Розділ 16 ЛЮДСТВО НА ЕТАПІ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Коли почалася глобалізація? THK — рушійна сила процесу транснаціоналізації світової економіки. Проблеми, які поста­ють перед національними державами. Криза ідентичності, вплив глобалізації на людину.

У розвитку людства на сучасному етапі взаємодіє чимало різноманітних тенденцій. На першому місці серед них — про­цеси, що сумарно можуть бути позначені поняттям “глобаліза­ція”. Однак труднощі полягають у визначенні цього поняття. Єдиного визначення не існує, як немає єдності думок в оцінках глобалізації. Такий стан справ відбиває зіткнення думок, кон­флікт соціальних і політичних інтересів, що має місце на гло­бальному, регіональному, національному і місцевому рівнях. Деякі дослідники визначають цей феномен як гранично широ­кий процес розширення контактів суспільств, країн, людей, Що посилюється завдяки досягненням науково-технічного про­гресу. Інші вкладають у це поняття більш вузьке розуміння, трактуючи її як вестернізацію, пов’язану з процесами постін- дустріалізації. Треті пропонують ще більш вузьке трактуван­ня: “економічна глобалізація з рисами американоцентризму”. Кожна думка має право на існування. І в кожній з них відби­вається та чи інша грань реальності.

Попри розходження думок існують і деякі точки дотику. Ніхто не заперечує, що глобалізація максимізує економічну, науково-технічну і культурну взаємодію різних країн незалеж­но від їхньої цивілізаційної приналежності, рівня розвитку і місця розташування. Немає заперечень і проти того, що ця взаємодія в основі своїй пов’язана з науково-технічним прогре­сом, особливо з розвитком засобів інформації і комунікації^[CDXXXVIII]. Глобалізація являє собою зростання ролі зовнішніх факторів у відтворенні всіх країн — учасниць цього процесу.

Глобалізація (від англ. Global — “всесвітній") — термін, який використовується для характеристики сучасних еконо­мічних, соціальних, політичних, торгових, фінансових, транс­портних, трудових, міграційних, інформаційних, комуніка­ційних та інших процесів всеохоплюючого характеру.

Коли почалася глобалізація? Аналіз тенденцій розвитку світу показує, що сучасна глобалізація підготовлена багатьма історичними процесами. Деякі дослідники вважають, що її по­чатковими формами були торгівля і завоювання нових тери­торій (у такому випадку, глобалізація почалася не менш ніж 5 тисяч років тому). Інші знаходять елементи глобалізації е епоху античності, а саме у створенні імперії Александра Маке­донського IV ст. до н. е. Завойовані були землі від Середземно­мор’я до Інду, куди рушили потоки переселенців і де почалася

Людство на етапі глобалізації еллінізація місцевого населення^[CDXXXIX]. Прихильники подібного під­ходу особливо виділяють період II ст. до н. е. — II ст. н. е., коли дві великі імперії стародавності — Римська і Китайська динас­тії Хань — об’єднали величезні простори Євразії, простягнув­шись від Атлантичного до Тихого океану. В II ст. до н. е. з’явився Великий шовковий шлях, що з’єднав Піднебесну із Середньою Азією і зробив можливим їх торговий і культурний обмін з Римською державою. Деякі дослідники ведуть відлік глобалізації від Великих географічних відкриттів, коли “світ замкнувся”, тобто практично не залишилося невідомих земель. Особливе значення надається освоєнню Нового Світу й утво­ренню колоній, де почала здійснюватися вестернізація, з одно­го боку, і які ставали частиною світової економічної системи, що складалася, з іншого.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. ступінь інтегрованос­ті національних економік у світовий економічний простір був дуже значним. Перша світова війна була війною насамперед за перерозподіл вже поділених ринків. Тобто вона виявилася спробою розв’язати глобалізаційні вимоги сильних і слабших акторів економічної глобалізації. В результаті світової бійні лідером стали Сполучені Штати. Вони прагнули домінувати і в економічному житті, в якому посилювалася взаємозалежність між провідними країнами світу. Цю взаємозалежність проде­монструвала Велика депресія 1929—1933 рр. Розпочавшись у Сполучених Штатах, вона вразила цілі регіони, значно загаль­мувавши їх економічний поступ. І США, й інші держави запро­вадили дуже сильні протекціоністські заходи в торгівлі, обме­ження на рух капіталу. Тільки у 50—70-х роках минулого століття було відновлено тенденції до глобалізації. Віхами на шляху глобалізації можна вважати вільну торгівлю, революції в техніці і технологіях, інформатизацію, надзвичайне знижен­ня митних бар’єрів (з 60 % до Другої світової війни до сучасно­го рівня в 5—6 %), втрату національною валютою свого “пат­ріотизму” (особливо це стосується американського долара), перемогу капіталу над національними інтересами і т. ін. Особ-

ливо значною була глобальна геополітична революція XX ст., що призвела до розпаду всіх колишніх імперій — Австро- Угорської, Німецької, Російської, Британської, Французької, Португальської, а також Радянського Союзу. Саме розпад ко­лишніх імперій зробив державні кордони більш прозорими^[CDXL]. Були зламані нездоланні колись бар’єри на шляху переміщен­ня чотирьох “і”: інвестицій, індустрій, інформації й індивідів, що відкрило дорогу процесам сучасної глобалізації.

Історія XX ст. знає кілька спроб здійснення проекту гло­балізації під егідою тієї чи іншої держави, що прикривалася певним політичним прапором. Першим за часом оформлення був проект комуністичної Росії, що стала на чолі III Інтерна­ціоналу. У маніфесті цієї потужної міжнародної організації проголошувалося: “Національна держава, давши могутній ім­пульс капіталістичному розвитку, стала занадто тісною для розвитку продуктивних сил...

У роки “холодної війни” США активно стимулювали торго­ву лібералізацію та економічне зростання, вбачаючи в них ефективні засоби боротьби з комуністичною загрозою. Після поразки соціалізму глобальна економіка часто ототожнюється із “глобальним капіталізмом”. Дійсно, глобалізація стала ре­зультатом капіталістичної економічної інтеграції протягом ос­танніх століть. В “Енциклопедії соціальних наук”, виданій у Лондоні у 1996 р., зазначається: “Розвиток світової економіки має довгу історію, датовану, щонайменше, XVI століттям і пов’язану з економічним та імперським експансіонізмом вели­ких держав. Глобалізація належить до більш продвинуто! стадії цього процесу розвитку. Глобальна економіка є такою, в якій всі аспекти — сировинні і трудові ресурси, інформація і транспорт, фінанси, розподілення, маркетинг — є інтегрова­ними чи взаємозалежними у всесвітньому масштабі... Сили глобалізації мають тенденцію до розмивання цілісності й авто­номії національних економік”.

Для сучасної світової економіки притаманним є стрімкий процес транснаціоналізації, у якому рушійною силою висту­пають транснаціональні корпорації (THK). За даними ООН, нині у світі існує понад 65 тисяч THK, які мають у різних краї­нах більш ніж 500 тисяч філіалів, у яких зайнято понад 74 млн осіб. Ядро світогосподарської системи становлять 500 THK з практично необмеженою економічною владою. Економічну могутність великих THK можна порівнювати з ВВП середніх країн. Нині провідну роль у глобальних процесах відіграють THK США, які за характером і масштабом торгово-інвестицій­ної експансії випереджають промислові і фінансові компанії інших країн.

Створення THK, вихід процесу відтворення за національні рамки диктувалися технологічними й економічними законо­мірностями, процесом інтернаціоналізації відтворення. Зва­жений підхід до оцінки ролі THK у сучасному світі змушує ви­знати, що транснаціоналізація капіталу в основі своїй є зако­номірним процесом, який прискорює соціально-економічний розвиток. Вона сприяє поширенню нових технологій, форм ор­ганізації виробництва, управління і маркетингу, залученню в обіг і ефективному використанню трудових і природних ресур­сів, зменшенню трансакційних витрат, полегшуючи тим са­мим здійснення великих міжнародних проектів. У рамках ринкової економіки транснаціоналізації капіталу немає аль­тернативи. Усі держави, включаючи й Україну, зацікавлені у розширенні і вдосконаленні діяльності THK. Добробут країни, її участь у міжнародному розподілі праці, міра інтегрованості у світове господарство і, врешті-решт, її міжнародна конкурен­тоспроможність все більшою мірою залежать від того, наскіль­ки успішною є діяльність THK, які базуються в її економіці. Окрім того, капіталовкладення THK в іноземну економіку — це активний засіб стимулювання попиту на вітчизняну про­дукцію.

Разом із тим існує чимало проблем, пов’язаних з тією діяль­ністю THK, яка суперечить інтересам держав, що приймають. До таких проблем належать: придушення своєю силою місце­вих фірм; встановлення монопольних цін; порушення законів, наприклад, приховування прибутків від оподаткування шля­хом перекачування їх з однієї країни в іншу; хижацька екс­плуатація природних і трудових ресурсів; забруднення довкіл­ля; організація “втечі мізків” у материнську компанію; про­тидія реалізації економічної політики держав, що приймають. Все це зумовлює необхідність вбудовування у ринкові відноси­ни системи стримувань та противаг, які були б здатні обмежу­вати негативні економічні і соціальні наслідки і крайнощі діяльності THK.

Окремо слід сказати про фінансову глобалізацію, якій знач­но сприяли електронні технології. У міжнародній фінансовій комп’ютерній мережі з легкістю перекидаються величезні кошти з одного кінця світу до іншого. Щоденний обсяг цих трансакцій перевищує 1 трильйон доларів. При цьому зростає відокремлення фінансових потоків від реальної сфери вироб­ництва і торгівлі. Щоденний обсяг валютних торгів взагалі ба­гаторазово перевищує вартість товарів і послуг, що реально об­мінюються. Виникає “економіка казино” з усією своєю неперед- бачуваністю. Серйозні спостерігачі вже давно попереджають про можливість фінансового краху. Ця небезпека пов’язана з тим, що американський долар виступає в ролі світової валюти. Однак, з одного боку, Федеральна резервна система СІЛА не­спроможна контролювати фінансову ситуацію, яка далеко вийшла за національні рамки. З іншого боку, США та міжна­родні фінансові організації ще у 1970-х роках відмовилися від золотовалютного стандарту. Через це було втрачено не надто досконалу, проте єдину міру оцінки грошей. Внаслідок цього долар та інші валюти вимірюються виключно тим, як їх оціню­ють торговці та валютні спекулянти. Це зумовлює небезпеку грандіозного фінансового колапсу. Разом із тим електронні технології створили нові можливості для криміналізації. Коло учасників є дуже широким — від одинаків, які грабують бан­ки, зламуючи їхні комп’ютерні коди, до “кримінальних ТНК”, які займаються відмиванням брудних грошей, наркобізнесом, торгівлею зброєю, нелегальною імміграцією та іншим.

Протидіяти зазначеним негативним факторам мають націо­нальні держави, виконуючи свої традиційні функції — здійс­нення економічної політики, регулювання національної валю­ти, підтримка правопорядку та ін. Однак за умов глобалізації, інформаційної революції, розвитку сучасних видів комуніка­цій у бізнесі, управлінні, громадській діяльності, звичайному житті, підвалини монополії держави на знання реального ста­ну справ підриваються, а тим більше можливості впливати на НИХ. Дехто говорить про перспективу створення MeracycnVIbC- тва і відмирання національних держав. Проте у сучасному світі цінність держави як суспільного інституту продовжує залиша­тися високою. У другій половині XX ст. кількість суверенних держав збільшилася майже в чотири рази. А декілька народів продовжують виборювати право на створення своєї держави (шотландці, фламандці, баски, курди та інші). Не дивлячись на посилення економічної інтеграції та значний вплив з боку наднаціональних організацій^[CDXLII], національна держава залиша­ється найважливішим фактором господарського життя. У сві­ті, що глобалізується, вона не стільки захищає національну економіку від несприятливих зовнішніх впливів, а радше шу­кає шляхи її інтеграції до світогосподарських зв’язків. Націо­нальні уряди, зберігаючи у своїх руках потужні важелі (напри­клад, накопичення та інвестування капіталу на 90 % залиша­ються внутрішнім процесом), продовжують бути головними акторами у сфері економіки. Дуже важливим є і опосередкова­ний вплив на господарську діяльність. Ефективні державні ін­ститути виступають як необхідна умова у глобальній конку­рентній боротьбі.

Дуже важливою є роль національної держави у такому не­простому питанні, як збереження ідентичності у світі, що гло- балізується. Одним із найсерйозніших “викликів” глобаліза­ції є криза ідентичності, як колективної, так і індивідуаль­ної. Швидка інтернаціоналізація всіх сфер суспільного життя (економічного, соціального, політичного, духовного) істотно змінює не тільки умови формування ідентичності, але й її ха­рактер. Як пише У. Бек, “разом із глобалізацією... руйнується структура основних принципів, на яких дотепер організовува­лися і жили суспільства і держави, являючи собою територіаль­ні, обмежені одна від одної єдності... Утворюються нові силові і конкурентні співвідношення, конфлікти і перетинання між національними державними єдностями, з одного боку, і транс­національними акторами, ідентичностями, соціальними про­сторами, ситуаціями і процесами — з іншого”.

Надзвичайно впливає на ідентичність те, що відбувається у сфері культури. Історично сформовані культури національних і соціальних спільностей є головним джерелом, з якого людина черпає життєві сенси, що утворюють основу її самосвідомості. Тому, хто втрачає свої культурні корені, загрожує психологіч­на дезорієнтація, втрата внутрішніх правил, які, врешті-решт, повинні служити самозбереженню особи. Сучасні можливості засобів інформації і комунікації виводять людей за межі ви­значеного культурного ареалу, привносять еталони інших куль­тур. Сфера споживання, дозвілля і розваг, маскульт здобува­ють в усьому світі усе більш гомогенний^[CDXLIII] характер, мало відріз­няються за своїм “наповненням” (джинси, кока-кола, Брітні Спірс, “Зоряні війни” і т. п.) у суспільствах, що належать до різних цивілізацій. Така універсалізація культури одержала назву “макдональдизації” за аналогією з зовсім однаковими за дизайном і меню точками швидкого харчування в усіх країнах, де б вони не знаходилися.

В оцінках глобалізації культури співіснують два погляди: критичний і апологетичний. Перший вважає, що це — руйнів­на сила, другий — необхідний компонент модернізації. Пара­докс полягає в тому, що обидва і праві і не праві водночас. З одного боку, масове виробництво, в тому числі “культурної”, продукції веде до помітної уніфікації елементів культури і спо­собів життя значної частини людства, що у свою чергу веде до зниження культурної різноманітності. В умовах розвитку за- гальнопланетарного інформаційного простору, заснованого на новітніх технологіях, відбувається вторгнення виробників ін­формації в культурне поле не тільки окремих особистостей, але і цілих народів. Причому особливе занепокоєння викликає “культурна американізація”.

Однак зважений аналіз ситуації показує: при тому, що аме­риканська продукція дійсно масово поширюється всім світом, країни Європейського Союзу, а також Азіатсько-Тихоокеансь­кого співтовариства успішно конкурують зі Штатами в цій сфері. Америка, можливо, і задає стандарти якості життя та споживання, але культурні форми найчастіше задаються ін­шими. Так, загальновизнаними світовими центрами моди, одягу і дизайну є Франція, Італія і Велика Британія; найпре- стижніших автомобілів — Німеччина; побутової електроні­ки — Японія; молодіжного іміджу — Лондон, Амстердам і Гамбург. А поруч з “Макдональдсами” усе більше з’являється китайських ресторанчиків і японських суші-барів.

Можливо, мають рацію ті аналітики, які вбачають у досить швидкому і значному поширенні західної культури відобра­ження неадекватності багатьох традиційних культур сучасно­му життю, що швидко змінюється під впливом глобалізації і постіндустріалізму. Запозичення західних зразків найчастіше виявляється найбільш простим способом пристосування до цих змін. Деякі гнівно відкидають таку можливість. Інші “об­трушують порох” своєї традиційної культури й захоплено по­чинають наслідувати стандарти і стереотипи маскульту на аме­риканський манер. Треті йдуть шляхом культурного синтезу, що припускає еволюцію і розумну інтеграцію в сучасні умови існування. Традиційні цінності зберігають для особистості он­тологічне значення, продовжуючи визначати її життєву філо­софію. Запозичені ж норми і стандарти оцінюються прагма­тично, як такі, що допомагають зорієнтуватися у тих чи інших ситуаціях, наприклад в одержанні освіти або в області бізнесу. Глобалізація відбувається не в знеособленому просторі, а в люд­ському середовищі, населеному культурно-історичними спіль­нотами. Етнічна і соціальна локалізація, часто зумовлена кор­донами національних держав, підтримує необхідну культурну розмаїтість на Землі. Збереження культурної різноманітності, у свою чергу, є однією з головних умов історичного виживання виду Homo sapiens. З іншого боку, як підкреслює відомий су­часний філософ А. Фліер: “Соціокультурна глобалізація відіграє не менш важливу роль в історії. Вона перешкоджає тенденції диференціації людства на безліч дрібних етнічних і соціальних груп, демографічно не здатних до самостійного ви­живання (а практика внутрішньоетнічного розмежування на субетноси, етнографічні й конфесіональні групи, соціальні страти, малі соціальні групи і т. ін. свідчить про цілком серйоз­ну загрозу подібного роду)”. У такий спосіб, як і колись, але трохи в інших формах, діють дві базові тенденції — до універ­салізації світу і збільшення його різноманіття. Саме їх взає­модія і визначає сучасний світовий розвиток. Якими б не були сильними і глибокими впливи глобалізаційних процесів, вони не стирають фундаментальних розбіжностей між цивілізація­ми, регіонами, країнами, типами суспільств. Сучасний світ, набуваючи деяких елементів єдності, залишається дуже стро­катим, різнорідним і суперечливим. При цьому він зберігає альтернативність вибору для кожної держави, народу й окре­мої особистості.

Проблеми впливу глобалізації на людину є надзвичайно складними, тим більше що додає вплив таких феноменів як постіндустріалізм і постмодернізм. Постіндустріалізм харак­теризується колосальним зростанням інформаційних і комуні­каційних можливостей. Постмодернізм головними цінностями вважає свободу, деконструкцію, розмаїтість. Зрозуміло, люд­ство поділяється на тих, хто відчуває на собі ці впливи, і тих, хто і не здогадується про них (таких приблизно три чверті за­гальної чисельності населення планети, і про їхні проблеми мова йтиме пізніше). Як же впливають три мегатенденції су­часного світу на тих, хто опинився в їх епіцентрі? Однозначної відповіді бути не може. Множинність варіантів — між діамет­рально протилежними поглядами: можливості індивіда неба­чено зросли, що є безсумнівне благо — індивід надзвичайно багато втрачає, що є безсумнівне зло. І знову діалектичність іс­тини полягає у поєднанні всіх поглядів. У цьому виявляється один з аспектів сучасного бачення світу — одномірний погляд неможливий.

Англійський соціолог Б. Уїлсон бачить головний наслідок впливу глобалізації і постмодерну на людину у тому, що відбу­вається радикальна зміна в системі її суспільних зв’язків і цін­ностей. На місце традиційних зв’язків між людьми, що зами­калися головним чином у рамках локальних співтовариств, приходять зв’язки глобального масштабу. Часто вони множин­ні, безособові і функціональні. Наприклад, для молодого ко­ристувача Інтернету набагато цікавіше спілкування з іншими подібними йому, ніж із власними батьками, не говорячи вже про бабусь і дідусів. У результаті руйнується механізм передачі від покоління до покоління вищих моральних цінностей, серед яких і цінність безпосередніх особистісних зв’язків у межах первинних співтовариств. У своїй поведінці люди керуються вже не цими цінностями, а шукають відповідь на практичне функціональне завдання, поставлене ситуацією, яка склалася цієї миті. І такий пошук ведеться самостійно, тобто індивіду­ально. Суспільство стає все більш індивідуалізованим і сповне­ним ризику¹. Зростаюча міра свободи, яку багато хто розглядає як безсумнівне досягнення прогресу людства, має і зворотний бік. Свобода вибору, що збільшується, підвищує відповідаль­ність особистості насамперед за власну долю. Нерідко це стає психологічно занадто важким вантажем, з яким не усі справ­ляються. Долі людей стають все нестабільнішими, залежними від випадку. Величезне розширення мережі соціальних зв’яз­ків, до якої включена людина, з одного боку, і зростаюча деста­білізація цих зв’язків, з іншого. Усе це відбувається на тлі роз­паду стійких людських спільностей, здатних дати людині на­бір чітких норм, цінностей, мотивів^{[CDXLIV] [CDXLV]. Одночасно зростають не­впорядкованість, невмотивованість, непередбачуваність цін­нісних, мотиваційних, поведінкових переваг як окремих лю­дей, так і цілих груп.}

Все більша індивідуалізація соціуму в розвинутих країнах не може розглядатися як результат дії тільки глобалізації. Як вже зазначалося, впливають фактори постіндустріального су­спільства й епохи постмодернізму. Її стимулюють зростаюча рухливість соціальної структури суспільства і її нормативно- ціннісних систем, швидкість культурних зрушень, зростання мобільності людей, нові індивідуалізовані види праці. Однак глобалізація істотно підштовхує всі ці процеси. А деякі з них з’єднує з протилежними. Так при колосальній розмаїтості ви­бору перед людиною постійно постає питання: чому віддати пе­ревагу? Потреби і мотиви менше, ніж у минулому визначають­ся культурою, системою традицій, норм і цінностей власного соціального середовища людини. Набагато більшу цінність у її очах має “сучасний спосіб життя”, поширенню стандартів яко­го сприяє глобалізація. І от вже індивідуалізація перетворю­ється у стандартизацію.

І знову парадокс: у постіндустріальному суспільстві “стан­дартним людям” вижити дуже непросто. Життя стає набагато складнішим, висуває нові нешаблонні завдання. Якщо в індус­тріальному суспільстві потрібні були “люди-роботи”, то на но­вому етапі — творчі особистості. Якщо перші були задоволені продукцією масового виробництва, то другим потрібно те, що виробляється в розрахунку на індивідуальні потреби, часто постматеріальні. Зрозуміло, мова йде не про всіх^[CDXLVI]. Як і постін- дустріалізм, глобалізація впливає і на верхні, і на нижні “по­верхи” соціальної структури. На самій верхівці вже виникла нова глобальна еліта, до якої входять фінансисти, міжнародні менеджери, юристи, діячі Інтернету, шоумени, які організову­ють транснаціональні культурні комунікації. Американський культуролог М. Фезерстоун називає такі їх психологічні ха­рактеристики: розрив з традиціями відповідного професійного середовища, домінування цінностей технічної компетентності, меритократичний етнос, агресивний стиль поведінки. Поряд із глобальною діловою і менеджерською елітою носієм глобаліза­ції виступає “транснаціональна інтелектуальна еліта”, куди входять вчені і фахівці, які складають соціокультурні спіль­ності глобального рівня. Крім еліти створюється більш широка спільність, яку дослідники називають “глобальним середнім класом”. Сюди належать бізнесмени, фахівці і кваліфіковані працівники тих професій і секторів економіки, що інтенсивно розвиваються під впливом глобалізації і включені у глобальну мережу економічних зв’язків. Передумовою для виокремлен­ня цієї соціальної групи виступає всесвітнє поширення новіт­ніх технологій і форм громадської організації. Типовими в цьо­му плані є фігури програміста або менеджера, який використо­вує сучасні методи керівництва. Неодмінною умовою є підклю­чення до Інтернету. На початок XXI ст. портрет типового ко­ристувача Всесвітньої Павутини виглядав так: чоловік, молод­ший 35 років, з вищою освітою і високим рівнем доходу, англо­мовний міський житель. СІЛА і розвинені західні країни за чисельністю користувачів значно перевершують інші країни. Однак у Японії, нових індустріальних країнах Південно-Схід­ної Азії, а також у Китаї й Індії ця частина населення поступо­во зростає, тим самим зменшуючи частку показників Заходу. Інтернет може розглядатися як своєрідна інформаційна модель глобалізації. Вона показує, що реальний вплив має привіле­йована меншість. Тобто вельми проблематичним виглядає твердження про демократичність такого світу.

Глобалізація являє собою вкрай суперечливе явище, яке по­роджує безліч проблем перед людством. І, звичайно, її важко оцінити однозначно. Оптимістично налаштовані аналітики (інколи їх називають “заангажованими ставлениками” СБ, МВФ, THK і т. ін.) підкреслюють, що сучасна глобалізація від­криває широкі можливості для мільйонів людей у всьому світі. Збільшення товарообігу, поява нових технологій, іноземні ін­вестиції, розширення інформаційних мереж та Інтернет сти­мулюють економічне зростання і прогрес людства. Ці фактори, як зазначається, формують колосальний потенціал, що дає змогу викоренити злиденність у XXI ст., продовжити прогрес, досягнутий у XX столітті. Глобальні ринки, глобальні техно­логії, глобальні ідеї і глобальна солідарність можуть збагатити життя людей у всіх країнах, значно розширити для них мож­ливості вибору. Зростаюча взаємозалежність між людьми сти­мулює формування спільних цінностей і спільної відданості

Людство на етапі глобалізації розвиткові людини у глобальних масштабах. Передбачаються можливості подолання господарських криз, покращання охо­рони навколишнього середовища, розв’язання міждержавних конфліктів, гарантування безпеки, утвердження прав людини не на суто локальному або національному, а на глобальному рівні.

Проте наприкінці 1990-х років ейфорійні оцінки глобаліза­ції та її перспектив почали поступатися місцем більш стрима­ним і навіть жорстким. Перемога глобального капіталізму над соціалізмом ще зовсім недавно видавалася за тріумф ринкової економіки, демократичного державного устрою та індивіду­алізму, що обіцяло наблизити еру “великої гармонії”. Замість того світова цивілізація зіткнулася із загостренням всіх гло­бальних проблем, деградацією людських ресурсів та екологіч­них систем і переживає глибоку загальноцивілізаційну кризу. Певну роль в цьому відіграє глобалізація. З трибуни 53-ї сесії Генеральної асамблеї OOH Генеральний секретар цієї організа­ції Кофі Аннан заявив: “Мільйони й мільйони громадян пере­коналися на своєму досвіді, що глобалізація — це не подарунок долі, а сила руйнування, яка підриває їх добробут або звичай­ний спосіб життя”.

Реальні процеси глобалізації мають надзвичайно супереч­ливий характер. Деякі протиріччя закладені в ній самій, інші виникають або загострюються в результаті накладання її на складну картину сучасного світу. Глобалізація як нова якість життя народів і держав має для них різний сенс і втілення. На теперішній стадії вона приносить головні вигоди групі най­більш розвинутих країн, особливо США і Західній Європі. На їхню частку припадає переважаюча більшість нової високотех- нологічної економіки, світової торгівлі і міжнародного обігу капіталу, велика частка у споживанні світових ресурсів і си­ровини. Життєвий рівень населення в цих країнах за показни­ками набагато перевищує середньосвітовий. За даними Світо­вого банку, у 2000 р. на частку шостої частини населення пла­нети — в основному жителів Північної Америки, Європи і Японії — припадало приблизно 80 % світового доходу, тобто в середньому по 70 доларів на людину в день. Водночас на частку в 57 % населення, сконцентрованого в 63 найбідніших країнах, припадало лише 6 % світового доходу — 2 долари в день на людину. На прибутки, менші одного долара на день, жили

1,2 млрд людей. Три чверті найбідніших живуть і працюють у сільській місцевості. Навряд чи вони чули про інформаційне суспільство і глобалізацію, хоча і те, й інше об’єктивно погір­шують їхнє тяжке становище.

Здійснювана нині глобалізація, особливо економічна, ста­новить, власне кажучи, форму неоліберальної моделі розвит­ку. Прихильники цієї моделі переконують, що сучасні техно­логії дають змогу безмежно накопичувати багатства і задоволь­няти постійно зростаючі людські потреби. А це має призвести до гомогенізації всіх суспільств незалежно від їхнього історич­ного минулого і культурної спадщини. Усі країни, що здійсню­ють економічну модернізацію на основі ліберальних цінностей, будуть все більше походити одна на одну, зближатися за допо­могою світового ринку і поширення універсальної споживчої культури. Головною рушійною силою як у розвитку кожної країни, так і в процесі глобалізації, на їхню думку, виступає конкуренція.

Найбільш послідовним провідником неоліберальної еконо­мічної ідеології стали Сполучені Штати Америки. Ця ідеологія насправді спрямована на максимальне загострення глобальної конкуренції і звільнення її від усіх регулюючих пут, на “вскри- вання” національних економік, на створення найкращих умов дійсно сильним гравцям на міжнародній арені. Найпотужні­шим із них нині є США. На їхню частку припадає 1/5 світового ВВП. На сьогодні вони володіють майже 50 % світового ринку в багатьох галузях промисловості. Більше половини ділової активності у світі контролюється Америкою або ж здійснюєть­ся під її впливом. Сильну дію вона справляє на політику таких міжнародних інститутів, як МВФ, Світовий банк. Штати знач­но випереджають всі інші держави за розмірами і могутністю економіки, ефективністю ринків капіталу і є лідером з вели­чезним відривом у торгівлі в Інтернеті. За ними — першість у розвитку інформаційних і комунікативних технологій в ціло­му, у науково-технічній сфері. їхня валюта стала основною розрахунковою одиницею міжнародних торгових і валютно- фінансових операцій. В умовах зростаючої конкуренції у світі це дає їм великі переваги. Сполучені Штати є базою діяльності більшості великих THK, центром системи військово-політич­них блоків. Війська CIIIA знаходяться в 120 країнах світу, а в 45 країнах вони мають стаціонарні бази. Весь світ поділений на п’ять військових командувань.

Г. Кіссінджер прямо заявив, що глобалізація — просто інша назва просування інтересів США у світі. Б. Клінтон був ще ла- конічнішим: “Глобалізація — це Америка”. Інші політичні діячі менш відверті і стверджують, що історичною місією Аме­рики є “несення демократії світу”. Для забезпечення виконан­ня місії висунуто концепцію “гуманітарної інтервенції”. Від­повідно до цієї концепції, на сучасному етапі глобалізації в США й інших найбільш демократичних держав є не тільки пра­во, але і моральний обов’язок уважно стежити за станом справ в інших, “менш демократичних”, країнах і за необхідності втручатися в їхні справи, у тому числі із застосуванням зброй­ної сили і не чекаючи санкцій Ради Безпеки ООН. Прикладом таких дій можуть слугувати війни CIIIA в Афганістані та Іраку (хоча в обох випадках свою роль зіграли й інші обставини).

Обидві країни належать до категорії таких, що розвива­ються, іншими словами, нерозвинених країн. Чи можуть подібні держави витримати глобальну конкуренцію, особливо з сильнішими суперниками? У їхній внутрішній політиці пе­ремішана маса позитивних і негативних моментів. Однак усклад­неність їх адаптації до сучасних умов багато в чому обумовлена політикою розвинених країн, а також підконтрольних їм між­народних організацій, таких як МВФ, СОТ, Світовий банк. Призначення цих організацій полягає у підтримці фінансової стабільності у світовій економіці і безперебійному розвиткові світогосподарських відносин, а також у сприянні підйому від­сталих країн. Насправді в політиці зазначених організацій найчастіше виявляється, з одного боку, недостатнє знання спе­цифіки тієї чи іншої країни, елементарні прорахунки у вико­нанні покладених завдань. З іншого боку, позначаються ідео­логічні і політичні пристрасті тих людей, які повинні готувати і приймати рішення, що стосуються долі цілих країн і навіть регіонів. Найчастіше вони визначаються лінією на ринковий фундаменталізм і політикою подвійних стандартів. Яскравим прикладом тому може бути становище на світових ринках. За даними ООН, через різні перешкоди й обмеження на шляху ек­спорту своєї продукції країни, що розвиваються, щорічно втра­чають до 700 млрд доларів. Це набагато перевищує загальний обсяг іноземних інвестицій у відсталі країни. На кінець XX ст. обсяг урядової допомоги бідним країнам скоротився з 60 до 55 млрд доларів на рік. Вдвічі більше, близько 100 млрд, надхо­дить приватними каналами. Найбільш щедрими є Данія, Гол­ландія, Швеція, найбільш скупими — Сполучені Штати.

Як показав історичний досвід другої половини XX ст., ак­тивізація фінансових інвестицій у країни, що розвиваються, найчастіше не давала позитивного результату. Або ж гроші потрапляли у розпорядження корумпованої чи некомпетент­ної влади, або ж спрямовувалися на формування господарської системи, не здатної розвиватися самостійно і постійно потребу­ючої додаткового інвестиційного підживлення. Ситуація по­гіршується тією обставиною, що в багатьох країнах ще не закін­чилася фаза індустріалізації, а на неї накладається нова хвиля, що йде з Заходу, — постіндустріалізації. Багато країн, що роз­виваються, навіть ті, котрі домоглися успіхів у наздоганяючій модернізації, виявилися нездатними дати адекватну відповідь на цей “виклик”. Одним із найбільш важливих проявів інфор­маційного суспільства є виникнення і розвиток якісно нових технологій, названих “мегатехнологіями”. До таких техноло­гій належать всі можливі варіанти реалізації ідеї мережевого комп ’ ютера, а також системи глобального зв ’ язку на комп ’ ютер- ній основі, багато технологій впливу на суспільну й індивіду­альну свідомість людей та інші. Ці технології роблять розрив між найбільш і найменш розвинутими країнами нездоланним. Відсталі країни, навіть якщо вони спроможні скористатися та­кими технологіями, власних не мають і тому залежні від розробників. Отже, можливість успішної конкуренції на гло­бальному рівні для них виключена. Саме протиріччя між “ін­формаційним співтовариством” та іншим світом є базовим про­тиріччям епохи глобалізації. Глобалізація, що сприяє розвит­ку науки і техніки, посилює розрив між технологічно розвине­ними і технологічно відсталими країнами. Розрив збільшуєть­ся і переборювати його все складніше, якщо взагалі можливо.

Країни, що розвиваються, не можуть запропонувати Заходу свої товари (за винятком сировинних) чи технологічні досяг­нення. Єдиним їхнім надбанням залишилася самобутня куль­тура, що переноситься разом з міграційними потоками в на­прямку країн розвинутих. Міграційні потоки під впливом гло­балізації серйозно збільшилися. Приміром, якщо на початку 1970-х років у Західній Європі проживало приблизно 300 ти­сяч неєвропейців, то в 2005 р. — уже приблизно 22 млн. Це явище вже одержало назву “зворотної глобалізації”. Назву можна тлумачити не тільки в аспекті спрямованості руху по­токів переселенців. Можна побачити “зворотний результат” від впливу інформаційної революції на весь світ. Як уже зазна­чалося, велика частина його населення десятиліттями жила у впевненості, що усі живуть також важко і бідно. Однак засоби масової інформації, особливо телебачення, показали зовсім іншу картину. І люди потягнулися туди, де життя виглядає на­багато привабливішим, ніж на їхній батьківщині. Це сприяло, з одного боку, вдосконаленню транспортних засобів, а з іншо­го — ліберальному імміграційному законодавству. У свій час воно виходило з проблем, викликаних нестачею робочих рук в умовах сприятливої економічної кон’юнктури.

Однак постіндустріалізація і глобалізація внесли істотні ко­рективи не тільки в економіку, а й у соціальну сферу самих роз­винутих країн. Впровадження нових технологій призвело до скорочення робочих місць у промисловості. Висока ціна робо­чої сили послабила конкурентоспроможність деяких життєво важливих галузей. їхня продукція стала витіснятися товара­ми, зробленими країнами, що модернізувалися, але де зберегла­ся традиційно дешева ціна робочої сили. Місцевий капітал та­кож став переміщатися в такі країни. Інвестиції в економіку своїх країн помітно скоротилися, скоротилося виробництво і, відповідно, ще меншим стало число робочих місць. Криза зай­нятості з особливою силою позначається на молоді й жінках.

Окремо варто сказати про тендерний аспект глобалізації. Його характеризують такі процеси: зростання чисельності жі­нок, інтегрованих в економіку, але на гірших, ніж чоловіки, умовах; маргіналізація жіночої робочої сили; збільшення ро­бочого навантаження на жінок; можливості участі жінок у політичному і соціальному житті водночас розширюються й обмежуються. Викликані глобалізацією зміни у структурі зай­нятості нині сприяють участі жінок у найманій праці, що в де­якій мірі дає їм економічну незалежність. Водночас у більшості країн жінки продовжують нести “подвійний тягар” турбот, що поступово стає для них непосильною ношею^[CDXLVII].

Жорсткі умови, пов’язані з необхідністю адаптації до гло­балізації, постіндустріалізму та їхніх наслідків, відбиваються на жінках вдвічі тяжче. Незважаючи на зміни, що відбувають­ся в навколишньому світі, жінки несуть відповідальність за за­безпечення домогосподарства всіма умовами його життєдіяль­ності — від харчування до турботи про здоров’я всіх членів ро­дини. Скорочення державного субсидування соціальних про­грам на жінках позначається більшою мірою, ніж на чолові­ках. У кризові часи жінки більше піддаються домашньому на­сильству. Все це пов’язано з гендерною дискримінацією, а та­кож з нерівністю в економічному житті. Негативи тих змін, що відбуваються у сфері зайнятості під впливом постіндустріалі- зації та глобалізації, найбільш відчуваються жінками, молод­дю, особами старшого віку, а також мігрантами.

Не можна сказати, що їх не відчувають інші. Глобалізація небачено посилює в житті конкуренцію і нестабільність. У лю­дей і держав постійно присутній страх того, що конкуренти мо­жуть випередити їх у будь-який момент, що їхнє робоче місце і благополуччя можуть бути раптово загублені внаслідок полі­тичних, технологічних та інших впливів, які відбуваються під дією ринкових сил. Швидкість, з якою відбуваються техноло­гічні прориви, раптово перетворює нещодавнє новітнє досяг­нення в застаріле і непотрібне. А країна, яка вражала всіх свої­ми успіхами, може виявитися у стані затяжної системної кри­зи. Американський дослідник М. Мандельбаум пише, що якщо “холодну” війну можна порівняти зі спортом, то вона нагадува­ла б японську боротьбу сумо, у якій два важковаговики вико­нують різні ритуали, тупцюють на місці, але не вступають у контакт до кінця бою, коли після короткої сутички один з них виявляється за рингом, але при цьому нікого не вбивають. Гло­балізацію він порівнює з бігом на стометрівку, що повторюєть­ся знову і знову. Не важливо, скільки разів була здобута пере­мога. Бігти треба щодня. І програна одна сота частка секунди рівносильна програній цілій годині.

Суть глобалізації, можливо, не настільки явна, полягає у зростаючій взаємозалежності всіх суспільств, як більш розви­нутих, так і менш. Розрив, що збільшується між ними, є одно­часно зростаючою загрозою усьому людству. “Золотий міль­ярд” не хоче думати про те, що його благополуччя може бути розтоптано п’ятьма іншими мільярдами. Віра у свою силу не дає зрозуміти просту істину: “Не кривдьте слабких, їх занадто багато”. І вони по-різному можуть реагувати на нинішню не­справедливість нерівності, що збільшується глобалізацією. В останні десятиліття чітко дали про себе знати два варіанти ре­акції: антиглобалізм¹ і релігійний фундаменталізм.

Склад антиглобалістського руху є надзвичайно різнорід­ним. Не менш різні його оцінки. Найпоширенішою є думка, яка вважає антиглобалістів бешкетуючими елементами, які влаштовують дебоші під час самітів головних міжнародних ак­торів сучасності. Інша думка розглядає їх як нових “луддитів”^{[CDXLVIII] [CDXLIX], які намагаються запобігти розвитку незворотних глобалізацій- них процесів. Однак при цьому визнається, що антиглобалізм “як мінімум дав привід і стимули для пошуків дієвих альтер­натив імперському глобалізму, який проповідується впливо­вими колами США, організаціями і структурами на кшталт МВФ, СОТ, ТНК”. Третя думка головною в цьому русі вважає заздрість громадян і відсталих, і розвинених країн до представ­ників еліти “інформаційного суспільства”, що все більше відо­кремлюється від них. Разом із тим існують й інші оцінки.}

Ідейно-політична система антиглобалізму дуже широко ін­терпретується організаціями і групами, які беруть участь у ньому. Узагальнюючи, можна виділити два основних напря­ми. Перший — це повне неприйняття глобалізації як об’єктив­ного і закономірного етапу історії людства, явища, що прийш­ло з Заходу і пов’язаного з розвитком НТП капіталізму. Дру-

гий — критика окремих тенденцій в процесах глобалізації, методів, використовуваних суб’єктами цих процесів, напрям­ків, що ними задаються. Якщо представників першого напря­му доречно називати “антиглобалистами”, то другого — “аль- терглобалістами”. Вони не заперечують об’єктивності інтегра­ції сучасного світу, однак не приймають негативних наслідків нинішньої моделі її здійснення. Вони виступають за альтерна­тивну глобалізацію — іншу, ніж та, котру здійснюють центри наднаціональної фінансово-економічної влади. Рухи, близькі до першого напряму, більше представлені в країнах, що розви­ваються, до другого — у розвинених. Понад 3/4 відповідних організацій виникли і знаходяться в державах саме такого типу. Типовий портрет активістів керівної ланки неурядових організацій, що становлять головну силу руху, виглядає так. Найчастіше це чоловіки (хоча частка жінок у русі постійно збільшується: у 1992 р. — 12,5 %, у 2000 р. — 28,7 %), які мають високий рівень освіти (2/3 закінчили університет, а 49,1% продовжили навчання і після одержання диплома), при­чому небідні. Країни, де вони проживають, займають верхні рядки в таблицях світових оглядів ціннісних орієнтацій за та­кими параметрами, як толерантність і альтруїзм (постматері- альні цінності).

Роком виникнення руху вважається 1996 р., коли на тери­торії мексиканського штату Ч’япас, контрольованого повс­танцями, відбулася перша всесвітня зустріч супротивників глобалізації, яка приносить вигоди THK і лиха — народам країн, що розвиваються. Свою “наочність” виступи супротив­ників глобалізації набули зі стотисячною маніфестацією в Сіетлі в 1999 р., що зірвала міністерську конференцію COT^[CDL]. Виступи антиглобалістів часто носять масовий характер. Нап­риклад, у заключній антивоєнній маніфестації у Флоренції в листопаді 2002 р. взяло участь майже півмільйона людей. Тоді ж там працював Європейський соціальний форум, у 400 семі­нарах якого взяли участь представники 500 різних організа­цій з більш ніж 100 країн. Ця статистика відбиває широкий соціальний і політико-ідеологічний склад руху. Від самого по­чатку в ньому активну роль відіграють “зелені” різних країн і відтінків (від борців проти хижацького ставлення до природи, до пропагандистів “здорового харчування”). Від витоків руху в ньому бере участь “Вія кампесіна” — організація безземель­ного селянства, що виникла спочатку в Мексиці, а нині має філії в 60 країнах з чисельністю зареєстрованих членів, що пе­ревищила 50 млн. Важливу роль виконують організації, що домагаються реальних заходів допомоги відсталим країнам (наприклад, “Ювілей 2000” — за списання боргів найбідніших країн). Своє місце зайняли численні організації захисту громадянських прав (феміністські, молодіжні, боротьби про­ти расової дискримінації, захисту прав споживачів і т. ін. Од­нією з найвідоміших є правозахисна асоціація “Міжнародна амністія”, яка налічує більше 1 млн постійних членів і співчу­ваючих у 140 країнах). Треба також додати більш-менш полі- тизовані течії й організації, переважно лівого спрямування (антивоєнні, антиавторитарні, анархістські, такі, що відстою­ють права меншин, та інші). Все більшу участь у русі беруть профспілки. Новим компонентом став рух за Інтернет, “віль­ний від прав власності на програмне забезпечення”. До речі, саме Інтернет значною мірою уможливив настільки масову участь різнорідних груп у русі, що демонструє значні здібності до самоорганізації. Парадокс полягає в тому, що сам Інтернет є одним із базових елементів глобалізації. Тепер же він вико­ристовується як засіб боротьби проти неї ж (точніше, проти сучасної її форми втілення). Маються на увазі не тільки ши­рокі можливості комунікації учасників, але і комп’ютерні атаки на своїх супротивників.

Арсенал засобів боротьби анти/альтерглобалістів дуже ши­рокий. У ньому також використовуються маніфестації, демон­страції, марші протесту, пікетування, бойкоти, газетні викрит­тя та інші акції. Часом використовуються звернення до офіцій­ного правосуддя. Показовим прикладом може служити спільна ініціатива американської профспілки швейників і декількох правозахисних організацій СІНА. Вони домоглися порушення судового процесу проти 18 THK, що розмістили свої підприєм­ства на Маріанських островах у західній частині Тихого океа­ну. Ця територія є протекторатом Сполучених Штатів. Тому американському федеральному суду довелося прийняти позо­ви, у яких найбільші будинки мод (“Донна Каран”, “Дж. Кр’ю” та інші) обвинувачувалися у порушенні законів, що забороня­ють примусову працю, перевищення рівня понаднормових го- дин роботи і т. ін. Були також висунуті обвинувачення в поши­ренні хибної реклами (на ярликах продукції вказувалося, що вона “зроблена на підприємствах, вільних від потогінних си­стем”), що також карається законом. Рішення суду зачіпали інтереси ЗО тис. працівників швейних фабрик. В основному це були жінки з Китаю, Філіппін і Бангладеш, які перебували у становищі напівкріпачок. Після винесення вироків фірми були змушені піти на компенсаційні виплати і моніторинг^[CDLI] умов праці на своїх підприємствах. Правозахисники-альтергло- балісти також висловили намір провести процеси проти мага­зинів, які займаються збутом швейної продукції, виробленої з порушеннями трудового законодавства. У розвинутих країнах до подібних речей ставляться дуже серйозно. Британський до­слідник Р. Коув констатував: “Корпорації, що завдають шкоду навколишньому середовищу, що погано поводяться зі своїми працівниками, що вступають у змову з військовими диктату­рами, стикаються у своїй повсякденній діяльності зі зростаю­чими труднощами... Для все більшого числа компаній ризик втрати репутації здається не менш вагомим, ніж ризик пожежі або іншої фізичної катастрофи”.

Протестуючи проти глобалізації в її нинішньому вигляді, альтерглобалісти прихильні до традиційної гуманітарної сис­теми цінностей, заснованій на гуманістичних ідеалах, уявлен­нях про необхідність солідарності і прагненні до справедли­вості. Однак саме у цих піднесених мотивах руху криється най­більш серйозна суперечність боротьби за подолання нерівності між розвиненими і нерозвиненими країнами, обумовлене внутрішньою суперечливістю “модернізації, яка підштов­хується”. “При найкращих намірах проголошувані на Півночі гасла захисту прав жителів — і особливо трудящих Півдня — можуть часом істотно розходитися з першочерговими інтереса­ми останніх, — визнають керівники Глобального альянсу — міжнародної організації, що займається таким захистом. — Скажімо, кампанія проти над експлуатації тубільної робочої сили швидше спонукає фірму згорнути виробництво, ніж зму­сить її змінити свою практику; навіть якщо трудящі цього під­приємства хочуть поліпшити своє становище, це буде означати для них втрату роботи, якої вони страшенно потребують. Дійс­но, як показують проведені дослідження, пріоритети жертв по­тогінних систем не завжди збігаються з вимогами північних демонстрантів”. У реальному житті виникає безліч питань, на які дуже не просто дати однозначну відповідь. Наприклад: чи повинна родина бідняків у якому-небудь африканському місті вмирати з голоду, втративши заробіток своєї дванадцятирічної дитини в результаті протестів європейських демонстрантів про­ти експлуатації дитячої праці? Або: хто може вимагати від жи­телів тубільного села не вирубувати ліс, якщо продаж дров або заготівля деревини є для них єдиним джерелом прибутку? Спираючись на розуміння західного раціоналізму, можна лег­ко перейти межу, що відокремлює благі наміри від логіки ко­лонізаторів, які вважали, що “несуть цивілізацію дикунам”.

Іншим варіантом реакції на глобалізацію є активізація релігійного фундаменталізму, а також націоналізму. У цих течіях відбивається прагнення людей зберегти ідентичність, протидіяти руйнуванню своєї віри, традицій, культури з боку агресивного проникнення чужих віянь. За умов, коли руйнуєть­ся звичний світ, об’єднання навколо первинних джерел іден­тичності, якими є приналежність до певної віри й етнічної гру­пи, допомагає деяким людям знайти ґрунт під ногами. Інші люди використовують ці настрої з метою утвердження і зміц­нення своєї влади. Як вже говорилося, першим масовим висту­пом проти глобалізації прийнято вважати демонстрації в Сіет- лі. Однак вони тільки показали, що боротьба проти негативів глобалізації поширилася на зону “золотого мільярда”.

Насправді першим могутнім антиглобалістським рухом можна вважати “ісламську революцію” в Ірані кінця 70-х років минулого століття. Як уже згадувалося, вона стала відповіддю на “білу революцію”, яку намагався здійснити шахський ре­жим. Ті заходи, що проводилися, власне кажучи, були варіан­том модернізації країни на західний манер. Деякі з них приве­ли до позитивних результатів (підвищення рівня освіти, поява нових галузей промисловості і т. ін.). Однак набагато істотні­шою була втрата, заподіяна традиційним формам існування мільйонів людей^[CDLII]. їхнє обурення було використано ісламськи­ми муллами. Вплив останніх підривався “білою революцією” в усіх аспектах. В економічному — відбиралися землі, у полі­тичному — світська влада намагалася послабити релігійний контроль, у юридичному — право могло бути відокремлене від шаріату, в ідеологічному — модернізація могла підірвати доти незаперечну духовну владу над паствою. Під орудою аятолли Хомейні шах був вигнаний із країни, усі нововведення про­кляті й відкинуті. Іран був проголошений ісламською респуб­лікою і відкинутий на десятиліття назад. Однак згодом, про­йшовши через війну з Іраком, країна прийшла в стан спокою^[CDLIII]. Традиції були відновлені.

Цього не можна сказати про стан справ в Іраку, куди була спрямована американська агресія, погано прикрита необхід­ністю “позбавити диктатора Саддама Хусейна зброї масового знищення”. Зброю не знайшли. Диктатора віддали під суд. Од­нак нав’язати місцевому населенню свої порядки окупантам не вдається. В історії траплялося не раз, що модернізаторами різ­ного характеру не враховувався такий фактор, як масова свідо­мість, що історично склалася. А вона визначає побутове і су­спільне поводження мільйонів людей. Вона є надзвичайно складною структурою, що характеризується багатошаровістю і значною інерційністю. Цього не враховують і американці. Політики і вояки не усвідомлюють, якою сильною є протидія ісламського світу спробам його вестернізувати. Ісламський фундаменталізм та ісламістський радикалізм, що часто набу­ває терористичних форм, будуть тільки наростати, яку б силу Америка не використовувала проти них. У сучасному радикаль­ному ісламістському русі деякі аналітики вбачають рух за гло­балізацію під прапорами ісламу.

Аналітики передбачають два варіанти еволюції глобаліза­ції. Перший варіант — збереження і посилення негативних тен­денцій глобалізації: домінування позицій розвинутих країн на чолі із США, нав’язування їхніх стандартів усьому світу, ігно­рування інтересів слаборозвинених країн, поглиблення прірви між “золотим” і “злиденним” мільярдами, загострення демо­графічної й екологічної ситуації у світі. Другий варіант — на­дання глобалізації демократичного і регульованого характеру, що припускає врахування інтересів як усього світового співто­вариства, так і окремих країн і народів. Такий варіант виклю­чає диктат і нав’язування волі сильних, припускає обмеження дії стихійних ринкових сил там, де вони можуть мати руйнівні соціально-економічні й екологічні наслідки. Він також при­пускає енергійні узгоджені зусилля задля подолання слабкого розвитку, бідності й убогості.

Однак у цій справі існує велика кількість складних проблем. Однією з них є наслідки впровадження західних стандартів у країнах, що розвиваються. Прикладом може бути використан­ня тут досягнень сучасної медицини. З одного боку, це дало змогу різко скоротити смертність, особливо дитячу. З іншого — призвело до демографічного вибуху, різкого збільшення чи­сельності населення, що, у свою чергу, загострило проблеми безробіття і забезпечення продовольством. Заклики розвине­них країн до введення контролю над народжуваністю були взяті в багнети більшістю лідерів держав, що розвиваються, оскільки це суперечить сформованим традиціям. Особливо не­обхідно підкреслити екологічні наслідки поширення західних стандартів споживання на інші країни.

У сучасному світі проблеми глобалізації й екології виявили­ся тісно переплетеними. Глобалізаційні процеси посилюють по­рушення рівноваги природних і суспільних систем, здатних призвести до вичерпання біоресурсного потенціалу планети. Зрозуміло, сучасна екологічна криза стала результатом дії ба­гатьох факторів. Вона також була одним з проявів кризи індус­тріального суспільства, розвиток якого багато в чому здій­снювався за рахунок зростаючих навантажень на природу. Під впливом господарської діяльності людини утворилися стабіль­ні негативні тенденції в зміні навколишнього середовища. Від­бувається деградація земель: збільшення ерозії (24—25 млрд т на рік), зниження родючості, нагромадження забруднень, пере­творення земель на пустелі (до початку нового століття посуш­ливі землі становили близько 40 % суходолу). Скорочуються площі лісів зі швидкістю 13 млн га на рік (відновлення лісів становить лише одну десяту зведеного). Відбувається ви­снаження озонового шару на 1—2 % у рік, збільшуються площі озонових дір. Швидко скорочується біорізномантність. Швид­кість зникнення біологічних видів у 100 разів вища, ніж будь- коли в минулому Землі. Зростає споживання біологічної про­дукції людиною: у середині передостаннього десятиліття XX ст. було спожито 40 % продукції суходолу, 25 % глобальної. До 2030 р. споживання зросте до 80—85 % продукції суходолу і до 50—60 % глобальної. Посилюється тенденція стихійних лих і техногенних аварій зі щорічним збільшенням їх кількості на 5—7%, збитків — на 5—10, кількості жертв — на 6— 12 %^[CDLIV]. У зв’язку з забрудненням довкілля і руйнуванням еколо­гічної ніші людини погіршується якість життя, зростає захво­рюваність (у тому числі генетичні відхилення). В країнах, що розвиваються, висока захворюваність і дитяча смертність є ре­зультатом нестачі продовольства і медичних послуг. В усьому світі, у тому числі в країнах “золотого мільярда”, — збільшен­ня числа генетичних, онкологічних, алергійних і психічних за­хворювань, зниження імунного статусу, пандемія СНІДу. В ре­зультаті поширення суперекотоксикантів наростають пору­шення ендокринної системи людини, що погіршують роботу мозку й інших життєво важливих органів і систем людини, а також її репродуктивну здатність. Людське неблагополучия в сучасному світі (економічне, соціальне, культурне, екологічне) призводить до патогенних мутацій, спадкових захворювань, тобто до змін генома. Розпад генома є глобальною загрозою, що по-різному виявляється в різних країнах, однак рівно небезпеч­ною для всіх. Наростання названих і неназваних проблем, за­грожуючи самому існуванню людства, відіграє істотну роль у посиленні взаємозалежності всіх країн і народів. Ці проблеми глобалізуються і більш-менш задовільне їх вирішення зале­жить від спільних зусиль усього світового співтовариства, що, у свою чергу, також виступає як прояв глобалізації.

Глобалізація — це об’єктивний фактор еволюції сучасного світу. Як і будь-яке інше явище, вона супроводжується як по­зитивними, так і негативними впливами на життєдіяльність населення окремих країн і регіонів. Кожне суспільство і со-

ціальна група запозичує із загальнолюдського досвіду тільки ті форми життя, які вони спроможні освоїти в межах своїх можливостей. З іншого боку, реакцією на глобалізацію є праг­нення співтовариств і окремих особистостей до збереження власної ідентичності. Поєднання потреб глобального економіч­ного розвитку з місцевим політичним і соціокультурним ан­туражем¹ одержало назву “глокалізації”. Це поняття означає зв’язок, єдність глобальних і локальних тенденцій розвитку^{[455] [456]. Глобалізація з її упором на наднаціональне викликає відповід­ну реакцію самоутвердження на рівні громад і регіонів. Від­повідно до своїх можливостей вони намагаються “осідлати” глобалізацію, повернути її собі на користь. Її не можна ігнору­вати або заперечувати.}

Повне заперечення глобалізації як об’єктивного явища не виправдане, оскільки призведе до втрати часу і можливостей. Світова економіка “винагороджує” переможців, які спромог­лися оснаститися необхідними засобами одержання вигод за нових умов, і карає переможених, які не встигли або не поба­жали пристосуватися до цих умов. Глобальна торгівля та ін­вестиції здатні вагомо сприяти економічному розвиткові. При тому, звичайно, успіхи та невдачі країни насамперед залежать від її власної робочої сили, власних інвестицій та якості де­ржавного управління. Органічне входження до світового про­стору потребує значних активів, насамперед інтелекту, фі­нансів, розвинутої системи комунікацій, інформаційного за­безпечення, передових технологій. Надійне становище у сучас­ному світі може забезпечити тільки інноваційний тип розвит­ку. Врахування зазначених обставин є дуже актуальним для тих країн, які нещодавно стали на шлях ринкової економіки, зокрема для України, бо тенденції сучасного світу її не мина­ють. Економічна ізоляція для України, як і для будь-якої ін­шої держави, неминуче загрожує втратою темпів економічного розвитку, технологічною стагнацією і поширенням бідності.

521

Література

Анилионис Г.П., Зотова Н.Н. Глобальный мир: единый и разделенный. Эволюция теорий глобализации. — M., 2005.

Бек У. Что такое глобализация?: Пер. с англ. — M., 2001.

Братилов О.В., ГорскийЮ.М., Делягин М.Г., Коваленко А.А. Практика глобализации: игры и правила новой эпохи. — M., 2000.

БузгалинА.В. Альтерглобализм как феномен современного мира // Полис. — 2003. — № 2.

Видоевич 3. Глобализация: хаотизация и конфликты в совре­менном мире // Социологические исследования. — 2005. — № 4.

Воронов І.О. Глобалізація і політика: реалії і перспективи соціальних трансформацій. — K., 2004.

Галкин AA. Глобализация и политические потрясения XXI века // Полис. — 2005. — № 4.

ГелдД. Глобалізація. — К., 2004.

Грани глобализации. Трудные вопросы современного разви­тия. — M., 2003.

Делягин М.Г. Мировой кризис: Общая теория глобализа­ции. — M., 2003.

Лютов AA. Антиглобалистское движение в конце 1990-х — начале 2000-х годов // США — Канада: Экономика. Политика. Культура. — 2005. — № 3.

Мартен Д. Метаморфози світу: Соціологія глобалізації: Пер. з фр. — K., 2005.

Многоликая глобализация / Под ред. П.Л. Бергера и С.П. Хантингтона: Пер. с англ. — M., 2004.

Сакович В. Антиглобалізм: стан і перспективи // Політич­ний менеджмент. — 2005. — № 1.

Соціально-економічна трансформація суспільства в умовах глобалізації. — Запоріжжя, 2003.

Стиглиц Дж. Глобализация: тревожные тенденции. — M., 2003.

Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы. — M.; К., 2002.

Фридман Я. Глобализация: развитые и развивающиеся стра­ны. — M., 2000.