Держави Корейського півострову

Однак влада упустила момент, коли економіка, вельми жорстко регламентована державою, почала входити в кризовий стан, і не зважилася на її глибоке реформування. Восени 1997 р. у Південно-Східній Азії почалася потужна фінансово-економічна криза, яка боляче вдарила і по Південній Кореї. Влада кинула гасло «економії, заощадливості і самопожертви заради квітнення корейської нації». Населення самовіддано включилося у рух за скорочення споживання і надмірних витрат. Серед заходів помітне місце зайняла кампанія із добровільного збирання валютних коштів, золота, коштовних прикрас у фонд «допомоги економіці». Але більшість південних корейців були незадоволені здійснюваною економічною політикою, що найбільше сприяло перемозі на президентських виборах у грудні 1997 р. лідера опозиції, знаменитого дисидента та борця із авторитарним режимом Кім Де Чжуна.

У конфуціанській традиції існує поняття «відплати за заслуги», коли достойний має винагороджуватися, у тому числі титулами й посадами за служіння своїй батьківщині. Вся біографія Кім Де Чжуна - це служіння батьківщині, боротьба проти авторитаризму. Але його перемога - 40,27% проти 38,75 % у Лі Хве Чана склала лише 390 тис. голосів виборців. Вибори 1997 р. відкрили нову сторінку в історії країни.

У своїй інавгураційній промові 25 лютого 1998 р. новий президент закликав націю до перегляду політики і проведення реформ в економіці. До того часу жорстко організована економічна система призвела до формування блоку політиків, бюрократів та представників великого бізнесу, згуртованого на базі корисливих інтересів і такого, що породжував широкомасштабну корупцію. Фінансово-економічна криза 1997 - 1998 рр. унеможливила функціонування такого господарського механізму. Постала нагальна необхідність згортання прямого втручання держави в економіку і формування принципово інших взаємин між державними інститутами та бізнесом. Був взятий курс на забезпечення самостійності банківсько - кредитного сектору і рівних умов доступу комерційних структур до кредитних ресурсів, на підтримку прогресивних галузевих перетворень і посилення конкуренції. Формулюючи основні цілі нової господарської стратегії, президент акцентував недопущення різкого зниження рівня життя населення і створення ліберальної економічної моделі, орієнтованої в першу чергу на задоволення інтересів середнього і малого бізнесу, а також структурні реформи у промисловості на основі більш інтенсивного розвитку науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт. Водночас коректувалася соціальна політика держави: обмежувалася тривалість робочого тижня, одержала підтримку система соціального страхування, великі інвестиції спрямовувалися в сферу освіти тощо. Таким чином, розпочалися реформи, спрямовані на оздоровлення економіки, а адміністрації Кім Де Чжуна вдалося консолідувати суспільні сили і вийти із кризового становища. Але наприкінці своєї президентської каденції Кім Де Чжун зазнав жорстокої критика з боку опозиції за корупцію (двоє його синів були заарештовані за корупційні зв’язки), а також за хиби у політиці щодо Корейської Народно-Демократичної Республіки.

На виборах 2002 р. головними суперниками були Но Му Хйон від ліберальної Демократичної партії нового тисячоліття, якого Кім Де Чжун почав просувати ще у 2000 - 2001 рр., і Лі Хве Чан від консервативної Партії великої країни. Головними темами президентської кампанії стали проблема корупції у вищих ешелонах влади, а також питання зовнішньої політики та об’єднання Кореї. Но Му Хйон набув широкої популярності своїм непримиренним ставленням до корупції. У теледебатах, які пройшли за тиждень до виборів, він звинуватив суперника в одержанні хабарів і заявив, що в разі перемоги корупції буде покладено край, а підтримка великих конгломератів назавжди залишиться у минулому. Його перевага в голосах склала 2,11 %, тобто 590 тис. (48,7% проти 46,59%)¹.

Період президентства Но Му Хйона виявився одним із найбурхливіших у сучасній політичній історії країни. Відразу після інавгурації у 2003 р. загострилися відносини глави держави і парламенту, де домінувала Партія великої країни. Ця партія спробувала ініціювати процедуру імпічменту президента через звинувачення його у корупції, проте це не вдалося. Восени того ж року в Демократичній партії нового тисячоліття відбувся розкол: утворилося дві фракції - пропрезидентська і антипрезидентська. Перша вийшла із складу партії і утворила нову партію -Урідан (Наша партія). І розкол в Демократичній партії нового тисячоліття, і утворення нової партії були свідченням політичної кризи, яку на той час переживало корейське суспільство. Її кульмінацією стала спроба оголошення імпічменту президенту у березні 2004 р. Депутати Партії великої країни та Демократичної партії нового тисячоліття звинуватили президента у провалі економічної політики, корупції, порушенні виборчого закону^{[672] [673]. Початок процедури імпічменту сколихнув усю країну: повсюдно проходили багатотисячні мітинги на підтримку Но Му Хйона. Конституційний суд виніс рішення: дії президента не є достатніми для усунення глави держави від влади - і припинив процедуру імпічменту[674].}

До 2007 р. рейтинг Но Му Хйона впав до 30%, а більшість населення Південної Кореї вважала, що реформаторська політика ліво-ліберального крила провалилася, хоча економічні показники того періоду виглядали непогано: темпи зростання економіки складали 4 - 5 % на рік, ВНП на душу населення досяг майже 20 тис. доларів. Однак корейці за минулі десятиріччя звикли до вищих показників, зокрема, до 8 щорічних відсотків. До того ж зростання спостерігалося в основному в експортно-орієнтованих

галузях, а малий і середній бізнес перебували у стані стагнації. Це відбилося на ситуації на ринку праці, де в п’ять разів зросла чисельність працівників, зайнятих на нерегулярній роботі, і значно збільшилося безробіття серед молоді. Додавалися складності, пов’язані із ядерною кризою, яка знов загострилася на Корейському півострові.

Серед настроїв щодо закінчення перебування лібералів при владі розпочалися передвиборчі перегони 2007 р. Від ліберальної Об’єднаної демократичної партії, яка змінила на політичному небосхилі Нашу партію, висунули Чон Дон Йона - колишнього міністра і главу Національної ради безпеки. Від Партії великої країни кандидатом йшов Лі Мйон Бак - харизматичний політик із надзвичайно вражаючою життєвою історією. Виходець із найбіднішої багатодітної родини, в юності він був змушений працювати прибиральником на сеульському ринку, торговці якого зібрали кошти на його університетську освіту. Пізніше - керівник будівельного підрозділу концерну «Хйонде», впродовж 15 років депутат парламенту, успішний мер столиці, він набув надзвичайної популярності серед виборців. У своїх передвиборчих виступах він запропонував економічну програму, коротко сформульовану у цифровій абревіатурі «747»: економічне зростання - 7% на рік; ВНП на душу населення - 40 тис. доларів (у 2007 р. цей показник становив 30 тис.); перетворення Південної Кореї у державу, яка посіла б за основними економічними показниками сьоме місце серед країн світу. Хоча претендент на президентство неодноразово казав, що ця програма - не обіцянка, а радше уявлення про майбутнє РК, перспектива більше вражала, ніж програма лібералів.

У своїй передвиборній кампанії Лі Мйон Бак активно використовував імідж успішного бізнесмена, якому достеменно відомо, як досягти піднесення економіки, підвищення рівня життя, зміцнення позицій країни у глобальній конкуренції. Його перемога була переконливою: 48,7% голосів виборців проти 26,1 % за суперника. Такий великий розрив між кандидатами є вкрай нетиповим для Південної Кореї, так само і та низька явка, яку продемонстрували виборці. Остання виявила так званий «демократичний парадокс», описаний американським політологом Робертом Далем: чим стабільніший демократичний режим, довше існує, більш ефективно функціонує, тим нижча підтримка конкретного уряду з боку громадян, тим нижча їхня політична участь.

Впродовж кількох десятиріч Республіка Корея пройшла складний шлях від військової диктатури до демократичного багатопартійного суспільства із вільними засобами масової інформації, відкритими і справедливими виборами. Реформування політичної системи проходило на основі позитивних результатів економічних реформ, розпочатих за часів авторитаризму. Демократизація корейського суспільства відбувалася у формі політичної реформи «згори», хоча і під тиском «знизу», що забезпечувало мирний характер трансформації авторитарного режиму. В якості рушійних сил транзиту одночасно виступали як політична опозиція, репрезентована демократичною громадськістю і середнім класом, так і 650

тверезомислячі представники державного, у тому числі військового керівництва.

Політологи характеризують РК як ліберально-демократичну

державу, проте із сильною східно-азіатською специфікою - ієрархічністю, нівелюванням особистості, приматом колективних інтересів, досить сильною регламентацією життя. Південнокорейські юридичні норми наділяють громадян та їхні громадсько-політичні об’єднання (яких стає все більше рік по рік) правом брати участь в управлінні державою, займати будь-які публічні та державні посади. Але формування реального політичного суб’єкту в країні ще не завершене. Характерна для конфуціанського світу авторитарно-патерналістична організація влади гальмує розвиток системи політичного представництва. Парламент впродовж тривалого часу має другорядне значення у політичній системі Південної Кореї - президентської республіки.

Президент користується найширшими повноваженнями, які, по суті, дісталися йому у спадщину від авторитарних режимів минулого. Після свого обрання він практично нікому не підзвітний. Він призначає прем’єр- міністра та міністрів, хоча процедура призначення передбачає необхідність узгодження його волі із думкою парламенту - кандидатури на найвищі державні посади затверджує парламент. Парламент приймає закони на основі досягнення компромісу між правлячою партією, тобто партією президента, і опозиційними силами. За звичай компроміс досягається в одному з комітетів парламенту, а потім виноситься на пленарне засідання. Президент, видаючи укази і розпорядження, враховує практику компромісів, що сприяє підтриманню політичної стабільності в країні.

Попри існування багатопартійності, фактично склалася партійна система за формулою «2+». Впродовж понад десятиріччя однією з двох найбільших політичних сил виступала консервативна Партія великої країни. Назва іншої найбільшої політичної партії ліберального спрямування кілька разів змінювалося, однак, не дивлячись на ці зміни, а також зміну лідерів, її ідеологічна основа і політична програма залишалися незмінними. Саме ці дві партії боролися за більшість депутатських мандатів, а їхні представники - основні претенденти на президентство. Основні програмні розбіжності - в області зовнішньої політики: консерватори традиційно виступають за тісне співробітництво із США як в економічній, так і у військово-політичній сфері, а також за жорстку позицію по відношенню до КНДР. Ліберали - за незалежний зовнішньополітичний курс та всебічне співробітництво із північним сусідом. Партії основні і неосновні постійно трансформуються та еволюціонують. Часто корейські партії за суттю є клубами підтримки того чи іншого авторитетного політика і нерідко створюються на регіональній, земляцькій основі. Більшості з них рідко вдається проіснувати більше одного президентського терміну (за Конституцією другий не передбачається).

З часом громадськість в Південній Кореї стала ставитися спокійніше до ходу виборчої кампанії. Значною мірою це зумовлювалося тим, що знизилося напруження політичної боротьби між двома основними політичними партіями. Їх успіх чи неуспіх впливає на те, чиєго кандидата оберуть на президентську посаду. Перед виборами 2012 р. обидві політичні сили здійснили своєрідний ребрендинг: консерватори трансформували свою Партію великої країни в партію Сенурі (Партію нових меж), ліберальні сили започаткували нову формацію - Об’єднану демократичну партію.

Під час президентської кампанії між двома провідними партіями та їх кандидатами жорсткої конфронтації з питань зовнішньої і внутрішньої політики не було. І ті, й інші закликали до збереження стратегічного альянсу із США, розвитку зв’язків із Японією, відновлення діалогу із Північною Кореєю. І консерватори, і ліберали обіцяли виборцям значне підвищення соціальних витрат - на виховання дітей, вищу освіту, медицину і пенсійні виплати. При чому, як праві, так і соціальні центристи висловлювалися за підвищення податків для різних категорій населення.

Набагато більше уваги приділялося персональному фактору, тобто особистостям основних претендентів на президентську посаду. Консерваторів представляла 60-річна Пак Кин Хе - донька вбитого диктатора Пак Чжон Хі, відомий в країні парламентар, яка очолювала і Партію великої країни, і Сенурі. Саме під її керівництвом праві одержали на парламентських виборах 11 квітня 2012 р. абсолютну більшість мандатів (152 з 246)^[675]. Часто її називали «азіатською Тетчер» за сильний характер і схожі політичні позиції (наприклад, прихильність до принципів вільного ринку). Їй протистояв парламентар, відомий юрист Мун Чже Ін. У виборах 19 грудня 2012 р. взяли участь три чверті електорату. 51,55% голосів одержала Пак Кин Хе, 48,02% - її суперник. Аналізуючи

результати, політологи вказували на потужну соціальну і електоральну підтримку сучасних консерваторів у різних соціальних прошарках південнокорейського суспільства, а також на те, що феномен «економічного дива» був реалізований саме у ті роки, коли при владі перебували праві сили.

Уряд президента Пак додержувався жорсткої лінії у тому, що стосується громадянських демонстрацій та опозиційних рухів. Пояснювалася така позиція загрозою з боку Північної Кореї. Опозиція, із свого боку, вказувала на небезпеку переростання такої політики в авторитаризм. Також за часів президентства «азіатської Тетчер» збільшився розрив між бідними і багатими. Дехто із виборців вважав, що зростання нерівності невідворотне, оскільки є результатом економічного уповільнення, однак інші ставило це у провину урядові.

Чергові вибори до Національних зборів відбулися 13 квітня 2016 р. Демократична партія Тобуро одержала 123 депутатських мандатів, Сенурі - 122, Народна партія¹ - 38 місць, Партія Справедливості - 6, незалежні кандидати - 11. Хоча більшість опитувань передрікала перемогу правлячої партії, а влада досить активно намагалася підтримувати напружену боротьбу, консерватори не тільки поступилися опозиції за сумою мандатів, але й втратили парламентську більшість^{[676] [677]. Значний вплив на результати голосування мало не акцентування північнокорейської проблеми (населення Півдня не дуже переживає з цього приводу), а внутрішні проблеми країни, пов’язані із не зовсім вдалими спробами Пак Кин Хе побудувати соціальну державу.}

Наприкінці жовтня 2016 р. журналісти телеканалу JTBC знайшли у сміттєвому баку одного із готелів Сеулу планшет, на якому виявилося близько 200 секретних документів за 2012-2014 рр. і 44 чорнетки промов президентки, які правила її близька подруга Чхве Сун Сіль. Виявилося, що Пак Кин Хе фактично передала їй владу^[678] із доступом до документів державної ваги і впливом на рішення найвищого рівня, зокрема, кадрові призначення. Також Чхве Сун Сіль примушувала представників великого бізнесу вносити багатомільйонні пожертви на рахунки пов’язаних із нею фондів і фірм (тільки компанія «Саммсунг» перевела на благодійний фонд подруги президента 120 млн. доларів). Громадяни країни кілька разів виходили на багатотисячні мітинги протесту у столиці та інших великих містах із вимогою відставки президента. За відставку виступали представники різних політичних груп, незалежно від ідеології. 9 грудня 2016 р. парламент РК оголосив Пак Кин Хе імпічмент. 10 березня 2017 р. всі вісім суддів Конституційного суду проголосували за імпічмент. 30 березня екс-президента заарештували.

9 травня 2017 р. пройшли дотермінові президентські вибори. Явка - 77,2% виборців. Перемогу із результатом 41,1% виборов Мун Чже Ін - кандидат від Демократичної партії Кореї (на попередніх виборах він поступився Пак Кин Хе). За консерватора від «Корейської свободи» Хон Джун Пхе проголосували 24,03%, Ан Чхоль Су від лівоцентристської Народної партії набрав 21,4%.

Події кінця 2016 - 2017 рр. продемонстрували ту обставину, що у Південній Кореї - найсильніше громадянське суспільство у Східній Азії із короткою, проте насиченою історією Перший президент, обраний демократичним шляхом у 1987 р., прийшов до влади після масових народних протестів, що поклали край періоду військової диктатури. Взагалі, масові акції протесту не є у цій країні чимось екстраординарним.

Проте на цей раз їх масштаб був небаченим. В цілому, дослідження політичного процесу у Республіці Корея висвітлює специфіку застосування західної моделі розвитку у конкретно-історичних умовах посттрадиційного суспільства, що зберігає конфуціанські особливості. В наш час Захід перестає бути єдиною політичною лабораторією, де «випробуються» моделі суспільного розвитку. В країнах Сходу, у Південній Кореї, зокрема, йде інтенсивний пошук своїх шляхів синтезу традиційних і сучасних елементів у рамках демократичного процесу. Разом із тим проблема корупції залишається дуже складною.

Свій шлях торує і КНДР, створена за корейською моделлю сталінізму на базі традиційного суспільства, яке тривалий час страждало під жорстоким колоніальним ярмом Японії. Лідер Трудової Партії Кореї і перша особа в державі Кім Ір Сен ще у 1950 - 1960-х рр. дистанціювався і від радянського, і від китайського керівництва, на основі створеної за зразком СРСР командно-адміністративної системи формував державність, де дивно поєдналися риси комуністичного тоталітаризму, теократії, феодалізму і конфуціансько-бюрократичних начал, у відповідності до яких керівництво мало всенародну підтримку, оскільки сприймалося як таке, що має «мандат небес». Після смерті 9 липня 1994 р. його возвели у божественний сан «вічного президента КНДР», а наступником став його син Кім Чен Ір, який сконцентрував у своїх руках колосальну владу. Таким чином була започаткована перша «комуністична династія».

До початку 1990-х рр. Північна Корея являла собою класичний зразок країни із централізованою плановою економікою, при чому основні риси такої системи були виражені ще жорсткіше, ніж навіть у Радянському Союзі часів сталінізму^[679]. В країні здійснювалася «соціалістична індустріалі­зація та кооперація», тобто тоталітарна модернізація, результатом чого стало перетворення країни на індустріально-аграрну державу. Але проблема життєзабезпечення власного населення залишалася дуже складною: не вистачало найнеобхіднішого. Починаючи з 1960-х рр. у КНДР набула всезагального характеру карткова система: майже усі товари масового споживання і продовольство не продавалися, а розподілялися державою, торгівлі практично не існувало. Площа присадибних ділянок не мала перевищувати 100 кв. м. у сільській місцевості і 30 - 40 кв. м. у містах. Планування - вкрай жорстке. Економіка країни живилася прямими і непрямими субсидіями із соціалістичних країн, насамперед, з Радянського Союзу. Але специфіка соціалізму у КНДР виявилася настільки суттєвою, що перспектива підключення її до інтеграційних процесів та інститутів, таких, як Рада економічної взаємодопомоги, Варшавський договір, в практичному плані ніколи не розглядалася.

Надзвичайна суворість режиму виявлялася не тільки в економічному житті: здійснювався повсякденний жорсткий адміністративно-поліцейсь­кий контроль за населенням. Кожний мешканець країни - член «народної групи», яка складається із 20 - 40 сімей, що живуть у одному будинку або одному сільському кварталі. Над ним стоїть начальник «народної групи», його обов’язок - нагляд за усім, що відбувається в окрузі. Для будь-якої поїздки потрібно за кілька днів одержувати дозвіл місцевої адміністрації. Від самого початку північно-корейське керівництво усвідомило,що найважливішою умовою збереження внутрішньополітичної стабільності є інформаційна ізоляція від зовнішнього світу, особливо від відомостей про стан справ у Південній Кореї. Заборонялися радіоприймачі із вільною настройкою, будь-які іноземні публікації. Головний зміст пропагандист­ської обробки населення полягав у твердженнях: Південь - це злиденна і голодуюча американська колонія, у той час як КНДР - найбагатша і найпрогресивніша країна світу, «країна зразкового соціалізму», маяк і надія усього людства. На чолі - Трудова Партія Кореї, а мета - «побудова сильної і квітучої держави» (східна максима, що має давні коріння).

Після розпаду світової соціалістичної системи і краху СРСР ситуація значно погіршилася, оскільки північно-корейська економіка втратила живлення із-зовні і впала у найтяжчу кризу. Державна економіка радянського зразка із провідною роллю тяжкої промисловості занепала. Відбувалося стрімке скорочення обсягів виробництва: у 1997 р. вони становили лише 46% від рівня 1990 р. Як і в Радянському Союзі режим вдався до насильницької експропріації засобів життєзабезпечення. Наслідок - голодомор, який став найстрашнішою гуманітарною катастрофою у Східній Азії останніх десятиріч. Оскільки КНДР вважається найзакритішою в інформаційному плані країною світу, складно вказати точні дані стосовно померлих від недоїдання, за приблизними даними, цифра перевищила мільйон осіб за 1996 - 1999 рр. (інші дані - понад 3,5 млн.). При чому ніяких ознак політичної нестабільності. У цей період, а саме у 1998 р., було висунуто генеральну мету побудови до 2012 р. «могутньої квітучої держави», яка не була, і не могла бути досягнутою. Проте голод та економічна криза завдали нищівного удару по всій системі адміністративно-поліцейського контролю.

Хоча старі інструкції формально не скасовувалися, проте вони перетворилися на фікцію. Чиновники все більше ігнорували свої обов’язки, активно брали хабарі, оскільки впевнилися, що держава неспроможна адекватно винагороджувати їхню працю. Крах державної економіки неминуче призводив до зростання економіки тіньової (маленькі майстерні, дрібна торгівля на ринках). Рятуючись від голоду, люди почали масово тікати з країни, насамперед, до Китаю.

1 липня 2002 р. влада Пхеньяна запровадила низку заходів, які іноземні засоби масової інформації назвали «реформи 2002 року». У північно-корейських ЗМІ саме слово «реформа» не використовувалося, оскільки вважалося, що у країни - бездоганна економічна система, без потреб будь-якого реформування, а сама ідея «реформи» - підступи з боку імперіалістичних сил. Офіційно перетворення назвали «заходами із покращення управління економікою» або «заходи першого липня».

По-перше, різко підвищили роздрібні ціни. Наприклад, впродовж десятків років рис «продавався» за картковою системою за ціною 0,08 вон за кілограм, відтепер ціна зросла у 550 разів - до 44 вон за кілограм. Зарплата також була збільшена, проте у менших масштабах. В цілому, роздрібні ціни збільшили у 25 разів, а заробітну плату - у 18. По-друге, скасували карткову систему, але можливість придбати що-небудь у магазині пов’язана із безліччю проблем. Наприклад, покупець має показати довідку про наявність офіційної роботи. По-третє, змінилася система управління державними підприємствами - повноваження директорів розширено (дозволено купувати і продавати сировину і продукцію на ринках, більша свобода надавалася у матеріальному стимулюванні працівників тощо). По-четверте, передбачалося запро­вадження «спільних ринків», які і так, нехай напівлегально, але існували. Йшлося і про інші зміни, які спрямовувалися на часткову лібералізацію економіки і послаблення державного контролю над нею. В країну почали проникати не тільки імпортні товари, які показували мешканцям КНДР усю глибину їхньої економічної відсталості, але й західні ідеї, масова культура.

Починаючи з кінця 2004 р. влада Північної Кореї розгорнула нову політику з метою звести нанівець усі ті зміни і відновити ситуацію, яка існувала за часів Кім Ір Сена. Одним з перших заходів стала заборона у травні 2004 р. використання мобільних телефонів приватними особами (зберегти цю можливість дозволялося лише верхівці бюрократії). Зросла активність груп з боротьби проти «антисоціалістичних явищ», які пильнували поведінку співгромадян. Запроваджувалися обмеження на заняття торгівлею: заборонялося торгувати на ринках чоловікам взагалі і жінкам молодшим від 50 років, оскільки вони мали працювати на державних підприємствах (які здебільшого простоюють). За рахунок надходжень гуманітарної допомоги з-за кордону^[680] відновили карткову систему (приблизно 60% населення одержує 540 г продовольства на день, решта - 300 - 400 г). «Рішучою атакою» стала грошова реформа,

проведена у листопаді 2009 р., коли пройшла заміна грошових знаків із обмеженням суми обміну. Вона мала за мету позбавити заощаджень більш- менш заможних громадян і підрубила коріння недержавного сектору в економіці.

Разом із тим в КНДР існує друга, так би мовити, «придворна» економіка, завданням якої є задоволення потреб вищого північно- корейського керівництва. Її обслуговують банки, фірми, менеджери, які працюють за світовими ринковими правилами. Прикладом може бути функціонування «Тесон банку», створеного у 1979 р. з багатьма філіалами у країнах Азії та Європи. «Придворна» економіка має широку фінансову і закупівельно-збутову мережу у Великій Британії, Швейцарії, Японії, Сінгапурі, Макао та ін. За умов занепаду командної економіки цей сектор став помітнішим, до того ж додалася економіка кримінальна: крадійство, рекет, незаконні валютні операції тощо. Подібне становище в економіці не може забезпечувати її загальний поступальний розвиток, проте виявляє швидко прогресуюче соціальне розшарування. Більшість населення перебуває у стані недоїдання і суцільного дефіциту. Меншість - це вище керівництво і приблизно мільйон обслуги¹. Саме вони складають прошарок так званих «нових корейців», пов’язаних корупційними відносинами із партійними, адміністративними і силовими структурами.

Водночас фактично відбувається поступова «приватизація» державної власності - поки що від імені організацій, пов’язаних із партійними інстанціями, центральною і місцевою владою, воєнними органами, спецслужбами. У сучасній Північній Кореї цілі підрозділи ЦК правлячої партії, збройних сил і розвідки впродовж десятиріч займаються сумнівними операціями з міжнародним розмахом - від збройного бізнесу до наркотиків, фінансових махінацій тощо. При всіх відомствах та організаціях створюються різного роду фірми та контори, які ведуть справжній бізнес - від зовнішньої торгівлі до побутового обслуговування населення^{[681] [682].}

За умов глибокої економічної кризи влада зробила наголос на посиленні корейського націоналізму: «корейська нація - найкраща», «обов’язок громадян - побудова «могутньої держави» на основі ідей чучхе^[683], тобто «соціалізму із опорою на власні сили». Разом із тим проголошено «повернення до коріння» - відродження конфуціанських, народних і навіть релігійних звичаїв (наприклад, тривала жалоба Кім Чен Іра за своїм батьком, в якій брав участь весь народ), використання історичних міфів, наприклад, пошук легітимації КНДР к стародавніх державах Когурьо і Корйо.

Відбувається тихий відхід від комуністичної ідеології, згадок про марксизм-ленінізм не знайти у Конституції країни. Після смерті Кім Ір Сена роль партійної еліти почала зменшуватися, натомість зростала влада військових у відповідності до концепції «сонгун» - пріоритету армії. На військові потреби почали виділяти від 15% ВВП. Загальна чисельність армії сягнула 1 190 000 вояків, що зробило північно-корейську армію четвертою за розмірами у світі.^[684] Група вищих військових начальників посіла особливе місце у керівництві країни, проте фактично армія передана під контроль партійних функціонерів і політ комісарів. А ще більшу владу над ними має лідер нації.

У сучасній КНДР ідеологія все більше відривається від реального життя людей, проте тріскуча пропаганда виступає в якості заспокійливого свідчення того, що в державі все незмінно. Більшість жителів країни мало що знають про зовнішній світ і не думають кидати виклик диктатурі, яка дуже боїться будь-яких змін, адже вони можуть покласти їй край. За умов глибокої системної кризи і розкручування глобалізаційних процесів мета північно-корейського режиму - вижити за будь-яку ціну. В цьому плані найголовнішу роль покликана відігравати військова політика, серцевиною якої виступає ядерна програма. Вона веде свій початок від 1952 р., коли у розпал Корейської війни було прийнято рішення про створення Дослідницького інституту ядерної енергії. Наприкінці 1950 - на початку 1960-х рр. за допомогою СРСР в країні розпочалося створення науково- експериментальної інфраструктури, розгорнулася підготовка фахівців і будівництво потужностей атомної промисловості мирного спрямування. Проте про атомну зброю не йшлося: пускати до «ядерного клубу» непередбачуваного «великого вождя» Кім Ір Сена було небезпечно, адже Корейська війна, розв’язана Північчю, ледь не перетворилася на третю світову. У 1974 р. до створення ядерної зброї впритул підійшли південнокорейські вчені, однак за наполяганням американської сторони роботи над південнокорейським проектом були припиненні в обмін за гарантію захисту з боку США в разі можливого нападу.

Різке прискорення північно-корейської ядерної програми відбулося у 1980-х рр. Це зумовлювалося кількома причинами, насамперед тим, що при економічних труднощах і зростанні розриву між економіками Півночі і Півдня нарощування звичайних озброєнь ставало все складнішим. За допомогою знов звернулися до радянського керівництва, однак згода давалася в обмін на приєднання КНДР до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що й було зроблено у грудні 1985 р. У 1991 р. США офіційно заявили, що не будуть використовувати атомну зброю до будь- якого учасника цієї угоди. Попри домовленості із МАГАТЕ, КНДР всіляко ухилялася від забезпечення здійснення інспекцій з боку цієї організації, а у 1993 р. заявила про свій вихід із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Навесні 1993 р. МЗС КНДР запропонував американській стороні провести переговори на основі принципів рівності та взаємної вигоди, які розпочалися влітку того ж року. Але інспекції МАГАТЕ, які розпочалися у березні 1994 р., виявили порушення з боку корейців. Це призвело до першої ядерної кризи, які потім повторювалися неодноразово. У 1994 р. дійшло до того, що адміністрація американського президента Біла Клінтона серйозно обговорювала можливість використання військової сили для ліквідації ядерних об’єктів КНДР. Однак вистачило здорового глузду не доводити справу до крайнощів і сісти за стіл переговорів. У тому ж році у Женеві були підписані домовленості між двома сторонами, за якими передбачалася відмова Північної Кореї від розробок ядерної зброї (включаючи зупинку АЕС, у реакторах якої міг вироблятися збройний плутоній), постановку всієї її програми під контроль МАГАТЕ. За це обіцялася допомога у вирішенні проблеми енергозабезпечення країни.

Проте домовленості не дотримувалися. Пхеньян взяв чіткий курс на створення потужного ракетно-ядерного потенціалу, який дозволить йому говорити з позиції сили. У 1998 р. КНДР здійснила випробувальний запуск трьохступеневої балістичної ракети, що розпочало наступний етап ескалації напруженості у регіоні. Особливе занепокоєння міжнародної спільноти викликали ядерні випробування, здійсненні Північною Кореєю у 2006, 2009, 2013 рр., а також у 2016 - 2017 рр. Міжнародне співтовариство вважає, що створення ядерної зброї КНДР підриває міжнародну стабільність та безпеку і вимагає від корейців відмовитися від розробки ядерної програми. Пхеньян же наполягає на своєму суверенному праві мати подібний засіб стримування, особливо щодо США та Південної Кореї. Також зрозумілим є те, що у цьому регіоні зійшлися інтереси конкуруючих Америки та Китаю - союзника Північної Кореї. Кожна із потужних держав має свої інтереси і розігрує свої комбінації. До цього додаються розрахунки Японії, Росії, а також побоювання дрібніших сусідів.

Але існують й інші аспекти важливості ядерної програми для режиму КНДР. Вона є причиною міжнародної напруженості, яка виправдовує казармений стан - стан «фортеці в облозі». Це багато чого зумовлює у сучасному внутрішньополітичному становищі. Для керівництва дуже важливою є легітимність тоталітаризму у злиденній країні. Ядерна зброя виступає в якості пропагандистського аргументу в середині країни, за допомогою котрого влада пояснює населенню низький рівень життя, тобто заради чого треба терпіти нестачі. У обробленого пропагандою населення демонтаж ядерної програми може бути сприйнятим як капітуляція перед Заходом і втрата обличчя, що є найстрашнішим для людини Сходу. Подібно до настроїв більшої частини сучасних росіян, у північних корейців існує потреба у згуртованості і тому, чим можна пишатися. Буквально: наша ядерна зброя - перемога КНДР, яку всі в світі бояться. З іншого боку, ядерна зброя розглядається як гарантія суверенітету.^[685] Вона також компенсує слабкість звичайної армії. Час від часу лякаючи світ, ядерна програма використовується в якості важеля одержання міжнародної гуманітарної допомоги та економічних інвестицій. Образно кажучи, військова сила - ядерна програма - єдиний товар, який Пхеньян спроможний «продавати» світові. Будь-яка демонстрація Пхеньяном своїх військових можливостей - це насправді вимога продовольства, палива, грошей. Особливо багато їх - з боку занепокоєної південної сусідки. У цілому ядерне питання є одним з елементів складніших проблем політичного і соціально-економічного розвитку КНДР, еволюції північно- корейського режиму, а також проблеми об’єднання двох корейських держав. Остання є вкрай складною і неоднозначною.

Обидві корейські держави постійно підкреслювали своє прагнення до об’єднання, щоправда, розуміючи під цим нав’язування власної системи партнеру і фактичне його підкорення, якщо не силою, так невійськовими засобами. КНДР ще у 1970-х рр. мала намір здійснити «похід на Південь». Пізніше вона запропонувала концепцію створення Демократичної конфедерації Корйо, що передбачала збереження систем на Півночі та Півдні і широку регіональну автономію. З боку Півдня у 1998 р. було висунуто політику «сонячного тепла», автором якої виступив президент Кім Де Чжун. Вона спрямовувалася не на поглинання Півночі, а на подолання ворожнечі і співробітництво, включала допомогу сусідній державі у боротьбі з відсталістю. Цю політику продовжив Но Му Хйон.

План «сонячного тепла» представляв інтереси тих генерацій, які сформувалися у розділеній країні. Для цих людей єдність Кореї не є суперідеєю, оскільки вони усвідомлюють, що об’єднання на умовах Пхеньяну позначає одне: південці будуть просто витрачати величезні кошти¹ на годування жителів Півночі, не маючи при цьому реальної можливості змінити там політичну та економічну систему. Наразі на думку приходить приклад Німеччини, яка економічно потужніша, ніж РК, проте якій дуже важко дісталося «перетравлювання» НДР, де й досі зберігаються проблеми між «вессі» та «оссі» - західними та східними німцями. До того ж співвідношення перших до других становить 4 : 1, а південних корейців лише у двічі більше, ніж мешканців північної частини півострову. Надії покладалися радше на природну поступову трансформацію режиму, що дало б час і змогу для налагодження добросусідських відносин між двома Кореями.

У червні 2000 р. та жовтні 2007 р. відбулися зустрічі на найвищому рівні між керівниками РК та КНДР. Свій план возз’єднання двох частин Корейського півострову у 2008 р. оприлюднив Лі Мйон Бак. Залишивши осторонь пропозиції попередників, він висунув програму «Денуклеари - зация, відкритість, 3000». Її сенс полягав у тому, що Сеул в обмін на відмову Пхеньяну від ядерної зброї і проведення реформ допоможе йому довести валовий національний продукт на душу населення до 2020 р. до 3 тис. доларів^{[686] [687] і надасть певні гарантії безпеки. План, запропонований Сеулом, Північно-корейський Комітет із мирного об’єднання назвав сміхотворним, ідею податку заради об’єднання - образливою, а усі ініціативи південнокорейського президента - «повною нісенітницею». Було також пояснено, що ядерну зброю було створено у відповідь на «ворожу політику» США, з ким південні корейці і вестимуть переговори з даного питання, а від Сеулу вимагалося додержуватися домовленостей, досягнутих на між корейських самітах 2000 і 2007 рр. Президент РК дійшов висновку, що КНДР перегинає палку у своєму атомному шантажуванні світу і обрав жорсткішу політику по відношенню до Півночі, яка, однак не націлена на досягнення швидкого обвалу тоталітарного режиму. Такий розвиток подій приніс би колосальні проблеми економічного і політичного характеру для його батьківщини.}

Відносини між двома державами час від часу набувають особливої гостроти. Особливим у цьому плані став 2010 рік. 26 березня у Жовтому морі при невизначених обставинах затонув південнокорейський фрегат «Чхонан», загинуло 46 військових моряків. Після тривалого розслідування міжнародна експертна група у складі фахівців Австралії, Великої Британії, Канади, США, Швеції та РК оголосила: корабель знищений торпедою, випущеною із північно-корейського підводного човна.^[688] Хоча з боку КНДР офіційно було висловлено рішуче заперечення причетності до катастрофи, Сеул за підтримки Вашингтона пригрозив, що будуть прийняті рішучі заходи у відповідь.

24 травня Лі Мйон Бак заявив про припинення практично усіх економічних контрактів із КНДР і повідомив, що його держава використає своє право на самооборону в разі подальших провокацій з боку Пхеньяну. 23 листопада того ж року берегова артилерія морської піхоти КНДР обстріляла острів Енпхендо, розташований у спірному районі. Загинули два і одержали поранення півтора десятки морських піхотинців РК, крім того були вбиті двоє будівельних робітників, зруйновано декілька цивільних будівель. Пхеньян заявив, що стрільба по острову - самозахист, викликаний військовими навчаннями південнокорейських солдатів поблизу лінії розмежування сторін. Південна Корея відповіла 80 артилерійськими залпами. КНДР про свої втрати нічого не повідомила. Проте на початку 2011 р. Пхеньян виступив із низкою ініціатив, спрямованих на покращення відносин із Півднем, зокрема, запропонував розпочати міжурядові переговори. На адресу Сполучених Штатів Америки пролунав заклик відмовитися від ворожої позиції по відношенню до КНДР.

Також було висунуто пропозицію підписати з нею мирну угоду на зміну Угоді про перемир’я у Кореї з метою забезпечення миру на Корейському півострові та здійснити денуклеаризацію на усьому півострові.

Офіційні кола Республіки Корея у своїх заявах та коментарях поставили під сумнів щирість намірів Пхеньяну. За їхньою оцінкою, подібні демарші повністю вкладаються у традиційну тактику керівництва КНДР: спочатку до краю ускладнити ситуацію, а потім так само різко відіграти назад, демонструючи показне миролюбство, аби «розм’якшити» супротивника і добитися від нього тих чи інших поступок. Справжньою метою Півночі вбачається одержання економічної допомоги від РК, внесення розколу у південнокорейське суспільство, створення передумов для плавної передачі влади. Це відбулося не 14 квітня 2012 р. - у день 100- річного ювілею Кім Ір Сена, як планувалося, бо 17 грудня 2011 р. «великий керманич» Кім Ір Сен помер «від психічної та фізичної перевтоми, викликаних безперервними поїздками країною в інтересах побудови процвітаючої держави»¹. У країні було оголошено жалобу, яка тривала 100 днів. Тисячі людей виходили на майдани, де, шикуючись по троє в ряд, організовано плакали і стогнали (за недостатній сум їм загрожувало суворе покарання).

На чолі країни став 27-річний Кім Чен Ин - молодший із трьох синів^{[689] [690]. За багатовіковими політичними традиціями конфуціанського культурного ареалу, померлому правителю давали спеціальне посмертне ім’я. В Пхеньяні цей звичай трохи підправили і почали наділяти своїх лідерів «одвічною» посадою. У 1998 р. титул «вічного президента» був закріплений за Кім Ір Сеном, що було зафіксовано в Конституції. З переліку вищих органів державної влади ця посада зникла, а відповідні повноваження були розподілені між іншими вищими владними інститутами. За померлим Кім Чен Іром навік закріпили дві вищі посади: Генерального секретаря Трудової партії Кореї (ТПК) і Голови Державного комітету оборони (ДКО). Молодий керівник задовольнився посадою Першого секретаря ТПК, а також очолив ДКО в якості Першого Голови цього «вищого органу державної влади в області оборони». Відповідні зміни були внесені у Статут ТПК і «Соціалістичну конституцію» КНДР. Крім посади Верховного головнокомандувача Корейською народною армією, який він одержав наприкінці 2011 р., Кім Чен Ин посів ключову посаду Голови Центрального виконавчого комітету ТПК.}

Він відразу заявив, що світовому співтовариству не варто «очікувати будь-яких змін» у політиці Північної Кореї, випустив фільм, в якому представ верхи на коні¹, з автоматом, на військових навчаннях, у танку та в кабіні винищувача (майже повна схожість із знаменитою фотосесією В.Путіна). Почалися «чистки» серед вищих посадовців, особливо тих, чиє опікування у минулому не подобалося молодому лідеру. Лиха доля спіткала дядька Чан Сон Тхена, який впродовж тривалого часу очолював «регентську раду» і вважався «другою людиною» в державі. За звинуваченням у «підготовці змови», «державну зраду» і «розкрадання державних коштів» його, а також родичів і найближче чиновницьке ото­чення стратили. Страти державних чиновників відбуваються в середньому раз на тиждень із широким суспільним розголосом як боротьба з «ворогами народу». Чимало людей різного соціального рангу потрапляють до виправних таборів. Політологи неодноразово проводили паралелі із сталінськими методами забезпечення влади^{[691] [692].}

У липні 2016 р. проти Кім Чен Ина і десяти високопосадовців з його оточення Сполучені Штати Америки запровадили персональні санкції із формулюванням «за обурливі порушення прав людини». Вашингтон звинуватив північнокорейське керівництво у «нестерпній жорстокості» і «тяжких поневіряннях», у яких живуть громадяни КНДР, яких «піддають позасудовим стратам, примусової праці і тортурам». Теперішній керманич Північної Кореї вперше потрапив під дію персональних санкцій. У відповідь на американські санкції зовнішньополітичне відомство КНДР випустило заяву, у якій говориться, що «США вчинили найстрашніший і небачений ворожий акт проти КНДР», а дії Вашингтону названо «не просто протиборством навколо «проблеми прав людини», а відкритим оголошенням війни».

Владу досить важко утримувати у злиденній країні (ВВП на душу населення в 30 разів менше, ніж в РК), де значна частина коштів спрямовується на силові структури, оборону^[693], витратні проекти, такі як ядерний. До того ж країну майже щорічно накривають стихійні лиха: повені слідують за посухами і навпаки. Ситуація, що склалася в КНДР, змусила керівництво заговорили про реформи. Воно усвідомило їх необхідність, розуміючи їх небезпеку. Історичний досвід свідчить: якщо тоталітарна держава намагається змінитися, у цей момент вона є найбільш вразливою. Тим не менш наприкінці червня 2012 р. Кім Чен Ин віддав розпорядження про розробку програми реформ.

Від 6 серпня 2012 р. вступила в дію програма «Нової системи економічного управління». У сільському господарстві замість колгоспів створювати ферми на 10-12 працівників. Колективи одержують право самостійно приймати рішення, вироблена продукція має ділитися між державою і господарством у співвідношенні 7:3, а пізніше було вирішено його змінити - 3:2. Свою частку ферма може продати на ринку. Всі ці заходи спрямовані на підвищення зацікавленості селян у праці. Пожвавленню економічної активності мають сприяти й інші заходи. Так, чимало видів економічної діяльності, раніше заборонених законом, а також прибутки від них, легалізовано. Зменшена роль партії на виробництві за рахунок обмеження повноважень парткомів. Відмовилися від деяких базових принципів соціалістичного планування, а саме: від тотального прагнення планувати все. З’явилися соціальні групи, серед еліти теж, зацікавлені в економічній лібералізації.

Однак зміни у господарській діяльності разом із появою окремих анклавів благополуччя внесли у суспільство деяке соціальне напруження. Помітне посилення соціального розшарування, насамперед, у великих містах. Наочніше стала соціальна нерівність у суспільстві, де, наче б то всі «живуть рівномірно забезпеченим життям і насолоджуються щастям». Розходження між цінностями, що офіційно пропагуються, і реаліями життя стають все більш разючими. Люди намагаються вижити будь за що. Свої думки вони ретельно приховують за зовнішньою демонстрацією лояльності владі.

Не можна сказати, що влада нічого не робить задля вирішення проблем суспільства. Відбувається деяке коректування економічної і соціальної політики. Сталися зрушення у приватно-підприємницькій і ринковій діяльності. Останніми роками робиться акцент на розвиток легкої промисловості, сільського господарства і поліпшення добробуту населення. У своїх виступах керівництво пропонує розв’язувати проблеми насамперед за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу і створення «економіки знань».

Про це йшлося на VII'їзді ТПК, що пройшов 6 - 9 травня 2016 р. після 36-річної перерви у проведенні партійних форумів¹. На з'їзді було зафіксовано, що офіційно настала епоха Кім Чен Ина, і проведені кадрові перестановки всередині керівництва партії при перейменуванні деяких посад. Зокрема, Кім Чен Ин відтепер став Г оловою ТПК. Основна частина його доповіді складалася із звичної для КНДР риторики і присяги у вірності тому шляху, яким країна рухалася під керівництвом Ким Ір Сена і Ким Чен Іра. Молодий лідер партії закликав зосередити всі сили на провідних галузях народного господарства і спрямувати першочергові заходи на вирішення питань, пов'язаних із підвищенням рівня добробуту народу. Влада КНДР оголосила про початок загальнонаціональної акції під назвою «Кампанія відданості» з метою виконання чергового п'ятирічного плану економічного розвитку. Під час попередньої аналогічної кампанії громадяни мали «брати активну участь у побудові квітучої держави». Це мало довести «велич партійного керівництва в той час, коли Сполучені Штати вдаються до відчайдушних спроб задушити народну республіку». Одним із заходів став примус місцевих чоловіків носити таку ж зачіску, як у лідера країни. Раніше вже обнародувався перелік «схвалених» зачісок для чоловіків і жінок. Разом із тим у травні 2016 р. влада закликала співгромадян готуватися до нового «складного походу» - так у 1990-х рр. називали голод^{[694] [695].}

Влада докладає усіх зусиль для покращення «життя нації». Так у Північній Кореї називають ядерну зброю. Якщо 18 років правління Кім Чен Іра було здійснено 18 ядерних випробувань, так за перші чотири роки правління його сина - 25. Пхеньян діє всупереч резолюціям Ради Безпеки ООН, яка намагається покласти краї ескалації напруги у зв'язку із розробкою його ядерної програми, зокрема, через впровадження різноманітних санкцій. У 2012 і 2013 рр. відбулися запуски ракет із штучними супутниками Землі. Це робилося не тільки із пропагандистсько- політичною метою. Такі запуски мають багатоцільовий характер, у тому числі і військовий. Навесні 2013 р. на тлі ядерних випробувань Кім Чен Ин наказав привести ракетні війська у бойову готовність і затвердив план ядерної війни. Серед цілей - Гавайї, штати Техас і Каліфорнія, столиця США, а також мішені визначені у Південній Кореї та Японії. У 2017 р. пригрозили навіть Австралії атомним ударом, якщо вона слідуватиме у фарватері США.

Наприкінці серпня 2015 р. КНДР відкрила вогонь по позиціях південнокорейських військових. Головними цілями були гучномовці, які встановлені на сусідній території задля ведення пропагандистської роботи. Сеул, у свою чергу, прийняв рішення про вогонь у відповідь. Інцидент стався на фоні щорічних військових маневрів за участю Сполучених Штатів та Південної Кореї, які щойно розпочалися. Пхеньян оцінив їх як підготовку до вторгнення на його територію. У грудні 2015 р. він заявив про проведення випробування водневої бомби (за умов закритості країни іноземні спостерігачі висловили сумнів з цього приводу). США, РК і Японія заявили про свою готовність дати «єдину і потужну» міжнародну відповідь на таку загрозу. 6 січня 2016 р. були проведені чергові випробування ядерної зброї, а 7 лютого був запущений супутник за допомогою ракетоносія, який, начебто, здатен донести ядерний заряд на відстань 12 тис. км. Рада Безпеки ООН 2 березня прийняла чергову резолюцію із переліком нових санкцій^[696]. У березні Кім Чен Ин заявив, що ядерна зброя його країни має бути готовою до використання у будь-який момент і наказав військовому керівництву країни переглянути військову доктрину, аби бути готовими нанести превентивний удар. У квітні і травні КНДР провів серію невдалих пусків балістичної ракети середньої дальності «Мусудан». Санкції з боку міжнародної спільноти стали ще жорсткішими. Північна Корея заявила, що готова припинити ядерні випробування, якщо Сполучені Штати¹ припинять проводити спільні із РК щорічні військові навчання.

У 2017 р. директор ЦРУ Майк Помпео заявив, що тероризм і Північна Корея є головними загрозами інтересам і безпеці США у найближчій перспективі. Центральне розвідувальне управління запровадило спеціальний центр з вирішення проблеми ядерної і балістичної ракетної загрози з боку Північної Кореї. Протистояння США і КНДР загострилися після приходу до влади Д.Трампа, який заявив, що реагуватиме на ядерну програму Північної Кореї жорсткіше, ніж його попередних Б.Обама. У цьому протистоянні Вашингтон став на бік Сеулу.

У червні 2016 р. Пхеньян запропонував Сеулу «на взаємній основі прийняти комплекс заходів, покликаних відкрити шлях до примиренню та єдності». Об’єднання можна здійснити «на основі розумного і справедливого принципу федерації», що передбачає «існування двох різних соціальних систем та ідеологій». Задля реалізації цього завдання влада КНДР запропонувала «відмовитися від конфронтації і ворожнечі, покласти край залежності від зовнішніх сил^{[697] [698] [699], створити атмосферу, сприятливу для поліпшення відносин між Північчю і Півднем». На травневому з’їзді ТПК її керманич висловився за діалог і переговори із Сеулом на всіх рівнях в інтересах об’єднання країни. 13 червня президент РК Пак Кин Хе заявила, що її країна продовжуватиме і надалі додержуватися суворих санкцій і здійснювати тиск на Північну Корею, допоки вона на стане на шлях денуклеаризації.}

Питання об’єднання двох частин півострова - дуже непроста справа. Північна Корея побоюється, адже це може призвести до падіння режиму, поглинання країни сильнішим суперником, перетворення її жителів на «людей другого сорту», а верхівку до кінця, подібного тому, що стався у Румунії із подружжям Чаушеску¹. Також важливо усвідомлювати, що Південна Корея самостійно не зможе вирішити проблему возз’єднання^{[700] [701], тому потрібна буде активна участь світового співтовариства, якому доведеться взяти на себе фінансування цього процесу, його політичну підтримку, бути готовим до потоку біженців та великого безладу, для ліквідації чого потрібне буде введення міжнародних миротворчих сил. Крім того об’єднання двох країн стане ідеологічним та культурним шоком для їхніх громадян. Ймовірне виникнення на руїнах двох теперішніх корейських держав зовсім нової і несподіваної Кореї, політичне майбутнє якої сьогодні ніхто не наважиться передбачати.}

Варто брати до уваги зміну поколінь в обох частинах Корейського півострову. Для молодих людей розділення країни не є якимось болісним спогадом, трагедією, а об’єднання - необхідністю. За минулі 70 років шляхи північних і південних корейців настільки розійшлися в історичному розвиткові, менталітеті і навіть мові, що зараз доцільніше вести мову радше про два субетноси, ніж про єдиний корейський етнос. Молода генерація у Південній Кореї зовсім не бажає взяти на себе тягар піклування про північних братів, а ті зовсім не прагнуть одержати панів з Півдня.

Отже, перспективи інтеграційного процесу на Корейському півострові просякнуті труднощами і небезпеками. Проблема роздільності корейської нації на дві держави, зародившись як свого роду регіональне переломлення біполярності, після завершення «холодної війни» трансформувалася у площину глобальної загрози, зумовленої наявністю ядерної зброї у КНДР та непередбачуваністю розвитку подій на півострові. Вірогідність повномасштабного збройного зіткнення видається не дуже великою, оскільки в ньому не зацікавлена жодна із сторін. Однак не можна повністю виключати спонтанної ескалації локального конфлікту. Історія, на жаль, дає чимало прикладів, коли розгорялися війни, які, здавалося б, ніхто не збирався вести. Також залишається загроза того, що північно- корейське керівництво в разі небажаного для нього розвитку подій, може вирішити насамкінець «грюкнути ядерними дверима».

Підбиваючи підсумок, можна побачити, що у своєму політичному розвиткові обидві корейські держави обрали принципи демократизму, проте на Півночі в якості орієнтиру обрали радянську систему суспільного розвитку, а на Півдні - західну. Першу політологи відносять до демократії республіканського типу, коли загальнонаціональні інтереси превалюють над інтересами особи. Другу - до плюралістичного типу, коли спільні інтереси розглядаються в якості бази для забезпечення особистих. Подальші політичні трансформації відбувалися під впливом традиційної корейської політичної культури. Від запозичених моделей демократії корейці брали, насамперед, зовнішні форми, тоді як правила політичної боротьби в значній мірі залишалися традиційними. Перевага віддавалася не стільки рівності прав громадян, скільки суворій ієрархії підпорядкування тих, хто стояв нижче, верхам, не співтовариству вільних людей, а команді однодумців, діючих в рамках жорсткої дисципліни та контролю над особистістю. Ці моменти можна простежити у політичному розвиткові як Північної, так і Південної Кореї.

На початку нового тисячоліття дві держави опинилися на різних щаблях демократії: на Півдні посилювалася тенденція до ствердження принципів ліберальної демократії^[702], на Півночі - демократичні інститути виявилися вкрай послабленими внаслідок дії військово-орієнтованої, а по суті, тоталітарної політики. Міжнародні оглядачі та політологи не наважуються на далекосяжні прогнози стосовно майбутнього Корейського півострова.

Література

Аптеева О. В. Сравнительный анализ идей чучхе и сонгун в конструировании идеологии военного социализма КНДР /О.В. Аптеева //Сравнительная политика. - 2010. - № 1.

Воронцов А. Ядерная интрига Корейского полуострова /А.Воронцов, П. Агальцов //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 10.

Воронцов А. Южная Корея в поисках баланса /А.Воронцов, О.Ревенко [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/n_12055

Воронцов А. Корейский полуостров: единство и борьба /А.Воронцов, О.Ревенко [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/n_9967

Городня Н.Д. Східна Азія у зовнішній політиці США (1989-2013 рр.): монографія /Н.Д. Городня. - К., 2014.

Гусаков Н.П. Республика Корея: инновационная система как фактор экономической безопасности страны /Н.П.Гусаков, Е.А.Колотырина //Азия и Африка сегодня. - 2015. - № 5.

Денисов В. Северокорейские вооруженные силы и их роль в политической жизни КНДР /В.Денисов [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/book / severokorej skij e_vooruzhennyj e_sily_i_ih_rol_v_politi cheskoj _zhizni_kndr_2011-10-07. htm Жебин А.З. КНДР: время перемен? /А.Жебин //Вестник Московского университета им. М.В. Ломоносова. Серия 25. «Международные отношения и мировая политика». -

2012. - № 3.

Иванов Д.В. По следам "тигра": анализ траекторий социальных изменений в Южной Корее /Д.В.Иванов //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность-

2013. - № 1.

Ігнатьєв П. М. Корейський півострів: непростий шлях до возз’єднання /П.М. Ігнатьєв //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2003. - Вип. 39, ч.1.

Капіруля М. Роль ядерного чинника в політиці КНДР /М.Капіруля //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 104, ч. 1.

Каспрук В. Північна Корея: шантаж розщепленим атомом /В.Каспрук // Дзеркало тижня - 2016. - 17 - 23 вересня.

Кирьянов О.В. Куда ведет КНДР молодой лидер? /О.В.Кирьянов //Азия и Африка сегодня. - 2013. - 7, 8.

Кудрик В. Без пуль и крови: как корейский Майдан отправил президента в отставку /В.Кудрик [Эл. ресурс] - Режим доступа: https://apostrophe.ua/article/world/asia/2016-12- 09∕bez-pul-i-krovi-kak-koreyskiy-maydan-otpravil-prezidenta-v-otstavku∕8800

Ланцова И. С. Президентские избирательные кампании в Республике Корея: сравнительный анализ /И.С.Ланцова //Политэкс. - 2009. - № 2.

Ланьков А. Н. КНДР вчера и сегодня. Неформальная история Северной Кореи /А.Н.Ланьков. - М., 2005.

Ланьков А. Н. Северная Корея после 2002 г.: попытка контрреформы /А.Н.Ланьков. //Восток. - 2010. - № 3.

Ланьков А. Почему корейцы говорят об объединение, но не хотят его /А.Ланьков [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://carnegie.ru/publications/?fa=61799

Ланьков А. Как при дедушке. Зачем в Северной Корее провели первый за 36 лет партийный съезд /А.Ланьков [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://carnegie.ru/commentary/?fa=63535

Ланьков А. Почему против Северной Кореи вводят настоящие санкции /А.Ланьков [Эл. ресурс] - Режим доступа: https://www.facenews.ua/articles/2016/304877/

Лоссовський І. "Гарячі" сполохи "холодної" війни /І.Лоссовський //Зовнішні справи. - 2013. - № 9.

Лоссовський І. Історія, сучасний стан і перспективи корейського врегулювання /І.Лоссовський //Зовнішні справи. - 2014. - № 4.

Лузянин С. Две Кореи: сравнительный анализ моделей развития /С.Лузянин [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/book /dve_korei_sravnitelnyj_analiz_modelej_razvitija_2011-12-18.htm

Мореходов М.А. Южная Корея: секреты успеха /М.А.Мореходов // Азия и Африка сегодня. - 2012. - № 1.

Огнев Ю. Южная Корея: пробуждение дракона /Ю.Огнев //Азия и Африка сегодня. - 1990. - № 1.

Погорелова І.С. Зовнішня політика адміністрації Б.Обами щодо корейських держав /І.С.Погорєлова //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 107, ч. 2.

Роланд Н. Россия - новый лучший друг Северной Кореи? /Н.Роланд [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://inosmi.ru/world/20150430/227790653.html

Русаков Е. М. Призраки возвращаются из «холода»/Е.М.Русаков //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 10.

Седляр Ю.О. Міжнародні санкції у світовій політиці: теорія і практика. Гл. 3.2 Північна Корея в «лещатах» міжнародних санкцій ООН: евентуальний прорив чи біг на місці? /Ю.О.Седляр. - Миколаїв, 2013.

Седова Я. Товарищ всё /Я.Седова // Фокус. - 2011. - № 51.

Ткаченко В. Корейське диво. Креативний потенціал нації крізь історичні паралелі: Україна - Корея // Освіта. - 2017. - 18-25 січня.

Толорая Г. Корейский полуостров в поисках пути к стабильности /Г.Толорая //Мировая экономика и международные отношения. - 2008. - № 1.

Толорая Г. Ждать ли скорых перемен на Корейском полуострове? /Г.Толорая [Эл. ресурс] - Режим доступа: // http://www.globalaffairs.ru/number/Status-kvo-radi-progressa- 15228

Халипов В.Д. Инновационно-ориентированное развитие экономики Республики Корея /В.Д.Халипов //Теория и практика общественного развития. - 2015. - № 14.

Халипов В.Д. Формирование инновационных кластеров: опыт Республики Корея /В.Д.Халипов //Теория и практика общественного развития. - 2016. - № 3.

Шевчук Н. Кім (Ір Сен), (Чен ІР), (Чен Ин) /Н.Шевчук // Країна : тижневий журнал по - українськи. - 2011. - № 50.

Шилин А. Ядерная программа КНДР /А.Шилин [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www. perspektivy.info/oykumena/azia/jadernaja_programma_kndr_2007-01-31.htm Шин А. Южная Корея. Роль государства во времена перемен /А.Шин //Азия и Африка сегодня. - 1996. - № 9.

Юн Дэ Кю. Республика Корея - КНДР. «Солнечная политика»: итоги и перспективы / Юн Дэ Кю. //Азия и Африка сегодня. - 2003. - № 4.

Cha V.D. The North Korea Question /V.D.Cha //Asian Survey. - 2016. - Vol. 56. - № 2.

Dukalskis A. North Korea's Shadow Economy: A Force for Athoritarian Resilience or Corrosion? /A. Dukalskis //Europe-Asia Studies. - 2016. - Vol. 68. - Issue 3.

Eunjung Choi. Political Issues, Generation Gap, and Voting Behavior in South Korea: The 2010 Seoul Mayoral Election / Eunjung Choi.// //East Asia. An International Quarterly. - 2013. - Vol. 30. - Issue 4.

Gershman C. Review Essay: A Voice from the North Korean Gulag /C.Gershman //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 2.

Kshetri N. Cyberwarfare in the Korean Peninsula: Asymmetries and Strategic Responses / N. Kshetri //East Asia. An International Quarterly. - 2014. - Vol. 31. - Issue 3.

Quinones C.K. Korea's New Leaders and Prospects for Reconciliation / C.K. Quinones //Asian Survey. - 2015. - Vol. 55. - № 4.

Shahid S. North Korea Rocket Test and Implications /S. Shahid February //Foreign Policy Journal. - 2016. - February, 18.

Sharma S. South Korea's Geo-economic Engagement in the Middle East: Obstacles and Opportunities /S. Sharma //East Asia. An International Quarterly. - 2015. - Vol. 32. - Issue 3. Steinberg I. Tensions in South Korean Political Parties in Transition: From Entourage to Ideology / I. Steinberg, M. Shin //Asian Survey. - 2006. - Vol. 46. - № 4.

Too S. Southeast Asian Perspectives on South Korea's Middle Power Engagement Initiatives /S.Too, B.Singh, Sec Seng Tan //Asian Survey. - 2016. - Vol. 56. - № 3.

Vucak S. North Korea: A Threat to World Peace? /S. Vucak //Foreign Policy Journal. - 2016. - January 8.

Yap O.F. South Korea in 2015: Battling to Set the Stage for Elections / O.F. Yap //Asian Survey. - 2016. - Vol. 56. - № 1.