Сирійська Арабська Республіка

Сирію називають «серцем арабського світу». Це - землі, де історія розгортається вже сьоме тисячоліття, від часів виникнення цивілізації у Месопотамії. Історія незалежної держави Сирія починається 17 квітня 1946 р., коли були виведені французькі війська (колишньою турецькою провінцією¹ за мандатом Ліги Націй з 1920 р.

Сьогодні Сирія залишається останньою державою, у чиїй основі лежить легендарний «арабський соціалізм», який у різних варіаціях панував на Близькому Сході і у Північній Африці у ХХ ст. Більш того, при владі в Сирії - один із найрадикальніших варіантів цієї ідеології - баасизм. Його назва походить від назви партії Баас, повна назва партії - Партія арабського соціалістичного відродження.^{[786] [787] Гасла партії: «Єдність. Свобода. Соціалізм!» і «Єдина арабська нація із безсмертною місією». Поєднання ідей антиімперіалізму, визвольної боротьби, арабського націоналізму, подолання роздробленості арабського світу і створення єдиної могутньої держави, захисту знедолених класів і встановлення соціальної справедливості приваблювало до баасистів інтелігенцію, молодь, середні прошарки населення. Популярності партії сприяли також її динамічний характер і сувора централізована структура. У 1963 р. баасисти в результаті перевороту захопили владу в Сирії. Країна, насолодившись спочатку свободою після вигнання колонізаторів, втомилася від безкінечних військових переворотів. Народу захотілося стабільності. Цю стабільність пообіцяв Баас.}

Конституція Сирії від 1973 р. закріпила за Партією арабського соціалістичного відродження (ПАСВ) роль керівної сили «суспільства і держави». Партія очолила Прогресивний національний фронт, що стало специфічною особливістю сирійської політичної системи: утворився єдиний партійно-державний механізм, у якому правляча партія виступає центром, де формується внутрішня і зовнішня політика держави.

ПАСВ побудована за територіально-виробничим принципом на засадах демократичного централізму: партійні комітети, створені у кожній провінції (мухафазе), координують діяльність всіх партійних організацій (крім армійських) у даній мухафазе і підпорядковані регіональному керівництву.

Взявши участь у кількох військових переворотах, у 1970 р. владу захопив головнокомандувач сирійською армією генерал Хафез аль-Асад, який проголосив себе президентом у 1971 р. Він керував Сирією три десятки років, став одним із найвпливовіших політичних діячів арабського світу. У формуванні його політичної позиції помітні елементи як західного, так і східного ґатунку. Сам сирійський керманич визнавав, що на нього великий вплив мав північно-корейський керівник Ким Чен Ір. Політологи пізніше знаходили чимало схожого із автократичними режимами Східної Європи, зокрема, румунським доби Ніколає Чаушеску. Аналогії вбачалися у централізованому контролі лідера, термінології культу особи, маргінальності ролі партії, якій теоретично належала влада, у домінуючій ролі родини лідера. В руках президента концентрувалася вся влада в країні. Головним досягненням режиму вважалася стабільність. Однак слід зазначити, що Хафез аль-Асад менше цікавився економікою і не надто активно брав участь в економічному управлінні.

У листопаді 1983 р. в нього трапився серцевий напад, який ледь не став фатальним, не тільки у фізичному, але й у політичному сенсі. Брат диктатора, Ріфат аль-Асад, командувач елітної дивізії «Захисних Ескадронів», скориставшись хворобою, зробив спробу захопити владу в країні. Протистояння тривало півроку і ледь не закінчилося громадянською війною. Врешті решт претендента на президентське крісло змусили до виїзду з країни.

Баасисти обіцяли народу побудувати «арабський соціалізм», котрий передбачав небувалий прогрес і процвітання. У преамбулі Конституції 1973 р. підкреслювалося, що цей документ відображає розвиток країни в соціалістичному напрямку. Виходячи з цього, Сирійська Арабська Республіка визначалася суверенною народно-демократичною, соціаліс­тичною державою, що формує частину арабської батьківщини (ст.1). Економічною основою «особливого шляху до соціалізму» виступало своєрідне тлумачення власності як надбання всієї арабської нації, оскільки проголошувалося, що природні ресурси і засоби виробництва належать народу. Приватна власність, державна і кооперативна власність трактувалися як різновиди соціалістичної на базі постулату «соціальної рівноправності для всіх». Соціалізм пов’язувався із націоналізацією деяких галузей господарства і переходом засобів виробництва під контроль держави, а також з деякими заходами кооперування селянства. Конкрет­ними заходами стали націоналізація іноземної власності, деякі аграрні реформи, перші кроки індустріалізації. В Сирії були запроваджені безкоштовні медичне обслуговування, освіта, відносно низькі ціни на продукти харчування¹, врешті решт був досягнутий прийнятний рівень життя для більшої частини населення.

Залишаючись впродовж десятиріч союзником СРСР, Сирія являла собою соціально-орієнтовану державу, що перейняла радянську модель економічного планування. Накопичення фінансових ресурсів йшло в основному за рахунок зовнішніх факторів: економічне і військове співробітництво з Радянським Союзом^{[789] [790], підтримка в рамках так званої «арабської солідарності» тільки з 1975 до 1980 р. забезпечили країні надходження 4 млрд. доларів, що стимулювало економічне зростання. У ті роки сформувалася міцна залежність від іноземного капіталу, через яку падіння цін на нафту, що потягло за собою скорочення фінансової допомоги в рамках «арабської солідарності», і розпад СРСР завдало суттєвого удару сирійській економіці. Х. аль-Асад постійно шукав нові зовнішні ресурси, здатні забезпечити економічне зростання, проте його зусилля не завжди були вдалими. Влада реально належала баасистській військовій і здебільшого алавітській[791] організації кланового типу на чолі з Асадом. Основне населення Сирії (приблизно 70%) не стали співробітничати з ним. Більш того, дехто намагався з ним боротися. Так у 1979 р. «Брати-мусульмани» почали проти нього повстання, прагнучи встановити режим більшості. Це повстання тривало три роки і закінчилося страшенною різаниною у Хамі у лютому 1982 р., коли місто розбомбили з повітря. За різними підрахунками, загинуло від 17 до 40 тис. мирних жителів. Будинки руйнувалися бульдозерами.}

З приходом до влади Башара аль-Асада пошуки нової стратегії стали інтенсивнішими. У 2000 - 2001 рр. новий президент вдався до певних кроків лібералізації політичної системи: були випущені політичні в’язні різних напрямів (комуністи, ліберали, ісламісти), дозволено приватні газети, кабельні телеканали і FM-радіостанції, журналістам і просто громадянам дали зрозуміти, що віднині можна критикувати керівництво (не надто захоплюючись цією справою) і обговорювати долю батьківщини.

Із сучасної політичної історії відомо, що молодий спадкоємець, як правило, намагається бути ліберальнішим, ніж його суворий попередник. Аби обмежити владу колись впливових осіб, йому доводиться вдаватися до певних кроків лібералізації, запускати в дію незалежні від цього кола інститути і механізми. Впродовж кількох років новий президент відправив у відставку і на пенсію приблизно половину батьківських соратників, деяких навіть засудив за зловживання і замінив їх своїми висуванцями. Однак цю політичну «відлигу» зупинила протидія старої гвардії, військових і спецслужбистів, котрі дали зрозуміти: Башар не залишиться на своєму місці, якщо продовжуватиме у тому ж дусі. ПАСВ з часом втратила свій ідеологічний запал, перетворилася на корпорацію державних чиновників, які з метою особистого збагачення ділили державний бюджет. За звинуваченнями у хабарництві деяких звільняли з посад, справи передавали до судів, які ніколи не були відкритими. За заявою колишнього міністра нафти Сирії Абу Хусамеддіна, який виїхав з країни і приєднався до опозиції, рахунки родини Асадів можуть складати понад 10 млрд. дол.

На четвертий рік перебування при владі Б.аль-Асад вдався до реформування економіки. У 2004 р. в Сирії дозволили приватні банки західного й ісламського типу. Після 50 років соціалістичних ощадних кас країна одержала ринковий банківський сектор. До 2009 р. відмовилися від фіксованого курсу сирійського фунта і зробили його вільно конверто - ваним, тоді ж запрацював сирійський фондовий ринок. Скасували репресивне оподаткування приватного сектору: від колишніх 50% і вище перейшли до 15 - 23%. Пішли у минуле закони про іноземні інвестиції, які раніше вважалися такими, що підривають національну безпеку. Прийняли закон про конкуренцію проти монополізації галузей. Частково замінили старі марксистські кадри у міністерствах на технократів з іноземною освітою. Г оловне - була розпочата приватизація. В цілому Сирія у період до 2008 р. включно демонструвала непогані темпи зростання, які складали 4-5% на рік. Соціально-економічна ситуація в країні відрізнялася в кращий бік у порівнянні із Тунісом та Єгиптом. Особливо це стосується безробіття серед молодих людей віком до 30 років: у двох названих країнах вона сягала 50%, тоді як в Сирії не доходила до 30 (що теж є досить високим показником). Середня тривалість життя в САР на кінець першого десятиріччя ХХІ ст. становила 70 років. Інфляція коливалася на рівні 2%.

В цілому режим просунувся у тому, що стосується розширення сфери приватновласницького підприємництва. Реформи проводилися дуже помірковано. Досвід сусідніх арабських країн, а також Росії навів сирійське керівництво на думку: шокова терапія не підходить, особливо з огляду на те, що партійна політика офіційно проголошувала гасло соціальної держави. Водночас реформаторська діяльність мала серйозні обмежувачі у вигляді соціальних зобов’язань уряду. Однак нова економічна політика передбачала послаблення державного регулювання економіки, відмову від багатьох соціальних зобов’язань держави. Були поступово скасовані державні дотації на хліб, рис, зерно та інші продукти харчування. Соціальна обстановка різко погіршилася після скасування дотацій на мазут: його різке подорожчання призвело до падіння промислового виробництва (на 4%) і відчутного зниження рівня життя більшості сирійців. Проведення економічних реформ посилило розшарування сирійського суспільства. З одного боку, з’явилися нувориші, з іншого, збільшувалася чисельність незаможних. У містах бідні квартали межували із чудово влаштованими районами, де мешкала державна, політична, бізнесова еліта. Через наслідки світової фінансово-економічної кризи (у 2009 р. темпи зростання зменшилися до 1,8%, знизилися прибутки від нафтового бізнесу, попит на сирійські товари на зовнішньому ринку, приплив інвестицій) намітився відтік капіталів і виїзд представників ділових кіл за кордон.

Все наочніше ставала невідповідність старої політичної системи новим економічним реаліям. Коли одне політичне або етноконфесійне угрупування стоїть при владі десятки років і користується всіма владними привілеями, це, природно, сприяє розвитку корупції та непотизму, а також відриву можновладців від суспільства та їх неспроможності бачити нагальні проблеми, вчасно вирішувати ті, що визрівають. У частини населення зростало невдоволення владою, особливо тим, що вся її повнота зосереджена в руках президента.

Опора режиму Б. аль-Асада, як і його батька - силові структури. Ця залежність у найкритичніший момент не дозволила сирійській еліті зрозуміти, що у періоди гострих фаз соціально-політичної напруженості управління суспільством з позиції сили стає неефективним. До неприєм­ностей слід було готуватися, тим більше, що сирійському режиму вже кидалися виклики. У 2005 р. віце-президент Абд аль-Халім Хаддам очолив державний переворот, який було придушено. Погіршення соціально- економічного становища за умов тотальної корупції постійно підігрівало напруження у суспільстві. Під впливом «арабської весни» воно вибухнуло масовими антиурядовими протестами, які розпочалися в Сирії в середині березня 2011 р. До цього призвела ціла низка факторів^[792].

Насамперед, фактична нелегітимність влади як першого Асада, так і другого. Звичайно, практикувалися демократичні на вигляд процедури, такі як вибори президента. Але в дійсності вони проводилися з однією кандидатурою, що набирала 97% голосів. Так сталося на останніх передвоєнних виборах 2007 р. Тодішній міністр внутрішніх справ дав свій коментар: «Цей великий консенсус показує політичну зрілість Сирії і блиск нашої демократії» Невдовзі після «великого консенсусу» в країні розпочалася повноцінна громадянська війна. У самий її розпал - у 2014 р. знов пройшли президентські вибори. За офіційними даними, явка склала 73%, за Б.аль-Асада проголосували 88,7% виборців. Він втретє присягнув як керівник держави на наступний 7-річний термін. Західні держави засудили проведення голосування, назвали його «підробкою» і заявили, що не мають наміру це визнавати. Легітимними вибори визнали лише Росія, Венесуела та декілька інших держав.

У лютому 2012 р. пройшов референдум стосовно нової Конституції. В ньому, за офіційними даними, взяли участь 8 млн. сирійців (60% електорату), з яких 89,4% проголосували «за». У новому Основному Законі відсутня стаття про «керівну роль в державі і суспільстві» правлячої Партії арабського соціалістичного відродження. Нова конституція обмежує президентське правління 7 роками з можливістю висувати свою кандидатуру двічі, однак не враховує попередні каденції. Вибори мають бути обов’язково альтернативними, а голосування - прямим, а не через схвалення кандидатури на референдумі, як це було раніше. Теоретично 46- річний Б. аль-Асад одержав можливість законно залишитися при владі до 2028 р.

В свій час, шукаючи союзників, сирійське керівництво пішло на зближення з Іраном. Коли у 1979 р. в тій країні сталася ісламська революція, питання союзництва постало гостро і там, оскільки шиїтських держав, крім самого Ірану більше немає. Через шиїтську організацію Лівану «Хезболла» аятола Хомейні повідомив, що він готовий визнати алавітів шиїтами. І офіційно було оголошено, що алавіти - це шиїти. Сирія стала союзником Ірану. З одного боку, це викликало обурення її сунітської більшості населення, а з іншого - дуже серйозні сумніви у багатьох шиїтів, які вважають алавітів віровідступниками^[793].

Треба зазначити, що певною мірою самий сирійський режим сприяв формуванню на своїй території радикальних ісламістських течій, які дали про себе знати надалі. Багато років він надавав прихисток різного роду екстремістським і терористичним організаціям - палестинському угрупуванню «Ісламський джихад», ХАМАС, ліванській організації «Хезболла», «Робітничій партії Курдистану». В обмін на це ісламісти не турбували місцеву владу, діючи за межами Сирії, у тому числі проти американських військ в Іраку, антисирійських політиків у Лівані, брали участь в атаках проти Ізраїлю.

Перед початком громадянської війни ситуація склалася таким чином: Б. аль-Асад певною мірою, не завжди вдало, переформатував арабський соціалізм у регіональну форму ринкової економіки і очолив поміркований авторитарний режим із середнім, у порівнянні з оточуючими країнами, рівнем несвободи. З точки зору внутрішніх причин, криза була спровокована такими факторами, як авторитаризм, корупція, безробіття (особливо серед молоді, яка складає суттєву частину населення), зловживання з боку силових структур. Свою роль відіграли зовнішні обставини, зокрема те, що з інших країн «арабська весна» принесла «вітер змін».

У березні 2011 р. у місті Дераа¹ кілька молодих людей написали на стінах будинків графіті політичного змісту. 15 осіб кинули до в’язниці, де жорстоко побили. 15 березня містяни, підбурені батьками, піднялися на масові протести. 25 березня, після п’ятничної молитви^{[794] [795] на вулиці вийшли тисячі протестувальників. По них було відкрито вогонь. Вогонь відкривався без попередження або спроб розігнати демонстрантів ненасильницькими засобами. Співробітники різних підрозділів служби безпеки і чимало снайперів, розміщених на дахах, свідомо цілилися у демонстрантів, багато хто з них одержав поранення в голову, шию, груди. Два десятки осіб загинули. 24 квітня місто оточили військові підрозділи, «за вимогами місцевого населення» до нього увійшли танки. Місто і передмістя було взято в облогу, що тривала 11 діб. Під прикриттям вогню спецслужби взяли під свій контроль всі райони міста, наказали людям залишатися у домівках, і стріляли по тих, хто не додержувався заборони. Жителі Дараа під час облоги страждали від гострої нестачі продовольства, води, медикаментів та іншого необхідного. Електрику відімкнули. 29 квітня мешканці навколишніх міст спробували прорвати облогу, несучі із собою воду і продукти харчування. Вони йшли із гілками олив і скандували: «Ми - мирні». Процесія розтяглася на 6 км. У відповідь почалася стрілянина, яка забрала життя двох сотень громадян. Чимало людей під час тих подій одержали поранення. Але сирійська влада не тільки перешкоджала наданню необхідної медичної допомоги, не пропускаючи автомобілів швидкої дороги, а навіть затримувала поранених, яких привозили до лікарень. Взагалі проводилися широкомасштабні акції із нейтралізації протестів, коли затримували сотні осіб, заарештовували активістів і членів їхніх родин. Затриманих жорстоко катували, деяких страчували. Аби приховати криваві репресії в Дараа, влада встановила інформаційну блокаду. До міста не допускали незалежних спостерігачів, всі засоби комунікації блокувалися. Спецслужби шукали і конфісковували мобільні телефони, на яких було зайнято кадри подій, що відбувалися в Дараа, заарештовували і катували тих, кого підозрювали у спробах передати світлини та іншу інформацію назовні. На початку червня 2011 р. подробиці тих подій були висвітлені у 57-сторінковій доповіді міжнародної організації Human Rights Watch під назвою «Ми ніколи не бачили такого жаху: Злочини проти людності в Дараа».}

Протести поширилися країною, лунали вимоги відставки президента і змін Конституції. Влітку 2011 р. сирійські міста повставали одне за одним. Тільки-но урядові сили брали під свій контроль Хомс, як починалося заворушення у місті Хама, потім інші й інші. Треба визнати, що сирійський президент певний час, але з великим запізненням, вдавався до спроб знайти відносно мирне рішення розв’язання конфлікту. Б.аль-Асад оголосив наступне проведення реформ у соціально-економічній і політичній сферах, серед іншого, надання більшої свободи політичним партіям. 29 березня 2011 р. у Дамаску, Алеппо, Латакії та інших великих містах країни пройшли масові мітинги і демонстрації на підтримку президента. Разом із тим антиурядові маніфестації та зіткнення із силовиками продовжувалися і набували все запеклішого характеру. Режим вдався до силового придушення протестних виступів. Однак етнічний склад армії і поліції¹, в яких переважали суніти, не дозволив зробити це швидко^{[796] [797].}

Драматичні події мали місце у місті Джжиср аш-Шугур (50 тис. мешканців) на кордоні із Туреччиною, де, за офіційними відомостями, загинули близько 120 співробітників служби безпеки і поліції (місцеві жителі стверджували, що понад половина загиблих були мирними мешканцями). Опозиційні режиму сили заявили: це були співробітники, що, наче б то відмовилися стріляти в народ, їх розстріляла сирійська армія. Влада звинуватила в їх загибелі «озброєних бойовиків-терористів, які прибули до Сирії з-за кордону», і відрядила до Джиср аш-Шугуру армійські підрозділи, котрі увійшли до міста після перестрілки з бойовиками, частина з яких відійшла до гірських районів. Бойові дії призвели до масової втечі містян до сусідньої Туреччини, де для них облаштували спеціальні табори. Вважається, що це поклало початок подальшому зростанню хвилі біженців, яка згодом набула мільйонних масштабів.

Влада переходила від використання кулеметів і бронетехніки до авіації і тактичних ракет. У серпні 2013 р. ЗМІ повідомили про застосування хімічної зброї - заріну - в околицях Дамаску. Жертвами атаки стали до 1300 (деякі джерела повідомляли про дві тисячі жертв) мирних городян. До місця подій виїздили експерти ООН, але достеменно довести, хто саме - влада чи опозиція - використали хімічну зброю, не вдалося. Американський президент Барак Обама заявив, що сирійська влада перетнула «червону лінію». Аналітики поставили під сумнів роль режиму, адже такий вчинок веде до шаленої критики. Припускали, що це вчинив хтось з опозиції, аби спровокувати Захід на активніше втручання у сирійський конфлікт. Наприкінці 2012 р. повстанці із Джабхат ан -Нусра заявляли, що мають доступ до отруйних речовин і засобів їх доставки, хоча і обіцяли не застосовувати хімічну зброю першими. Восени 2013 р. до Сирії прибули фахівці Організації Об’єднаних Націй із заборони хімічної зброї, які розпочали її вивезення, нейтралізацію і ліквідацію. Проте хімічна зброя застосовувалася у 2014, 2015 та 2017 рр., хоча сирійська влада заперечувала свою причетність.

Однак жорстокість режиму - незаперечна. За гратами опинилося понад дві сотні тисяч осіб. Практика катувань у в’язницях набула масового характеру. Повстання розросталося, восени 2011 р. протистояння переросло у громадянську війну. В ній ведуть боротьбу декілька таборів.

Насамперед, це режим Б. аль-Асада, який відстоює свою владу - владу алавітської меншини над сунітською більшістю населення країни. Його армія вважалася чи не найсильнішою в арабському світі, у 2011 р. - 325 тис. військовослужбовців, у 2015 р.- близько 150 тис. У 2014 р. алавіти почали масово дезертувати з армії, незадоволені Асадом, який, за їхньою думкою, дбає лише про свою владу. Вони усвідомлюють, що надалі меншість не може управляти більшістю народу, і що потрібно домовлятися і змінювати ситуацію. Крім армії для свого захисту режим почав залучати партійних активістів. Завоювання республіки мають захищати загони Баас, ополченці, серед яких чимало жінок. Ці підрозділи стали частиною сформованих сил національної оборони, які нараховували приблизно 10 тис. осіб.

Напруження релігійному чиннику у сирійському протистоянні додає підтримка з боку шиїтського Ірану (Корпус вартових ісламської революції

- 4 тис. осіб) і воєнізованої ліванської шиїтської організації «Хезболла»^[798] (ядро - 4 тис. осіб, резервісти - 10 тис.). Також участь беруть іракські шиїти, і навіть шиїти з Афганістану. Суперництво шиїтів і сунітів - один з основних конфліктів мусульманської спільноти. Тому дехто із оглядачів вважає, що саме боротьба сунітів і шиїтів, що точиться понад 1300 років у мусульманському світі, є визначальним чинником сирійських подій (насправді діє набагато ширший спектр факторів). Від війни масово тікають насамперед суніти. Б.аль-Асад тільки зацікавлений у тому, щоби вигнати з країни якомога більше супротивників.

Серед його супротивників - також декілька таборів. По-перше, це поміркована опозиція. Її ядро - Вільна сирійська армія (за різними даними

- від 30 - 50 тис. до 100 тис. осіб), сформована з людей, які дезертирували із збройних сил режиму, перебралися до Туреччини і там створили названу структуру. Про її створення восени 2011 р. заявив полковник сирійських військо-повітряних сил Ріяд Муса Асад, який перейшов на бік повстанців. В одному з інтерв’ю він вказав, що сирійці дійшли висновку: мирні протести вичерпалися і звільнитися від Асада та його режиму можна тільки із зброєю в руках. До армії входять звичайні солдати, не фанатики, які ненавидять режим і прагнуть його скинути. Крім того, ця структура постійно поповнюється бойовиками з Лівану, Іраку, Тунісу, а також розрізненими загонами. Саме з появою армії, що протистоїть урядовій, повстання перетворилося на громадянську війну. Всією країною спалахнули бої, у яких спочатку використовувалася тільки стрілецька зброя, а потім - бронетехніка і авіація. Рахунок загиблих пішов на тисячі.

У столиці Катару, місті Доха, в ніч з 11 на 12 листопада 2012 р. лідери сирійських опозиційних фракцій підписали фінальну угоду про об’єднання в Національну коаліцію сирійських революційних і опозиційних сил (НКСРОС). Її основою стали Сирійська національна рада і Національний блок, які репрезентують так звану зовнішню опозицію. Коаліцію очолив відомий ісламський проповідник шейх Ахмад Моаз Аль- Хатиб. Але загального згуртування сил, що протидіють режиму, не відбулося. Наприкінці вересня 2013 р. була створена Ісламська коаліція. Вона відкинула верховенство НКСРОС, яку західний світ вважає легітимним представником супротивників режиму. 13 бригад вийшли із складу Вільної сирійської армії і сформували власний військовий альянс на чолі із Джабхат ан-Нусра (Північний фронт, цю структуру також називають «офіційною франшизою «Аль-Каїди» в Сирії), де провідна роль - за радикальними сунітськими ісламістами (до 6 тис. осіб). Сюди ж входять ісламісти Південного фронту, а також салафіти і брати- мусульмани Ісламського фронту (до 45 тис. осіб). Численні успіхи Фронту, його чітка організація, постачання і фінансування ваблять до лав ісламістів не тільки численних місцевих добровольців, а й іноземців, які їдуть допомагати у боротьбі проти «невірних» мусульман (саме іноземні найманці відзначаються найжорстокішими бузувірствами по відношенню до мирного сирійського населення і найбільшою нерозбірливістю у виборі об’єктів і засобів своїх атак). Крім цього діє чимало дрібних угрупувань, дуже різних - світських, напівсвітських, ісламістських - поміркованих, напівісламістських, усього нараховується близько 7 тис. різних угрупувань. Уся ця сила - здебільшого сунітська.

Але і в армії Асада 90% рядових теж суніти. У 2011 - 2012 рр. стратегічна перевага залишалася за збройною опозицією, яка діяла одночасно в різних частинах країни. Сили вірних режиму військ розпорошувалися по різних фронтах. Але від початку 2013 р. армія змінила алгоритм своїх дій на «перемелювання бойовиків» у місцях їх скупчення. Ситуація докорінно змінилася, коли у війні почало активно діяти ліванське угрупування «Хезболла», що традиційно підтримує сирійський уряд. У травні 2013 р. поблизу ліванського кордону відбулася одна з головних битв сирійської громадянської війни - битва за невелике містечко Кусейр. Завдяки підтримці сирійської урядової авіації, артилерії і бронетехніки шиїтські ісламісти взяли гору над сунітськими. Це дозволило Б. аль-Асаду налагодити безперебійну комунікацію між Дамаском і узбережжям країни, а потім розпочати наступ на повстанців всією країною, в ході якого вдалося не тільки зупинити просування повстанців, але й відбити у них деякі стратегічно важливі позиції. Саме це зумовило якісну зміну ситуації до середини 2013 р., коли військово-стратегічна перевага схилилася на бік урядових військ.

Ситуація ще більше ускладнилася, коли з кінця червня 2014 р. на території Сирії почали активні дії терористи Ісламської держави¹, яка є ворогом і для режиму, і для поміркованої опозиції^{[799] [800]. Це - найбільш затяті, безжальні фанатики, найефективніші бійці, оскільки смерть для них заради ісламу - найбільше щастя. Для них головне - вбити якомога більше ворогів і загинути на славу Аллаха. Для них не існує кордонів, їм потрібно все заради створення всесвітнього халіфату. Прийшовши до Сирії, бойовики цієї організації зажадали від решти повстанців безумовної покори. Проти тих, хто відмовляється, проводяться каральні операції із відрубуванням голів полоненим. Закономірним результатом зростання напруги у відносинах стало пряме збройне протистояння між ними й іншими повстанцями. Проти «ІД» виступила не тільки поміркована опозиція, об’єднана в «Ісламський фронт», а й Джабхат ан-Нусра. Боротьба проти Ісламської держави - найбільшої загрози на Близькому Сході і не тільки - набула міжнародного характеру.}

Ще однією силою, яка активно діє у конфлікті, виступають курди, яких вважають кращою піхотою сучасного Близького Сходу. Вони складають близько 8% населення Сирії (приблизна оцінка: 1 млн.) і розселені здебільшого у північно-східній її частині, яка є стратегічно важливою для сирійського уряду, оскільки саме тут локалізовані і без того обмежені запаси нафти. Курди ведуть тривалу наполегливу боротьбу за створення власної держави. У 1920 р. між Туреччиною і Великою Британією було підписано Севрський договір, згідно якого курдам гарантувалося право національного самовизначення у формі автономії і, можливо, створення незалежної держави^[801]. Хоча це рішення анулював Лозанський договір 1923 р., курди етнічного Курдистану, розділеного державними кордонами Туреччини, Іраку, Ірану і Сирії, не припинили своєї боротьби за національне самовизначення. Однак ці зусилля наштовхуються на опір керівництва країн проживання курдів, які зосереджені у різних за територією і населенням, як правило, бідних, ареалах. Курдські ареали одержали умовні назви: Турецький (Північний), Іракський (Південний), Східний (Іранський) і Західний (Сирійський) Курдистан. Сирійські курди вважали, що повалення Б.аль-Асада і правлячої баасистської партії дозволить встановити нову політичну систему, яка надасть провінціям більшу самостійність і «звільнить від расизму і екстремістської ідеології» народ, і при цьому настане толерантність. За їх думкою, нова Конституція мала визнати офіційною курдську мову. Разом із тим курдам слід надати компенсацію за «історичну дискримінацію і переслідування».

У 2012 р. президент Б. аль-Асад розширив автономію курдів, надавши їм самоуправління на територіях, що межують із Туреччиною. Сирійські курди після того перейшли від нейтралітету до підтримки режиму у боротьбі проти опозиції. Це не тільки привабило на його бік курдів у самій Сирії, але й викликало позитивну реакцію з боку їх турецьких та іракських співбратів. Протидія, яку курди почали чинити Ісламській державі від 2013 р. (наприклад, саме курди зупинили її сили у 2014 р.), також вплинула на перебіг громадянської війни. У червні 2015 р. мала місце дуже важлива подія: курди уклали із Дамаском угоду про спільну боротьбу проти Ісламської держави в провінції Ель-Хасака, столиця якої, місто Ель-Хасака, була захоплена напередодні. За угодою, в обмін на допомогу, курди зможуть управляти тими районами, які відвоюють, і навіть вивішувати на адміністративних будівлях свій прапор замість сирійського.

17 березня 2016 р. за підсумками конференції у провінції Ель-Хасака, куди приїхало понад 200 представників різних етнічних та релігійних груп, що мешкають на підконтрольній курдам території, було оголошено про об’єднання трьох кантонів Сирійського Курдистану (Джазіра, Кобані і Афрін) в єдину федеральну «демократичну систему Рожава». Тобто курди поступово консолідують підконтрольні їм анклави в єдине територіально цілісне утворення. Міністерство закордонних справ Сирійської Арабської Республіки виступило із заявою, де назвало рішення про формування автономії неконституційним і юридично нездійсненним. Сирійська Національна коаліція, яка вважається одним з головних органів політичної опозиції країни, заявила, що проголошення автономії не відповідає прагненням сирійського народу. Не визнали самопроголошену автономію США. Напружилися Іран та Ірак, де також мешкає кілька мільйонів курдів. Гостро сприйняла новину Туреччина, оскільки основні землі, населені курдами, - це північний схід країни, де повільно, але впевнено почала розгортатися громадянська війна, відгомін якої дав про себе знати кількома досить потужними терористичними актами^[802].

В цілому, слід зазначити: сирійський конфлікт, що ще раніше почав переростати національні рамки, перетворився на безсумнівно регіональну проблему. Туреччина і Саудівська Аравія від самого початку виступили в ролі головних організаторів антисирійської військової кампанії. Анкара намагається вирішити свої регіональні завдання, а саме: зберегти економічний і політичний вплив в регіоні і не допустити розвитку тут курдського сепаратизму, котрий загрожує її власній безпеці в разі поширення бойових дій на турецьку територію. Туреччина є членом НАТО з 1952 р. і має не тільки потужну армію, але й серйозних союзників. Зовнішніх ворогів вона не надто боїться, проте якщо конфлікт на турецьких теренах набуде масштабу внутрішнього, НАТО не може гарантувати стабільності в середині країни, адже це є обов’язком влади держави.

У серпні 2016 р. Анкара оголосила про початок спільної із Вашингтоном «всебічної боротьби» із Ісламською державою. Плани Туреччини і США передбачали забезпечення повітряного прикриття для навчених американцями загонів сирійської опозиції¹. Мета операції при цьому - відбити у ісламістів території, прилеглі до турецького кордону. Військово-повітряні сили Туреччини почали бомбардування позицій «ІД» після терористичного акту, що мав місце 20 липня у прикордонному місті Суруч. В результаті дій терористки- смертниці, пов’язаної з «ІД», загинули 34 особи. Під удар турецької авіації також потрапили бійці Робітничої партії Курдистану - курдської бойової організації, забороненої у Туреччині. Анкара заявила, що збудує модульну стіну, довжиною 150 км на кордоні із Сирією, аби перешкодити проникненню терористів на свою територію.

Крім Туреччини і Саудівської Аравії опозиційні сили в Сирії підтримують США, Велика Британія, Франція, більшість країн Європейського Союзу, НАТО, декілька арабських країн Перської затоки. 24 лютого 2012 р. в Тунісі на міжнародній конференції «Друзі Сирії» було створено антиасадівську коаліцію, до якої увійшли понад 60 держав і міжнародних організацій. Країни-учасниці відкрито перейшли на бік опозиції, визнавши її «законним представником сирійського народу». Керована США «Група друзів Сирії» мала продемонструвати єдність міжнародного співтовариства, готового діяти самостійно і не в рамках ООН, де здійснювати тиск на режим Б.Асада заважають Москва і Пекін із своїм правом вето^{[803] [804]. Ані Росія, ані Китай своїх представників на форум не відрядили.}

У липні 2013 р. Вашингтон прийняв рішення надати військову допомогу повстанцям - зброєю і дистанційними ударами по військових об’єктах супротивників. На початку червня того самого року ЄС зняв ембарго на постачання зброї сирійським повстанцям. У громадянській війні американці зробили ставку на помірковану сирійську опозицію. Ісламська держава розглядається в якості основної терористичної загрози, але боротьба проти неї є дуже складною. У міжнародну коаліцію проти «ІД» входять також Бельгія, Канада, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Ліга арабських держав, Ірак, Єгипет на інші країни. Їхні ВПС наносять удари по «ІД». Але чому вони не можуть розбомбити ІД? Тому що на одного загиблого іділівця прийдеться десять загиблих мирних жителів, здебільшого сунітів. Допустити обурення з боку сунітських держав неможливо. До того ж, навіть якщо бомба і влучить у вояків Ісламської держави, терористичні акти не тільки в країнах Сходу, але й Заходу, влаштовують зовсім інші люди. Захід, з одного боку, офіційно проголосив Б. аль-Асада тираном і вбивцею власного народу, а з іншого, розуміє, що демонтаж режиму в існуючих умовах може призвести до тріумфу Ісламської держави і страшенної різанини алавітів, шиїтів, християн та інших меншин.

Треба розуміти: як і за часів «холодної війни» має місце інтрига, зумовлена протистоянням Сполучених Штатів Америки і Росії^[805], яке винесене на територію третьої сторони. Без потужного впливу зовнішнього фактору, складовою якого є це суперництво і намагання кожної із сторін забезпечити власні інтереси, ситуація в Сирії не набула б таких жахливих наслідків. Тобто і на сирійській землі виявляється одна із «глобальних проблем людства», як назвали сучасну Росію.

Вже зазначалося, російсько-сирійські взаємини були вельми тісними за радянських часів. Вони дещо послабшали за часів перебудови і розпаду СРСР. РФ почала відновлювати стратегічне партнерство із САР, починаючи від середини 2000-х років. У 2005 р. Кремль списав 10 млрд. сирійського боргу в обмін на гарантії нових закупівель російського озброєння. Із 2010 р. Москва наполегливо втягувала Дамаск до Митного союзу ЄврАзЕс, а сирійське керівництво висловлювало побажання приєднатися до зони вільної торгівлі із Росією, Білоруссю, Казахстаном. Коли в Сирії почалася громадянська війна, Кремль продовжував підтримувати свого союзника, виступаючи його головним прибічником і постачальником зброї. У вересні 2015 р. під виглядом боротьби з Ісламською державою Росія оголосила про початок військової операції в Сирії, яка начеб то спрямовувалася на знищення позицій «ІД». Поблизу Латакії сформували змішану авіагрупу з фронтових бомбардувальників Су-24М і Су-34, штурмовиків Су-25СМ і багатоцільових винищувачів Су- 30СМ, а також ударних гвинтокрилів (усього 50 бойових машин). Охорона авіабази - російська морська піхота. Володимир Путін виступив із закликом до міжнародного співтовариства об’єднати зусилля у боротьбі з небезпекою «ІД», нагадавши про події напередодні Другої світової війни, коли не були вчасно об’єднані зусилля у боротьбі з фашизмом. 30 вересня

2015 р. почалися російські бомбардування і обстріли, під які потрапляли не стільки бойовики ІД, скільки опозиціонери. Оскільки удари наносилися по цивільних об’єктах, загинуло чимало мирних жителів, у тому числі дітей. Заявивши, що всі цілі, які ставилися, виконані, російський президент наказав почати виведення основних російських збройних сил з 15 березня

2016 р. Він також наголосив, що в разі потреби, їх можна швидко туди повернути. Як потім з’ясувалося, російський контингент повністю виведений не був: російські бази продовжують функціонувати, так що Москва готова у будь-який час надати Дамаску «допомогу у боротьбі з тероризмом».

Участь Росії значно допомогла режиму Б. аль-Асада: урядові війська відтіснили опозиційні збройні угрупування і посилили свої позиції за рахунок відновлення контролю над деякими населеними пунктами. До вступу РФ у конфлікт урядові війська контролювали 17% території. Втручання Росії призвело до значного розширення сфери контролю сирійських урядових військ. За рік від російських авіаційних ударів загинуло понад 10 тис. сирійців. Особливе обурення світової громадськості викликали обстріли сирійського міста Алеппо - останнього пункту опору опозиції - 19 вересня 2016 р. Використовувалися касетні і термобаричні бомби^[806]. 2 жовтня у 26 містах світу пройшла масова акція «День гніву Алеппо», учасники якої виступали проти дій Росії і сирійського президента. Російська сторона загибель мирних громадян заперечила (кадри з тілами постраждалих дітей було названо «постановочними»). Разом із тим, Москва досягла бажаного, опинившись у центрі уваги світового співтовариства. Хоча іноземні ЗМІ висловилися жорстко: «Росія перетворилася на країну-бандита».

Коли Кремль прийняв рішення про участь у сирійській війні, міжнародні оглядачі намагалися з’ясувати, навіщо це робилося державою, яка сама перебуває у складних умовах. Дійсно, міжнародна ізоляція, погіршення економічної ситуації, однією з причин чого - санкції з боку багатьох країн світу. Намагання покращити становище, зумовлене зазначеними обставинами - одне з пояснень дій російського керманича. Виступити в ролі сильного борця проти міжнародного тероризму на фоні слабкості позицій Вашингтону, підняти власний рейтинг, розірвати ізоляцію, змусити Захід знов повернутися до спілкування з потужним гравцем на міжнародній арені, відволікти світову і свою громадськість від анексії Криму і агресії проти України на її Сході, добитися скасування санкцій. В.Путіну вдалося добитися участі у переговорному процесі стосовно врегулювання ситуації в Сирії. Однак Захід не «розміняв» Сирію на Україну і підтвердив можливість зняття санкцій тільки після повернення Донбасу і Криму нашій державі¹.

Крім демонстрації сили і спроб повернути собі вплив на Близькому Сході (значною мірою втрачений), інтервенція РФ мала на меті вплинути на нафтові ціни, такі важливі для її існування^{[807] [808]. Російська підтримка Б.аль-Асада зміцнила його позиції, які той не погоджується здавати. Так само, він продовжує підтримувати союзницькі відносини із Росією та Іраном[809]. Пролонгація збройної боротьби в його країні дестабілізує обстановку в усьому регіоні, сусідні країни - Ірак, Ліван, Ізраїль, Туреччину, Йорданію - непокоїть поширення конфлікту за межі Сирії. І не тільки сусідні країни перебувають у напруженому стані. Разом із тим міжнародні оглядачі вказують на небезпечні наслідки для Росії через втручання у гостре протистояння між сунітами і шиїтами, які можуть даватися взнаки як у найближчій, так і у віддаленій перспективі.}

Міжнародне співтовариство докладає зусиль, аби владнати сирійській конфлікт дипломатичними засобами. Місцями переговорного процесу стали Женева, Відень, Мюнхен, Астана. 18 грудня 2015 р. одноголосно була прийнята резолюція Ради Безпеки ООН № 2254, яка передбачає проведення переговорів сирійської опозиції і уряду Сирії, які мають привести до формування «інклюзивного неконфесійного уряду, що заслуговує довіру», підготовки нової Конституції і проведення впродовж 18 місяців загальних виборів. В резолюції не міститься жодного слова про президента Б.аль-Асада. Сирійська опозиція має великий сумнів, що він буде усунений від влади, оскільки добре знає особливості вітчизняного виборчого процесу.

22 лютого 2016 р. ввечері було поширено спільну заяву Російської Федерації і Сполучених Штатів Америки, за якою режим припинення вогню в Сирії набирає чинності 27 лютого о 00.00 (за часом Дамаска). В заяві йшлося про те, що умови перемир’я поширюються на всі сторони конфлікту, за винятком терористичних угрупувань Ісламська держава і Джабхат ан-Нусра, а також інших терористичних організацій, визнаних такими РБ ООН. 23 лютого сирійський президент призначив дату парламентських виборів в країні на 13 квітня 2016 р. В ході голосування обиралися дві палати місцевого парламенту. Вибори принесли перемогу партії Б.Асада та його союзникам. Перемир’я було порушене.

Країна перетворилася на руїну. Занепала економіка, зруйнована інфраструктура. Незалежно від конфесійної приналежності гинуть люди. У лютому 2016 р. було повідомлено, що від початку громадянської війни загинуло 470 тис. осіб (біля 20% серед них - діти), про поранених відомостей немає. Люди намагаються врятувати власні життя і життя своїх близьких. Понад 6 млн. мешканців країни стали внутрішньо переміщеними особами. У березні 2017 р., за даними ООН, кількість біженців з Сирії перевищила 5 млн. осіб (це приблизно третина населення до війни). Туреччина прийняла більше 3,5 млн. біженців, більше мільйона сирійців прихистив Ліван, понад 650 тис. - Йорданія. Сотні тисяч сирійців потрапили на територію європейських держав. Люди шукають кращої долі насамперед у заможних країнах Європейського Союзу, створюючи там незліченні проблеми^[810]. Виходячи із гуманних міркувань, європейці намагаються допомогти. Питання надання притулку біженцям входить до зобов’язань у рамках Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, тобто ця проблема може постати і перед нашою країною. При тому, що у нас існує власна проблема переміщених осіб.

Глобальний індекс миролюбності (Global Peace Index) у 2015 р. визнав Сирію найнебезпечнішою державою світу. Тут точиться війна всіх проти всіх, жоден з учасників конфлікту неспроможний взяти військову перевагу. До того ж за умов, що склалися, навряд чи можливе розв’язання конфлікту силовими методами. Утворилася патова ситуація: режим не в змозі придушити опозиційні рухи, а опозиціонери не здатні повалити режим. Сирійська боротьба перетворилася не тільки на регіональну, а й на світову проблему. Протистояння в цій країні пройшло свою еволюцію від внутрішнього конфлікту до проблеми міжнародного масштабу, де зіткнулися геополітичні, регіональні, релігійні, економічні інтереси різних держав, далеких і близьких. Глибина суперечностей між ними є надзвичайно серйозною, що ускладнює проблему врегулювання. Основна інтрига: у головних суперників різні стратегічні плани відносно Сирії. Якщо Захід прагне, аби у Сирії був мир, і щоби Б.аль-Асад пішов, так Росія бажає, щоби той залишився. Конфлікт би продовжувався, а це давало б Москві можливість посилити свої позиції на світовій арені. Між тим Сирія потребує допомоги у налагоджені мирного життя як політичного, так і економічного, що могло б сприяти поверненню людей на батьківщину.

Література

Баунов А. От реформ к войне: Что такое режим Башара Асада /А.Баунов [Эл. ресурс].

- Режим доступа: http://carnegie.ru/publications/?fa=61696

Бузаров А. Сирия - арена гибридной войны различных государств между собой /А.Бузаров [Эл. ресурс]. - Режим доступа:

http://www.segodnya.ua/opinion/buzarovcolumn/siriya-arena-gibridnoy-voyny- razlichnyh-gosudarstv-mezhdu-soboy-683657.html

Бузаров А. Турецький гамбіт: сирійський військовий конфлікт загострився через втручання Анкари /А.Бузаров [Ел. ресурс]. - Режим доступу: https://www.rbc.ua/ukr/analytics/turetskiy-gambit-siriyskiy-voennyy-konflikt- 1455733760.html

Війна в Сирії. Детально: чого хочуть учасники конфлікту. Експерт про останні події в Сирії та їх значення для світової громадськості [Ел. ресурс]. - Режим доступу: https://ukr.media/politics/245085/

Власюк Ю.Г. Зовнішня політика адміністрації Барака Обами на Близькому Сході: позиція США щодо Сирії / Ю.Г. Власюк, О.Б. Пікулик //Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - 2012. - № 21

(246). - Міжнародні відносини.

Восток и политика: Политические системы, политические культуры, политические процессы /Под ред. А.Д.Воскресенского. - М., 2015.

Горобець І. «Вісь зла» як фактор ризиків міжнародної безпеки /І.Горобець, А.Мартинов //Зовнішні справи. - 2016. - № 5.

Гольц О. Росія втрутилася в сирійський конфлікт, намагаючись вийти з політичної ізоляції /О. Гольц [Ел. ресурс]. - Режим доступу: ua.krymr.com/content/news/27615337.html Горобець І. Сирійський гордіїв вузол / І. Горобець, А. Мартинов // Зовнішні справи. - 2011. - № 10.

Дніпров Д. Ще раз про причини російської інтервенції у Сирії /Д.Дніпров [Ел. ресурс].

- Режим доступу: http://uk.vnews.agency/exclusive/13356-sche-raz-pro-prichini-rosyskoyi- ntervencyi -u-siryi.html

Зінько С. Сирійський політичний пасьянс /С.Зінько // Зовнішні справи. - 2011. -

№ 11/12.

Зубов А. Сирия: предыстория трагедии: Кто такие сунниты, шииты и алавиты /А.Зубов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.novayagazeta.ru/comments/70395.html

Каспрук В. Сирійській «бікфордов шнур» Путіна /В.Каспрук //Дзеркало тижня. -

2015. - 9 жовтня.

Каспрук В. Сирія: геноцид і його спонсори /В.Каспрук //Дзеркало тижня. - 2016. - 13 серпня.

Кертіс А. Передісторія Сирії. Від прозахідного заколоту до Асадів і Хусейна /А.Кертіс [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/digest/2015/10/8/136264/

Кім В. Сирія: війна на кілька фронтів /В.Кім // Дзеркало тижня. - 2016. - 20-26 лютого. Коваленко Г. Як зіграє сирійська карта Путіна? /Г.Коваленко //Військо України. -

2015. - № 10.

Кравченко В. Що важливо знати про конфлікт у Сирії /В.Кравченко //Дзеркало тижня. -

2016. - № 46.

Крижанівський С. Геополітика і геоекономіка війни в Сирії: гравці, інтереси, стратегії /С.Крижанівський [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://www.ji-

magazine.lviv.ua/2015/Kryzhanivskyj_Geopolit_vijny_v_Sirii.htm

Кудря І. Сирійський культурно-цивілізаційний розкол /І.Кудря //Віче. - 2015. - № 19/20.

Купрейчук В.Ю. Геополітичний вимір конфлікту в Сирії /В.Ю.Купрейчук // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2013. - Вип. 112. - Ч. 1.

Мирский Г. Вторая жизнь партии Баас /Г.Мирский [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/n_959

Мухаметов Р. Баас: Возрождение, застрявшее в темном прошлом /Р.Мухаметов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.liberty.ru/Themes/Baas-Vozrozhdenie-

zastryavshee-v-temnom-proshlom

Нагайчук В. Сирійська криза: історичні витоки, передумови, причини /С.Нагайчук //Зовнішні справи. - 2016. - № 10, 11,

Намонюк Ч.І. Передумови та наслідки сучасного російсько-сирійського військово- політичного партнерства /Ч.І.Намонюк // Гілея. - 2015. - Вип. 102.

Осадча Я.Д. Вплив внутрішніх і зовнішніх чинників у виникненні та перебігу громадянської війни в Сирії /Я.Д.Осадча //Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - 2014. - № 1132. - Серія "Питання політології". - Вип. 27.

Осадчий Т. Для чого Росія роздмухує сирійський конфлікт? /Т.Осадчий [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://www.global-analityk.com/аналітика/для-чого- росія-роздмухує-сирійський-к/

Предеина М. Без руля и без ветрил: история Сирии как региональной державы /М.Предеина [Эл. ресурс]. - Режим доступа: politeka.net/86382 -bez-rulya-i-bez-vetril- istoriya-sirii-kak-regionalnoj- derzhavy/

Солнцева Е. Сумерки партии «Баас» /Е.Солнцева [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.svoboda.org/content/article/24945448.html

Субх М. Сирія: тунель без світла в кінці /М.Субх //Зовнішні справи. - 2011. - № 11/12.

Устинов Е.И. Сирия: этнонациональный аспект кризисна /Е.И.Устинов //Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 6.

Федянин В. Сирийский выход Путина /В.Федянин [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://gazeta.zn.ua/international/siriyskiy-vyhod-putina-_.htm

Филоник А. О. Сирия: реформы и политика /А.О.Филоник //Восточная аналитика. Ежегодник. 2011. - М., 2011.

Федорченко А. В. Продолжение «арабской весны»: сирийские всходы

/А.В.Федорченко //Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 8.

Эскобар П. Сирия: последняя война Трубопроводистана /П.Эскобар [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://polismi.ru/politika/sled-anakondy/1284-siriya-poslednyaya-

vojna-truboprovodistana.html

Яковина І. Анатомія війни: все, що потрібно знати про конфлікт у Сирії /І.Яковина [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://nv.ua/ukr/publications/anatomija-vijni—konflikt-u- siriji-vid-mirnih-protestiv-do-rosijskogo-uchasti-70200.html

Ярошенко Є. Геополітична шахівниця: Сирійська криза та Україна. Чи є взаємзв'язок? /Є.Ярошенко //Зовнішньополітичні акценти. - 2015. - Вип. 21.

Alami M. Syria's Foreign Legions /M.Alami [online] Available at:

http://carnegieendowment.org/sada/2013/02/28/syria-foreign-legions/fmnj

Beehner L. Are Syria's Do-It-Yourself Refugees Outliers or Examples of a New Norm? /L. Beehner // Journal of International Affairs. - 2015. - Vol. 68. - No. 2, Spring-Summer.

Erlich R. In Syria, Kurds Split Over Support for Assad Regime. Pulitzer Center on Crisis Reporting / RErlich [online] Available at: (http://pulitzercenter.org/reporting/syria-kurdish-groups-armed-forces- assad-controvers).

Heydemann S. Tracking the "Arab Spring": Syria and the Future of Authoritarianism / S. Heydemann //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 4.

Jose B. When Hospitals are Targets. How International Law Failed in Syria /B. Jose // Foreign Affairs. - 2016. - May 10.

Reimann J. Cold War reloaded - Front Line Syria / J. Reimann //Foreign Policy Journal. - 2015. - December 10.