Республіка Індонезія

Після 32 років перебування при владі 21 травня 1998 р. Сухарто оголосив про відставку з посади глави держави. З цього моменту розпочався третій період модернізації країни, власне її сучасна політична історія. Індонезійські історики вказують, що добіг кінця «Новий порядок», розпочався «період реформації», тобто демократизації суспільно- політичного життя. Це не було революцією, оскільки форми власності та відносини між класами не змінилися. Реальна влада залишилася в руках сухартовської бюрократії та еліти, вирощеної в надрах режиму.

Показовим став факт передачі президентської влади 21 травня людині, яка виховувалася в родині Сухарто. Це був Бахаруддін Юсуф Хабібі - з 1978 р. - державний міністр з питань досліджень й технологій Індонезії, з березня 1998 р. - віце-президент. Ставши на чолі держави, він не мав власної політичної бази і серйозного політичного минулого, тому мусив спиратися на Голкар й армію. Відставка Сухарто і прихід до влади цивільної особи мали свідчити, що формально країна розірвала із своїм авторитарним минулим. У зв’язку з цим очікувалося, що подібні зміни сприятимуть наданню зовнішньої фінансової допомоги, яку конче потребувала Індонезія, постраждала від азіатської кризи.

Сесія НКК, яка пройшла 10 - 13 листопада 1998 р., прийняла низку рішень із стабілізації економічної ситуації. Зокрема, від уряду вимагалося приділяти більше уваги дрібному і середньому бізнесу, не допускати надмірної концентрації активів і засобів виробництва в одних руках, жорсткіше контролювати зовнішні запозичення, стабілізувати валютний курс, а також забезпечити населення продовольством. Крім того НКК прийняв постанови щодо посилення ролі представницьких органів, розширення автономії провінцій і збільшення повноважень місцевої адміністрації. Розгорнута урядом Б.Ю.Хабібі програма реформ носила широкомасштабний характер і охоплювала практично всі сфери політичного життя Індонезії. Її основою стало прийняття нових «політичних законів» - про політичні партії, про вибори і про формування законодавчих органів влади, що замінили аналогічні при «Новому порядку». Ці закони та інші законодавчі інновації, які торкали забезпечення прав людини, порядку внесення змін до Конституції, взаємовідносини між Центром та регіонами тощо, сприяли лібералізації політичної системи країни. Перетворення в цілому були позитивно сприйняті більшістю суспільно-політичних сил країни, хоча частина опозиційного табору вимагала їх радикалізації. Неквапливість у здійсненні реформ пояснювалася не тільки турботою про стабільність в країні, але й зацікавленістю з боку партії влади у збереженні основних механізмів державного управління та впливу на населення, створені «Новим порядком», у своїх руках.

Від системи потужного проурядового блоку Голкар з двома слухняними партіями «декоративної опозиції» країна перейшла до реальної багатопартійності. Виникли десятки партій, але вони здебільшого були малими, в їх основі лежали не програми, не інтереси соціальних чи етнічних груп, а амбіції окремих діячів. Пізніше стало очевидним, що головна складність, яка стояла перед усіма президентами і кабінетами постсухартовської Індонезії, полягала у роздробленості, роз’єднаності політичного спектру, що не дозволяло набути необхідної опори для проведення невідкладних демократичних перетворень, подолання наслідків десятиріч авторитаризму. З іншого боку, деякі політологи висловлювали припущення, що взятий «Кабінетом реформ» курс на максимальну лібералізацію системи партійного будівництва пояснювався не стільки прагнення набути демократичного іміджу, скільки бажанням розпорошити сили опозиції, ускладнити їх консолідацію, відтіснити чималу їх частину від реальної участі у політичному житті.

Б.Ю.Хабібі мав риси як реформістського, так і консервативного діяча. Оскільки він був фахівцем в сфері авіабудування, то виступив за створення в Індонезії сучасних високотехнологічних, однак дорогих індустріальних галузей. В умовах економічної кризи чимало його намірів виявилися нереальними. Президент цілком покладався на рекомендації міжнародних фінансових установ в обмін на допомогу, але рекомендації Міжнародного валютного фонду виявилися невдалими. Економічне становище в країні продовжувало погіршуватися, а невдоволення населення зростало. В провину Б.Ю.Хабібі ставився захист «сім’ї» Сухарто, намагання його власної родини зміцнити свій бізнес, нездатність покласти край корупції, а головне, що його не обирали, тобто влада - не легітимна. Після того, як звіт президента перед парламентом не був прийнятий, він призначив дату всезагальних виборів.

Парламентські вибори, проведені у червні 1999 р., міжнародне співтовариство визнало чесними, справедливими і відповідними демокра­тичним нормам. Перше місце на них посіла Демократична партія Індонезії - Та, що бореться (ДПІ-Б) на чолі з донькою першого президента Індонезії Сукарно - Мегаваті Сукарнопутрі^[647]. Не дивлячись на те, що її партія одержала третину голосів і відповідно найбільшу кількість місць у парламенті, на президентську посаду Національний консультативний конгрес 20 жовтня 1999 р. обрав Абдурахмана Вахіда - видного мусуль­манського діяча, напівсліпого і напівпаралізованого чоловіка, чия партія одержала трохи більше 10% голосів. Населення розцінило це як зневажання його вибору і вийшло протестувати на вулиці. Масові виступи студентів та міських низів змусили НКК наступного дня обрати віце- президентом країни М.Сукарнопутрі, яка відстоювала позицію демократів- секуляристів. Суспільство, в першу чергу його найбідніші верстви, що складали основну частину електорату ДПІ-Б, одержали нову можливість переконатися у тому, що влада краще розуміє мову сили. Заради зменшення рівня напруженості у політичному житті країни, принаймні на початковому етапі, було сформовано коаліційний уряд, що одержав назву «Кабінету національної єдності». У подальшому взаємини різнорідних політичних сил, які співіснували у владних структурах за результатами «розділення» 1999 р., зумовили проблематичність прийняття важливих державних рішень. Головним фактором нового етапу ескалації конфліктного потенціалу всередині індонезійської правлячої еліти стали авторитарно-келейні методи керівництва, які використовував А. Вахід, його прагнення до зміцнення особистої влади (замішані на патріархальній авторитарності та месіанських ідеях) на шкоду інтересам практично всіх політичних партій та угруповань.

Президент А.Вахід - постать дуже суперечлива. Саме при ньому здійснені найбільш радикальні реформи, при чому він твердо відстоював збереження світського характеру індонезійської держави. Розширилися владні повноваження представницьких органів, відбулася децентралізація, яка супроводжувалася посиленням місцевих органів влади і перерозпо­ділом прибутків на користь провінцій. Були ратифіковані міжнародні угоди із прав людини, звільнені політв’язні, розпочато кілька справ по фактах правопорушень з боку влади часів Сухарто. Вже тоді західна преса писала, що він створює нову Індонезію, яка стане найбільшою ісламською демократією в світі.

В перші місяці свого правління новий президент зняв з посади генерала Віранто, вважаючи його своїм потенційним суперником, потім усунув ще декілька впливових генералів. У серпні 2000 р. приймається Постанова НКК № VII про роль Національної армії і поліції у житті країни. У ній зазначалося: «... армія займає нейтральну позицію у політичному житті країни і не бере в ній практичної участі і що Національна армія Індонезії твердо підтримує демократію, високо шанує закон і права людини». У постанові також вказувалося, що військовослужбовці не користуються правом обирати і обиратися. Участь армії у визначенні напрямків державної політики здійснюється через парламент та НКК тільки на період до 2009 р. Таким чином, армії пропонувалося займати, принаймні, нейтральну позицію. Армія, яка впродовж тривалого часу являла собою своєрідний стрижень режиму й суспільства, відтепер значною мірою була витіснена з політики.

Приносячи присягу на вірність Конституції при вступі на президентську посаду, А.Вахід пообіцяв виконувати постанову ННК № ХІ від 1998 р. щодо створення держави, чистої і вільної від корупції, кумівства та непотизму, але послабити ці вади йому вдалося лише незначною мірою. 1 лютого 2001 р. на парламентському засіданні заслухали звіт спеціальної комісії із розслідування двох справ про корупцію, де йшлося про причетність близьких до А.Вахіда осіб у витратах 6 млн. доларів. Свою участь в цих справах він наполегливо відкидав. Пізніше з’ясувалося, що звинувачення було неправдивим (у травні 2001 р. Генеральна прокуратура зняла ці звинувачення), але наступного дня парламент виніс політичне засудження президенту, що розглядалося як прояв контролю парламенту над діяльністю глави держави. Висувалася пропозиція імпічменту президента. З свого боку президент спробував інтенсифікувати розслідування махінацій і корупції, які велися на той момент і торкалися представників вищого ешелону влади часів Сухарто. Оскільки чимало представників еліти «Нового порядку» зберегли свої високі посади, вони не могли допустити викриттів, де фігурували імена відомих державних і політичних діячів, а також представників великого капіталу. На підтримку президента його прибічники піднялися на масові акції протесту. На вулицях міст мали місце зіткнення прихильників і супротивників глави держави. А.Вахід опублікував декрет, згідно якого вводився надзвичайний стан і розпускалися парламент й НКК. Верховний суд постановив, що даний декрет є неконституційним. Парламентарі знов поставили питання про імпічмент. 23 липня 2001 р. на спеціальній сесії НКК голосування було одностайним: 591 голос - «за», жодного - «проти». Крісло глави держави перейшла, згідно з Конституцією, до М. Сукарнопутрі.

Реальна причина усунення А.Вахіда з посади полягала у тому, що він пішов досить далеко в ліквідації політичної й організаційної незалежності армії, у відновленні прав тих, хто був незаконно репресований за часів військового режиму, у скасуванні дискримінаційних обмежень у правах людини та в інших питаннях. Цим він налаштував проти себе генералітет та бюрократію, а також інші групи еліти, яка воліла бачити у постсухартівських реформах не шлях до модернізації політичної системи і суспільства загалом, а головним чином спосіб просунути й зміцнити власні інтереси й позиції. З іншого боку, слід зазначити, що мирна зміна глави держави у даному випадку продемонструвала перетворення парламентаризму з політичної декорації на реально діючу систему взаємодії різних політичних сил та їх безпосередній вплив на розвиток держави.

М.Сукарнопутрі не могла не враховувати політичного досвіду своїх попередників. Її власна партія ДПІ-Б маючи 34% місць у парламенті, не могла слугувати єдиною опорою глави держави. Звідси - вимушені компроміси президента і з військовою верхівкою, яка прагнула максимально зберегти свої позиції, і з всесильною бюрократією, і з колишньою партією влади Голкар, і з іншими впливовими партіями. Її уряд, який одержав назву «Кабінет взаємодопомоги і взаємодії» більш менш адекватно віддзеркалював представництво різних політичних сил. У тому полягала його перевага у порівнянні з останнім урядом А.Вахіда, коли від владних важелів фактично відсунули більшу частину політичної еліти країни. Іншою позитивною характеристикою став високий професіоналізм більшості урядовців, що визнавалося не тільки політичними аналітиками та економістами, але й діловими колами в середині країни та за її межами. Перед «Кабінетом взаємодопомоги і взаємодії» стояло складне завдання подолання наслідків азіатської фінансово-економічної кризи. Дуже швидко виявилася позитивна динаміка практично всіх кредитно-фінансових показників: стабілізація курсу національної валюти, низькі процентні ставки, зниження темпів інфляції, зростання валютних запасів, скорочення залежності від МВФ, зростання податкових надходжень, стабільність забезпечення населення товарами першої необхідності, зниження державного боргу та ін. Якщо на піку кризи у 1998 р. падіння ВВП становило до 13%, то вже у 2001 р. виявилося зростання у 3,4 %, тобто можна було вести мову про вихід з кризи.

У політичній сфері також відбулися зрушення: вдалося добитися посилення ролі демократичних інститутів, насамперед, парламенту, змінити окремі статті Конституції, які визначали порядок виборів президента та віце-президента. Була переглянута і структура вищих органів держави. Припинив існування Народний консультативний конгрес. Крім оновленої структури парламенту утворилася Рада представників районів. Наряду з Верховним судом почав діяти Конституційний суд. Закони № 22 і № 25 суттєво змінили розподіл повноважень і фінансових надходжень між Центром та районами.

Незважаючи на все це в країні зростало число незадоволених, насамперед серед «низів», які складали основну частину електорату партії президента у 1999 р. Певною мірою давала про себе знати традиційна політична культура індонезійців з їхньою вірою у всемогутність носія верховної влади. Так вони сприймали й М.Сукарнопутрі, яка, за їхніми уявленнями, успадкувала від батька його харизму. Її називали «Матір’ю нації», «Рятівницею Індонезії», «Королевою справедливості» або просто «мбак Мега - матінкою Мега». Але трударі одержали менше, ніж очікували. Щоправда, профспілки стали діяти значно вільніше, і їм вдалося добитися суттєвого зростання заробітної плати. Однак реальна купівельна спроможність зарплати більшості населення не збільшувалася, посилювалося безробіття. Економічне зростання в межах 4 % на рік не давало змоги створили достатню кількість нових робочих місць. Кількість повністю або частково безробітних сягала майже половини 100-мільйонної армії праці. Підприємці і середній клас також мали свої причини для невдоволення: за умов падіння авторитету й ефективності правоохоронних органів в них зникло відчуття захищеності і від «низів», і від «верхів». Останнє пояснювалося тим, що відбулася «децентралізація» корупції і від здирництва, сваволі місцевої бюрократії страждали як національні, так й іноземні бізнесмени. Показовими стали результати соціологічного опитування, проведеного у 2003 р. З’ясувалося, що більшість опитаних після 1998 р. відчули покращення тільки в сфері політичних свобод й доступу до інформації. Щодо іншого, а саме: розмаху здирництв чиновників, рівня недовіри до публічних діячів, криміногенної обстановки тощо, ситуація, за думкою респондентів, не змінилася, а стосовно можливості знайти роботу або особистої безпеки, навіть погіршилася. Відповідно, 68% опитаних воліли, аби країною керував авторитарний лідер, здатний «ствердити правду й справедливість», понад 46% заявили, що ідеальним для Індонезії лідером став би виходець із військового середовища.

Ці настрої дали про себе знати вже на парламентських виборах 5 квітня 2004 р. Колишня партія влади Голкар одержала 21,6 % голосів і 128 мандатів із 550. Друге місце посіла партія президента ДПІ-Б - 18,5% голосів - 109 мандатів. Третє місце - у мусульманської Партії

національного пробудження - 10,6 % голосів і 52 мандати. Сенсацією став відносний успіх Партії демократів, створеної лише за півтора роки до цього - 7,5 % голосів, відповідно 57 мандатів. Ця партія у свідомості виборців асоціювалася із іменем генерала Сусіло Бамбанга Юдхойоно, який займав відповідальні посади у військових структурах часів Сухарто, а потім працював міністром-координатором з політичних питань і проблем безпеки в кабінетах А.Вахіда та М.Сукарнопутрі. Але 12 березня 2004 р. він пішов у відставку, посилаючись на те, що глава держави ігнорує його думку при вирішенні ввірених йому питань. Цим генерал відразу привернув до себе симпатії пересічних індонезійців, які люблять «ображених» і поважають людей, здатних залишити високу посаду із міркувань честі та етики.

На 5 липня 2004 р. були призначені перші в історії країни прямі президентські вибори. На найвищу посаду претендували: діючий президент М.Сукарнопутрі, віце-президент Хамзах Хаз (від

мусульманської Партії єдності і розвитку), спікер НКК, лідер однієї з найбільших мусульманських організацій Аміен Раїс, колишній головнокомандувач збройними силами, генерал у відставці Віранто (від Голкару) і генерал у відставці С.Б.Юдхойоно. Для перемоги необхідно було одержати не менше 50% голосів в цілому по країні і водночас не менше 20% хоча б в половині з 32 провінцій. За результатами голосування на перше місце вийшов С.Б.Юдхойоно (33,57% голосів), далі - М.Сукарнопутрі (26,61%), Віранто (22,15%), А.Раїс (14,66%), Х.Хаз (3,09%).

Під час передвиборчих перегонів С.Б.Юдхойоно обіцяв добиватися збільшення інвестицій у реальний сектор економіки, у тому числі в аграрний сектор^[648], у соціальний розвиток села, у створення нових робочих місць. Обіцялися забезпечення сприятливого інвестиційного клімату, а також політичної стабільності, дотримання законності, безпека, боротьба із корупцією та кумівством, проведення витриманої податкової політики, належне регулювання трудових відносин, розумне поєднання децентралізації із поглибленням економічних зв’язків між регіонами країни. Він піддавав критиці уряд М.Сукарнопутрі, до якого входив впродовж 2001 - 2004 рр., за відсутність прогресу у боротьбі із бідністю, корупцією та економічним спадом, але водночас обіцяв зберегти успіхи, досягнуті її кабінетом у макроекономічному відношенні. Власне, його обіцянки не виходили за межі програми діючого президента, але С.Б.Юдхойоно являв собою відносно нову постать у політиці. Пересічному виборцю дуже хотілося бачити в ньому того «справедливого правителя», рятівника, мрія про котрого століттями живе у народних переказах. Виборцю, стомленому «в’язким» процесом реформ, імпонували лаконізм і визначеність висловлювань генерала. Що стосується його військового минулого, так відставний генерал у передвиборчих виступах наголошував, що завжди виступав за дотримання прав людини і обмеження втручання армії у політику розумними рамками. У другому турі виборів 20 вересня 2004 р. 60,88 % голосів принесли йому незаперечну перемогу (явка виборців склала біля 90%). Показовий той факт, що його Партія демократів на парламентських виборах одержала в 8 разів менше голосів, ніж її лідер. Це вкотре підтвердило: в Індонезії особистість має набагато більше значення, ніж партія або рух, що стоять за кандидатом. І ще. Президентські виборі 2004 р. деякими політологами розглядалися в якості «лакмусового папірця», що мав показати, наскільки далеко індонезійська громадськість відійшла від епохи «Нового порядку» з його категоріями мислення, політичною культурою та механізмами прийняття рішень. Ностальгічні настрої за невільними з політичної точки зору, але вельми стабільними і досить ситими часами правління Сухарто знайшли своє виявлення і у складі учасників президентських перегонів: серед основних претендентів на перемогу було двоє осіб з військовим минулим, один з них переміг і став президентом. Закінчився період політичної нестабільності, який тривав від 1998 р.

Президент сформував «Уряд єдиної Індонезії» і заявив, що політика економічного розвитку має поєднувати продовження попереднього курсу М.Сукарнопутрі, зокрема, збереження високих темпів зростання та макроекономічної стабільності, із заходами із скорочення безробіття, зменшення злиденності, посилення припливу інвестицій, оздоровлення реального сектору економіки. Уряд та всі інстанції згори до низу повинні виходити із нового етичного кодексу, що приписує взаємну відповідальність, високу якість виконання, неприпустимість корупції та відхилень від загального курсу. Заради розвитку горизонталі влади проголошено зміцнення взаємодії парламенту й уряду, зокрема, проведення для цього спільних засідань уряду та відповідних комісій парламенту. Уряд має відчувати контроль за своєю діяльністю з боку парламенту, що, за думкою президента, сприятиме виробленню рішень, які відповідають інтересам та очікуванням народу. У відповідності до Закону № 25 від 2004 р. «Про систему планування розвитку національної

економіки» було розроблено п’ятирічний План на 2004 - 2009 рр. Його головне завдання полягало у створенні робочих місць і захисті інтересів трудящих..У січні 2005 р. С.Б.Юдхойоно заявив, що «інфраструктура є ключем до розвитку». Держава, як і раніше зберегла сильні позиції в економіці (160 державних компаній діють головним чином у паливно- енергетичному та продовольчому секторах). В країні - чимало проблем, у тому числі безробіття, інфляція, корупція^[649]. Жахливі наслідки мали природні катаклізми, зокрема, землетрус і гігантське цунамі 26 грудня 2004 р. Загинуло понад 200 тис., зникли без вісті 130 тис. осіб. Матеріальні збитки оцінювалися у 4 млрд. дол. В тому дехто побачив «невдоволення природи» діяльністю керівництва Індонезії. Однак у липні 2009 р. С.Б.Юдхойоно переобрали президентом країни на другий термін 2009 - 2014 рр. (62,37% голосів), а його Партія демократів на парламентських виборах у квітні того ж року вийшла на перше місце з результатом у 20,85% голосів. Це можна розглядати як високу оцінку з боку індонезійського суспільства його внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу та методів керівництва в цілому.

За Конституцією, Індонезія є президентською республікою, кабінет міністрів очолює сам президент, міністри підзвітні тільки главі держави і ні якою мірою не політичним партіям. Хоча, за думкою деяких аналітиків, призначаючи міністрів, С.Б.Юдхойоно керувався радше політичними міркуваннями, ніж їхнім професіоналізмом: з 34 урядовців 20 - члени 9 політичних партій (у тому числі 6 з Партії демократів, очолюваної президентом), із контролем 423 місць з 560 у парламенті. Тобто політичні позиції уряду у парламенті досить міцні. Хоча індонезійська економіка розвивалася в цілому непогано (світова криза не завдала їй надто великої шкоди), рейтинг уряду виявив тенденцію до зниження, що зумовлювалося головним чином низькою ефективністю роботи адміністративних органів і скандалом з корупцією навколо деяких міністерств.

Виборчі кампанії 2009 р. висвітили масу проблем: надмірну багатопартійність (в країні офіційно зареєстровано понад 40 партій); тенденцію до складання політичних організацій навколо «сильних особистостей», а не ідейних платформ; схильність партійних лідерів до поповнення дефіциту ідей за рахунок популістської риторики. Фактично передвиборчі альянси формуються на основі обміну послугами між патронами і клієнтами, що є старим, як світ. Сфери політики й бізнесу все більше стають схожими на сполучені сосуди, оскільки ціна «розкручу­вання» кандидатів (рахуючи оплату телевізійної політичної реклами) стрімко зростає від кампанії до кампанії. Репутація національного парламенту падає в очах індонезійців. Як засвідчило соціологічне опитування, проведене у листопаді 2012 р., 69,55 % респондентів вважали, що для депутатів важливі тільки інтереси тих вузьких груп і осіб, яких вони реально представляють. В очах більшості індонезійців законодавці - це люди, які ведуть аморальний спосіб життя, вдаючись до адюльтерів (71,1% респондентів), живуть у розкошах (78,9%), прогулюють засідання або сплять на них (87,3%). Хорошими результати роботи індонезійських депутатів назвали лише 6,49% опитаних. В цілому складається враження, що за фасадом інститутів народного представництва проглядають контури нової олігархії, поруч - розквіт корупції. На цьому тлі спостерігається посилення протестних настроїв проти соціальної несправедливості, що поєднуються із апеляціями до етнічної та релігійної самобутності. Індонезія відрізняється від значної частини інших країн складністю регіональних та релігійних проблем.

Період «Нового порядку» відзначився різким зростанням ролі ісламу в країні всупереч курсу правлячої еліти. Релігія стала сферою, де реалізовувалися уявлення пересічних громадян про рівність перед Всевишнім, соціальну справедливість, духовний суверенітет і незалежність від світської влади. Цей феномен у своєму розвиткові призводив до ексцесів у формі антиурядових проповідей, виступів і навіть терористичних актів з вибухами та різаниною. Гострі соціально-економічні проблеми і надалі створювали й створюють живильне середовище для зростання радикального ісламізму^[650]. Його активізація була безпосередньо пов’язана із послабленням жорсткого контролю військово-поліцейського апарату над ситуацією та забезпеченням внутрішньої безпеки після 1998 р. Він розквіт у регіонах, мусульманських школах та мечетях. Тут релігійна нетерпимість та радикалізм породжуються й посилюються соціальними та майновими відмінностями, а морального й політичного впливу часто набувають проповідники екстремістських поглядів на роль релігії у державі, на відносини між «правовірними» і «невірними» і на припустимість будь-яких засобів ствердження канонів шаріату як вищого закону. Досить поширене явище - жорстокі сутички між представниками різних конфесій та етносів. Тому сучасна історія Індонезії має чимало кривавих сторінок.

В ієрархії найбільш ревних поборників ісламу у його «чистій» формі особливе місце посідають жителі індонезійської провінції Аче (населення становить понад 4 млн. осіб), розташованої на півночі острову Суматра. Вони вважають себе єдиними правовірними мусульманами у всій Індонезії. В провінції виник «Рух за вільний Аче» під гаслом відокремлен - ня від Республіки і створення «незалежної ісламської держави». У 1976 р. тут спалахнули заворушення під релігійними знаменами з декларованою метою боротьби за чистоту віри, які тривали довгий час (загинуло понад 20 тис. чоловік, здебільшого мирних жителів). Ідеї сепаратизму втілювалися в життя силою зброї. Їм протистояли урядові військові сили, чисельність до 50 тис. Місцеве населення зазнавало жорстоких репресій з обох боків.

У даному випадку ще раз підтверджується та обставина, що за релігійними гаслами прихований політичний або економічний інтерес. Аче - найбагатша територія країни, яка має великі поклади нафти, газу, золота, молібдену, олова. Тут також сконцентровані великі лісні масиви, виробляється багато каучуку та кави. Практично боротьба точиться за те, аби прибутки від цих багатств контролювалися не Центром, а перейшли до рук провінційної еліти. Природна катастрофа грудня 2004 р.¹, наслідки якої виявилися особливо руйнівними саме у цьому районі, змусила владу країни спрямувати до провінції значну гуманітарну допомогу, а також поновити контакти із сепаратистами задля того, аби хоча б тимчасово зупинити насильство. Президент С.Б.Юдхойоно закликав бойовиків до припинення вогню. В результаті налагодження діалогу в 2005 р. у Хельсинки було підписано «Меморандум взаєморозуміння» між представниками уряду і лідерами «Руху за вільний Аче». Сепаратисти зняли вимогу проведення референдуму щодо надання незалежності провінції. Джакарта пішла на деякі поступки, зокрема, надання Аче широкої автономії в рамках унітарної індонезійської держави, створення місцевих органів самоуправління і власної політичної партії, розпорядження фінансовими коштами від використання природних ресурсів провінції (70%), а також залучення до контролю за процесом подальшого мирного врегулювання міжнародних спостерігачів з ЄС та АСЕАН. З свого боку, «Рух» пообіцяв не вдаватися до насильницьких дій. За умов автономії легалізовано шаріат^{[651] [652]. Той факт, що представникам «Руху» вдалося добитися від Центру значних поступок, підштовхнуло лідерів інших сепаратистських організацій до активізації діяльності. Так, лідери «Організації за свободу Папуа» в черговий раз підняли питання про перегляд статусу провінції Іріан Джайя у складі Індонезії і зміни в бік більшої її самостійності у політичній та фінансовій сфері. Існують й інші зони напруження, які час від часу вибухають жахливими терористичними актами. На Молуккських островах конфлікт між мусульманами й християнами (християни складають 10% населення Індонезії), який час від часу має наслідком численні жертви, спонукає християн вести боротьбу за створення незалежної держави «Республіка Південних Молукк». Деякі політологи вважають, що сплеск сепаратистських тенденцій став реакцією на зміну тридцятирічного авторитарного управління, що змінилося демократичними перетвореннями. В історії Індонезії часто траплялася різанина і пограбування представників китайської общини, яка традиційно займає домінуюче положення у місцевій економіці[653]. Тобто збереження єдності держави - одна з важливих і непростих проблем внутрішньої і зовнішньої політики унітарної держави, президентської республіки1.}

9 липня 2014 р. в Індонезії пройшли чергові президентські вибори. Згідно місцевого законодавства, кандидатів на найвищу посаду мають право висувати тільки партії або коаліції, які мають 20% місць у парламенті. За кілька тижнів до дня голосування конституційний суд країни прийняв рішення про те, що воно має пройти в один тур. Справа у тому, що згідно діючому законодавству, кандидату в президенти потрібно не просто набрати більшість голосів, але й здобути перемогу у 17 з 34 провінцій. Проте було висунуто лише два кандидати^{[654] [655] [656], і суд вирішив, що простої більшості буде достатньо. На високу посаду претендували генерал- лейтенант у відставці Прабово Субіанто і губернатор столичної Джакарти Джоко Відодо. Перший відомий своїми зв’язками із кланом Сухарто, який правив Індонезією понад 30 років. У генерала дружина - донька колишнього диктатора. П.Субіанто очолює партію «Рух за величну Індонезію». Другий - лідер Демократичної партії Індонезії, прославився як успішний бізнесмен і політик[657], який ефективно бореться із корупцією. У своїй програмі він зробив акцент на політичних та економічних реформах, а також на підтримці незаможних. Також наголошувалася необхідність зміни менталітету співгромадян, «духовної революції». З результатом 53% голосів переміг Джоко Відодо. Це - перший випадок вступу на цю посаду діяча, який не є вихідцем із військової, цивільної або мусульманської еліти. На першому етапі еліта виявила себе менш зрілою, ніж електорат, який швидко визнав результати виборів. Відбувся розкол в лавах деяких партій, невдоволених тим, що вони залишилися поза виконавчою владою. Тому президенту довелося мали справу і з суперечностями між владними структурами.}

На часі - відхід від сакралізації влади, притаманної традиційним уявленням індонезійців, реальна модернізація суспільства. Програма нового уряду накреслила прискорення темпів економічного розвитку, у тому числі за рахунок залучення іноземних інвестицій, перетворення Індонезії у світову морську державу. У 2014 р. новий президент оприлюднив доктрину «Індонезія - морська вісь світу», орієнтуючи на перетворення країни, яка знаходиться на стику акваторій двох світових океанів - Тихого та Індійського - у стратегічний транспортно-логістичний і торговий вузол світового значення, а також на одного з головних виробників та постачальників на світовий ринок продуктів моря. Уряд оголосив програму розвитку портового комплексу, що передбачає створення системи з 35 морських портів всією країною впродовж найближчих п’яти років. Реалізація проекту - гігантський обсяг робіт і колосальні затрати, в яких виявили бажання взяти участь деякі країни Сходу (особливо КНР) і Заходу.

Останнім часом позиції Індонезії на міжнародній арені значно зміцніли. Вона бере активну участь у роботі таких міжнародних організацій, як ООН (у січні 2007 р. стала непостійним членом Ради Безпеки), «G - 20», АСЕАН (у 2011 р. головувала в цій організації), АТЕС (Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, де головувала у 2013 р.), Організації ісламського співробітництва (до 2011 р. Організація Ісламська конференція) та ін. Ще у 1948 р. була проголошена «активна й незалежна» зовнішня політика. Вона означала, що Індонезія самостійно вирішує й визначає власну позицію по відношенню до світових проблем без зовнішніх тиску та впливів. Така позиція виявилася в участі у Русі неприєднання. Разом із тим Джакарта дуже активно працює над підвищенням своєї ролі у міжнародних справах.

На першому місці - набуття лідерства у мусульманському світі¹. На цих позиціях, за думкою індонезійського керівництва, мають поступитися місцем арабські країни, які останнім часом демонструють неспроможність виступати провідною і об’єднуючою силою у вирішенні нагальних проблем. Індонезія вдалася до активних дій, що мають довести виправданість її претензій^{[658] [659]. Зокрема, вона виступила проти антиіранських санкцій, пов’язаних із розробкою ядерної програми, наголошує свою підтримку Палестині у її боротьбі, засудила Ізраїль після його вторгнення у Ліван у 2006 р., а також різко виступала проти американської агресії до Афганістану та Іраку. Разом із тим Індонезійська Республіка всіляко стверджує необхідність зміцнення єдності мусульманських країн для створення контрбалансу посиленню впливу Сполучених Штатів Америки, хоча має з тими непогані відносини. Індонезія пропонує іншим мусульманським країнам перейняти її досвід мирного переходу до демократії та проведення реформ, зокрема у здійсненні прав людини. Активізуються заходи із формування на міжнародній арені іміджу поміркованої мусульманської країни, яка демонструє співіснування цінностей демократії та ісламу. Індонезійські діячі пропонують нове тлумачення ісламу, що допускає демократичні свободи й громадянські права у їх практичному застосуванні. В обережній формі висловлюється заклик до мусульманських країн зламати тягар ісламської архаїки і наблизитися до загальнолюдських цінностей. Разом із тим індонезійські офіційні особи заявляють про прагнення своєї країни змінити уявлення про іслам як про жорстку авторитарну релігійно-політичну доктрину і переконати світове співтовариство у демократичній сутності ісламського віровчення.}

Індонезія додержується зовнішньополітичної концепції «тисяча друзів і жодного ворога». Заради протидії глобальній економічній нестабільності та підвищення добробуту свого народу країна посилює економічну дипломатію, розширюючи співробітництво з іншими країнами. Серед них - Китайська Народна Республіка, Індія, Південна Корея, Японія, Австралія і Нова Зеландія, країни АСЕАН^[660] та ін. Все більша увага - до співробітництва із країнами ЄС та Латинської Америки. 5 серпня 2016 р. президент України Петро Порошенко вперше за 20 років відвідав Джакарту. Під час візиту було підписано декілька угод щодо активізації економічного співробітництва двох країн.

З іншого боку, Індонезія є одним із світових виробників та експортерів нафти і природного газу, входить до ОПЕК (Організації країн - експортерів нафти), тому важливою складовою її зовнішньої політики стала енергетична дипломатія. Розуміючи важливість контролю над видобуванням та транспортуванням енергоресурсів, Джакарта у своєму зовнішньополітичному курсі стала приділяти увагу проблемі міжнародної боротьби за розподіл джерел енергоносіїв. В свій час прибутки від нафти спрямовувалися в інфраструктуру, на розвиток перспективних галузей економіки та освіту. Але існує розуміння, що жорстка прив’язаність лише до реалізації на міжнародній арені енергоносіїв із вичерпанням останніх може перетворитися на зашморг. Тому ставлення до власного багатства - вельми заощадливе. Разом із тим ведуться пошуки нових родовищ, через які виникають певні ускладнення із сусідами, як це має місце у випадку із Малайзією. Територіальна суперечка ведеться за відносно багатий нафтою континентальний шельф поблизу північного узбережжя малайського штату Саравак.

Індонезія із її поліетнічним і поліконфесійним населенням, латентною загрозою ісламізму, тліючим сепаратизмом у деяких регіонах, дуже зацікавлена у тому, аби у випадку загострення однієї чи кількох з цих проблем вона могла б розраховувати хоча на невтручання своїх сусідів. Беручи до уваги, що чимало держав Південно-Східної Азії стикаються із схожими проблемами, їхні інтереси близькі або співпадають із індонезійськими.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що Індонезія у постсухартівський період досягла певних зрушень у перетворенні різних сторін свого політичного, економічного й суспільного буття. Але демократизація за західним зразком не чужа індонезійцям. У внутрішній політиці позначається курс на більш послідовне протистояння ісламістському радикалізму, забезпечення прав людини, етнічних та релігійних меншин, зміцнення віротерпимості і принципів плюралізму, продовження боротьби з корупцією. Лідери наймасовіших мусульманських організацій вбачають своє завдання у тому, аби Індонезія стала прикладом поміркованого ісламу, що органічно поєднується із демократичними нормами життя. Очевидно, що здійснення цього курсу значною мірою залежатиме від подолання розколів в еліті, від наявності в неї політичної волі. Деякі прошарки населення схиляються до сильної, жорсткої центральної влади, але більшість населення вже відчуло можливості вільного розвитку, тому відновлення авторитаризму у класичному вигляді навряд чи станеться, а традиційна політична культура місцевого населення буде повільно рухатися в бік модернізації. Як зазначив президент С.Б.Юдхойоно в одному із своїх виступів: «В умовах трансформації світової системи у нас є тільки два виходи: заплющити очі і готуватися до програшу або прийняти виклик і спробувати адаптуватися у новому світі».

Література

Бертран Ж. Квазифедеральное устройство Индонезии: адаптация на фоне интеграции /Ж.Бертран //Сравнительное конституционное обозрение. - 2008. - № 4.

Бычков А. Волна этносепаратизма угрожает захлестнуть страну /А. Бычков //Азия и Африка сегодня. - 2000. - № 6.

Галушка-Адайкін А. Індонезійська "реформація" за часів президентства Абдуррахмана Вахіда та Мегаваті Сукарнопутрі /А. Галушка-Адайкін // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2013. - Вип. 37.

Галушка-Адайкін А. Падіння режиму "Нового порядку" в Республіці Індонезія /А. Галушка-Адайкін // Сходознавство. - 2013. - № 64.

Гусев М. Индонезия в поисках национальной идеи /М. Гусев //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 2.

Гусев М. Индонезия - новый игрок на ближневосточной арене /М. Гусев //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 3.

Гусев М. Н. Индонезия. На стыке цивилизаций /М. Н. Гусев //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 1.

Другов А. Конец эпохи Мегавати Сукарнопутри /А. Другов //Азия и Африка сегодня. - 2005. - № 1.

Другов А. Индонезия: 10 лет после авторитаризма /А. Другов // Азия и Африка сегодня.- 2008. - № 5.

Другое А. Ю. Трудные дороги независимой Индонезии /А. Ю. Другое // Восток: Афро­азиатские общества: история и современность. - 2010. - № 4.

Другое А.Ю. Индонезия: опыт перестройки /А.Ю.Другов //Восток: Афро-азиатские общества: история и современность. - 2014. - № 1.

Другов А.Ю. Индонезия: выборы 2014 /А.Ю.Другов //Восток: Афро-азиатские

общества: история и современность. - 2015. - № 2.

Другов А.Ю. Индонезия: 70 лет борьбы, преодоления и развития /А.Ю.Другов //Азия и Африка сегодня. - 2015. - № 7.

Ефимова Л. М. Внешнеполитический процесс в Индонезии /Л. М. Ефимова //Вестник МГИМО - Университета. - 2010.- № 1.

Ефимова Л. М. Социальный протест в современной Индонезии /Л.М.Ефимова

// Вестник МГИМО - Университета. - 2015.- № 4.

Ефимова Л. М. Индонезийская «Морская ось мира» и китайский «Морской шелковый путь ХХІ века» /Л.М.Ефимова // Вестник МГИМО - Университета. - 2015.- № 6. Жеребчук С. Зовнішньоторговельні перспективи Індонезії на світових ринках

/ С. Жеребчук // Зовнішні справи.- 2010. - № 7/8.

Жеребчук С.В. "Питання етнічних китайців" в Індонезії та Малайзії: різні підходи - різні результати / С. Жеребчук // Китаєзнавчі дослідження : науковий збірник.- 2014. - № 1/2.

Куликова М. О. Традиционная политическая культура и реформы в Индонезии /М. О. Куликова // Восток: Афро-азиатские общества: история и современность. - 2010. - № 1.

Логвиненко Б. Мультикультуралізм і одноденність Індонезії /Б.Логвиненко// Український тиждень.- 2016. - № 1-2.

Недбай В. Зовнішньополітична стратегія Індонезії /В.Недбай // Емінак. - 2016. - № 2 (14), т. 3, квітень - червень.

Нурмухамедов А. -К. Многоликая Индонезия: история и современность / А.-К. Нурмухамедов // Украина и Исламский мир.- 2010. - № 4.

Пахомова Л. Индонезия: на пути преодоления трудностей /Л. Пахомова //Азия и Африка сегодня. - 2005. - № 6.

Підберезних І. Індонезія: шлях до прогресивного розвитку та демократії

/І. Підберезних.//Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки - 2015. - Серія: Історичні науки. - № 5 (306).

Погадаев В. От эры «Нового порядка» к эре реформ /В. Погадаев //Азия и Африка сегодня. - 1999. - № 5.

Попов А.В. Призидентские выборы в Индонезии /А.В.Попов //Юго-Восточная Азия: актуальные проблемы развития. - 2014. - № 23.

Прозоровский А. Модернизаторский авторитаризм в Индонезии и Южной Корее /А. Прозоровский //Мировая экономика и международные отношения. - 2004. - № 7.

Сумский В. Кризис в Индонезии: экономика в интерьере межэтнических отношений /В. Сумский //Мировая экономика и международные отношения. - 1999. - № 7.

Сумский В. В. Генерал Сухарто и темная страница индонезийской истории /В.В. Сумский //Международная жизнь. - 2009.- № 8.

Сучков Г.В. Армия и общество в постсухартовской Индонезии /Г. В. Сучков // Восток: Афро-азиатские общества: история и современность. - 2009. - № 4.

Шкваря Л. Экономика Индонезии: современные тенденции /Л. Шкваря // Мировая экономика и международные отношения.- 2013. - № 11.

Aspinall E. Indonesia's 2014 Elections: Parliament and Patronage / E. Aspinall //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue. 4.

Geri M. The ‘Battle of Ideas' to Defeat the Islamic State Begins in Indonesia /M. Geri //Foreign Policy Journal. - 2016. - February 5.

Kikue Hamayotsu Indonesia in 2015: The People's President's Rocky Road and Hazy Outlooks in Democratic Consolidation /Kikue Hamayotsu, R. Nataatmadja //Asian Survey. - 2016. - Vol. 56. - № 1.

Mietzner M. How Indonesia Won a Constitution / M. Mietzner //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue. 2.

Mietzner M. Indonesia's 2014 Elections: How Jokowi Won and Democracy Survived /M. Mietzner //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue. 4.

Pisani E. Indonesia in Pieces. The Downside of Decentralization /E. Pisani //Foregn Affairs. - 2014. - July-August.

Rosser A. Law, democracy and the fulfilment of socioeconomic rights: insights from Indonesia /A/Rosser, M.van Diermen // Third World Quarterly. - 2016. - Vol. 37. - Issue 2.