Арабська Республіка Єгипет

Єгипет називають «головою арабського світу», чим визнається ключове місце країни у регіоні. Це - міст між Азією та Африкою, між арабським Сходом - Машриком та арабським Заходом - Магрибом.

Першим кроком на шляху оновлення було повалення компрадорського монархічного режиму короля Фарука, який перебував під контролем Великої Британії. Акцію здійснила у 1952 р. патріотично налаштована організація «Вільні офіцери» на чолі з Гамаль Абдель Насером. У 1953 р. Єгипет був проголошений республікою президентського типу^{[755] [756], і перші чотири президенти - Муххамад Нагіб (1953 - 1956 рр.), Г.А.Насер (1956 - 1970), Муххамад Анвар ас-Садат (1971 - 1981) і Муххамад Хосні Саїд Мубарак (1981 - 2011) були вихідцями з військового середовища. Кожен з них мав своє уявлення про майбутнє батьківщини і вважав, що армія як загальнонаціональна сила може сприяти модернізаційному ривку країни. Перший домігся угоди про виведення англійських військ. Другий намагався модернізувати країну некапіталістичними методами під керівництвом держави за підтримки з боку Радянського Союзу. Ця політика Г.А.Насера одержала назву «арабський соціалізм» і закінчилася із його смертю, хоча ст. 1 Конституції до 2007 р. проголошувала: «Арабська Республіка Єгипет - демократична соціалістична держава, заснована на союзі трудових сил народу».}

Створений за часів другого президента державний сектор, що складав 95% усього економічного комплексу, виявився неефективним. Тому третій єгипетський президент Анвар Садат відмовився від курсу свого попередника і проголосив політику «інфітах» (відкритих дверей), що означало роздержавлення в господарській сфері і залучення іноземного капіталу, тобто перехід від соціалістичного економічного механізму до ринкового.

При ньому перехід до ринкової економіки продовжився, однак із суттєвими корективами. Зокрема, перед судом постали ті «нові єгиптяни» (в країні їх називали «жирними котами»), серед них - і брат президента А. Садата, хто швидко збагатився нечесним шляхом. Водночас суттєві пільги одержували підприємці, які вкладали кошти не у торгівлю і будівництво, а в реальне виробництво. Президент спромігся покращити міжнародні відносини. Хоча він продовжував орієнтацію на Сполучені Штати Америки, які надавали суттєву фінансову допомогу (лише на військові потреби - 1,3 млрд. дол. щорічно), все ж вдалося налагодити стосунки із арабськими країнами. Єгипет повернули до Ліги арабських держав, звідки його виключили через «негідну політику А.Садата».

З метою залучення інвестицій до єгипетської економіки були створені привабливі умови - фіскальні та інші пільги.

Міжнародні фінансові інститути - Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції та розвитку запропонували свої рецепти, до яких єгипетське керівництво внесло суттєві корективи у відповідності до реальної ситуації в країні. Так, було відкинуто наполегливу пропозицію девальвувати місцеву валюту. За власним, ретельно продуманим графіком проводилася приватизація державного сектору.

З кінця 1990 -х рр. економіка країни знаходилася на підйомі, а після 2004 р.^{[757] [758] переживала справжній бум. Напередодні настання світової фінансово- економічної кризи 2008 р. темпи зростання валового внутрішнього продукту в Єгипті перевищували 7%, за роки кризи вони знизилися на 2%, проте все одно залишалися високими. ВВП у 2010 р. оцінювався у суму 496,6 млрд. дол., ВВП на душу населення - 6347 дол. В єгипетській економіці важливе значення належить Суецькому каналу, через який проходить від 8 до 10% світової морської торгівлі, що дає приблизно 5 млрд. дол. щорічно. Через цей канал та Суецько-Середземноморський трубопровід переправляється до 4,5 % світової добової потреби в нафті. Єгипет сам має невидатні, проте вельми прибуткові родовища нафти та газу. Головним споживачем видобутку з них є Ізраїль. Надзвичайно велику роль останніми десятиріччями відігравав туристичний бізнес. Постійно за кордоном, переважно у багатих на нафту сусідніх країнах, працює понад 2 млн. гастарбайтерів, перекази від яких є суттєвим джерелом надходження іноземної валюти до Єгипту. Ще одним важливим сектором економіки виступає аграрний, зокрема вирощування і переробка бавовни.}

Здійснення реформ мало позитивні результати з точки зору макроекономічних показників, однак вони мало що давали «людині з вулиці». Тому президент поставив завдання: досягти різкого розширення виробництва¹ і як наслідок - підвищення життєвого рівня населення. Х. Мубарак обрав таку тактику: проводити реформи повільними темпами, водночас зберігаючи політичну стабільність завдяки раціональному використанню субсидій на підтримку бідноти. Президент підкреслював, що хліб для малозабезпечених верств - це не економічна, а політична та соціальна категорія.

До останнього часу перебування на посаді четвертого президента в Єгипті діяла система продовольчих субсидій. Вона поділялася на два види. Перший - субсидіювання хліба «баладі», ціна якого від 1989 р. утримувалася на рівні 5 піастрів^{[759] [760] за корж вагою 130 г. Цей вид субсидій носив всезагальний характер, тобто кожен житель країни мав право щоденно купувати по 20 коржів «баладі» за низькою ціною у державних магазинах. Навіть у пік світової кризи 2008 р. будь-який єгиптянин міг купувати щоденно на 1 фунт (на той час - приблизно 1,5 грн.) 20 коржів - 2,6 кг. хліба. Другий вид субсидій - раціонні картки. Вони давали змогу сім’ям щомісячно купувати певну кількість деяких базових продовольчих товарів, таких як цукор, олія, рис, за низькими цінами. Спочатку такими картками користувалися 39,5 млн. громадян, пізніше їх чисельність зросла до 63 млн. Таким чином, 100% населення Єгипту були забезпечені дешевим хлібом, і майже 80% купували за низькими цінами цукор, олію та рис. Решту продуктів треба було купувати за комерційними цінами, звичайно, вищими. Однак слід звернути увагу на те, що рекомендована Всесвітньою організацією охорони здоров’я норма середньодушового споживання продовольства складає 2,3 - 2,4 тис. ккал на особу на день.}

Політичній системі, яку створив Х.Мубарак, притаманний патерналістський характер. Це була авторитарна держава, яка склалася як «лідероцентристська» (така особливість є характерною для всіх арабських держав без виключення). На чолі її стояв сам президент, решта інститутів та органів влади відігравали підпорядковану, від початку другорядну роль. Президентська система спиралася на панування великої політичної партії. Такою стала створена у серпні 1978 р. Національно-демократична партія (НДП)^[761]. У січні 1981 р. її генеральним секретарем призначили Х.Мубарака (на той час він займав посаду віце-президента при А.Садаті). Раз у раз ця партія одержувала більшість місць у парламенті, або ж до неї приєднувалася більшість так званих незалежних кандидатів, які по суті виступали в ролі «резервістів» НДП. Попри незаперечну силу у політичній сфері Єгипту, партія не уникла деяких внутрішніх суперечностей, які особливо виразно позначилися у «нульових роках».

Починаючи з 2000 р. політичний вплив в середовищі націонал - демократів набирала так звана «молода гвардія» - бізнесмени, тісно пов’язані із Гамалем Мубараком. Їх перевага остаточно визначилася у 2004 р. із приходом на посаду прем’єр-міністра Ахмада Назіфа. Представники «нової гвардії» - прихильники економічного курсу, вигідного насамперед діловим колам, адже неоліберальний економічний курс мав обмежувати роль держави в економіці країни, що вочевидь завдавало шкоди інтересам старої політичної еліти. В свою чергу, бюрократичний апарат і роздутий державний сектор економіки - найважливіше джерело влади для старих політичних кіл.

Крім партії влади в країні легально діяло 19 політичних партій і ще дві організації - «Брати-мусульмани» та комуністи - напівлегально. Партії мали свої друковані органи, проте реального впливу на політичне життя не справляли. Однією з причин є неписьменність населення (за роки правління Х.Мубарака вона скоротилася з 50% до 30%). Крім того мала значення специфіка партійно-політичного життя тих часів. Зазвичай партії в Єгипті формуються не на політичній платформі, а навколо конкретного лідера. Більшість з них не мала відділень у провінціях. Надзвичайно складно було зареєструвати нову партію. Закон № 40 від 1977 р. «Про систему політичних партій» встановлював цілу низку вимог до принципів, завдань, програми, політики та методів здійснення партійної діяльності. Багато партій не реєстрували з причини того, що їхні цілі і завдання повторювали цілі та завдання вже існуючих партій, що заборонялося законом.

Напередодні повалення Х.Мубарака в країні діяла велика кількість політичних рухів ліберально-демократичної опозиції, найбільші з них - «Кіфайя» («Досить!»), «Аль-Гад» («Завтра»), молодіжний «Рух 6 квітня». З’явилися і дрібніші політичні організації лівого спрямування: «Революційні демократи», «Справедливість і свобода - рух за соціалістич­не оновлення» (група, яка відокремилася від «Революційних демократів») та ін. Вони виступала за розвиток демократії і додержання прав людини. Однак всі вони відрізнялися малою чисельністю та відсутністю масової підтримки з боку населення.

Найбільш впливовою опозиційною силою виступала Асоціація «Брати-мусульмани» (АБМ)^[762]. У 1970 - 1980-х рр. представники цієї

організації, заробивши капітал у нафтових монархіях Аравійського півострову, почали засновувати у Єгипті банки та інвестиційні кампанії, які будували свою економічну модель виключно на засадах економічних принципів Корану та Сунни. Наявність в ісламістів власних соціальних та фінансово-економічних структур, які існують паралельно із державними, свідчило про те, що це - серйозна організація. Вона розраховувала підмінити собою недієздатні або недостатньо ефективно діючі державні інститути у той момент, коли це виявиться можливим.

Х.Мубарак не міг не зважати на такий фактор у країні, де іслам - офіційна релігія і 95,4% населення вважають її «дуже важливою». Попри те, що його режим політологи називали «світським», таким він повністю не був. Багато законів походило з шаріату, сімейне право взагалі ґрунтувалося на ньому. Ст. 2 Конституції стверджувала: «...принципи шаріату є основним джерелом законодавства». Однак президент не міг не реагувати на протиправні дії радикальних ісламістів, одним з результатів яких стало вбивство президента А.Садата. Відразу після нього в країні було введено надзвичайний стан, який, за офіційною версією, мав допомагати боротися з тероризмом і зміцнювати стабільність в країні. Однак опозиція стверджувала, що його позитивні наслідки виявилися меншими, ніж негативи. Такий стан фактично вивів спецслужби з-під контролю судової влади, а це створювало сприятливу ситуацію для сваволі та порушення прав людини: несанкціоновані арешти, катування ув’язнених і підозрюваних, таємні судові процеси у судах держбезпеки, втручання у приватне життя, заборони опозиції проводити масові мітинги і демонстрації, що фактично замикало політичні партії в їхніх офісах, цензура у засобах масової інформації тощо. Опозиція наполягала: влада використовує надзвичайний стан у своїх інтересах.

Починаючи з 2005 р. у політичному житті Єгипту виявилися деякі зрушення. 26 лютого 2005 р. Х.Мубарак у своєму виступі у Менуфії заявив, що вніс до Народних зборів пропозицію щодо змін ст. 76 Конституції і проведення надалі прямих президентських виборів на альтернативній основі¹. Парламент поправку прийняв, однак опозиція помітила її вади. Згідно нової редакції ст. 76-ої, до участі у найближчих виборах президента допускалися лише кандидати, які були членами керівництва офіційно зареєстрованих політичних партій. Надалі передбачалося, що кандидата на посаду президента зможуть виставляти тільки ті парії, яку одержать не менше 5% місць у Народних зборах та Консультаційній раді (Шура - верхня палата парламенту). За результатами парламентських виборів кінця 2005 р. жодна партія, окрім правлячої НДП, не набрала у Народних зборах 5% місць^{[763] [764]. Хоча до президентських виборів допускалися незалежні кандидати, однак вони мали заручитися підтримкою не менш ніж 250 членів Народних зборів, Консультаційної ради або обласних рад. За умов домінування в цих органах представників НДП така можливість мала ілюзорний характер. Референдум 26 травня того ж року прийняв поправку до Конституції, хоча його результати виглядали явно сфальшованими: заявлено про участь 53,5% електорату, в той час, як останніми роками до виборчих дільниць приходило менш чверті тих, хто мав право голосу.}

На президентських виборах 7 вересня 2005 р. на посаду претендували 10 кандидатів від 21 офіційно зареєстрованих на той момент партій, дві партії від участі в виборах відмовилися. Більшість претендентів широкий загал не знав. У своїх передвиборчих платформах всі кандидати обіцяли в разі обрання вирішити найактуальніші проблеми єгипетського суспільства - скоротити безробіття і бідність, повести боротьбу із корупцією. Щоправда, не всі могли до пуття пояснити, як вони це робитимуть. На розв’язанні соціальних проблем зосередив свою програму і Х.Мубарак, підкресливши, що вона - не обіцянка, а зобов’язання. Він також заявив про намір впровадити у політичне життя Єгипту дві важливих зміни. По-перше, скасувати надзвичайний стан і натомість прийняти антитерористичні закони. По-друге, скоротити повноваження президента та уряду і розширити повноваження парламенту.

Вибори пройшли відносно спокійно. В них взяли участь 7 з 32 млн. виборців, що складало 23% всіх тих, хто мав таке право. За Х.Мубарака подали 6 млн. голосів (88,5 %), за Аймана Нура¹ - лідера ліберальної партії «Аль-Гад» («Завтра») - 500 тис. (7,6%), за лідера старішої партії «Аль- Вафд»^{[765] [766] Ноамана Гомаа - 200 тис. (2,7%). Інші 7 кандидатів поділили між собою решту у 300 тис. голосів. У перемозі чинного президента виявився не тільки адміністративний ресурс, але й те, що впродовж багатьох років він користувався повагою як в середині країни, так і за її межами. Ще на початку 2000-х рр. його ім’я із гордістю вимовляли патріотично налаштовані єгиптяни.}

Ставши до влади, Х.Мубарак у виконання своїх найголовніших політичних обіцянок 26 грудня 2006 р. заявив, що вважає за потрібне переглянути 34 статті Конституції. Поправки, запропоновані президентом, були винесені на обговорення Народних зборів і викликали дружну критику з боку опозиції.19 березня 2007 р. парламент їх схвалив, 26 березня їх винесли на всенародний референдум. Опозиція закликала своїх прихильників до бойкоту. Офіційно оголосили, що у референдумі взяли участь 27,1% виборців, що за єгипетськими законами достатньо, аби вважати, що той відбувся (75,9 % з них схвалили пропозиції президента). Однак Єгипетська організація прав людини заявила, що у референдумі взяли участь не більше 5% виборців. Отже, ще раз підтвердилося: не так важливо, як проголосували, а те, як підрахували.

Стосовно змін у житті країни відповідно до нової редакції її Конституції, то насамперед, з неї зникло слово «соціалізм», яке раніше містилося у ст. 1, 4 та ще 9 статтях. По-новому формулювалася ст. 4, яка визначала економічну основу держави. Раніше як така визначалася «демократична соціалістична система». Із прийняттям поправок у цій статті вказувалося, що економіка Єгипту «заснована на розвитку економічних інститутів», а також «соціальній справедливості, захисті різних форм власності та охороні прав трудящих».

Однак не можна сказати, що від «арабського соціалізму» часів Г.А.Насера нічого не залишилося. Освіта та медичне обслуговування в державних закладах залишалися безкоштовними, товари першої необхідності - на субсидіях держави, зберігався державний сектор. Хоча з кожним роком в результаті процесу приватизації його масштаби та роль в економіці країни виявляли тенденцію до скорочення. Однак пріоритет у всіх сферах господарства віддавався приватному сектору, а сама філософія розвитку заснована на приватній ініціативі. Всі ці зміни мали сигналізувати іноземним інвесторам про те, що Єгипет перетворився на державу із повноцінною ринковою економікою. Разом із тим економічна основа держави формулювалася розпливчасто, не було вказівок на існування в країні ліберальної економічної системи. Ст. 59, в якій йшлося про те, що «захист, збереження і зміцнення соціалістичних завоювань є національним обов’язком» докорінно змінилася: національним обов’язком названо захист довкілля, що, безумовно є дуже актуальним завданням для країни, майже все населення якої проживає на 4% її території^[767].

Що стосується президентських прерогатив, так вони зазнали певних обмежень. Раніше глава держави в деяких випадках міг діяти самостійно, без оглядки на уряд та парламент. В ст.74 старої редакції говорилося: «...якщо виникає загроза національній єдності, безпеці держави або перешкода для державних інститутів у здійсненні їхніх конституційних повноважень, президент республіки повинен прийняти термінові заходи для ліквідації такої загрози, звернутися із посланням до народу і впродовж 60 днів від дня прийняття цих заходів провести по них референдум». Нова редакція цієї статті передбачала, що перед прийняттям таких заходів президент повинен проконсультуватися із прем’єр-міністром і спікерами Народних зборів та Консультативної ради. Зміни відбулися у порядку призначення і звільнення уряду. Якщо раніше ст. 141 дозволяла президенту призначати і звільняти прем’єр-міністра, його заступників, міністрів та їх заступників, так у новому варіанті йому дозволялося призначати і звільняти тільки прем’єра. Решта призначень - після консультацій з ним же. Формально, повноваження президента наче обмежувалися, фактично - ні, оскільки прем’єр призначався президентом і навряд чи пішов би проти волі людини, від якої залежав. Голови обох палат парламенту, будучи представниками правлячої партії, чинили б так само. Стосовно парламенту, то він одержав більше повноважень у прийнятті бюджету, проте в разі збільшення витратних статей мав узгоджувати із урядом джерела додаткового фінансування. В цілому складалося враження деякої лібералізації внутрішньої політики, проте водночас дуже обмежена лібералізація поєднувалася із посиленням контролю над засобами масової інформації, більшою жорсткістю щодо «додержання прав і свобод» під приводом боротьби із тероризмом. За ходом парламентських виборів, як і раніше мали слідкувати не тільки органи Міністерства внутрішніх справ, але й судді, однак міжнародні спостерігачі не допускалися. Надзвичайний стан Х.Мубарак не скасував.

Наприкінці свого правління він перетворився на одіозну фігуру, яка асоціювалася із очевидним застоєм у політичному житті, адже влада була в його руках довгі 30 років. Велике значення у падінні престижу президента мав його похилий вік¹ та погіршення стану здоров’я. Іслам привчає людей до думки про колосальний вплив сильної особистості в історії, а лідер, який слабне, втрачає легітимність в очах підлеглих. В Єгипті вирішили, що старий та хворий Х.Мубарак погано контролює ситуацію, фактично нею не управляє, що, з точки зору арабо-мусульманської політології - не припустимо.

Викликали гостре незадоволення з боку громадськості спроби передати владу на наступних президентських виборах у вересні 2011 р. Г амалю Мубараку. Але він не мав необхідних якостей політичного лідера, хоч і займав керівну посаду в партії. Серед однопартійців також не було єдності стосовно його підтримки, адже існувало протиріччя між «старою» та «молодою» гвардією. Син диктатора не подобався військовим, адже не пройшов відповідної підготовки і не мав впливу у силових структурах^{[768] [769]. Не було популярності і серед простих єгиптян. Його ймовірне президентство викликало у вересні 2010 р. перші серйозні політичні заворушення в Єгипті. С початком ще серйозніших у січні 2011 р. Г.Мубарак разом із сім’єю терміново виїхав до Лондону.}

Отже, в останні роки правління Х.Мубарака соціально-політичну систему Єгипту вирізняв все більш жорсткий авторитаризм із елементами демонстративної демократії, монополія на владу Національно - демократичної партії, переслідування опозиційних сил, численні зловживання з боку служб безпеки. Головне - величезний розрив між елітарним прошарком та переважаючою більшістю понад 80-мільйонного населення, яке мало значно гірші умови існування. За таких обставин соціально-політичне невдоволення мало раніше чи пізніше вилитися у масштабні політичні катаклізми.

Говорячи про соціально-економічні причини єгипетської революції, яку також називали «революцією лотосу», «революцією пірамід», «фініковою», «папірусовою», «молодіжною», «твіттерною» тощо, різні джерела насамперед вказують на економічну стагнацію, корупцію, соціальну нерівність, бідність та безробіття. Проте мало хто вдається до поглибленого аналізу ситуації, адже ці кліше не враховують національну специфіку. Стосовно стагнації, так вище показувався цілком не поганий стан економіки, що те заперечує.

За часів правління Х.Мубарака єгипетська економіка зросла у 4,5 рази, демонструючи один з найкращих показників для країн, які розвиваються. Попри те, що у 2008 - 2009 рр. намітилося деяке уповіль­нення, у 2010 р. темпи економічного зростання знов прискорилися. У порівнянні із розвиненими країнами світу рівень корупції дійсно виглядав високим. Як зазначали спостерігачі, будь-який папірець у державній установі, що одержувався з рук дрібного чиновника, міг коштувати 50 - 100 фунтів при зарплаті текстильника у 350 фунтів на місяць. Хабарі на вищому рівні сягали мільйонів і десятків мільйонів фунтів. Однак високий рівень корумпованості - типова риса країн, що розвиваються. За рівнем корумпованості Єгипет посідав 80-е місце в світі, набагато відстаючи від таких країн, як Ірак, Росія, Іран, Україна, Сирія, Білорусь та ін. і будучи на приблизно однаковому рівні зі Італією, Грецією, Китаєм та Індією.

Що стосується соціальної нерівності, так показники Єгипту виглядають високими хіба що на тлі скандинавських. З 145 країн, дані про які наведені у «Звіті про людський розвиток» Програми розвитку ООН за 2010 р., Єгипет перебував на 120 місці, тобто нижчий рівень нерівності, ніж у Єгипті був зафіксований лише в 23 країнах світу, а вищий - у 119, серед яких - Бразилія, Росія, США, Ізраїль, Велика Британія, Франція та ін.

Характерний для Єгипту достатньо низький рівень економічної нерівності пов’язаний із вельми специфічним характером єгипетської бідності. При тому, що практично всі, хто аналізував причини революційного вибуху в Єгипті, вказували: понад 40% єгиптян живе на 2 долари на день, практично ніхто не згадував показник крайньої бідності, тобто коли людина живе на 1,25 долари на день. За цим показником Єгипет посідає передостанні місця разом із Естонією та Словенією, пропустивши вперед багато інших країн¹. Впродовж 2000 - 2008 рр. він опустився нижче 2%, що є мінімальним рівнем бідності, фіксованим Програмою розвитку ООН. Тобто Х.Мубараку вдалося практично повністю покінчити із крайньою бідністю. За показником 2 долари на день серед інших країн, що розвиваються, Єгипет також ближче до кінця списку^{[770] [771]. За умов державних субсидій підвищення світових цін на харчі, яке дало про себе знати в останні роки, не могло не вплинути на продовольчу ситуацію в країні. Державі все складніше було направляти кошти на продовольчі субсидії. До того ж ціни суттєво підвищилися не тільки на найнеобхідніше, але й на інші продукти та товари для все зростаючого населення.}

Коли Х.Мубарак прийшов до влади, населення Єгипту складало приблизно 44 млн. осіб, у 2011 р. - наблизилося до 84 млн.^[772] Середньорічне збільшення становить 1,3 млн. чоловік^[773], а держава була спроможна включати в активне економічне життя приблизно 150 тис. осіб. Хоча за ініціативи президента здійснювалася програма планування сім’ї, і від 1988 до 1992 р. коефіцієнт народжуваності в Єгипті впав з 5 до 4 дітей на жінку, значну роль у демографічному зростанні мали успіхи медицини. Дитяча смертність скоротилася в 3 рази. Абсолютного максимуму темпи зростання чисельності єгипетського населення досягли у 1985 - 1989 рр., тобто це покоління молодих людей віком від 21 до 25 років, які стали рушійною силою січневих подій 2011 р. Можна сказати, що по режиму Х.Мубарака вдарили результати здійсненної ним модернізації. Зокрема, успіхи у збереженні життів тих, хто пізніше проти нього піднявся. А також можливість для великої маси молоді одержати освіту.

Головною рушійною силою подій 2011 р. стала молодь Єгипту. Статистика свідчить, що приблизно 40% населення країни - молоді люди віком до 15 років, ще 40 % - від 15 до 40 років. 42,8% молоді не мало роботи. Понад 43% єгипетських безробітних - з вищою освітою. Доступність одержання освіти призвела до зростання соціальних очікувань і так званого «статусного безробіття». Буквально: одержання вищої освіти породжує сподівання на роботу із високим статусом і зарплатою. Випускник університету не погодиться працювати офіціантом ані на батьківщині, ані за кордоном, куди люди їдуть в пошуках хоч якогось заробітку. Однак в європейських країнах, куди спрямовані найчисельніші міграційні потоки з арабського Сходу, молодь так само страждає від безробіття, до того ж вища освіта в арабських країнах - не на рівні світових стандартів.

Зворотною стороною підвищення освітнього рівня населення стало розростання бюрократичного апарату, куди намагалися працевлаштувати якомога більше випускників вищих навчальних закладів. Однак статусних робочих місць все одно не вистачало. Це посилювало кризу соціальних очікувань, до якої додавалося безгрошів’я, неможливість створити сім’ю через необхідність сплати калиму, влаштування пишних весільних урочистостей, традиції утримувати дружину і дітей силами глави родини тощо. Свою дію мала хороша поінформованість про стан справ в інших країнах завдяки новітнім комунікаційним технологіям. На відміну від батьків, які звикли до існуючих умов авторитарного режиму, молоде покоління не воліло з існуючим становищем миритися, страждаючи від постійного приниження насамперед через неможливість самореалізації.

Як ще раз підтвердили події у Єгипті, спусковим механізмом для сучасних соціально-політичних вибухів є велика чисельність безробітних серед випускників вищих навчальних закладів. Відкриваючи нові університети, влада розраховувала на те, що покоління, які вчитимуться, тимчасово відволікатимуться від політики. Проте з часом накопичилася критична маса безробітних з університетськими дипломами. Однак єгипетська революція навряд чи набула б таких масштабів, як би її протестна база зводилася лише до невлаштованої високоосвіченої молоді. До неї додалися мільйони єгиптян різного віку, занять та освіченості, які впродовж короткого часу опинилися нижче межі бідності через зростання світових цін. Люди зневірилися у тому, що щось може змінитися, що хтось стане на їхній захист. Останнє стало очевидним в результаті парламентських виборів листопада - грудня 2010 р.

Партія влади одержала гучну перемогу, не залишивши ніяких шансів представникам опозиції. За результатами першого туру виборів «Брати- мусульмани», які балотувалися в ролі незалежних кандидатів, не змогли вибороти жодного місця. Разом із опозиційною партією «Вафд» вони заявили про фальшування результатів і бойкотували другий тур. Врешті решт парія влади одержала 420 із 508 місць (98 % загальної кількості депутатських мандатів) проти відповідних 14 (3,5%) для всієї опозиції, зміцнивши свої позиції напередодні президентських виборів. Всім стало зрозуміло: вибори сфальсифіковані і не відображають реального

співвідношення сил у політичній розстановці сил в країні.

Гостре невдоволення зростало, до нього додалися враження від подій у Тунісі. Туніський президент Зін ель-Абідін Бен Алі під тиском народного обурення 14 січня 2011 р. залишив свою посаду і втік з країни. Ці події показали, що масові мирні виступи проти режиму спроможні змінити його. «Жасмінова революція» своєю швидкістю та безкровністю продемонструвала, що зміни правління в арабському світі можна досягти швидко і без надмірної жорстокості, аби покласти край жорстокості влади.

В Єгипті поштовхом стали «поліцейські бузувірства», які призвели до загибелі 28-річного Халеда Саїда в червні 2010 р. Його затримали в одному з інтернет-кафе Олександрії і побили до смерті. Незадовго до того хлопець виклав в Інтернет відео, на якому поліціанти ділили здобич від продажу наркотиків. В мережі організувалося Facebook-співтовариство «Куллуна Халед Саїд» («Всі ми - Халед Саїд»). За допомогою Інтернету та мобільного зв’язку була організована акція, яка мала за мету зіпсувати свято поліції 25 січня. Розраховували, що на демонстрацію в Каїрі вийде тисяч 40, а вийшло понад 200. Лунали вигуки: «Геть Мубарака!», «Мубарак - злодій!», «Мубарак - боягуз!». Проти демонстрантів були кинуті від 20 до 30 тисяч поліціантів, які застосували водомети, сльозоточивий газ і кийки. У відповідь полетіло каміння. Демонстрантам вдалося прорвати поліцейські кордони і вийти на головний каїрський майдан Тахрір (у перекладі з арабської - «Звільнення»).

Хоча влада 27 січня заблокувала роботу Мережі та мобільного зв’язку, людей закликали не розходитися після п’ятничної молитви 28 січня і йти на маніфестацію з вимогами усунення від влади президента. Два арабомовні телевізійні канали «Аль-Джазіра» та «Аль-Арабійя» у подробицях показували хід подій. При тому, що доступ до Інтернету має обмежена чисельність єгиптян^[774], телевізори є й в найбідніших. Виступи пройшли не тільки у столиці, але й в інших містах, зокрема в Олександрії люди вигукували: «Революція, революція, як вулкан, проти боягуза Мубарака». Стихійних рух розгорнувся без лідерів та організаційних структур, він складався із різних потоків. Це було піднесення арабської «вулиці» - так політологи позначили масову і політично активну частину арабських суспільств, яка скупчилася у містах. Не з самого початку, проте невдовзі до протестного руху приєдналися опозиційні політичні партії ліберально-демократичного спрямування, а також «Брати-мусульмани». Однак останні намагалися триматися в тіні, знаючи, що саме на них перших будуть спрямовані репресії з боку влади.

Х.Мубарак спочатку спробував зміцнити свої позиції. У містах найбільших збурень - Каїрі, Олександрії та Суеці - запровадили комендантську годину з 6 вечора до 7 ранку. На вакантну впродовж 30 років посаду віце-президента було призначено генерал-лейтенанта Сулеймана Омара, керівника служби розвідки, якому мала перейти частина президентських повноважень. З посад звільнено міністрів, які найбільш дратували опозицію. В ніч з 28 на 29 січня раптом виявилися відкритими водночас кілька в’язниць, і на вулиці Каїру вийшли понад 20 тис. злочинців. Почалися пограбування музеїв та державних установ, в яких взяла участь «балтаджія» - хулігани. Така ситуація зумовлювала жорстку реакцію з боку влади, однак самоорганізувалися городяни. Вони вийшли патрулювати вулиці і не допустили масових ексцесів. 1 лютого Х. Мубарак заявив, що не буде виставляти свою кандидатуру на президентських виборах у вересні, і пообіцяв до того часу провести відповідні політичні реформи. Ця заява розколола опозицію і частково задовольнила лібералів, однак не ісламістів. На вулиці вийшли прибічники президента. Між ними та його опонентами мали місце сутички, в яких сталися жертви.

Треба окремо сказати про позицію у подіях 2011 - 2012 рр. армії - головної опори режиму Х.Мубарака. В арабо-мусульманському світі армія традиційно грала провідну роль у політичному житті держави. Саме військові виступали основною силою всіх перетворень та революцій на Близькому Сході, головним джерелом модернізації. Це стосується й Єгипту, де офіцерський корпус являє собою окрему касту, яка користується повагою з боку суспільства. Але розуміння необхідності зміни старого і заслаблого Х.Мубарака прийшло і до військових. Вони, після недовгого коливання і консультацій із Вашингтоном, заявили про нейтралітет: «Армія не буде придушувати мирні виступи народу». При цьому військові припиняли прояви насильства - розсіювали радикально налаштовані групи, які намагалися загострити обстановку. Розрахунок робився на те, що влада за умов хаосу та безладу перейде до військового керівництва. Так і сталося. Під тиском вищого офіцерства Х.Мубарак 11 лютого 2011 р. пішов у відставку^[775], передавши владу Вищій раді військового командування армії (ВРВКА) на чолі із маршалом Мохамедом Хусейном Тантаві. Насправді здійснився класичний військовий переворот, при чому без великої крові. Впродовж 18-денного повстання за різними підрахунками загинуло від 400 до 850 осіб, декілька тисяч одержали поранення. Влада ж залишилася в руках військової еліти, так би мовити «колективного Мубарака».

Ставши при владі, ВРВКА 13 лютого заявила про розпуск парламенту і відміну Конституції. Раді передавалася законодавча влада на 6 місяців або до проведення парламентських та президентських виборів. Пізніше було прийнято Конституційну декларацію, яка стала тимчасовою конституцією (референдум з цього приводу пройшов 19 березня 2011 р.), і розпочато підготовку до виборів. При чому призначений Х.Мубараком уряд мав продовжувати роботу до формування нового кабінету. М.Тантаві як голова Ради одержав право представляти Єгипет як у міжнародних, так і внутрішніх справах. Було розпущено Національно-демократичну партію із конфіскацією її грошових коштів та майна. Багато її членів - колишніх високопосадовців одержали тривалі терміни ув’язнення за зловживання службовим становищем та фінансові оборудки.

У серпні того ж року колишній президент та обидва його сини взяті під варту і пізніше віддані під суд. Х.Мубараку інкримінували застосуван­ня сили проти демонстрантів, привласнення державних коштів (статки сім’ї оцінювалися у суму від 40 до 70 млрд. дол.), експорт за заниженою ціною газу до Ізраїлю та зловживання владою. Банківські рахунки сім’ї Мубарак у єгипетських банках заморозили¹.

При тому, що ВРВКА намагалася зміцнити у суспільстві ідею про те, що армія є єдиним гарантом успіху революції та збереження її завоювань, у суспільстві зростало невдоволення політикою військових. Міжнародна правозахисна організація Amnesty International дійшла висновку, що при них ситуація з правами людини у Єгипті погіршилася у порівнянні із часами диктатури Х.Мубарака. Тільки за перші декілька місяців їх правління біля 12 тис. осіб постали перед судом за порушення порядку. Найменше 13 осіб стратили. В арсеналі військових - масові репресії по відношенню до журналістів, блогерів та критиків їхнього режиму. Правозахисники висловили думку, що жорстоке придушення протестів перекреслює всі досягнення революції. Опозиція сформувала Раду Попечителів - орган, призначений вести діалог із ВРВКА. До нього увійшло 20 осіб - організаторів масових протестів, провідних політичних діячів та політичних активістів.

У політикумі післяреволюційного Єгипту крім військових діяли «Брати-мусульмани» і салафітський рух^{[776] [777], Фронт аль-Барадеї[778] (Народна кампанія у підтримку аль-Барадеї і Національна асоціація за зміни); Фронт лівих сил, партія «Васат», партія «Вафд», Насерістська партія, Національно-прогресивна партія, партія «Аль-Г ад» та інші партії, блоки та «фронти». Реальні позиції партій показали парламентські вибори, які розпочалися 28 листопада 2011 р. Вони проходили на тлі зіткнень, страйків а також хвилі ажіотажного попиту на бензин. Результати оприлюднили 21 січня 2012 р. Найвпливовішою політичною силою виявилася сила ісламістська. Утворена «Братами-мусульманами» Партія свободи і справедливості одержала 233 з 498 місць у нижній палаті парламенту (47%), партія фундаменталістів-салафітів «Ан-Нур» - на другому місті із показником 121 мандат (24 %). Тобто в цілому ісламісти вибороли 71% парламентських місць. Таким чином вони прийшли до влади демократичним легітимним шляхом[779]. Ліберальна партія «Аль-Вафд» одержала лише 43 депутатських мандатів (9%). Замикали список світські партії «Аль-Кутля» - 39 місць, незалежні депутати - 17 місць і партія «Аль- Адль» - 5 місць. 40 місць, що залишилися, були заповнені через довибори, проте загальної картини не змінили. Молодіжні рухи представництва в парламенті не одержали. Вони виступили застрільниками масових протестів, однак переважаюча більшість виборців - не користувачі Інтернету із ліберально-демократичними поглядами, а патріархально мислячі злидарі, які сподіваються на справедливість ісламу.}

23 січня 2012 р. нижня палата парламенту розпочала свою роботу¹. Спікером обрали одного з керівників Партії свободи і справедливості Саада аль-Кататні. Разбалансованість ситуації призвела до перехоплю­вання ініціативи радикальними ісламістами, які спробували використати протестну енергію мас з метою перебудови існуючої системи взаємовідносин владних структур із суспільством і нав’язування свого алгоритму державного будівництва за ісламським зразком. Ліберальні суспільно-політичні сили країни не спромоглися виробити альтернативну парадигму своєї діяльності і дати гідну відсіч ісламістам. Голова ВРВКА М.Х.Тантаві у листі до Народних зборів заявив про передачу їм законодавчої влади. З 25 січня в Єгипті був скасований режим надзвичайного стану, який діяв понад 30 років. Але М.Х.Тантаві заявив, що надзвичайні заходи діятимуть по відношенню до «бандитів» і з врахуванням напруженої ситуації в країні. В дійсності, військові, розганяючи незадоволених, нерідко називають «хуліганами і бандитами» заводіїв демонстрацій. А такі розпочалися вже у липні 2011 р. і спричинялися майже кожного тижня впродовж наступних місяців.

У країні побільшало страйків, коли свої вимоги висували представники різних верст населення - від текстильників, транспортників, працівників страхових компаній до студентів та школярів^{[780] [781]. Демонстранти вимагали найскорішого вироку Х.Мубараку, передачі військовими влади цивільному уряду, а також збільшення заробітних плат. Прості люди - в очікуванні на таке підвищення за рахунок повернення мільярдів, які корупціонери вивели за кордон. Сподівалися на негайне покращення становища, але такого не сталося. До країни почало повертатися чимало реемігрантів, які раніше працювали у Лівії. З Афганістану, Пакистану, Ірану, із Західної Європи повертаються сотні членів «Аль-Гамаа аль- Ісламійя», «Аль-Джихад» та інших терористичних організацій, які, мовляв, були борцями із поваленим деспотичним режимом Х.Мубарака. В Єгипті загострилися міжконфесійні відносини між мусульманами та коптами - єгипетськими християнами. Погрозами на адресу «невірних» ревні ісламісти не обмежувалися, справа доходила до кровопролиття. Копти масово поїхали з країни, в якій раніше всіляко підкреслювалося, що всі громадяни, не зважаючи на віру, користуються рівними правами. Деякі єгиптяни, побоюючись зростання напруження, не воліли, аби військові пішли. Однак останні оголосили, що залишать владу 30 червня 2012 р. після проведення президентських виборів.}

Перший тур президентських виборів пройшов 23 і 24 травня 2012 р. Виборці могли обирати з 10 кандидатів. Міжнародні оглядачі назвали перші вільні президентські вибори в Єгипті історичним досягненням. У другій тур вийшли представник «Братів-мусульман» Мохаммед Мурсі (25,3% голосів) і колишній прем’єр-міністр в уряді Х.Мубарака Ахмед Шафік (24,9% голосів). У другому турі, що відбувся 16 - 17 червня, переміг професійний інженер М.Мурсі. Його показник - 51,73% голосів (13,23 млн.) проти 48,27% (12,35 млн.), тобто різниця - приблизно 890 тис. голосів, перевага мінімальна. Перемозі кандидата від Партії свободи і справедливості сприяли декілька обставин. По-перше, його щиро підтримали консервативно налаштовані громадяни, переконані, що віруюча людина на чолі країни нарешті покладе край корупції та зловживанням у владі, а також зможе побудувати справедливу систему на засадах ісламу. По-друге, значна частина ліберально налаштованої громадськості взагалі бойкотувала вибори, оскільки другим претендентом на високу посаду виступив представник старого режиму.

Під час перевиборчих перегонів М.Мурсі обіцяв стати справжнім демократом, бути президентом не тільки для своїх прибічників, але й для усіх інших єгиптян, до думки яких він прислухатиметься. Він виглядав вельми поміркованою фігурою і став першим після попередніх президентів-військових президентом-цивільним. Проте відразу після інавгурації він почав перебудовувати державу на власний (ісламістський) лад, а також вдався до зміцнення своєї влади, відтискаючи від важелів управління військових, парламент і суди. В результаті армійська верхівка через відставки багатьох вищих офіцерів була повністю оновлена. У парламенті залишилися працювати лише президентські симпатики. Незалежність судів перетворилася на фікцію. Було розроблено нову Конституцію, засновану на шаріаті, яка викликала різку критику з боку опозиції через обмеження громадянських прав і свобод в ім’я «релігійних і моральних норм». 15 і 22 грудня 2012 р. відбувся референдум, на якому більшість учасників її підтримали (опозиція заявляла про масове фальшування результатів, хоча самі опозиційні лідери погоджувалися із тим, що навіть якщо вони й були, на загальний результат це не вплинуло). На опозиційних політиків, громадських діячів, журналістів, які ставили під сумнів обраний шлях розвитку країни, почалися гоніння.

Але, як з’ясувалося, доскональне знання Корану не гарантує успіхів в економіці, ситуація в якій погіршувалася: суттєво збільшилися обсяг державного боргу, дефіцит бюджету, інфляція та безробіття. Економічне зростання загальмувалося. За умов поглиблення кризи М.Мурсі вдався до посилення державного регулювання економіки, що мало зворотній ефект: в країні почалися перебої з бензином, електрикою, водою і хлібом. Свою відповідальність за економічні негаразди президент і його прибічники- ісламісти визнавати не збиралися. Натомість в країні розгорнулася кампанія із насадження свого уявлення про роль ісламу у суспільстві і боротьби проти «аморальної поведінки». Це викликало невдоволення у середнього класу, положення якого значно погіршилося. Особливо дратувало те, що колись гнані ісламісти при своєму ставленикові набули розкішних маєтків, офісів, автомобілів. При чому особливо сильне обурення виявила провінція, яка відчула себе обдуреною. Саме консервативні регіони забезпечили перемогу М.Мурсі, однак відразу після того про них забули, оскільки всі ресурси кинули на втримання столиці. Обіцянки нового президента швидко побудувати справедливе і квітуче суспільство виявилися примарними. Єгипет одержав нову версію авторитаризму, причому економічно некомпетентного.

Зростання хвилі невдоволення призвело до протестного вибуху 30 червня 2013 р. - річниці інавгурації М.Мурсі. За оцінками армійського командування, на вулиці Каїру вийшло більше людей, ніж у будь-який день протестів проти Х.Мубарака, а всією країною чисельність демонстрантів перевищила кілька мільйонів осіб, які належали до різних соціальних верств. Іноземні спостерігачі заявили, що ті події стали наймасовішою політичною акцією в історії Єгипту. Демонстранти вимагали відставки президента, проведення дострокових виборів, змін Конституції в бік її лібералізації, перетворення Єгипту з президентської республіки на парламентську.

М.Мурсі, який вважав, що перемога на виборах надала йому змогу діяти на власний розсуд, не виявляв бажання йти у відставку. Деякий час армія в ситуацію не втручалася, але на неї президент покладатися не міг. Натомість поблизу його резиденції зібралося близько 30 тис. його прихильників, озброєних кийками і щитами. Ввечері 1 липня ВРВКА висунула ультиматум, у якому «всім політичним силам» (тобто прези­денту) відводилося 48 годин для пошуку компромісу із демонстрантами, які «висловлювали волю народу». Інакше військові обіцяли втрутитися і спрямувати Єгипет обраним ним же шляхом. Тобто армія пригрозила М.Мурсі військовим переворотом. Демонстранти взяли штурмом офіс «Братів-мусульман» у Каїрі і погрожували рушити на штурм палацу президента в разі його відмови піти у відставку. Військові відсторонили М.Мурсі від влади, 4 липня примістили його під домашній арешт. Його звинуватили у нездатності розв’язати економічні проблеми країни, авторитарному підході до влади та ісламізації Єгипту. Більшість єгиптян раділи. ВРВКА призупинила дію Основного закону, розпустив уряд. Лідер єгипетської опозиції Мохаммед аль-Барадеї зайняв посаду прем’єр-

міністра.

Всією країною почалися протести прибічників поваленого пре­зидента та ісламістського руху, чиїм представником він був, що

призводило до кривавих сутичок із представниками правопорядку. За офіційними даними міністерства охорони здоров’я країни, загалом загинуло 1,4 тис. осіб, а ще близько 4 тис. одержали поранення. Уряд запровадив в країні надзвичайний стан. На тлі тих подій почався розкол і в правлячих колах: у відставку пішов М.аль-Барадеї. Вчинок політика, якому багато хто передрікав у випадку проведення дострокових виборів посаду президента або прем’єра, викликав неоднозначну реакцію. Дехто високо оцінив його небажання брати участь у вбивстві співгромадян. Інші засудили за «зраду єгипетського народу». Військові і сили правопорядку жорстко придушили протести. Саме рішучі дії військового командування здобули йому широку підтримку громадян.

На початку вересня 2013 р. генеральний прокурор Єгипту заявив, що М.Мурсі судитимуть за бандитизм, за масові вбивства тих, хто протестував проти перевищення ним влади, а також з державну зраду. Разом із ним були заарештовані і притягнені до суду сотні ісламістських лідерів та активістів. В грудні 2013 р. «Брати-мусульмани» були офіційно визнані в Єгипту терористичною організацією, суд заборонив їхню діяльність. 683 особи одержали смертний вирок за серпневі сутички, коли загинули сотні людей. На смерть було засуджено і екс-президента. Ці вироки сколихнули світову громадськість, яка заперечувала смертну кару як таку. У квітні

2015 р. суд виправдав М.Мурсі стосовно звинувачення у вбивстві журналістів під час зіткнень біля президентського палацу в Каїрі у 2012 р. Завдяки цьому екс-президенту вдалося уникнути смертної кари. 18 червня

2016 р. Кримінальний суд виніс йому вирок - довічне ув’язнення за шпигунство на користь Катару. Після приходу до влади військових 1400 ісламістських активістів були знищені, 15 тис. одержали поранення, приблизно 40 тис. були заарештовані і одержали різні терміни ув’язнення. Всією країною закрили тисячі непідконтрольних владі мечетей, заборонили проповідникам-екстремістам читати проповіді і конфіскували книги богословів, які проповідували джихад.

У відповідь ісламістський рух закликав народ повстати і повернути собі Єгипет. Події у Єгипті мали ширший резонанс: «Ісламська держава» закликала помститися єгипетським суддям за смертні вироки своїм соратникам, і цей заклик був почутий. В центрі Каїру був вбитий генеральний прокурор Єгипту Хишам Баракат. За цією подією треба бачити глибший сенс. «ІД» прагне нав’язати політичну і юридичну владу ісламу усьому світові. Важливим етапом у реалізації цього завдання є знищення мусульманських держав, оскільки, з погляду класичного ісламу, створення кордонів між членами мусульманської умми - це єресь. Тобто головна мета - знищення режимів, які борються із ісламістами, наразі єгипетського.

Єгиптяни на собі відчули всі принади ісламістського правління, коли неодноразово переписувалася Конституція, а вибори і референдуми перетворилися на невід’ємну складову життя. Все це супроводжувалося бурхливим партійним будівництвом, в результаті якого утворилася велика кількість партій. В країні відбувалися криваві сутички, що дуже шкодило економіці, зокрема туристичному бізнесу (прибутки від туризму складають левову частку надходжень до державного бюджету; туристів тут називають «єгипетською нафтою», а її приплив тоді скоротився в рази). Після повалення М.Мурсі військові дали зрозуміти, що не підуть на поводу у громадськості, як це робила у перехідному періоді 2011 р. адміністрація під управлінням маршала М.Тантаві. Досить швидко було розроблено проект нової Конституції, в якому накреслювався новий режим, фактично військовий. Більшість єгиптян сприйняли його схвально, і він одержав підтримку на референдумі у січні 2014 р. (хоча ісламісти заявили про свою незгоду, що виявлялося у влаштовуванні терористичних актів із вибухами і жертвами).

Все більшої популярності набував генерал Абдул-Фаттах ас-Сісі - найвищий посадовець в армійській ієрархії держави - голова ВРВКА, головнокомандувач збройними силами, міністр оборони і військової промисловості. Наприкінці січня 2014 р. Адлі Мансур, призначений тимчасовим президентом Єгипту, присвоїв А.-Ф.ас-Сісі звання фельдмар­шала. У червні 2013 р. А.-Ф.ас-Сісі рішуче повів боротьбу проти ісламістів, за що ті прозвали його «кривавим катом». На президентських виборах 26 - 28 травня 2014 р.¹, згідно з даними виборчої комісії, він одержав 96,9% голосів виборців проти 3,1% лідера лівоцентристів Хамдена Сабахі. Після оголошення результатів тисячі людей, радіючи, вийшли на вулиці міст з прапорами і фотографіями нового президента. Свою прихильність новій владі виявили підприємницькі кола країни. Парадоксально, але підтримку режиму вирішила надати друга за силою ісламістська партія - партія салафітів «Ан-Нур» (і цілий ряд інших впливових ісламістів). Налякані правлінням Братів-мусульман члени секуляристського ліберального блоку вирішили підтримати армію.

Прийняття нової Конституції суттєво знизило значення наступних парламентських виборів. В країні - велика кількість політичних партій, що дезорієнтує єгипетських виборців і ускладнює їхнє волевиявлення. Така ситуація ставить під сумнів парламентську республіку. Беручи до уваги розгул багатопартійності і складну соціально-економічну ситуацію в країні, можна зрозуміти, чому конституційна комісія наділила більшою владою саме президента, а та стає все більше мілітаризованою.

Дата парламентських виборів кілька разів змінювалася. Нарешті вони пройшли в два етапи: 18 - 19 жовтня і 22 - 23 листопада 2015 р. У відповідності із законом про Палату представників^{[782] [783] обирається 596 депутатів: 448 за одномандатними округами, 120 - за партійними}

списками, 28 парламентарів призначає президент (вони мають бути незалежними, не менше половини - жінки). Явка була не надто високою - на рівні приблизно 30% електорату.^[784] Лідерами виборчої кампанії стали політичний блок «З любов’ю до Єгипту», який підтримував президента А.-Ф.ас-Сісі. До нього увійшли десять політичних партій, серед них найстаріша ліберальна партія «Аль-Вафд» і «Партія вільних єгиптян», а також об’єднання «Республіканський Союз». У виборах взяла участь і салафітська партія «Ан-Нур». Рух «Брати-мусульмани» та їх політична партія «Свобода і справедливість» після повалення М.Мурсі, як заборо­нені, участі у виборах не брали. Як і передбачалося, з великим відривом гору взяли прибічники президента. Їх головне завдання: перевести нову Конституцію у працюючі закони для країни, скасувати рішення, прийняті за часів М.Мурсі і розробити нове законодавство. Парламентські вибори розглядалися єгипетськими політологами як останній період перехідного періоду. 10 січня 2016 р. після трирічної перерви пройшло перше засідання оновленого єгипетського парламенту, націленого на повернення стабільного розвитку своєї держави.

Єгипет впродовж довгого часу вважався оплотом миру і стабільності в регіоні. Події 2011 - 2012 рр. не могли не внести в них суттєві корективи, адже порушився баланс в країні, яка значною мірою була їм запорукою. З одного боку, Х.Мубарак спромігся водночас і користуватися американ­ською підтримкою, і проводити власний курс. З іншого, були налагоджені відносини із арабським світом, зіпсовані його попередником. З третього, спокійніше почувався Ізраїль - одвічний подразник арабської гідності. Міжнародні оглядачі спочатку дивувалися тій легкості, з якою аме­риканська адміністрація відмовилася підтримувати єгипетського президента. Ймовірно, відіграло роль розуміння того, що слабкий правитель, який так довго тримав владу в країні, має піти. Не виключений зовнішній, зокрема американський, вплив через різні канали на розвиток подій наприкінці 2010 - на початку 2011 р., і не тільки. Показовим є факт визнання Америкою «Братів-мусульман» політичною і соціальною силою в Єгипті. Парадоксальним чином виявилася зацікавленість США у дестабілізації ситуації в регіоні. Але у приході до влади ісламістів вбачали загрозу керівники інших держав. Також їхнє занепокоєння зумовлювалося тією обставиною, що Єгипет контролює Суецький канал - одну із найважливіших транспортних артерій світу. Якщо повалення Бен Алі у Тунісі дало імпульс народним виступам єгиптян, так від того, яким чином і як швидко буде подолано кризу влади у самому Єгипті, значною мірою залежить геополітичний розклад і на арабському Сході, і у ширшому масштабі.

Прихід ісламістів до влади міг врешті решт призвести до втрати національної єгипетської держави на користь транснаціональної, за яку виступають активісти Ісламської держави. Режим А.-Ф.ас-Сісі вдався до різного роду заходів недопущення подібної перспективи. Зокрема, - кроки у відновленні союзницьких відносин із монархіями Перської затоки, зміцненні відносин з арабськими і африканськими країнами. Африкан­ський Союз призупинив співпрацю з Каїром після перевороту в липні 2013 р. Однак після того, як на референдумі було схвалено нову Конституцію і А.-Ф.ас-Сісі вступив на посаду, членство було відновлено. Саудівська Аравія, Кувейт й ОАЕ підтримують нову владу фінансово кредитами і субсидіями а також закликають США нормалізувати відносини з Єгиптом. Разом із тим Каїр не залишає надій на повернення собі втраченої внаслідок внутрішніх потрясінь ролі провідної держави арабського світу та відновлення впливу Єгипту в регіоні.

Якщо піднятися в аналізі вище, так можна побачити, що події в Єгипті мають безпосередній вплив на весь близькосхідний регіон. З одного боку його внутрішня нестабільність (як колишнього лідера регіону) свідчить про те, що в стадії геополітичної нестабільності перебуває увесь Близький Схід. Якщо раніше у близькосхідних державах при правлінні авторитарних диктаторів все було відносно стабільним, так нині картина зовсім інша. З іншого боку, нестабільність у Єгипті впливає на його лідерські позиції, що тим самим загострює боротьбу за лідерство серед претендентів на лідерство, зокрема, з боку Туреччини, Саудівської Аравії, Ірану, що виявляється у конкретиці їхньої внутрішньої і зовнішньої політики.

Єгипет знаходиться у надзвичайно складному перехідному періоді. Пошуки шляхів модернізації тривають. Як це не парадоксально, але ісламісти також спробували дати свою відповідь на цей виклик. Широкі протестні виступи, на яких вони піднялися, були виявленням протиріч неоліберальної модернізації, коли при непоганих темпах економічного зростання водночас посилюються соціально-політичні конфлікти та ціннісні суперечності. Подолати це спробували шляхом «консервативної модернізації», коли рішення всіх проблем вбачалося в ісламі. Ісламісти не розуміють драматизму його протиріччя із сучасними реаліями. В основі мусульманської віри - такі цінності, як общинність, патерналізм, егалітаризм, невибагливість до умов життя, вміння задовольнятися малим, заперечення зайвого накопичення, підозріле ставлення до новацій. Це те, що допомагало виживанню спільноти за умов архаїчного суспільства раннього середньовіччя. Впродовж століть ці норми так чи інакше порушувалися, особливо можновладцями. На межі ХХ - ХХІ ст. світ під впливом глобалізації все більше орієнтується на інші цінності, відмінні від названих. Зокрема, найвищою цінністю вважаються саме інновації.

Головним фактором, що визначатиме майбутнє країни, стане спроможність чи неспроможність нового єгипетського керівництва зміцнювати безпеку і вирішувати соціально-економічні проблеми. Однак всі соціально-економічні проблеми єгипетського суспільства є над­звичайно складними, а завищені очікування мас спонукають до швидких та рішучих змін на всіх рівнях^[785]. Ситуація підігрівається демографічною обставиною - великою питомою вагою у населенні країни молоді, у психології якої серед характерних рис на провідному місті - нетерплячість. Молоді генерації орієнтовані на модернізацію, проте мають існувати за умов переважання традиційних канонів. Час від часу вони виявляють своє невдоволення існуючим станом справ. На прикладі Єгипту яскраво позначився не тільки конфлікт цивілізацій Сходу та Заходу, але й конфлікт поколінь. Важко сказати, яким чином його можна розв’язати, коли Єгипет перебуває у проміжному стані між хаосом, авторитаризмом і демократією.

Література

Ас-Сісі ламатиме голову, як розв‘язати проблему безпеки в Єгипті [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://ua.euronews.com/2014/06/03/egyptian-economy-and-security-big-challenges- for-president-abdel-fattah-al-sisi/

Барфи Б. Насколько нова «новая внешняя политика» Египта? /Б.Барфи [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www/inosmi.ru/asia/20110609/170489273.html

Беляков В. Перемены в условиях стабильности /В.Беляков //Азия и Африка сегодня. - 1996. - № 6.

Беляков В. Мухаммед Хосни Мубарак /В.Беляков //Азия и Африка сегодня. - 2005. - № 5. Беляков В. Египет: рождение «Второй республики»? /В.Беляков //Азия и Африка сегодня. - 2006. - № 4.

Беляков В. Египет: реформа конституции /В.Беляков //Азия и Африка сегодня. - 2007. - № 7. Беляков В. В. Египет: плоды либерализации и мировой кризис /В.Беляков //Азия и Африка сегодня. - 2009. - № 3.

Бовсунівський П. Причини встановлення та повалення політичної влади "Братів- мусульман" в Арабській Республіці Єгипет /П.Бовсунівський // Зовнішні справи.- 2013. - № 10.

Васильев А. М. Цунами революций не спадает /А.М. Васильев //Азия и Африка сегодня. - 2011. - № 6.

Васильев А.М. Египет после выборов //Азия и Африка сегодня. - 2012. - № 4.

Васильев А.М. Новый виток египетской революции /А.М.Васильев, Д.И.Винницкий //Азия и Африка сегодня. - 2014. - № 1.

Васильев А.М. Военные вновь у власти? /А.М.Васильев, А.В. Коротаев, Л.М. Исаев //Азия и Африка сегодня. - 2014. - № 10.

Гаврилюк Г. І. Еволюція партійної системи Єгипту в світлі концепції демократичного транзиту /Г.І.Гаврилюк //Гілея. - 2015. - Вип. 100.

Гірчак О. Нова політична система Єгипту за А.Ас-Сісі: на шляху до тоталітаризму /О.Гірчак, О.Роговик [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://iac.org.ua/nova-politichna- sistema-yegiptu-za-a-as-sisi-na-shlyahu-do-totalitarizmu/

Гуменюк Н. Розколоті надвоє /Н.Гуменюк // Український тиждень.- 2013. - № 34. Дергачев В. Египет - политическая турбулентность. Страна приходит в себя после революции /В.Дергачев [Эл. ресурс] - Режим доступа:

http://intiqom.uz/ru/diniyoqimlar/boshqaoqim/133 -2011 -06- 18-22-38-36.html

Єгипет: системне порушення прав людини триває [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://ua.euronews.com/2015/06/01/egyptian-human-rights-council-calls-on-state-to-end- abuses/

Исаев Л. Генералы ушли, генералы вернулись: египетской революции три года /Л.Исаев //Неприкосновенный запас. - 2014. - № 1.

Карякин А. Три уровня египетского кризиса /А.Карякин [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://russ.ru/pole/Tri-urovnya-egipetskogo-krizisa

Коротаев А. В. Египетская революция 2011 года: структурно-демографический анализ /А.В.Коротаев, Ю.В. Зинькина //Азия и Африка сегодня. - 2011. - № 6, 7.

Коротаев А.В. Египетский переворот 2013 года: опыт эконометрического анализа /А.В.Коротаев, Л.М.Исаев //Азия и Африка сегодня. - 2014. - № 2.

Кудряшова И. Революция в Египте и арабский мир /И.Кудряшова [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.rabkor.ru/interview/12200.html

Малик Халиль Мона Абдель. Динамика религиозно-культурной ситуации в постреволюционном Египте / Малик Халиль Мона Абдель //Вестник МГИМО- Университета - 2012. - № 6.

Нагайчук В. Єгипетська драма: акт третій... /В.Нагайчук //Зовнішні справи.- 2013. - № 8, 9, 10.

Подцероб А. Египет. Революция победила, но чуда не будет /А.Подцероб [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://journal-neo.com/?q=ru/node/6418

Сергеев А. К. Египет: внутренняя политика и социально-экономическое положение на современном этапе /А.К.Сергеев //Востоковедческий сборник. - 2001. - Вып. 2.

Смирнова К.Є. Хід політичної боротьби в Єгипті після повалення Хосні Мубарака: причини провалу «Революції 25 січня» /К.Є.Смирнова //Гілея. - 2013. - Вип. 78.

Чайко И. А. Роль вооруженных сил в политической системе Египта /И.А.Чайко //Вестник МГИМО -Университета. - 2013. - № 3.

Эль Саббах А. Отстранение Мубарака и новые перспективы Египта /А. Эль Саббах //Неприкосновенный запас. - 2011. -№ 79.(5).

Эль Саббах А. Египетская революция /А. Эль Саббах //Азия и Африка сегодня. - 2011.

- № 10.

Энгдаль У. Египетская революция: «творческое разрушение» для Большого Ближнего Востока? /У.Энгдаль [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.warandpeace.ru/ru/ exclusive/view/55198/

Яковина И. Мусульмане против исламистов. В Египте началось восстание против Мохаммеда Мурси /И.Яковина [Эл. ресурс] - Режим доступа: https://lenta.ru/articles/2013/07/01/oneyear/

Adly A. Economic Recovery in Egypt Won't Guarantee Political Stability /A.Adly [Electronic resource] - Mode of access: http://carnegie-mec.org/2015/05/20/economic-recovery-in-egypt-won-t- guarantee-political-stability/i8sm

Amr El-Shobaki. Egypt: Between Chaos, Authoritarianism, and Democracy / Amr El-Shobaki [Electronic resource] - Mode of access: http://www.mei.edu/node/20431

Brown N. Tracking the "Arab Spring": Egypt's Failed Transition / N. Brown //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 4.

Dunne M. Egypt: Why Liberalism Still Matters / M.Dunne, T. Radwan. //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 1.

El Nakhal A. The Rise And Fall Of Egypt's Democracy / A. El Nakhal [Electronic resource]

- Mode of access: http://www.mintpressnews.com/MyMPN/rise-fall-egypts-democracy/ Gold Z. Egypt's Theory of Terrorism / Z. Gold, E. Miller // Foreign Affairs. - 2016. - June 16.

Is another revolution brewing in Egypt? Five years after the Arab Spring, analysts say the conditions are in place for another uprising in Egypt. [Electronic resource] - Mode of access: http ://www. alj azeera. com/news/2016/01/160122114637805.html

Ottaway M. Egypt's Durable Arab Spring.A Third Revolution Haunts President Abdel Fattah el- Sisi / M.Ottaway, D. Ottaway //Foreign Affairs. - 2016. - January 24.

Salem P. Egypt's Importance in a Time of Troubles / P. Salem [Electronic resource] - Mode of access: http://www.mei.edu/content/article/egypts-importance-time-troubles