу значно розрослися, втратили гнучкість у пристосуванні до швидких змін внутрішніх умов і зовнішніх викликів. Водночас процеси інтернаціоналізації світового господарства за умов розвитку нових інформаційних технологій набули небаченого розмаху і посилили свій вплив на економіку та системи державного регулювання країн, які брали активну участь у міжнародних торгово-інвестиційних обмінах.

Спроби придушити інфляцію за допомогою програми контролю над цінами і заробітною платою провалилися, результативність заходів у боротьбі з безробіттям виявилася низькою, почалося зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним. Все це підірвало довіру до ідей активізації державного втручання в економічне життя. У свідомості багатьох пересічних канадців «активна держава» почала асоціюватися із постійним зростанням податкового тягаря, прискореним підвищенням цін і загальною нестабільністю в економіці. До того ж у 1980-і роки в Канаді загострилися протиріччя між федеральним та провінційним рівнями влади із міжбюджетних питань, а активне втручання держави у господарське життя стало нестерпним для найвпливовіших угрупувань національного промислового капіталу. Парадокс: саме «економічний націоналізм», що проводився державою, створив сприятливі умови для прибуткового та ефективного функціонування приватних компаній в тих галузях, які раніше не були для них привабливими (телекомунікації, авіаційна промисловість, виробництво озброєнь та ін.). Але з часом надмірне опікування держави стало обтяжливим.

Точкою відліку сучасної політичної історії Канади можна вважати 1984 рік, коли на парламентських виборах перемогла Прогресивно- консервативна партія на чолі із Брайаном Малруні. Перебуваючи тривалий час в опозиції, вона постійно критикувала правлячу Ліберальну партію за надмірне втручання в економіку. Неабияке значення мала й та обставина, що у 1982 р. країну охопила економічна депресія, небачена від 1930-х рр. Нова правляча сила взяла курс на скорочення ролі держави в економіці. Відбувся зсув у співвідношенні позицій держави й ринку на користь ринкових сил, розвиток нових видів підтримки приватнопідприємницької діяльності і різноманітних форм взаємодії держави з бізнесом. Процес приватизації й змін у регулюванні обіймав не тільки продаж і передачу в недержавний сектор об’єктів державної власності, але й інші різного роду дії, які призводили до посилення приватних начал в економіці й соціальній сфері. Питома вага державних витрат у національному ВВП впродовж наступних років в Канаді скоротився більше, ніж у будь-якій країні, що входить до ОЕСР. Основні параметри господарського розвитку стали помітно кращими.

Успішний розвиток канадської економіки у подальші роки підтримує стабільність діючої моделі соціальної організації суспільства. При чому держава продовжує відігравати суттєву роль у її підтримці та регулюванні. Після тимчасового спаду соціальної активності вона від початку ХХІ ст. знов нарощує витрати і розширює свою участь у тих сферах, які визнані стратегічно важливими з точки зору соціально-економічного прогресу і зміцнення конкурентоздатності країни на світовому рівні. Вважається, що канадська економіка є сильною тому, що соціальні програми забезпечують формування освічених і здорових працівників, які живуть у безпечних соціальних умовах. У них - більша тривалість життя, високий освітній рівень¹, доступні високоякісні медичні послуги завдяки загальнодержавній системі медичного страхування, відсутні різкі контрасти в умовах і рівні життя громадян, які мешкають у різних регіонах країни, хороша екологія тощо. Держава гарантує будь-якій людині певний рівень життя. Збираючи за прогресивною шкалою податки з усіх працюючих^{[433] [434], вона надає фінансову допомогу (welfare) всім, хто з тих чи інших причин виявився неспроможним себе забезпечити. Таким чином Канада ліквідувала у себе прошарок, що знаходиться нижче межі бідності. Це стримує зростання соціальної напруженості та злочинності, зумовлених злиденністю. Така соціальна політика у поєднанні із високим рівнем морального виховання і чіткою роботою правоохоронних органів дозволила Канаді забезпечити один із найнижчих в світі рівнів злочинності і спокійні відносини між людьми з різних соціальних верств. Тут людина, яка одержує допомогу, не яриться на заможнішого сусіда, оскільки розуміє, що саме його виплати забезпечують їй порівняно стерпне існування. У порівнянні з іншими країнами, у Канаді значно менше помітна соціальна нерівність: менше бідних і незначна частка дуже багатих людей, які не прагнуть демонструвати свої статки. Відсутність гучних скандалів, пов’язаних із мільярдними аферами фінансистів, також підкреслює встановлений в країні порядок на рівні держави.}

Добре продумана система управління людьми, економікою та державою дозволили Канаді створити у себе одну із найбільш гуманних соціальних систем. Якщо спочатку масштабні соціальні програми створювалися в країні через співчуття до бідних, так потім виявилося, що ці програми також підвищують конкурентоспроможність робочої сили і канадської економіки в цілому. Широке визнання ключової ролі людського фактору в економічному та суспільному розвиткові стало основою формування нового концептуального підходу до формування соціальної політики.

І керівництво, і пересічний канадець турбуються про збереження існуючого рівня життя і його подальше підвищення. Існує розуміння, що високий рівень життя можливий тільки у «першорозрядній країні», як це формулюють канадські консерватори. Це означає, що країна повинна мати високорозвинене виробництво на рівні світових стандартів, а також ресурси швидкої модернізації. Інакше вона може відстати у світових перегонах. Таке відставання, в свою чергу, тягне за собою відплив капіталів та «мозків». А це швидко призводить до зниження ціни та якості товарів і послуг, що виробляються. Водночас за умов глобалізації економіки і участі у світовому господарстві країна повинна мати власні кваліфіковані кадри і населення, готове до політики швидкої модернізації. Це дає можливість бути лідером у сфері інновацій.

На межі ХХ - ХХІ ст. в економічно стабільній Канаді¹ на рівні довготривалої державної політики було зроблено серйозний поворот до побудови інноваційного суспільства, заснованого на високих освітніх стандартах та знаннях, що дозволяють досягати динамічніших темпів розвитку країни, змінити якісні характеристики усього суспільства за рахунок впровадження цих знань у життя. Канада стала на шлях принципо­вих змін своєї освітньої і науково-технічної політики, що має за мету охопити всі суспільні структури, забезпечити формування потужного інноваційного потенціалу. Йдеться про зміну ціннісних орієнтирів канадського суспільства, про потенційні шляхи його розвитку, про створення такої моделі економіки, яка у закордонній науковій літературі одержала назву «економіки, заснованої на знаннях» (knowledge-based economy).

Ініціатива створення загальнонаціональної програми з інновацій була висунута у січні 2001 р. тодішнім прем’єр-міністром країни Жаном Кретьєном - главою Ліберальної партії^{[435] [436]. У наступному році федеральний уряд підготував дві програмні доповіді під загальною назвою «Інноваційна стратегія Канади» із конкретними рекомендаціями й визначеними термінами переходу до нової економічної моделі, в якій за освітою і наукою, дослідженнями та їх впровадженням - провідна роль. В цілому заходи із реалізації концепції нової економіки у прийнятій стратегії диференційовані за чотирма основними напрямками:}

- заохочення канадського бізнесу для одержання найбільших вигод від ідей та інновацій, а також для розширення інвестицій у науково-дослідні роботи у всіх секторах економіки;

- підготовка фахівців і розвиток кваліфікаційних навичок, що забезпечують функціонування економіки, заснованої на знаннях;

- модернізація ділових процесів і державного регулювання для сприяння результативній інноваційній діяльності;

- заохочення місцевої і особистої інноваційної діяльності.

Особливий наголос робився на прискоренні процесу доведення нової продукції, нових знань до ринку, їхній комерціалізації. Своє місце у програмі зайняли також створення конкурентоспроможних технологічних парків навколо дослідницьких центрів («технологічних кластерів»), підтримка інноваційної діяльності малого і середнього бізнесу. Важливо підкреслити особливу роль федерального центру у становленні науково- технологічного потенціалу країни. Саме включення науково -технічної політики до переліку пріоритетних напрямків діяльності держави створює сприятливі умови для реалізації завдань загальнонаціональної інноваційної програми.

І потужна соціальна політика, і запровадження програм іннова­ційного розвитку можуть розглядатися в якості важливих засобів зміцнення єдності країни. За формою державного устрою Канада являє собою федерацію, якій притаманні багатоликість та багатоукладність. Інколи кажуть, що існує «дві Канади»: «Англійська» з переважанням англомовного населення і «Французька» - франкомовний Квебек. Інколи говорять про «п’ять Канад»: високорозвинений промисловий Центральний регіон - південні частини провінцій Онтаріо і Квебек; Атлантичний регіон, що відстав від нього; ресурсно-сільськогосподарський Степовий регіон; провінція Британська Колумбія, яку називають «Тихоокеанським фасадом», що бурхливо розвивається; малонаселена індіансько-ескімоська Північ. Найчастіше ж мова йде про «тринадцять Канад». Кожна з 10 провінцій має свій особливий господарський і політичний вигляд, відмінний від інших провінцій склад населення, власне законодавство, свою систему місцевих політичних партій, свій однопалатний виборний парламент, свій уряд і т. ін. Крім самоуправних провінцій існують 3 федеральні території, які управляються з Оттави. Вони розташовані на північ від 60 градусу північної широти - Північно-Західні Території, Юкон і Нунавут. Вони займають 40% території країни, але на них мешкає лише 0,3% її населення. Вони також мають свої виборні органи управління - територіальні ради, повноваження яких у порівнянні із провінційними органами влади вельми обмежені. Впродовж останніх десятиріч на підставі конституційних норм і діючого законодавства відбувається розширення провінційних повноважень при скороченні колись дуже значної влади центру.

Канада являє собою симетричну федерацію, тобто всі її провінції мають рівні права і обов’язки. Однак національна меншина франкоканад- ців, сконцентрована у Квебеку, прагне досягти асиметричного «особливого статусу», а Квебекська партія вимагає навіть відокремлення і утворення суверенної держави. У 1980 та 1995 рр. проводилися референдуми щодо незалежності Квебеку, проте позитивного результату вони не дали. При чому серед самих квебекців сама ідея і партія, яка її просуває, не мають незаперечної підтримки: на виборах до місцевого парламенту у квітні 2014 р. Квебекська партія одержала лише 25,4% голосів електорату. Така ситуація склалася через часткові поступки з боку центральної влади Квебеку без явного порушення принципу міжпровінційної рівності. Однак більшість канадських політиків досі вважає, що політична ситуація в цій провінції являє собою найбільш гостре внутрішньополітичне питання для всієї держави.

Як показує практика, канадський федералізм все більше викорис­товує на свою користь ресурс етнокультурної багатоманітності. Офіційна урядова політика у національному питанні формулюється як «мульти- культуралізм в рамках двомовності»^[437]. Майже 90% канадців вважають однією із найбільш значущих характеристик своєї країни саме багато - культурність - своєрідну «етнокультурну мозаїку», існування кількох самобутніх культур, що не «сплавлені воєдино». Серед основних факторів виникнення такої ситуації можна виокремити наступні:

1) це етнічна багатоманітність Канади, яка є країною переселенською, тобто більшість її жителів - іммігранти і нащадки іммігрантів, які прибували впродовж останніх століть з різних куточків світу;

2) це наявність не однієї, а двох націй -засновниць, двох основних етнічних спільнот - франкоканадців та англоканадців, що затримувало асиміляцію іммігрантів з інших етнічних груп і дозволяло їм зберегти свою самобут­ність, а отже і сприяло утворенню канадської «етнічної мозаїки культур».

Крім корінних жителів (індіанців та ескімосів), англоканадців і франкоканадців, в країні в наш час мешкають канадці китайського, італійського, німецького, індійського, українського, голландського, філіп- пінського, польського, португальського, єврейського, грецького, в’єтнам­ського, корейського походження, канадці чорношкірі, метиси і т. ін. Щорічно Канада приймає понад 250 тис. іммігрантів, більшість з яких становлять особи неанглійського і нефранцузького походження, переважно представники так званих «видимих меншин». Згідно визначенню, даному у Законі про рівні права на зайнятість, до останніх відносяться «особи неаборигенного походження, які не відносяться до європеоїдної раси і мають небілий колір шкіри». У ХХІ ст. понад 80% іммігрантів - уродженці країн Азії¹, Африки, Латинської Америки та тихоокеанських островів. Із врахуванням невеликої кількості власного населення Канада у пропор­ційному відношенні приймає іммігрантів більше, ніж будь-яка інша країна світу. За рахунок імміграції забезпечується понад 60% приросту місцевої людності.

Канада визнає регулювання імміграції в якості одного із найваж­ливіших напрямів сучасної демографічної й соціально-економічної політики. З усіх економічно розвинених країн вона має найбільш сприятливий режим імміграції, однак з кінця ХХ ст. діє досить жорстка процедура відбору, яку має проходити більшість переселенців. Новий Закон про імміграцію, що набув чинності з червня 2002 р., висуває високі вимоги до рівня їхньої загальної освіти, професійної кваліфікації і знання однієї чи двох офіційних мов - англійської або французької.

Мовне питання у будь-якому суспільстві є надзвичайно делікатним. Не дивлячись на те, що у минулому Канади не все складалося безконфліктно у сфері мовних відносин, нині офіційна рівність двох державних мов країни є важливим міжнародним активом країни, оскільки вони водночас є й двома основними світовими мовами^{[438] [439]. Канадська влада уважно стежить за тим, аби усі федеральні інститути (парламент, суди, структури, підпорядковані федеральному центру) неухильно дотриму­валися у своїй роботі із громадянами і у кадровій політиці принципу двомовності. Крім того, у тих провінціях, де франко- або англоканадці складають меншість, федеральний уряд охороняє мовні права цих меншин, зокрема, через особливі системи шкільної освіти рідною мовою. При цьому не йдеться про те, аби спонукати всіх громадян країни оволодіти обома мовами. Людина має право обирати: або знати одну з державних мов Канади, або, за допомогою урядових програм, оволодіти ще й другою мовою. В той же час федеральні служби зобов’язані надавати всі послуги тією мовою, яку у кожному конкретному випадку захоче той чи інший громадянин.}

Найбільше від інших провінцій у культурно-мовному плані відрізняється Квебек. Йому приділяється особлива увага в плані зміцнення канадської єдності та федералізму. Після референдуму 1995 р. щодо виходу провінції із складу канадської федерації, на якому прибічникам незалежності не вистачило трохи більше одного відсотку голосів, на пропаганду національної єдності сюди спрямовувалися величезні кошти. Спонсорські фонди просували ідею єдиної канадської держави через проведення різноманітних культурних і спортивних заходів у цій провінції. Пізніше спеціально створена у 2004 р. комісія Джона Гомері виявила, що у 1996 - 2004 рр. мали місце численні зловживання, коли сотні мільйонів доларів йшли на рахунки «дружніх» Ліберальній партії рекламних компаній та інших корпорацій у Квебеку, які виконували або незначні замовлення, або не виконували ніяких. Рекламні фірми завищували вартість послуг, водночас приймали на роботу функціонерів Ліберальної партії і виплачували їм солідну винагороду, яку ті легально жертвували на потреби своєї партії. Варто підкреслити, що канадські виборці ставляться до держави як до «загальнонаціонального менеджера», дуже педантичні у питаннях фінансової порядності керівництва країни.

«Спонсорський скандал» призвів до обвального падіння престижу Ліберальної партії і мав вирішальний вплив на результат загально­національних виборів в країні у 2006 р., коли до влади повернулися консерватори на чолі із Стівеном Гарпером. Хоча тоді набрана кількість мандатів не дала їм змоги сформувати уряд парламентської більшості¹ (так само, як і в результаті дотермінових виборів 2008 р.^{[440] [441]), однак дочасні вибори 2011 р. принесли підтримку 39,6% виборців і 166 місць у Палаті общин. Уряд парламентської більшості був сформований. С.Гарпер перебував на прем’єрській посаді майже 9 років. Він запам’ятався тим, що підтримав нафтову промисловість країни у протистоянні із захисниками довкілля, скоротив податки, збільшив витрати на армію. Уряд консерваторів розробив і прийняв федеральний закон «Про відповідал - ьність» (набув чинності 12 грудня 2006 р.). Тим самим нове керівництво прагнуло створити нормативно-правовий механізм, покликаний якщо не повністю виключити, так принаймні мінімізувати потенційні можливості й умови для корупції у державному апараті. Канада ніколи не відносилася до країн, вражених корупцією. За міжнародним рейтингом вона входить до першої десятки країн, де корупція поширена найменше. Однак останнє десятиріччя характеризується особливою активністю у боротьбі з цим ганебним явищем: вдосконалення законодавчих основ функціонування державних структур і політичних партій, підзвітності (відповідальності) державних службовців, механізмів контролю за додержанням парламента­рями і державними чиновниками законодавства (особливо при укладанні державних контрактів і витрачанні бюджетних коштів), етичних принципів і правил поведінки державних службовців, а також можливостей участі громадськості у боротьбі з корупцією. На думку міжнародних оглядачів, Канада являє собою справжній майстер-клас інституційного забезпечення громадського доступу до офіційної інформації. Політична еліта і громадськість цієї країни за 30 років створили одну з найкращих в світі інституційних систем транспарентності і підзвітності державних органів, яка до того ж постійно розвивається й вдосконалюється. На світовому рівні проблематика прозорості і підзвітності офіційних структур набула особливої актуальності у контексті боротьби із корупцією. Організація Об’єднаних Націй розглядає транспарентність і підзвітність1 у низці основних характеристик ефективного державного управління (good governance), що мінімізує корупцію державного апарату і визначає якість державної влади. Наприкінці першого десятиріччя ХХІ ст. державна влада в Канаді виявилася досить вправною, аби мінімізувати негативи світової фінансово-економічної кризи: у 2006, 2008 і 2011 рр. виборці віддали перевагу консерваторам. Тому сприяли різні обставини: від ефективної антикризової програми до того, що у свідомості населення знов набули значущості традиційні цінності матеріального благополуччя, безпеки, стабільності, сильного лідерства.}

У серпні 2015 р. прем’єр-міністр С.Гарпер оголосив парламентські вибори 19 жовтня. У відповідності до закону він розпустив діючий парламент після зустрічі із генерал-губернатором і дав старт 11-тижневій виборчій кампанії (най тривалішій у новітній історії країни). Основна тема кампанії - економіка і добробут громадян. Консерватори намагалися будувати свою лінію на емоційно чутливих темах для того, щоби поляризувати суспільство. Лідер опозиційної Ліберальної партії, син екс- прем’єра П’єра Трюдо^{[442] [443] 43-річний Джастін Трюдо заявляв, що в разі перемоги буде прем’єром для всіх канадців і шукатиме шляхи для того, щоб максимально об’єднати націю. Обіцялося зниження податків для середнього класу і підвищення їх для найбагатших канадців, збільшення інвестицій в економіку країни. Явка на виборах склала 68,5%. Розподіл голосів: за лібералів - 39,47% голосів (184 місця у парламенті)1, за консерваторів - 31,89% (99 місця), за кандидатів від Нової демократичної партії - 19,71% (44 місця), від Квебекського блоку - 4,66% (10 місць), від Зелених - 3,45% (1 місце). Виступаючи перед прихильниками партії, Дж.Трюдо сказав, що цим голосуванням «канадці чітко заявили, що настав час для змін». Але, у нового керівництва, як і раніше, орієнтація на внутрішню політику взяла гору над зовнішньополітичними питаннями.}

Що стосується канадської міжнародної політики, так впродовж останніх двох десятиріч вона зазнала суттєвих змін. Це пов’язано із еволюцією канадського суспільства, вражаючими досягненнями країни в економічній та соціальній сферах. Зв’язки із зовнішнім світом завжди багато значили для Канади, а в епоху глобалізації її економіка стала однією із найбільш відкритих. Оттава спрямовує всі зусилля на подальше розширення своєї участі у процесах глобалізації і водночас забезпечення рівноправності із могутнім сусідом - США.

Новою особливістю канадської зовнішньої політики стало перене­сення акценту на «безпеку особистості» при широкому тлумаченні поняття «безпека», що відтепер обіймає усунення і невійськових загроз - бідності, тероризму, поширення наркотиків тощо. «Країна кленового листя» виступає в ролі неупередженого, але суворого захисника демократії і підтримує загальногуманітарні цінності, права людини, збереження середовища її життя. Нею висувається чимало масштабних ініціатив у гуманітарній сфері (освіта, охорона здоров’я, екологія, допомога бідним тощо). Разом із тим ідея «безпеки особи» корелює з такими тезами, як обмеження суверенітету, виправданість гуманітарних інтервенцій до країн, де права людини порушуються, силовий примус до миру учасників внутрішніх збройних конфліктів^{[444] [445].}

В цілому можна сказати, що Канада, залишаючись за формальними ознаками регіональною державою (зав’язаною переважно на США), тим не менш, успішно просуває деякі універсальні ідеї та підходи, що дозволяє їй мати більшу вагу на міжнародній арені. Канада віддана багатостороннім підходам у забезпеченні демократичного, справедливого і безпечного світового порядку при верховенстві міжнародного права і центральній ролі ООН, Крім цієї організації - участь у ЮНЕСКО, Британській Спів­дружності, Міжнародній організації франкофонії, МВФ, СОТ, ОБСЕ та інших, де вона діє активно, а при реалізації прийнятих рішень виявляє високу дисциплінованість. Попри те, що канадська армія не є надто потужною, участь у міжнародних миротворчих операціях - важлива складова канадської зовнішньої політики. Однак слід зазначити, що у 1990-і роки Канада починає зменшувати свою участь у миротворчих операціях ООН, зсуваючи акценти на користь операцій під егідою НАТО^[446]. Членство у цій організації а також сотні двосторонніх угод про співпрацю пов’язують Оттаву і Вашингтон, тобто відносини із Сполученими Штатами Америки мають першочергове значення. Це - найближчий політичний і військовий союзник, хоча взаємини з ним не завжди мають безпроблемний характер. Це, зокрема, засвідчила відмова канадців підтримати військову операцію проти Іраку у 2003 р. Важливе значення має те, що канадська економіка тісно пов’язана із американською. Угода між США, Канадою та Мексикою про Північноамериканську асоціацію вільної торгівлі (НАФТА), що набула чинності 1 січня 1994 р., сприяла найтіснішій господарській інтеграції трьох держав. Але Оттава дбає про диверсифікацію своїх зовнішніх зв’язків. Тому останнім часом активізувалися відносини із країнами ЄС, насамперед, Великою Британією та Францією, нарощується активність в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні при відповідній активності з боку КНР, Японії та інших держав, розвиваються двосторонні відносини із Мексикою, Бразилією, Чилі, Перу та Колумбією. На пострадянському просторі головна увага - Росії та Україні.

Від початку 1990-х рр. Канада виявляла всіляку підтримку Україні. Базовим став пролонгований у грудні 2001 р. Договір про спеціальне партнерство від 1994 р., у відповідності до якого Країна кленового листя взяла на себе зобов’язання із надання допомоги у зміцненні незалежної України. 14 липня 2015 р. була підписана декларація про завершення переговорів про створення зони вільної торгівлі між Канадою і Україною. У лютому Палата Общин, а у березні 2017 р. Сенат ратифікували відповідну угоду. У квітні 2017 р. було підписано оборонну угоду між двома державами.

Важливим фактором є впливова українська діаспора в Канаді, яка нараховує понад мільйон осіб і має впливове лобі. Коли розпочалася російська агресія проти нашої країни, канадське керівництво разом з лідерами інших країн світу стало на бік України. С.Гарпер висловив протест проти російського незаконного вторгнення і анексії Криму, агресії у частині східної України. В інтерв’ю агентству Ассошіейтед прес він підкреслив своє сподівання на те, що В.Путін ніколи не зможе взяти участь у самітах G7. На саміті G20 в австралійському Брісбені С.Гарпер порадив російському президенту «забиратися з України», на що той відповів: «Це неможливо, бо нас там немає».

Канада приєдналася до міжнародних санкцій проти РФ. Було заявлено офіційну позицію: «І поки не буде реального миру, поки не будуть виведені сили окупантів, поки територіальна цілісність України не буде відновлена, повинні бути в силі відповідні заходи щодо Росії, економічні санкції повинні залишатися, повинні діяти». Неодноразово українська сторона одержувала мільйонні суми на зміцнення своєї обороноздатності, на реформування Національної гвардії і поліції. 200 канадських військових фахівців разом з американцями проводили навчан­ня українських військовослужбовців. Таку позицію по відношенню до України підтвердив і новий прем’єр-міністр, який під час виборчих перегонів критикував свого суперника за те, що Канада, надаючи Україні нелетальну зброю, не передає летальної. В уряді Дж.Трюдо два міністерських портфелі одержали українці за походженням: міністром міжнародної торгівлі Канади стала Христя Фріланд, міністром зайнятості, розвитку трудових ресурсів і праці - МеріЕнн Мігичук. У липні 2016 р. канадський прем’єр відвідав Київ. Дж.Трюдо підтвердив підтримку Україні не тільки тому, що вона є «хорошим другом Канади, а заради принципів і цінностей, за які ми стоїмо як країна».

Раніше було заявлено: «Путін являє небезпеку через його вторгнення до Східної Європи. Він безвідповідально нашкодив світові на Близькому Сході своїм втручанням і він влаштовує провокації в Арктиці. Канада має стояти пліч опліч із міжнародним співтовариством у відбитті нападів хулігана, яким став Володимир Путін. Якщо у мене випаде можливість у найближчі місяці зустрітися з Путіним, я скажу йому все в обличчя. Тому що ми повинні підтвердити, що Канада стоїть на варті миру і справед­ливості в світі».

Що стосується Арктики, так останнім часом спостерігається активізація п’яти країн - Росії, Канади, США, Данії та Норвегії - в районі Північного Льодовитого океану. Названі держави всіма силами намагаються заявити про себе. Військові операції, спорудження військових об’єктів, наукові й дослідницькі експедиції - все заради ствердження своєї присутності. Кожна з них збирає дані, що мають довести приналежність полярного континентального шельфу до їхньої території. Канада й інші країни наносять на свої карти дно Північного Льодовитого океану, розширюючи свої кордони якомога далі на північ від узбережжя і в такий спосіб намагаючись продемонструвати приналежність їм континентальних шельфів. Мета - одержати доступ до величезних покладів нафти й газу (за даними вчених, там сконцентровано понад 25% їх світових запасів). Також, за думкою експертів, у зв’язку із глобальним потеплінням клімату і звільненням від льоду нових шляхів полярного судноплавства^[447] роль арктичних територій з їхніми ресурсами буде зростати, з чим пов’язане посилення напруження навколо кордонів північних земель. Зокрема, територіальне питання загострилося між Канадою й Данією стосовно маленького острову Хенс, розташованого за Полярним колом. У серпні 2010 р. С. Харпер заявив, що Канада докладе всіх зусиль для захисту свого суверенітету в районі Північного полюсу. При цьому було наголошено: канадський уряд готовий продовжувати збільшувати капіталовкладення в оборону і постачати до армії нову техніку.

Канада відома усьому світові як країна стабільної демократії. Політологи навіть відзначають її як зразок демократії. Характерними канадськими цінностями є терпимість, вміння знаходити консенсус із своїми опонентами, відкритість, адаптованість до сучасного плюраліс­тичного соціуму. Сьогоднішня Канада багато в чому являє собою модель завтрашнього дня для усього світу. Адже процеси глобалізації ведуть до того, що плюралізм стає реальністю, яку все більше країн сприймають як даність. Чим ефективніше та чи інша держава здійснює менеджмент плюралізму, тим у більш виграшному положенні вона опиниться у ХХІ столітті. Адже, за законами синергетики, виграє відкрита складна система. В цьому плані досвід Канади, яка виявилася однією з тих країн, що найбільше адаптувалися до реалій плюралізму й глобалізації, цікавий для усього світового співтовариства.

Література

Антохів-Сколоздра О.М. Безпековий вимір відносин Канади з Європейським Союзом /О.М. Антохів-Сколоздра //Грані. - 2014. - № 6 (110), червень.

Калитчак Р. Г., Антохів-Сколоздра О. М. Теоретичні аспекти позиціювання Канади на міжнародній арені /Р.Г.Калитчак, О.М. Антохів-Сколоздра //Гілея. - 2015. - Вип. 101. Афанасьева О. В. Прозрачность и подотчетность власти. Канадский урок /О. В. Афанасьева //Мировая экономика и международные отношения. - 2010. - № 10. Белоколос О. Україна - Канада: особливе партнерство у динамічному світі /Белоколос О. // Дзеркало тижня.- 2017. - 1 липня.

Владимирова М. А. Канадская самобытность и политика многокультурности /М.А.Владимирова //США - Канада: экономика, политика, культура. - 2004. - № 6.

Гаврилова Н. В. Концепція «безпеки особи» як основа зовнішньополітичної доктрини Канади /Н. В. Гаврилова, А. В. Горецька //Гілея. - 2011. - Вип. 45.

Данилов С. Ю. История Канады. - М., 2006.

Горецька А.В. Закон про лобіювання як основа регламентації лобістської діяльності в Канаді /А.В.Горецька //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2013. - Вип. 114, (ч. 1).

Демчук А. Л. Канада: новые механизмы борьбы с коррупцией /А. Л. Демчук, В. И. Соколов //США - Канада: экономика, политика, культура. - 2010. - № 5.

Дерев'янко І.П. Американський вектор у системі зовнішньополітичних орієнтирів Канади /І.П.Дерев'янко // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2016. - Вип. 23, ч. 1: Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід (Серія "Історичні науки").

Запаранюк В. В. Основні політичні партії Канади на початку ХХІ ст. /В. В. Запаранюк //Держава і право. - 2008. - Вип. 39.

Исраелян Е. В. Внешнеполитическая повестка дня Канады //США - Канада. Экономика. Политика. Культура. - 2012. - № 1.

Качкан А. Вибори у Канаді: українське питання /А.Качкан [Ел. ресурс]. - Режим доступу:http://www.radiosvoboda.org/content/article/27313904.html

Качкан А. Українці й Україна не повинні хвилюватися, що при зміні влади зміниться й канадська політика щодо України /А.Качкан [Ел. ресурс]. - Режим доступу:http://www.radiosvoboda.org/content/article/27313904.html

Козюра І. В. Становлення і розвиток місцевого самоврядування в Канаді - К., 2004.

Комаров А. Н. Консервативные кабинеты во главе с Б. Малруни в 1984 - 1993 годах у власти: итоги и уроки /А. Н. Комаров //Новая и новейшая история. - 2012. - № 5.

Комаров А. Н. Политические партии Канады: прошлое и настоящее /А. Н. Комаров //Новый исторический вестник. - 2009. - № 21.

Конон Н.Є. Українсько-канадські відносини: сучасний стан та перспективи розвитку / Н.Є. Конон, А.В. Скребнєва // Грані. - 2016. - № 2 (130), лютий.

Копачинська Г. Геополітичні інтереси Канади на сучасному етапі / Г. Копачинська, М. Гловацька // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. - 2016. - Серія: Міжнародні відносини. - № 2.

Немова Л. А. Экономика Канады в 2010 - 2011 гг. и экономическая политика правительства /Л. А. Немова [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://www.halifax.su/index.php/news-canada/8-canada-economic-policy

Макар В. Українці Канади - неперервний зв"язок із Україною // Зовнішні справи. - 2016. - № 9, 10.

Максимова Д. Д. Коренные народы Канады: эволюция отношений с государством /Д. Д. Максимова, В. И. Соколов //США - Канада: экономика, политика, культура. - 2010. - № 12.

Сирук М. Про особливості канадських виборів. Чи зможе Гарпер побитии рекорд і четвертий раз поспіль стати прем'єром /М.Сирук //День. - 2015. - 5 серпня.

Сідоров М.В. Особливості функціонування економіки Канади на сучасному етапі ії розвитку /М.В.Сідоров // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - 2016. - Серія " Міжнародні відносини. Економіка. Країнознавство. Туризм".- Вип. 5.

Сухобокова О. Інтеграція української діаспори у політичне життя Канади /О.Сухобокова - // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія «Історія». - 2011. - Вип. 105

Тимашова Т. Политика Канады в Арктике /Т. Тимашова //Мировая экономика и международные отношения. - 2012. - № 1.

Шандро В. Новий уряд Канади змістить акценти на реальну допомогу Україні /В.Шандро, Т.Трощинська [Ел. ресурс]. - Режим доступу:

hromadskeradio.org/programs/hromadska-hvylya/novyy-uryad-kanady-zmistyt-akcenty-na- realnu- dopomogu-ukrayini-k-sidash

Шапаров А. Е. Иммиграционная политика Канады: генезис и современное состояние /А. Е. Шапаров //США - Канада: экономика, политика, культура. - 2010. - № 8.

Bow B. Teaching Canada-US relations: Three great debates / B. Bow, A. Chapnick // International Journal: Canada's Journal of Global Policy Analysis. - 2016. - June.

Carroll M.K. Peace keeping: Canada's past, but not its present and future? /M.K. Carroll //International Journal. Canada's Journal of Global Policy Analysis. - 2015. - December, 4. Knight-Grofe J. Canada's Global Engagement Challenge: A comparison of national strategies / J. Knight-Grofe, L.Deacon //International Journal. Canada's Journal of Global Policy Analysis. - 2016 - March, 71 (1).

Landriault M. Does standing up for sovereignty pay off politically? Arctic military announcements and governing party support in Canada from 2006 to 2014 / M. Landriault, P. Minard //International Journal: Canada's Journal of Global Policy Analysis. -2016. - March.