Японія

Поразка Японії у Другій світовій війні була крахом тої державної і політичної системи, що існувала. Війна мала катастрофічні наслідки, які продемонстрували хибність і повну неспроможність авторитарно- мілітаристського режиму.

Символом єдності нації залишається імператор. Кожний імператор править під девизом, котрим іменується ера його правління. 8 січня 1989 р. почалася ера 125-го імператора Акіхіто, чиїм мото стали слова «Мир повсюдно» (Хейсей). Після того, як імператор іде з життя, назва ери стає його посмертним іменем. У червні 2017 р. парламент країни прийняв закон за яким імператору дозволяється зрекатися престолу. Стаття перша Конституції Японії^{[DCIX] [DCX] проголошує: «Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею усього народу, якому належить суверенна влада». Проте його роль у політичному житті країни - суто номінальна.}

Вищим законодавчим органом держави є парламент, який складається із нижньої палати представників і палати радників. У нижньої палати є перевага перед верхньою у питаннях призначення нового прем’єр- міністра, висловленні довіри або недовіри кабінету міністрів, обговоренні міжнародних договорів.

Сучасну Японію відносять до демократичних країн, проте не слід забувати, що поняття «демократія» для західних і азіатських країн не є рівнозначним. Зокрема, в Японії склалася своя специфічна модель, на яку величезний вплив справили соціокультурні особливості народу, етико- правова специфіка, зумовлена впливом конфуціанства, традиції політичної культури. При тому, що японська демократія має усі юридичні основи та інститути, необхідні для її нормального функціонування (демократичне законодавство, парламент, політичні партії, організації трударів і т. ін.), не можна не помітити її історичну своєрідність. Японія, як й інші азіатські країни, запозичила західні політичні структури, проте їх зміст під впливом конкретної політичної практики зазнав вельми серйозних змін.

Представницьким демократіям західного зразка в цілому притаманне домінуюче положення партій. У цьому випадку у політичній системі виборець одержує можливість вибору однієї із запропонованих платформ, а особа кандидата має другорядне значення. Тому політика в цих країнах є вельми деперсоніфікованою. В більшості східних країн, і в першу чергу в Японії, електорат має персонально орієнтований і партійно-індиферентний менталітет. Це пов’язано із соціопсихологічними особливостями народів конфуціанського культурного ареалу. Особлива увага приділяється особистим якостям кандидата, його зв’язкам, положенню, іміджу.

колективу, почуття обов’язку по відношенню до лідера тощо. Останній розглядається як турботливий і дбайливий господар, який має піклуватися про тих, за кого бере на себе відповідальність.

Іншою особливістю японських виборів є те, що при визначенні кандидатів пріоритет віддається вже відомим діячам. Крім того, для Японії є характерним багаторазове переобрання депутатів. Новим особам, якщо вони не є синами або родичами тих обранців, які йдуть на спокій, досить важко потрапити до лав кандидатів. Японській виборчій системі притаманний також постійний “родинний” зв’язок депутата із своїм виборчим округом. Часто через хворобу або смерть депутата округ фактично передається “у спадок” його сину, зятю, довіреній особі (наприклад, помічнику або секретарю), що знов-таки є традиційним для політичної культури країни. Деякою мірою депутатство стало сімейною справою.

За звичай вважається, що японська демократія функціонує в умовах симбіозу політиків, бюрократії, бізнесу, тобто так званої залізної тріади. При цьому схема співробітництва партнерів є досить простою: бізнес забезпечує фінансову підтримку політиків через створення спеціальних фондів. Політики, в свою чергу, контролюють діяльність бюрократії в інтересах бізнесу, за що їй гарантоване безбідне існування. Але зв’язки всіх партнерів, звичайно, багатомірні. Через вузьке елітарне угрупування бюрократії бізнес, в свою чергу, має можливість контролювати апарат виконавчої влади і частково виборні органи. Взаємини між цими трьома групами є складними, суперечливими, іноді навіть гострими, хоча зовні все виглядає цілком благопристойно. Тим не менш їх тісний взаємозв’язок дає привід для різкої критики японського суспільства і держави у відсутності справжньої демократії і формулювання їх суті як “Japan Incorporated, Ltd.” - “корпорація Японія”. Але в цілому вона функціонує в рамках формально демократичної держави.

У політологів для Японії існує визначення «консесуальна демократія», оскільки ця модель базується на пошуку прийнятних рішень на основі консенсусу в середині правлячої партії, між парламентськими партіями і між окремими угрупуваннями правлячої еліти, представленої депутатами парламенту, діловими колами і вищою бюрократією міністерств і відомств. При чому головну роль у консесуальній демократії відіграють не політичні лідери, а «ті, хто сидить на задніх лавах» - члени «депутатських кланів», які спеціалізуються на проштовхуванні через парламент законопроектів. Тобто рішення приймаються шляхом кулуарних переговорів, узгоджень, ув’язувань думок різних груп, що унеможливлює публічний контроль. На суд громадськості виноситься немов би єдине готове рішення.

Японську демократію ще називають “неординарною демократією”. По суті - це демократичний каркас, який пронизаний елементами тради­ційної соціальної психології, етичних, моральних та інших систем цінностей. Групове структурування в Японії є багатошарове і багато- характерне. По суті це складне переплетення формальних та неформальних груп. Причому складно сказати, які більш соціально важливі і впливові. Їх контури не співпадають, а перехльостують один одного. Комунікаційні зв’язки між формальними групами стають особливо ефективними за рахунок особистих зв’язків членів неформальних груп. Два випускники одного університету за цією ознакою неформальної групи, які працюють в різних міністерствах, забезпечують кращий зв’язок і взаєморозуміння, ніж формальні кадри.

В рамках груп етнопсихологічні особливості впливають в першу чергу на процедуру і механізм прийняття рішень, вони виявляються у наявності негласних, неписаних законів, які регулюють цей процес. Тут найчастіше дають про себе знати закони патерналізму, групізму,

колективної відповідальності і вертикальної структури супідрядності. Разом із тим, етнопсихологічні особливості політичної організації не можуть бути пояснені впливом одного традиційного фактору, зокрема, конфуціанства. На разі має місце дивний і дуже вигадливий, але водночас гармонійний синтез різних традиційних ідеологій, моралі і систем цінностей - пантеїстичного світогляду вітчизняної релігії сінто, буддизму з його гнучкою і досить глибокою етико-філософською системою і конфуціанства з його суворо структурованими і ефективними соціальними механізмами. В результаті демократичні процедури політичного процесу проходять через фільтр психологічних структур, які основані на етнокультурній традиції.

Особливість японської політичної та суспільної систем є здатність уряду гармонізувати інтереси усього суспільства через вираховування громадських і приватних проблем в країні. Ці дві сфери об’єднує не тільки найширша система особистих зв’язків - шкільних і сімейних, контакти чиновників, які вийшли у відставку, громадські організації, промислові асоціації, неформальні дослідницькі групи та інститути радників. Існує декілька сотень консультативних рад, які називаються «сінгікай», які здійснюють дослідження і складають доповіді із будь-якої проблеми політики - від вузьких, які торкають повсякденних питань (наприклад, регулювання роботи масажистів), до найширших, які викликають активні дискусії (наприклад, реформа виборчої системи). В таких радах, які існують на всіх рівнях, починаючи від канцелярії прем’єр-міністра, представлені усі соціальні групи і різні очевидні сфери інтересів. Під тиском окупаційної адміністрації після Другої світової війни було запроваджено систему обов’язкових дорадчих органів з метою обмеження адміністративної сваволі і сприяння демократичному процесу.

Японія пізніше інших розвинених країн прийняла концепцію «держави всезагального благоденства», яка є ядром соціал-демократичної моделі розвитку. Особливість політичного поступу цієї країни є те, що усі головні досягнення демократії, які пов’язані з останньою, стали результатом найважливіших реформ, здійснених консервативно орієнто­ваною політичною елітою при безпосередній участі окупаційної влади США. В результаті створення «держави всезагального благоденства», в якій існує взаємозв’язок «особиста безпека і стабільне життя» в обмін на «послух і лояльність до влади», у японців немає значної необхідності витрачати величезні зусилля і кошти задля захисту свого життя, майна, своєї родини від тої чи іншої загрози, навіть стихійних лих, оскільки в більшості випадків відповідальність за все це бере на себе держава. Така модель впродовж багатьох років визначала і внутрішньополітичну стабільність та успіх нації в державному та економічному будівництві. У кожного пересічного японця - непохитна впевненість у захищеності і 581

опікуванні з боку держави, тому він може спокійно зосередитися на виконанні своїх конкретних громадських функцій. А держава має впевненість у підтримці з боку громадян: суспільство розвивається відносно спокійно, без глибоких внутрішніх катаклізмів ані в економічній, ані в соціально-політичній сфері. Проте на межі ХХ - ХХІ ст. державі все складніше виконувати патерналістську роль. Свій вплив здійснюють чимало факторів: глобалізація, «виклики» постіндустріалізму, екологічні катаклізми, постарішання населення і зменшення питомої ваги працюючої молоді, яка все більше втрачає суто японські моральні цінності та ін. На фоні розгортання тотальної конкуренції та посилення індивідуалістичних начал протекціонізм, орієнтованість на всезагальний консенсус, розслабленість через почуття непохитної безпеки, зарегульованість особистої і громадської діяльності (в Японії існує поняття «ярі ката» - «спосіб дій», що треба розуміти буквально) та інші цивілізаційні цінності виглядають анахронізмами. При тому, що переважаюча більшість японців прагнуть продовжувати існування у своїй «затишній країні», зміни неминучі. І вони відбуваються, зокрема, у політичній сфері.

Впродовж майже півстоліття в Японії існувала так звана «система 1955 року», в якій діяли правляча партія і різнорідна опозиція. Саме з цього року при владі (з невеликою перервою) - консервативна Ліберально- демократична партія (ЛДП), утворена в результаті злиття двох буржуазних партій - Ліберальної та Демократичної. Її діяльність на державному рівні репрезентована роботою очолюваних урядів забезпечила швидке еконо - мічне зростання країни, а проголошення метою «державу всезагального благоденства» і заходи із її здійснення - підтримку виборців^[DCXI]. Успіхи дивували світ, який у 1980-х рр. говорив про «японське економічне диво», про те, що ХХІ століття стане «століттям Японії». В країні здійснювалася прискорена модернізація «навздогін». В такій моделі велика роль відводиться державі, в значній мірі її втручання в економіку. Головне - визначення стратегічно важливих напрямків і нарощування виробництва за умов концентрації дефіцитних ресурсів на цих напрямках, що досягається за умов обмеження конкуренції. Держава розробляла п’ятирічні плани економічного розвитку, здійснювала широку мережу бюрократичної регламентації, створювала «тепличні умови» для найпотужніших концернів, обмежувала можливості зовнішньоекономічної конкуренції, тобто здійснювала економічний патерналізм.

З іншого боку, давало про себе знати повсюдне поширення різних торгових та ділових традицій, закорінених в історичних та культурних особливостях розвитку японського суспільства, які відрізняються від системи ринкових інструментів, прийнятої на Заході. Тому японській моделі іноземні аналітики в свій час дали визначення «некапіталістичної ринкової економіки». Не дивлячись на те, що в країні домінують приватна власність і приватні корпорації, ділова практика керується набором неписаних правил та зобов’язань, які для сторонніх виглядають заплутаними і незрозумілими. На противагу західній ринковій економіці, в основі поведінки господарюючих агентів якої лежить індивідуалізм, в Японії є сильними настанови колективізму. Результатом стала поява специфічної форми організації бізнесу - «кейрецу» («групування») у вигляді «об’єднань», які охоплюють різні сфери економіки. «Об’єднання» - це група партнерів, які добре знають один одного, в рамках якої на взаємній основі формуються очікування поведінки того чи іншого партнера. Така ситуація контрастує із ринковим механізмом, який діє, не дивлячись на особу партнера і враховує лише ціни. Відсутній інститут незалежної фірми: компанії пов’язані між собою і з банками в угрупування на основі перехресних акцій. Вільна конкуренція не працює, але ризик знижується. На етапі індустріалізму зазначені та інші обставини відіграли важливу роль у прискореному зростанні японської економіки, проте вони виявилися неадекватними умовам переходу до постіндустріальної стадії розвитку. Це і виявилося у 1990-х рр., які самі японці назвали «втраченим десятиріччям». Саме тоді розпочалася так звана «велика рецесія» - значне уповільнення економічного зростання, за якою далеко не всі хочуть бачити структурну кризу японського суспільства. Її суть полягає у складностях переходу від індустріальної до постіндустріального суспільства в умовах глобалізації.

Економічні негаразди, що відчутно дали про себе знати на початку 1990-х рр. вплинули і на політичну ситуацію. Влітку 1993 р. на парламентських виборах Ліберально-демократична партія зазнала тяжкої поразки, результатом чого стала втрата права формувати однопартійний уряд, як це було впродовж 38 років. Таке тривале перебування при владі зумовлювалося, з одного боку, її активною присутністю при перетворенні Японії на одну з провідних економічних держав світу, а з іншого, наявністю одіозної опозиції марксистського кшталту (в ній особливу активність виявляла Соціалістична партія Японії, яка у 1991 р. стала називатися Соціал-демократичною). Електорат стійко очікував від правлячої партії підкорення все нових і нових вершин, зокрема, швидкого подолання економічних труднощів межі 1980-1990х рр. Проте для ЛДП це виявилося занадто складним. Її тривала монополія на владу призвела до політичної корупції, застою, відмови від будь-яких реформ і нездатності забезпечити конкурентоздатність країни в умовах світу, що швидко змінювався.

В самій партії стався розкол, що було наслідком чвар в її керівництві, головним розпалювачем яких виступив Ітіро Одзава. Він покинув лави партії і виступив із пропозицією кардинальних реформ, оскільки був переконаний, що закрита, «теплична» і зарегульована японська система не може впоратися із викликами глобалізації, не дає простору для творчості, гнучкого керівництва і натхненного підприємництва. Він запропонував докорінну перебудову, яка б давала більше можливостей для особистої свободи та особистої ініціативи. Переважаюча частина електорату голосувало на тих виборах скоріш проти заплямованої партії-монополіста, ніж за програму І.Одзава. Впродовж восьми місяців влада перебувала у руках «семипартійної коаліції», проте «одзадовський режим» впав під тиском старих звинувачень у корупції (у ганебних вчинках викрили багатьох її керівників) та внутрішніх розбратів. Потім була серія хитких коаліційних урядів за участю колишньої опозиції, однак ситуацію в економіці вони переломити не змогли. В результаті розчаровані виборці вирішили, що «від добра добра не шукають»і знову проголосували за набридлих, проте досвідчених в управлінні державою ліберал-демократів. Це сталося в жовтні 1996 р., коли запрацювала нова виборча система: 300 одномандатних округів плюс 200 місць на основі пропорційного представництва. Ліберально-демократична партія витончено запозичила ключові положення з платформи І.Одзава, і зуміла переконати виборців у тому, що якщо реформи неминучі, то краще довірити керівництво здійснення їх людям, які мають у минулому значні заслуги у наведенні господарського порядку.

1997 - 1998 рр. в усьому Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

вирувала потужна фінансово-економічна криза, яка не могла не вплинути на стан справ в Японії. Погіршення економічної ситуації в країні призвело до того, що влітку 1998 р. на виборах до палати радників - верхньої палати парламенту - правляча ЛДП зазнала поразки: вона одержала лише 104 з 252 місць і їй не вистачало 23 мандати для того, аби мати більшість і безперешкодно проводити свої законопроекти. Прем’єр-міністр Рютаро Хасімото взяв на себе відповідальність за поразку партії на виборах і пішов у відставку. Новим прем’єром став один із впливових діячів ЛДП Кейдзо Обуті. Це стало можливим через те, що питання про обрання голови уряду в Японії вирішується шляхом голосування у нижній палаті парламенту, де у ліберал-демократів була значна перевага. К.Обуті сформував одно­партійний кабінет. Однак діяльність нового уряду була вкрай ускладнена тим, що в парламенті опозиція, очолювана Демократичною партією Японії, блокувала проходження через верхню палату найважливіших законо­проектів із фінансового оздоровлення країни і виведення її із економічної кризи, підготованими ліберал-демократами. Восени 1998 р. постало питання про створення коаліції ЛДП із невеликою опозиційною неоконсервативною партією - Ліберальною партією, очолюваною І.Одзава. В японському політичному спектрі ця партія займає місце правіше від консервативної ЛДП. В цілому ж за умов багатопартійності найпомітнішу роль у політичному житті Японії на межі ХХ - ХХІ ст. відіграють ЛДП, Демократична партія, Нова Комейто, Ліберальна партія, Соціал- демократична партія Японії і Комуністична партія Японії. Чимало інших партій, які дрібніші за чисельністю за силою політичного впливу. Тобто японське суспільство виглядає цілком плюралістичним, оскільки в ньому вільно діють різні політичні партії та об’єднання, і кожна політична сила займає свою нішу. Звичайними для політичного життя Японії є розколи в партіях, утворення нових, об’єднання колишніх опонентів, а також існування фракцій в існуючих партіях.

Фракційність ЛДП дозволяла протягом тривалого періоду часу обходитися без реальної багатопартійної системи. У суспільствах з класичною демократією динаміка політичного процесу підтримується за рахунок суперництва декількох партій. Вони через систему всезагальних виборів приходять до влади і реалізують свої політичні, соціальні та економічні програми, а потім поступаються місцем іншим. В Японії фракції Ліберально-демократичної партії, їх боротьба і суперництво, а не конкуруючі партії, забезпечували динаміку політичного процесу. Завдяки цьому досягалися дві важливі мети - забезпечувалася стабільність і наступність курсу, а також відсікалися екстремістські сили. Сама ж партія при цьому відігравала роль загальнонаціональної. Фракції формуються не за ідейно-політичними ознаками, а на основі елементарних інтересів об’єднання в групи у боротьбі за владу. Як і в інших групових об’єднаннях, політик вступає у фракцію, розраховуючи на допомогу колективу у захисті його інтересів. Багато в чому фракція - традиційна патерналістська структура, яка діє за принципом “всі за одного, один за всіх”. В цілому слід зазначити, що довіра виборців до партій традиційно на низькому рівні, оскільки політична діяльність завжди розглядається як різновид бізнесу, а не як благородна справа служіння абстрактним політичним ідеалам. Відповідно, задля досягнення цілей можуть допускатися усі можливі легальні і напівлегальні методи. Ті ж, хто переступає межу дозволеного, мають бути покарані. Проте особливої трагедії у цьому немає. Головне - щоб в країні зберігалася політична стабільність, що вважається запорукою успішності економіки. З іншого боку, Японія, яка завжди мала схильність до ізоляціонізму, не може не реагувати на виклики глобалізації, яка вимагає давати більше свободи для економічної діяльності.

Це добре усвідомив найпопулярніший з усіх прем’єр-міністрів Японії Дзюн’їтіро Коідзумі (на його підтримку стабільно висловлювалось понад 80% виборців), який став на чолі уряду навесні 2001 р. Про нього писали: «підозрілий дивак», «сміливий прибічник реформ», «націоналіст - яструб», «спритний популіст», «другий Горбачов» та інше, що свідчить про яскравість цього політика. Він надто відрізнявся від своїх однопартійців з Ліберально-демократичної партії із їхньою сірою одно­манітністю, тихим залаштунковим інтриганством і туманними висловлю­ваннями. Д.Коідзумі раніше від інших зрозумів, що співвітчизникам набридла безликість політичного середовища країни, вони прагнуть рішучих і яскравих лідерів нового типу, яким можна вірити, про яких з цікавістю можна говорити. Його зовнішній епатаж, починаючи від зачіски (довше, ніж прийнято в Японії, сиве хвилясте волосся нагадувало левову гриву, за що прізвисько - «Левине серце») та поведінки був викликом іміджу «солідної людини» відповідно до традиційної конфуціанської моралі і показував усім рішучий намір змінити суть і стиль політики в Японії. Одним з його прізвиськ було «Індивідуаліст», оскільки він перейшов від політики колегіальності до політики індивідуального керівництва, коли рішення приймаються керівником держави одноосібно. Д.Коідзумі відчув настрій виборців - нездоланне бажання змін, що невпинно посилювалося впродовж останніх років. Відповідно вибудову­валася репутація людини с високими принципами, чистими руками і чіткою програмою виведення країни із застою.

Після перемоги 2001 р. лідер ЛДП і новий прем’єр відразу ж оприлюднив програму трансформації державного управління на основі приватизації і дерегулювання, запровадження нової податкової системи, розв’язання проблеми безнадійних боргів банків, контролювання бюджетного дефіциту, звільнення від дріб’язкового опікування з боку центру місцевого самоуправління, скорочення громадських робіт і перебудови сектору спеціальних громадських корпорацій. Таким чином він проголосив курс на проведення структурних реформ, основна мета яких полягала у скороченні державних витрат і лібералізації ділових та економічних відносин «у відповідності до неолібералізмом та глобалізмом американського зразка».

Одним з своїх провідних гасел Д.Коідзумі висунув «Перебудуємо ЛДП - перебудуємо Японію». Він небезпідставно наполягав, що партія, яка керує країною майже півстоліття, давно оплутала її павутинням свого контролю, перетворившись на структуру, на якій тримається держава. Заради нагальних реформ потрібна перебудова партії, перетворення її на прозору для виборців політичну структуру аби ліквідувати діючу в ній систему напівавтономних фракцій, лідери яких вирішують усі питання національної політики шляхом залаштункових змов. Під час кампанії по виборах нового лідера ЛДП він діяв саме в такому дусі - звертався безпосередньо до рядових членів партії, підтримка яких і забезпечила йому блискучу перемогу над головним суперником. Ним був екс-прем’єр Рютаро Хасімото, який спирався на найбільше партійне угрупування, на керівництво, а свою гру будував на старих засадах. Свій уряд Д.Коідзумі також демонстративно сформував не за фракційним принципом, а із дійсно компетентних людей, яких відбирав особисто. Його метою було переконати виборців у тому, що набридла усім партія змінилася і готова сміливо вести країну до благодійних змін. Вибори у вересні 2005 р. принесли вражаючу перемогу ліберал-демократам, надавши їм більшість місць у нижній палаті парламенту, і на наступній сесії парламенту - останній для уряду Д.Коідзумі - ЛДП провела 82 з 91 своїх законо­проектів. Сам він оголосив, що піде у відставку у 2006 р. у відповідності до правил ЛДП, а також не буде обирати собі наступника на відміну від того, як це робили попередні прем’єр-міністри. З 26 вересня 2006 р. до 26 вересня 2007 р. на посаді прем’єр-міністра країни перебував Сіндзо Абе - наймолодший голова уряду в історії Японії^[DCXII]

Сумний досвід, накопичений впродовж «втраченого десятиріччя 1990-х рр.» допоміг Японії оговтатися від світової кризи, яка розпочалася у 2008 р. Допомогло також пожвавлення попиту на китайському ринку і скорочення японський товарних запасів. Велике значення мали бюджетні програми стимулювання внутрішнього попиту, які були прийняті останнім урядом ліберал-демократів. Але криза все ж таки послабила позиції правлячої партії.

30 серпня 2009 р. на виборах до палати представників ЛДП поступилася Демократичній партії Японії, яка виборола 308 мандатів з 480 (на попередніх виборах її результат становив лише 115 місць). Вперше в політичній історії країни стільки місць належить одній партії. Ліберал- демократи зазнали гучної поразки: 119 місць проти 300 мандатів з попередніх виборів. Решта: 21 мандат у партії Комейто, 9 - у комуністів, 7 - у соціалістів, 3-у Партії народу, 13 місць - у безпартійних та представників інших партій. Поразка правлячої партії виявилася ще більш вражаючою, оскільки більшість перших осіб партії, серед яких і міністри уряду Таро Асо, програли за результатами голосування в одномандатних округах маловідомим кандидатам від Демократичної партії (в одномандат­них округах ліберал-демократи провели тільки 62 своїх кандидати, в той час як демократи - 221). При чому вперше в такому масовому порядку досвідчені літні політики поступилися місцями новакам, серед яких чимало молодих, в тому числі і жінок. Т. Асо визнав свою відповідаль­ність за поразку і пішов у відставку. В свій час його було обрано головою партії саме заради перемоги на виборах, але він не набув популярності у електорату.

Свою роль відіграла економічна криза, хоча за кілька місяців до виборів ситуація у господарстві країни почала покращуватися, позначилося зростання в основних галузях, однак це не змогло врятувати ліберал-демократів. Аналітики вказували, що поразка значною мірою була закладена реформами, проведеними при Д.Коідзумі, серед них - остаточне руйнування системи гарантованого пожиттєвого найму і можливість роботодавця укладати короткотермінові контракти із працівником без будь-яких гарантій із свого боку. Такі заходи дозволили гнучко регулюва­ти чисельність персоналу. Однак такі сприятливі умови для роботодавців у період кризи призвели до утворення майже 200-тисячної армії безробітних і люмпенів, позбавлених засобів до існування, соціальних гарантій, виплат з безробіття та житла. Уряд Таро Асо запровадив виплати компаніям, які зберігали робочі місця або надавали гуртожитки звільненим робітникам. Були задіяні інші антикризові заходи, які сприяли зростанню виробництва, але не вплинули на рівень безробіття, який став рекордним за всю історію країни, або на зниження споживання. В традиціях Японії здавна закладена орієнтація на скромність у життєзабезпеченні, і в свій час було докладено чимало зусиль, аби змінити споживацькі моделі заради забезпечення зростаючого виробництва відповідним попитом. За часів кризи японці не відрізнялися від інших народів, які в скруту не схильні витрачати зайве. Також їх дратувало те, що уряд ліберал-демократів не спромігся розв’язати проблему великої різниці у прибутках різних верств населення, допустився серйозних помилок під час комп’ютеризації пенсійної системи, висловлювався за перегляд мирних положень японської конституції, не минув скандалів із своїми міністрами та ін.

Г оловний суперник ЛДП - Демократична партія в своїй програмі не висувала ніяких конкретних заходів із виправлення економічної ситуації, лише пропонувала дії, які не виходили за рамки очікуваної соціальної програми: збільшення щомісячних виплат сім’ям з дітьми до 16 років, збільшення чисельності лікарів, покращення пенсійної системи. Але обіцялися три зміни: перша - зміна влади, друга - зміна старої політики на нову, третя - зміна управління, при якій верховна влада належатиме народу, а не бюрократичній верхівці. Тобто вибір на користь Демо­кратичної партії було зроблено не стільки завдяки її програмі, скільки стало виявленням прагнення виборців до змін, втоми від багаторічного правління однією партії, а також впевненості у тому, що ситуацію можна змінити власними силами.

Вибори продемонстрували послаблення японського феномена персо­нально орієнтованого партійно-індиферентного електорату, неспромож­ність попередньої політичної парадигми, за якої окремі депутати із персональними «товариствами підтримки» і багажем особистих зв’язків являли собою більш важливий суб’єкт політичного процесу, ніж політичні партії. Нарешті дали про себе зміни у виборчій системі, закладені реформою 1994 р., яка ґрунтувалася на англо-американській моделі

поєднання пропорційного представництва із одномандатними виборчими округами. Японці не зрадили свого головного принципу «вакон йокай», який можна перекласти приблизно так: «взяти напрацювання у іноземців, але не дозволити їм похитнути основ японського духу»^[DCXIII] і поєднали іноземне із своїм - до мажоритарності додали пропорційність, в результаті чого одержали змішану виборчу систему. Ця система врешті решт допомогла створити дієву опозицію, яка позбавила Ліберально- демократичну партію її багаторічної монополії на владу.

Тріумфатор виборів 2009 р. - Демократична партія Японії (ДПЯ) була створена у 1996 р. Біля її витоків стояли Юкіо Хатояма^[DCXIV] і Наото Кан, а кістяк склали політики, які вийшли із складу Партії демократичного соціалізму, партії «Ініціативи» (Сакігаке), яка відкололася від ЛДП у 1993 р. і декілька парламентарів від Соціал-демократичної партії Японії. У 2003 р. до неї приєдналася Ліберальна партія І.Одзави (колишні члени ЛДП). Демократи позиціонують себе партією, наближеною до народу, партією міського населення. Така постановку політологи оцінили як вірний шлях для політичної сили, що розраховує на тривалу перспективу і прагне діяти у відповідності до соціально-економічної ситуації Японії межі тисячоліть.

Успіх демократів пожвавив дискусії стосовно можливості формування в Японії реальної двопартійної системи, схожої з американською. Проте в японській політичній системі продовжують зберігатися деякі обставини, які тому перешкоджають. Насамперед, між двома провідними партіями - ЛДП і ДПЯ - дуже багато схожого. Практично все вище керівництво демократів, за виключенням Н.Кана, є вихідцями з ЛДП, що об’єднує їх з конкурентами спільними політичними і соціальними коріннями, схожим світоглядом и поглядами. Між двома конкуруючими партіями немає ідеологічного вододілу з принципових питань, що було б підставою розділити їх на «консервативну» і «ліберальну». Схожість позицій спостерігається з більшості питань зовнішньої і внутрішньої політики. Єдиним виключенням є підхід до соціальної функції держави: ЛДП виступає за мінімізацію соціальних зобов’язань держави, а ДПЯ виступає за розвиток «держави всезагального благоденства» за зразком Північної Європи. Через це орієнтація виборців ускладнюється, до чого додається відсутність традицій партійної відданості депутатів (за виключенням комуністів). Депутати з легкістю переходять до табору суперників, якщо вважають це особисто вигідною справою, про що свідчить політичний шлях багатьох депутатів з ЛДП. Самі партії схильні вступати до різноманітних коаліцій, в яких залишаються осторонь будь-які ідеологічні принципи. Восени 2007 р. велися залаштункові переговори між представниками обох «непримирен­них» суперниць - ЛДП і ДПЯ стосовно можливості «великої коаліції». Подібна ймовірність повністю виключена для демократів та республі­канців у США або лейбористів та консерваторів у Великій Британії.

Сформувавши коаліційний уряд за участю представників Соціал- демократичної партії Японії та невеликої Нової народної партії (яка в свій час була створена політиками, які через незгоду вийшли з лав ЛДП), демократи націлилися на виконання своїх обіцянок, зокрема стосовно зміни консесуальної моделі на британську вестмінстерську, за якої в центрі прийняття рішень - кабінет міністрів. Проте перехід до такої системи виявився дуже непростим, оскільки економічна ситуація в країні залишалася вкрай несприятливою, що погіршила серія землетрусів і цунамі навесні 2011 р., а також аварії на атомній електростанції «Фукусима-1» із катастрофічними наслідками для великої кількості населення та значних територій¹.

Дані демократами обіцянки стосовно соціально-економічних питань були занадто популістськими. Передбачалися виплати допомоги на кожну дитину із розрахунку приблизно 270$ на місяць, скасування сплати за проїзд швидкісними шляхами, зниження податку на бензин, субсидії фермерським господарствам, відтермінування споживчого податку тощо. Але виявилося, що знайти кошти на ці заходи в країні з 127-мільйонним населенням за умов фінансово-економічної кризи дуже складно^{[DCXV] [DCXVI]. На тлі глобальної кризи соціально-економічна ситуація в країні продовжувала погіршуватися, що призвело до розчарування широких верств населення: якщо у вересні 2009 р. рівень підтримки кабінету ДРЯ становив понад 75%, то до середини травня він знизився до 21%. За таких умов партія пішла на зміну перших осіб: Ю.Хатояма залишив посаду голови ДПЯ і прем’єрське крісло. На зміну йому прийшов Н.Кан[DCXVII]. Політик лівих переконань, він позиціонував себе як «ліберал», так і соціал-демократ. У своїй програмні промові у парламенті 11 червня 2010 р. він підтвердив свою відданість концепції «третього шляху», яка була закладена у програмних настановах ДПЯ ще у 1998 р. В її основі - ідея про можливість поєднання сильної соціальної політики держави із відданістю уряду ринковим принципам при відмові від неоліберального інструментарія державного регулювання економіки. Ця концепція презентувалася як альтернатива «першому шляху» - «розподільчої» політики часів владарювання ЛДП, в основі якої лежить опора на «традиційні цінності», а також від «другого шляху», тобто неоліберальних реформ Д.Коідзумі американського зразка. В основі економічного зростання бачився прискорений розвиток соціальної сфери за допомогою державних асигнувань, а також збільшення податкового навантаження на населення. Логіка така: розвинена соціальна система дозволить збільшити особисте споживання і дасть стимул економічній активності, що, в свою чергу, сприятиме створенню нових робочих місць.}

Однак економіка країни скорочувалася. Громадяни були тим розчаровані. Також вони були невдоволені соціальною політикою уряду і діями влади під час землетрусів і аварій на «Фукусіма-1». Наприкінці жовтня японському уряду довелося давати офіційні пояснення стосовно витрачання коштів, виділених на ліквідацію наслідків катастрофи. Як виявилося, 3 трлн. йєн пішли не за призначенням. Потім з’ясувалося, що впродовж кількох тижнів у держави могли закінчитися кошти. Виникла потреба випуску облігацій на 38,3 трлн. йєн для фінансування дефіциту у 2012 р. Опозиційна ЛДП погоджувалася підтримати цей захід в разі розпуску парламенту. 16 листопада заради відвернення «фінансового обриву» Йосихіко Нода (змінив на прем’єрській посаді Н. Кана) розпустив ключову нижню палату парламенту країни і призначив дострокові вибори на 16 грудня. Він пояснив цей захід відсутністю фондів для роботи уряду і необхідністю надзвичайного бюджету. Це рішення японські оглядачі назвали «політичним харакірі»: кабінет скотився до рекордно низького рівня популярності (підтримка 17,3% виборців). Японський політолог Джюн Окумара зазначив: «ДПЯ обіцяла зміни. Вона мала покласти край бюрократії, посилити соціальну політику і розвивати відносини із Сполученими Штатами. Нічого цього вона не зробила». Впродовж трьох років свого правління кабінет ДПЯ, якщо брати до уваги важливі рішення, спромігся прийняти лише закон про підвищення ставки ПДВ з 5% до 8% що виявилося вкрай непопулярним. В реальності це призвело до зниження купівельної активності і уповільнення економічного зростання. Виборці вирішили «покарати» демократів, які не виконали своїх зобов’язань.

На виборах, що пройшли 16 грудня 2012 р. ця партія зазнала поразки: 22,8% відсотків голосів, що дали змогу зайняти 57 місць в парламенті. ЛДП виборола абсолютну більшість в нижній палаті - 294 з 480 мандатів (43,01% голосів). За одномандатними округами (а саме депутати від них формують переважно палату представників) вона одержала 43% голосів, набагато випередивши решту суперників. Разом із своєю союзницею - правоцентристською партією «Нова Комейто» - ліберал-демократи, які вже мали більшість у верхній палаті, одержали кваліфіковану, тобто більше, ніж дві третини, більшість в палаті представників. Сіндзо Абе сформував свій другий кабінет міністрів.

Було оголошено про початок лібералізації економіки. Прем’єрська доктрина невдовзі одержала назву «абекономіка». Прем’єр наголошує на тому, що його політика спроможна повернути країну на шлях зростання. Пожвавлення господарського життя країни передбачається за допомогою

збільшення соціальних витрат та грошової емісії. У лютому 2015 р. Японія почала виходити з рецесії, в якій перебувала дуже давно. За перший квартал 2015 р. зростання ВВП склало 0,6%. Загалом же, Японія є третьою за обсягами економікою планети, річний валовий внутрішній продукт на душу населення перевищує суму у 45 тис. доларів. Для країни притаманний низький рівень безробіття: він складає менш ніж 5% від працездатної людності. За багатьма показниками в області високих технологій Японія досі не має собі рівних.

У виборців немає особливого ентузіазму стосовно ЛДП, однак вони пам’ятають, що феномен «японського дива», тобто економічного злету країни, був реалізований як раз у ті роки, коли при владі перебували праві сили. Тому сучасні консерватори мають досить потужну соціальну й електоральну підтримку у різних соціальних верствах населення. Це виявилося і на позачергових виборах до нижньої палати парламенту, ініційованих С.Абе. 14 грудня 2014 р. правлячий блок - Ліберально- демократична партія і партія Комейто одержав 325 депутатських мандатів з 475 (перша - 290 місць, друга - 35 місць). Під час одного з перед­виборчих виступів С.Абе заявив: «Я обіцяю зробити Японію країною, яка знов засяє у центрі світу».

Треба зазначити, що зовнішня політика Японії після Другої світової війни не відзначалася особливою активністю. Хоча в час економічного піднесення лунали голоси за виборювання гідного місця у міжнародних відносинах, однак глибока рецесія, яка тривала понад двадцять років позбавила актуальності завдання підвищення міжнародного статусу держави і змусила керівництво країни зосередитися на внутрішній політиці. В самому японському суспільстві взяло гору прагнення облаштовувати свою «маленьку» і «затишну» країну, а не гнатися за статусом супердержави.

Японська економіка на 70 - 80% залежить від інших країн, звідки одержує усю нафту, більшу частину промислової сировини і половину продовольства. Якщо хоча б один - два тижні перервати транспортні та інші зв’язки Японії із зовнішнім світом, її економіка зазнає повного краху, а життя населення опиниться під загрозою. Відсутність природних ресурсів і зростаюча залежність від експорту примушує Японію уникати антагоністичних та конфліктних відносин, тому у японській зовнішній політиці відсутня прямолінійність і напористість. Її Конституція накладає обмеження на використання збройних сил - Сил самооборони, а внутрішні проблеми зумовлюють низький рівень військових витрат^[DCXVIII]. Останнє заклав

в основу своєї доктрини Сігеру Іосіда - прем’єр-міністр повоєнної Японії. Доктрина, якою керуються сучасні японські лідери, проголосила необхідність самообмежень у зовнішній політиці заради концентрації сил на економічному розвиткові. Через це Японія перетворилася на об’єкт для критики і одержала у колах закордонних політологів прізвисько «еконо­мічний гігант, але політичний пігмей». В свою чергу Японія висунула гасло «Просування демократизації і миру через економічне зростання». Декларується намір допомогти іншим азіатським країнам і усьому світові, що розвивається, досягти економічного зростання і таким чином сприяти процвітанню. І не тільки тому, що переслідуються власні інтереси у розширенні ринків збуту своєї продукції, а й заради підтримки процесів демократизації в тих країнах, де покращується економічне становище. Як показав досвід Південної Кореї, Тайваню, Сінгапуру, Гонконгу та інших країн, економічний розвиток тісно пов’язаний із посиленням демокра­тичних тенденцій.

Іншою причиною, яка зумовила низькі витрати Японії на власні збройні сили, є її відносини із Сполученими Штатами Америки. За договором про гарантію безпеки, підписаним 8 вересня 1951 р., США одержували можливість мати свої війська та військові бази на території Японії, натомість Японія одержувала певний американський військовий захист. Американський потенціал ядерного стримування є дуже важливим за умов нестабільності у Східній Азії, де атомну зброю мають Китай, Індія, Пакистан і останніми роками намагається демонструвати Північна Корея. Японія обрала роль молодшого і максимально близького партнера світового гегемона. А США встановили постійний контроль над японською зовнішньою політикою. Щоправда, у японо-американських, начебто визначених, відносинах існують деякі проблемні моменти. Насамперед це стосується умов розміщення американських баз. Але японо - американські відносини розвиваються. Вони розвиваються під впливом світової політики і, в свою чергу, впливають на неї. Вона змінюється у тому сенсі, що самий факт активної участі в ній США та Японії перетворюють її. Трансформація світової політики виявилася у спільному протистоянні Радянському Союзу, у перетворенні Японії на економічну супердержаву, у «торгових війнах», в адаптації японо -американського військово-політичного союзу до загроз з боку КНР і КНДР, в участі Токіо і Вашингтона у боротьбі з терористичними загрозами і піратством, у зростанні взаємних інвестицій, двостороннього економічного співробіт­ництва, у зростанні значення багатостороннього діалогу тощо.

З іншого боку, Японія шукає баланс у відносинах з Америкою через посилення уваги до відносин із азіатськими сусідами, хоча останнє важливе і само по собі. Дуже складними є стосунки із Китайською Народною Республікою, яка останніми роками виходить на позиції

Японії забезпечити захист своїх громадян», - заявив прем’єр-міністр. Він також відзначив, що такий закон зміцнить стратегічну взаємодію із США. світового лідера. Існує взаємна економічна зацікавленість, проте проти­стояння з політичних питань, таких як націленість китайських ракет на японські міста, гостре суперництво за переважання у Південно-Східній Азії, різні підходи до тайванської проблеми тощо. В Токіо неофіційно стверджують, що у 1895 р. Тайвань під час японо-китайської війни був звільнений від влади Китаю, а не захоплений; що 80% населення острову кардинально відрізняються від континентальних китайців і разом із японцями є носіями океанічної культури; що процвітання Тайваню спирається на фундамент, закладений у ті роки, коли Тайвань був частиною Японської імперії. Останніми роками ускладнилася ситуація навколо островів Сенкаку (китайці називають їх Дяоюйдао), стосовно яких точаться територіальні суперечки. Вони загострюються у зв’язку із виявленням у цьому районі величезних запасів природного газу. Китайці ж не можуть пробачити Японії війну 1894-1895 рр., окупацію 1937 - 1945 рр. та відповідні наслідки. Сприйняття населенням обох країн один одного здебільшого негативне. Попри декларування налаштованості на розбудову конструктивних відносин між двома країнами, кожна із сторін говорить про «відсутність ясності» стосовно реальних намірів партнера.

Серед новацій зовнішньої політики Японії наприкінці 2000-х рр. - проголошення курсу на створення азіатської «дуги свободи і процвітання», яку мають в першу чергу утворити Австралія, Індія, США та Японія. У відповідності до нього пожвавилася увага до Індії, що відбилося у підписанні 22 серпня 2007 р. японо-індійської угоди про кооперацію у сфері оборони та безпеки. Важливе значення для насамперед економічної, а також політичної безпеки мала участь Токіо у переговорах стосовно угоди про Транстихоокеанське партнерство, які завершилися підписанням 5 вересня 2015 р. міністрами торгівлі 12 країн - Австралії, Брунея, В’єтнаму, Канади, Малайзії, Мексики, Нової Зеландії, Перу, Сінгапуру, США, Чілі та Японії.

Заради власної безпеки Японія прагне сформувати пояс дружніх держав по периметру своїх кордонів. Проте в багатьох з цих країн досить сильними залишаються спогади про жорстокість японських вояків часів Другої світової війни. Спадщиною тої війни залишається проблема «Північних територій», які, з точки зору Японії, від неї були відібрані Радянським Союзом (в РФ їх називають «Південними Курилами»)^[DCXIX]. Тому непростими залишаються відносини із сучасною Росією. Так, приїзди

Д.Медведєва на Куріли у листопаді 2010 і серпні 2015 рр. викликали обурену реакцію з боку японського керівництва. В свою чергу російська сторона відповіла, що то є територія Російської Федерації, і її керівники вільні у виборі своїх візитів. Токіо засудив Кремль за його агресивну політику по відношенню до України і запропонував їй різні види допомоги. Проте 6 травня 2016 р. на російському чорноморському курорті Сочі відбулася зустріч С.Абе і В.Путіна. Японська сторона запропонувала «всеохоплюючий підхід», який обіймав вісім ініціатив в економічному плані, бажаних для Росії, і пропозиції стосовно вирішення проблеми «Північних територій». Після бесіди з В.Путіним С.Абе повідомив: «Ми домовилися енергійно вести переговори із підходом, заснованим на нових ідеях, прагнучи виробити курс на вирішення питання, прийнятне для обох сторін». У тому ж місяці В.Путін заявив про «відсутність планів продавати Курили Японії».

Підводячи підсумки, слід сказати, що в Японії пріоритетність економіки вважається незаперечною, а запорукою її успішності є полі­тична стабільність. Проте вона досягається дуже непросто. Для японської партійно-політичної системи притаманна висока міра мінливості, яка зумовлюється хиткістю міжпартійного балансу сил у парламенті, ідеологічною розмитістю програмних настанов партій, калейдоскопічністю зміни урядів та їх лідерів, нестійкістю партійних коаліцій. Тобто та політична система, яка склалася у Японії наприкінці першого десятиріччя ХХІ ст., являє собою вельми ламку конструкцію із неясним майбутнім: або двопартійна система, або повернення до «системи 1955 року». Однак останніми роками політологи вказують, що в Японії спостерігається «консервативний поворот».

Як і в інших країнах, тут існує чимало складних проблем, які треба розв’язувати, адаптуючись до вимог інформаційного суспільства та глобалізації. Японці в тому значно спираються на свої цивілізаційні основи, намагаючись використати їх у нових умовах. Як і Китай, Японія являє собою яскравий приклад успішної версії глокалізації.^[DCXX] У цьому

полягає її відповідь на виклики глобалізації, що загрожують послабити національну культурно-цивлізаційну своєрідність. Японці мислять політичний устрій країни в термінах західної цивілізації і в контексті західних демократичних і ліберальних цінностей. Західні принципи закладені у фундамент японської системи раціональних бюрократичних інститутів. Разом із тим у цивілізаційно-культурному контексті японці вельми чітко усвідомлюють себе як частину далекосхідної спільноти, яка базується на конфуціансько-буддійському комплексі. Японія являє собою симбіоз західної політичної і східної конфуціансько-буддійської іден­тичності. При чому це поєднання є досить гармонійним. Подібний гармонійний симбіоз традицій та інновацій у японській політичній науці одержав назву дзассюсей (гібридність). Такий високий рівень здатності до гібридизації існує за умов, коли будь-яка інновація викликає збурення у традиційній системі. Але японська свідомість спроможна трансформувати і адаптувати запозичення настільки ефективно, що вони примаються як дещо органічне і таке, що не суперечить традиції. Здавна в Японії діє принцип «вакон йосай», який можна перекласти так: «Взяти новітні напрацювання у іноземців, але не дозволити їм похитнути основи японського духу». Тобто специфіка японської традиції полягає у тому, що сприйняття нового не потребувало концептуальної перебудови свідомості. Нове засвоювалося і трансформувалося у дещо, співзвучне автохтонній культурі, без затрат енергії^[DCXXI] на руйнування старого і побудову нового. Таким чином, в Японії склалася двоєдина ідентичність: зовнішня (інституціональна) - західна і внутрішня (духовно-моральна) - далеко­східна. В глибинному сенсі провідною залишається далекосхідна, оскільки вона ґрунтується на архетипах, що тривають з давніх часів.

За об’єктивними показниками, вага і вплив Японії дозволяють віднести її до групи лідерів світового співтовариства. Статистичний аналіз виявляє її приналежність до «лідерів державності» (це країни демократичного вибору, відносно вискої якості життя і низьких загроз). Згідно аналізу рейтингів, якщо прийняти «індекс державності» США за 10,00, так Японія виявиться на другому місці з індексом 9,34. Як показує сучасна політична історія світу, в деяких випадках лідери впливу тяжіють до «полюсу» державності на шкоду якості життя (Росія, Індія, Туреччина), в інших - добиваються балансу впливу і якості життя (Велика Британія, Німеччина, Франція, Японія). Японії вдалося досягти важливого балансу між впливовістю і процвітанням.

Література

Батакова А.А. Подходы правительства Японии к проблемам «исторического прошлого» /А.А.Батакова //Вестник МГИМО-Университета. - 2016. - № 1.

Бесєдіна Н.В. Повоєнні реформи та становлення представницької демократії в Японії /Н.В.Бесєдіна // Історична пам'ять.- 2012. - № 28.

Бєлєй С. І. Реакція Японії у відповідь на підйом Китаю в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні //Гілея. - 2015. - Вип. 92.

Бортницький В.А. Роль держави у формуванні інноваційної економіки на прикладі Японії /В.А.Бортницький //Формування ринкових відносин в Україні : збірник наукових праць / Науково-дослідний екон. ін-т Міністерства екон. та з питань європейської інтеграції України. - Київ, 2012. - № 11.

Волков С.В. США и Япония в мировой политике /С.В.Волков //Вестник МГИМО - Университета. - 2013. - № 5.

Гаврилюк Р.П. Державна політика Японії у сфері розвитку інноваційної економіки /Р.П.Гаврилюк// Економіка та держава. - 2012. - № 10.

Гемба Коїтіро. Japan - China Relations at a Crossroads / Гемба Коїтіро // Зовнішні справи.- 2012. - № 12.

Герасимова М.П. Традиционные ценности как фактор движения Японии по пути прогресса /М.П.Герасимова //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2013. - № 1.

Головнин В. Что кроется за «феноменом Коидзуми» /В.Головнин // Азия и Африка сегодня. - 2001. - № 9.

Городня Н.Д. Східна Азія у зовнішній політиці США (1989-2013 рр.) : монографія / Н.Д. Городня. - К. : Прінт-Сервіс, 2014.

Длугопольський О.В. Особливості фінансування соціального захисту в країнах Азії: японський вектор формування держави добробуту /О.В.Длугопольський //Фінанси України.- 2014. - № 11

Исаев Б. А. Трансформация партийной системы Японии в середине ХХ - начале ХХІ вв./Б.А.Исаев //Политекс. - 2010. - № 1.

Карелова Л.Б. Проблемы модернизации Японии и межкультурное взаимодействие /Л.Б.Карелова //Вестник МГИМО-Университета. - 2012. - № 6.

Кішіда Фуміо Анексія Криму є відвертим порушенням міжнародного законодавства / розмову вів Микола Сірук //День. - 2014. - 17 липня.

Кулініч М. Україна - Японія: відносини глобального партнерства в умовах випробувань /М.Кулініч //Зовнішні справи. - 2014. - № 9.

Кучай Т.П. Досягнення Японії у сфері освіти - рушійна сила розвитку економіки, культури, прогресу нації /Т.П.Кучай // Освіта дорослих: теорія, досвід, перспективи : збірник наукових праць / Нац. акад. пед. наук України ; Ін-т пед. освіти і освіти дорослих. - Київ ; Ніжин, 2014. - Вип. 1 (8).

Лебедева И.П. Японское общество: от равенства к расслоению /И.П.Лебедева //Азия и Африка сегодня. - 2015. - № 7.

Лебедева И.П. «Серебряное цунами» в Японии /И.П.Лебедева //Азия и Африка сегодня.

- 2016. - № 5.

Лещишин Б.М. Територіальний конфлікт Китаю та Японії щодо островів Сенкаку (Дяоюй) /Б.М. Лещишин //Політологічний вісник.- 2014. - Вип. 73.

Литвин М. Досвід Японії у стимулюванні розвитку регіонів /М.Литвин // Світ фінансів.

- 2013. - Вип. 2.

Молодякова Э. В. Япония: смена политического режима / Э.В.Молодякова //Азия и Африка сегодя. - 2010. - № 2.

Молодякова Э.В. Синдзо Абэ - старый новый премьер-министр Японии / Э.В.Молодякова // Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 7.

Москаленко О. Цивілізаційні чинники випереджаючого економічного розвитку Японії та Китаю /О.Москаленко // Вісник Тернопільського національного економічного університету. - Тернопіль, 2013. - Економічні науки. - Вип. 1, січень — березень.

Пронь Д. Історико-правовий прецедент курильської територіальної проблеми між Японією та СРСР /Д.Пронь // Право України.- 2012. - № 8.

Раевский А.Е. Терроризм в Японии: историческая и психологическая перспектива /А.Е.Раевский // Вестник Московского университета им. М.В. Ломоносова. Серия 13 - 2012. - Востоковедение. - № 3.

Саката Тоічі Анексія Криму - це проблема не лише України, а й проблема всього світу /Саката Тоічі // День.- 2014. - 4-5 квітня

Саплин-Силановицкий Ю. КНР - Япония. Кто будет лидером в Восточной Азии? // Азия и Африка сегодня. - 2007. - № 2.

Семененко И. Мир. Вызовы глобального кризиса. Япония / И. Семененко, И. Лабинская // Мировая экономика и международные отношения. - 2013. - № 9.

Стрельцов Д. В. Политическая система - стеклянный дом //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 11.

Стрельцов Д.В. Попадут ли стрелы «абэномики» в цель //Азия и Африка сегодня. - 2014. - № 3, 4.

Стрельцов Д.В. Типизация социального протеста в современной Японии /Д.В.Стрельцов //Вестник МГИМО-Университета. - 2015. - № 4.

Сумі Шігекі Україна - Японія: віддалені і такі близькі світи / інтерв"ю підготував Володимир Ливинський // Зовнішні справи. - 2015. - № 8.

Терехов В. Военно-политическое становление Японии //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 7. Тимонина И. Л. Государственно-частное партнерство и “преобразующие” инвестиции в сфере социальной инфраструктуры: опыт Японии /И.Л.Тимонина Восток. Афро­азиатские общества: история и современность. - 2016. - №1.

Хотенець П.В. Суб'єкти протидії бандитизму в Японії /П.В.Хотенець// Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика).- 2015. - № 1.

Чугров С. Япония: гибридизация и гармонизация //Полис. - 2008. - № 3.

Чугров С. В. Япония в поисках новой идентичности. - М., 2010.

Шпак Ю.О. Організація місцевого самоврядування в Японії /Ю.О.Шпак // Державне будівництво та місцеве самоврядування : збірник наукових праць / Нац. акад. правових наук України ; Н.-д. ін-т держ. буд-ва та місцевого самоврядування. - Харків, 2014. - Вип. 27.

Яншина А.М. Національна політика сталого зростання: досвід Німеччини та Японії /А.М.Яншина // Інвестиції: практика та досвід. - 2013. - № 18, вересень.

Яценко Б.П. Економіка знань: сучасний науково-виробничий комплекс Японії /Б.П.Яценко // Український географічний журнал. - 2014. - № 1 (85).

Arase D. M. The Impact of 3/11 on Japan /D. M. Arase //East Asia. An Internatoinal Quarterly. - 2012. - Vol. 29. - Issue 4.

Catalinac A. From Pork to Policy: The Rise of Programmatic Campaigning in Japanese Elections /A. Catalinac //The Journal of Politics. - 2016. - Vol. 78. - № 1.

Funaiole M. P. Conceptualizing Japan's Foreign Policy Trajectory Through Social Identity Theory /M. P. Funaiole //East Asia. An Internatoinal Quarterly. - 2015. - Vol. 32. - Issue 4.

Jou W. Examining the Micro-level Foundations of Japan's Two-party System Following Government Alternation /W. Jou //East Asia. An Internatoinal Quarterly. - 2012. - Vol. 29. - Issue 3.

Kuroki Maiko Nationalism in Japan's Contemporary Foreign Policy: a Consideration of the Cases of China, North Korea, and India. Thesis for the degree of Doctor of Philosophy, London, 2013, 345 p. [Electronic resource] //London School of Economics and Political Science. Mode of access: http://etheses.lse.ac.uk/595/1Kuroki_Nationalism_Japan%

E2%80%99s_contemporary_foreign.pdf

Maslow S. A Blueprint for a Strong Japan? Abe Shinzo and Japan's Evolving Security System /S.Maslow // Asian Survey. - 2015. - Vol. 55. - № 4.

Nagy S. R. Nationalism, Domestic Politics, and the Japan Economic Rejuvenation /S. R. Nagy //East Asia. An Internatoinal Quarterly. - 2014. - Vol. 31. - Issue 1.

Pekkanen R.J. Japan in 2015: More about Abe / R.J.Pekkanen, S.M. Pekkanen //Asian Survey. - 2016. - Vol. 56. - № 1.

Rosenbluth F. Electorial Adaptation and Business Cycles in Post-1994 Japan / F. Rosenbluth, Kyohei Yamada //Asian Survey. - 2015. - Vol. 55. - № 6.

Tadashi Iwami. Understanding Japan's Peacebuilding in Concept and Practice / Tadashi Iwami //East Asia. An Internatoinal Quarterly. - 2016. - Vol. 33. - Issue 2.

Wong A.Y. Comparing Japanese and South Korean Strategies toward China and the United States: All Politics Is Local / A.Y.Wong //Asian Survey. - 2015. - Vol. 55. - № 6.