Лівійська Республіка1

Бедуїн^[814], син бедуїна^[815], він одержав неординарну освіту. До початкової школи пішов у дев’ять років і через чотири роки закінчив її. Навчаючись у середній школі, у 16 років створив підпільну молодіжну організацію з метою повалення королівської влади, за участь в антиурядовій демонстрації був ненадовго заарештований і виключений з навчального закладу, проте пізніше показав себе найдисциплінованішим курсантом військового коледжу в місті Бенгазі, де вечорами відвідував лекції в університеті. Впродовж усього життя займався самоосвітою, працюючи 16 -18 годин на добу. Час від часу він демонстрував свої знання, цитуючи твори видатних філософів, політиків, літераторів різних часів та народів. Ставлення до релігії виявлялося у тому, що ще у дитинстві на пам’ять було вивчено Коран, ретельно виконувалися всі мусульманські обряди, здійснено хадж до святих місць, а також у звичці «радитися із Аллахом».

М.Каддафі вважав себе одним з вершителів доль світу, принаймні в своїй країні - незаперечним месією. Про себе він казав: «Моя роль в дійсності полягає у тому, що я керую революційними силами, спрямовую їх, даю їм свободу дій». Своє бачення напрямку руху він виклав у програмному документі - Зеленій книзі¹, називаючи її «Євангелієм нового століття» для всіх, тому наказав перекласти багатьма мовами світу. Для лівійського народу вона вважалася Біблією і Конституцією водночас, ставши неодмінною складовою шкільних та університетських курсів. В ній викладено основи «Третьої Всесвітньої Теорії». Головним завданням проголошувалася побудова «справжнього соціалістичного суспільства на засадах ісламу», що, як стверджувалося, мало стати «альтернативою капіталістичному матеріалізму і комуністичному атеїзму». У 1973 р. М.Каддафі закликав до проведення в країні «культурної й адміністративної революцій». До вересня 1974 р. у відповідності до цих настанов було створено біля 2 тис. так званих народних комітетів, які формально взяли на місцях владу у свої руки, а фактично дезорганізували діяльність державних структур. Провідна роль відводилася місцевим народним комітетам як виконавцям рішень народних зібрань, і які водночас делегували своїх представників на Всезагальний народний конгрес (ВНК) як вищу ступінь законодавчої піраміди. При чому ВНК та галузеві вищі народні комітети не мали права скасовувати рішення місцевих народних комітетів.

6 листопада 1976 р. Арабський соціалістичний союз (АСС), створений у 1972 р. в якості єдиної політичної партії, був перейменований у Всезагальний народний конгрес (ВНК). Це означало не тільки припинення діяльності АСС, але й кінець ери побудови в Лівії «арабського соціалізму» зразка єгипетського лідера Гамаля Абделя Насера^{[816] [817] і початок будування «ісламського соціалізму» зразка М.Каддафі. 2 березня 1977 р. надзвичайна сесія ВНК, яка проходила у місті Себха, прийняла за пропозицією М.Каддафі «Маніфест про встановлення народної влади». Лівія проголошувалася як «Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія»[818] із шаріатським законодавством і з політичним ладом, заснованим на так званому «прямому народовладді». Створена після повалення монархії Рада революційного командування (РРК) та уряд розпускалися. Замість них створювалися Генеральний секретаріат ВНК на чолі з М.Каддафі і чотирма із членів РРК, які залишилися, і Вищий народний комітет, до якого кооптували колишніх міністрів, які у новій структурі влади стали секретарями галузевих народних комітетів. Усі посольства Лівії за кордоном перетворювалися на Народні бюро. Армія з гаранта безпеки країни перетворювалася на навчальний полігон для всезагальної військової підготовки населення, і такому «озброєному народу» належало захищати Джамахірію від її зовнішніх та внутрішніх ворогів. Подібне перетрушування державної системи могло б за певних обставин обернутися проти його ініціаторів. Тому вони почали повсюдно створювати революційні комітети, в основному із молоді, для якої полковник вже став вождем революції, а не фартовим змовником, як гадала старша генерація. Революційні комітети оголошувалися «спонукачами мас» і «контролерами революції». Вони розгорнули шалену діяльність, викорінюючи «експлуататорів та бюрократів», а також інших «зрадників народу».}

Революційні комітети також були запроваджені до армії, за якою полковник пильно стежив. Вони стали політичними органами, подібними до тих, що існували в армії радянській. Впродовж 1977 - 1982 рр. у лівійських збройних силах пройшли «чистки» офіцерського складу, в результаті якої 10 тис. військовослужбовців, в основному, вихідців із заможних прошарків, звільнили в запас. Були прийняті заходи із реорганізації армії. Зокрема, створені «війська опору» для охорони урядових об’єктів, воєнізовані загони в населених пунктах, сформовано «бригаду вартових Джамахірії», подібну вартовим ісламської революції в Ірані. Тобто, армія так і залишилася армією у класичному варіанті, на яку щорічно витрачалося понад 2 млрд. дол.^[819], а лозунг «озброєння усього народу» на практиці не здійснився.

У 1979 р. на позачерговій сесії ВНК лівійський лідер запропонував переобрати склад Генерального секретаріату, до якого входили «історичні вожді революції», оголосивши, що він та його сподвижники відмовляються від усіх державних посад з тим, аби вирішувати «стратегічні питання побудови народної влади». Такого не знала не тільки арабська, а й світова політична історія. Формально п’ятірка вождів припинила брати участь в управлінні державою. М.Каддафі став йменуватися «Лідером лівійської революції», в руках якого сконцентрувалася уся повнота влади як над новими структурами (революційними комітетами), так і над тими, що залишалися (адміністративно-управлінський апарат і народні комітети). Хоча влада формально належала народним комітетам, але насправді - бюрократії, що посилювалася, поліцейському апарату, найближчому оточенню Лідера. На верхівці влади стояла людина, яка ні за що не відповідала і вирішувала все. Такий собі «революційний самодержець».

Заради зміцнення своєї влади полковник використовував релігію. По-перше, спираючись на релігійну традицію, він сформулював концепцію відокремлення революції від влади. З її допомогою М.Каддафі вивів себе із створеною ним же структури влади, що звільнило його від відповідальності за те, що відбувалося в державі, залишивши собі при цьому необмежені повноваження в сфері управління країною.

Вже на початкових стадіях розробки «Третьої теорії» на М.Каддафі впливали місцеві традиції. Відчуваючи, що режим потребує підтримки племен (у Лівії їх мешкає приблизно 150), він врахував анахронічну самосвідомість бедуїнів і заклав її в основу своєї політичної теорії. У Лівії традиційні племінні зв’язки нерідко виявляються сильнішими, ніж загальнонаціональні, а лівійський спосіб життя базується на бедуїнських поняттях свободи та рівноправ’я. Полковник казав, що «справжнім законом суспільства є звичай». В теорії він виступав за свободу племен і надання їм рівних можливостей, тобто з позицій федералізму. На практиці ж федеральний державний устрій, запроваджений королем Ідрісом І (Кіренаїка, Тріполітанія, Феззан як самостійні провінції в рамках федерального королівства), М.Каддафі спочатку розширив (зробив 12 губернаторств), а потім і повністю позбавив їх влади (44 округи стали підпорядковуватися єдиному центру, тобто особисто полковнику).

Інакше кажучи, на практиці лівійський лідер виступив як авторитарний централіст, при тому, що йому впродовж чотирьох десятиріч вдавалося підтримувати «племінний баланс». Створена ним модель суспільства спиралася на привілейовані групи - бюрократію, офіцерство, революційні комітети, знать лояльних племен. Стиль правління Лідера революції політологи характеризували як хаос в державних структурах, що контролюється і культивується, і який покликаний не допускати можливості виникнення політичної конкуренції. М.Каддафі довільно розпускав і знов створював міністерства (так міністерство енергетики було розформоване у 2000 р.

Лідер лівійської революції піддавав критиці і капіталістичні країни, і країни соціалістичного табору. В останніх, за його думкою, соціалізму взагалі не було, а те, що було, він називав державним капіталізмом, оскільки практикувалася наймана праця, коли роботодавцем виступала держава. Він вважав, що така людина не є насправді вільною, оскільки в основі рабства найманого працівника - «праця, за яку він одержує гроші від роботодавця, незалежно від того, чи є роботодавцем приватна особа або держава». Замість цього М.Каддафі висунув гасло: «партнери за працею, а не наймані працівники». У вересні 1978 р. у відповідності до принципу «самоуправління в економіці», що мав стати основою господарського розвитку країни, були ініційовані перетворення державних та приватних фірм у «народні підприємства» із передачею засобів виробництва та керування «безпосередньо до рук робітників та службовців»^[820]. Завдяки одержанню прибутків від продажу нафти, проводилася активна соціальна політика: підвищувалися зарплати, будувалося житло, лікарні, шляхи. Скасувавши приватну торгівлю і створивши мережу громадських та кооперативних магазинів, знизили ціни на продукти харчування. Бензин коштував дешевше води. Освіта та медична допомога - безкоштовні. Тобто взятий курс на створення соціальної держави, де б не було бідних.

Левову частку прибутку складали надходження від зростаючого продажу нафти. За умов «народної революції», яка оголосила поза законом експлуатацію людини людиною, ніхто не волів працювати на фабриках та заводах і навіть підмітати вулиці у містах, включаючи столицю Тріполі. За більшими, ніж на батьківщині заробітками, приїздили люди інших країн, з тих самих Єгипту й Тунісу. Все необхідне закуповувалося за кордоном і розподілялося між громадянами «за ісламською справедливістю», тобто за числом їдців. І Лівія дуже швидко перетворилася на державу-рантьє.

Ситуація докорінно змінилася у 1982 р., коли ціни на нафту стрімко покотилися вниз. Економічне становище значно погіршилося. Не тільки було заморожено здійснення 350 великомасштабних проектів, проблеми виникли із закупівлею продовольства (щорічно на 1,5 млрд. дол.) та промислових товарів (на таку ж суму). Лідер лівійської революції оголосив про опору на власні сили, розділив майже у наказовому порядку всі населені пункти і міста на «джамахірійські квартали», де населення мало саме добувати або виробляти продукти і предмети першої необхідності. Нічого, звичайно, з цього не вийшло. В результаті державний сектор, який монопольно володів засобами виробництва і розподілу тільки за 5 років валютного голоду (1982 - 1987 рр.) наочно продемонстрував свої обмежені можливості. Соціалізм за моделлю М.Каддафі виявив свою неспроможність. У 1987 р. полковник оголосив «коректування первісного курсу лівійської революції»: Лівія відмовилася від реалізації деяких псевдосоціалістичних настанов, перевела свою економіку на ринкові рейки, заявлено про намір здійснити низку демократичних реформ.

Було висунуто ідею про передачу частини середніх і малих підприємств у колективну власність тим, хто на них працює. З 1988 р. почався процес розукрупнення державного сектора (за виключенням стратегічних галузей) і появи колективного сектору у двох формах - кооперативів та колективних компаній. Це дало підстави М.Каддафі заявити, що «передача лівійським громадянам державних підприємств у колективну власність являє собою важливий крок на шляху втілення в життя принципу «не наймані робітники, а партнери». Він пояснював, що поява колективних підприємств, працівники яких водночас є пайовиками (фактично співвласниками), перетворює їх на партнерів по праці, що вписується у «Третю Всесвітню теорію». Також докорінно змінилося ставлення лівійського керівництва до приватника: почала здійснюватися політика заохочення підприємницької ініціативи та приватної торгівлі. Права приватного та інших секторів економіки урівнювалися із державним сектором. Лібералізація економіки призвела до того, що масово почали з’являтися і зростати магазини, крамнички, ремісничі промисли. В той же час діяльність невгамовних ревкомів бралася під контроль, з в’язниць випустили усіх ув’язнених, крім «політичних» та «шпигунів». Проте суттєвого поліпшення в економічному становищі всі ці заходи не принесли через негативні наслідки політики М. Каддафі на міжнародній арені.

Полковник був сповнений жаги об’єднання всіх арабів в одну державу - спочатку єдину Арабську республіку, а потім навіть Сполучені Штати Африки^[821]. Ним постійно висувалися проекти, які мали тому сприяти. Вони пропонувалися Єгипту, Сирії, Судану, Тунісу, Алжиру, Марокко, Мавританії. Проекти провалювалися, а нещодавні союзники відчайдушно сварилися, інколи доходячи до збройного протистояння. Лідер революції під гаслом боротьби із імперіалізмом та світовим сіонізмом втручався у всі можливі військові конфлікти, що в решті решт призвело до включення Лівії у 1979 р. до американського списку країн - пособниць тероризму. М.Каддафі взяв на себе місію покровителя всіх революційних рухів в світі. Він констатував занепад постіндустріальної ери і наближення ери джамахіризації усього світу. На території Лівії виникли тренувальні табори для терористів - палестинських, іспанських, ірландських та ін. Водночас в них навчалося до 7000 бойовиків.

Впродовж десятиріч лівійцям втовкмачувалося, що «гірше і страшніше Заходу може бути тільки Захід». Буквально через місяць після приходу до влади нове лівійське керівництво країни поінформувало США та Велику Британію про розірвання угод, згідно яких Лівії розташовувалися військові бази цих країн. Водночас новий режим розпочав наступ на позиції іноземного капіталу. Антизахідна спрямованість виявлялася не тільки у внутрішній, але й у зовнішній політиці. Західні спецслужби стверджують, що лідер Джамахірії постачав зброю палестинцям, ірландцям, баскам, корсиканцям, філіппінцям та іншим, хто так чи інакше боровся із дружніми США урядами. За деякими даними, тільки на підтримку екстремістів щорічно Тріполі витрачалося понад 1 млрд. дол. У 1980-х рр.

Лідер революції остаточно розсварився із Заходом. США та Велика Британія розірвали з Лівією дипломатичні стосунки, американський президент Рональд Рейган назвав М.Каддафі «скаженим собакою Близького Сходу». Полковника звинувачували у мінуванні Червоного моря, вибухах у Лондоні. У 1986 р. стався вибух на дискотеці у Західному Берліні, в результаті чого загинули американські військовослужбовці. 15 квітня того ж року американські військово-повітряні сили розбомбили резиденцію М.Каддафі у передмісті Тріполі. США, Велика Британія та Франція звинуватили лівійські спецслужби у причетності до вибухів американського авіалайнера у небі над шотландським містом Локербі 21 грудня 1988 р. та французького літака над Нігером роком пізніше. В результаті терактів загинуло 440 чоловік. Західні столиці вимагали видати американському або британському правосуддю двох лівійців, підозрюваних в організації вибухів, на що одержали з боку Тріполі відмову.

У відповідь західні держави добилися в ООН запровадження санкцій проти Джамахірії. У березні 1992 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 731, за якою Лівії заборонили імпортувати зброю та запасні частини до раніше ввезеної техніки, з нею припинилося повітряне з’єднання, із країни відкликали усіх іноземних військових фахівців, понизили статус дипломатичних представництв, які знаходилися в Лівії. У листопаді 1993 р. були заблоковані лівійські рахунки у західних банках. В результаті санкцій країна втратила приблизно 30 млрд. дол. Високою виявилася плата не тільки через вартість втраченої продукції, але й через смерті тяжко хворих, породіль та немовлят, яким не вистачило необхідних ліків, адже всі заявки на поставки медикаментів блокувалися.

Ситуація склалася настільки важкою, що через 10 років відмов лівійське керівництво раптом само запропонувало сплатити компенсацію родинам загиблих пасажирів із розрахунку 10 млн. доларів за кожну жертву в обмін на зняття санкцій, накладених ООН та США. В серпні 2002 р. М.Каддафі визнав «кримінальну відповідальність» за вище згадані злочини. 13 серпня 2003 р. Лівія відправила до РБ ООН лист, у якому повідомила про виконання висунутих контрумов на зняття санкцій, серед яких - визнання відповідальності за вибухи і виплата компенсацій, продовження співпраці із слідством і відмова від підтримки тероризму. Гроші родичам жертв (біля 7 млрд. дол.) почали переводитися негайно, що підтвердили відповідні банківські служби. З свого боку 12 вересня 2003 р. РБ ООН зняла санкції (за відповідну резолюцію голосували 13 країн, Франція та США утримались).

Починаючи з 2003 р. полковник робив Заходу одну принципову поступку за іншою: згорнув ядерну та декілька інших мілітарних програм^[822], погодився на навчання лівійський офіцерів в американських військових коледжах, а також призначення на високі посади вашингтонських протеже, передачу родовищ західним нафтовим компаніям, приватизацію та модернізацію економіки. У серпні 2003 р. вийшла друком Біла книга Лідера лівійської революції, в якій йшлося про арабів та євреїв, мирне співіснування яких, як стверджував автор, давно визначено долею та єдиною історією. Відсутні заклики «Скинути Ізраїль у море», характерні для раннього М.Каддафі. Немає вихвалянь на адресу лівих ідей, якими він раніше захоплювався. Книга викликала гучний резонанс в світі, оскільки на очах у всіх почався його стрімкий відхід від колишнього радикалізму. Також полковник дав жорстку оцінку екстремістським ісламістським організаціям, назвавши їх членів «...реакціонерами, агентами, розпусниками і лицемірами, які прагнуть підмінити іслам ісламізмом». Всі табори, в яких раніше велася підготовка бойовиків на території Лівії, були закриті.

Під час візиту до Тріполі державний секретар США Кондоліза Райс висловила своє задоволення: «Лівія є сильним партнером у боротьбі проти тероризму, і наше співробітництво по каналах зв’язку проходить чудово». М.Каддафі стали приймати у світових столицях, а до Тріполі почастішали візити західних політиків. В основі - першість інтересу до лівійських нафтових ресурсів, а вже потім до теорій Лідера революції. Хоча він піддавав критиці Сполучені Штати Америки за те, що вони нав’язують іншим країнам свою політичну систему в той час, коли демократія є чужою для Африки, і навіть дозволив собі різкий антизахідний виступ на 64-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 23 вересня 2009 р. І перше - нафтові інтереси, і друге - антизахідні настрої М.Каддафі, крім усього іншого, відіграли свою роль у подіях 2011 року.

На початку 2011 р. хвиля арабських революцій докотилася і до Лівії. Події в Тунісі та Єгипті стали каталізатором заворушень, що переросли у збройні сутички між опозицією та прибічниками режиму полковника, в яких на боці першої виступила й коаліція під орудою НАТО. Дуже непростим є питання стосовно причин, що призвели до громадянської війни в країні. На відміну від багатьох країн, в яких розквітла «арабська весна», Лівія мала досить високий рівень соціально-економічного розвитку: третя на обсягами виробництва держава на Африканському континенті. До 2011 р. політологи називали Соціалістичну Народну Лівійську Арабську Джамахірію однією з найбільш розвинених і заможних країн африканського континенту.

Пустельна країна була вкритою мережею чудових шляхів. На основі підземних джерел води створена ціла штучна ріка. Напередодні драматичних подій ВВП на душу населення становив 14 192 дол. (більш ніж в 2 рази перевищення відповідного показника Єгипту і у півтора рази більше, ніж у Тунісі), за індексом людського розвитку, що розраховується ООН, країна посідала 53-є місце в світі і перше в Африці. За тривалістю життя з середнім показником 77 років випереджала багато країн, насамперед, арабських. У Лівії були найкращі серед арабських країн безкоштовні системи медичної допомоги та освіти. Тим, хто бажав навчатися за кордоном, держава повністю оплачувала навчання. Більшість сімей - із власним будинком¹ та автомобілем. Кредити на придбання квартири або автомобіля - безвідсоткові. Електрика, бензин та інші енергоносії - практично безкоштовні. Хліб та інші продукти харчування дешеві, а за продаж продукції, термін якої сплив, штрафи у 300 - 500 %. Бажаючим відкрити власний бізнес - 20 тис. дол. Загальний рівень життя пересічного лівійця перевищував відповідний рівень життя більшості європейців, навіть із країн ЄС. М. Каддафі мав намір зробити «вільними» і «щасливими» всіх за власними лекалами, проте знищував противників і незгодних. Декілька заворушень, які відбулися за часів його правління, були жорстоко, з багатьма жертвами, придушені. Полковник втратив зв’язок із масами, вже не тримав руку на пульсі народних настроїв.

Лівія показала взаємозв’язок між зростанням рівня добробуту населення і різким піднесенням соціальних зазіхань, про що писав ще в середині ХІХ ст. французький філософ Алексіс де Торквіль у своїй праці «Старий порядок і революція». Лівіійські події підтвердили висновок, що революція відбувається не тільки тоді, коли населення живе у тяжких матеріальних умовах, але й при наявності високого життєвого рівня. Тобто, чим вищий рівень життя, тим частіше люди починають замислюватися над створенням громадянського суспільства і набуттям політичної свободи. Той же принцип спрацював і в Лівії, де інтелектуальна еліта, яка здобула освіту у найкращих університетах Європи і США, мала свою думку про політику М.Каддафі і мріяла про встановлення в країні політичної системи, заснованої на інших засадах.

Як свідчить історичний досвід, найчастіше головною рушійною силою революцій виступає молодь. Впродовж десятиріч в країні відбувалося швидке демографічне зростання, в результаті якого молодь склала від 40 до 50 %^{[823] [824]. Як і в інших арабських країнах, у цьому середовищі - високий рівень безробіття, зростання невдоволених сподівань та амбіцій. Робочих місць вистачало, проте вони не вважалися престижними (для людей з університетськими дипломами зокрема), мало оплачуваними і тому займалися гастарбайтерами, яких нараховувалося до півтора мільйони. Місцеве ж населення томилося в очікуванні чергових субсидій. Саме на прикладі Лівії можна побачити дію теорії «відносного погіршення становища соціальних груп»1, яка вважає, що революції та народні хвилювання відбуваються, як правило, не там, де люди живуть перманентно погано, а там, де вони розуміють, що можуть жити краще.}

При тому, що світова фінансово-економічна криза не надто вразила економіку Лівії, вирішальну роль відіграв не абсолютний, а відносний рівень добробуту - виник вибухонебезпечний розрив між очікуваннями зростання добробуту і реальністю. Особливо обурювало усвідомлення несправедливості розподілу прибутків від продажу національного багатства між громадянами. З одного боку - накопичення колосальних коштів на рахунках полковника та його оточення (як з’ясувалося пізніше, ці багатства родини М.Каддафі оцінювалися у суму до 200 млрд. дол.), з іншого - вельми незначні надходження пересічним громадянам (по 1 тисячі доларів на родину на рік). На народження дитини в Лівії виплачувалося 7 тис. дол. В той же час проходила інформація про шикування розбещених синів М.Каддафі^{[825] [826]. Так один з них сплатив 1 млн. доларів Мерайї Керрі за виконання на приватній вечірці чотирьох пісень. Тобто утворився колосальний розрив між кланом керівника країни, який фактично приватизував національні багатства, і всім народом, якого вже даремно було закликати будувати «ісламський соціалізм». Головною вимогою протестного руху в Лівії стала вимога повернути до державної скарбниці відібрані у народу мільярди.}

Як і в інших арабських країнах, молодь через новітні можливості комунікації, такі як телебачення та Інтернет, все більше дізнавалася про умови в інших країнах, навіть тих, які вважалися раніше відсталими. Вона зневірилася у гаслах режиму, вбачаючи у політичній демагогії Лідера революції один з крайніх проявів авторитаризму та всевладдя, при якому жити ставало принизливим через зростання корупції та поліцейської сваволі. Подібно до інших арабських країнах виявився так званий «розрив поколінь»: режим, не змінюваний впродовж десятиріч в очах молодого покоління втрачає легітимність, яку визнавали попередні генерації.

До багаторічної втоми від диктатора додалися проблеми, зумовлені кланово-племінною специфікою країни. Саме вона слугувала

визначальним фактором формування лівійського суспільства, яке застигло у такій структурі і було просякнутим корупцією у всіх своїх порах ще до М.Каддафі. Попри певні спроби її подолання, особливо на ранньому етапі існування Джамахірії, Лівія стала північно-африканським рекордсменом за показником корумпованості. Лівійське суспільство - це значною мірою конгломерат племен¹ та кланів, в якому стійкі пережитки кровно-родинних відносин на всіх рівнях та у більшості сфер соціальної організації суспільства. Виходець із малочисельного племені ауляд Каддафа полковник впродовж деякого часу бачився більшим племенам, таким як Магарха і Варфалла, буферною фігурою, здатною підтримувати міжплемінний баланс в країні, допоки він не став приділяти більшу увагу своїм банківським рахункам. У племінному середовищі зростало невдоволення з приводу перерозподілу нафтової ренти, що суперечило ісламському уявленню про справедливість.

Особливо обурювалися суфійські ордени, зокрема, орден сенусітів, до якого належав скинутий монарх^{[827] [828]. Цей орден сповідує ортодоксальний іслам і не приймає офіційну ідеологію Зеленої книги. Його вплив найбільше поширений на сході Лівії, у Кіренаїці, звідки походив Ідріс І, і де, власне розпочався протестний рух проти режиму М.Каддафі (тамтешні повстанці підняли державні прапори Лівії часів короля). Епіцентром стало місто Бенгазі - батьківщина колишнього монарха. Населення цього регіону вважало, що центральною владою їм приділяється значно менше уваги, ніж іншим, зокрема, західній Тріполітанії. Глави племен саме Тріполітанії більше підтримували Лідера революції. Треба зазначити, що центральну роль в структурі влади - у тому числі в силах безпеки - відігравали члени кланово-племінної групи самого полковника і близькі до неї племена, а регулярні збройні сили були відносно слабкими. Вимоги з боку руху протесту також спрямовувалися проти того державно-політичного устрою і кланово-племінного балансу, які цілковито зав’язувалися на особі М. Каддафі.}

Все почалося із арешту адвоката Фетхі Тарбела, який безкоштовно захищав політичних в’язнів у Лівії, відповіддю на що стала масова демонстрація 15 лютого 2011 р. 17 лютого група лівійської інтелігенції звернулася до полковника з вимогою піти у відставку. 20 лютого проти режиму виступили військові, розквартировані в Бенгазі. На чолі став генерал Абдель Фаттах Юніс, який до загадкового вбивства 28 липня виступав фактичним воєнним лідером опозиції.

На відміну від очільників Тунісу та Єгипту М.Каддафі не збирався здаватися. Він мобілізував своїх прибічників - з армії, поліції, вірних племен, найманців, загонів «своїх» ополченців. З’явилися перші вбиті, потім повсталі захопили зброю із розтрощених поліцейських дільниць і військових баз. Дуже швидко протистояння переросло у громадянську війну, чому сприяла така риса вельми жорсткого лівійського національного характеру, як готовність битися. У сутичках гинули десятки і сотні людей. 22 лютого полковник зібрав вірну йому молодь на Зеленому майдані у Тріполі і заявив, що він як Лідер революції залишиться у Лівії і готовий військової силою розчавити повсталих. Пізніше у декількох

телезверненнях та інтерв’ю він охарактеризував дії повсталих як «заколот, організований терористами Аль-Каїди та зовнішніми силами». Про готовність придушити заколот також заявляв Сейф аль-Іслам, син Муаммара, який виступав в ролі його найближчого помічника.

Поступово повсталі захопили декілька міст на узбережжі Середземного моря, на їх бік перейшли окремі підрозділи лівійської армії, а також кілька послів Лівії за кордоном. 5 березня в Бенгазі створено Національну перехідну раду, до якої увійшли лідери опозиції. Рада оприлюднила політичний маніфест нової вільної держави, яка має прийти на зміну режиму полковника М.Каддафі. В ньому, зокрема, говорилося: «Боротьба з темними днями диктатури навчила нас тому, що не може бути альтернативи побудові вільного і демократичного суспільства і забезпеченню верховенства міжнародного гуманітарного права і Декларації прав людини. Досягти цього можна тільки через діалог, терпимість, співробітництво, народну згуртованість і активну участь всіх громадян». В документі містилися обіцянки Ради після повалення диктаторського режиму скласти проект національної конституції, яка встановить юридичні, політичні, громадянські, законодавчі, виконавчі і судові інститути і роз’яснить права і обов’язки громадян Лівії; сформувати політичні організації, зокрема політичні партії, народні організації, профспілки. Національна рада гарантувала, що кожний повнолітній громадянин зможе реалізувати своє право на участь у вільних та чесних парламентських та президентських виборах. Також обіцяна свобода висловлення думок - через ЗМІ, мирні мітинги та інші канали комунікації між народом та владою. Щодо економічного життя, так воно має будуватися на ринкових принципах. При чому «національна економіка розвиватиметься на благо лівійського народу шляхом створення ефективних економічних інститутів, які мають боротися із бідністю та безробіттям», а між сильним та продуктивним державним сектором та вільним приватним сектором має розвиватися насправді економічне партнерство. Позачергова сесія Європейської ради, керівництво США та деякі інші країни (усього понад 30) вітали створення Національної перехідної ради, заявили про її визнання в якості єдиної законного представника народу Лівії і невизнання як такого підконтрольного М. Каддафі уряду.

На початку березня військова ініціатива перейшла до каддафістів. Використовуючи військову авіацію і важке озброєння, вірні полковнику сили витіснили повсталих практично з усіх раніш взятих ними міст на узбережжі і продовжували рухатися в бік Бенгазі. Захист повсталих став приводом для втручання міжнародних сил. 17 березня Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 1973^[829], яка вводила безпольотну зону над Лівією. Це означало заборону польотів для літаків і гелікоптерів лівійських військово-повітряних сил. Захід обурювався через те, що лівійська авіація наносить удари по повстанцям, які намагалися захопити військові об’єкти, в тому числі склади із зброєю, авіабази тощо¹. У резолюції містилася вимога «прийняти всі необхідні заходи... щоби захистити громадян і населенні громадянами райони, які перебувають під загрозою нападу у Лівійській Арабській Джамахірії, включаючи Бенгазі». Суть документу - захист цивільного населення від насильства, що коїв власний уряд, однак формулювання відкривали можливості широкої військової операції проти військ Тріполі. Таким чином цей документ дозволив військове втручання у внутрішні справи суверенної держави під гаслом захисту мирного населення від жорстокості диктатора.

Якщо ж подивитися на глибші причини, то всі держави, що взяли участь у військовій операції «Світанок Одисеї», об’єднували економічні інтереси, насамперед, стосовно енергоносіїв. За рік до того М.Каддафі погрожував позбавити нафти ті країни, які помічені у негативному ставленні до ісламу. Напередодні подій він заявив про намір переглянути умови нафтових контрактів з іноземними партнерами «на більш справедливих принципах». Добре відомо, що лівійський лідер укладав лише ті угоди з іноземцями, які були вигідні йому. Однак Захід потребував гарантій безперебійних постачань нафти і газу на вигідніших умовах, ніж пропонував М.Каддафі. При тому, що Лівія не найбагатша країна за запасами нафти і газу^{[830] [831] [832], вона є головним постачальником їх до країн Західної Європи, особливо до Франції, Італії та Великої Британії. Підвищення цін за умов важкого становища, спричиненого світовою фінансово-економічною кризою, для цих країн створювало особливу небезпеку. Тому постала необхідність взяти контроль над важливим джерелом енергоресурсів до своїх рук. Шлях до цього вбачався в усуненні М.Каддафі від влади і сприянні встановленню тієї влади, яка б віддавала бажане за безцінь.}

Щодо Сполучених Штатів Америки, то лівійські ресурси для них не суттєві, важливіше те, що лівійський плацдарм необхідний Америці, щоб протидіяти активному просуванню Китаю до ресурсів усієї Африки^[833]. Адже М.Каддафі чітко дав зрозуміти, що бачив майбутній економічний розвиток Африки взагалі і Лівії зокрема більш пов’язаними із Китаєм та Росією, ніж із Заходом.

Крім того лівійський лідер був надто незручний із своєю позицією як у внутрішній політиці (його модель держави кидала виклик американській моделі), так і у непередбачуваній зовнішній. Для європейських політиків він також створював незручності. Яскравий приклад - позиція французького президента Ніколя Саркозі, на адресу якого з Тріполі лунали звинувачення у використанні лівійських грошей у власній президентській кампанії. Напередодні наступної виборчої кампанії він намагався посилити свої позиції, позиціонуючи себе в якості політичного лідера світового масштабу. Саме Франція, яка спочатку помірковано реагувала на ситуацію в Лівії, раптом визнала керівництво в Бенгазі єдино законним в країні і відрядила до столиці повстанців свого посла¹. Саме Н.Саркозі наполегливо вмовляв європейських союзників нанести удар по урядових лівійських військах. Його підтримував італійський прем’єр Сільвіо Берлусконі, який також раніше активно співробітничав із диктатором, а пізніше волів відвернути увагу від скандалів навколо власної персони.

19 березня 2011 р. авіація Франції, Італії, Великої Британії та США почала наносити удари по військових та промислових об’єктах, контрольованих силами М.Каддафі. Американські та британські військові кораблі випустили 110 ракетних ударів^{[834] [835] по 20 військових об’єктів в країні з метою припинення наступу військ полковника. 31 березня командування бойовими діями перейшло до штабу НАТО, відповідно розширився склад учасників операції. Операція одержала назву «Об’єднаний захисник». У червні Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт М. Каддафі. У період з квітня до липня йшла затяжна позиційна боротьба, що свідчило про досить сильну підтримку М.Каддафі. У квітні жителям країни були обіцяні нові ліберальні закони і конституція. Представники режиму заявляли про намір зняти з іноземних банківських рахунків 20 млрд. дол. і передати їх на гуманітарну допомогу жителям по обидві сторони барикад. В червні М.Каддафі звернувся з відкритим листом до конгресу США, в якому просив цей орган провести ретельне розслідування військової операції НАТО в Лівії. Коли результату не отримав, у липні у телевізійному виступі пообіцяв відрядити до Європи сотні смертників, аби помститися за цю операцію.}

З серпня завдяки підтримці коаліції ініціатива почала переходити на бік повсталих. У вересні диктатор запропонував опозиціонерам розпочати переговори про передачу влади, проте його не захотіли слухати. 22 серпня 2011 р. сили опозиції взяли Тріполі, захопивши трьох синів диктатора. Сам він із групою прибічників залишив столицю. Особливо запеклими виявилися бої за міста Сірт, Сабх і Бані-Валід. Коли 20 жовтня М.Каддафі із декількома військовими намагався вирватися з Сірту, його захопили в полон. Загибель сталася при нез’ясованих обставинах: за версією Національної перехідної влади він одержав поранення під час обстрілу автоколони і не доїхав до лікарні. Інша версія - його застрелив один з повстанців після того, як побила решта. Потім тіло загиблого зганьбили, виставши на оглядини публіки. Дехто навіть фотографувався поруч з наполовину оголеним трупом. Влада заявила, що поховання відбудеться у пустелі, місце не оголошуватимуть, аби уникнути ажіотажу прихильників.

23 жовтня було офіційно оголошено про звільнення Лівії від режиму М.Каддафі¹. В країні відзначалося нове свято - День перемоги і звільнення. Громадянська війна, яка тривала майже 9 місяців і забрала тисячі життів, завершилася. Якщо б не допомога із-зовні, повсталі навряд чи перемогли.

Попри прохання нової влади продовжити охороняти кордони держави, керівництво північноатлантичного альянсу вирішило, що необхідності у продовженні міжнародної військової операції більше немає і офіційно оголосило про її завершення 31 жовтня 2011 р. у 23:59 за часом Тріполі. 27 жовтня Рада Безпеки ООН скасувала запроваджену раніше заборону на польоти над Лівією. Європейський Союз 21 грудня офіційно зняв санкції з Центрального банку Лівії та головних інвестиційних банків країни. Рішення ЄС мало розморозити^{[836] [837] десятки мільярдів доларів, що зберігаються на різних лівійських рахунках в країнах цієї організації. 16 грудня рішення про зняття з Лівії фінансових санкцій прийняла Рада Безпеки ООН, 17 грудня - США[838].}

Після смерті диктатора владу в Лівії взяла Національна перехідна рада (НПР), легітимність якої визнало чимало країн світу¹. 1 листопада 2011 р. прем’єр-міністром і головою НПР став Абдул аль-Рахім аль Кіб - вчений-електротехнік, який одержав освіту і тривалий час працював у США. Виступаючи на прес-конференції у Тріполі, він завірив, що в Лівії з’явиться правова держава: «Ми будуватимемо таку державу, яка буде з повагою ставитися до прав людини і не допустить їх порушення. Але нам потрібен час». 22 листопада прем’єр представив новий склад тимчасового уряду, завданням якого, серед усього іншого, визначено написання за вісім місяців конституції, після чого - проведення всезагальних парламентських виборів.

У липні 2012 р. в Лівії пройшли парламентські вибори - перші від часів короля Ідріса. В них взяли участь близько 60% лівійських виборців (2,7 млн. громадян країни, які мали право голосу). 18 липня оголосили результати: перемогу одержав альянс «Союз національних сил» на чолі з Махмудом Джибрилем, який займав посаду прем’єр-міністра НПР. Друге місце посіли ісламісти з «Партії справедливості і розвитку» - політичного крила руху «Брати-мусульмани». В серпні 2012 р. НПР передала повноваження обраному парламенту - Всенародному національному конгресу (ВНК). До його складу увійшли 200 депутатів (80 осіб - за партійними списками^{[839] [840], решта - незалежні депутати, які представляють різні місцеві кланово-племінні структури). Депутати сформували уряд і зайнялися підготовкою Конституції. 20 лютого 2013 р. відбулися вибори до Установчих зборів, які мали її написати і прийняти. За офіційними даними, для участі у виборах була зареєстрована шоста частина населення, на виборчі ділянки прийшли 45% від цієї кількості, тобто 15% громадян, які мали право участі у виборах. У квітні 2014 р. роботу розпочала Конституційна асамблея. Було оголошено, що Основний Закон держави буде прийнятий після всенародного референдуму. Разом із тим на початку грудня 2013 р. подекуди і Лівії було оголошено, що основою законодавства у всіх сферах має стати шаріат.}

В цілому, ситуація в країні виявилася дуже складною. З одного боку, вилазки каддафістів: обстріл делегації нового прем’єр-міністра, а також взяття міста Бані-Валід - одного із центрів опору прихильників полковника наприкінці січня 2012 р. Прем’єр не постраждав, а місто нова влада врешті решт відвоювала. Але ті, хто бився на боці Лідера лівійської революції, несуть дестабілізацію не тільки своїй країні, але й сусіднім, таким як Алжир, Нігер та Малі. В останній наприкінці лютого 2012 р. розгорнулася повномасштабна війна між урядовими силами і туарегами^[841], які воювали в Лівії на боці полковника, а після його поразки повернулися із зброєю на території свого історичного проживання. Тут войовничі кочівники розв’язали чергову війну за незалежність, вимагаючи, зокрема, автономії трьох північних районів. За думкою експертів, новий конфлікт загрожує дестабілізувати обстановку, як мінімум, в десяти державах регіону, де також гостро стоїть проблема туарегів.

Міжплемінні конфлікти розгорілися на південному сході Лівії, в районі міста Куфра, жертвами яких стали сотні чоловік, а тисячі мусили покинути свої домівки (за приблизними підрахунками, до половини жителів міста, населення якого налічувало понад 50 тис.). Урядовці відрядили туди армійські підрозділи, проте ситуація залишалася напруженою. Кількість колишніх повстанських загонів коливалася, за різними оцінками, від 100 до 300, а усього із зброєю - понад 125 тис. лівійців. Більшість повстанських загонів прив’язані до тих населених пунктів, де вони сформувалися.

Верховний комісар ООН з прав людини Наві Піллей наприкінці січня 2012 р. представила членам Ради Безпеки доповідь стосовно становища в Лівії. З неї випливало, що нова влада неспроможна контролювати масу колишніх революціонерів, яка перетворилася на бандитську вольницю. Такі «революційні бригади» мають десятки власних тюрем, де без суду і слідства утримують 8,5 тис. в’язнів, більшість з яких - прибічники скинутого лідера країни, хоча серед них є жінки і навіть діти. Люди зазнають знущань і катувань, трапляється, що від того гинуть. Представники влади констатують, що їм дійсно тяжко нормалізувати обстановку в країні, адже вона наповнена зброєю, а озброєні угрупування можуть підпорядковуватися кому завгодно і переслідувати будь-які цілі. Наприкінці вересня 2012 р. влада прийняла рішення про розпуск загонів озброєних ополченців на території країни. Колишні повстанці наполегливо вимагали від влади компенсації за одержані поранення та інші втрати.

Ситуація в Лівії ще більше заплуталась після того, як після програшу на виборах в червні 2014 р. до Всенародного національного конгресу ісламісти (насамперед Партія справедливості і розвитку) захопили владу в столиці, примусивши своїх опонентів перебратися до Кіренаїки. З цього моменту в країні фактично встановилося двовладдя: в Триполі облаштувався само-знов-проголошений ВНК і сформований на його основі уряд, водночас світські сили, які перемогли на виборах, із міркувань безпеки мали переїхати до міста Тобрук, де в одному з міських готелів розпочала свою роботу палата представників і підконтрольний їй уряд. Відтоді в Лівії заіснували два уряди й два парламенти, що не визнають одне одного і ставлять під сумнів владу опонентів. Якщо тобрукський режим досяг підтримки на міжнародній арені, одержавши визнання світового співтовариства, так тріполітанська влада спромоглася оскаржити результати червневих виборів у Верховному суді Лівії, який виніс рішення про розпуск палати представників. Протиріччя між двома політичними полюсами - насамперед ідеологічні. Лінія розмежування - традиційна для арабської політичної культури - між секуляристами (Тобрук) та ісламістами (Триполі).

До усього цього наприкінці 2015 р. додався третій полюс влади - уряд національної єдності на чолі із Фаїзом Сарраджем. Цей уряд було створено в рамках підписаних в Марокко за підтримки ООН Схиратських угод. Замість об’єднання в країні встановилося троєвладдя: до тобрукського і тріполітанського урядів додався ще один - у вигнанні, що тимчасово знайшов прихисток в Тунісі.

Усі три уряди найбільше стурбовані територіальним питанням, оскільки більша частина Лівії перебуває за межами їхнього реального впливу. Гостро стоїть питання про подальше існування цієї держави в існуючих кордонах. Країна розпадається не тільки по межах трьох історичних регіонів - Кіренаїки, Триполітанії і Феццана - але й всередині цих областей, дроблячись на численні розрізнені фрагменти із нестійкою владою, що перетікає від одного політичного центру до іншого. Лівійське суспільство, поділене за кланово-племінною ознакою, б’ється за розподіл такого цінного ресурсу, як нафта.

До цього додається фактор «Ісламської держави», яка від початку 2015 р. стала одним із впливових гравців в Лівії. Під контролем цієї ісламістської організації опинилася більша частина провінції Сірт із узбережжям, а також сіртські нафтові родовища. Посилення лівійських ісламістів фактично зробило контрольовані ними території другим за значенням ареалом поширення «ІД» в світі після сирійсько-іракського.

«Арабська весна» висвітила в країнах Близького Сходу численні і часто колосальні проблеми, які впродовж довгого часу арабські правителі ігнорували. Але якщо в деяких державах головне гасло - «Народ вимагає повалення режиму!» - виявился фатальним тільки для правлячих династій і не торкнув політичну систему як таку, в інших революційні процеси зруйнували майже все. Лівія - тому наочний приклад.

Після повалення режиму полковника вона виявилася розколотою відразу по кількох напрямках: суперечки між різними регіональними елітами; протистояння між ісламістами та секуляристами; нікуди не поділася ворожнеча між новою владою та прибічниками влади старої. Те, що остання проіснувала 42 роки, зумовлювалося підтримкою значної групи людей, яким було що втрачати із падінням режиму М.Каддафі. Однак більшало тих, хто не хотів з ним миритися. Деякі політологи наполягають на тому, що вибух був інспірований з-за кордону, інші, що він визрів внаслідок внутрішніх причин. Найбільш вірогідно те, що до внутрішніх факторів додалися інтереси зовнішніх сил. Однак мала місце громадянська війна, в якій лівійці билися проти лівійців. І відбувалося це на тлі трансформацій сучасного світу, в якому мусульманам дуже важко додержуватися власних традицій та звичаїв.

Донедавна серед політологів вважалося, що для Лівії після М. Каддафі можливі чотири сценарії розвитку подій: громадянська війна і наступний міжплемінний конфлікт, встановлення військового режиму, консервація перехідного періоду і розкол країни^[842]. Починаючи з 2015 р. почали говорити про можливість перетворення Лівії на ісламську державу, яка житиме згідно законам шаріату. Тим більше, що активісти діючої «Ісламської держави» мають намір використовувати країну в якості своєї бази, що являє загрозу для усього світового співтовариства.

Успішний перехід від диктатури до демократії для Лівії політологами навіть не згадується. Світовий досвід призвів до сумної статистики: шанси на успішний вихід з насильницького конфлікту і встановлення демократичного режиму складають приблизно 3 - 5 %. Нові можновладці виявилися неспроможними врегулювати кризу, через що країна додалася до списку failed states (держав, що не відбулися). Лівія стала епіцентром конфлікту, метастази якого поширюються і в Африці, і в арабському світі, і в Середземномор’ї. Тобто лівійська криза набуває не тільки регіонального, але й світового масштабу.