Країни Арабського Сходу

Стосовно того, чи вписується демократія як така в арабо-

мусульманську цивілізаційну матрицю, між політологами та істориками точаться дискусії. Одна сторона вважає, що саме цивілізаційні розбіжності унеможливлюють реалізацію демократичних цінностей, принципів та норм у практиці політичного життя на арабському Сході. В арсеналі аргументів: розглядання особистісного «его» в якості головної перешкоди єднання із Богом; антиіндивідуалізм ісламського віровчення, орієнтованого на вищу цінність - благо умми ісламійї (мусульманської общини); антидемокра­тична кланова структура східних суспільств як основа їх існування та функціонування; пріоритетність релігійних цінностей на відміну від розділення світських і релігійних начал у Західному світі; заперечення рівності всіх у правах та обов’язках з точки зору гендерної - в ісламі жінка не є рівною чоловікові; відсутність у класичній ісламській політичній філософії та практиці поняття громадянина як вільного і активного члена громадянського суспільства, адже у систему традиційного ісламу не входить ідея участі людей не тільки у виборі правителя, але й в процесі управління країною, інші доводи. Друга сторона вважає, що в ісламі наявні деякі принципи, які дають можливість певній демократичності, проте вона є «своєрідною». З іншого боку, інколи під гаслами «боротьби за демократію» і користуючись можливостями, що надають демократичні процедури, прихильники політичного ісламу приходять до влади.

Від часів своєї появи іслам є найсуттєвішим фактором суспільно - історичного розвитку арабського світу. Він заповнив собою усі пори мусульманського суспільства, визначив характер економічних відносин і форми політичної адміністрації, соціальну структуру, культуру і побут правовірних. Іслам - це не тільки релігія, але й ключовий елемент ідентичності людей, що згуртовує їх у єдину глобальну спільноту з такою мірою солідарності, якої в інших релігіях немає. І ті мільйони мусульман які живуть за межами арабських країн, зокрема, у Європі, переконані у тому, що вони - особлива, окрема община, обрана спільнота, і що найстрашніше для них - втратити свою ісламську сутність, розчинитися у чужому суспільстві, засвоїти чужу культуру. Саме цим пояснюється те прагнення за будь-яких обставин у чужій країні зберегти свою сутність, що викликає законне роздратування європейців.

На сучасному етапі роль ісламу є дуже сильною як у внутрішній, так і у зовнішній політиці арабських країн. З’явився термін ісламізм, що є синонімом політичного ісламу. Це - багатомільйонне^[735], багатошарове, багатонаціональне і багатоконфесійне явище. До нього приписують різноманітні групи мусульман, які мають різні точки зору і діють різними методами - від поміркованих прихильників «народного ісламу» і мирного запровадження тих чи інших норм шаріату, турецької Партії справедливості і розвитку, що проводить гнучку внутрішню і зовнішню політику, до радикальних прибічників встановлення всесвітнього халіфату.

Складності політичному життю в арабському світі додає та обставина, що сам по собі іслам не є єдиною течією, а розпадається на приблизно 80. Найголовніші - суніти та шиїти¹. Провідною гілкою в ісламі є сунізм, який сповідується приблизно 90% мусульман світу, а шиїти - меншість мусульманського світу. З 21 арабської держави (якщо Палестину не вважати повноцінною державою) тільки в Ірані шиїти вибороли владу, в решті при владі перебувають суніти (за виключенням Сирії, де при владі - алавіти^{[736] [737]), навіть якщо складають меншість населення тієї чи іншої країни.}

Звичайно, кожна з країн Арабського Сходу має свою специфіку, проте вони схожі за такими критеріями, як спільність релігії, політизація ісламу, централізація влади, широкі повноваження глави країни, висока роль держави в економіці, прагнення влади до проведення патерналістської соціальної політики, місце армії у політичній системі, вплив елементів традиційного суспільства та ін. Політичні системи представлені монархіями (наприклад, Марокко, Йорданія) та республіками (Єгипет, Туніс). Хоча впродовж тривалого часу існувала «екзотична» лівійська модель, за часів Саддама Хусейна - своєрідна іракська авторитарно-тоталітарна модель. При тому, що марокансько-йорданська модель побудована на сильній монархічній владі, вона демонструє деякі елементи демократії. І в Марокко, і в Йорданії відбуваються достатньо вільні вибори, є багатопартійність, уряди формуються партіями, які перемагають на виборах, а монархи лише «диригують» цим процесом. Але все це - радше декорація, за якою - міцна королівська влада, а силові структури, які підпорядковані безпосередньо королям, залишаються найбільш організованими серед інших структур. Велику роль має таємна поліція, яка спроможна усунути або нейтралізувати політичних противників. Тим не менш, режими Марокко та Йорданії виглядають м’якішими, ніж режими Єгипту й Тунісу, які яскраво демонстрували «демократичну» авторитарність. Незалежно від форми правління (республіка чи монархія), наявності або відсутності парламентів¹, ті не мають суттєвого впливу, оскільки глава держави (президент або монарх) через історичні причини і традиції посідає центральне місце у системі органів влади. Основні закони закріплюють повноваження першої особи держави і відводять їй вирішальну роль у розробці та здійсненні державної політики у різних галузях, у призначенні та усуненні цивільних і військових посадовців. В якості вищого виконавчого та адміністративного органу в арабських країнах виступає уряд, який разом із главою держави визначає політику і слідкує за її реалізацією. Також уряд спрямовує, координує та здійснює практичну діяльність міністерств. Однак виконавча гілка влади не має ніякої самостійності по відношенню до глави держави. Особливо роль уряду обмежена у арабських монархіях, де функції кабінету міністрів зводяться до консультацій та рекомендації правителю з тих чи інших політичних питань. У тих країнах, де парламенти діють^{[738] [739], той чи інший законопроект раніше, ніж бути висунутим, має одержати схвалення глави держави, а законопроект, що суперечить позиції влади, не має шансів стати законом. В якості противаги нижній палаті парламенту в багатьох арабських країнах використовується верхня палата. Так, в Йорданії діє Сенат, члени якого призначаються королем, що дозволяє формувати цей орган влади з лояльних главі держави політиків. Як правило, ними стають відставні міністри, військові, дипломати та інші державні службовці, а також представники племінної аристократії. Арабські лідери часто вдаються до розпуску парламентів. Мінімізувати вплив опозиції у законодавчому органі влади главі держави в деяких арабських країнах дозволяють система визначення виборчих округів, процедура виборів до парламенту, а також практика резервування за релігійними та етнічними меншинами місць у парламентах.}

Ще однією особливістю політичної системи арабських країн є невисока роль партій у суспільно-політичному житті. В арабських республіках партії виступають радше в якості опори глави держави, як демократичний «фасад». На друге десятиріччя ХХІ ст. в більшості цих країн були прийняті спеціальні закони про політичні партії, націлені на максимальне обмеження свободи їх створення. Наприклад, у Тунісі воно, за Законом про партії, мало санкціонуватися постановою міністерства внутрішніх справ. Тому більшість новоутворених партій в арабських країнах є нечисленними, без чітко сформульованої програми і широкої соціальної бази. Навіть в тих арабських республіках, де багатопартійна система існує давно, відсутні юридичні гарантії конституційної свободи партій: дії контролюючих їх державних органів (відмова в реєстрації партії, призупинення її діяльності або розпуск) не завжди можуть бути оскаржені у судовому порядку. Законодавство сприяє забезпеченню панування у партійній структурі пропрезидентським партіям, які мають більшість голосів і в парламенті. Так, в Сирії роль правлячої партії - за Партією арабського соціалістичного відродження (БААС). Інші партії, чия діяльність дозволена сирійською владою - лише маскування фактично однопартійного режиму, що донедавна закріплювався Конституцією країни.

У більшості ж арабських монархій створення і діяльність політичних партій взагалі заборонені. Партії існують лише в Йорданії та Марокко. Проте в цих країнах, де найсильніше традиційне суспільство, партії мають незначну популярність. Населення в основному голосує за відомих в округах племінних та кланових лідерів, а не за партії. В Йорданії усі головні важелі влади зосереджені в руках Хашимітської династії, в Марокко - династії Алауїтів, в ОАЕ - ан-Нахайян, в Омані - Аль Бу Саїд, в Катарі - ат-Тані, в Бахрейні - аль-Халіфа, в Кувейті - ас-Сабах. В Саудівській Аравії влада перебуває в руках королівської родини ас-Сауд, до якої входять численні родичі короля. З них приблизно 50 емірів складають владну групу, яка вирішує всі справи держави і розподіляє посади. Правлячі родини арабських країн спираються на впливових шейхів племен, глав кланів. Представники племен призначаються до консультативних рад, обирають чиновницьку кар’єру, йдуть служити до армії.

Великий вплив військових на політичне життя - важлива риса політичної історії арабських країн у минулому столітті і на початку нинішнього^[740]. Чимало голів держав, які приходили до влади в результаті військових переворотів (приклади - президент Єгипту Гамаль Аб-дель Насер, лідер Лівії Муаммар Каддафі, президент Сирії Хафез Асад) були вихідцями із військового середовища або прослужили в армії кілька років, аби зміцнити свій авторитет серед населення і зв’язки з військовою елітою (король Йорданії Абдалла ІІ, президент Сирії Башар Асад). На відміну від Заходу, військові беруть активнішу роль у суспільному житті. Армії країн регіону, що розглядається, - сильно політизовані, в багатьох країнах цивільною владою не контролюються. В деяких країнах вони перетворилися фактично на один з найбільш ефективних державних інститутів або у єдиний дієздатний орган державного управління, тобто там діє у більшості випадків надзвичайна система гарантування стабільності суспільства. Особливості військово-цивільних відносин на Близькому Сході полягає у тому, що армія і спецслужби намагаються визначати специфіку основних політичних процесів, виступати гарантом політичного розвитку, політичної стабільності або втручатися у визначення напряму, швидкості проведення і послідовності етапів політичного поступу. Перетворившись на один із найпотужніших центрів впливу, армія і спецслужби стали організаторами низки політичних переворотів і заколотів (Сирія, Ірак, Єгипет, Ємен, Мавританія та ін.) або напряму втручалися у налагодження і підтримку внутрішньої стабільності (Алжир, Ірак, Ємен, Сирія). Прихід військових до влади в деяких країнах регіону (Єгипет, Сирія, Ірак) на певному, історично дуже короткому, етапі справив позитивний вплив на їх життя, ініціював зрушення у політичній структурі суспільства і врешті решт вплинув на вибір тієї чи іншої моделі розвитку. При цьому, з одного боку, таким чином вдалося зміцнити центральну владу, консолідувати суспільство і мобілізувати населення на вирішення гострих соціально-економічних проблем, з іншого боку, у тих державах регіону, котрі не змогли швидко відійти від такої моделі, надовго затвердився авторитаризм, причому здебільшого зовсім не в освічених формах, а розвиток демократичних інститутів управління і громадянського суспільства був перерваний.

Разом із тим в процесі модернізації арабських країн все більшу роль відіграють великі бізнесмени та чиновники -технократи. В аравійських монархіях впливові бізнесмени часто пов’язані із королівськими родинами. Наприклад, в Саудівській Аравії своїми особливими відносинами з представниками правлячої династії відомі сім’ї мільйонерів Фараон, Ха-шоггі, Саккаф та ін., які неодноразово займали посади радників саудівських принців.

Родинність, приналежність до клану досі є основою соціалізації в багатьох мусульманських країнах. В свою чергу, це означає, що особа ніколи не постає перед «публікою» відокремлено від клану. В арабських країнах політичні та релігійні рухи, професійні об’єднання і т. ін. будуються навколо ендогамних^[741] структур, що базуються на кланових зобов’язаннях, часто спільній, сімейній власності і родинної солідарності. Що стосується таких політичних неурядових інститутів та організацій, як опозиційні партії, преса, профспілкові об’єднання, так вони останніми роками активізувалися (хоча також часто існують на клановій основі), проте ще надто слабкі, аби бути аргументом в обстоюванні факту існування громадянського суспільства. До того ж практично у всіх арабських країнах величезне значення мають релігійні закони: шаріат не тільки не втратив свого нормативного значення, але й залишається досі для переважаючої більшості населення важливішим, ніж конституції, прийняті у ХХ ст. за зразками європейського права.

За умов існування багатоконфесійного та поліетнічного суспільства національним урядам не залишалося нічого іншого, ніж йти шляхом концентрації влади. Роздробленість та неоднорідність традиційного суспільства, відсутність в ньому соціальних сил, здатних повести за собою широкі маси населення, призводили до етатизму та авторитаризму. Саме сильна держава та авторитарні методи управління змогли мобілізувати ресурси, необхідні для певного розвитку економіки та забезпечити політичну стабільність в деяких арабських країнах впродовж десятиріч. Однак поступове наростання кризових явищ в економіці та політиці арабських країн в останні два десятиріччя ХХ ст. на тлі посилення міжетнічних та міжконфесійних протиріч, наростання міжарабських суперечок спонукали влади цих країн до перегляду попередніх політичних концепцій та внесення коректив у плани розвитку. У цей період під впливом внутрішніх складностей та демонстраційного ефекту демократизації в інших регіонах світу деякі арабські уряди спробували зміцнити свої позиції за допомогою змін у суспільно-політичному житті.

Період 1990-х рр. - початку ХХІ ст. в арабському світі відзначилися зростаючим динамізмом конституційного розвитку. В багатьох країнах у цей період приймаються нові конституції або вносяться суттєві поправки до діючих Основних законів^[742]. У більшості випадків в конституціях проголошувалася відданість загальновизнаним принципам і нормам захисту прав людини, Статуту ООН та інших міжнародних організацій. Разом із тим важливе місце у конституційному законодавстві посідає ісламський фактор. Зокрема це виявляється у конституційному закріпленні повноважень нових органів, наприклад Вищої ісламської ради, спеціального консультаційно-узгоджувального органу за звичай при главі держави і сформованого виключно на традиційних принципах ісламу. Хоча в більшості арабських країн були засновані сучасні державні інститути, закладені принципи політичних процедур являли собою не стільки місцеві форми модернізації, скільки спотворені на сучасний лад форми патріархальності. Вторгнення чужих традиційній мусульманській свідомості нових форм життя викликає роздвоєність у світосприйнятті великої частини населення цих країн.

В цілому ж впродовж 1990-2000-х рр. арабський Схід у політичному відношенні дрімав. Помірковано авторитарні режими в більшості країн демонстрували економічну і політичну стабільність, але наприкінці 2010 - на початку 2011 р. все змінилося. Арабський Схід несподівано прокинувся. В історію тогочасні події увійшли під назвою «арабська весна». Для її опису використовуються різні терміни-кліше: революція, бунт, політичне цунамі, повстання, переворот, пробудження, рух «фейсбуківської» молоді, громадянська війна тощо. Різнобій у термінології віддзеркалює не тільки інтелектуальну збентеженість, але й різнорідну суперечливу дійсність, яка стоїть за процесом глибоких змін арабського суспільств, кожне з яких і схоже, і не схоже на інших. В арабському світі мали місце три види повстань. Перший - це такі повстання, що злегка зачепили режими (заворушення та антиурядові маніфестації мали місце в Алжирі, Марокко, Мавританії, Йорданії, Іраку, Бахрейні, Судані, Лівані, Саудівській Аравії, Джибуті). Другий - це повстання, які призвели до повалення лідерів (Туніс, Єгипет, Ємен). Третій вид - ті, які призвели до громадянської війни (Лівія, Сирія).

Все почалося з того, що 17 грудня 2010 р. 26-річний безробітний випускник університету Мохаммед Буазізі спалив себе перед адміністрацією туніського міста Сіді. Акт відчаю став відповіддю на те, що напередодні поліція через відсутність ліцензії на торгівлю конфіскувала у молодого чоловіка намет, де він торгував овочами і фруктами. Спроби поскаржитися владі закінчилися тим, що його викинули із муніципалітету. Принижений і зневірений, позбавлений шматка хліба, молодий чоловік зчинив самогубство^[743]. Така жахлива смерть призвела до вибуху у туніському суспільстві, що пізніше назвали «жасминовою революцією». Впродовж наступних двох тижнів ще 6 молодих тунісців здійснили акти самоспалення на знак протесту проти тяжкого життя простих людей. Пізніше подібні акції мали місце і в інших арабських країнах. Продовженням стало те, що молодь почала трощити в столиці Тунісу та інших містах магазини, банки, а також вілли корумпованих чиновників та бізнесменів. Події у Тунісі розгорталися по висхідній, в результаті чого президент Зін аль-Абідін бен Алі, який правив країною 23 роки, мав тікати за кордон.

Туніський вибух виявився тою іскрою, яка підпалила вогнище народних виступів практично у всіх країнах Арабського Сходу. Режим президента Хосні Мубарака в Єгипті впав 11 лютого, а ще через два дні на сході Лівії почалися заворушення і демонстрації з вимогою відставки лідера країна Муаммара Каддафі. Протистояння влади і протестувальників набуло форми збройної боротьби. Військова інтервенція країн НАТО зробила вирішальний внесок у падіння і загибель лівійського лідера у жовтні 2011 р. У січні почалися потужні виступи у Ємені, Йорданії, Бахрейні, Марокко.

Не дивлячись на деяку схожість, некоректно ставити знак рівності між тим, що відбувалося у цих й інших країнах. В одних це - революційний рух молоді і середнього класу, як це найяскравіше виявилося у Тунісі та Єгипті. В інших, таких як Лівія та Ємен - повстанська активність племен, в третіх - бунт конфесійної групи (невдоволення шиїтської більшості правлячим сунітським режимом у Бахрейні). Інколи мало місце поєднання наведених факторів (протиріччя між фундаменталістським крилом ісламу та антимусульманськими настроями берберійських племен у Марокко). До цієї мішанини обставин додалися дії осіб під анархо-синдикалістськими гаслами та з лівацькими настроями, релігійних шейхів та культурних діячів, хитання армії між офіційною владою та революційними натовпами.

Безпосередньо напередодні «арабської весни» регіон демонстрував найкращі за три десятиріччя показники стабільного економічного зростання, причому це відносилося як до багатих нафтових країн, так і до позбавлених запасів «чорного золота». Попри збереження вельми значних відмінностей між країнами, їхня економіка впродовж останньої чверті століття суттєво просунулася вперед шляхом модернізації і зростання. У всіх країнах покращилася ситуація із реальними прибутками населення, забезпеченістю харчуванням, медичним обслуговуванням, доступом до освіти. Зрозуміло, що інде в світі були країни з кращими темпами, проте арабський регіон за низкою показників якості життя був попереду багатьох країн Південної Азії і Тропічної Африки.

Теоретики транзитології стверджують, що на межі тисячоліть в арабських суспільствах кризово поєдналися «переходи» трьох типів: економічного, демографічного, ідейного (у тому числі інформаційний аспект). Економічний перехід виявлявся у якісному перетворенні арабських економік у період 1990 - 2010 рр., пов’язаному з їх вимушеною модернізацією і адаптацією до світових економічних трендів (глобалізації, інтеграції, лібералізації, технологізації, зміни балансу сил у світовій економіці). Внутрішньоекономічне становище арабських країн стало більше, ніж будь-коли раніше залежним від світового ринку. Економічний перехід вплинув, зокрема, на загальне підвищення життєвого рівня місцевого населення, соціальну мобільність і зростання матеріальних й духовних запитів. Що стосується демографічного переходу, так слід зазначити, що у більшості арабських країн процеси модернізації призвели до помітного подовження очікуваної тривалості життя (до 70 років) і вступу в активне життя величезної кількості молодих людей, для яких можливості самореалізації виявилися дуже обмеженими. Це призвело до соціальної відчуженості й радикалізації частини молоді, бажання змінити існуючі соціальні парадигми.

Дуже важливими виявилися зміни, пов’язані з ідейним переходом, що в арабських країнах випливає з попередніх двох і виявляє себе у зламі традиційної і широкому розвиткові індивідуалістично орієнтованої системи цінностей, а також відповідній зміні норм поведінки. Насамперед це пов’язано із фундаментальними змінами в середині арабських суспільств: як з ендогенними (економічні умови, демографічні тенденції, зростання грамотності і самосвідомості ширших верств населення, для яких рамки соціальних й економічних можливостей, що надавалися існуючим устроєм суспільства, виявилися вузькими), так і зовнішніми впливами на ситуацію в арабських суспільствах (проникнення західної культури, стереотипів і цінностей, доступність інформації і засобів організації мас, зростання чисельності працюючих за кордоном, залежність режимів від зовнішніх союзників, імпорту продовольства тощо). Відбувається значне збільшення міри свободи, як у виборі індивідуальних цілей, так і в обранні засобів їх досягнення, не виключаючи руйнування традиційних підвалин і насильницької зміни влади.

Інакше кажучи, під впливом загальносвітових процесів і тенденцій у регіоні впродовж тривалого часу вже складалися об’єктивні передумови для переходу до більш сучасного типу відносин у суспільстві, більшої соціальної мобільності громадян, відкриття можливостей росту (кар’єрного, економічного, духовного) для його членів. Потреба у соціальній модернізації диктувалася результатами економічного розвитку останніх десятиріч і вдосконаленням ринкових умов.

Виявилося, що у сучасних арабських суспільствах у діалектичній єдності і протиборстві зустрілися два потужних культурно-цивілізаційних компонента: один, що базується на традиційних ісламсько-арабських цінностях, другий - «орієнтований на європейський лад», модернізаційний, який сформувався ще у ХІХ ст. і зміцнився за часів колоніального панування. У період «арабської весни» обидва компонента зійшлися у необхідності глибоких політичних змін і почали добиватися зміни влади. Ісламські організації і ліберальні демократичні рухи виявилися однаково опозиційними своїм урядам.

Протестні рухи не мали чіткої структури, єдиного керівництва, програми та плану дій. Вимоги повсталих: покращення умов життя; створення робочих місць; відсторонення від влади диктаторів, які засиділися при владі^[744], їхніх кланів і родин, найближчого оточення; реформування контрольованих ними інститутів (урядів, парламентів, партій, керівництва силових структур). Загальний настрій добре характеризується гаслом: «Ми хочемо змін!». Східними рисами подій у різних країнах стали інструменти мобілізації і форми соціального та політичного активізму. «Арабську весну» інколи називають «мережевою революцією» через те, що в організації рухів були задіяні найновіші інформаційно-комунікативні технології: Інтернет і соціальні мережі, такі як «Фейсбук», «Твіттер», «Ю-Тьюб». Створені на Заході, де найпершою цінністю виступає індивідуалізм, особистість і приватні інтереси, на Сході, де сильні общинні настрої, соцмережі та блоги у повній мірі розкрили свій потенціал, а саме можливість пошуку однодумців, організації акцій та виступів в обхід влади. Тепер не треба по конспіративних квартирах збирати революційно налаштованих соратників у боротьбі. Достатньо лише запостити на своєму мікроблозі відповідний заклик, і ті, кому він адресований, обов’язково його одержать. Свою роль також відіграв стільниковий зв’язок. Неабияке значення мала та обставина, що люди в арабських країнах завдяки телебаченню та Інтернету побачили, як живе решта світу із вражаючими відмінностями побуту та політики. Виявилося, що набагато краща ситуація склалася в ряді держав, як не так давно також вважалися відсталими (країни Азіатсько-тихоокеанського регіону, наприклад).

Але не треба надто перебільшувати значення новітніх комунікацій. При тому, що наприкінці першого десятиріччя ХХІ ст. середньосвітовий показник доступу до Інтернету становив 29%, в Іраку, Ємені, Мавританії та Джибуті він становив лише 1 - 3 %, в Алжирі, Сирії, Єгипті - 14 - 20 %, в Тунісі, Марокко, Кувейті, Саудівській Аравії, Омані - приблизно 33%. Молода генерація, озброєна новітніми комунікаційними технологіями, радше виступила як запал, а масовий вибух забезпечили маси бідноти, яка доступу до Інтернету не мала. Набагато більшу роль відіграли традиційні механізми, в першу чергу консолідація протестної маси, яка за звичай збирається на п’ятничну молитву у мечетях.

У зв’язку із «арабської весною» виявилися досить сильними дві конспірологічні концепції. Перша стосовно активної участі Заходу, зокрема США у підготовці і проведенні акцій протесту за допомогою новітніх технологій, того ж Інтернету¹. Друга - стосовно організуючої ролі ісламістських сил. Проте і для перших і для других революційний вибух в арабських країнах виявився цілковитою несподіванкою, що ще раз довело: влаштувати революцію із-зовні неможливо, якщо до неї немає передумов і настроїв в середині країни.

Події кінця 2010 - 2011 рр. мали різні наслідки, як найближчі, так і віддалені. Позначилося декілька сценаріїв стосовно подальшого розвитку: збереження позицій правлячих режимів (деякі монархії спромоглися здійснити певні заходи політичного і соціального плану, що пом’якшили напругу - незначні реформи, виділення коштів на соціальні програми^{[745] [746]} тощо); нова (можливо, військова) диктатура, ісламістський режим, демократичний режим, некерованість і хаос. У різних країнах все це мало місце. Нестабільність політичної ситуації не може не впливати на економічне становище і навпаки. За оцінками експертів Міжнародного валютного фонду, економічні збитки від революцій в арабських країнах становили понад 55 млрд. доларів. Події на Арабському Сході уповільнили вихід із світової фінансово-економічної кризи. Посилення в регіоні нестабільності вимагали від західних країн спрямовувати сили і кошти на протидію радикалізму та терору, а також на підтримку поміркованих

режимів, і відповідно, вкладати менше коштів у розвиток власних економік та надання гуманітарної допомоги бідним країнам. До цього додалася потреба у кредитах в тих держав, по яких прокотилася революційна хвиля. Неабияке значення має посилення міграційних потоків до розвинених, насамперед європейських, країн з регіону, охопленого нестабільністю.

Попри те, що регіон має велике значення для світового співтовариства, він сприймається як проблемний. Уявлення про Арабський Схід пов’язані не тільки із соціально-економічною відсталістю, корупцією, проблемами з демократією, недодержанням громадянських свобод, але й із релігійним екстремізмом, тероризмом, численними збройними конфліктами. У цього регіону репутація світової порохової діжки. Тут відбулося розбалансування регіональних механізмів. Виникли загрози безпеці для всіх, різко загострилися сплячі протиріччя.

І у проблемах зовнішньої політики на одному з чільних місць - іслам. Він сприймається його послідовниками як «найправильніша» релігія в світі, що дає їм підставу усвідомлювати власну виключність, необхідність підтримувати єдиновірців у різних частинах земної кулі, захищати мусульманський світ від агресії із-зовні, сприяти поширенню своєї віри. Дехто з ідеологів ісламізму вважає, що світ буде врятований від «скверни» і «гріховності», якщо прийме «єдино правильну віру». У зв’язку з цим виникло поняття «ісламська глобалізація». Головний глобальний проект ісламістів - створити державу, яка не визнає національних кордонів. Сенс ідеї халіфату полягає у запереченні кордонів Іраку, Сирії, Палестини, Йорданії та ін. Треба всім об’єднатися і створити ідеальну державу, де пануватиме шаріат. Тобто держава за середньовічним зразком, хоча атмосфера в Арабському халіфаті у Середні віки була на декілька порядків більш терпима, ніж дикість і жорстокість сучасних ісламістів з організації «Ісламська держава».

Біля витоків цього ісламістського терористичного угрупування стояв колишній регіональний осередок «Аль-Каїди» - «Аль-Каїда у Межиріччі», на зміну якому прийшла спочатку «Аль-Каїда в Іраку», потім «Ісламська держава в Іраку і Леванті^[747]», а від 2014 р. організація взяла назву «Ісламська держава», відмовившись від географічного прив’язування. Важливо підкреслити, що це - сунітська організація. І жодний уряд оточуючих її території сунітських арабських держав не впевнений у лояльності і достатній мотивації власних військ. Її ідеї спираються на досвід прихильників панісламізму початку і середини ХХ ст., зокрема про «перемогу ісламу», об’єднання мусульманських народів, які являтимуть «єдину націю» в межах однієї держави. «Ісламська держава» не схожа на напівміфічну «Аль-Каїду», яка ховалася десь у неприступних горах і час від часу нагадувала про себе спорадичними вилазками у тій чи іншій країні світу. «ІД» - потужна структура, яка спромоглася створити на завойованих землях, насамперед в Сирії (третина території), державу із армією, системою політичної влади, бюджетом. Це об’єднання стало орієнтиром для багатьох мусульман по усьому світу, які марять ідеями ісламського відродження у боротьбі проти Заходу. І тих, хто з ним. Тобто «ІД» являє собою міжнародну загрозу. Особливо якщо мати на увазі ісламістський тероризм, розсіяний практично повсюдно. Відповіддю демократичного світу на терористичні загрози, які несе світу «ІД», стало створення антиісламської коаліції у серпні 2014 р. на чолі із США. 11 вересня 2014 р. десять арабських держав: Бахрейн, Єгипет, Ірак, Йорданія, Кувейт, Ліван, Оман, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, які не погоджуються на спосіб існування, пропонований активістами Ісламської держави, зголосилися об’єднати зусилля з коаліцією у боротьбі із названою загрозою¹.

Треба відзначити, що деякі арабські країни традиційно орієнтовані на Захід (Єгипет, Марокко, Саудівська Аравія, інші монархії Перської затоки), в інших - сильні антизахідні настрої (Ліван, Судан, Сирія). Але в деяких питаннях їхні позиції близькі. Одним з таких питань є палестинська проблема та арабо-ізраїльський конфлікт. Дата проголошення єврейської держави 14 травня 1948 р. щорічно відзначається в арабському світі під назвою «Ан-Накба» (катастрофа). Із пам’яті арабів не стерті приниження через поразки від ізраїльської армії в ході неодноразових війн і сутичок. Ненависна єврейська держава вгніздилася у самому центрі арабського світу. До того ж на її території опинився Єрусалим^{[748] [749]. Ізраїль для арабів є представником і форпостом Заходу, насамперед США. Американців звинувачують у тому, що за їх сприяння євреї захопили Святу землю. Майже одностайно всі мусульмани світу вбачають у цьому трагедію і ганьбу своєї віри. Це є найважливішим аргументом необхідності боротьби проти Заходу, оскільки той позбавив мусульман гідного місця в світі. Оскільки мусульмани вважають, що тільки їх віра є істинною, то панувати мають вони - “обрані”. Проте тон в світі задають “невірні, і в цьому полягає страшне приниження. Проти нього має вестися боротьба різними методами, у тому числі і терористичними.}

Тероризм - явище складне і багатоаспектне¹. Звернемо увагу на ту обставину, що нафтодолари із заможних країн широким потоком йдуть на його підтримку. Яскравим прикладом може бути діяльність керівника «Аль-Каїди» саудівського мільярдера Усами бен Ладена^{[750] [751]. Але не тільки економічні фактори мають значення. Звичайно, злиденність, знедоленість, відчай - це живильне середовище для тероризму. Дуже часто у ньому виявляється прагнення до самореалізації тих людей, які такої можливості позбавлені. Але, як свідчать соціологічні дослідження, чимало терористів з арабських країн походять зовсім не із злиденних прошарків суспільства, а із освіченого середовища. Це - сини вельми заможних людей, «цвіт місцевої інтелігенції», вони мають хороші професії, вчилися у західних країнах. Для них важлива «боротьба за гідність і справедливість». Це - люди безжальні і безстрашні, готові померти за ідею.}

75% терористичних актів припадає на Ірак, Афганістан, Нігерію, Сирію і Пакистан. Тільки 2,1 - 2,3 % від всіх терактів в світі відбувається у розвинених країнах. Кількість жертв терактів в Індії перевищує європейський рівень в 10 - 100 разів (залежно від року). Війна насправді йде проти мусульманських країн, проти тих, хто не згоден із засадами організаторів терористичних актів. Влаштовуючи їх в європейських країнах, терористи розраховують на розпалювання ненависті і посилення військових дій Заходу на Близькому Сході. Це - їхня мета. Розлючені терактами, європейські країни посилюватимуть військовий тиск на Близьких Схід, підтримуючи його у стані війни і надаючи місцевим лідерам можливість зберігати високі рейтинги за рахунок протистояння «білому дияволу», який бомбить мирних арабів, а також вплив, владу, контроль грошових потоків, можливість вести кримінальний бізнес з усім світом. Однак терористи вбивають і своїх єдиновірців. У засобах масової комунікації демонструються жахливі сцени, коли відрізають голови шиїтам, аби підбурити їх на боротьбу. Мета - підняти на боротьбу і суннітів, яких більше, і на чолі яких стоїть «ІД». Після кожної жорстокої акції (відрізання голів, спалювання у клітці, вибухів), продемонстрованої в інтернеті, число прибічників зростає. Сьогоднішній тероризм має тисячу облич. Терористичні угрупування не мирять між собою, конкурують у торгівлі нафтою¹, зброєю, наркотиками - у тому числі з європейськими постачальниками і покупцями (не дивлячись ні на які системи контролю).

На межі тисячоліть міжнародна політика обертається навколо контролю над ресурсами, насамперед, енергоносіями^{[752] [753]. Перська затока - найбільша в світі їх зона, що знайшло відображення у назві Петролістан, запущеній американцями. На країни Затоки (Саудівська Аравія, Іран, Ірак, Кувейт, Бахрейн, Катар та ОАЕ) припадає приблизно 66 % запасів нафти. Саудівська Аравія є світовою нафтовою супердержавою (22,3%). Іран і Катар посідають відповідно друге і третє місце за запасам природного газу після Росії. Однак ресурси останньої швидко вичерпуються. США, на які припадає лише 2 % світових запасів нафти і приблизно 8% від світового видобутку газу, є абсолютним лідером у світовому споживанні «чорного золота» (наприкінці 2000-х рр. - 25%). Тому Сполучені Штати прагнуть до тотального монопольного контролю найбільших регіонів видобутку та світових комунікацій транспортування нафти і газу, а також руху капіталу та енергетичних потоків Європейського Союзу, Росії та Китаю - своїх основних конкурентів. Останнім часом помітне зростання потреб в енергоносіях КНР, що веде дипломатичну гру і водночас будівництво магістралей в напрямку Петролістану. Тобто, у цьому регіоні сходяться насамперед економічні інтереси Америки, Росії та Китаю, до яких додаються претензії на лідерство місцевих потужних держав, єдність між якими підривається давнім шиїто-суністським суперництвом.}

Однозначно можна визначити, що в арабському світі вирує криза, проте загальна картина є дуже неясною: процеси настільки складні і комплексні, що потрібен час на їх осягання. Традиційні країни із населенням, що, з одного боку, віддане найконсервативнішій з усіх релігій, а з іншого, у більшості своїй молоде і певною мірою модернізоване, втягнені у вир політичних катаклізмів. Події на Арабському Сході показали, що за сучасних умов народне невдоволення викликають не тільки і не стільки всезагальна бідність і тяжке економічне становище населення (хвилювання спалахнули у тому числі, і в більш-менш благополучних у цьому відношенні країнах). Вкрай негативно сприй­мається несправедливий розподіл прибутків між різними прошарками населення. Цю обставину слід враховувати політичним елітам багатьох держав. Адже для розв’язання соціально-економічних проблем, які стали у більшості випадків основною причиною соціального вибуху в арабському світі, необхідне суттєве коректування обраної цими країнами моделі розвитку. Прагнення більшої соціальної справедливості з боку різних верств населення може обернутися масовими вимогами не тільки відмови верхівки правлячих режимів від політичної влади, але й перерозподілу частки національного економічного багатства, в тому числі власності і прибутків від експлуатації ресурсів, що може призвести до нового витку хвилювань і безладу. Тобто потужний соціальний підтекст «арабської весни» не менше, а, можливо, й більший, ніж політичний.

Політологи вважають, що «арабська весна» не закінчилася: її мутація полягає у тому, що в ній йде постійний кругообіг гравців. Дехто раптом виходить на поверхню, як це відбулося у Тунісі та Єгипті, коли на перший план вийшла незадоволена сучасна молодь. Потом раптом цю протестну хвилю осідлали ісламісти, вони прийшли до влади. Десь вони утрималися і самі змінилися, пішли на серйозні компроміси, довели, що поміркований політичний іслам можливий - як в Тунісі. А в інших місцях забули про сучасну молодь, яка прагне свободи і справедливості, і на вулиці вийшли носії архаїчного начала, такі як «Брати-мусульмани», як у Єгипті. Потім їх зламала нова протестна хвиля, прийшли військові режими. Але це не повторення того, що було за часів попередніх диктаторів, а щось інше. В деяких країнах «арабська весна» захлинулася. Причому це необов’язково багаті держави Аравійського півострову, які витратили величезні ресурси, аби притушити протестну хвилюю Це - і дві монархії - Йорданія і Марокко, не маючи великих ресурсів, спромоглися впоратися із початком «арабської весни». Високий рівень легітимності режимів у поєднанні із гнучкістю і готовністю проводити реформи (нехай і незавершені) допомогли їм вижити.

Соціально-політичний розвиток більшості арабських країн на початку ХХІ ст. визначається двома тенденціями: з одного боку, певною лібералізацією та демократизацією, а з іншого - піднесенням ісламізму. Саме модернізація на західний манер, яка у наборі настанов передбачає врешті решт і демократизацію, викликала опір великої більшості населення, яке не вписалося у нові умови^[754] і підтримало ісламістські сили. Разом із тим самі мусульманські ідеологи відчувають необхідність оновлення, як вони його називають «тадждид», вкладаючи у це поняття не тільки релігійний, а й соціально-політичний сенс. Якщо у вузькішому значенні «тадждид» - свого роду ідеологічна база процесу «оновлення», що носить характер явно регресивної утопії, так інструментом її практичної реалізації виступає «джихад» - «священна війна», яка може бути оголошена не тільки зовнішнім ворогам, а й корумпованим урядам, які не дотримуються заповітів ісламу в мусульманському світі: «Джихад - це не тільки війна з кафірами («невірними»), але й боротьба проти фесада (хабарництва, безладу, зла), проти тих правителів, які вчинили злочини», - кажуть мусульманські ідеологи.

Г оловне питання країн регіону: як сумістити збереження стабільності за умов, коли конче необхідні зміни? Цього дуже непросто досягти, оскільки треба вирішувати масу проблем, пов’язаних із неефективністю господарських та інституціональних місцевих моделей. На теперішній час арабські країни за темпами свого технологічного, економічного і соціально-політичного розвитку слабко вписуються в реалії сучасного світу.

Література

Аксененок В. Восстание арабов / В.Аксененок [Эл. ресурс]. - Режим доступа: //http://www/globalaffairs.ru/number/Vosstanie-arabov-15100

Арістова А. Сучасні трансформації політичного ісламу /А.Арістова //Релігія та Соціум. - 2011. - № 2.

Бирюков С. В. Патримонализм vs султанизм: «Арабская весна» и судьбы традиционного господства /С.В.Бирюкова //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2013. - № 6.

Васильев А. М. Цунами революций /А.М.Васильев // Азия и Африка сегодня. - 2011. - № 3.

Васильев А. М. Цунами революций не спадает /А.М.Васильев // Азия и Африка сегодня. - 2011. - № 6.

Волович О. Особливості глобалізаційних процесів в арабському світі та їх урахування в близькосхідній політиці України /О.Волович [Ел. ресурс]. - Режим доступу: //http://old.niss.gov.ua/monitor/october09/05.htm

Геллнер Э. Посттрадиционные формы в исламе: бега и торговля, голоса избирателей и арахис /Э.Геллнер //Неприкосновенный запас. - 2002. - № 26 (6).

Горбач О. Арабсько-мусульманська культура та іслам: політологічні аспекти /О.Горбач //Українська національна ідея: реалії та перспективи. - 2013. - Вип. 25.

Горобець І. «Ісламська держава Іраку і Леванту» як проблема сучасних міжнародних відносин /І.Горобець, А.Мартинов //Зовнішні справи. - 2016. - № 10.

Гуцало С. Цивілізаційні цінності арабського суспільства і світоглядна культура особистості в арабських країнах (історична традиція, змістовний генезис, політичний контекст) /С.Гуцало // Глобальна периферія в XXI ст.: засади, закономірності та умови цивілізаційного ренесансу : збірник наукових праць. / Держ. установа "Ін-т всесвіт. історії НАН України" ; [редкол.: Гура В.К. та ін.]. - К., 2014.

Демченко А. В. Внутренние факторы формирования внешней политики стран Арабского Востока /А.В.Демченко [Эл. ресурс]. - Режим доступа: //http://www/perspektivy. info/oykumena/ azia

Жукорська Я.М. Ліга арабських держав: питання розвитку та перспективи /Я.М.Жукорська // Актуальні проблеми правознавства. : збірник наукових праць /

Терноп. нац. екон. ун-т, Юрид. ф-т. - 2016. - Вип. 1.

Звягельская И. Д. Архаизация в арабском мире: после и вместо революцій /И.Д.Звягельская // Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2015. - №4.

Исаев Л. «Арабская весна» и исламское государство /Л.Исаев //Неприкосновенный запас. - 2013. - № 91 (5).

Исаев Л. «Исламское государство»: очередная версия /Л.Исаев //Неприкосновенный запас. - 2015. - № 99(1).

Іщенко М. Арабський світ від минулого до сьогодення /М.Іщенко // Світогляд. - 2016. - № 5. Кепель Ж. К мусульманской демократии? /Ж.Кепель //Неприкосновенный запас. - 2002. - № 26 (6).

Краснюк І.В. Наслідки арабської весни в політиці Близького Сходу /І.В.Краснюк // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2016. - Вип. 23, ч. 2 : Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід.

Кривега Л.Д. Арабский світ: напрямки змін /Л.Д.Кривега [Ел. ресурс]. - Режим доступу: //http://www.confcontact.com/2012_10_04/ff3_krivega.htm

Крылов А.В. Роль религиозного фактора в «арабской весне» /А.В.Крылов // Вестник МГИМО-Университета. - 2015. - № 4.

Кузнецов А.А. О влиянии шиитско-суннитских противоречии" на ближневосточную геополитическую ситуацию /А.А.Кузнецов // Вестник МГИМО-Университета. -2014. - № 3.

Кушніренко В. Держава в політичній історії ісламу: проблема осучаснення традиційної моделі /В.Кушніренко. - К., 2011.

Ланда Р. Г. Исламизм и арабская “политическая весна” /Р.Г.Ланда //Восток. Афро­азиатские общества: история и современность. - 2014. - № 1.

Мельянцев В.А. Арабские страны: кризис модели развития /В.А.Мельянцев //Азия и Африка сегодня. - 2012. - № 5.

Мельянцев В.А. Причины и факторы экономического отставания в арабо­мусульманском мире /В.А.Мельянцев //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2014. - № 4.

Мирский Г. Исламский фундаментализм, сунниты и шииты /Г.Мирский //Мировая экономика и международные отношения. - 2008. - № 10.

Мирскпй Г. И. Ближний восточный диван. Полемические очерки об арабских революциях /Г.Мирский /Вестник Европы. - 2011. - № 31-32.

Мирский Г. Драма Арабского Востока /Г.Мирский //Мировая экономика и международные отношения. - 2014. - № 11.

Наумкин В. Снизу вверх и обратно: «Арабская весна» и глобальная международная система /В.Наумкин [Эл. ресурс]. - Режим доступа:

//http://www/globalaffairs.ru/number/Snizu-vverkh-i-obratno-15277

Нечитайло Д. А. Грядет ли «век терроризма» и какова роль радикального исламизма в этом историческом процессе? /Д.А.Нечитайло // Азия и Африка сегодня. - 2009. - № 3. Сапронова М. А. Арабский мир. Реформы политического устройства /М.А.Сапронов //Азия и Африка сегодня. - 2009. - № 3.

Сеидова Г.И. Ислам и глобализация: за и против /Г.И.Сеидова //Век глобализации. - 2013. - № 1.

Скороход Ю. США і "Арабська весна" /Ю.Скороход // Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2015. - Вип. 125, (ч. 1).

Смирнова К. Є. Тенденції та чинники розвитку революційних конфліктів у країнах арабського сходу в період «арабського пробудження» /К.Є.Смирнова //Гілея. - 2015. - Вип. 97.

Ткаченко А. Проблемы модернизации арабского мира /А.Ткаченко //Азия и Африка сегодня. - 2004. - № 4.

Федорченко А.В. Феномен «Исламского государства» /А.В.Федорченко, А.В.Крылов //Вестник МГИМО-Университета. - 2015. - № 2.

Фитуни Л. «Арабская весна»: трансформация политических парадигм в контексте международных отношений /Л.Фитуни //Мировая экономика и международные отношения. - 2012. - № 1.

Швед В.О. Геополітичний контекст сучасних змін в арабському світі /В.О.Швед //Науковий вісник Дипломатичної академії України - 2014. - Серія "Історичні науки" - Вип. 21. - Ч. 1.

Швед В. Основні моделі розвитку Арабського світу у контексті сучасних викликів /В.О.Швед [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://islam.in.ua/ua/analiz/osnovni-modeli- rozvytku-arabskogo-svitu-u-konteksti-suchasnyh-vyklykiv

Швед В.О. "Арабська весна" у контексті сучасного трансформаційного процесу на Близькому і Середньому Сході /В.О.Швед // Проблеми всесвітньої історії. - 2016. - № 1. Шишкина А.Р. Цивилизационный аспект формирования гражданского общества в арабских странах /А.Р.Шишкина //Азия и Африка сегодня. - 2016. - № 4.

Шкляж Й.М. Арабський світ: політичний іслам та суспільство /Й.М.Шкляж [Ел. ресурс]. - Режим доступу: //lib.chdu.edu.ua/pdf/naukpraci/politics/.../12-1-3.pdf

Якубович М. Плоди Арабської весни /М.Якубович // Український тиждень. - 2017. - № 1/2. Blaydes L. Elite Competition, Religiosity, and Anti-Americanism in Islamic World /L. Blaydes, D.A.Linzer //American Political Science Review. - 2012. - Vol. 106. - Issue 2.

Brownlee J. Tracking the "Arab Spring": Why the Modest Harvest? /J. Brownlee, T.Masoud, A. Reynolds //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 4.

Dunne M. After the Arab Spring: Caught in History's Crosswinds /M.Dunne //Journal of Democracy. - 2015. - Vol. 26. - Issue 4.

Fradkin H. Arab Democracy or Islamist Revolution? / H. Fradkin //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 1.

Gerges F.A. The World Accjrding to ISIS /F.A.Gerges //Foreign Policy Journal. - 2016. - March, 18.

Jones S. G. Democracy in the Arab World Still a Mirage //Foreign Affairs. - 2016. - March 17.

Revkin M. ISIS' Social Contract. What the Islamic State Offers Civilians /M. Revkin // Foreign Affairs. - 2016. - January, 10.

Robbins M. After the Arab Spring: People Still Want Democracy / M. Robbins //Journal of Democracy. - 2015. - Vol. 26. - Issue 4.

Smalls M. Islamism and Its Inclinations /M. Smalls //Journal of International Affairs. - 2016.

- Vol. 69. - Issue 2. - Spring - Summer.

Stepan A. Democratization Theory and the “Arab Spring” / A. Stepan, J. J. Linz //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 2.