Республіка Індія

Індія - країна-спадкоємниця однієї з найдавніших цивілізацій світу або її сучасна «реінкарнація». Вона займає цілий субконтинент, її населення на у 2016 р. становило понад 1,3 млрд.

Більшу частину шляху незалежного розвитку країна пройшла під керівництвом партії Індійський національний конгрес (ІНК), створеної у 1885 р. Високий авторитет ІНК був завойований у роки національно- визвольної боротьби проти колоніалізму, на чолі якої стояли такі видатні діячі, як Мохандас Карамчанд Ганді (Махатма - “Велика душа” - так називали його індійці на знак величезної пошани) та Джавахарлал Неру. Партія здобула широку підтримку з боку індійської буржуазії і широких мас. Це стало основною причиною того, що саме представники ІНК очолили уряд нової суверенної демократичної республіки, в якій розпочалися важливі реформи та перетворення. Завдання стояли дуже складні: подолання економічної відсталості, злиденності, соціальних протиріч. Задля досягнення мети розробили концепцію змішаної економіки, яка, з одного боку, містила елементи соціального рівноправ’я, а з іншого - за своєю суттю була економікою капіталістичною, в якій розвивалися ринкові відносини. У розв’язанні економічних проблем уряд під керівництвом Джавахарлала Неру орієнтувався на поєднання державного і приватного секторів. Вважалося, що зростання державного сектору і будівництво підприємств важкої промисловості створювали основу економічної незалежності Індії.

Сучасна Індія вважається найбільшою (за чисельністю населення) демократією світу. За звичай, успішне функціонування демократії пов’язується з декількома умовами, серед яких найважливішими вважаються високий рівень економічного розвитку країни, матеріального добробуту мас і міри розвитку міської культури, значна частка письменних, впливовий і численний «середній клас», наявність широкого прошарку політично активного населення. Індія більшості з цих критеріїв не відповідає. Той факт, що вона зберігає демократичний устрій від 1947 р., безперечно, викликає повагу, однак при ближчому розгляді її соціально- політична система вражена корупцією, патронажем, глибоко вкоріненою майновою нерівністю. Як відзначав відомий аналітик Рушир Шарма, Індія - «архетип найкращого і найгіршого, наявного у країнах, що розви­ваються». У порівнянні із сусіднім авторитарним Китаєм демократична Індія критично відстає у таких ключових галузях, як інфраструктура і виявляється неспроможною забезпечити своїм громадянам надійний доступ до електрики, чистої води і загальній початковій освіті. Не дивлячись на очевидні економічні успіхи останніх десятиріч, понад 30% населення країни фактично жевріє на рівні фізичного виживання, біля третини неписьменні і незнайомі із ЗМІ, більше 70% людності мешкає по селах.

На розвиток політичної сфери в Індії вплинула низка факторів. Зокрема, колоніальне минуле країни, коли англійці заклали основи демократичної системи країни. У спадщину від Великої Британії Індія одержала так звану «вестмінстерську політичну систему». Характерна ознака цієї системи: президент^{[DCXXIII] [DCXXIV] країни, маючи широкі повноваження, фактично діє виключно «за порадою прем’єр-міністра» (аналог англійської королеви, яка «царює, проте не управляє»). При цьому виконавча влада прем’єр-міністра, який повинен мати більшість у нижній палаті парламенту, розширена максимально. Вибори до парламенту, який здійснює жорсткий контроль над виконавчою владою, відбуваються за мажоритарною системою. За умов сучасної Індії перемога досягається, головним чином, завдяки залученню на свій бік максимальної кількості союзників, тобто завдяки вмінню домовлятися і бути готовим до політичних компромісів. Вважається, що початок сучасному етапу політичної історії Індії поклали парламентські вибори 1989 р. Його характерними рисами стали широкий склад учасників виборчих кампаній, протиборство на основі коаліцій, конфігурацію і міру консолідації електоральної бази яких визначають результати виборів, практика міжпартійного блокування, зростання ролі регіональних сил.}

Інший важливий фактор, що сформував особливу політичну культуру Індії - це особливий соціально-психологічний лад індуїстського^[DCXXV] суспільства. Це суспільство не є монолітним, а являє собою ієрархічну систему каст (за підрахунками деяких дослідників, їх налічується понад 15 тис.), кожна з яких має свою власну ідентичність, свою ідеологію і культуру, своїх богів. Суперництво між кастами за місце в соціальній ієрархії завжди складало основу політичної культури Індії.

Крім численних каст існує категорія «недоторканих» (їх ще називають далітами), які, за офіційними даними у сучасній Індії складають приблизно 17,7% усього населення, тобто понад 200 млн. осіб. Досі чимало індусів вірять, що дотик або навіть наближення до даліта може осквернити. Тому поводяться з ними жорстко. Аби подолати соціальну несправедливість влада Індії вдалася до позитивної кастової дискримінації, коли за далітами, а пізніше і за іншими нижчими кастами почали резервувати місця на державних підприємствах, у вищих навчальних закладах, в урядових структурах тощо. Наприклад, у державних вищих навчальних закладах за далітами закріпили 22,5% місць, а з 1990 р. за іншими нижчими кастами - ще 27%. Молодь з «чистих» каст не має таких привілеїв. Перші кастові бунти спалахнули у серпні 2015 р., коли натовп представників впливової касти патель вийшли на вулиці в штаті Гуджарат, вимагаючи скасувати практику резервування. В перших лавах протестувальників йшли молоді люди, незадоволені тим, що менш підготована і грамотна, на їхню думку, молодь займає місця у вишах і на підприємствах. Тобто ті кастові групи, які історично займали високе положення, останнім часом виявилися посунутими через позитивну кастову дискримінацію.

У лютому 2016 р. в штаті Хар’яна представники численої тут касти джатів трощили магазини, підпалювали автомобілі і навіть перекрили канал, який постачав воду у столичний округ Делі.

Наведені факти також висвітлюють специфіку індійського демократичного процесу: необхідність задовольняти запити різних груп виборців або не дозволити діючому уряду прийняти ті чи інші заходи виключно заради покращення своїх електоральних перспектив часто змушують представників еліт виступати проти розумних політичних рішень, що сприяли б посиленню країни. Таке трапляється не тільки в Індії. Але там, де матеріальний добробут країни залежить не від ринку, а від уряду, протиріччя у суспільстві коштують надто дорого. Впродовж років незалежності Індія показала себе країною, здатною засвоювати інститути і норми сучасної демократії, проте цей процес ще не завершений. І досі індійське суспільство залишається суспільством перехідного типу, яке рухається від традиційних форм розподілу влади до повноцінних демократичних. Одну з вирішальних ролей у цьому відіграють органи місцевого самоврядування. Треба підкреслити, що у будь-якій країні саме організація місцевого самоврядування є показником справжнього демократизму у суспільстві. Вибудовування справжньої ефективної демократичної системи має починатися із низового рівня, з місцевого самоврядування. Від початку індійське керівництво не приділяло цим питанням належної уваги. Проте на початку 1990-х років зусиллями регіональних партій, які в Індії традиційно мають сильні позиції, а також ІНК, повноваження і структуру місцевих органів само­врядування вдалося закріпити у Конституції країни (73-я і 74-а поправки).

Сільське самоврядування (Панчаяті Радж) гррунтується на традиційній общинній системі, яка закорінена у сивій давнині.

Індія є одних з найбільш багатоетнічних держав світу. Її населяють декілька сотень народів, народностей та племенних груп різного етнічного походження, що відносяться до декількох мовних сімей (сучасна індійська статистика нарахувала 1562 мови). Впродовж століть Індія була країною, де співіснували різні релігійні традиції. Вона є батьківщиною багатьох релігій: індуїзму, буддизму, сикхизму, джайнізму, які пізніше знайшли своїх адептів в багатьох державах світу. До Індії також проникли інші віри, що виникла за кордоном, такі як іслам, християнство, парсизм. Перелічені обставини не могли не вплинути на прояви сепаратизму в історії країни.

Деякі штати прагнули і прагнуть утворити власні держави, як-от створення незалежної сикхської держави Халістан на території штату Пенджаб. У червні 1984 р. урядовим військам довелося силою зброї вибивати сикхських терористів з їх святині - Золотого храму в місті Амритсарі, який був перетворений на фортецю. Штурм Золотого храму сикхи (представники одного з релігійних вірувань, поширених в Індії) сприйняли як опоганення своєї святині. Відповідальність вони поклали на прем’єр-міністра І.Ганді. 31 жовтня 1984 р. її вбили власні охоронці, які виконували волю сикхських радикалів. Вбивство лідера країни викликало спалах погромів сикхів в інших штатах (понад 40% сикхів мешкає поза Пенджабом). В відповідь сикхи посилили свою терористичну активність.

Кров І.Ганді була чи не найважливішим фактором, який надав можливості ІНК на чолі з її сином Радживом Ганді здобути перемогу на парламентських виборах 1985 р. Ставши прем’єр-міністром, Р.Ганді почав пошуки шляхів модернізації Індії і самої партії ІНК. Готувалися основи для ширшого запровадження ринкових відносин в індійську економіку і більшої відкритості країни зовнішньому світу. Проте 21 травня 1991 р. Р. Ганді загинув в наслідок вибуху, скоєного тамільською терористкою. Це був акт помсти за введення індійських військ на північ Шри-Ланкі.

Після смерті Р.Ганді в умовах внутрішньої фінансово-економічної кризи і політичної нестабільності, на яку накладалася дія несприятливих зовнішніх обставин (крах давнього союзника - СРСР і посилення потенційного противника - КНР), уряд очолив прем’єр-міністр Нарасімх Рао (1991 - 1996 рр.). Важливу роль в той час відігравав міністр фінансів Манмохан Сінгх - вчений-економіст, якого назвали «батьком економічних реформ 1990-х років». Поставивши за мету перетворення Індії у велику світову державу, керівництво країни наголосило важливість швидкого економічного зростання на основі модернізації та здійснення широких ринкових реформ. У цьому плані зменшувався вплив держави на процес економічного розвитку і передача важливих функцій «силам попиту і пропозиції». Разом із тим держава зберігала за собою стратегічні механізми управління економікою - головним чином через Планову комісію Індії. З іншого боку, криза диктувала «відкриття» економіки Індії силам зовнішнього впливу. Тому почався стратегічний перехід від «індустріалізації, що заміщує імпорт» до «інтеграції у світову економіку». У сфері політичних відносин реформа передбачала перехід від унітаризму до змістовного федералізму, що реалізував інтереси штатів і союзних територій і зміцнення інститутів держави. «Реформи Манмохана Сінгха» стали потужним стимулом підвищення ефективності індійської економіки.

В свою чергу економічне зростання мало поєднуватися із забезпе­ченням соціальної справедливості. За умов Індії це означало надання більшості населення можливостей для покращення життя, усунення економічної нерівності між окремими групами людей незалежно від їх релігійної або кастової належності, а також стимулювання соціально - економічного розвитку окремих регіонів. Передбачалося, що реформи мають здійснюватися за певним середнім шляхом (між двома «догмами» - командною і ринковою економікою); державі належить виявляти турботу про базис «індійської соціальної піраміди», який складають величезні маси бідноти, а також подбати про те, аби під час реформ не була втрачена індійська самобутність.

Реформам, що розпочалися у 1991 р., був притаманний градуалізм - поступовість лібералізації економіки, обережна приватизація. До «шокової терапії» не вдалися, що відвернуло хаотизацію у господарстві та суспільстві. Цьому сприяли цивілізаційні особливості країни, схильність правлячої еліти до компромісу заради відвернення соціальних потрясінь, особливо небезпечних у великій економіці країни з рідкісною різнома­нітністю природних, територіальних, етнічних, конфесійних умов. Реформи охопили практично всі сектори економіки, хоча їх “ради­кальність” була різною. Так, у сільському господарстві вони обмежувалися ціновими аспектами. У промисловості було скасовано ліцензування підприємств, що сприяло залученню капіталу. Відмінено резервацію за державним сектором деяких галузей. Таким чином промисловий сектор відкрили для прямих іноземних інвестицій. В галузі зовнішньої торгівлі були зняті кількісні обмеження і знижені митні тарифи. У секторі послуг завдяки збільшенню частки приватного сектору реформовані фінансовий сектор, сфера бізнес-послуг, страхування, телекомунікацій. Слід під­креслити, що значну увагу було приділено малому бізнесу, який відіграє в Індії важливу стабілізуючу роль у соціальній та економічній сферах. Малі господарські форми певною мірою протистоять хаотизації економіки, порушенням виробничих зв’язків, які пов’язані із зміною моделі розвитку. Держава також підтримала сільське господарство, розвиток якого згодом забезпечив продовольчу безпеку країни.

Починаючи реформи, уряд ІНК брав на себе зобов’язання здійснити низку більш ефективних заходів у соціальній сфері: підвищення рівня письменності; вдосконалення системи початкової освіти, охорони здоров’я; покращення добробуту сім’ї; забезпечення питною водою, житлом, більшою зайнятістю населення. Йшлося про посилення ролі держави у тих сферах, де за допомогою одних ринкових сил не можна розв’язати поставлені соціальні та економічні завдання. Однак недостатньо високе економічне зростання, а також збереження безробіття негативно вплинули на реалізації цієї частини програми. Саме цей аспект діяльності уряду опоненти піддавали найбільшій критиці. Вони визнавали, що уряду вдалося подолати фінансову кризу, що економіка почала поступово набирати темпів розвитку, зросло сільськогосподарське виробництво. Усього того, однак, виявилося недостатньо для розв’язання соціальних проблем, насамперед, не була створена стала основа для скорочення бідності.

Позиції і вплив Індійського національного конгресу слабшали. На це значною мірою вплинуло проголошення самим Конгресом курсу на розвиток країни шляхом політичної демократії. Такий рух в умовах поліетнічного багатоконфесійного суспільства з величезною різноманітніс­тю соціально-економічних умов в різних регіонах природним чином вів до створення багатопартійної структури, децентралізації влади, що перед - бачалося Конституцією, яка розмежовує повноваження центру та штатів. Із становленням федеративної держави посилювалася роль штатів, їхніх урядів і місцевих партій, які все наполегливіше ставили питання про розширення своїх повноважень. Це відбилося на політичній боротьбі, на становищі Конгресу на місцях.

В травні 1996 р. відбулися парламентські вибори. Індійський національний конгрес зміг одержати лише 28% голосів виборців. До влади прийшов коаліційний уряд Об’єднаного Фронту, який складався з 14 центристських та лівих, переважно регіональних партій. ІНК спочатку його підтримав, а потім відмовився від підтримки. У вересні - жовтні 1999 р. через урядову кризу відбулися дострокові парламентські вибори. ІНК знов не зміг набрати більшості голосів. До влади прийшов Національній демократичний альянс - нова коаліція з 24 партій на чолі з Бхаратійя Джаната Парті (Індійська Народна Партія, сформована у 1980 р.). З часом вона перетворилася на класичну праву партію з опертям на релігію.

Бхаратійя Джаната Парті (БДП) набула загальнодержавної та міжнародної відомості на початку 1990-х рр. на хвилі кампанії за відтворення храму бога Рами у місті Айодх’ї (штат Уттар Прадеш). Заявлялося, що храм був знищений мусульманськими загарбниками у XVI ст. і замінений на мечеть Бабура. Кульмінацією кампанії стали безпорядки в грудні 1992 р.: мечеть зруйнували, через що мав місце спалах насильства між общинами мусульман та індусів по всій Індії. Жертвами стали сотні людей з обох сторін, близько 17 тис. було заарештовано. Індуїстський храм так і не відтворили. Проте БДП виявила особливу наполегливість у вимогах його відновлення. Ті події - лише поверхові вияви глибших процесів, які відбувалися і відбуваються в індійському суспільстві. Йдеться про процеси міжобщинного протистояння. Особливу роль відіграє індуський комуналізм (від англійського слова commune - община). В Індії під цим словом розуміють політику відстоювання інтересів релігійних общин або використання релігійного фактору у політиці. Посилення впливу ідеології індуїстського націоналізму в Індії одержало назву «шафранізації» політичного життя (одяг шафранового кольору традиційно носять індуїстські аскети - садху). Індуському комуналізму притаманні:

- ідеалізація досвіду минулого поза історичної конкретики і часових рамок; міфологізація суспільства “прадавніх часів”, наділення його усіма найкращими характеристиками, головні з яких - “всезагальна гармонія” і “соціальна справедливість”;

- розвиток ідеології хіндутви (індуїзації) у жорсткій опозиції іншим потужним духовним та ідейним течіям - ісламу, християнству, марксизму, західному лібералізму.

Ідеологія хіндутви впродовж майже сотні років демонструє свою присутність на індійській політичній арені, проте вона стикається із сильними політичними течіями, які базуються на інших ідеологічних концептах - зокрема, світської держави. Від перших днів своєї незалежності в Індії точиться боротьба релігійного радикалізму й ідей світської державності. Світський державний лад в першу чергу передбачає відсутність домінування якої-небудь релігійної ідеології, відмову від нав’язування подібного роду ідеологій суспільству в цілому. Заслугою ІНК було прагнення створити і зміцнити таку світську державу.

Впродовж 1999 - 2004 рр. при владі в Індії знаходився Національний демократичний альянс на чолі з Бхаратійя Джаната Парті, яка надихалася ідеями хіндутви. Індуські комуналісти мали свої програми перетворення життя країни у всіх її сферах. За вісім місяців до закінчення терміну своєї діяльності уряд коаліції на чолі з БДП оголосив про проведення виборів до парламенту в січні 2004 р. Такий крок був пов’язаний з низкою сприятливих для БДП моментів. Зокрема, за час правління коаліції 20% найбільш заможного міського населення збільшили свої прибутки на третину, 20% заможного сільського населення - на 10%. У цієї частини суспільства були підстави “почувати себе добре”. Влада брала до уваги також значно більший вплив цих прошарків на індійський електорат, ніж їх частка в населенні. Звідси і поява таких гасел, яка “Відчуйте себе добре” і “Сяюча Індія”.

В той же час у переважаючої більшої частини населення країни, особливо сільського, не було підстав для гарного самопочуття і радощів, бо останні роки відзначилися найбільш швидким зростанням нерівності у прибутках міста і села за увесь період незалежності. З 1990 до 1997 р. число постійно голодуючих людей в Індії зменшилося на 20 млн., а за час правління БДП воно збільшилося на 19 млн. Дуже гостро критикували правлячу коаліцію ліві партії, зокрема комуністичні, яких в Індії декілька. Вони підкреслювали, що уряд обслуговував інтереси великого бізнесу, заможних верств населення, проте ігнорував інтереси простого народу.

Йдучи на вибори, Національний демократичний альянс на чолі з БДП, висунув свій головний документ під назвою “Програма розвитку, хорошого управління, миру і гармонії”. В ньому підкреслювалося, що під “мудрим керівництвом” прем’єр-міністра Атала Біхарі Ваджпаї на виборах 2004 р. НДА буде прагнути одержати новий мандат на управління країною, щоби служити народу ще п’ять років. Наголошувалося, що НДА “виконав обіцянки” з свого маніфесту від 1999 р. під назвою “Програма для гордої, квітучої Індії”. Реальність же показувала загострення багатьох проблем. На майбутнє висувалася мета ліквідувати бідність до 2015 р., хоча ще у 1999 р. уряд НДА брав на себе зобов’язання протягом п’яти років повністю позбавити країну від голоду і його загрози, чого виконано не було.

Треба зазначити, що перед кожними виборами усі політичні партії приблизно в однакових словах виявляють готовність і здатність «вирішити», «викоренити», «виправити» усе те, що гнобить, дратує і засмучує людей. Проте багато що з обіцяного залишається на папері. Життя простої людини змінюється дуже мало. В той же час всі партійно - політичні сили відчувають зростаючий політичний тиск масових верств населення, адже впродовж майже семидесяти років відкритої політики за умов суверенітету відбувалася політична активація не тільки середнього класу, але й соціально вразливих груп населення, яких в Індії - абсолютна більшість.

Чергові парламентські вибори пройшли у квітні - травні 2004 р. Національний демократичний альянс зміг об’єднати лише 9 політичних партій на відміну від виборів 1999 р., коли їх було 24. В свою чергу його головний суперник - ІНК вперше в історії парламентських виборів створив передвиборчий блок з 12 партій - Об’єднаний прогресивний альянс (ОПА). Головним результатом виборів стала неочікувана поразка БДП і очолюваного нею альянсу. Перемога Конгресу і прихід його до влади стали можливими завдяки підтримці регіональних та лівих партій. Головна ж причина полягала у невдоволенні міської і сільської бідноти, а також молоді в цілому, які відчули себе обділеними плодами «розквіту Індії».

У своєму передвиборчому маніфесті ІНК проголосив, що парламентські вибори 2004 р. - не просто вибір між тією або іншою партією, а зіткнення діаметрально протилежних ідеологій і гостра боротьба між різними системами цінностей. Своєю метою Конгрес проголосив завдання поразки силам обскурантизму і фанатизму в особі БДП. Конгрес заявив, що він разом із союзниками складе альтернативу БДП і “поверне Індію на шлях економічного зростання і соціальної гармонії”. Конгрес наголошував на тому, що він є широким національним рухом за рівне і гідне місце для кожного індійця, в той час, як БДП розділяє індійців через комуналізм, тобто ідеологію общинного протистояння, яка використовувалася для поширення ненависті у суспільстві. ІНК репрезентує себе як захисника секуляризму від індофундаменталізму, який сповідує БДП. І в цьому - головна відмінність між НДА і ОПА. Г оловною метою проголошувалося забезпечення соціальної єдності і гармонії у суспільстві.

Реальний стан справ, який склався під час перебування НДА під керівництвом Бхаратійя Джаната Парті при владі, привабливість позиції Конгресу для інших політичних союзників і рядових виборців зумовили перемогу передвиборчого блоку на чолі з ІНК. Оскільки Конгрес, його союзники по коаліції і ліві партії мали більшість у нижній палаті парламенту, лідер парламентської фракції ІНК одержав право зайняти посаду прем’єр-міністра. Президентом ІНК була Соня Ганді - вдовиця Р. Ганді, і її обрали лідером парламентської фракції. Однак у питанні стосовно зайняття нею посади прем’єра виникли певні складності. По-перше, С. Ганді за походженням - італійка. По-друге, керівниками країни можуть бути тільки брахмани або кшатрії, тобто люди, які за народженням належать до двох найвищих варн індійського суспільства, а жінка до них не належала. Хоча у Конституції Індії 1950 р. прямо говориться про “заборону дискримінації за мотивами релігійної, расової, кастової приналежності, статі або місця народження”, кастові традиції^[DCXXVI] в цій країні залишаються дуже сильними, навіть визначальними. Враховуючі ці обставини, С.Ганді вирішила відмовитися від високої посади, залишившись лідером ІНК. Прем’єр- міністром став Манмохан Сингх, він же виступав лідером ІНК у верхній палаті парламенту. Сикх за релігією, прем’єр-міністр мав всезагальну повагу, проте явно не був першою особою в державі. Від 2004 до 2014 р. країною фактично правила С.Ганді, створивши тріумвірат, до якого входила вона сама, М.Сингх та її син Рахул Ганді, який став спочатку генеральним секретарем, а потім віце-президентом ІНК.

27 травня 2004 р. Конгрес, його союзники у Об’єднаному прогресивному альянсі і підтримуючі його ліві партії оголосили про спільну програму-мінімум коаліційного уряду. Програма готувалася із врахуванням вимог всіх цих партій і висунула шість основних завдань:

1) збереження, захист і зміцнення соціальної гармонії суспільства;

2) забезпечення сталого економічного зростання як мінімум у 7 - 8% на рік;

3) покращення добробуту фермерів, сільськогосподарських і промислових робітників;

4) сприяння жінкам у розширенні їх участі в економічному і політичному житті і в одержанні освіти;

5) забезпечення рівності можливостей, особливо в сфері освіти і зайнятості, для зареєстрованих каст і зареєстрованих племен^[DCXXVII], а також інших відсталих класів громадян і релігійних меншин;

6) сприяння бізнесменам і підприємцям, вченим, інженерам, іншим фахівцям у розкритті їх творчого потенціалу.

В цілому, програма-мінімум націлювалася на здійснення реформ “з людським обличчям”. Уряд пообіцяв рухати вперед процес соціального і економічного розвитку з тим, щоби ХХІ століття стало століттям Індії. Впевнений розвиток економіки дав ресурси, які дозволили державі збільшити витрати на соціальні потреби. Зокрема, держава подвоїла кредити сільському господарству, взяла на себе зобов’язання погасити банківську заборгованість селян. Почала діяти програма гарантованої зайнятості в сільській місцевості. Прискорилося будівництво шляхів, шкіл, лікарень. Збільшилися асигнування на допомогу сім’ям, які живуть за межею бідності, іншим соціально вразливим групам населення. Однак плоди економічного розвитку відчули не всі прошарки в рівній мірі. В явному виграші опинився бізнес, розквітнув середній клас. Зросла зарплата спеціалістів, деяких категорій промислових робітників. Меншою мірою економічне піднесення торкнуло дрібне і середнє селянство. Декілька регіонів зазнали неврожаю і навіть голоду.

Недоліки нерівномірного розвитку країни після набуття незалежності і застарілий характер багатьох проблем індійського суспільства породили радикальний соціально-політичний рух наксалітів. Наксаліти - це озброєні ліворадикальні формування маоїстського типу, які повели боротьбу проти уряду, почавши з кінця 1960-х рр. Засновником руху став бенгалець Чару Мазумдар, який прийняв ідеї «культурної революції» у Китаї. Це була спроба об’єднати найбідніші прошарки селянства із міською біднотою у боротьбі за набуття соціальної справедливості під прапором маоїзму. Спочатку наксалітські угрупування виникли у Західній Бенгалії, їх чисельність сягала 30 - 40 тис. осіб. У 1970 - 1971 рр. їм вдалося навіть підняти збройне повстання у Калькутті, яке влада із складностями придушила. Ч.Мазумдара заарештували і примістили до в’язниці, де він через кілька днів помер від серцевого нападу (за офіційною версією). За роки свого існування відбулося перетворення в терористичну організацію. Найбільша активність - у джунглях південно-східних штатів Індії. Час від часу засоби масової інформації повідомляють про жахливі терористичні акції, наприклад висадження у повітря переповнених залізничних потягів, в наслідок чого гинуть сотні людей. Викрадаються і знищуються окремі особи, влаштовується різня по відношенню до населення того чи іншого селища, тощо.

Наксалізм - одна з форм виявлення народного незадоволення умовами життя. Живильним середовищем для нього стала сільська місцевість, переповнена біднотою. Популярність руху зумовлена нерозв’язаністю основних соціально-економічних проблем, злиденністю, відсталістю і надією на можливість змінення ситуації шляхом збройної боротьби. Своєю головною політичною метою наксаліти проголосили побудову справедливого суспільства, що, за їхньою думкою, потребує мобілізації мас для боротьби проти «реакційної» політики центрального уряду. Революційна ідеологія наксалітів ґрунтується на вченні Мао Цзедуна про організацію селянського повстання - першого етапу боротьби, яка, згідно ідеям Мао, повинна початися по всьому світу. Почавшись як селянський рух, наксалізм перетворився на організацію бойовиків, що являє загрозу безпеці і пересічних громадян, і правлячої еліти. При чому проголошення наміру побудувати суспільство, засноване на рівності, відсутності кастової дискримінації і справедливому рішенні локальних проблем, забезпечує йому масову народу підтримку. Прем’єр-міністр М.Сингх назвав наксалізм «найсерйознішою загрозою внутрішній безпеці країни». Індійські керівники розуміють, що найвірніші союзники ліворадикальних повстанців - це колосальний рівень бідності, соціальна нерівність, відсутність доступу до освіти та медицини. Якщо уряд зможе хоча б частково розв’язати ці проблеми, соціальна база наксалітів значно зменшиться.

Об’єднаному прогресивному альянсу на шляху виконання накресленого курсу вдалося досягти значних успіхів, проте багато проблем залишилося. Тому перед наступними парламентськими виборами, які пройшли з 16 квітня по 13 травня 2009 р., ніхто з політичних аналітиків не давав впевнених прогнозів. В них взяли участь більше тисячі політичних партій, на 829 тис. виборчих дільниць прийшло майже 60% громадян, які мали право голосу. Вибори не всюди проходили гладко: були спроби екстре­містів їх зірвати, траплялися сутички прибічників партій -суперниць. Досить поширеною виявилася практика підкупу електорату. Проте виборці брали гроші у багатьох партій, але, в решті решт голосували за ту, яку самі підтримували. Як і раніше, головний вибір треба було зробити між двома політичними партіями, точніше, між двома блоками, що вони очолювали. З одного боку - ІНК та Об’єднаний прогресивний альянс. З іншого - БДП і Національний демократичний альянс. Хоча на вибори вийшли ще два помітні альянси. Третій фронт, ініційований двома комуністичними партіями Індії, об’єднав 10 партій. Найбільша з них - Бахуджан самадж парті - партія недоторканих - далітів. Цю партію очолила Маяваті - перша жінка-даліт, яка стала на чолі уряду одного з найбільших штатів країни - Уттар Прадеша. Вона набула широкої відомості завдяки багато­мільйонному доларовому статку, любові до діамантів та викривальним виступам проти вищих каст, на захист знедолених та експлуатованих. До складу Третього фронту також увійшло декілька регіональних партій. До виборів утворився і Четвертий політичний блок, до якого увійшли колишні союзники ІНК в ОПА - Самаджваті парті і Раштрія джаната дал. Звичайно, 611

лідери Третього і Четвертого фронту не розраховували одержати більше мандатів, ніж ОПА або НДА. Вони виходили з того, що кожен з основних блоків, зазнавши суттєвих втрат, буде змушений вступити з ними в торг під час формування нового уряду.

В результаті підрахунку голосів виявилося, що ОПА одержав 262 мандати, в тому числі 206 - у ІНК, а НДА здобув 157 парламентських місць, 116 з котрих у БДП. Таким чином ІНК повернув собі позиції найбільшої партії у парламенті, а очолюваний ним альянс став найбільш впливовою політичною силою. За цим стояла електоральна підтримка зміцнення центральної влади та поміркованої центристської політики, яку продовжив М. Сінгх - голова нового уряду. Слід зазначити, що створена в Індії система парламентаризму дозволяє державі проводити єдину стратегічну лінію. Згідно конституції 1950 р., президент має значні

повноваження, проте на практиці його роль буває помітною лише у конфліктних ситуаціях із призначенням прем’єр-міністра або розпуском парламенту в разі його неспроможності забезпечити підтримку прем’єра. Президент Індії не є носієм виконавчої влади. В свій час спроби Індіри Г анді запровадити президентську форму правління в республіці виявилися безрезультатними через стійку опозицію більшості народу. У 2007 р. президентом Індії була обрана 72-річна Пратібха Патіль, висунута кандидатом від правлячої коаліції. У 2012 р. її змінив висуванець від ОПА 76-річний Пранаб Мукерджі.

Соціальні програми ОПА та НДА мало чим відрізнялися одна від одної за змістом і носили популістський характер. Серед обіцянок обох блоків: економічне зростання; захист місцевих виробників; боротьба з бідністю, із соціальною нерівністю; розвиток освіти і охорони здоров’я; приборкання інфляції, бюрократії, корупції; зміцнення демократії і громадянського суспільства; наведення законності і порядку; захист суспільства від насильства та терору. Ймовірно, вирішальну роль у тому, що було віддано перевагу Об’єднаному прогресивному альянсу, відіграла та особливість електоральної поведінки індійців, яку можна умовно назвати «хвилею співчуття». Це - припливи емоцій, які виникають у суспільстві через ті чи інші гучні події і призводять до зсувів у симпатіях та антипатіях виборців. В минулому такі хвилі співчуття допомогли ІНК на виборах після вбивства Індіри Ганді, а потім і Раджива Ганді. Хвили обурення надзвичайно жорстокими антимусульманськими погромами у штаті Гуджарат у 2002 р. сприяли поразці НДА у 2004 р. У 2008 р. такими подіями стали анти- християнські погроми в Ориссі та терористичні акти 26 листопада у Мумбаї - діловій столиці Індії, в результаті яких понад 200 чоловік, переважно іноземців, загинули і приблизно 300 отримали поранення. В уявленні масового виборця БДП, не дивлячись на всі її пояснення щодо суперечок із прибічниками жорсткої хіндутви, залишається складовою частиною останньої і несе відповідальність за общинні сутички та погроми. Через це підтримка її коливається.

І та, й інша політична сила наголошували на прагненні у майбутньому досягнення Індією статусу великої держави, що у ХХІ ст. неможливо без сильної економіки. Впродовж останнього десятиріччя країна досягла значних успіхів: темпи зростання ВВП досягли 8 % у 2003/2004 рр. і досягли 9-10% у 2007/2008 рр. Від світової фінансово-економічної кризи - не надто великі збитки. У 2015 р. збільшення ВВП склало 7,6%¹. Усього ж за роки незалежності ВВП країни збільшився у 7 разів. Постійно зростає експорт, в якому провідне місце займають складні вироби. Індію здавна називали «країною мудреців», яка зробила вагомий внесок до скарбниці наукових знань (математики, астрономії, географії тощо). Її сучасні керівники переконані, що розвиток науки має забезпечувати високий рівень технологій, які гарантують економічне процвітання і національну безпеку. Щорічно реєструється понад 40 тисяч винаходів. Бурхливо розвиваються передові технологічні галузі - багатопрофільне машино­будування, хімічна промисловість, електроніка, інформатика, виробництво ефективних ліків^{[628] [629]. За валовою вартістю програмного забезпечення і супутніх послуг Індія посідає друге місце в світі після США. Індійські програмісти високо цінуються: понад 30% висококваліфікованих}

комп’ютерників світу - індійці за походженням. Наприкінці першого десятиріччя ХХІ ст. Індія виробляла приблизно 44 % світової ІТ-продукції, причому не тільки програмне забезпечення, а й власні комп’ютери. Тут створено найдешевший в світі ноутбук вартістю усього 10 $. Тобто в технічному плані країна продемонструвала здатність не тільки засвоювати імпортний хай-тек, але й творити власний. Ще Дж. Неру був твердо переконаний, що саме наука спроможна суттєво допомогти Індії розв’язати колосальні соціально-економічні проблеми, успадковані від колоніальної доби. Наявність широкого прошарку висококваліфікований фахівців надає їй можливість вирватися із відсталості, здійснити модернізацію, піднятися на новий рівень розвитку.

Реформи вивільнили творчу енергію індійського суспільства, особливо молоді. Прогнозується, що у 2020 р. Індія стане наймолодшою в світі, маючи третину населення віком 15 - 34 роки. А це - найбільш працездатна частина населення і активізація споживчого ринку. В країні продовжує зростати середній клас, чисельність якого оцінюється у сотні мільйонів осіб. Ці люди можуть дозволити собі досить високий рівень життя. Експерти вважають, що саме це соціальне формування в таких великих країнах, як Індія, Китай та ін., здатне «реактивізувати» економічне зростання в усьому світовому господарстві за рахунок постійно і енергійно зростаючого платоспроможного попиту.

З іншого боку, економічний розвиток Індії зберігає поляризований характер, розширено відтворює соціально-майнову нерівність у різних груп населення. Хоча у Конституції записано, що основою метою держави є ліквідація бідності, але не шляхом експропріації існуючої власності, а завдяки збільшенню національного багатства та ресурсів і справедливого їх розподілу, а також розвиток політичної і соціальної демократії, забезпечення мінімального рівня прав, необхідних для життя вільної людини в цивілізованому світі.

На теперішній момент кожен третій злидар світу мешкає в Індії. Незаможники вимагають, аби держава все більше і більше спрямовувала коштів на їх підтримку. Існуючі системи підтримки бідноти через пільги нижчим кастам, «магазини справедливих цін», роздачу продовольчих талонів поглинають величезні ресурси, але не досягають мети. По-перше, найбільше зростання населення відбувається саме серед найбідніших прошарків: бідність масово продукує бідність. По-друге, допомога розподіляється за общинним принципом конфесійної, кастової, племінної належності, а її не всіх не вистачає, що призводить до посилення соціальної напруженості.

Існує величезний масив неписьменного і некваліфікованого населення, що зумовлює структуру економіки із надлишковістю робочої сили^[630]. Це перешкоджає переходу країни від екстенсивної до інтенсивної моделі розвитку. Немає потреби у впровадженні працезберігаючих технологій за умов вкрай низької вартості ручної праці і необхідності забезпечити роботою населення. Не дарма більшість технологічних досягнень орієнтовані на експорт. Супутники запускають у космос, будують парки високих технологій в оточенні нетрів. Тому про індійську модернізацію говорять як про «анклавну». Позитивні зрушення в економіці дозволили накопичити достатньо коштів, аби проводити досить витратну соціальну політику. Так, впродовж 2008 - 2010 рр. влада спрямувала мінімум 20 млрд. дол. тільки на продовольчі пайки для міської бідноти. Не кажучи про інші заходи. Це не могло не мати наслідків. Після сплеску надходження іноземних інвестицій на початку ХХІ ст., західний капітал вирішив переорієнтуватися на інші країни. І гроші почали швидко закінчуватися. Також громадськість звинуватила М.Сингха у тому, що він не зміг швидко і на вигідних умовах підписати договір про вільну торгівлю та інвестиції із США, що також стало ударом по місцевій економіці. Заслуги прем’єра у проведенні ліберальних реформ, які поліпшили стан економіки, відносили до перереднього періоду, тепер же його звинувачували у бездіяльності¹, нездатності впоратися з інфляцією (8-9%). Продовжувалося зростання цін на продовольчі товари масового вжитку, у тому числі й овочі, що складають основу харчового раціону переважної більшості населення країни.^{[631] [632]}

На тлі відпливу капіталу, уповільнення економічного поступу (темпи зростання ВВП Індії під час другої каденції М.Сингха зменшилися до 5%), розквіту корупції Індійський національний конгрес поступово втрачав популярність. Індійці втомилися від корупції і родинності ІНК. Перед парламентськими виборами 2014 р. пояснити, чому країну знов має очолити представник династії Неру-Ганді - Рахул, було практично неможливо. Від одержання незалежності, якщо рахувати неформальне правління С.Ганді, династія правила Індією 47 років з 67 існування держави (1947 - 1964, 1966 - 1977, 1980 - 1989, 2004 - 2014 рр.). При цьому ІНК перебувала при владі впродовж 54 років (1947 - 1977, 1980 - 1989, 1991 - 1996, 2004 - 2014 рр.). Індійці задавали питання: «Так кого ж звинувачувати за бідність і нерозвиненість країни, якщо не ІНК і династію Неру-Ганді?» З’ясуванням міри довіри до названих політичних акторів стали чергові, шістнадцяті вибори до нижньої палати індійського парламенту. С.Ганді через тяжку хворобу не змогла взяти активну участь у виборчій кампанії ІНК, у просуванні правнука Дж.Неру, онука І.Ганді, свого сина Рахула, який до того не виявляв рис сильного політика. Партія не спромоглася врахувати якісних змін у настроях громадськості, складності соціально-економічного становища і не висунула іншого кандидата, сподіваючись на традиційне шанування родини Ганді.

Конкуруючою силою виступила БДП. Її вів харизматичний Нарендра Моді. З 2001 р він очолював уряд штату Гуджарат - один з найуспішніших в економічному плані. БДП діяла в американському стилі, коли вису­ваються у президенти успішні губернатори і сенатори. В Індії, де високий відсоток бідноти і неписьменності, програми кандидатів не відіграють значної ролі, тим більше що здебільшого схожі, акцентують зростання економіки і зменшення бідності. Виборець голосує за особистості. Крім рис блискучого політика, Н.Моді приваблював своїм походженням і манерою вести передвиборчі зустрічі. Він почав трудову діяльність звичайним торговцем чаєм. Під час 457 зустрічей із виборцями не раз проводилися масові чаювання як форма спілкування. Н.Моді виступав з критикою корупції і набридлої індійцям родинності у владі, позиціонував себе як прибічних модернізації, обстоював невеликий за складом уряд, піднесення фермерства, приватизацію державних підприємств, зростання інвестицій в інформаційно-комунікаційний сектор та оборонну промис­ловість. Виборцям також імпонувала обіцянка посилити геополітичні позиції Індії. В цілому акцентувався намір проводити «хороше управ­ління» (good governance), стимулювати розвиток, протиставлялося й те, й інше політиці уряду М.Сингха, що відповідало настроям більшості електорату.

Парламентські вибори пройшли у 9 етапів з 7 квітня до 12 травня 2014 р.^[633] Право обирати на той момент мали 814 млн. громадян, з них у голосуванні взяли участь близько 551 млн., тобто 66,38%. Ці парламентські вибори стали найбільш масштабними в світі. 8251 кандидатів боролися за 543 депутатські мандати, у тому числі 668 жінок і 5 трансгендерів. 3 234 особи балотувалися без партійної підтримки в якості незалежних кандидатів. Перемогу одержала Бхаратія Джаната Парті - 316 місць з 543 - найбільше досягнення за 30 років. Це дало змогу формувати уряд без альянсу з іншими партіями. ІНК зазнав ніщивної поразки, провівши до парламенту лише 43 кандидати (ІНК визнала поразку і перейшла в опозицію). Решту місць поділили 38 партій. Новим прем’єр-міністром став Н.Моді. Перемогу своєї політичної сили він назвав «Перемогою народу» і заявив про готовність знову зробити країну великою і вивести її з політичної кризи.

Іноземні оглядачі оголосили початок нового етапу у політичному і соціально-економічному житті країни. Разом із тим згадувалося, що Н.Моді звинувачувався у бездіяльності під час трагічних подій в очолюваному штаті Гуджарат у 2002 р., коли в результаті кривавих зіткнень між індуїстами і мусульманами понад тисячу осіб загинули. Сам політик завжди відкидав звинувачення у пособництві або причетності до безладу.

Індія являє собою приклад дуалістичного суспільства, тобто соціуму, в процесі розвитку якого взаємодіють індустріальна (а також науково- технічна) і натурально-традиційна системи продуктивних сил. Історичний досвід свідчить, що подібні спільноти успішно трансформуються в утворення більш високого порядку лише за умов творчого використання потенціалу держави. Державний інтервенціонізм, поєднаний з іншими механізмами економічної динаміки: приватнокорпоративним сектором, дрібною і кустарною промисловістю, общинно-кастовими інститутами тощо, - створює сприятливі умови для формування ринкових відносин у модернізації усього економічного простору. Індія продемонструвала, що модель змішаної економіки із активною участю держави виявилася оперативно придатною у зовнішньому і внутрішньому середовищі, що динамічно змінюються.

Треба підкреслити: Індія сприйняла світ, який змінився, з усіма його складностями та проблемами і стала активно використовувати нові можливості для зміцнення своїх економічних і політичних позицій. У зовнішній політиці вона і раніше не замикалася на одній країні або групі країн. В свій час вона не увійшла ані до американської, ані до радянської системи союзів, а стала однією з держав-засновниць Руху Неприєднання. Індія - перша і найбільша із країн, що звільнилися, відмовилася підпорядковувати свою політику логіці протистояння двох супердержав. Вона відкрито декларувала намір виходити тільки з власних національних інтересів. Після двох століть колоніального панування Індія мала ствердити себе в якості незалежної держави, яка здатна суттєво впливати на міжнародні справи. За час незалежного існування вона чимало зробила у цьому напрямку, значно підвищивши свій авторитет у світовому співтоваристві. В неї залишаються великі невирішені внутрішні проблеми, які ускладнюють цей процес. Одначе її досягнення і величезний потенціал дають підстави вважати, що у майбутньому вона може перетворитися на реальну провідну світову державу.

Впродовж десятиріч незалежності Індія не вдавалася до різких ходів, які суперечили її попередньому курсу або відкидали його. Вона гнучко пристосовувалася до змін на світовій арені, виходячи з принципових міркувань захисту національних інтересів та безпеки. Далекосяжні основи такої політики були закладені Дж. Неру. Її ключовими моментами були мир, розвиток, антиколоніалізм, антиапартеїд, дружба з усіма народами і зміцнення ООН^[634]. Навіть неконгресистські уряди не змогли змінити фундаментальні підвалини цієї політики, оскільки в них не було альтернативних планів.

Захід оцінює Індію як можливий центр сили і великий ринок із врахуванням її людських ресурсів і достатньо швидко прогресуючої економіки. Адже вона входить до десяти економік світу, які розвиваються найбільш швидкими темпами. Це може дозволити їй за умов збереження теперішніх темпів розвитку через 10 - 15 років переміститися на третє місце в світі за обсягом ВВП. Індія нарощує свій регіональний і навіть глобальний вплив, готується здійснити прорив в економічному зростанні. Вона може перетворитися на важливий фактор у стратегічному співвідношенні сил в Азії значно скоріше, ніж це уявляється сьогодні.

Індія прагне до створення багатополюсного світу. Визнаючи важливість глобалізації, головним двигуном якої є Америка, Індія разом із тим вважає, що блага глобалізації розповсюджуються нерівномірно між країнами і народами і треба багато чого зробити, аби досягти справедливості у цьому питанні. Підхід Індії до глобалізації відрізняється від позиції США і полягає у тому, що остання має являти собою обережну, ретельно вивірену, поетапну інтеграцію економік різних країн. Індія вважає особливо важливою свою відданість фундаментальному принципу “єдності у багатоманітності”. Цей принцип стосується як культури і релігій окремих народів, так і їх суспільних і політичних поглядів. Звідси - вимога терпимості до думки інших людей, країн і народів, ненав’язування їм своїх рецептів і точок зору.

Останнім часом в індійській політологічній школі розроблена і є досить популярною «концепція кола держав». Перше коло складають невеликі сусіди країни, з якими Індія прагне підтримувати максимально доброзичливі відносини. До другого кола відносяться усі держави Азіатсько- Тихоокеанського регіону. Тут Індія намагається обмежити дисбаланс сил, в першу чергу за рахунок стримування Китаю. І, нарешті, третє коло обіймає Євразію, а у найближчий перспективі решту світу, де Індія хоче відігравати активнішу роль як один з полюсів прийняття рішень глобального рівня. В цьому плані особливе значення Індія надає відносинам із Сполученими Штатами Америки. Вона проголошує намір проводити курс на тісну стратегічну і економічну співпрацю із США, Європою і Японією. Однак ці країни - досить віддалені географічно від Індії. Набагато важливішими є відносини із найближчими сусідами, зокрема, з Пакистаном і Китаєм. Від самого початку, коли бувшу британську колонію розділили на дві держави, відносини між ними не втрачають напруженості. Попри те, що Індія має ресурси у вісім разів більші, ніж Пакистан, останній може розраховувати на підтримку усього мусульманського світу в разі серйозного загострення ситуації. Обидві сторони володіють ядерною зброєю^[635] (Індія в цьому плані трохи переважає кількісно). Крім того, Індія посідає перше місце в списку найбільших світових імпортерів зброї. А відносини між Індією і Пакистаном час від час набувають гострої форми.

Принципово важливими для азійської безпеки є індійсько-китайські відносини. Протягом останніх 50 років вони зазнали суттєвих змін. Після поразки Індії у військовому конфлікті з Китаєм у 1962 р., коли від неї було відторгнені значні території на північному сході і північному заході, ситуація знов ускладнилася у 1964 р. Китай провів тоді випробування ядерного пристрою, на що Індія відповіла ядерним випробуванням у 1974 р. (операція «Усміхнений Будда»). Залишаються невирішеними територіальні суперечки між Нью-Делі і Пекіном на двох ділянках міждержавного кордону: східному, де розташований індійський штат Аруначал-Прадеш (який китайці називають Південним Тибетом), і західному, де знаходиться високогірний район Аксай Чин (його Індія вважає частиною свого штату Джамму і Кашмір). У 1987 р. за ці райони точилися збройні конфлікти. Відносини також напружуються через діяльність тибетського уряду у вигнанні й Далай-лами, котрий знайшов прихисток в Індії після придушення антикитайського повстання на Тибеті у 1959 р. Однак останні роки свідчать, що обидві країни не зацікавлені у підвищенні градусу напруження і намагаються виключити варіанти відкритої конфронтації. Робляться спроби врегулювати територіальні суперечки і провести двосторонню демаркацію на лінії сполучення. Із військово-стратегічної сфери суперництво переноситься в економічну. Як кажуть на Сході: «Тигр, що крадеться (Індія) прагне наздогнати дракона, що летить (Китай)». Слід акцентувати посилення уваги до Індії в цьому аспекті з боку Заходу. Насамперед через те, що Індія розглядається в якості противаги Китаю. Світ починає помічати, що в Індії трохи менше, ніж в КНР, проте зростає воно швидше, ніж китайське: в Індії річний приріст населення складає 1,6 %, а в Китаї - 0,5 %. Хоча і докладаються зусилля для покращення відносин, проте всі - і Європа, і Америка, й Індія - усвідомлюють, що їхня дружба може стати завтрашнім союзом, якщо Китай буде налаштований ворожо.

Пріоритетним напрямком зовнішньої політики Індії є Південна Азія: активізація і консолідація відносин із сусідніми державами, зміцнення миру і безпеки в оточуючому Індію регіоні в результаті взаємовигідного співробітництва і створення клімату довгострокової довіри і взаємоповаги законних інтересів кожної держави. Індія прагне зміцнювати процес будівництва Асоціації регіонального співробітництва Південної Азії, активізувати діяльність із створення зони вільної торгівлі у цьому регіоні, формування Південноазійського економічного союзу з єдиною валютою для цього регіону. Висувається загальна мета змінити імідж і положення Південної Азії в світі.

Складні відносини між Індією і Китаєм Делі намагається компен­сувати вибудовуванням стосунків із Москвою. З свого боку, Росія намагається зміцнити відносини із Індією, оскільки союзницькі відносини з КНР - справа надто складна. За часів «холодної війни» Індія була головним союзником СРСР у Південній Азії. СРСР потужно підтримав свою союзницю у непростий період становлення її державності. Так, до початку 1990-х років індійські збройні сили більш ніж на 70% були укомплектовані радянською зброєю і військовою технікою. І досі Нью- Делі залишається найбільшим покупцем російського озброєння. Під час візиту В.Путіна до Індії у грудні 2014 р. Н.Моді заявив: «Володимир Путін - лідер великої держави, з якою у нас склалася унікальна дружба на основі довіри і доброї волі». Він також підкреслив, що Індія завжди підтримувала і підтримуватиме Росію у її боротьбі з «новими викликами», а значущість двосторонніх відносин збільшуватиметься у майбутньому. Проігно­рувавши попередження Білого дому, індуси підписали із російськими партнерами 25 угод, зокрема стосовно ядерної енергетики та військово - технічного співробітництва.

Індія, яка прагне увійти до кола світових супердержав, серйозно ставиться до ідеї зміцнення своєї «м’якої сили». Влада не приховує, що у поширенні позитивного індійського іміджу розраховує на популярність індійського кіно, на поп-музику, класичну культуру (наприклад, індійський танок) і навіть кухню. Особливу роль у цій стратегії має відігравати йога. Н.Моді навіть запровадив в уряді нову посаду міністра йоги та аюрведи (знання про здоров’я і довголіття). Невдовзі після перемоги на виборах у 2014 р. він запропонував Генеральній асамблеї ООН оголосити 21 червня Міжнародним днем йоги. Пропозицію прийняли. Святкування пройшли у 130 країнах світу. Великою перемогою в Індії вважають повідомлення про зростання кількості секцій йоги в Китаї, котрий тривалий час був цитаделью власних вельми модних в світі практик, таких як циган, тайцзицюань та ін. Індійці вважають це реальним підтвердженням своєї «м’якої сили», якщо навіть Китай капітулює.

Індія сьогодення - це поєднання сучасних новацій з цивілізаційними традиціями. Імідж самої Індії і її положення в світі демонструють тенденцію динамічного змінювання. За час незалежного розвитку вона ствердила себе як держава, спроможна впливати на хід світових подій, хоча впродовж тривалого часу займала захисну позицію. В майбутньому вона може перетворитися на один з провідних центрів багатополюсного світу. Деякі оглядачі вказують на те, що Індія зможе досягти статусу провідної держави, або рішуче використовуючи свої військові можливості, або через застосування «м’якої сили». Але робити ставку на один чи інший засіб було б невірно. Можливості Індії залежатимуть від її спроможності підтримувати високі темпи економічного зростання, нарощування ефективності потенціалу держави і вдосконалення її демократичного устрою. В Індії створена модель суспільства, яка стійка по відношенню до зовнішніх впливів, проте має великий потенціал саморозвитку. Разом із тим в неї існують значні загрози, передусім - чимале зростання населення при обмеженості природних ресурсів. Питання стоїть так: чи встигне Індія стати розвиненою країною, яка вирішить всі технологічні проблеми за умов загострення дефіциту природних ресурсів до того, як збільшення населення призведе до екологічної катастрофи^[636], що переросте у соціальну і зведе нанівець усі попередні досягнення? У великій за чисельністю населення, розмірами території, етнічно, конфесійно і економічно неоднорідній країні федеративний устрій може виявитися небезпечною основою для розколу, якщо з’являться його ініціатори. Проте поки що індійська політична система виявляється здатною гнучко реагувати на потреби різних частин країни і зберігати єдність. Успіхом є те, що створений майже 70 років тому політичний лад, демократичний устрій держави відбулися.

Література

Абрамов Д. Коммунализм в современной Индии /Д.Абрамов //Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 1.

Акимов А. В. Проект «Индийская республика»: история успеха /А.В.Акимов //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 1.

Балаболіна О. В. Кастеизм у політичному житті сучасної Індії /О. В. Балоболіна [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://bsnmumbai.org/kasteizm-v-politichnomu-zhitti-

suchasnoyi-indiyi/

Борділовська О. А. Індія та процеси глобалізації / О. А. Борділовська //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К., 2007. - Вип. 70. - Ч. 2.

Брагина Е.А. Индия: к итогам парламентских выборов 2014 года /Е.А.Брагина [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.imemo.ru/index.php?page_id=502&id=1153&printmode

Володин А. «Рост плюс развитие», или индийский опыт экономических реформ /А.Володин //Мировая экономика и международные отношения. - 2010. - № 10.

Головченко В. Індійсько-американське стратегічне партнерство: уроки для України /В.Головченко // Зовнішні справи. - 2010. - № 1.

Горохов С.А. Религиозный фактор в политической жизни современной Индии /С.А.Горохов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: www/vestnik.adygnet.ru/files/2011.3/1247/gorokhov.2011_3pdf

Гришин И. Взлет по-индийски /И.Гришин //Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 2, 3.

Ігнатьєв П. М. Індія на шляху до лідерства в Південній Азії /П.М.Ігнатьєв. - Чернівці, 2006.

Ігнатьєв П. М. Проблема тероризму в Індії: витоки та наслідки /П.М.Ігнатьєв. //Стратегічна панорама. - 2007. - № 3.

Ігнатьєв П. "Погляд на схід": індійський прагматизм в умовах глобалізації /П.Ігнатьєв. //Зовнішні справи. - 2011. - № 10.

Каспрук В. Індія: демократія, яка не може побороти корупцію /В.Каспрук //Український тиждень. - 2011. - 23 серпня.

Кашин В. П. Корни регионального сепаратизма /В.П.Кашин //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 7.

Кашин В.П. Нарендра Моди - восходящая "звезда" индийской политики // Азия и Африка сегодня.- 2012. - № 10.

Клименко О. А. Ключові передумови політичних процесів в Індії /О.А. Клименко [Ел. ресурс]. - Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc...4/07_klime.pdf

Кобзаренко А.М. Розвиток українсько-індійських відносин у контексті пріоритетів зовнішньої політики Республіки Індія /А.М.Кобзаренко// Стратегічні пріоритети.- 2014. - № 1.

Куценков А. А. Индия. Выборы: неожиданный финал /А.А.Куценков //Азия и Африка сегодня. - 2009. - № 10.

Лебедева Н. Индия на пути к статусу великой державы /Н.Лебедева //Азия и Африка сегодня. - 2006. - № 10.

Лунев С. И. Внешняя политика Индии и воздействие на нее внутренних факторов /С.И.Лунев [Эл. ресурс]. - Режим доступа: //http://www/perspectivy.info/oykumena /politika/vneshnaja_politika_indii_i_vozdejstvije_na_neje_vnutrennih_faktorov_2010-04- 21.htm

Лунев С. И. Индия как один из новых центров глобального влияния /С.И.Лунев //Сравнительная политика. - 2012. - № 2.

Лунёв С.И. Социальные протесты в Индии /С.И.Лунев //Вестник МГИМО. - 2015. - № 4.

Мануков С. Новый чемпион мировой экономики // «Expert Online» 09 feb 2016

Пахомов Е. Почему в Индии начались кастовые бунты /Е.Пахомов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://carnegie.ru/publications/?fa=63103

Пахомов Е. Как Индия превращает йогу в инструмент международного влияния /Е.Пахомов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://carnegie.ru/publications/?fa=64154

Погорська І. Партнерський діалог США - Індія: взаємодія стратегічних культур // Америка і Європа у сучасних міжнародних трансформаціях : монографія / С.О. Шергін, І.І. Погорська, Є.А. Макаренко, М.М. Рижков, Л.Д. Чекаленко[та ін.]. - К., 2014.

Райя Мохан. Глобальные амбиции Индии: игра по новым правилам /Райя Мохан [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://carnegie.ru/publications/?fa=61422

Слонская М.С. Коррупция в Индии /М.С.Слонская //Азия и Африка сегодня. - 2015. - № 7.

Степанянц М. Т. Социокультурные основания модернизации Индии /М.Т.Степанянц //Полис. - 2012. - № 1.

Теленко О.М. Ядерна зброя як чинник міждержавних відносин в Південній Азії /О.М.Теленко // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2015. - Вип. 124, (ч. 2).

Теллис Э.Дж. Индия как ведущая держава /Э.Дж.Теллис [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://carnegie.ru/2016/05/05/ru-pub-63509

Ульциферов О. Г. Единство в многообразии /О.Г. Ульциферов //Вестник МГИМО- Университета. - 2012. - № 3.

Чувпило О. О Політичні партії сучасної Індії /О.О. Чувпило [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://vuzlib.com.ua/articles/book/2982-Polіtichnі_partії_suchasno/1.html

Чувпило О.О. Деякі найважливіші джерела про політичний курс Індійського національного конгресу в період незалежності /О.О. Чувпило // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна - 2013. - № 1087. -Серія "Історія". - Вип. 47.

Юрлов Ф. Бхаратия джаната партии - путь к власти /Ф.Юрлов //Азия и Африка сегодня. - 2003. - № 7.

Юрлов Ф. Индийский национальный конгресс - во власти и в оппозиции /Ф.Юрлов //Азия и Африка сегодня. - 2004. - № 1, 2.

Юрлов Ф. Индийская демократия в действии: Конгресс вновь пришел к власти /Ф.Юрлов //Азия и Африка сегодня 2004, № 10, 12.

Юрлов Ф. Н. Индия: военная доктрина и вооруженные силы /Ф.Юрлов //Восток. - 2009. - № 3, 4.

Юрлов Ф. Н. Индия на пути к глобальной державе /Ф.Н.Юрлов //Азия и Африка сегодня. - 2011. - № 8.

Юрлов Ф.Н. Внешняя политика правительства Н.Моди /Ф.Н.Юрлов //азия и Африка сегодня. - 2015. - № 11.

Юрлова Е.С. Индия. Политика правительства в отношении религиозных меньшинств, далитов и племен //Азия и Африка сегодня. - 2016. - № 3.

Яковлев А. Ю. Индия. Террор во имя «социальной справедливости» /А.Ю.Яковлев //Азия и Африка сегодня. -2010. - № 8.

Ali Ahmed. India-Pakistan Ties Finally Looking Up? / Ali Ahmed //Foreign Policy Journal. - 2015. - December 9.

Anderson A. How to Build an Alliance U.S.-Indian Defense Cooperation and the Rise of China / A. Anderson, A.J. Nelson // Foreign Affairs. - 2016. - February 11.

Ashutosh Varshney. India's Watershed Vote: Hindu Nationalism in Power? / Ashutosh Varshney //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue. 4.

Eswaran Sridharan. India's Watershed Vote: Behind Modi's Victory / Eswaran Sridharan //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue. 4.

Ganguly S. Shifting Tides in South Asia: India and Its Neighbors /S. Ganguly //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue. 2.

Kanchan Chandra. Authoritarian India. The State of the World's Largest Democracy / Kanchan Chandra //Foreign Affairs. - 2016. - June, 16.

Nafisa Akbar. Understanding, Defining, and Measuring State Capacity in India: Traditional, Modern, and Everything in Between / Nafisa Akbar, S.L.Ostermann //Asian Survey. - 2015. - Vol. 55. - № 5.