Розділ 14 СВІТ СХОДУ: ТРАДИЦІЇ І НОВАЦІЇ

Розвиток відносин між Заходом і Сходом можна порівня­ти з рухом маятника. Перше “відхилення” — виникнення і розквіт стародавніх східних цивілізацій. Друге — піднесення античного (західного) світу. Третє — античний світ зазнав орі- єнталізації (перетворення Александра Македонського на типо­во східного деспота і проникнення східних елементів у його імперію, тиск варварів, східні риси Візантії), а потім його зни­щення народами, які прийшли зі Сходу, водночас тривалий час могутності і розкошів східних держав.

Найуспішніше перебудуватися на західний зразок вдалося Японії. Ця країна має давню історію, яка йде від початку І тис. н. е. Тоді з південної частини Корейського півострову від­бувалася інтенсивна міграція протояпонських племен ва, яким вдалося протягом III—VII ст. значною мірою асимілювати міс­цеве населення — протоайнські племена та племена малайсь­ко-полінезійського походження. Врешті-решт утворилося май­же гомогенне населення. Вже тоді було закладено один з голов­них стереотипів світосприйняття японців, який простежується протягом усієї їх історії аж до наших часів — здатність до за­своєння навичок і знань, що надходять внаслідок контактів з іншими народами. Японський девіз “вакон йосай” означає: “взяти новітні знання, напрацьовані іноземцями, але не дозво­лити їм похитнути підвалини японського способу мислення”. Країна розташована на 3900 островах (найбільші: Хонсю, Кюсю, Сікоку і Хоккайдо). Корисних копалин — майже ні­яких, 75 % території — гори, не придатні не тільки для ведення сільського господарства, а й для життя. Щорічно відбувається до 1500 землетрусів^[371], постійним фактором яких були тайфуни, цунамі, сильні зливи та інші руйнівні примхи природи. Такі природно-кліматичні умови не могли не відбитися на форму­ванні менталітету, де головною рисою стає життєстійкість, бо­ротьба за виживання з використанням всіх можливостей, а та­кож економне ставлення до ресурсів.

Нестача землі, придатної для пасовиськ, а також багаті за­паси морепродуктів визначили відсутність повноформатного тваринницького комплексу. Це мало наслідки не тільки для дієти японців, а й для історичного процесу взагалі, що можна проілюструвати, скажімо, прикладом впливу рибальства на особливості устрою суспільного життя. Рибальство, як і будь- який вид привласнювальної діяльності, значною мірою зазнає впливу фактора зрівнювання при розподілі здобичі. Збережен­ня значної ролі рибальства (а також і зрівнювального фактора у розподілі) у господарському житті протягом усієї історії краї­ни слугувало одним з обмежувачів надмірного майнового роз­шарування. А останнє, як відомо, є найпотужнішим джерелом соціальної напруги. Історія Японії знає дуже небагато селянсь­ких рухів і повстань, які не порівняти з тими, які відбувалися на Заході. Від IV—III ст. до н. е. в Японії починається вирощу­вання поливного рису, що є основою її сільського господарства дотепер. Врожайність цієї культури вища, ніж інших відомих зернових культур, за винятком кукурудзи. Саме достатньо ви­сока врожайність зумовила забезпечення постійного зростання населення. На початку XVII ст. — приблизно 25 млн, що в 4,3 раза перевищувало населення тогочасної Англії. Сучасне насе­лення Японії становить приблизно 127 млн осіб, що можна порівняти з населенням Росії (приблизно 143 млн (на початок 2006 р.)), хоча площа останньої в 40 разів перевищує японську.

Поливне вирощування рису у стародавній Японії здійсню­вали стійкі землеробські общини. Відтоді формувався японсь­кий тип свідомості, де на чільному місці — модель “моє село”. Характерні риси — колективізм, потреба в конформізмі, єд­ність дій. Тобто на першому місці — колектив, якому особа має підкорюватися, а її цінність визначається не її власними та­лантами, а належністю до шанованої спільноти. Японське прислів’я вчить: “Цвях, що стирчить, забивають”. За цими словами криється та обставина, що японська система орієнто­вана на придушення індивідуалізму та духу змагальності. Це згуртовує колектив, проте позбавляє людей творчого імпульсу. Через кілька тисячоліть така ментальна настанова стала од­нією з причин сучасної системної кризи Японії. “Суспільство, яке звикло до того, що ніхто не може виявити індивідуально­сті, ніхто не може мобілізувати свої творчі сили, що краще за все слідувати правилам і нормам, створеним бюрократією за зразками минулого і за іноземними зразками, — таким є опти­мально організоване індустріальне суспільство, такою є японсь­ка дійсність”, — зазначив спеціальний радник уряду Японії Таїті Сакайя. Рух же передових країн відбувається в бік пост- індустріального суспільства, де головною рушійною силою є творча особистість, творець нових технологічних принципів. Рисою японської цивілізації є відторгнення творців на рівні суспільної культури. Це закриває Японії шлях до новітнього щабля розвитку.

Коли у другій половині XIX століття Захід, де повним ходом йшла індустріалізація, насильницьки “відкрив” Японію після її двохсотрічної ізоляції від світу¹, перед нею постав вибір: або прийняти “виклик” і стати на шлях модернізації, або перетво­ритися на колонію чи напівколонію. Перед зовнішньою небез­пекою з боку сильніших агресивних іноземних держав Японія змушена була стати на шлях модернізації “навздогін”, яка пе­редбачає сильну роль держави. З січня 1868 р. стався держав­ний переворот, внаслідок якого було реставровано імператор­ську владу, а 6 квітня того ж року на зборах представників при­дворної аристократії, князів та самурайства імператор Мацухі- то проголосив клятву, звернену до своїх предків. Імператор обіцяв створити представницький орган і вирішувати усі пи­тання держави шляхом масового обговорення; зміцнити фінан­сову систему; поліпшити добробут народу; покласти край за­старілим законам і шкідливим звичаям минулого; набувати знань у всьому світі. За цим дійсно почалося реформування країни, яке увійшло в історію під назвою “Освічене правління Мейдзі” (тронне ім’я імператора). Самі японці називають той період Мейдзі-ісін. Написання слова “ісін” складається з двох ієрогліфів: “підтримання” і “оновлення”. Тобто і тоді, і пізніше оновлення відбувалося на тлі підтримання національних тра- ^{[372] [373] [374] дицій (“взяти новітні знання і напрацювання іноземців, але не дозволити їм похитнути основи японського способу мислен­ня” — провідний японський принцип).}

У найкоротший історичний термін — приблизно третину століття — Японія з невеликої, відсталої, периферійної країни перетворилася на державу, яка активно розвивала свою еконо­міку, насамперед, промисловість і здійснювала експансіоніст­ську політику щодо своїх сусідів — Кореї, Китаю, Росії. Всту­пивши у союзницькі відносини із Німеччиною та Італією, Япо­нія під час Другої світової війни виявила надзвичайну агресив­ність на Тихоокеанському театрі військових дій. 7 грудня 1941 р. вона несподівано атакувала американську військово-морську базу Перл-Харбор на Гавайських островах, тобто першою поча­ла війну проти СІЛА. Одночасно її вояки висадилися на Малакк­ському півострові, захопили острови Уейк та Гуам, які тоді на­лежали Сполученим Штатам¹. До середини 1942 р. японці за­хопили приблизно 7 млн кв. км території в Азії з населенням понад 400 млн осіб. Народи Азії досі із жахом згадують жорс­токість новітніх самураїв^{[375] [376]. Проте з 1942 р. характер подій по­вернув на протилежне. Врешті-решт війна на Сході закінчила­ся капітуляцією Японії.}

І знову країна взялася за модернізацію^[377]. Було скасовано конституцію Мейдзі, яка утверджувала несучасну абсолютну монархію. За конституцією 1947 р. монархія стала конститу­ційною, влада імператора обмежувалася статусом “символу єд­ності нації”. Нової якості набував найвищий орган влади — парламент. Декларувалися демократичні права та свободи. У нових політичних умовах, які створювали відносну стабіль­ність політичного становища в країні, дуже швидко було не тільки відбудовано зруйноване, а й досягнуто швидкого еконо­мічного зростання. Результатом цього став вихід країни у 1968 р. на друге місце в капіталістичному світі за обсягом промислово­го виробництва. Основними важелями, які здійснили “японсь­ке диво”, були державні інвестиції, режим протекціонізму для національних виробників, приховане дотування експорту, без­прецедентно висока норма накопичення¹ та колосальний ім­порт новітніх наукових розробок і технологій. До цього дода­лися особливості японського національного характеру, зокре­ма соціальна дисциплінованість, висока культура праці, “еко­номічний патріотизм”^{[378] [379] тощо. Проте у 90-х рр. минулого століт­тя все виразніше стали виявлятися кризові ознаки. Зокрема, понад п’ятнадцять років щорічне зростання внутрішнього ва­лового продукту становить лише 1—2 %, що є дуже незначним, якщо порівнювати з колишніми темпами у 9—10 % самої краї­ни, а також швидкістю, яка спостерігається у сусідньому Ки­таї — 10—12 % на рік. Внутрішній борг перевищує 130 % об­сягу японського ВВП, що є одним із найбільших показників серед розвинених країн. Показники безробіття дорівнюють тим, що були після закінчення війни. За індексом конкурен­тоспроможності у 1991 р. відбулося переміщення з першого місця на вісімнадцяте. Погіршення показників економіки і традиційно висока роль держави призвели до посилення ко­рупції: 23-тє місце у світовому рейтингу. Якщо раніше “хво­рою людиною Азії” вважався Китай, то зараз він — лідер в Азії, а “хворою людиною” стала Японія, попри усі свої досягнення. “Японське економічне диво” зазнало краху.}

Причини цього численні. На перше місце західні аналітики ставлять особливості японського економічного устрою, який характеризують як “некапіталістичну ринкову економіку”. Не дивлячись на те, що в країні домінує приватна власність і при­ватні корпорації, ділова практика керується набором неписа­них правил і зобов’язань, які є заплутаними і незрозумілими для сторонніх. Відсутній інститут незалежної фірми: акціо­нерні компанії пов’язані між собою і з банками на підставі пе­рехресного володіння акціями. Групові відносини створюють міжфірмове середовище, яке є непроникним для сторонніх, особливо для іноземців. Фірми культивують і консервують довготривалі партнерські відносини. Ринок не працює як ме­ханізм життєздатних фірм, оскільки панує державний патер­налізм. Неодноразово на високому дипломатичному рівні Японії дорікали за порушення вільної конкуренції і економіч­ну закритість. Але у відповідь — звинувачення у замаху на не­залежність суверенної держави. Західних бізнесменів драту­ють не тільки всілякі протекціоністські обмеження, а й дзен- буддійська манера уникати остаточної визначеності: ніколи не казати “так” або “ні”.

Найголовніша причина полягає у тому, що стратегія при­скореної “модернізації навздогін” вже вичерпала себе. Вона виявила успішність за умов індустріального суспільства, проте не підходить для постіндустріального, для конкуренції за умов глобалізації. Зробивши ставку на запозичення в інших, Японія фактично не має своїх мегатехнологій і її позиції в галузі фун­даментальних наук дуже слабкі, вона неспроможна здійснюва­ти фундаментальні прориви або висувати нові концепти. Як вже зазначалося у розділі, присвяченому освіті, система вихо­вання і навчання не готує людей, здатних до самостійної твор­чої діяльності. Протягом десятиріч японцям набивали голови знаннями — детальними з вузького фаху і дуже обмеженими з інших сфер — проте не вчили мислити, оскільки “на це є майс­тер”. У результаті склалося суспільство “знаючих”, але не “ду­маючих”. А постіндустріальне суспільство на такій основі роз­винутися не може. Його основою має бути велика кількість творчо мислячих особистостей. Чи можливо перетворити япон­ців в індивідуалістів, а тим більше в інтелектуалів? Дуже не­просто відповісти на це питання, адже для цього треба міняти всю систему соціальних цінностей, інакше кажучи, замінити свідомість усієї нації. Модернізація, яку здійснювала Японія, була поєднанням західних новацій із власними цивілізаційни- ми основами, тобто модернізація не торкалась соціальних цін­ностей, а отже, була “поверховою”. Це й виявилось у не­спроможності зреагувати на сутнісні зміні переходу до інфор­маційного суспільства^{[380] [381] [382] [383] [384].}

Однією з цінностей, яка становить основу незахідних цивілі­зацій, є комунальність, або общинність (модель “моє село”), з усіма наслідками, що випливають з цього. Відданість людини спільноті передбачає піклування спільноти про людину. Так, у Японії відсутній звичайний для капіталістичних країн ринок робочої сили. По-перше, існує звичай, коли людина наймаєть­ся на роботу на все життя — стає “членом великої родини”, яка буде про неї дбати. По-друге, морально дискомфортним вва­жається байдикування. Тому люди мають бути працевлашто­вані, їх заробітна плата залежить від посади, яка зумовлюєть­ся не особистими здібностями, а вислугою років. А славнозвіс­ні японське працелюбство і ретельність все далі стають міфами. Вже на вересень 1991 р. ця країна за продуктивністю праці на одного робітника серед провідних розвинених країн стояла ни­жче Швеції. Посилилася тенденція до збільшення зайвого і не­корисного. Буквально, якщо в Америці автомобіль, який ви­робляють двоє, продає один, то в Японії авто, яке робить одна людина, продають двоє. Із поглибленням кризи тримати на ро­бочому місці непотрібних людей і сплачувати їм чималу зар­плату стає все складніше¹. Японія славиться своєю соціальною політикою, яка передбачає чимало напрямків її реалізації. А виконувати їх стає дедалі складніше, особливо зі значним по- старішанням населення. Японські керівники намагаються ви­вести країну з кризи. Але реформи йдуть важко, оскільки вони зачіпають сильні групові інтереси. Багато хто волів би зберегти статус-кво через побоювання ризику і сподівання на повернен­ня колишніх гарних часів (одна з рис східної свідомості).

Японські успіхи не тільки насторожували Захід, але й нади­хали Схід, зокрема країни Азіатсько-Тихоокеанського регіо­ну. Раніше більшість із них перебувала під пануванням захід­них колонізаторів. У процесі деколонізації вони стали на шлях незалежного розвитку і модернізації. Шляхи були різними і успіхи теж. Деякі держави рушили шляхом соціалістичного розвитку, інші — капіталістичного. Серед останніх особливо цікавими стали досягнення невеликих країн, які не тільки вийшли з історичного небуття, а перетворилися на “нові інду­стріальні країни” і увійшли до групи лідерів. Протягом трива­лого часу ці країни, наслідуючи досвід Японії, вміло викорис­товували передові технології, запозичені у країн Заходу^{[385] [386]. Вони успішно стимулювали запровадження досягнень науки і техні­ки приватним бізнесом, водночас скуповуючи за кордоном па­тенти і ліцензії, запрошуючи іноземних фахівців. Щоправда, ці країни продемонстрували різну динаміку і за рівнем досяг­нень розділилися на дві групи. Нові індустріальні країни пер­шого покоління (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур) виявилися успішнішими і на сьогодні досягли основних стан­дартів західних економік, перейшли до розряду розвинених індустріальних країн світу. У закордонній літературі їх нази­вають “драконами АТР”. Друге покоління — Малайзія, Індоне­зія, Таїланд і Філіппіни — рухались трохи повільніше, хоча здо­буті результати дали підставу назвати їх країнами-“тиграми”.}

Кожна з цих країн починала модернізацію у різний час (так, Південна Корея почала модернізацію у 1950-х роках, Тай­вань — у 60-х), проте всі вони мали подібні стартові позиції. Зокрема, кожна на старті мала валовий національний продукт на душу населення не більше, ніж 300 доларів на рік. Відповід­но виробництво у цих країнах виявлялося відносно дешевим, проте, як потенційні ринки збуту, вони не викликали зацікав­леності. Поступово у цих країнах склалася модель капіталіс­тичної модернізації, характеристику якої можна звести до та­ких політичних, економічних та духовних основних рис.

Насамперед основою була політична стабільність, яку забез­печували правоавторитарні режими (так званий “авторита­ризм розвитку”). Вони були більш або менш жорсткими, але політологи характеризували їх як “керовану демократію”. В обмеженому вигляді допускалися партійно-політичний плю­ралізм, неурядова передвиборча агітація, парламентські дис­кусії. Проте реальна влада залишалася у силових структур і адміністративної верхівки. Вони завжди були напоготові за­стосувати різні інструменти проти опозиції, яка могла “вийти з берегів”: від законів про боротьбу з підривною діяльністю до спеціальних підрозділів для приборкання вуличних безладів.

У господарській сфері запроваджувалися системи “зміша­ної” економіки, орієнтованої на експорт на відміну від курсу на задоволення потреб за рахунок імпорту, як це мало місце, на­приклад в Індії. Причому слід підкреслити, що за мету було поставлено збільшення випуску готової продукції, яку бажає закордонний покупець. В той же час інші країни, що розвива­лися, продовжували покладатися на експорт сировини і не до­кладали майже ніяких зусиль у переорієнтації своїх економік. У країнах, пізніше названих “драконами” і “тиграми”, шука­лися оптимальні комбінації ринкових свобод з державним ре­гулюванням. Держава ніколи не залишала поза своєю увагою підтримку вітчизняних виробників. Якщо на рівні урядів за економічну політику відповідали технократи, які одержали освіту на Заході, то у приватному секторі тон задавали ділки китайського походження, успіхи яких зумовлювалися не тіль­ки власними якостями, але й опікуванням чиновних покрови­телів. Поширеною стала практика створювання розгалужених регіональних партнерських мереж, які базувалися на клано­вих та міжкланових відносинах.

В ідеологічному плані характерним був офіційний націо­налізм, недружній до будь-яких проявів “лівизни”. Велике сприяння надавалося розвиткові освіти, здобуванню знань з усього світу. Але разом із тим всіляко підтримувалися власні духовні і соціальні цінності^[387]. Вони дали свої результати, зокре­ма у продуктивній праці, а також у такій справі, як накопи­чення необхідних для модернізації ресурсів. Це було віддзер­каленням риси східного менталітету: більше коштів спрямову­вати на накопичення, ніж на споживання.

Протягом кількох перших десятиріч розвитку жорстко ре­гулювалося особисте споживання і рівень життя, зокрема че­рез обмеження на вивіз капіталів за кордон, ввезення пред­метів розкоші іноземного виробництва та ін. Це робилося зара­ди спрямування наявних ресурсів на розвиток власної індуст­рії. Великі низьковідсоткові капітали спрямовувались на ін­вестування у промисловість і комерцію. І тільки тоді, коли економічний злет дійсно відбувся, система почала змінюва­тися. Зростання споживання, закордонні закупки, капітало­вкладення у нові галузі — все це дозволило внутрішньому по­питу відігравати все більшу роль у розвиткові країн. За таких умов можна було очікувати скорочення загальної частки на­ціональних заощаджень, проте в нових індустріальних краї­нах зберігається її високий рівень. До цього додалися масові іноземні інвестиції. Так, за період з 1985 до 1992 р. вони зрос­ли в З рази в Сінгапурі, в 4,5 — у Південній Кореї, у 9 — у Ма­лайзії, від 12 до 15 разів — у Таїланді, а в Індонезії — у 16 разів (переважна частина їх була японського походження). Резуль­татом сукупності зазначених факторів стали високі темпи еко­номічного зростання, які протягом 1970—80-х років були най­більшими у світі. Так, вони становили 7—8 % у Таїланді та Індонезії, 8,1 % — у Малайзії, 9,4—9,5 % — у Гонконгу, Пів­денній Кореї та Сінгапурі, 10,2% — на Тайвані. Згідно зі ста­тистикою, регіон Східної Азії, внесок якого у світовий ВНП становив у 1960 р. не більше 4 %, збільшив його до 25 % у 1991 р. і здатен був довести його до ЗО % у 2000 р. Були навіть припу­щення про 57 % у 2050 р.

Однак криза 1997—1998 рр., яка увійшла в історію під на­звою “азійської”, поховала ці сподівання. Це була дуже сильна і руйнівна криза, яка вразила не тільки країни цього регіону, але й вплинула на стан справ у інших державах^[388]. Стосовно при­чин, які призвели до неї, існує багато пояснень, які можуть зда­ватися більш-менш вірогідними, але, може, у врахуванні їх по­єднання і полягає відповідь. Виходячи з високих теоретичних засад, можна припустити, що саме у цій кризі виявилася обме­женість і неадекватність переходу до постіндустріалізму мо­делі наздоганяючої модернізації, яка спирається на запозичен­ня форм без трансформації у системі цінностей. Як і в Японії у цих країнах створено патерналістський напівкапіталізм, який об’єктивно побудований за напівтрадиціоналістськими лека­лами. Протягом більш ніж трьох десятиліть накопичувалися соціальні протиріччя і політико-економічні дисбаланси, які мали про себе заявити. Так, висока норма заощаджень означає, що успіхи виробництва базувалися на недоспоживанні насе­лення. При цьому розвиток промисловості базувався на залу­ченні до виробництва все більшої кількості людей. Наприклад, У Сінгапурі у період з 1966 до 1990 р. частка зайнятих у про­мисловості у загальній чисельності активного населення зрос­ла з 27 до 51 %, у Південній Кореї — приблизно за той же пе­ріод цей показник зріс з 22 до 48 %, аналогічні цифри зростай - ня можна навести із статистики інших нових індустріальних країн. Разом із тим середня тривалість робочого часу в назва­них країнах набагато перевищувала показники західних країн. Так, у Південній Кореї і на Тайвані у першій половині 1990-х років вона досягала майже 2,5 тис. годин на рік, тоді як у біль­шості європейських країн вона законодавчо обмежена 1,5 тис. годин. Значно відрізняється і рівень оплати праці. Для про­мислового робітника в Малайзії вона становила не більш ніж 15 доларів на день, а у Німеччині працівник подібної ква­ліфікації мав на той період до 25 доларів за годину. Великі ін­вестиції значною мірою підпадали під державне керівництво, яке не було вільним від помилок. Зокрема, левова частка всіх кредитних ресурсів спрямовувалася у кілька найбільших про­мислово-фінансових корпорацій, рентабельність яких була ду­же незначною (так, у 1998 р. при обсязі продажу у 32 млрд дол. прибуток корпорації “Самсунг” становив тільки 439 млн дол.).

Можна було б продовжувати наводити приклади дисбалан- сів та суперечностей. Однак до них додається ще одне — геополі- тичне, пов’язане з побоюваннями Заходу перед зростаючою си­лою Сходу. Деякі аналітики говорять про те, що у 1997—1998 рр. транснаціональний спекулятивний капітал — з благословення міжнародних фінансових інститутів і СІЛА — не просто обва­лив економіку відразу кількох країн, але й намагався послаби­ти позиції великої регіональної спільноти на світовій арені. Так це чи ні, але за умов глобалізації економіка кожної країни, а тим більше такої, яка побудована за дуже своєрідними моделя­ми, є дуже вразливою до змін, що відбуваються у світі.

До середини 2000-х років у більшості країн ATP наслідки тієї кризи здаються подоланими, про що свідчать макроеконо- мічні показники. Однак глибинні протиріччя залишаються, і невідомо, як саме вони дадуть про себе знати пізніше, і як їх спробують вгамувати. Одним із варіантів є об’єднання з більш сильним сусідом. Таким сусідом є сучасний Китай. Міжнарод­ні спостерігачі вказують на те, що існують ознаки формування “Великого Китаю” або Китайського спільного ринку, до якого увійдуть КНР, Тайвань, Сянган (Гонконг), Аомень (Макао), Сінгапур. Між ними складаються і міцніють виробничо-еконо­мічні зв’язки, вони йдуть шляхом тісної інтеграції. За своїми макроекономічними показниками це геополітичне об’єднання вже зараз значно випереджає Німеччину, Францію, Італію і Велику Британію разом взятих. Тобто в результаті певних еко­номічних і політичних процесів у ATP склалася принципово нова геополітична ситуація. Визначальна роль тепер не Японії, а Китаю.

Нині Китай є сучасним втіленням найстарішої з людсь­ких цивілізацій, які вижили. На межі III і II тис. дон. е. в басей­ні ріки Хуанхе виникли перші протодержавні утворення, най­давніші міста-держави з’являються у II тисячолітті до н. е. Давньокитайський етнос склався на початку І тисячоліття до н. е. на Середньокитайській рівнині. Зараз на терені KHP мешкають 56 різних національностей та народностей, проте понад 92 % населення — китайці. Китайська цивілізація здав­на здійснювала суттєві цивілізаційні впливи у Азіатсько-Тихо­океанському регіоні. Достатньо згадати приклад Японії, яка запозичила звідси технологію рисосіяння, ієрогліфи, розкрій одягу, планування першої своєї столиці (Hapa була зведена як повторення містобудування Чаньаня) та багато іншого.

Здавна китайці їхали за моря і океани, утворюючи численні діаспори по різних країнах світу. В наш час ця тенденція тіль­ки посилюється. Китайці, які живуть і працюють за межами історичної батьківщини, не втрачають з нею зв’язок. Таких людей називають “хуацяо” — в перекладі “міст на китайський берег”. Більшість сучасних інвестувань у китайську економіку з-за кордону надходить саме від них. Сучасне керівництво краї­ни знов висунуло стародавнє гасло: “Нехай бджоли поверта­ються з медом до свого вулика!” У цьому заклику, що порівнює людей із бджолами, можна знайти кілька суто східних цивілі- заційних рис, а саме: відданість своїй спільноті, колективізм, працелюбність, дисциплінованість, здатність до самозречення, а також ототожнення з природою. Вони існували протягом тисячоліть китайської історії, яка була втіленням у життя аграрної східно-деспотичної матриці — з традиціями жорсто­ких імператорів (від першого Цинь Шихуанді, який правив у III ст. до н. е., і до Mao Цзедуна — “червоного імператора” XX ст.) і покірливості народу.

Хоча, як вже зазначалося, у давнину Китай являв одну з наймогутніших країн, яка мала значне населення, ресурси, до­сягнення в галузі наукових знань і технологій, проте він не став світовим гегемоном. Навпаки, намагався закритися від світу “варварів”. Для того було споруджено славетну Велику китайську стіну. З цією ж метою китайські правителі намага­лися проводити політику ізоляціонізму. Однак країна не змог­ла протистояти напору агресивніших держав, як із Заходу, так і зі Сходу, які перетворили його на свою напівколонію. Народні маси повставали проти визисків, які чинили іноземці, та кож­ного разу ці виступи жорстоко придушувалися. Так, у 1899 р. спалахнуло повстання проти “заморських дияволів”, у приду­шенні якого брали участь 11 держав, серед яких були Німеччи­на, Японія, Велика Британія, Росія та інші. У 1901 р. китай­ський уряд був змушений підписати з ними “Заключну угоду”, за якою брав на себе зобов’язання протягом 35 років сплачува­ти величезну контрибуцію, надав їм право тримати на своїй те­риторії військові частини, привілеї в економічній сфері тощо.

За умов протидії колонізаторам та розвитку певних елемен­тів капіталізму від початку XX ст. відбувався процес зростан­ня національної самосвідомості, до якої входило розуміння не­обхідності змін, модернізації. Модернізаційні процеси вили­лися спочатку у поваленні закляклої у традиціоналізмі систе­ми маньчжурського імператорського правління, потім у спро­бах реформ Китайської Республіки з боку національної партії Гоміндан, у повоєнних “великому стрибку”¹ та “ культурній ^{[389] [390] революції”, яку здійснювали комуністи під керівництвом Mao Цзедуна. Особливо тяжкі наслідки були у маоїстської політи­ки. Тільки за період 1966—1976 рр., за офіційною статисти­кою, загинуло IOO млн громадян. Причому в знищенні “воро­гів народу”, тобто тих, хто або не підтримував політику КПК, або був “підозрілого походження”, або викликав чимось гнів “відданих революціонерів”, мали брати участь всі. “Ворога” треба було не тільки знищити, а й взяти участь у поїданні його плоті. Того, хто відмовлявся ковтати людське м’ясо, могли са­мого вбити, бо це було свідченням недостатньої лояльності.}

Соціалізм в Азії, в Китаї зокрема, набув ще більш “доверше­них “ форм, ніж на Заході. Справа не тільки у чисельності жертв соціалізму, а у його тотальності. Mao Цзедуну, а також Кім Ip Сену у Північній Кореї та Пол Поту у Кампучії^{[391] [392] вдалося досягти у повному розумінні слова абсолютного контролю над суспільством, побудувати соціалізм за моделлю, змальованою у романі Дж. Оруела “1984”. Було створено суспільство тоталь­ного соціалізму, де переслідували людей не тільки за те, що вони начебто були “ворогами народу”, а і за недостатність ко­муністичної істерії. Можливо, у тріумфі соціалістичних ідей мала значення і східна концепція особистості, а саме відсут­ність її суверенітету, інтегрованість людини в державу, безу­мовний примат усіх структур, що стоять вище — родини, ви­робничого осередку, партії, держави. Соціалізм радянського зразка теж виступав за примат вищих структур, особливо пар­тії і держави. Важливе значення мали і конфуціанські тради­ції, які століттями виховували дух китайців. Як зазначає відо­мий сінолог JI. Васильєв: “Аналіз конфуціанської традиції з її ідеологічною орієнтацією на створення суспільства гармонії і впорядкованої держави, на патерналізм і високу шану до авто­ритету правителя, з високим рівнем соціальної дисципліни і значущості внутрішньо міцних соціальних корпорацій пока­зує, наскільки близькими були між собою за багатьма основни­ми параметрами конфуціанство і марксистський соціалізм сталінського зразка. Це не могло не відіграти своєї ролі...”}

Після смерті Mao на III Пленумі ЦК КПК одинадцятого скликання було оголошено курс на побудову “соціалізму з ки­тайською специфікою”. Як характеризувати лад, який вже утвердився у наш час у КНР, єдиної думки немає. Офіційно оголошено: якість — країна ринкового соціалізму. У соціаліс­тичній якості ця держава згадується навіть в документах про вступ до Світової організації торгівлі, до якої вона приєднала­ся у 2001 р. Проте чимало аналітиків характеризують модель, якої додержуються китайські керівники, починаючи з “батька реформ” Ден Сяопіна, конфуціанським капіталізмом. Ця мо­дель одержала втілення спочатку у китайських сусідів, зокре­ма, в Японії та в тих нових індустріальних країнах, де був сильний вплив цього вчення. Виявилося, що конфуціанство є також зручною основою і для капіталістичної модернізації¹. І знову пояснення в працях JI. Васильєва: “Традиційні конфу - ціанські чесноти — прагнення до самовдосконалення і зма­гальності у боротьбі за постійне покращання життя тут, на зем­лі, згуртованість соціальної корпорації, яка побудована на патерналістських основах і пов’язує її членів жорсткими, не­порушними взаємними зобов’язаннями, які усвідомлюються всіма, а також витривалість і високий рівень кваліфікації ки­тайського або корейського трударя — виявилися чудовою ба­зою для процвітання в умовах ринку”. Проте у східній традиції вирішено питання про роль держави в економіці. В Китаї це афористично сформульовано так: “ринок управляє підприєм­ствами, держава управляє ринком”.

Багатоукладна економіка KHP три десятиріччя розвиваєть­ся високими і стабільними темпами: у 1976—1990 рр. темпи зростання китайської економіки випереджали решту світу вдвічі, у 1991—2002 рр. — більш ніж вчетверо^{[393] [394]. Країна стала другою після СІЛА за загальним обсягом виробництва, вона є також другим товаровиробником світу. Її продукція займає “більшу частину прилавка” майже повсюдно, включаючи У кра­їну[395] [396]. Вже зараз Китай — у першій десятці найсильніших країн світу, йому пророкують лідерство у новому тисячолітті. Колись 3. Бжезинський висловив думку: аби країна досягла рівня дер­жави першого рангу, їй необхідно мати на руках чотири “кози­рі”: ефективне національне керівництво, політичну стабіль­ність, дисциплінованих громадян, високий рівень нагрома­джень. Все це у KHP є.}

Разом із тим вона не позбавлена своїх проблем. Серед них називають нерівномірність темпів та рівня соціально-еконо­мічного розвитку різних регіонів (розрив у рівні життя шан- хайців і мешканців західних провінцій — 15 разів); сучасний сектор економіки ледь досягає чверті загального обсягу усієї китайської продукції (науково-технічний прогрес частково бло­кується низькими показниками “людського капіталу”, бо досі неписьменність має масовий характер); швидко старішає насе­лення за умов відсутності сучасної системи соціального забез­печення; гостро стоять проблеми безробіття та міграції (кіль­кість сезонно мігруючих працівників перевищує 100 млн осіб); значний тиск демографічного фактора на екосистему, за умов невідпрацьованості державних програм і навіть законодавства з питань охорони довкілля; загострюється сировинна, паливна проблеми та ін.

Можна лише здогадуватися, як саме втілиться в життя пе­редбачення Наполеона Бонапарта, який казав: “Коли Китай прокинеться, світ затремтить”.

Не відомо, чи затремтить його найближча сусідка — Індія. По-перше, припускають, що через деякий час чисельність її населення буде більшою, ніж китайського. По-друге, ця де­ржава має ядерну зброю. По-третє, в неї в цілому дуже “спокій­ний характер”, що закладено релігіями на цивілізаційній “матриці”. Історію на Індійському півострові починає Xapann- ська цивілізація, яка існувала у XXV/XXIII—XVIII/XVII ст. до н. е. Інколи її ще називають Індською. Вона занепала, проте залишила по собі слід у духовності індійців. Кілька обставин, а саме: занепад відпрацьованої державної машини хараппського періоду; невідворотні за таких умов господарський занепад і тяжкі нестачі, лиха; розчарування у колишніх культах, які не допомогли відвернути негараздів, та системних цінностей; па­нування прийшлих, іноетнічних племен, які почали проник­нення на півострів з кінця II тисячоліття до н. е. — відбилися на характерній для всієї наступної індійської філософії пе­симістичній оцінці людського буття у світі. Потім додалися релігійні впливи, особливо індуїзму та буддизму.

Індуїстсько-буддійська традиція вбачала основний сенс існу­вання людини в її релігійно-детермінованій індивідуальній по­ведінці. Кожен — творець свого щастя. Вища мета життя поля­гає у звільненні від матеріального світу і злитті з Верховним Абсолютом. Досягнення цього залежить по-перше, від особис­тої карми, тобто суми добрих і злих вчинків протягом кількох перероджень, що визначає колесо сансари — конкретні форми вічного переродження живих істот. По-друге, від індивідуаль­них зусиль кожного. Дуже важливою є дхарма — обов’язок людини, її статус, права і зобов’язання. Шанувалася не актив­на діяльність, а віддалення від світу. Важливе значення має принцип ахімси, тобто ненасильства. Не можна заподіяти шко­ду будь-якій живій істоті, бо вважається, що те створіння може бути твоїм родичем після чергового кармічного переродження. Уявлення водночас вгамовували заздрощі до тих, чиє життя здавалося кращим, заможнішим, і слугувало стимулом до са­мовдосконалення. За цим вченням виходило, що даремно скар­житися на свій стан: його заслужено всіма попередніми вчин­ками. Покращуючи карму, можна стати у новому перероджен­ні іншим. Тобто для східної свідомості характерне інтровер­тивне ставлення до життя з пріоритетністю споглядання і ду­ховності. У цивілізаційній “матриці” Індії можна знайти вияви інших характерних рис Сходу. Зокрема, це традиційний аг­рарний характер культурно-історичної спільності, провідна роль общини, а також замкненість та ієрархічність, репрезен­тована кастовою системою^[397].

Протягом всієї історії на півострів відбувалися навали бага­тьох завойовників. Індоарійські племена, тюрки, моголи осі­дали тут і асимілювалися місцевим населенням. Однак ситуа­ція докорінно змінилася з появою європейців. У 1498 р. Васко да Гама проклав до Індії шлях морем. Після нього протягом усього XVI ст. монополію на торгівлю з нею утримували порту­гальці. У XVII ст. тут з’явилися голландці, французи і англій­ці. У середині наступного століття британці витіснили своїх конкурентів і запанували на Індостані, зовсім не збираючись асимілюватися. Почалася справжня колонізація півострова.

Поява в країні великих англійських підприємств стимулю­вала також розвиток національного капіталізму, хоча він по­ступався масштабами англійському і був здебільшого зосере­джений в галузях легкої і переробної промисловості. Всупереч суб’єктивним вподобанням і цілям британської колоніальної влади встановлення регулярних контактів з Європою, розви­ток зв’язку, створення навчальних закладів європейського типу, знайомство передових індійців з ідеями і рухами, які ви­рували у європейських країнах, сприяло зростанню тих сил в Індії, які мали визволити її від колоніального гноблення. У 1885 р. було створено першу загальноіндійську політичну пар­тію національної буржуазії та націоналістично налаштованих ліберальних поміщиків — Індійський національний конгрес.

На початку 1920-х років загальновизнаним лідером націо­нального руху в цілому та IHK зокрема став Мохандас Карам- чанд Ганді, якого потім назвали Махатмою (у перекладі “Вели­ка душа”). Це була людина, яка своєю діяльністю сприяла по­яві трьох основних рухів XX ст.: проти расизму, колоніалізму та насильства^[398]. Як інструмент політичної боротьби, Ганді ви­користав принцип “не чинити опір злу насильством” і розробив методику масових ненасильницьких дій — “сатьяграху” (“на­полегливість в істині”). Він пропагував невизнання панування іноземних поневолювачів та досягнення незалежності Індії шляхом неспівробітництва з колоніальною владою. Форма релігійно-моральної проповіді, з якою Ганді звертався до наро­ду, зробила його ідеї зрозумілими для мільйонів неписьменних співвітчизників. їх лідер намагався згуртувати у боротьбі за свободу країни всі верстви і політичні сили суспільства. За умов глибокої релігійної і кастової роз’єднаності індійського суспільства важливе місце в ідеології і політиці Ганді посідала єдність індуїстів і мусульман, національних і кастових груп. Це він назвав недоторканих “чамар” — тобто “діти Бога” і удо­черив дівчинку з цієї касти.

Об’єднана ідеями гандизму національно-визвольна бороть­ба привела до того, що британці змушені були піти із своєї най­більшої колонії. Однак вони розділили її на дві частини — Ін­дію і Пакистан (“Держава чистих”, тобто мусульман). Опівночі 15 серпня 1947 р. голова першого індійського уряду Джавахар­лал Hepy підняв триколор — національний прапор країни над історичним Червоним Фортом у Делі. Країна вступила на шлях незалежного розвитку.

На цьому шляху вона зазнала труднощів найрізноманітні­шого характеру. Вони долалися з різною мірою успішності при тому, що роль держави, у традиціях Сходу, завжди була знач­ною. Середньорічне зростання ВВП у 1980—1990 рр. станови­ло 5,8 %, у 1995—2000 рр. — 6,5 %. Показник 2003 р. переви­щив 8 %. Тобто динаміка суттєва, проте відносно перспектив

Світ Сходу: традиції і новації економічного розвитку позиції експертів дуже розходяться. Серед усіх країн світу Індія посідає перше місце за бідністю: 36 % від населення, яке перевищує мільярд. Це приблизно стільки, скільки складає все населення США і Росії разом. В Індії існує програма ліквідації злиденності, за якою на 2012 р. вона має бути не більше ніж 5 %. Проте існують сумніви щодо її реальності. Досвід же світової історії свідчить про те, що за­безпеченню сталості економічного розвитку країни сприяє опора на внутрішній ринок.

Дуже проблематичним виглядає перехід Індії до постіндуст- ріальної фази розвитку. Новітні досягнення індійських нау­ковців та інженерів вражають. Так, у 1998 р. власними силами було виготовлено суперкомп’ютер “Парам-10000”, який здат­ний виконувати трильйон математичних операцій за секунду. Цей комп’ютер наче “катапультував” Індію до лав елітних країн, які здатні випускати подібну техніку. Але з іншого боку, існує величезний масив некваліфікованого неписьменного на­селення, що не дає змоги республіці використовувати багато чого з моделей розвинених країн. Це є одним із прикладів дії цивілізаційної спадщини, коли представники вищих каст мали і мають змогу опановувати скарби культури, а представ­ники нижчих каст і недоторканні часто не мають у своєму ро­доводі жодного, хто мав би хоч яку-небудь освіту, або відсут­ність потреби у впровадженні нових ресурсозберігаючих тех­нологій, оскільки вкрай низькою є вартість ручної праці і необ­хідно забезпечувати населення роботою. Від’їзд на роботу за кордон десятків тисяч найбільш кваліфікованих фахівців^[CCCXCIX] може вже у найближчий час викликати суттєве послаблення Індії у сфері високих технологій, а у перспективі призвести до різкого погіршення культурної динаміки. У сфері зовнішньої політики Індія традиційно намагалася додержуватися ней­тралітету, але у 1998 р. вона здійснила випробування ядерної зброї, чим порушила рівновагу в колі держав, які мали її до того. З іншого боку, небезпека у цьому регіоні посилюється че­рез наявність атомної зброї у найбільш запеклого індійського конкурента — Пакистану.

Від самого початку пакистанська влада розглядає Індію як свого основного стратегічного супротивника. Хоча Пакистан

має економічний, територіальний та демографічний потенціал набагато менший, але він є достатньо могутньою державою. До того ж він знаходиться на стику з мусульманським регіоном, звідти він здатен одержувати додаткові економічні і військові засоби посилення своїх позицій проти Індії. Ця зона конфлік­тів знаходиться на великій дузі лінії так званого цивілізацій- ного “розлому”, яка проходить від ісламських країн Африки (Африканський ріг) через Середню Азію колишнього CPCP і далі аж до Індонезії і Малайзії. Понад п’ять десятків країн су­часного світу належать до мусульманського Сходу або цивілі- заційної спільноти, сутність якої визначає іслам. Про цю ре­лігію і настрої її адептів йшлося в кількох попередніх розділах. Наразі підкреслимо, що наприкінці XX — на початку XXI ст. вона значно активізувалася, що висуває перед світовим това­риством чимало складних проблем. У свою чергу, ісламський Схід не може дати адекватну відповідь на ті трансформації, які відбуваються нині. На відміну від розвинених країн Східної Азії, які вибірково сприймають глобальні перетворення і вико­ристовують їх, пристосовуючи до своєї цивілізаційної специфі­ки, чимало режимів у ісламських країнах войовничо виступа­ють проти цих перетворень. Не кажучи про те, щоб пристосу­ватися до умов XXI ст., більшість арабо-мусульманського сві­ту має складнощі з пристосування до умов, XIX ст. з його секу­ляризмом, демократією, вільною економікою, транснаціональ­ними індустріальними і комерційними зв’язками, соціальни­ми змінами й інтелектуальним вільнодумством. І якщо потрі­бен приклад того, як важливо враховувати цивілізаційні тра­диції у намаганні пояснити ставлення суспільства до перетво­рень, то ним може бути світ ісламу.

Так само, як у випадку з Китаєм, протягом тривалого часу (аж до XVI ст.) ісламський світ займав провідні позиції у мате­матиці, картографії, медицині та багатьох інших галузях. Біб­ліотеки, університети та обсерваторії вже існували там в ті часи, коли у Європі вони були поодинокі, а у Японії та Америці їх не було зовсім. Але потім наука, яка орієнтувалася на кон­цепцію коловороту, “злякалася” лінійності пізнання. Велика наукова спадщина та її досягнення були принесені в жертву традиціоналістській ідеї. Можливо те, що іслам замкнувся в собі, почав відставати від Заходу, було його реакцією на підне­сення квітучої експансіоністської Європи (хоча історія ісламу сама сповнена завойовницьких походів заради “віри”). Му­сульманське духовенство намагалося відгородити свою общи­ну від зв’язків з іновірцями. Наприклад, ставилися і ставлять­ся перешкоди засвоєнню мусульманами досягнень Заходу. Із ранньої історії прикладом може бути книгодрукування. На За­ході його було винайдено і впроваджено у користування у сере­дині XV ст. німцем І. Гутенбергом. Мусульманами воно було засвоєно на 300 років пізніше. Окрім небезпеки швидкого і не- контрольованого поширення інформації, книгодрукування від­німало великі прибутки переписувачів книг, які працювали під опікуванням релігійних служителів. Пояснення ж висува­лися дуже екзотичні. Наприклад, не можна наносити дру­карську фарбу на шрифт ісламських текстів щітками, бо ті зроблені із щетини “брудного створіння” — свині. Або не мож­на заради технології друкування розривати “священне тіло” арабської в’язі, якою писалися тексти, що були зрозумілими усім мусульманам, у якій би країні вони не жили. Із новітньої історії прикладом може бути заборона кінематографа і телеба­чення в Ірані після перемоги ісламської революції у 1979 р.

Історія цієї країни у XX ст. може бути яскравою ілюстра­цією протистояння традиції і модернізації в ісламській країні. В Ірані у 1925 р. до влади прийшов Реза-хан, який започатку­вав нову династію Пехлеві. Новий шах здійснив низку реформ, які мали допомогти країні подолати відсталість і зміцнити не­залежність^[400]. Ці реформи обіймали майже всі сфери життя — від промисловості до одягу. У 1941 р. по його смерті трон пере­ходить до його сина — Мухаммада Реза, який продовжив лінію на зміни. Проте його перетворення виявилися занадто ради­кальними, особливо для селянства, з його традиційними наста­новами і стереотипами звичного мислення, вихованими орто­доксальним шиїтським духовенством. Ставка на розвиток ка­піталістичних методів господарювання виявилася неприйнят­ною для більшості. Старі методи господарювання руйнувалися швидше, ніж формувалися і давали позитивні результати нові. Багато виробників перетворювалося на злидарів, які не могли вписатися в реформи, пристосуватися до обставин, що зміню­валися. Реформи підтримки не знайшли. Рух проти них та їх­нього ініціатора — шаха був очолений шиїтським духовен­ством, яке вбачало у нововведеннях передусім відступництво від ісламу та капітуляцію перед ворожим західно-капіталі­стичним способом існування. Шах здійснював “білу револю­цію”, тобто радикальні перетворення капіталістичного типу і прискорену модернізацію країни згори, зусиллями влади і за рахунок рішучих реформ. Його новації підкріплювалися на­фтовими доларами. В принципі подібні заходи часто давали позитивні результати, як це відбулося в кількох нафтовидо­бувних мусульманських країнах, які зараз живуть у достатку на основі цього^[401]. Проте в тих країнах перетворення не були на­стільки радикальними. А в Ірані позиції ісламу дуже сильні, їх можна характеризувати як фундаменталістські. Там “біла ре­волюція” могла дуже послабити їх, насамперед через секуля­ризацію земель, що належали церкві. Аятолла Хомейні не тільки кинув відвертий виклик шаху і підбурив проти нього народ, але й зміг очолити ісламську революцію. Шаха вигнали з країни. 1 квітня 1979 р. було проголошено Ісламську Респуб­ліку Іран, де найвища влада належить духовенству.

Звичайно, сучасний ісламський світ складається з багатьох різноманітних країн, проте у них багато спільних рис. Насам­перед іслам просякає усі сфери буття. Тільки Туреччина оголо­сила віру особистою справою громадянина. Лише в ній закони шаріату не виступають головним регулятором всюди, включа­ючи економіку. Так само більш “вестернізованим” вважається сучасний Єгипет. Проте останнім часом навіть у цих країнах посилюється ісламський фундаменталізм. Грандіозна аме­риканська спроба вестернізувати і модернізувати Ірак, яка розпочалася навесні 2003 р., принесла посилення опору, який набув характеру партизанської війни з використанням теро­ристичних методів.

“Гарячою точкою планети” є Близький Схід, де особлива за­пеклість — у арабо-ізраїльському конфлікті. Серед багатьох причин його виникнення і продовження варто підкреслити зна­чення Єрусалиму. Арабською мовою він зветься Аль-Кудс — “священний” і є третім із священних міст після Мекки та Ме­дини, місцем, де знаходяться дві великі мечеті — Масджид аль-Акса (“Віддалена”) та Куббат ас-сахра (“Склепіння скелі”), які глибоко шануються. Обидві мечеті пов’язані з переказом про нічні мандри Мухаммеда із Мекки в палестинську землю, під час яких пророк був піднесений на небо для зустрічі з Алла­хом. Зараз ці святі місця знаходяться в руках ізраїльтян, яких мусульмани вважають за найзліших ворогів своєї віри. Ізраїль для них є представником і форпостом Заходу, насамперед СІЛА. Американців звинувачують у тому, що за їх сприяння євреї захопили Святу землю. Майже одностайно всі мусульма­ни світу вбачають у цьому трагедію і ганьбу своєї віри. А зло­чинцями називають Ізраїль та Сполучені Штати. Це є найваж­ливішим аргументом необхідності боротьби проти США зокре­ма, і Заходу в цілому, оскільки ті позбавили мусульман гідного місця в світі. Оскільки вони вважають, що тільки їх віра є іс­тинною, то панувати мають вони — “вибрані”. Проте тон у світі задають “невірні”, і в цьому полягає страшне приниження¹. Якщо спробувати виявити глибинні причини напруження, можна сказати, що це побоювання того, що можуть бути зруй­новані підвалини традиційної цивілізації цивілізацією^{[402] [403], яка має зовсім іншу динаміку історичного розвитку. Мусульмансь­ка цивілізація є від початку свого існування дотепер цивіліза­цією канону, тобто незмінної норми. Захід же був завжди наці­лений на змінювання, самовдосконалення, відкидання того, що, як йому здавалося, віджило свій час. Для свідомості захід­ної людини більшу цінність має майбутнє, трохи меншу — су­часність, а стародавність стоїть на третьому місці.}

Це дуже відрізняється від послідовності у свідомості тради­ційної африканської людини, яка вважає, що найбільшу цін­ність має минуле, а майбутнє не таке вже важливе. Африкансь­кий континент, як відомо, розділяється на два великі цивіліза- ційні регіони: на північ від Сахари — арабо-мусульманський ареал, на південь — тропікоафриканська цивілізація^{[404] [405], до складу якої входить 45 держав з населенням, що наприкінці XX ст. перевищувало 450 млн і має тенденцію до дуже швидко­го зростання.}

На час знищення колоніалізму — кінець 1950—1960 рр. — субсахарська Африка являла собою величезний архаїчний і традиціоналістський анклав у світі, де панувала індустріаль­но-модерністська парадигма суспільного розвитку. Молоді аф­риканські країни намагалися швидко увійти в цей світ прогре­су. Головну роль, як прийнято на не-Заході, мала відігравати держава. Взявши владу до своїх рук, африканці могли б ство­рювати промисловість, розбудовувати міста, розвивати інфра­структуру, залучаючи іноземні інвестиції. Бум світової торгів­лі і попиту на сировину у ті роки тільки зміцнював цей оп­тимізм. У зовнішньополітичній сфері африканські держави набували зростаючого значення в OOH та інших міжнародних організаціях.

Проте десятиліття незалежності не принесли континенту ані демократії, ані процвітання, а лише ще більше поглибили економічну, політичну та соціальну кризи. їх проявами є еко­номічний занепад, колосальна зовнішня заборгованість, між­державне і міжетнічне протистояння, яке часто переростає у криваві війни¹, відсутність внутрішньої стабільності, вкрай низький життєвий рівень майже всього населення та інше. За­гальна картина ускладнювалася тією обставиною, що на афри­канський континент, як і на весь тодішній “третій світ”, було перенесено протистояння двох супердержав, кожна з яких на­магалася на чужому прикладі довести зверхність власної су­спільної системи. Кожна з них нав’язувала свої політичні ін­ститути, які були неорганічними для місцевих умов. Тут склад­но переплелися різні типи економічних відносин — від общин­но-патріархальних до капіталістичних і соціалістичних. Слаб­ка соціально-класова диференціація суспільства, соціальна структура якого обіймає залишки общинно-племенних і навіть родових відносин. В політичній системі нині панують різні види влади: авторитарно-військово-диктаторські^{[406] [407] [408], однопар­тійні, багатопартійні, демократичні, монархічні та інші. У сфе­рі духовного ідеологічного життя спостерігається велика різно­манітність: від традиційних африканських культур та вірувань до мусульманської та християнської релігії, соціалістичних і буржуазних ідей.}

Дуже великі проблеми пов’язані з впливом глобалізаційних процесів на цю спільноту. Справа в тому, що сучасний етап гло­балізації визначається в основному потребами постіндустріаль- них країн і цінностями постмодернізму. А тропікоафрикансь- ка цивілізація ще не пройшла навіть індустріально-модерніст­ського етапу розвитку. У свою чергу глобалізація втягує різно­манітні людські спільноти у загальносвітовий розвиток. Вод­ночас, будучи формою активної експансії постіндустріального світу, вона ставить під загрозу життя суспільств світової пери­ферії. За таких умов збереження архаїчної цивілізації субса- харської Африки могло б бути можливим лише шляхом ізоля­ції, переривання усіх зв’язків із зовнішнім середовищем. Та це в епоху глобалізації неможливо. На межі тисячоліть глобаліза­ція та інші світові процеси породили системну кризу в Африці, яка загрожує не тільки Чорному континенту, а й усім іншим через колосальний вибух соціального обурення, який може там статися. “Пара з киплячого казана” поки що виходить ма­сованою еміграцією з бідних країн Африки, Сходу до розвине­них країн. Деякі дослідники вже попереджають про мож­ливість “зворотної етнічної колонізації” Заходу з боку Сходу. На користь цього наводяться статистичні дані стосовно демо­графічних змін. Інші спостерігачі говорять про глобальну тен­денцію реорієнталізації світу. Треті досліджують феномен “Нового Сходу”, який набирає сил на нинішньому етапі. Одне слово, Схід у сучасному світі перетворюється на головну про­блему, навіть комплекс проблем, в основному таких, що склад­но розв’язати, для усього людства. Колишні чудові ідеї стосов­но “діалогу культур”, на жаль, сьогодні не виправдовують себе. Сувора реальність — протистояння Заходу і Сходу.

Література

Белокреницкий В.Я. Восток на рубеже веков: некоторые итоги и перспективы развития // Восток. — 2001. — № 5.

Васильев Л.С. Восток в XX веке // Мир в XX веке. — M., 2001.

Васильев Л. Исламский экстремизм как выражение кризи­са мусульманской цивилизации // Азия и Африка сегодня. —

2003. —№5.

Делюсин Л.П. Китай: полвека — две эпохи. — M., 2001.

Лебедева Э. Тропикоафриканская цивилизация в современ­ном мире // Мировая экономика и между нар. отношения. —

2004. — № 4.

Леонтьева В. Япония: закат “экономического чуда” // Азия и Африка сегодня. — 2002. — № 3.

Льюис Б. Что не так? Путь запада и Ближний Восток: про­гресс и традиционализм: Пер. с англ. — M., 2003.

Мирский Г. Исламская цивилизация в глобализирующемся мире // Мировая экономика и международные отношения. — 2004. — № 6.

Михеев В. Китай: угрозы, риски, вызовы развитию // Ми­ровая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 5.

Попов В. Исламский фактор в мировой политике // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 1.

Рашковский Е. “Восточное” в глобальном // Мировая эко­номика и междунар. отношения. — 2005. — № 1.

Рябченко Н. Исторический опыт народов Востока и глобаль­ная цивилизация // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 11.

Caeameee Л. Мифы глобализации и национально-культур­ная реальность Африки // Азия и Африка сегодня. — 2005. — №12.

Салицкий А. Китайская цивилизация в современном мире // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2003. — №8.

Сумский В, Юго-Восточная Азия в холодной войне и глоба­лизирующемся мире // Мировая экономика и междунар. отно­шения. — 2005. — № 4.

Ткаченко А. Проблемы модернизации арабского мира // Азия и Африка сегодня. — 2004. — № 4.

Цветов П, Глобализация и Восток // Азия и Африка сегод­ня. — 2004.—№ 12.

Юрлов Ф. Индия в мировой политике // Азия и Африка се­годня. — 2005. — № 4, 5.