Соціалістична Республіка В’єтнам

В’єтнам - невелика країна в Південно-Східній Азії, гідна подиву і поваги, як у минулому, так і в наш час. Свобода і незалежність виборювалася впродовж 22 століть. Незалежну демократичну в’єтнамську державу проголошено 2 вересня 1945 р., тобто в день підписання акту про безумовну капітуляцію Японії в Другій світовій війні.

2 липня 1976 р. - офіційне возз’єднання країни, проголошеної Соціалістич­ною Республікою В’єтнам. «Розділена нація» ліквідувала демаркаційну лінію і надалі стала чи не успішнішою серед подібних націй у справі об’єднання, хоча на тому шляху їй довелося подолати багато перешкод. Прагненню незалежності не змогли завадити японці, французи, американці, китайці, у збройній боротьбі з якими взяли гору героїзм і самовідданість в’єтнамського народу, який захищав свою землю і право визначати власну долю. Перемога над набагато сильнішими державами у військовому протистоянні - один з найважливіших приводів шанувати цю націю.

На шляху до теперішніх здобутків чимало проблем випливало із необхідності визначити модель постколоніального розвитку або модернізації. Між Півднем та Північчю впродовж кількох десятиріч існували значні відмінності у суспільному устрої, економіці, способі життя, психології, які характеризувалися як «буржуазні» та «соціаліс­тичні». У південній частині країни з кінця ХІХ ст. в рамках колоніального режиму (Кохінхін), а у 1955 - 1975 рр. - окремої держави (Республіка В’єтнам) реалізовувалася капіталістична модель розвитку. На Півночі країни - у ДРВ з 1955 до 1975 р. і в об’єднаному В’єтнамі майже до кінця 1980-х рр. панувала система «казарменого соціалізму». Вона склалася в умовах майже тридцятирічної боротьби за незалежність, спиралася на мілітаризовану державу із дотаційно-розподільчою, керованою жорсткими адміністративними методами плановою економікою. За зразок брався лад, що панував в СРСР, радянський вплив і допомога були надзвичайно вагомими^[704]. Однак за рівнем економічного розвитку, патерналістським характером суспільних відносин в’єтнамський соціум залишався вельми архаїчним, успадкувавши у незначно зміненому вигляді багато механізмів, поведінкових стереотипів, цінностей попередніх епох і виступаючи зберігачем національних традицій.

Класові інтереси найбіднішої більшості визначали політику держави та її відносини із суспільством. Це впливало на порядок розподілу матеріальних благ та місце інших груп населення у соціальній ієрархії.

Як і у випадку з Радянським Союзом, де тоталітарна модель була ефективною за умов необхідності мобілізації в час випробувань й нестач війн та відбудов. Військові перемоги над сильнішими супротивниками, здавалося б, підтвердили ефективність такої моделі. Керівництво СРВ взяли курс на швидку реалізацію програми соціалістичної індустріалізації та підйому економіки в рамках командно-адміністративної системи, сподіваючись на допомогу інших членів соціалістичної співдружності. ZV з’їзд Комуністичної партії В’єтнаму у 1976 р. поставив за мету впродовж 20 років в основному завершити побудову матеріально-технічної бази соціалізму.

Однак невдовзі з’ясувалося, що обрані механізми не діють. Не тільки пересічні громадяни не воліли надалі приносити жертви, не одержуючи належної матеріальної компенсації тягот, але й революційні кадри виявилися нездатними виконувати нові державні настанови. Колишні партизани та армійські командири, які підходили для війни, були мало обізнані із економікою та адмініструванням. Народна влада не виправдовувала сподівань на покращення життя людей після настання миру. В’єтнамські комуністи покладали великі надії на СРСР, КПРС, завжди дотримуючись традиційного політичного курсу на підтримку будь- яких радянських ініціатив. Коли у грудні 1987 р. у Вашингтоні було укладено радянсько-американський договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності, керівник Компартії В’єтнаму Нгуєн Ван Лінь (генеральний секретар ЦК у 1986 - 1991 рр.) вказав, що підписання цього документу - нова перемога послідовного зовнішньополітичного курсу СРСР і всіх миролюбних сил планети.

Насправді ж цей документ був одним із свідчень докорінних змін зовнішньополітичного курсу. В Радянському Союзі почалася «перебудова», основою якої Михайло Горбачов проголосив «нове мислення». Перегляду піддавалися попередні стратегії СРСР, акцентувався перехід від глобальної конфронтації до глобального співробітництва з усіма колишніми супротивниками. Відповідно різко змінився статус, роль і значення В’єтнаму у зовнішній політиці Радянського Союзу. За умов відмови від глобального радянського протистояння із США і від конфронтації із Китаєм такого союзника, як В’єтнам, Москва вже не дуже потребувала. Тим більше, що дружба з ним була надто обтяжливою для країни, яка сама переживала глибоку кризу. У формуванні зростаючої негативної по відношенню до СРВ суспільної атмосфери в СРСР певну роль відіграло постійне згадування у засобах масової інформації присутність на радянській території численної в’єтнамської общини. Її основну частину становили колишні робітники, які прибули до Радянського Союзу за міжурядовою угодою і після закінчення терміну не поспішали повертатися додому. Згортання політичних та економічних зв’язків, яке почалося від середини 1980-х рр., після розвалу світової соціалістичної системи та СРСР набуло обвального характеру. Розпад світового соціалістичного табору призвів В’єтнам до катастрофічного стану в господарстві¹, до втрати міжнародної економічної, політичної та ідеологічної орієнтації. Але, з іншого боку, пішов у минуле тиск потужної глобальної квазіімперії з її обов’язковими настановами і догмами, з «червоними прапорцями», вихід за межі яких дорівнював «ревізіонізму, ренегатству і зраді». В реальності поразка соціалізму у Східній Європі і розвал СРСР призвели до прискорення економічних реформ і зовнішньо­політичної переорієнтації країни.

Треба також підкреслити, що В’єтнаму притаманна особливість небагатьох країн світу - на його території впродовж тривалого часу існували дві різні соціально-економічні системи. Після військової перемоги комуністичної Півночі у 1975 р.

Комуністична партія В’єтнаму виявилася уважною до віянь часу. Зрозумівши, що планова економіка не дозволить здолати бідність і підвищити рівень життя, керівництво наважилося рішуче і достатньо швидко змінити ситуацію шляхом здійснення ринкових реформ. Свою роль відіграла і зміна у вищих ешелонах влади, зокрема, відхід від політики наступника і послідовника Хо Ши Міна^{[705] [706] - Ле Зуана та обрання Генеральним секретарем ЦК КПВ Нгуєн Ван Ліня, якого пізніше назвали «в’єтнамським Горбачовим». Не можна сказати, що в партії була одностайність щодо зміни курсу. Але якщо спочатку перевага була на боці тих, хто стояв на позиціях ортодоксального соціалізму, так врешті решт пріоритетною стала думка тих, хто виступав за оновлення. Політичного катаклізму не відбулося, оскільки учасники тих дискусій над усе ставили і ставлять збереження єдності та згуртованості. Обійшлися без екстремізму, в’єтнамські керівники не збурювали громадськість «викриттям злочинів попередників», не вдавалися до безжальної помсти і репресій. Цього не відбулося, хоча із всіх народів Індокитаю саме в’єтнамці вважалися найбільш войовничими і жорстокими.}

Такі рішення були прийняті у грудні 1986 р. на VI з’їзді Комуністичної партії В’єтнаму. «Політика оновлення» («дой мой») головним завданням визначила проведення ринкових реформ, розширення приватної ініціативи, заміну надцентралізованої за радянським зразком директивної планової економіки «соціалістично орієнтованою ринковою економікою». Політика державної індустріалізації й модернізації мала проводитися разом із розширенням і диверсифікацією зовнішньо­економічних зв’язків, політикою відкритості та інтеграції у світову економіку. Наступні з’їзди КПВ - VII (1991 р.), VIII (1996 р.), IX (2001 р.), Х (2006 р.) - підтверджували і розвивали «послідовну і довголітню політику розвитку багатоукладного товарного господарства при держав­ному управлінні і соціалістичній орієнтації». В її основу були покладені наступні головні ідеї:

- свобода діяльності всіх економічних укладів, у тому числі приватного;

- передача землі селянам у довгострокову оренду;

- оздоровлення товарно-грошового обігу, включення ринкових

регуляторів;

- політика «відкритих дверей» щодо іноземного капіталу та технологій;

- збереження в цілому традиційного політичного механізму, оскільки найважливіше - поступовість переходу до ринку при збереженні політичної стабільності.

В цілому було визначено, що «дой мой» - не заміна соціалізму, а те, що дозволяє краще досягати цієї мети за допомогою адекватних концепцій, форм, способів та кроків.

Перехід до нової системи координат здійснюється дуже обережно, у відповідності до поширеної на Сході поради: «Переходячи річку вбрід, намацуй каміння під ногами». У В’єтнамі, як країні із східною традицією державності, не прийняті різкі і поспішні рухи у політиці. Така традиція дає можливість владі запобігати невірним діям, залишає деяку свободу маневру. У поясненні величезних соціально-економічних успіхів цієї і деяких інших країн Південно-Східної Азії на одне з перших місць слід поставити опертя на традиційні цінності, такі як общинність і колективізм, повага до влади, підкорення авторитету групи (що стало підставою домінуванню однієї політичної партії, сильної держави і централізованої, жорстко ієрархізованої бюрократії), а також працелюбність, терпіння у труднощах, родина, заощадження і освіта. До цього додалися риси в’єтнамського національного характеру, такі як скромність, невибагли­вість, здоровий глузд і життєва мудрість, стійкість, готовність відстоювати національну ідентичність, гордість за свою країну та культуру. Саме названі якості і цінності допомогли цьому народу протистояти зовнішній експансії, а зараз допомагають у процесі модернізації.

У СРВ все більше на практиці виявляється так звана нетрадиційна теорія розвитку, яку сучасні політологи використовують для пояснення процесів у Східній Азії. Така модель спирається на конфуціанську версію суспільного устрою, тому інколи її називають неоконфуціанською. В’єтнам, так само як Китай та деякі інші країни регіону, намагається поєднати суперечливі елементи традиційності й сучасності, синтезувати елементи конфуціанської і західної соціокультур. Ці спроби зберігати духовні цінності і одночасно розвивати передову економіку в багатьох випадках виявляються вельми успішними, що й складає головне «ноу-хау» розвитку раніш відсталих країн регіону. Розпочавши «перебудову» пізніше, ніж нині успішні сусіди, Ханой взяв до уваги досвід інших країн. На відміну від горбачовської «перебудови», яка призвела до розвалу за мирних обставин супердержави, реформування в Китаї, Південній Кореї, Сінгапурі, Малайзії призвели до посилення цих держав. Поєднання в них політичного авторитаризму із економікою вільного ринку викликало захоплення у в’єтнамських керівників і стало для них орієнтиром у здійсненні власної «перебудови». У В’єтнамі має місце вибіркове запозичення закордонного досвіду, успішний синтез свого і чужого, при цьому оновлення відбувається з опертям насамперед на власний потенціал, а спирання на національні традиції не призводить до застою та архаїзації.

У сучасній політологічній літературі затвердилося визначення «китайсько-в’єтнамський» варіант оновлення, оскільки лідери СРВ в основному повторили і пристосували до своїх умов досвід ринкової трансформації суспільства, накопичений саме в КНР, спорідненість з якою у політичному устрої, типі і стані економіки напередодні реформ, не кажучи про культуру і традиції, широко відома. Багато чого пов’язує ці дві країни у соціально-політичному розвиткові у ХХ ст. і відрізняє їх від більшості сусідів: революційний рух; тривалий період збройної боротьби; перемога комуністичних партій, ідеологій і соціалістичного шляху; схожість у здійсненні ринкових реформ, в чому ведучою силою виступала держава; елементи так званого азіатського способу виробництва^[707], які сприяли збереженню лідерських позицій держави в епоху модернізації; наявність потужних діаспор (у США - понад 1 млн. в’єтнамців, великі спільноти - у Лаосі, Таїланді, Камбоджі), які вплинули на здійснення перетворень на історичній батьківщині - фінансово та ідеологічно. Успіхам В’єтнаму сприяли й інші фактори: вигідне географічне розташування, багаті природні ресурси (третє місце серед країн Південно- Східної Азії за запасам нафти, активний експорт «чорного золота» за кордон), дешева робоча сила (на початку реформ вона коштувала 10 доларів на місяць), так званий демографічний дивіденд^[708], такі риси національної вдачі, як повага до праці, дисциплінованість, невибагливість, освіченість в’єтнамців, їх вміння робити накопичення, прагнення до збільшення прибутків та до конкуренції. В цій країні на відміну від більшості соціалістичних, у тому числі і Радянського Союзу, не були викоренені традиції та досвід приватного підприємництва, особливо на Півдні, що надалі сприяло формуванню в активної частини населення ринкової свідомості.

Після періоду революційних потрясінь постала необхідність знайти потенціал стабільного зростання і для цього повернути в історичний процес традицію. Заручитися підтримкою маси традиційного населення можна було, тільки зацікавивши його і дозволивши, за словами батька китайських реформ Ден Сяопіна, «одним збагачуватися раніше інших». Комуністична партія В’єтнаму висунула гасло: «Багатий народ - сильна країна». Оскільки переважна більшість в обох країнах мешкала по селах, саме з перетворень в аграрній сфері почалися реформи. Більшість політичних аналітиків вважають це головною причиною успішного проведення реформ в цілому. Було взято курс на переведення кооперативних форм сільськогосподарського виробництва на рейки сімейного господарства. Розподіл землі здійснили впродовж одного - двох місяців на основі заздалегідь складених кадастрів. Формально кооперативи не зникли, але з підневільного колгоспника селянин перетворився на орендаря, чиї права суворо охороняються законом. У відповідності до нього аграрій віддає державі у вигляді плати за землю фіксовану частку врожаю (35 - 40%), залишаючись незаперечним власником усього іншого. Управлінці кооперативів, чия чисельність значно скоротилася, надають допомогу селянам в організації виробництва і збуту продукції. До ринку підключився колосальний сільський контингент, який одержав деякі послаблення з боку держави, «небалуваний» і готовий працювати за невеликий прибуток, що міг збільшуватися відповідно до зростання зусиль із його одержання. Разом із тим останнім часом на селі намітився застій, рівень життя не змінюється. Після десятиріччя невпинного зростання це викликає тривогу, що усвідомлює в’єтнамське керівництво. Воно продовжує вибудовувати новий тип виробничих відносин через ненасильницьку, вигідну селянам кооперацію.

Надання свободи дій селянам швидко призвело до піднесення виробництва продовольства: з 18 млн. тон у 1985 р. до 21,7 млн. т. у 1991 р. із тенденцією збільшення надалі. Тільки врожаї рису зросли майже до 40 млн. т, що не тільки дозволило подолати голод, злиденність, гарантувати національну продовольчу безпеку, але й вийти у світові лідери з експорту сільськогосподарської продукції: другий в світі після Таїланду експортер рису, після Бразилії - кави, перший - кеш’ю і чорного перцю. Саме реформи на селі створили основу для успішного руху вперед усієї в’єтнамської економіки. Головним досягненням «політики оновлення» стало те, що держава надала в’єтнамцям можливість заробляти, чим вони активно скористалися. Часто людина працює на двох-трьох роботах, наприклад, вдень на державній службі, а ввечері - у власному приватному бізнесі (дрібна торгівля або сфера послуг або обробка земельної ділянки).

Реформи торкнули й індустрію. Підприємства - насамперед легкої промисловості - були передані в оренду колективам. При чому оренда - на власний страх і ризик, вільне плавання у фінансовому морі. Почалося скорочення штатів: працівників похилого віку відправили на пенсію із виплатою спеціальних надбавок; ледарів просто звільнили, а малокваліфікованих робітників відрядили на професійне навчання. Уряд пішов навіть на припинення діяльності збиткових підприємств. Хоча кількість працюючих зменшилася майже на третину, водночас різко зросла продуктивність праці й прибутки, що дозволило почати заміну застарілого обладнання. Ті підприємства, які розгортали господарську діяльність у нових умовах, одержали право розпоряджатися прибутком і випущеною продукцією аж до укладання контрактів на закордонні поставки. Разом із тим базові галузі були залишені у державному секторі, який залишився досить вагомим (приватизовані насамперед середні й дрібні підприємства). Було наведено лад у сфері грошового обігу. В результаті реформ у фінансовій сфері інфляція впала від 700 % у 1986 р. до 9 - 10 % на рік у наступне десятиріччя.

Позитивні результати «дой мой» стали виявлятися дуже швидко. В’єтнамським комуністам вдалося вивести країну з глибокої кризи і надати такого динамізму, який поставив її на друге місце в світі після Китаю за темпами економічного зростання: у 2000-х рр. зростання ВВП становило щорічно в середньому 7,2 %^[709], що дозволило збільшити його обсяг у 3,4 рази, підвищити прибутки на душу населення з 280 до 1168 дол. За рахунок підвищення економічної динаміки розв’язане принципове завдання забезпечення розширеного відтворення: при зниженні темпів

природного приросту населення з 2,6 до 1,1 % на рік (в країні

здійснюється демографічна політика із гаслом «Одна родина - дві дитини»^[710]) приріст валового продукту став перевищувати їх у 6 - 7 разів (необхідний мінімум - 4). В результаті у В’єтнамі відбулися стрімкі за історичним виміром зсуви у структурі та обсягах виробництва, споживання та накопичення. Були відтворені і почали стрімко розвиватися приватна власність та ринкові інститути. На початок 2016 р. приватний капітал, у тому числі середній і малий, забезпечував 60% всіх робочих місць. Помітне прискорення господарського поступу пов’язане із активною індустріалізацією та розвитком сфери послуг. Тобто через 10 - 15 років від початку «політики оновлення» вщент зруйнований знекровлений В’єтнам перетворився в країну, що динамічно розвивається. Світ заговорив про «в’єтнамський феномен». Справа у тому, що ринкові економічні реформи, що проводилися в країні в плані здійснення накреслень політики «дой мой», дали потужний імпульс прискореному і стабільному економічному зростанню, відкрили нові можливості для підприємницької діяльності та інвестиційної привабливості країни. Таким чином, в результаті здійснення нового політичного курсу до країни прийшла ринкова економіка, а з нею - іноземні інвестиції, швидкий розвиток промисловості і різьке зростання рівня життя.

СРВ досягла майже всіх цілей розвитку, поставлених у відомій Програмі тисячоліття ООН, вирвавшись із розряду найбідніших країн світу і увійшовши до групи країн «із середнім достатком» (щоправда, перебуваючи в кінці списку). Частка населення, яке жевріло нижче межі бідності, скоротилося з 58% у 1993 р. до 3% у 2014 р. Разом із тим розрив у прибутках різних його груп значно збільшився. У трансформації в’єтнамського суспільства виразна її соціальна орієнтація, яка виявляється у поєднанні економічного зростання із заходами державної підтримки незаможних, вразливих прошарків населення. Завдання стабілізації суспільства вирішується за європейською моделлю соціальної держави через перерозподіл бюджетних надходжень і позабюджетних джерел зовнішньої допомоги (в’єтнамське керівництво не відмовляється від того, аби підкреслювати «бідність» країни з прицілом на більшу зовнішню допомогу різних спонсорів). Разом із тим докорінна відмінність від попередніх часів полягає у відмові від зрівнялівки і спроб безкоштовного соціального забезпечення всіх. Влада СРВ виходять із того, що певна соціальна нерівність, яка відродилася, не гальмує, а деякою мірою навіть стимулює економічне зростання. Завдяки регулюванню вдається підтримувати відносний баланс інтересів і припустимі соціальні пропорції у суспільстві. Можна сказати, що така політика із опорою на ринкові механізми має соціал-демократичне забарвлення.

В середньому ж по країні життєвий рівень значно зріс: за два попередніх десятиріччя у сім раз за душовим ВВП. Середня очікувана тривалість життя зросла від 48 років у 1970 р. до 75 у 2015 р.¹, індекс розвитку людського потенціалу перевищив 0,73, тобто рівень, типовий для середньо розвинених країн (105-е місце). Показовим є рівень освіти - від 5 % письменного населення у 1945 р. до 97% у 2015 р., хоча кваліфікована робоча сила складає лише 22% зайнятих, що гальмує розвиток сучасного виробництва, так само, як і умови переходу до його інноваційного етапу^{[711] [712]. Завдяки зростанню доходів помітно покращилося не тільки харчування, але й забезпеченість населення одягом, житлом, предметами домашнього вжитку. Почав змінюватися спосіб життя, насамперед, у молоді. У 2015 р. на 93 млн. населення припадало 30 млн. користувачів Facebook і 22 млн. смартфонів.}

Важливі зміни відбуваються у соціальній структурі суспільства. Місце середнього класу займає прошарок підприємців, з них виокремлюється багата, проте нечисленна верхівка^[713]. Решта населення (за виключенням тих, хто ледь зводить кінці з кінцями, займаючись індиві­дуальним господарством) перетворюються на найманих працівників. Із зміцненням економічних позицій у нової буржуазії починає посилюватися потреба у політичному представництві. Поки вона відсторонена від влади, а у суспільстві зростає конкуренція двох еліт - нової ділової, технократичної і старої партійно-бюрократичної. Але влада Комуністичної партії В’єтнаму залишається незаперечною. Специфікою В’єтнаму є те, що, як і в Китайській Народній Республіці, реформи проводить саме компартія. Її керівництво плюс високі темпи економічного зростання забезпечують стабільність в’єтнамського суспільства на сучасному етапі.

Попри те, що деякі прояви опозиційності мали і мають місце^[714], легітимність однопартійної держави практично громадськістю не заперечується. Авторитет КПВ нині тримається на усвідомленні того, що саме ця політична організація привела країну до звільнення, незалежності й єдності. Відомий австралійський політолог К. Тейєр перерахував її джерела: легітимність успіху або ефективність економічної політики; традиційна легітимність будь-якої існуючої влади, незалежно від її походження у відповідності до традиційних понять конфуціанства; непохитна легітимність націоналізму та керівництва, яке привело народ до перемоги над іноземними загарбниками; харизматична легітимність Президента Хо Ши Міна, у вірності заповітам якого присягаються його спадкоємці.

Терпимість до однопартійних режимів взагалі властива політичній культурі в ареалі китайського впливу. Це вкладається у конфуціанську традицію, коли соціальна гармонія досягається правильно побудованим консенсусом між владою і підлеглими. Натомість її опоненти сприймаються вкрай негативно, анархія вважається абсолютним злом. Виходячи з такої логіки, якщо обмеження свобод є умовою збереження соціального порядку, так необхідно їх приймати. Доти, поки КПВ зможе зберігати громадянський мир і успішний економічний розвиток, вона матиме легітимність для переважаючої більшості в’єтнамського народу.

Деякі політологи вважають, що на разі однопартійний режим має позитивні наслідки, оскільки гарантує партії, що його уособлює, можливість реалізації свого курсу впродовж тривалого часу і стабілізації ситуації в країні. Єдина партія у В’єтнамі також виступає як фактор територіальної цілісності країни та її етнічної єдності (хоча в’єти є домінуючим етносом, в цілому в країні нараховується 54 різні етнічні групи). Ця єдність завойована не так давно і може стати хиткою. Тому у вищому керівництві країною існує неписане правило, за яким в ньому має бути більш менш рівномірно представлені Північ, Центр, Південь. Це підтвердив ХІ партійний з’їзд, який пройшов 12 - 19 січня 2011 р.

Г енеральним секретарем ЦК КПВ був обраний спікер Національних зборів уродженець Ханоя Нгуєн Фу Чонг, у липні того ж року Чионг Тан Шанг з Півдня за поданням партійного керівництва був обраний президентом країни на сесії Національних зборів. Відразу ж після затвердження на посаді президента, глава держави вніс на розгляд депутатів кандидатуру діючого прем’єр-міністра Нгуєна Тан Зунга (очолював уряд з 2006 р.), який і був обраний на наступний п’ятирічний термін.

У роботі ХІ з’їзду КПВ взяли участь 1377 делегатів від 3,6 млн. членів партії. З’їзд підбив підсумки 25 років «політики оновлення» і прийняв Програму Компартії у новій редакції, а також директиви п’ятирічного плану розвитку країни на 2011 - 2015 рр. і «Стратегію соціально-економічного розвитку країни на 2011 - 2020 рр.», які

відкривають новий період проведення «політики оновлення», що вже одержала назву «дой мой-2». Поставлено за мету до 2020 р. перетворити країну на сучасну індустріальну державу, з політичною і соціальною стабільністю, з демократією і соціальною гармонією, при збереженні незалежності, єдності, суверенітету в територіальної цілісності. При цьому її авторитет і позиції на міжнародній арені мають ще більше зміцнитися. В цілому спрямування програми - не стільки на кількісні показники¹, скільки на зростання економічної ефективності, конкурентоспроможності товарів^{[715] [716], підвищення кваліфікації робочої сили, охорону довкілля[717]. Це - свідчення перехіду від екстенсивного розвитку на шлях кардинальної модернізації та інтенсивного економічного зростання. Глобалізація вважається одним із важливих умов модернізації, хоча позитивно сприймається головним чином її економічний зміст, водночас більшість політичних аспектів оголошено неприйнятними для В’єтнаму. Це стосується багатьох підвалин західної демократії, зокрема політичний плюралізму та багатопартійності[718].}

20 - 28 січня 2016 р. у Ханої відбувся ХІІ з’їзд комуністів. На ньому було обрано нове керівництво В’єтнаму, так звані «чотири опори»: генеральний секретар ЦК КПВ - переобраний Нуєн Фу Чонг (71 рік) - представник консервативного крила в партії; на посаду прем’єр-міністра^[719] прийшов Нгуєн Суан Фук (до з’їзду займав посаду заступника голови уряду, підвищував кваліфікацію у Сингапурі^[720]); президент СРВ - Чан Дай Куанг (до того - міністр безпеки); Національні збори очолюватиме Нгуєн Тхі Кім Нган - перша жінка на цій посаді. Для загального напряму розвитку країни на найближчі п’ять років цей розклад означає збереження попереднього курсу при одночасному униканні різких змін у державній політиці. У пріоритеті - збереження позицій Компартії¹ і соціального миру.

Офіційна мета накреслена: побудова соціалізму у В’єтнамі, а ринкова економіка визначається як етап переходу до нього. В офіційній пропаганді використовується формула «ринкова економіка із соціалістичною орієнтацією як етап переходу до соціалізму». Те, що в СРВ розуміється під словом «соціалізм», висловлено в основному девізі «політики оновлення», який повсюдно можна бачити у наочній агітації: «забезпечений народ, сильна держава, справедливе, демократичне і цивілізоване суспільство».

На питання: який саме лад твориться у сучасному В’єтнамі, не так просто відповісти. В’єтнамські комуністи визначають сутність суспільства, що розбудовується, як «соціалізм із місцевою специфікою», проте вельми туманно формулюють уявлення про його зміст і майбутнє. Зрозуміло, це свідчить про перехідний історичний період. Проте, не відомо, перехідний до якого типу системи і як довго він буде тривати.

Деякі західні політологи, враховуючи факт еволюції в’єтнамського суспільства у період оновлення, ведуть мову про «соціалізм із капіталістичними рисами». До соціалізму вони відносять те, що залишилося без глибоких змін у сфері надбудови, насамперед, монополію комуністичної партії на владу^{[721] [722], а капіталізму - нові економічні відносини. Згадується теорія конвергенції двох суспільних систем[723] і сумісність прийнятних сторін кожної з них. Частина політологів називає таку модель «азіатською» і можливою, оскільки наочні певні плідні результати, інші вважають її шляхом, що веде у глухий кут. Треті говорять, що йдеться лише про деякий «конфуціанський капіталізм із людським обличчям». Тобто СРВ все ще вважається соціалістичною державою, не дивлячись на фактичну ринкову економіку і визнання яке де-юре, за конституцією, так і де-факто приватної власності на засоби виробництва.}

У тому устрої, що склався на теперішній момент у В’єтнамі, розрив між капіталістичним базисом і соціалістичною надбудовою не тільки існує, а поглиблюються, несучи в собі неабиякий конфліктний потенціал. Безумовно, економіка В’єтнаму є багатоукладною, в якій існує чимало проблем. Серед них - проблема структурних реформ, приватизації та акціонування все ще численних державних підприємств, частина з яких є збитковими. Постала потреба переходу на нову систему бухгалтерського обліку, прийняту в інших країнах АСЕАН, чиїм членом є СРВ. Як показав досвід, для багатьох в’єтнамських підприємств при цьому викриваються факти кричущої корупції (партійне керівництво назвало її «національною проблемою»¹) та розкрадань^{[724] [725].}

При тому, що економічні реформи випереджають політичні, деякі зрушення у лінії партії, яка визначає все в державі, відбуваються. Проводиться правова реформа, спрямована на забезпечення законності, побудову «правової держави», діючої за законами. Прийняття суспільно важливих рішень здійснюється через механізм попереднього обговорення нових законів. Хоча крім комуністичної інших політичних партій не існує, функціонують лояльні владі громадські організації, об’єднані у Вітчизняний фронт В’єтнаму - громадсько-політичний рух, керівною силою в якому виступає КПВ. Значну міру автономності одержали релігійні організації: їх прихильники можуть відправляти культ без особливих перешкод. У травні 1998 р. помітною новацією стало прийняття положення про «демократію на місцях», що мало підвищити громадську участь і контроль за роботою місцевих органів влади, розширити участь громадян у справах, що стосуються їхніх життєвих інтересів, проте невдовзі виявився здебільшого декларативний характер заходу. Підвищилася роль Національних зборів - єдиного центрального органа влади, що обирається всенародно, хоча і для нього усі кандидати ветуються Вітчизняним фронтом В’єтнаму. Національні збори стають однією з небагатьох зон для публічної політики. Їх відкриті засідання, присвячені питанням і відповідям уряду, наживо транслюються по телебаченню і радіо. Кожний депутат має свій сайт в Інтернеті, куди можуть звертатися виборці з будь-яким питаннями. Разом із тим останніми роками декілька блогерів були засуджені до різних термінів ув’язнення за матеріали з критикою існуючих порядків. За порушення прав і свобод людини в’єтнамське керівництво зазнає критики з боку міжнародних організацій, проте відповідає, що для населення важливішими за політичні є економічні свободи.

Справа в тому, що в’єтнамські реалії все більше розходяться із ідеологічною догматикою, що панує у внутрішньополітичному житті країни¹. Впродовж тривалого часу в партії йшла дискусія з питання, чи пристало члену КПВ бути капіталістом, експлуатуючи чужу працю, і водночас проповідувати ідеї соціальної рівності. Вона була викликана тим, що повсюдним явищем стало володіння партійними і державними чиновниками напряму або через посередництво своїх родичів комерційними структурами. Тобто результатами ринкових реформ в першу чергу скористалися не приватні підприємці, а партійні й державні чиновники, які стали або займатися бізнесом, або одержувати чиновницьку ренту (корупція). В авангарді ринкових перетворень опинився й інший гарант стабільності існуючої політичної системи - армія, яка активно включилася у підприємницьку діяльність і стала одним з найбільших власників у В’єтнамі.

ХІ з’їзд КПВ дозволив членам партії займатися бізнесом, а безпартійним бізнесменам вступати до лав партії. Таким чином легалізовано можливість участі чиновників в економічній діяльності, а підприємців - у політичній (хоча вони, на відміну від китайців, не надто поспішають стати комуністами). По-новому поєднавши владу і власність, зроблено спробу усунути підстави для виникнення антагоністичних протиріч між різними групами еліти - старої «червоної» і нової підприємницької. Має місце об’єднання державою різних економічних укладів під своїм адміністративним наглядом, а також консолідація партією різних соціальних груп під своїм ідеологічним^{[726] [727] контролем. Це є одним із свідчень прагматичності у підходах в’єтнамського керівництва до розв’язання проблем різного плану, як внутрішньої, так і зовнішньої політики.}

Як зазначав міністр іноземних справ СРВ Нгуєн Мань Кам: «Сила нації сьогодні - насамперед у здатності досягти успіхів в економічному та науково-технічному розвиткові, ствердити місце своєї країни у регіональному та світовому потоках». В успіхах реформ, швидкому зростанні економіки важливу роль відіграла активна і розумна зовнішня політика. Керівництво В’єтнаму спромоглося адаптувати країну до глобальних змін, прийняти нові виклики та випробування. Створення сприятливого інвестиційного клімату дало змогу забезпечити активний приплив з-за кордону капіталів, технологій, знань, досвіду управління, одержати підтримку у здійсненні реформ, знайти нові експортні ринки. СРВ включилася у міжнародний розподіл праці, стала однією із майстерень світу спочатку із пошиття одягу й взуття, пізніше збирання комп’ютерів та виробів побутової електроніки, а потім і виробництва складних електронних компонентів. Значний ефект принесли нові форми інтеграції до світової економіки, відкриті вступом до Світової організації торгівлі наприкінці 2006 р. Одержуючи значні вигоди від інтеграції до світової економіки, В’єтнам застосовує тактику маневрування, багатовекторних відносин з опорою на провідні світові центри, ефективною участю в АСЕАН, інших інтеграційних угрупуваннях Азіатсько-Тихоокеанського регіону. 4 лютого 2016 р. В’єтнам засвідчив свою участь у Транстихоокеанському партнерстві - преференціальній торговій угоді, яку також підписали Австралия, Бруней, Канада, Малайзия, Мексика, Новая Зеландия, Перу, Сингапур, США, Чили, Япония. Визнанням зростання міжнародного авторитету держави стало місце непостійного члена Ради Безпеки ООН у 2008 - 2009 рр.

Стратегічне положення В’єтнаму - як сусіда Китаю, розташованого паралельно великим морським торговельним маршрутам Азії на стику Тихого й Індійського океанів - завжди робило цю країну надзвичайно важливою. При чому на теперішній час стратегічне значення СРВ значно зросло у зв’язку з тим, що бурхливий розвиток останньої чверті століття зробив країну важливим учасником регіональної економіки та безпеки. У світових засобах масової інформації В’єтнам почали називати «тигром, що прокидається». Цій державі доводиться проводити дуже складу політику балансуючого багатовекторного партнерства із великими державами, насамперед, із Китаєм. Ці дві країні неодноразово заявляли, що несуть відповідальність за долю соціалізму у сучасному світі. Їх багато чого пов’язує, але є й те, що розділяє. Відносини не завжди характеризувалися дружністю, прикладом чого - війна між КНР і СРВ у 1979 р.^[728] У вересні 1991 р. відбулася формальна нормалізація відносин між двома державами. У грудні 1999 р. було підписано угоду про остаточне врегулювання розходжень щодо сухопутного кордону. В’єтнаму конче необхідні нормальні, добросусідські відносини із майже супердержавою сучасного світу. СРВ хотіла би сподіватися, що це є той центр впливу, на який за певних несприятливих умов можна було б опертися, наприклад, у протистоянні Заходу, насамперед, у питаннях прав людини, національної політики, політичного плюралізму тощо, адже позиції двох азійських країн в цьому плані співпадають. У політиці в’єтнамського керівництва можна відзначити прагнення забезпечити геополітичну рівновагу за допомогою Китаю у непростих відносинах із Сполученими Штатами Америки. Однак на заваді - конфлікт навколо островів Південно-Китайського моря. У ньому задіяні ще Тайвань, Філіппіни, Малайзія і Бруней, однак лише Ханой та Пекін мають претензії не тільки на всі острови архіпелагів Парасельський та Спратлі, але й на майже 80% всієї площі названого моря. За даними геологічних розвідок, на його шельфі акумульовано 30 млрд. т. нафти і 16 трлн. кубічних метрів природного газу^[729]. Крім того, що оточуючі азійські держави не можуть вирішити питання належності територій, інтернаціоналізація конфлікту зумовлюється участю США, Росії та Індії, чиї нафто- і газовидобувні компанії ведуть роботи у цьому районі. Міжнародні оглядачі висловлюють стурбованість з того приводу, що військове зіткнення між Китаєм та В’єтнамом може призвести до масштабнішої війни, адже на боці останнього виступає США, розглядаючи СРВ в якості противаги КНР в цьому регіоні. Загальна тенденція сучасної політики В’єтнаму: зменшити залежність від північного сусіда.

Що стосується Сполучених Штатів Америки, то Ханой вже наприкінці 1980-х рр. почав наполегливо демонструвати бажання забути минуле (введення військ на територію В’єтнаму, бомбардування, колосальні економічні збитки, величезні площі зараженої землі і 3 млн. вбитих) і будувати історію відносин «з чистого аркушу». Однак партнер не поспішав йти на зустріч, зберігаючи ембарго проти В’єтнаму і не подолавши «в’єтнамський синдром», який час від часу давав про себе знати (особливо часто про нього згадували під час вторгнення американців до Іраку та Афганістану).

Розпад світової соціалістичної системи вплинув на позицію Штатів, які зрозуміли, що з в’єтнамської території можна контролювати не лише Південно-Східну Азію, а й стратегічні проходи з Тихого до Індійського океану. Знов-таки - протидія зростанню впливу Китаю на регіон та світ. У 1991 р. почалися американсько-в’єтнамські переговори щодо нормалізації відносин, у 1994 р. адміністрація Б. Клінтона вирішила скасувати торговельне ембарго, після чого було підписано торговельну угоду. У 1995 р. були відновлені дипломатичні відносини між двома країнами, за чим мало місце чимало договорів стосовно торгово-економічного співробітництва, а також взаємодії у військовій галузі та сфері безпеки. Сполучені Штати почали надавати допомогу СРВ у знешкодженні бомб, мін, артилерійських снарядів, які залишилися після війни, а також в усуненні забруднення хімічними речовинами, які використовувалися як дефоліанти у боротьбі проти партизан. Виявилося, що у тих речовинах містився надзвичайно шкідливий діоксин, від якого продовжують страждати мільйони мешканців сучасного В’єтнаму. В обмін на це Ханой взяв на себе зобов’язання сприяти пошукам слідів американських військових, які пропали без вісті, а також відправленню останків знайдених солдатів до Америки^[730].

У 2015 р. генеральний секретар КПВ Нуєн Фу Чонг вперше за всю історію двосторонніх відносин відвідав США з офіційним візитом. Барак Обама приймав його в Білому домі. Політологи розцінили цю обставину як визнання американським президентом лідерського статусу генерального секретаря і демонстрацію прийняття «особливостей» в’єтнамської політичної системи. 23 травня 2016 р. Б.Обама прибув до В’єтнаму з офіційним візитом. У світових ЗМІ час від часу з’являється думка стосовно того, що США мають намір перетворити В’єтнам на «авіаносець, що неможна потопити», як колись вони вчинили з Японією. Японія вабить В’єтнам як високорозвинена країна, співробітництво з якою здається дуже корисним, а Японії СРВ подобається як великий ринок збуту товарів і країна дуже дешевої робочої сили (яка останнім часом виявляється дешевшою, ніж китайська, тому спостерігається тенденція до перенесення виробництв деяких іноземних фірм саме до В’єтнаму).

В свій час, про який йшлося вище, спадкоємниця Радянського Союзу Росія значною мірою згорнула відносини з В’єтнамом, проте останніми роками у прагненні відновити колишню велич, знову намагається налагодити стосунки. Зокрема, Москва наполегливо пропонувала в’єтнамській стороні повернути до Камрані військово-морську базу, яка існувала при СРСР. На це тодішній президент Чионг Тан Шанг відповів, що В’єтнам не дозволить російській стороні розміщувати військові об’єкти на своїй території, а на місці колишньої радянської військової бази планується відкрити міжнародний пункт ремонту та обслуговування кораблів. Разом із тим, Росії було обіцяно певні переваги, зокрема «з метою розвитку військового співробітництва». У травні 2015 р. Ханой підписав угоду про створення зони вільної торгівлі із Євразійським економічним союзом, до складу якого тоді входили Росія, Казахстан, Білорусь, Вірменія і Киргизія. Разом із тим аналогічні угоди були підписані із Південною Кореєю, Європейським Союзом та іншими партнерами, усього на початок 2016 р. діючих зон вільної торгівлі у СРВ було десять.

Але більш важливими Ханой вважає відносини із найближчими сусідами і докладає зусиль у налагодженні співробітництва в різних галузях із Індонезією, Малайзією, Сінгапуром, Таїландом, Філіппінами, М’янмою, Брунеєм, Лаосом, Камбоджею, тобто із членами Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), до якої СРВ приєдналася у 1995 р. Разом із тимп В’єтнам цікавить розвиток відносин і з іншими країнами, навіть такими віддаленими, наприклад, із Кубою, яка також вважається форпостом соціалізму у сучасному світі. В цілому у зовнішній політиці В’єтнам позиціонує себе як країну, відкриту для співробітництва з усіма державами, готову відповідально брати участь у вирішенні глобальних і регіональних проблем.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що В’єтнам активно розвивається, рівень життя основної маси населення зростає, країна не перебуває у ізоляції, не дивлячись на свій політичних устрій. Разом із тим перехідний етап до соціалізму, на «початковій стадії» до якого знаходиться зараз СРВ, характеризується великою кількістю протиріч. Водночас проводяться націоналізація і приватизація, використовуються план і ринок, наявні централізація і децентралізація у прийнятті рішень і контролі за виконанням, бюрократична жорсткість та інституціональна імпровізація. Прагнення об’єднати протилежності віддзеркалюють намагання розвивати ринок, не розширюючи соціальну нерівність і не збільшуючи безробіття як його наслідок, продовжувати лібералізацію економіки, але зберігати непохитною владу комуністичної партії. В’єтнамські лідери демонструють готовність надати більше самостійності громадянському суспільству, яке начебто складається, але не протиставляти його монолітній державі, розширювати гласність, але зберігати партійний контроль. Вони також хочуть покращувати роботу законодавчої і судової влад без забезпечення особистих прав і свободи політичного вибору, вести управління авторитарними методами, не зловживаючи ними. Певним чином їм це вдається, що не може не дивувати людину, орієнтовану на західну політичну практику, де існує різниця між авторитаризмом та демократією. Подібно до китайських колег в’єтнамські керівники ігнорують застарілі поняття і беруть до уваги зміни, що відбуваються в світі. Вони реалізують давню східну мудрість: «Якщо світ змінюється, змінюйся разом із ним». Також не слід забувати, що Схід відрізняється від Заходу саме орієнтацією на невловиму невизначеність, прагненням довершеності, що змінюється з плином часу.

Література

Алексеев А. Рождение нового «тигра» /А. Алексеев //Международная жизнь. - 2005. - № 9.

Бовсунівський П. Досвід використання пам’яттєвого сегменту в американсько- в’єтнамському примиренні /П.Бовсунівський // Міжнародні чинники національної пам’яті : зб. наук. праць / Укр. ін-т нац. пам’яті ; [редкол.: Антонюк О.В. (голова), Головченко В.І., Дорошко М.С. та ін.]. - К., 2013.

Вьетнам: постсоциалистический «тигр» //Мировая экономика и международные отношения. - 2012. - № 2, 3.

Гречанінов В. Сучасний В’єтнам - робота на майбутнє /В.Гречанінов // Зовнішні справи. - 2013. - № 6.

Грищенко Т. Вплив глобальних перетворень на реорганізацію внутрішньополітичного курсу В’єтнаму /Т. Грищенко //Дослідження світової політики. - 2001. - Вип. 14.

Грищенко Т. Між ідеалом и життям: соціально-політичний аспект модернізаційної політики у СРВ /Т. Грищенко //Політика і час. - 2001. - № 3.

Зайцев Ю.К. Оценка воздействия многосторонних механизмов помощи на социально­экономическое развитие Вьетнама /Ю.К.Зайцев //Вестник МГИМО-Университета. - 2012. - № 2.

Кобелев Е. Вьетнам в системе новых политических отношений в Юго-Восточной Азии /Е. Кобелев [Эл. ресурс]. - Режим доступа: www/rau.su/observer/№25_93/25_07.htm Крапивин М. С. Отношения Советского Союза с Вьетнамом (60 - 90-е гг. ХХ века) / М. С. Крапивин, Д. В. Мосяков //Восток. - 2006. - № 3.

Локшин Г. Вьетнам: время важных решений /Г. Локшин [Эл. ресурс]. - Режим доступа:http://www.perspektivy.info/oykumena/azia/vjetnam_vrema_vazhnyh_reshenij_201 0-11-22.htm

Локшин Г. Идейно-политическая обстановка во Вьетнаме накануне ХІ Съезда Коммунистической партии Вьетнама. Доклад на Конференции вьетнамоведов в Центре изучения Вьетнама и АСЕАН ИДВ РАН 8 апреля 2010 г. /Г.Локшин [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.ifes-ras.ru/component/content /article/16/176-idejno-politicheskaya-obstanovka-vo-vetname-nakanune-xi-sezda- kommunisticheskoj -partii-vetnama

Локшин Г. Новый этап обновления партии и страны /Г. Локшин //Проблемы Дальнего Востока. - 2011. - № 2.

Локшин Г. Ханой: курс на «социализм с вьетнамским лицом» / Г. Локшин //Мировая экономика и международные отношения. - 2011. - № 8.

Мазырин В. М. Рыночные реформы во Вьетнаме: общие и специфические черты /В. М. Мазырин //Восток. - 2007. - № 1.

Мазырин В. М. Тернистый путь к политической демократии /В. М. Мазырин //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 10.

Мазырин В. М. Вьетнам на пути преодоления экономического спада /В. М. Мазырин //Азия и Африка сегодня. - 2009. - № 7.

Машовець К. Уроки "на майбутнє", або чим схожі війна в 60-ті роки минулого століття у В'єтнамі та нинішня гібридна агресія проти україни /К.Машовець // Народна армія. - 2016. - 3 листопада.

Мусійчук В.А. В'єтнам - стратегічний партнер України у Південно-Східній Азії /В.А.Мусійчук // Сходознавство.- 2012. - № 60.

Мусійчук В.А. Образ Китаю у в'єтнамських ЗМІ (тематика публікацій на матеріалі газети "Нянзан") /В.А.Мусійчук // Східний світ.- 2015. - № 2.

Мурашева Г. Ф. Вьетнам и мир (к вопросу о факторах формирования внешней политики СРВ) /Г. Ф. Мурашева //Восток. - 2011. - № 5.

Огнетов И. А. Воссоединенный Вьетнам: первое десятилетие трудных поисков и решений /И. А. Огнетов //Восток. - 2008. - № 6.

Орлова Т.В. Виявлення нетрадиційної теорії розвитку у модернізаційних процесах сучасного В'єтнаму // Проблеми історії та історіографії України : програма і матеріали наук.-практ. конф. ["День науки історичного факультету - 2013"] / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2013.

Павленко А. В'єтнам з його економікою стрімкого зросту перетворюється на новий Китай /А.Павленко [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://nv.ua/ukr/publications/v- jetnam-z-jogo-strimko-zrostajuchoju-ekonomikoju-peretvorjujetsja-v-novij-kitaj- 145115.html

Романюк В. Як В'єтнам стає новим економічним дивом /В.Романюк [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://news.finance.ua/ua/news/-/383319/yak-vyetnam-staye-novym- ekonomichnym-dyvom

Сергійчук І.М. Досягнення й проблеми сучасного В'єтнаму (1986 - 2012 рр.)

/І.М.Сергійчук // Гуржіївські історичні читання : збірник наукових праць / Нац. акад. наук України, Ін-т історії України НАН України; Черкас. нац. ун-т

ім. Б. Хмельницького. - Черкаси, 2012. - Вип. 5.

Тхі Тху Лінь Нгуен. Ретроспективний аналіз процесу міжнародної економічної інтеграції В'єтнаму / Тхі Тху Лінь Нгуен //Журнал європейської економіки. - Тернопіль, 2005. - Т. 4. - № 4.

Усов И. Почему Вьетнам не устает от коммунистов /И.Усов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://riafan.ru/392856-vetnam-ne-ustayot-ot-kommunistov

Цветов А. Путь Вьетнама. Социалистическая республика ищет себя в мире победившего капитализма /А.Цветов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.stoletie.ru/zarubejie/put_vjetnama_43 8.htm

Цветов А. За что главного реформатора Вьетнами отправили на покой? /А.Цветов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://carnegie.ru/publications/?fa=62613

Цветов П.Ю. Новая Конституция Вьетнама: усиливается акцент на права человека и гражданина /П.Ю.Цветов //Азия и Африка сегодня. - 2014. - № 6.

Цифра Ю. А. Еволюція відносин США та В'єтнаму після завершення війни в Індокитаї та їх вплив на систему регіональної стабільності /Ю. А. Цифра //Держава і право. - 2008. - Вип. 39.

Шергін С. Ще одне «диво»? /С. Шергін //Політика і час. - 1998. - № 8.

Case W. Vietnam in 2015: Factional Battles, Economic Tailwinds, and Neighborhood Jitters /W.Case //Asian Survey. - 2016. - Vol. 56. - № 1.

Feinberg R.E. The Treatment of Property Claims by Socialist Vietnam / R.E. Feinberg // Problems of Post-Communism. - 2016. - Volume 63. - Issue 2.

Logevall F. What Really Happened in Vietnam. The North, the South, and the American Defeat / F. Logevall //Foreign Affairs. - 2012. - NovemberZDecember.

Roszko E. From Spiritual Homes to National Shrines: Religious Traditions and Nation­Building in Vietnam / E. Roszko //East Asia. An International Quarterly. - 2012. - Vol. 29. - Issue 1.

Sutherland C. Introduction: Nation-building in China and Vietnam /C. Sutherland //East Asia. An International Quarterly. - 2012. - Vol. 29. - Issue 1.