Розділ 15 ПОСТІНДУCTPIАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО: ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК, ПЕРСПЕКТИВИ

При тому, що ВНП на душу населення в Сполучених Шта­тах дуже високий, навряд чи можна сказати, що якість життя там перевершує європейські показники. Так, більше 40 % аме­риканців хворіють на ожиріння — проти 6 % у країнах ЄС; 78 % ніколи не виїжджали за межі своєї країни — проти 12 % у ЄС; 95 % громадян США не володіють жодною іноземною мо­вою — проти 31 % у ЄС. Європейці мають також вищу куль­туру споживання, у якій на першому місці цінуються індиві­дуальний вибір і якомога вища якість споживаного. Як при­клад достатньо порівняти американські пункти швидкого хар­чування “Макдональдс” і французькі ресторанчики, відвіду­вані так само часто. Тобто, з погляду характеристик “класичної моделі” постіндустріалізму, а саме — розвитку особистості, а також її потреб, європейці вже сьогодні демонструють перева­ги перед американцями. Виходячи з еволюційної логіки, мож­ливо, саме європейська модель постіндустріального розвитку виявиться більш успішною.

Якщо в доіндустріальному суспільстві головними інститу­тами були сільське господарство, церква й армія, в індуст­ріальному суспільстві провідним інститутом є промисловість з корпорацією і фірмою на чолі, то в постіндустріальному су­спільстві основним інститутом є наука, що виробляє інформа­цію. Не дарма постіндустріальне суспільство ще називають “інформаційним”. Інформаційне суспільство — це форма еко­номічної та соціальної організації, за якої одержання, зберіган­ня, обробка, поширення та використання інформації і знань, а також зростаючі технічні можливості комунікації відігра­ють вирішальну роль. Інформація, знання цінувалися за всіх часів, однак ступінь їхнього впливу на суспільство був різним.

В історії людства відбувалось кілька інформаційних ре­волюцій^[413]. Першою став винахід писемності. Вона з’явилася у Шумері (Месопотамія) близько 3000 р. до н. е., у середині II тис. до н. е. незалежно склалася в Китаї, трохи пізніше — в інших суспільствах. Друга інформаційна революція відбулася в ре­зультаті винаходу рукописної книги, спочатку в Китаї, імовір­но, близько 1300 р. до н. е., у VI ст. до н. е. вона з’явилася в Греції, коли афінський тиран Пісістрат розпорядився записа­ти у книгу поеми Гомера, які до того передавалися усно. Третя інформаційна революція відбулася після 1450—1455 рр., коли І. Гутенберг винайшов друкарський прес і складальний шрифт. Хоча друкарська справа вперше виникла ще в VIII ст. у Китаї, до широкого використання, тим більше за межами Піднебес­ної, не дійшло. Винахід же І. Гутенберга досить швидко роз­повсюдився в Європі, а потім і в інших регіонах. До середини XV ст., коли книги переписувалися від руки, вони були дуже дорогі і досить рідкісні. Дозволити собі їх придбання могли тільки багаті й освічені люди. Однак, коли в 1522 р. була на­друкована німецька Біблія Мартіна Лютера, ціна її була на­стільки невисокою, що купити її могла навіть бідна селянська родина. Наслідки були колосальними. Друкарство зробило можливою протестантську Реформацію, а отже, й усе, що за нею відбулося. Важливо підкреслити, що друкарський верстат приніс за собою масове виробництво і стандартизацію процесу обробки інформації, що проклало, у свою чергу, шлях промис­ловій революції. Революція у друці вплинула на зміни в си­стемі освіти, а також на появу і розвиток соціальних груп лю­дей, які професійно працювали з інформацією. Початковий пе­ріод сучасної інформаційної революції відносять до 1970-х ро­ків, коли почалася доба комп’ютеризації, що з’єдналася з пост- індустріалізмом.

Комп’ютеризація становить складну комбінацію факторів. Цікавим є відображення в ній нового бачення ролі людини в сучасному світі. Як ілюстрацію можна навести історію ство­рення першого персонального комп’ютера, названого “Еппл” (“Яблуко”). У 1976 р. у Сан-Хосе (Каліфорнія) його зібрали у себе в гаражі два інженери, С. Джобс і С. Возняк. їхня праця, що принесла епохальний винахід, була типовим зразком ново­го — постіндустріального — ставлення до життя і роботи, коли та виступає насамперед як самовираження людини, як її праг­нення до творчої самореалізації, часто здійснюваної у формі гри. Саме для гри створювали свій “Еппл” американські інже­нери. У їхніх долях відбилося багато особливостей часу, у яко­му вони жили. Так, С. Джобс був відрахований з коледжу і від­правився в Індію “у пошуках осяяння”. Він перестав їсти м’ясо і, вже будучи відомим у світі бізнесу, благоговів перед Сходом. На початку діяльності “Еппл” респектабельних ділових парт­нерів шокували довге волосся і сандалії С. Джобса. У нього — аскетичні манери, наприклад, звичка спати на підлозі. Але розкіш життя він бачить в іншому — у можливості “створюва-

Постіндустріальне суспільство: виникнення, розвиток, перспективи ти різні речі”. Той факт, що вдвох з напарником вони дуже швидко вивели “Еппл” на вершини бізнесу, швидше зумовлю­вався прагненням до самореалізації, ніж звичайним бажанням розбагатіти. Те ж прагнення спонукало С. Возняка залишити “Еппл”, щоб заснувати нову венчурну фірму.

Обох американців можна охарактеризувати як “альтерна­тивних людей” духовного виробництва кінця XX — почат­ку XXI cm., у закордонній соціології — скорочено ADON (Alternative — альтернативний, Disintegrating — дезінтегрую- чий, Originating — той, що створює, Nobleman — шляхетна людина). Професор Ю. Васильчук так пише про новий тип осо­бистості: “ADON вже сам — фахівець, професіонал, який запе­речує і переробляє реалії, який активно втілює вимоги світової науки, що швидко розвивається, світової культури, людина, яка безупинно ризикує власними коштами, своєю долею і на­віть ім’ям. Часто він багатий і влаштований. Що він шукає? Навіщо він замість розваг віддає себе справі? Пристрасть до збагачення? Боротьба за владу? Звичайно, коли така людина ще тільки ставала на ноги, вона вчилася, щоб командувати і робити гроші. Але потім поступово логіка самого життя, пере­ходу її діяльності з матеріальної в ігрову, віртуальну, духовну сферу змінює її цільову функцію. Нею стає інновація як само­ціль, як мрія і пригода, як сенс існування”¹. Такі особистості і є головною “рушійною силою” розвитку постіндустріального суспільства, а їхні інновації знаходять використання у найріз­номанітніших сферах.

З іншого боку, виникає питання: чи можна віднести до типу ADON сучасних хакерів, оточених ореолом геніальності, обраності і настільки привабливих для молоді^{[414] [415]? Термін “ха­кер” (hacker) означає користувача, який вдається до дій, спря­мованих на несанкціоноване використання програмного за-}

безпечення. Спочатку під словом “хакер” розуміли “людину, яка робить меблі сокирою”, тобто таку, яка характеризується нестандартною дією, оригінальним пошуком, творчим подо­ланням обмежень. Стосовно інформаційних технологій термін “хак” (hack) означав оригінальний хід у програмуванні або вико­ристанні програмного забезпечення, в результаті якого ком­п’ютер давав змогу здійснювати операції, раніше не передбачені або такі, що вважалися неможливими. Тих, хто міг зробити по­дібне, стали називати “хакерами”, а тих користувачів, хто не міг і не прагнув до дослідження системи, — “ламерами” (англійське слово “lamer” означає неповноцінну людину, убогого, каліку). Ставлення до “хакерів” не може бути однозначним. Воно за­лежить від кута зору, історичного періоду, типології й інших об­ставин. У середовищі інтелектуалів, пов’язаних з інформацій­ними технологіями, “хакерство” розглядається як історичний і соціокультурний феномен з власними ознаками на різних етапах свого розвитку. А таких етапів дослідники виділяють чотири.

Перший етап охоплює час 60-х — кінця 70-х років минулого століття, коли хакерський рух не мав деструктивного характе­ру (нанесення збитку або досягнення корисливих цілей), а спо­відував творчий новаторський підхід у дослідженні меж сис­тем, їхніх потенційних можливостей. Багато хто з тодішніх ха­керів, серед яких були студенти і професори провідних універ­ситетів і науково-дослідних центрів Сполучених Штатів, вва­жали себе першопрохідцями, які створюють нове суспільство, засноване на цінностях глобального кіберпростору^[416]. Хакери тих часів виступали за вільний і необмежений доступ до будь- якої інформації, повний демократизм, що припускав запере­чення всіх і всіляких авторитетів, децентралізованість, відки­дання будь-якої дискримінації при оцінці людини (значення мали тільки результати її діяльності), віра в прекрасний новий віртуальний світ. Тобто багато в чому це було захоплююче за­няття, схоже на гру. І ще можна побачити чимало рис постмо­дернізму, що дав про себе знати також і у цій сфері.

Другий етап — кінець 70-х — початок 80-х років — характе­ризувався переходом від новаторських досліджень до несанк­ціонованого вторгнення в чужі системи, підвищенням агресив­ності, використанням знання з метою протесту, видалення або зміни важливих даних, поширення комп’ютерних вірусів то­що. З’явився новий термін — “кракер” (“cracker” з англійської перекладається як “зломник”). Цей термін позначав людину, яка вивчала систему з метою її злому для того, щоб викрасти інформацію або написати руйнівне програмне забезпечення. На відміну від попереднього періоду, у співтоваристві хакерів вже виділяються різні підгрупи: “жартівники”, “фракери”, “зломщики-професіонали”, “вандали”, які мають різні ідеоло­гічні й психологічні установки¹.

На третьому етапі, що охоплює 80—90-ті роки XX ст., вияв­ляється прагнення до створення організованих структур, а та­кож зрощування хакерської субкультури з кримінальним сві­том. Ця тенденція набуває розвитку на четвертому етапі — кі­нець 1990-х років — початок XXI ст., коли має місце інститу- алізація хакерів, тобто створення великих об’єднань, союзів, ^{[417] [418] фірм, що можуть співробітничати не тільки з державними, ко­мерційними, але і кримінальними і тіньовими структурами. Зростає небезпека взаємодії хакерів з мафіозними структура­ми і терористичними організаціями. Разом з тим має місце ак­тивна пропаганда цінностей і принципів хакерської субкуль- тури через засоби масової інформації. Цікаво зазначити, що тип поведінки хакера певною мірою залежить від національної належності. Не вдаючись у подробиці, підкреслимо все те ж розходження між американською і європейською моделями постіндустріального/інформаційного суспільства, про яке йшлося вище, в конкретному його прояві. Більшість амери­канських хакерів становлять підлітки, які вивчили кілька при­йомів роботи з найпростішими програмами і займаються змі­ною головних сторінок сайтів “заради тренування”. Європей­ські ж хакери більш схильні вчитися самостійно, розробляти унікальні методики злому і виявлення “дір” у програмному за­безпеченні. Європейці частіше зламують сайти на знак проте­сту проти чого-небудь чи ж на захист прав людини.}

У цілому, сучасне хакерство найчастіше є комп’ютерною злочинністю. В умовах глобалізації, розвитку Інтернету, зрос­тання масштабів електронної комерційної і фінансової діяль­ності, а також активізації терористичних організацій світове співтовариство намагається боротися проти нового лиха. У 2001 р. ЗО країн підписали “Конвенцію про кіберзлочини”. Цей документ встановлює загальні для держав, які його підпи­сали, методи боротьби з порушниками закону в Мережі. Кон­венція конкретизує кримінальні й цивільно-правові санкції за хакерство, порушення авторських прав і дитячу порнографію. У Сполучених Штатах Америки кіберзлочини прирівняні до тероризму з аналогічними суворими покараннями. Однак, незважаючи на це, хакери продовжують свої ризиковані ігри, оскільки для багатьох із них в тому — суть існування, а ро­зуміння законослухняності, моралі, етики для багатьох із них не мають значення.

У 1990-х роках з’явилося нове явище, що одержало назву “ крос модерн” — розрив між надзвичайною технологічною складністю продукту і низьким інтелектуальним рівнем його споживача. У світі комп’ютерів це було пов’язано з тим, що на початку 90-х років відбулася заміна операційної системи DOS на систему Windows. Система DOS керувалася вербальни-

Постіндустріальне суспільство: виникнення, розвиток, перспективи ми сигналами: користувач друкував команди. Від людини за комп’ютером була потрібна, крім усього іншого, стандартна шкільна грамотність — вміння писати без помилок. Система Windows вважається “user friendly” — “дружньою для кори­стувача”: вона “спілкується” з ним за допомогою “іконок” (пік­тограм). Тим самим звичайна і доти обов’язкова грамотність була почасти девальвована. Це призвело до того, що зараз се­ред активних користувачів Інтернету чимало “темних” людей. Вони елементарно безграмотні, у політичних відносинах спові­дують погромні цінності, а в розвагах віддають перевагу відві­дуванням порносайтів і різним комп’ютерним іграм. Навряд чи їх можна віднести до творчих особистостей, у своєму праг­ненні до самореалізації створюючих інноваційні продукти. Тобто — все ж та сама “людина-маса”, яка використовує ком­п’ютер у дуже обмежених рамках, що не сприяє її особистісно- му розвитку. Такий індивід, може, і споживає якусь інформа­цію (наприклад, рахунок футбольного матчу або плітки про життя зірок шоу-бізнесу), але не здатний до перетворення ко­рисної інформації в знання і застосування його на практиці. А найчастіше в нього взагалі немає потреби в постійному самов­досконаленні, придбанні нових, дійсно необхідних знань.

Ще і ще раз підкреслимо, що головна особливість постіндуст- ріального суспільства — центральна роль знань і, відповідно, їхніх носіїв. Знання не віддільне від людини, від її свідомості. Новою основою положення людини в суспільстві, її соціаль­ного статусу, а також соціальної стратифікації є вже не те, що людина має — владу, землю або капітал, а те, що вона може, те, чи здатна вона перетворювати доступну їй інформацію у власне знання і використовувати його. Усі численні фактори соціальної сили, влади, на думку А. Тоффлера, можна звести до трьох основних: насильства, багатства і знання. Так, держа­ва від свого виникнення і до нинішніх часів незмінно ґрун­тується або безпосередньо на насильстві, або на погрозі насиль­ства. В будь-якому суспільстві, включаючи сучасне, керування людьми здійснюється через багатство як дуже важливе джере­ло соціальної сили і влади. Політичні діячі для керування сус­пільством завжди використовували знання, інформацію, у тому числі перетворену в пропаганду. У наш час мова йде про зміну співвідношення джерел влади в суспільстві на користь знання. Суть якісного зрушення не стільки в абсолютному чи

відносному зростанні значення останнього за рахунок інших джерел влади, скільки в тому, що знання стає безпосереднім джерелом і сили, і багатства, і влади.

Широко відомі твердження “Хто має інформацію, той має владу” і “Інформація — найбільш демократичне джерело вла­ди”, оскільки усі мають до неї доступ (Чи всі? Дійсно мають доступ? До якої інформації?). З іншого боку, інформація є най­менш демократичним фактором виробництва, тому що доступ до неї аж ніяк не означає володіння нею. Інформація, крім всіх інших своїх якостей, має властивість вибірковості: не кожна людина може не те що розпорядитися, але навіть зрозуміти ті чи інші повідомлення (фінансовий звіт банку або хімічні фор­мули поєднання інгредієнтів косметичного крему). Специфіч­ні здібності людини, її світовідчуття, психологічні характерис­тики, здатність до узагальнень, пам’ять, тобто те, що назива­ють інтелектом (а він і є формою існування інформації і знань), виступають головним фактором, що лімітує можливості при­лучення до цих ресурсів. Плюс, зрозуміло, освіта у найширшо- му розумінні цього слова — від професіоналізму до загального рівня культури. Тому значимі знання зосереджені у відносно вузькому колі людей, які у постіндустріальному суспільстві формують новий панівний клас. У західній соціології він одер­жав назву “knowledge-class”, у перекладі з англійської бук­вально: “знання — клас”, або, краще сказати: “клас інтелекту­алів”.

У 70-ті роки XX ст. закордонні соціологи почали активно розробляти проблематику, пов’язану з появою нового соціаль­ного феномену, що відбивало зростання його ролі в суспільно­му житті. Саме із середини 70-х років експансія інформаційної економіки^[CDXIX] викликала вибухове підвищення попиту на тих пра­цівників, які, володіючи розвиненим інтелектом і гарною осві­тою, були здатні трансформувати одержувану інформацію в нові знання і використовувати їх у виробничому процесі. “Клас інтелектуалів" стали найчастіше визначати як соціальну спільноту людей, яка втілює в собі знання й інформацію про виробничі процеси і механізми суспільного прогресу в цілому. При цьому підкреслювалося, що головним об’єктом власності,

Постіндустріальне суспільство: виникнення, розвиток, перспективи який дозволяє цьому класу займати домінуючі позиції в су­спільстві, є не земля і капітал, а інформація і знання, якими володіють конкретні люди.

Найбільш очевидною ознакою цього класу є високі стандар­ти освіти, прийняті в цьому середовищі. Важливо мати на увазі те, що статус працівника в постіндустріальному суспільстві і його приналежність до “класу інтелектуалів” визначаються не стільки власне освітнім рівнем, скільки тим, якою мірою на той або інший момент він перевершує аналогічний показник середнього працівника. Так, у 60—70-х роках минулого століт­тя випускники коледжів вважалися висококваліфікованими фахівцями і їхні прибутки зростали набагато швидше, ніж у випускників шкіл. Однак уже з кінця 1980-х років почалася нова хвиля конкуренції на ринку праці. Стали більше цінува­тися власники докторських та інших вчених ступенів, носії унікальних знань про певні виробничі процеси і технології. Тобто власники дипломів коледжів перетворилися на звичай­них працівників, а їхні прибутки стали стійко знижуватися. З 1987 по 1993 р. середня погодинна зарплата випускника чоти­рирічного ВНЗ знизилася в США майже на 2 %, тоді як бака­лаври збільшили свої прибутки в середньому на ЗО %, а док­торський ступінь сприяв збільшенню прибутків удвічі. Через те, що головна відмінність “класу інтелектуалів” полягає в іс­тотному перевищенні їхнього освітнього рівня над тим, що при­таманний більшості сукупної робочої сили, цей клас буде зали­шатися в меншості, і його границі ніколи не зможуть розшири­тися до масштабів суспільства в цілому.

Особливістю “класу інтелектуалів” є їхня незалежність і від “буржуа”, і від “пролетаріату”. По-перше, вони можуть здобу­вати необхідні їм засоби виробництва (комп’ютер, факс, мо­більний телефон і т. п.) в особисту власність. По-друге, їм не­має необхідності експлуатувати інші соціальні групи для утвер­дження власної ролі в соціальній структурі. Доступність ін­формаційної техніки і технологій приводить до того, що все більше інтелектуальних працівників одержує можливість інди­відуального виробництва інформаційних продуктів. У резуль­таті вони поставляють на ринок не свою робочу силу, а готовий продукт своєї інтелектуальної діяльності, що найчастіше висо­ко оцінюється. Ознаками цього класу є також затребуваність його представників у різних структурних елементах соціаль-

ної ієрархії, а також виняткова мобільність. Останню слід ро­зуміти дуже широко: від готовності відносно легко поміняти місце роботи, здатності створювати інтелектуальний продукт буквально в літаку з ноутбуком, до того, що істотний динамізм здобуває та сфера діяльності, якою вони займаються.

За умов, коли технологічний прогрес уможливив створення найуспішніше працюючих корпорацій за наявності стартового капіталу усього в кілька доларів, швидкими темпами почали розвиватися компанії, орієнтовані на використання високих технологій та інтелектуальний потенціал їхніх засновників, (“Microsoft” Б. Гейтса — тому яскравий приклад). Сьогодні 15 з 20 найбагатших людей США очолюють компанії, що виник­ли протягом останніх 20 років. 13 з 20 не одержали ні цента спадщини, а самі створили і розвинули свій бізнес. На початку кар’єри в них в активі були лише хороша освіта, оригінальне мислення і неймовірна наполегливість. Період, що почався із середини 1970-х років, характеризувався різким зростанням доходів представників “класу інтелектуалів”. Створюючи уні­кальний продукт, що є основою господарського прогресу і дуже високо оцінюється в умовах ринкової економіки, працівники інформаційного сектору забезпечили собі найвищий рівень добробуту. Вже до середини 1990-х років більше 80 % амери­канців, які мали статки понад 1 млн дол., досягли подібного результату самі, а не одержали його в спадщину. З 1 % найза- можніших громадян Сполучених Штатів у 1999 р. лише кож­ний двадцять п’ятий жив на відсотки з вкладеного капіталу. Інші працювали на посадах менеджерів великих компаній, у юриспруденції, науці, культурі й т. ін. Нині з мільйона най­більш багатих американців понад 40 % — це люди творчих професій, лікарі, вчені й адвокати, інші 60 % — наймані ме­неджери великих компаній, 2/3 яких — бакалаври або докто­ри наук. При досягнутому рівні добробуту в представників “класу інтелектуалів” і їхніх дітей все більшого значення набу­вають постматеріальні цінності. Дуже показовий приклад Б. Гейтса. Він одержує міжнародні нагороди за добродійність, що виражається десятками і сотнями мільйонів доларів пожер­твувань. Розташовані в його будинку монітори постійно демон­струють шедеври світового живопису з передавальних камер, встановлених у залах найбільших картинних галерей. Оголо­шено, що його діти не успадкують весь капітал, а одержать не-

Постіндустріальне суспільство: виникнення, розвиток, перспективи багато “на життя” для того, щоб самостійно його будувати. Од­нак неодмінною умовою такого “будівництва” є одержання хо­рошої освіти¹.

Невідомо, як побудують своє життя в майбутньому молодші Гейтси, однак можна припустити, що в сьогоденні вони нале­жать до покоління, яке одержало назву ⁱⁱX-Plorer Generation"^{[420] [421], на формування якого вплинули тенденції інформаційного су­спільства і глобалізації. Саме це покоління активно впливає на розвиток глобальної молодіжної культури. Назва стала відобра­женням постійного прагнення молодих до відкриття нового, до дослідження світу. В характеристиках представників “Х-РІо- rer Generation” можна знайти чимало типових рис, що харак­теризують “клас інтелектуалів”. Насамперед — це можливість самостійно будувати своє життя відповідно до своїх переконань і бажань. Чим більше можливостей для самореалізації і твор­чості в молодих людей, тим більша їхня влада. Найпоширені­шими інструментами влади для них стали освіта та доступ до інформації і технологій. Це дає змогу вирости професійно і до­сягти більш високого соціального статусу (“класу інтелекту­алів”). Наступною характерною рисою є відкритість до одер­жання інформації, бажання знати, що відбувається у світі і зі світом. Молоді люди цього типу хочуть відкрити нові можли­вості, апробувати нові ідеї, одержати новий досвід. В умовах колосального збільшення потоків інформації вони звертають увагу тільки на потрібні їм у даний момент повідомлення і відразу забувають про непотрібні. З одного боку, за допомогою інформаційних баз і цифрових комунікацій, можна легко знай­ти необхідні дані. Однак, з іншого, виникає проблема здатності оцінювати інформацію з урахуванням можливості перетворен­ня її в знання.}

Одним із критично важливих питань для сучасного поколін­ня молоді є питання “Що таке добре, а що таке погано?”, пошу­ки розуміння добра і зла, орієнтація на постматеріальні цін­ності. Причому готові відповіді відкидаються, осягання ве-

деться самостійно. Ідеалізм не зник, хоча він вже інший, ніж був на початку і навіть в середині минулого століття. Ідеалі­зується сила особистості. Це знаходить висвітлення в переко­наності у тому, що кожна людина може змінити своє життя і життя свого оточення. Представників “X-Plorer Generation” відрізняють оптимізм і прагматизм, а також почуття необхід­ності зробити свій внесок у життя, причому якомога швидше. Досконалості бажано досягти в якій-небудь одній галузі, а не намагатися зробити потроху в різних сферах. Разом з тим су­часну молодь характеризує мобільність, що багато в чому ви­значає її ставлення до речей, місць, людей і до себе. Символи мобільності — мобільні телефони, портативні комп’ютери тощо. Мобільність попередніх поколінь обмежували мовні бар’єри, чекання бути забезпеченими роботою на все життя і страх взаємодії з незнайомими культурами. Ці настрої не ха­рактерні для молодих з нового покоління: вони знають англій­ську мову, цікавляться іншими культурами, а перехід з фірми у фірму розглядають як перспективу нових можливостей і на­віть одержання нових вражень.

Звичайно, розглянуте покоління не є однорідною масою. Воно швидше становить величезну безліч індивідуальностей. Разом з тим соціологи вважають за можливе виділити кілька відмінних груп. Першу вони назвали “трендсеттерами” (trend­setter, у перекладі з англійської буквально “той, хто задає на­прямок, тренд”), які створюють нові напрямки, тенденції, сти­лі. їхня частка становить 8 %. Наступна група названа “бджо­лами” (20 %) — їх відрізняють допитливість і легкість, з якими вони сприймають нові віяння і поспішають ними скористати­ся. Крім того, саме вони забезпечують поширення нових ідей і цінностей. 50 % становлять “послідовники” — основний потік, що не дуже швидко сприймає нові тенденції, сприймає швид­ше локальну культуру, ніж глобальну. Найбільш ригідною, тобто негнучкою, серед молоді є група “важко розгойдуваних” (20 %) — вони повільно приймають новації і повільно влива­ються в глобальну молодіжну культуру. Ще залишилися 2 % — “сновидці”, які не приймають нових напрямків і тенденцій, не формують нововведень і мають свій дуже своєрідний погляд на життя.

До покоління “X-Plorer Generation” належать представни­ки обох статей. Однак помітна “розмитість” відмінностей між

Постіндустріальне суспільство: виникнення, розвиток, перспективи ними. Дівчата нерідко виявляють ознаки маскулінізації, а юнаки — фемінізації. Причому йдеться не стільки про фізичні дані, скільки про психологічні особливості і стереотипи по­ведінки. Зокрема, багато юних жінок не вважають своїм голов­ним життєвим призначенням народження дітей і обслугову­вання членів своєї родини, а прагнуть до самореалізації у про­фесії. Тим більше, що за умов постіндустріального суспільства до того існують визначені передумови. Зокрема, впровадження нових технологій витісняє грубу фізичну працю. Процес праці полегшується і стає більш доступний для жінок^[CDXXII]. Жінки кра­ще працюють з інформацією й у системі “людина-людина”, що дуже важливо в нових умовах. Відомо, що в постіндустріаль- ному суспільстві значно розширюється третинний сектор — сфера інформації й обслуговування. В інформаційному су­спільстві збільшується потреба в більш освіченій робочій силі. У більшості розвинутих країн жінки або не поступаються, або перевершують за рівнем освіти чоловіків. Такий стан справ спо­стерігається також в Україні і Росії. Загальною тенденцією є зростання частки жінок у трудових ресурсах. А однією з ознак настання постіндустріального суспільства є фемінізація су­спільного виробництва. Жінки, які мають необхідні ресурси для доступу і використання інформаційних і комп’ютерних технологій, одержують значні вигоди в багатьох відношеннях. Однак у сучасному світі жінки значно менше, ніж чоловіки, можуть цим скористатися. Справа не тільки в наявності приєд­наного до Інтернету комп’ютера. Численні невидимі перешко­ди обмежують участь жінок в інформаційному суспільстві. Здатність жінок використовувати інформацію і знання зале­жить від таких факторів, як рівень письменності і освіти, гео­графічне місцезнаходження (Північ чи Південь, місто чи село), належність до тієї чи іншої соціальної групи. Жінкам у будь- якому віці складніше одержувати освіту через панування ви­значених суспільно-поведінкових стереотипів, які на перше місце ставлять ведення домогосподарства і турботу про роди-

ну. В багатьох країнах освіта дівчат вважається справою менш важливою, ніж освіта хлопчиків. У результаті дві третини всіх неписьменних світу становлять жінки. Навіть у розвинутих країнах, при всьому прогресі, демократизації, досягненнях у боротьбі за рівність прав тендерні переваги не на користь жі­нок. А в країнах, де за наречену прийнято платити калим, за дівчину з вищою освітою він буде істотно меншим, ніж за ту, у якої взагалі немає ніякої освіти. Про співвідношення рівнів жіночої освіти і народжуваності мова йшла вище. А значне збільшення чисельності бідного населення на планеті є загро­зою існуванню всього людства.

Можна було б припустити, що розвиток інформаційного суспільства, поширення інформації і знань приведе до усунен­ня гострих проблем, особливо соціальних. Насправді відбу­вається протилежне: ставши головним ресурсом нового су­спільства, знання поляризували соціум за раніше невідомими лініями. З’явилася нова нерівність між людьми і між країна­ми. Аналітики стали говорити про феномен “розколотої цивілі­зації”, лінії розлому якої проходять як між країнами відста­лими і розвинутими, так і усередині останніх. Починаючи з 1960-х років у розвинених країнах стала наростати соціальна поляризація. Формуються два полюси соціального протистоян­ня. Відбувається те, що соціологи назвали “розшаруванням за ознакою освіти”. З одного боку, це вищий клас — “клас інтелек­туалів”. З іншого боку, це нижчий клас нового суспільства — представники робочих професій або некваліфіковані іммігран­ти, які не мають хорошої освіти і не вважають її цінністю. Вони зайняті в матеріальному виробництві, обслуговуванні або ж є тимчасовими чи постійними безробітними.

Названі полюси є центрами тяжіння для тих, хто ще нещо­давно входив у середній клас — опору індустріального суспіль­ства. Відбувається розмивання цього класу, а з ним і всього “су­спільства загального благоденства”. “Суспільство двох третин” швидко перетворюється в “суспільство половини” з тенденцією до збільшення частки “нижчого класу” (“underclass”). Прогрес науки і техніки ще сильніше підкреслив нерівність між людь­ми. Доступ до Інтернету став своєрідною розділювальною лінією між освіченими й неписьменними, заможними і бідни­ми, чоловіками і жінками, молодими і літніми, городянами і

Постіндустріальне суспільство: виникнення, розвиток, перспективи сільськими мешканцями¹. Природа цієї нерівності і причини її поглиблення також обумовлені розходженнями людей за рів­нем їхніх здібностей і талантів, отже, за можливостями досяг­нення успіхів у сфері виробництва, що базується на засвоєнні і використанні нових знань. В історії різних країн і народів не раз лунали заклики до забезпечення вільного розвитку здіб­ностей кожної людини. І от парадокс: досягнута, здавалося б, в умовах постіндустріального суспільства свобода розвитку осо­бистості не веде до рівності.

Серйозні дослідники звертають увагу на те, що соціальний конфлікт, який назріває в надрах сучасних постіндустріаль- них суспільств, має більш небезпечний характер, ніж тради­ційний для індустріального суспільства конфлікт між буржу­азією і пролетаріатом. Якщо буржуазія не може існувати без пролетаріату, що дає змогу йому боротися за свої права і дома­гатися поліпшення свого становища, то сучасна інтелектуаль­на еліта не потребує безпосередньо рутинної праці традиційно зайнятих. Вона робить і реалізує новації без їхньої допомоги, і, звичайно, без експлуатації їхньої праці. Якщо раніше ниж­чий клас розглядався як пригноблений, то сьогодні його нази­вають “відчуженим класом”, оскільки він вже не експлуа­тується, а лише спостерігає (якщо спостерігає) за успіхами інтелектуалів. Останні утворюють нову аристократію — мери- тократію^{[423] [424]. В природі меритократії закладена оцінка особис­тості на основі врахування її досягнень до інтелекту і її інте­лекту до коефіцієнта розумового розвитку. Це перемога “при­нципу досягнення” над “принципом прописаності”, тобто здо­буття місця в суспільстві за допомогою спадщини або зв’язків. Можливості входження в новий вищий клас обмежені особис­тими здібностями[425], дорожнечею освіти і тим, що коли людина усвідомлює себе недостатньо освіченою, оптимальний період для одержання сучасної освіти вже згаяно. Меритократична поляризація суспільства є більш жорсткою, ніж класова, ос-}

кільки якості, що дають змогу людині ввійти до “класу інте­лектуалів”, не можуть бути дані як привілей. Потенційно ви­значені, вони формуються протягом десятиліть її свідомого життя. Тобто не соціальний статус є умовою належності люди­ни до еліти постіндустріального суспільства, а вона сама фор­мує в собі якості, що роблять її членом цієї еліти. Удосконалю­ючи свої здібності й особисті якості, представники нового “ви­щого суспільства” одержують високі прибутки як побіжний результат своєї діяльності.

З іншого боку, у постіндустріальному суспільстві чимало людей, які не володіють ані знаннями, необхідними у високо- технологічних виробництвах, ані можливостями до освіти, ані особливими здібностями. Вони виявляються або у становищі “працюючої бідноти (working poor)”¹, або нижчого “пригніче­ного” класу (“underclass”)^{[426] [427]. Сюди входять ті соціальні групи, представники яких не можуть знайти собі адекватного застосу­вання в умовах експансії високотехнологічного виробництва. Тобто це не тільки найбільш знедолені прошарки суспільства, але й всі ті, хто знаходиться за межею бідності й ті, хто одер­жує прибуток нижче половини прибутку середньостатистично- го індустріального робітника, зайнятого повний робочий день. До цієї категорії нині належить не менше третини населення постіндустріальних країн. Існуючий середній клас поступово розмивається: значна його частина в результаті зниження рів­ня доходів спускається по “сходах добробуту” все нижче і ниж­че[428]. Значно менше його представників піднімається до рівня}

Постіндустріальне суспільство: виникнення, розвиток, перспективи нової еліти, яка має тенденцію “замикання” у самій собі. Люди, що володіють порівнянним інтелектуальним потенціалом, прагнуть до консолідації і відокремлення як цілісна спіль­ність.

Та ж тенденція “замикання” прослідковується на міжна­родній арені, коли постіндустріальні держави все більше відособлюються від інших країн. Як ілюстрацію можна взяти статистичні дані щодо спрямованості торгових та інвестицій­них потоків. У 1953 р. розвинені держави спрямовували до країн того ж рівня розвитку 38 % загального обсягу свого екс­порту, у 1963 р. — 49 %, у 1973 р. — 54, у 1990 р. — 76 %. У другій половині 1990-х років склалася стійка ситуація, коли тільки 5 % торгових потоків, що починаються на території од­нієї з 29 держав — членів Організації економічного співробіт­ництва і розвитку^{[CDXXIX] [CDXXX], виходять за межі цієї групи країн. У той же час постіндустріальні країни імпортують з індустріальних кра­їн, що розвиваються товарів, і послуг на суму, що не переви­щує 1,2 % їх сумарного ВНП. Аналогічна картина і з інвести­ційними потоками. Більше 90 % всіх іноземних інвестицій у СІЛА здійснюється компаніями семи країн: Великої Британії, Японії, Канади, Франції, Німеччини, Швейцарії і Нідерлан­дів. У свою чергу більше 60 % всіх американських капітало­вкладень йдуть у ці ж держави.}

Якщо раніше розвинутим індустріальним країнам для своїх масово вироблених промислових товарів потрібні були ринки збуту і сировинні ресурси відсталих країн, то тепер картина до­корінно змінилася. Постіндустріальні країни виробляють і екс­портують інформацію й знання, можуть реалізовувати їх у ве­ликих масштабах, не витрачаючи на це зростаючої кількості праці і матеріалів. Якщо ж брати зростання обсягів промисло­вого виробництва у постіндустріальних країнах, то з початку 1990-х років воно супроводжується зниженням кількості спо­житих ресурсів. Після 1973—1981 рр., коли ціни на нафту зросли в 15 разів, ці країни різко підвищили ефективність ви­користання енергії і сировини. У найближчі 30 років потреби

країн — учасниць OECP у природних ресурсах у розрахунку на IOO доларів виробленого національного прибутку повинні зни­зитися в 10 разів — до 31 кг порівняно з 300 кг у 1996 р. У зв’язку з цим скоротилося ввезення сировини, а країни, що розвиваються, протягом минулих років ще більше відстали¹.

У західній літературі давно вже вживається термін “інфор­маційно-технологічний неоколоніалізм”. Він виражається в різних формах: у тенденції до зниження світових цін на сирови­ну, у переведенні середньотехнологічних, а також “брудних” виробництв із розвинутих країн до периферійних, при тому, що за собою залишають “хай-тек”, у тому, що відсталі країни самі не в змозі виробляти високотехнологічний продукт і ефектив­но використовувати інформаційно-комп’ютерні можливості^{[431] [432]. Крім того, у постіндустріальному суспільстві високоприбутко­вим може бути дрібносерійне виробництво, надання вузькоспе- ціалізованих послуг. Тобто масове виробництво стандартизо­ваної продукції відходить на другий план і немає необхідності піклуватися про розширення ринків збуту. Якщо раніше роз­винені країни могли допомагати відстаючим здійснювати ін­дустріальну модернізацію у власних інтересах, то тепер такої зацікавленості в них немає. Якщо якась допомога надається, навряд чи в ній превалюють філантропічні міркування, швид­ше воєнно-стратегічні і політичні.}

На світанку постіндустріалізму сфера політична так само, як і інші сфери людської діяльності, зазнає істотних змін, які ще важко у всій повноті побачити і проаналізувати. З часом колишні очікування суспільствознавців виявляються ілю-

Постіндустріальне суспільство: виникнення, розвиток, перспективи зорними. Проте все яскравіше виявляються непередбачені про­блеми. Так, на початку 1970-х років досить поширеними були сподівання на те, що за допомогою новітніх інформаційних тех­нологій у недалекому майбутньому вдасться усунути недоліки демократичного процесу і сприяти розвитку процесів глобальної демократизації. Деякі політики переконані в цьому дотепер. На­приклад, прем’єр-міністр Великої Британії у 1997—2007 рр. Т. Блер заявив не дуже давно: “Я переконаний, що інформаційна революція може вдихнути нове життя в нашу демократію”.

Дійсно, розвиток Інтернету впливає на сучасний політич­ний процес. Насамперед він сприяє збільшенню відкритості і прозорості діяльності політичних інститутів. У Мережі з’яви­лася і продовжує з’являтися велика кількість сайтів різних державних органів, партійних структур, міжнародних неуря­дових організацій, що містять різну інформацію. Ця інформа­ція може істотно розширити політичну поінформованість ко­ристувачів Інтернету, а також дати їм можливість висловити свою думку з того чи іншого питання. Однак парадокс полягає в тому, що не так вже багато людей користуються наданими можливостями. По-перше, частка активних користувачів Ін­тернету в різних країнах істотно відрізняється й значно посту­пається чисельності тих, хто використовує традиційні канали одержання інформації (телебачення, радіо, газети). По-друге, навіть серед тих, хто не уявляє себе без Мережі, дуже невелика група справді цікавиться політикою^[CDXXXIII].

Реальність показує безпідставність очікувань тих, хто вва­жає, що інформаційна революція приведе до виникнення “но­вого, кращого, більш демократичного” політичного життя. Но­ві технічні можливості самі по собі не перетворюють пасивних громадян у політично свідомих і активних. Насправді загаль­ною тенденцією в постіндустріальних країнах є охолодження суспільного інтересу до політичного процесу як такого. Одна з причин — втрата віри у здатність існуючої політичної системи адекватно реагувати на суспільні потреби. Але в цьому випад­ку складність ситуації пояснюється тими змінами, що відбува-

ються в соціальній структурі суспільств під впливом постін- дустріалізму. З одного боку, суспільство стає все більш фраг- ментованим, хоча розлом проходить між “класом інтелекту­алів” і всіма іншими. Цими іншими довгий час опікувалася “держава благоденства”, вони від неї були залежні і підтриму­вали її. Однак інформаційна економіка привела до того, що людина, до якої б соціальної групи вона не належала, почуває себе все незалежнішою від сформованої політичної системи. Її досягнення сприймаються як даність. Громадяни втрачають політичну активність: у західних країнах усе менше людей приходять на виборчі дільниці й усе більше утруднюються зга­дати прізвище свого президента. Оскільки їхній рівень ма­теріального добробуту від цього не залежить. Втрачаючи ма­теріалістичні елементи мотивації (про нову мотивацію в пост- індустріальному суспільстві говорилося вище), люди стають все менш керованими тими традиційними методами, які має в розпорядженні сучасна держава. Відмовившись від прямого насильства, демократичні режими вже зараз у деяких випад­ках не можуть протистояти негативним наслідкам самореалі- зації своїх громадян, не обмежених міркуваннями матеріаль­ного порядку^[CDXXXIV]. Поки суспільство було об’єднане зрозумілими для всіх економічними інтересами, демократична система була цілком ефективною. А результати дії держави були ясними і передбачуваними. У новій ситуації колишні важелі керування можуть виявитися недієвими.

Розвиток Інтернету, здавалося б, відповідає демократично­му духу часу, оскільки дає людині величезні можливості досту­пу до безмежних обсягів інформації. Людина перестає бути об’єктом маніпуляцій з боку ЗМІ, а перетворюється в самостій­ний суб’єкт добору тієї інформації, що їй цікава і потрібна. І в цьому криється джерело багатьох інших проблем. Насамперед навіть в інформаційному суспільстві політика повинна спира­тися на підтримку мас. Тому влада, якою б моральною вона не була, змушена маніпулювати суспільною свідомістю, створюю-

Постіндустріальне суспільство: виникнення, розвиток, перспективи чи міфи і спотворюючи реальну картину світу^[CDXXXV]. У постіндуст- ріальному столітті індивідуалізм здобуває нові якості, що стало основою виникнення концепцій “неоіндивідуалізму” та “ін­дивідуалізованого суспільства”. Як вважає англійський політо­лог 3. Бауман, масовим суб’єктом інформаційно інтегрованого світового співтовариства є особистісно автономний і індивіду­ально незалежний інтернет-користувач. Завдяки мережевим зв’язкам, що інформаційно задовольняють його, він втрачає ін­терес до традиційних політико-інформаційних інститутів (вла­ди, партій, структур громадянського суспільства, засобів масо­вої інформації) і будь-яких ідеологій. Занурюючись у кібер- простір, людина усе більше відривається від реального соціаль­ного життя. Відбираючи ті повідомлення, які відповідають її поглядам, вона закривається від різноманіття альтернативних думок. Як зазначає американський соціолог П. Лівайн, у тих випадках, коли дискутують люди, які дотримуються різних ду­мок, вони в остаточному підсумку рухаються до компромісу й іноді досягають консенсусу. Однак дискусія між ідеологічно близькими людьми призводить до того, що, залишаючись у рамках цієї ідеології, їхні погляди стають екстремістськими. І це — ще одна гостра проблема для традиційної держави, поро­джена розвитком нових інформаційних технологій. Інтернет перетворився на важливий інструмент політичної мобілізації однодумців, які можуть виступати як за демократичні, так і за

інші цілі. Сьогодні кіберпростір став середовищем існування великої кількості різних екстремістських груп. За допомогою новітніх інформаційних технологій вони, незважаючи на гео­графічну віддаленість, легко встановлюють контакти і коорди­нують свої дії, що нерідко закінчуються тими чи іншими ексце­сами. Спектр організацій — надзвичайно широкий: від ісла­містських терористів до антиглобалістів¹, різноманітність їхніх методів діяльності — ще більша. Тепер навіть окремий індивід може відігравати важливу роль у світовій політиці і, самостій­но або об’єднавшись з іншими індивідами, кидати виклик най- могутнішим державам світу. Можна згадати, наприклад, спе­кулянта і філантропа Дж. Сороса, який призвів до девальвації британський фунт стерлінгів, або таку міжнародну неурядову організацію, як “Міжнародна амністія”. Подібні актори уск­ладнюють завдання політики завдяки своєму потенціалу й у результаті своїх втручань. Масштабність проблем, що виника­ють у зв’язку з цим у традиційних держав, особливо демокра­тичних, навіть важко уявити. Однак і вони для рішення своїх проблем використовують новітні технології.

Як показує світова історія, долю того чи іншого суспільства формує його спроможність або неспроможність керувати тех­нологією, особливо стратегічними технологіями. Використо­вуючи міць держави, вона може почати прискорений процес технологічної модернізації, здатної за кілька років змінити економіку, підвищити військову силу і соціальний добробут (приклад нових індустріальних країн Азіатсько-Тихоокеан­ського регіону). Однак існує й протилежний варіант, коли су­спільство може придушити розвиток технології. Так відбулося в CPCP, де, зокрема, генетика з кібернетикою були оголошені “продажними дівками імперіалізму”^{[436] [437]. Якщо ж говорити шир-}

ше, так радянський лад у здійсненні індустріальної модерніза­ції вичерпав можливості сформованого економічного і соціаль­ного механізмів. Але йому не вдалося створити нові механізми, необхідні для переходу до постіндустріального суспільства. Це було в принципі неможливо. Основні характеристики системи: державна власність на засоби виробництва, безринкова еконо­міка, монопольна політична влада партійно-чиновницької но­менклатури, юридично узаконена, тобто закріплена в Консти­туції, вічна влада однієї партії. Усі ці характеристики перетво­рилися в гальма, що не тільки визначило істотне відставання від Заходу, але і повну нежиттєздатність самої системи. Однією з “несучих конструкцій” радянського ладу була монополія вла­ди на інформацію, що не сумісно з її плюралізмом, вільним обі­гом і свободою доступу до неї — необхідними умовами інфор­маційного суспільства.

Не можна заперечувати того, що в Радянському Союзі вели­ке значення надавалося розвиткові науки. Однак кращі нау­кові сили і практично всі ресурси країни спрямовувалися на обслуговування військово-промислового комплексу, що ніяк не можна було вважати економічно рентабельним. Потреби на­селення фінансувалися за залишковим принципом. “Підрив­ним елементом” для тоталітарного суспільства вважався ри­нок, тому все, що пов’язано з ним, природно, діяти не могло. Десятиліттями влада створювала “нову людину”. Всупереч її перевагам, що проголошувалися, насправді “радянська люди­на” зовсім не відповідала тому типу особистості, яка могла б сприяти становленню постіндустріального суспільства. Ко­муністична система розвалилася в результаті взаємодії дуже багатьох причин. Серед них була і неспроможність вписатися в реалії нового світу.

Основою переходу на новий етап розвитку була не стільки економіка, технології або високий відсоток охвату населення системою освіти. Головне — це зміна самої людини, знаходжен­ня нею нової мотивації, що дає змогу визначити діяльність постіндустріального типу, за Д. Беллом, як “гру між людьми”.

489

Яка “гра між людьми” могла бути в суспільстві, де все, “від ви­ховання дітей до виробництва сталі”, відбувалося під “мудрим керівництвом” комуністичної партії і під “пильним контролем компетентних органів”? Гра припускає не тільки дотримання визначених правил, але, головне — свободу вибору, творчість, можливість діяти на свій страх і ризик. Результат гри команди залежить від умілих дій кожного окремого гравця. Однак в умовах постіндустріалізму головну роль виконують одинаки, озброєні новітніми технологіями і унікальними знаннями, які вони можуть творчо застосувати без зважання на “думку ви­щестоящих товаришів”, які найчастіше становили “ідеологіч­но витриману” посередність. Все це, звичайно, докорінно роз­ходилося з нормами і правилами радянського ладу. Все це дуже не збігається з нормами і правилами, що лежать в основі існу­вання деяких суспільств, навіть якщо вони на сьогоднішній день домоглися значних успіхів у справі модернізації. Мова йде про Японію й інші нові індустріальні країни, які опинили­ся перед проблемами входження в постіндустріальне суспільс­тво. Новітня історія показує, що постіндустріальне суспільство не можна побудувати. Єдиним шляхом його становлення є ево­люційний розвиток на основі максимальної реалізації особи- стісного потенціалу людей, які досягли високого рівня матері­ального добробуту.

Людство, точніше певна його частина, тільки почало пере­хід на новий рівень свого розвитку. Навіть у найбільш розвине­них країнах, таких як Сполучені Штати, ФРН, Швеція та ін­ших, суспільство ще дуже далеке від того, щоб повною мірою стати постіндустріальним. У цих країнах і в наші дні мільйони людей зайняті простою працею і зазнають капіталістичної екс­плуатації. Навіть у найпередовіших державах чимало людей елементарно або функціонально неписьменні, що унеможлив­лює їхнє успішне життя в “суспільстві знань”. Продовжують існувати старі відносини і старі технології, що перешкоджає постіндустріалізації. Постіндустріальні тенденції дуже повіль­но поширюються як усередині окремих країн, так і у світі в ці­лому. Головною причиною є “замикання”: постіндустріальне господарство, досягши визначеного рівня, розвивається далі, не перетворюючи при цьому весь суспільний організм, а фор­муючи відносно нейтральний в економічному і соціальному плані сектор. Воно все меншою мірою прагне до взаємодії з ін­тими елементами суспільного цілого й інших регіонів Землі. І в цьому аналітики вбачають корінь основних соціальних про­блем XXI ст. Більшість із них буде пов’язано з інкорпоруван­ням постіндустріальної економіки в суспільство, що ще не ста­ло інформаційним ні в межах розвинутих держав, ні в масшта­бах планети.

Література

Бауман 3. Индивидуализированное общество: Пер. с англ. — M., 2002.

Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт со­циального прогнозирования: Пер. с англ. — M., 1999.

Вайнштейн Г. Информационная революция и демократия: ожидания, реальность, перспективы // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2003. — № 7, 8.

Василъчук Ю. Постиндустриальная экономика и развитие человека // Мировая экономика и междунар. отношения. — 1997. — № 9, 10.

Доброхотов РА. Политика в информационном обществе // Коми. — 2004. — № 3.

Eemyx А. Информационная эпоха и актуальные проблемы экономики // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 4.

Иноземцев В.Л. “Класс интеллектуалов” в постиндустриаль­ном обществе // Социологические исследования. — 2000. — №6.

Иноземцев В.Л. Классовый аспект бедности в постинду­стриальных обществах // Социологические исследования. — 2000. — № 8.

Кастелъс М. Информационная эпоха: экономика, общество и культура: Пер. с англ. — M., 2000.

Колодюк А. Проблематика переходу до інформаційного су­спільства // Політичний менеджмент. — 2004. — № 6.

Лях В. Постіндустріальне суспільство як нова парадигма соціального розвитку: проблема і перспективи // Ґенеза. — 1994. — № 1.

Маруховський О. Переваги і вади інформаційного суспіль­ства // Політичний менеджмент. — 2005. — № 1.

Новая постиндустриальная волна на Западе: Антология / Под ред. В.Л. Иноземцева. — M., 1999.

Осипов Е. Субкультура хакеров: деконструкция или воля к знанию? — http://www. cnews. ru/security/par 7.

Примо Н. Гендерные проблемы в информационном обще­стве. — СПб., 2004.

Тоффлер А. Третя хвиля: Пер. з англ. — K., 2000.

Xopoc ВТ. Постиндустриальный мир — проект и реальность // Восток. — 1998. — № 1.