Розділ 17 УКРАЇНА І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СВІТУ

Українське суспільство постраждало і продовжує стражда­ти через невизначеність програмного курсу перетворень. Од­ним із шляхів реформування було обрано модель МВФ, тобто ліберально-монетаристську. Ця модель не передбачає сильної ролі держави. Навпаки, все має відбуватися через ринкові ме­ханізми саморегулювання. “Проте ціна такого “саморегулю­вання”, — як вказує директор Інституту світової економіки і міжнародних відносин HAH України академік Ю. Пахомов, — надто висока — масовий відплив капіталу й “знеструмлення” економіки країни на першому етапі — етапі шокової лібера­лізації, яка завжди провокує гіперінфляцію; руйнування знач­ної частини національного індустріального потенціалу, не ка­жучи вже про науку, освіту, медицину і культуру, — на друго­му етапі, в ході грошово-фінансової стабілізації; млявий пере­біг розвитку з короткими піднесеннями й спадами, з доступом тільки другорядних іноземних інвестицій...

Причин невдалого прикладання моделі, розробленої інозем­ними фахівцями, чимало. Серед них на першому місці, воче­видь, те, що рекомендації здійснювалися без належного враху­вання специфіки умов їх реалізації. На другому місці — ті об­ставини, які пов’язані або з недоліками компетентності розроб­ників, або з їхніми прихованими планами втягти послаблену українську економіку у світ, який глобалізується за правила­ми Заходу. Показовим є те, що розвинені країни у власному ре­формуванні ніколи повністю тільки на монетаристський ін­струментарій не покладалися. Застосовувалися дозовано деякі його елементи у поєднанні з іншими підходами, які передбача­ли певну роль національної держави. Від негативів глобаліза­ції такі держави захищаються різними протекціоністськими заходами, заперечуючи таку можливість для менш розвинених країн, які теж бажають прилучитися до великої гри.

Хаотизація економічного і політичного життя, яка спричи­нилася в Україні, була також вигідною для правлячої еліти. Якщо історичний досвід Німеччини та інших країн, які успіш­но здолали кризові труднощі, показує важливість сприяння середньому і малому бізнесу, то інша ситуація — в Україні. Президент Центру економічного розвитку А. Пасхавер переко­наний, що основною причиною економічної нестабільності в країні є перешкода до вільного розвитку своєї діяльності міль­йонів самодіяльних, самодостатніх громадян, особливо пред­ставників малого і середнього бізнесу. Ця перешкода чиниться з боку політичного союзу пострадянської бюрократії і великих промислово-фінансових груп, які виникли у 1990-х роках внаслідок привласнення бюджетних коштів і монопольної рен­ти від видобування і перепродажу природних ресурсів. Від ре­зультатів розв’язання цієї суперечності, на його думку, зале­жить майбутнє України. Наразі важливо подолати успадкова­ну монополістичну концентрацію виробництва в ключових га­лузях промисловості і на багатьох ринках переважно через по­слаблення влади олігархів і через заохочення конкуренції. Тут важлива ефективність уряду та юридичних установ у забезпе­ченні дотримування конституційних основ та законів, які, у свою чергу, потребують вдосконалення.

Найвищим законодавчим органом України є Верховна Рада. Проте час від проголошення незалежності не дає підстав гово­рити про неї як про справжню захисницю інтересів народу, хоч кожний депутат в тому присягається. Так само поборниками гідного життя народу проголошують себе політичні партії, ре­презентовані в парламенті, або ті, чиї лідери хочуть туди по­трапити. Партійно-політичне життя в Україні багато в чому віддзеркалює загальносвітові тенденції. Зокрема партії, начебто, мають відстоювати інтереси певних соціальних верств населення, але такого немає. Нині прекрасні слова маскують реальність того, що ці організації виступають лише як інстру­менти політичної гри певної невеликої частки політикуму. Час масових політичних ідеологій минає — це світова тенденція. І переважна більшість населення України не бачить особливої різниці між ідеологіями основних суб’єктів політичної діяль­ності. Як свідчать соціологічні опитування, 80,1 % респонден­тів не можуть назвати відмінності між програмами провідних партій. 61,4 % опитаних людей вказали на те, що визначальним моментом в їхніх політичних симпатіях виступає особистість лідера партії. Тобто українське суспільство нині виявилося структурованим не за партійними ознаками, а за особистими симпатіями. За переконаннями багатьох, у країні діють не Пар­тія регіонів, Соціалістична партія або БЮТ, а групи В. Януко­вича, О. Мороза, Ю. Тимошенко та ін. Тобто зусилля політич­них об’єднань спрямовані не на популяризацію своїх програм і цілей, а окремих особистостей. А що станеться, якщо лідера буде з тих чи інших причин змінено? Чи голосуватимуть вибор­ці за таку партію? Майже кожний третій респондент (29,8 %) висловив сумнів у тому, що віддасть свій голос за обрану пар­тію, якщо лідер буде іншим.

Всі партії і політичні блоки проголошують головними свої­ми цілями забезпечення підвищення добробуту народу і гідно­го місця України у світі, наполягаючи на тому, що тільки вони це можуть зробити. Так повторюється кожного разу перед вибо­рами — президентськими, парламентськими, у місцеві органи самоуправління. Проте уважне вивчення їх програм, а потім спостереження за реальною діяльністю свідчать про нерозумін­ня ними того, що відбувається в сучасному світі й як це впли­ває на Україну. Найчастіше за тими чи іншими непослідовни­ми діями прослідковується політичний і бізнесовий егоїзм, прагнення скористатися моментом без відповідальності за на­слідки. Така позиція за сучасних умов є дуже небезпечною. І небезпека дуже швидко зростає, що зумовлюється жорсткими викликами з боку постмодернізації та глобалізації.

Україна значною мірою пройшла індустріальну стадію роз­витку у його соціалістичному варіанті. Проте на початку 90-х років минулого століття спочатку у складі CPCP, а потім як ок­рема держава, вона зіткнулася з кількома трансформаційними процесами і, відповідно, кризами, пов’язаними з ними. Пер­шою була криза індустріального суспільства. У розвинених країнах світу вона припала на 1970-ті роки. В CPCP була відсу­нена, по-перше, жорсткістю системи, по-друге, ізольованістю від решти світу, по-третє, надходженням величезних коштів за експорт сировини, насамперед нафти. Всі індустріальні краї­ни, які у цій кризі переходили до початку постіндустріалізму, не минули стагнації, інфляції та інших негараздів. Проте від­бувалися структурна перебудова економіки на базі інформа­ційних технологій і збільшення обсягу сфери послуг. Це дало змогу поступово здолати складності перехідного періоду і ви­йти на новий суспільний щабель.

Для колишнього Радянського Союзу структурна криза при­пала на 90-ті роки. Падіння багатьох традиційних секторів ін­дустріальної економіки, що було закономірним з погляду не­відповідності новим часам, дехто оцінював як деіндустріаліза- цію, втрату завойованих соціалізмом індустріальних висот. Проблеми, пов’язані із наявністю застарілих¹ гігантських ви­робництв, які поглинають величезну кількість енергоносіїв та сировини, отруюють довкілля і чия ефективність є дуже про­блематичною за сучасних умов, існують досі. З цим пов’язано безліч проблем економічного, соціального, екологічного, де­мографічного характеру, які мають тенденцію до загострення. Як вказує академік HAH України М. Згуровський, Україна вже практично вичерпала себе як країна — постачальниця дешевої робочої сили з переважно низькотехнологічною, енерговитрат- ною промисловістю. П’ятнадцятирічний шлях у цьому напрям­ку відкинув Україну на 106-те місце з 180 членів МВФ за за­можністю (ВВП на душу населення не перевищує 1366 дол.). За цим самим показником більшість постсоціалістичних країн, які почали свій ринковий розвиток з таких самих стартових по­зицій, як і Україна, сьогодні вирвалися далеко вперед. Так, Польща випередила її у 4,6 раза (52-ге місце, 6344 дол.), Сло­ваччина — в 5,5 раза (49-те місце, 7603 дол.), Естонія — в 6,2 раза (47-ме місце, 8473 дол.), Угорщина — в 7,5 раза (42-ге міс­це, 10 233 дол.), Чехія — в 7,7 раза (39-те місце, 10 485 дол.)^{[464] [465].}

Друга криза — це криза комуністичної системи, що сама по собі є дуже складним явищем. Серед інших його складових можна виокремити унікальність переходу від тотально одер- жавленої економіки до ринкової. Найскладнішою була транс­формація власності і соціальне розшарування, пов’язане з нею. Звичайно, такі перетворення відбувалися не тільки на терені колишнього CPCP. Раніше вони почалися у його колишніх со­юзників зі світової соціалістичної системи. Проте там вони не набували таких болісних форм. Ментально вони сприймалися легше, бо час існування соціалізму в тих країнах був набагато коротшим, ніж в Радянському Союзі. Старше покоління пам’я­тало ті часи, коли був інший лад життя. А молода генерація була краще обізнана стосовно способу життя в несоціалістич- них країнах і не мала заперечень проти нього для себе. На сьо­годні можна вважати, що посткомуністичну кризу значною мі­рою подолано. Покінчено з найголовнішими елементами, які складали комуністичну систему: тоталітарною владою, моно­полією державної власності на засоби виробництва, економі­кою дефіциту. Але, з іншого боку, складні структурні та макро- економічні проблеми продовжують існувати в житті посткому­ністичних країн, зокрема України. Вони зумовлюються не тільки спадщиною комунізму, але й потребами виходу з кризи індустріального суспільства, яка ускладнюється процесами су­часної глобалізації.

У свій час комунізм занепав через нездатність відповісти на виклик постіндустріалізму через політичну та інформаційну закритість, державний інформаційний контроль, відсутність ринку та обмеження дійсно вільного творчого розвитку особис­тості. У посткомуністичну добу ці обмеження були зняті. Але які перспективи подальшого розвитку України? Є два варі­анти, які умовно називають “песимістичним” та “оптимістич­ним”. Перший наполягає на тому, що можливості для швидко­го входження до кола постіндустріальних держав для неї пов­ністю відсутні. Тому слід прагнути того, щоб стати розвиненою індустріальною державою, як значна кількість інших держав світу. Проте, як показав історичний досвід повоєнних часів, становлення інформаційного суспільства у розвинених краї­нах (країнах Центру) знецінює індустріальну працю та індуст­ріальне виробництво на напівпериферії, призводить до втрати її конкурентоспроможності на світовому ринку. Прямим на­слідком такого знецінення є відплив капіталу з економік, що розвиваються. Традиційні методи державного регулювання не можуть адекватно вирішувати проблеми, породжені новітніми часами. Другий варіант орієнтує на набуття здатності наздо­гнати постіндустріальні країни. Прибічники цього варіанта вважають вступ людства до ери постіндустріалізму для Украї­ни другим після здобуття незалежності унікальним доленосним шансом у новітній історії досягти успіху у побудові національ­ної економіки, усього суспільства, що відповідає вимогам су­часності.

Якщо Україна не бажає знову залишитися на узбіччі загаль­ного поступу людства, вона повинна брати до уваги його про­відні тенденції. Проблема полягає у тому, як саме розвивати­ся? Яким шляхом йти, аби оволодіти постіндустріальними цінностями? Наскільки суттєвими виявляються культурні, іс­торичні, соціально-психологічні особливості країни для вибо­ру стратегії внутрішнього розвитку? Якою стане та нова систе­ма міжнародних відносин, в рамках якої будуть реалізовувати­ся її національно-державні інтереси? Насправді питання поля­гає у тому, чи зможе інтелектуальна еліта запропонувати опти­мальний набір засобів та методів суспільного перетворення. І чи будуть спроможні правлячі кола їх реалізувати. За рейтин­гом OOH стосовно стану К-супільства, або “суспільства, засно­ваного на знаннях”, Україна посідає 40-ве місце серед 191 краї­ни світу. Проте мета створення нового суспільства ніколи не висувалася державою (82-ге місце із 104 країн світу за важ­ливістю для уряду цього напрямку). Непростим є питання сто­совно ціни, яку доведеться сплатити суспільству за постіндуст- ріальну модернізацію, звісно, якщо вона відбудеться. Надзви­чайно велике значення також має готовність суспільства до запровадження нового типу суспільного розвитку^[466].

Так сталося, що процеси, які відбуваються останнім часом в Україні, відсунули на задній план суспільної свідомості розу­міння самої сутності постіндустріальної модернізації краї­ни. Така модернізація вимагає зосередження спільних зусиль на таких вирішальних напрямках:

— всебічному розвиткові науки і якнайширшому впрова­дженні її здобутків у різних сферах життя. Оскільки головним ресурсом постіндустріального суспільства є людський капітал, найголовнішу увагу слід звернути на всіляке покращення умов життя і діяльності людей. Звідси випливає необхідність всебіч­ного розвитку освіти та охорони здоров’я, постійного підвищен­ня кваліфікації (у новому розумінні слова) працюючих. Усе це сприяє формуванню та розвитку вміння людей жити і працю­вати у новому технологічному укладі постіндустріалізму, ко­ристуватися досягненнями сучасного інформаційного світу і брати участь у його розвиткові та удосконаленні;

— повному технічному і технологічному переозброєнні еко­номіки з одночасною її структурною перебудовою відповідно до вимог постіндустріального типу виробнитцва;

— диверсифікації форм власності та організації їх продук­тивної співпраці на базі соціально орієнтованої ринкової еко­номіки;

— у процесі подолання криз поступовому зменшенні втру­чання держави в економіку і створенні нею умов для функціо­нування механізмів економічної саморегуляції;

— демілітаризації всього життя суспільства і держави, ре­формуванні збройних сил відповідно до сучасних умов.

Звичайно, все це дуже складні завдання. Проте загальний напрямок розвитку світу спрямований у бік ускладнення. Кон­центрація на простих завданнях для країни є запорукою незво- ротного відставання і перетворення на “випалену землю”, тоб­то остаточно безперспективну в конкурентній боротьбі. Конку­рентоспроможні лише такі економіки і робоча сила, які мають високу складність виробництва і праці. Тобто, фігурально ка­жучи, Україна може вижити, тільки використовуючи свій ро­зум для розв’язання складних проблем новітніх часів. Проте на теренах колишнього Радянського Союзу, а особливо в Украї­ні, вже півтора десятка років відбувається унікальний для су­часного світу процес знищення інтелекту суспільства та його науково-технологічного потенціалу. Це відбувається всупереч досвіду таких країн, як Південна Корея, Китай, Малайзія таін., які з дуже відсталих протягом порівняно незначного часу пере­творилися на потужних гравців сучасного світу. Серед найваж­ливіших причин їхніх успіхів — прорив до високих знань та новітніх технологій¹.

Українська наука у XX ст. продемонструвала неабиякі мож­ливості розвитку і успіхів. Варто згадати деякі досягнення, що ілюструють її роль у минулому і визначають потенціал для май­бутнього. Так перший цифровий комп’ютер у континентальній Європі було розроблено і створено в одному з найбільших світо­вих центрів комп’ютерних досліджень — Інституті кібернети­ки Глушкова у Києві. Найпершу контрольовану ядерну реак­цію у континентальній Європі було здійснено у Харківському фізико-технічному інституті. Найбільша у світі ракетна конс­трукторська установа і підприємство з виробництва ракет — “Південне” (раніше “Южное”). Конструкторське бюро і завод у Дніпропетровську — були відповідальними за розробку і ви­робництво більш ніж половини радянських космічних і військо­вих ракетних систем. Навіть сьогодні тільки близько десяти країн світу спроможні розробляти і створювати власні ракетні системи^{[467] [468]. Видатними і визнаними у світі є здобутки українсько­го літакобудування. Серед них і найбільший літак у світі — гі­гантський Ан-225 “Мрія”, і невеликий Ан-2, призначений пра­цювати у несприятливих умовах та віддалених північних ра­йонах. Головним світовим центром досліджень проблем зварю­вання вважається Інститут ім. Є. Патона у Києві, де були за­пропоновані найрізноманітніші технології — від космічних до хірургічних. Наведені приклади обіймають лише кілька галу­зей наукових досліджень, де українські вчені мають здобутки світового рівня. Проте дуже часто все це тримається на їх влас­ному ентузіазмі1.}

Бюджетні витрати на науку за роки незалежності скоротили­ся більш ніж у ЗО разів і до 2004 р. не піднімалися вище 0,4 % ВВП. Від 2004 р. вони становили 1,7 %. Для порівняння: анало­гічні витрати в США становлять 3,8 %, у Швеції — 3,6, у Ні­меччині — 3,5, у Фінляндії — 3,4, в Ісландії — 3,1 % їхніх ВВП, які є набагато більшими, ніж український. Витрати на іннова­ції в Україні у 2005 р. становили 0,95 % ВВП. За інноваційним індексом на 2005 р. Україна — на 38-му місці зі 100 країн світу. Цей індекс характеризує рівень взаємодії науки і бізнесу, а та­кож швидкість запровадження наукових розробок в економіку. Світовими лідерами у запровадженні інновацій є Сполучені Штати Америки, Тайвань, Фінляндія, Швеція та Японія. В Ук­раїні попит бізнесу на винаходи поки що не складається. Не можна сказати, що винахідники не працюють. За період з 1992 р. до 1 вересня 2005 р. в країні було зареєстровано 150 253 охорон­них документи на об’єкти промислової власності. Це — немало, серед них багато винаходів світового рівня, які могли б значно поліпшити стан справ у багатьох галузях. Проте, як вже зазна­чалося, українська еліта не зацікавлена у підтримці вітчизня­ної науки. їй байдуже, що найближчим часом, за словами ук­раїнського академіка В. Кордюма, світ поділиться на тих, хто зможе розвивати науку, і, відповідно, тих, хто не зможе. Остан­ні будуть жити, але при цьому лише плавити сталь або сіяти хліб. Деякі можновладці, здається, впевнені, що наявних капі­талів на життя не тільки своє, але й онуків, вистачить. Інші бу­дуть продовжувати вичавлювати кошти з того ж самого виплав­ляння сталі. Треті робити бізнес з політики й т. ін. Така позиція

¹ Для багатьох вчених наукова діяльність перетворилася на хобі. Приховане безробіття у науці сягає 90 %. Протягом останніх 10 років чисельність наукових співробітників скоротилася в 2 рази. Понад 6 тисяч українських докторів і кандидатів наук емігрували за кор­дон, зокрема у США, Росію, Ізраїль, Німеччину. Понад 90 тис. фахів­ців з вищою освітою щорічно виїздять з України на заробітки. Типо­вим стало перетворення не тільки молодших, але й старших наукових співробітників на торговців на ринках.

не відповідає спільним інтересам в часи, ускладнені кризами, постіндустріалізмом та глобалізацією.

Однією з переваг теперішнього становища України є мож­ливість не робити власних помилок, а скористатися досвідом інших, звичайно уникаючи сліпого копіювання. Потенційні проривні ніші існують і для України, які можуть допомогти їй знайти своє місце на світовому ринку й забезпечити довгостро­кове зростання добробуту її громадян. Україна входить до п’ятірки країн, які мають найновітніші технології у літакобу­дуванні. Саме тут збудовано найбільший у світі вантажний лі­так Ан-124-100 “Руслан”. Значні перспективи має вітчизняне суднобудування, особливо у створенні танкерів з подвійним дном, що відповідає новим стандартам Міжнародної морської організації, яка дбає про захист довкілля від масових виливань нафти в океани. Вже кілька років поспіль Україна посідає шос- те-сьоме місце у світі за експортом зброї, який щорічно прино­сить до державної скарбниці понад півмільярда доларів. На­віть скандал, пов’язаний з “Кольчугами”, став безкоштовною рекламою, яка перетворила їх на найвідомішу у світі систему пасивного спостереження за повітряним і морським простора­ми. Дуже високим є транспортний потенціал, не лише назем­ний, але й водний та трубопровідний. Нині цей потенціал вико­ристовується не на повну потужність. За оцінками експертів, до 2010 р. транзитний товаропотік через Україну до країн лише Центральної та Західної Європи може зрости до 158 млрд до­ларів, що майже дорівнює половині ВВП країни 2004 р.

Але найголовнішою сферою мають стати інформаційні тех­нології, насамперед програмне забезпечення. Україна посідає четверте місце у світі за чисельністю дипломованих програ­містів (не кажучи вже про підлітків, які зламують сайти аме­риканських банків та військових відомств, не маючи дипло­мів). У 2005 р. було повідомлено, що нова влада разом із керів­никами найбільших вітчизняних комп’ютерних компаній роз­робляють стратегію фундації в Україні “східноєвропейської Силіконової долини”. Відповідно до неї передбачається ство­рення системи десятків компактно розташованих науково-до­слідних і виробничих компаній, які спеціалізуватимуться на розробці, вдосконаленні і продажі комп’ютерних програм та новітнього обладнання. Президент В. Ющенко у щорічному зверненні до Верховної Ради в лютому 2006 р. підтвердив на­мір про створення “Української Силіконової долини”. Він на­звав інтелектуально орієнтовану економіку стратегічним на­прямком і зазначив, що майбутнє залежить від високих техно­логій. Це — знакова заява. Вперше з такої високої трибуни було висловлено бажання держави будувати нову економіку на основі інформаційних технологій. Можливо, саме у цій “до­лині” буде випущено технологічно унікальний продукт на базі інформаційних, наукових та заснованих на знаннях інновацій, конкурентоспроможний на світовому ринку, який допоможе Україні стати одним з лідерів глобальної економіки. Навіть не будучи частиною постіндустріального світу, можливо увійти до нього, створивши хоча б один незвичний інноваційний про­дукт дійсно великого значення.

Однак така “проривна модернізація” можлива тільки на ос­нові повної перебудови інфраструктури, освіти та ін. згідно з вимогами тенденцій постіндустріалізму та глобалізації. На першому місці — комп’ютеризація та поширення доступу ви­користання Інтернету. На середину 2005 р. кількість користу­вачів Мережі в Україні становила 3,8 млн осіб (приблизно 8 % населення), що поставило її за цим показником на 28-ме місце у світі. Найбільше їх мешкає у Києві та інших великих містах. При тому, що кількість стаціонарних телефонів — 10,8 млн штук (19-те місце у світі), лише 5 % сільських жителів їх має. Хоча в школах, як міських, так і сільських, телефонна мережа є, це не означає, що є вихід в Інтернет або навіть комп’ютери.

Освіта, в першу чергу, вища — єдиний засіб створити нову інтелектуальну еліту і таким чином забезпечити перехід Украї­ни на стадію інформаційного суспільства. Світовий досвід по­казує, що саме ті країни, які зробили підготовку своїх інтелек­туальних кадрів завданням номер один, досягли найбільшого успіху в економічній, соціальній і культурній сферах. В Украї­ні протягом останніх років відбувалося значне збільшення чи­сельності студентів та кількості освітніх закладів. Статистика початку 2006 р. показала, що у 970 ВНЗ навчаються майже 2,6 млн студентів (у 1991 —1992 рр. було 876 тис. студентів), з них 1,6 млн навчаються на стаціонарі, а 1 млн — заочно. Якщо на початку 90-х років на 10 тис. населення припадало 168 сту­дентів, то зараз — 550, з них приблизно 430 вчаться в інститу­тах, університетах, академіях. Кількісне зростання показни­ків не повинне вводити в оману. Далеко не завжди диплом де­ржавного зразка є свідченням дійсно якісного знання. Особли­во на це вплинула комерціалізація освіти, насамперед, ство­рення нових навчальних закладів. У 2005 р. на 450 тис. випуск­ників шкіл припадало 600 тис. ліцензованих місць у ВНЗ. Тобто доступність студентського місця (не конкретизуючи, якого саме) наявна. Проте, як і в інших, навіть розвинених, країнах світу диплом, хоча і є “перепусткою” у “вищий світ”, але не гарантує працевлаштування¹. За статистикою, майже половина випускників українських ВНЗ поповнюють лави безробітних. Не можна сказати, що роботу знайти неможливо. Інша річ — її умови, головне — заробітна плата, яка дуже час­то є такою, що не задовольняє шукачів. Соціологи вказують, що молодь ладна витратити на пошуки роботи більше часу, прагнучи знайти таку, де і престижність, і заробітки вищі, але часом сподівання марні. Це зумовлено, насамперед, диспро­порціями між кількістю фахівців певних спеціальностей, яких випускає вища школа, і реальною потребою економіки. Так, порівняно з 1990 р. чисельність випускників зросла на 60 %. Але у 13 разів збільшилася кількість випускників юридичних ВНЗ, у 6 разів — з економічних спеціальностей. А фахівців з технологічних дисциплін, тобто тих, хто має запроваджувати в країні інноваційну економіку, нові технології, стало більше лише на 8 %. Перший Всеукраїнський перепис населення 2001 р. зафіксував катастрофічну тенденцію: за весь повоєнний період вперше було зафіксовано скорочення осіб з вищою освітою се­ред молоді 25—29 і 30—34 років. Поясненням є міграція тих, хто не знаходить на Батьківщині роботи, яка б їх задовольни­ла. Соціологічні дослідження середини 2005 р. показали, що 43 % молодих українців бажали б народитися і жити в іншій країні.

Сьогодні третина населення України складається з молодих людей. Така висока цифра пояснюється тим, що у нас молодими вважаються люди у віці від 14 до 35 років, тоді як світові стан­дарти обмежують цей вік 24 роками^{[469] [470]. Починаючи з 2002 р. мо­лодіжний сектор зростає як щодо частки, так і щодо кількості. Справа в тому, що у дітородний вік вступили жінки 70—80-х років народження, коли відбувався своєрідний “бебі-бум”, зу­мовлений не тільки черговою демографічною хвилею, а й при­йняттям урядом відповідних законів. Однак демографічний прогноз віщує, що до 2025 р. кількість молодих людей в Украї­ні може скоротитися вдвічі. Це віддзеркалює тенденцію як роз­винених європейських країн, так і нашої, яка відстає від них у показниках економічного і соціального розвитку. Якщо на по­чатку 1990-х років, населення становило приблизно 52 млн, то наприкінці 2005 р. — 46 988 тис. Департамент з народона­селення OOH визначив 9 країн, де кількість жителів буде ката­строфічно зменшуватися. Перші місця посіли Україна і Росія. До 2050 р. жителів України поменшає на 23 млн, тобто у 2050 р. може залишитися тільки 24 млн[471]. Звичайно, ситуація може змінитися на краще. У 2004 р. народилося 412 тис. малюків, у 2005 р. — приблизно 432 тис., проте зростання не перекриває падіння. Тільки у 2004 р. населення країни скоротилося на третину мільйона. Темп вимирання — приблизно 1 тис. осіб на день (350 тисяч на рік). У середньому на 1000 осіб народжується 9, а вмирає 16,5. Україна стурбована проблемою біологічного відтворення нації. Аби нація нормально відроджувалася, на думку вчених, кожна жінка має народити двох дітей. За ста­тистичними даними, сьогодні в Україні на кожну жінку в се­редньому припадає народження однієї дитини. Понад 1 млн подружніх пар не має нащадків. Водночас кожне п’яте немов­ля народжується поза шлюбом. І те, й інше визначається на­самперед проблемами тендерними.}

Історично від часів трипільського матріархату склалося так, що в Україні, можливо, у першому з регіонів Європи, жін­ка мала чималі майнові права і користувалася великим впли­вом у родині. За часів Київської Русі і трохи пізніше саме дім був основним життєвим простором для простої людини. І в ньо­му повновладно панувала жінка. Це підтверджує українське слово “дружина”, яке походить від слова “друг”. У той час як російське слово “жена” позначає тільки “та, яка народжує” (“рождающая” — спорідненість із словом “роженица”). У слові “подружжя”, що означає “союз друзів” закладено ідею рівно­сті. Проте з часом становище жінки в українському суспільстві змінювалося. У сучасній Україні, яків багатьох інших постко­муністичних країнах, спостерігається чимало негативів, пов’я­заних із погіршенням становища жіноцтва. Так, жінки станов­лять більше половини студентства і понад 60 % тих, хто має закінчену вищу освіту. А дві третини безробітних — теж жін­ки. Заробітна плата жінок становить у середньому 70 % за­робітку чоловіків. Це зумовлюється насамперед тим, що жінки більше зайняті на традиційно низькооплачуваних роботах — не тільки малокваліфікованих, але й тих, де вища освіта є обо­в’язковою, наприклад, у закладах освіти і охорони здоров’я. Представництво жінок у вищих ешелонах влади протягом усього періоду незалежності є жалюгідним. У більшості урядів жінок не було зовсім, або була одна. Тільки за прем’єрства Ю. Тимошенко була ще одна жінка-міністр — О. Білозір, яка очолювала відомство культури та туризму. У складі Верховної Ради четвертого скликання, яка склала свої повноваження на­весні 2006 р., з 450 депутатів тільки 25 були жіночої статі (в наступну обрали 38 (412 — чоловіки)), тоді як за міжнародни­ми конвенціями, підписаними Україною, найнижчим є бар’єр у ЗО %^[472]. Як зазначає відомий український філософ М. Попо­вич: “Дискримінації не повинно бути, тому ця проблема для України зараз, можливо, більш актуальна, ніж для Америки. Наші жінки у набагато гіршому становищі, ніж чоловіки, а си­туація нерівності завжди загострюється за умов соціально-еко­номічної кризи”. На тлі глобального гендерного конфлікту від­буваються зміни у вітчизняній тендерній системі. За радянсь­кої влади ключовим актором тендерної системи виступала так звана соціалістична держава. Стосунки між чоловіками і жін­ками будувалися згідно з “найвищою метою” — служінням їй же. Після 1991 р. характер держави змінився, і тендерна сис­тема, яка склалася в CPCP, не могла не зазнати кризи. Англій­ська дослідниця П. Уотсон охарактеризувала ситуацію так: “Створення ринкової економіки у Східній Європі тягне за со­бою побудову “світу чоловіків” і домінування мужності у су­спільному житті. Примушення жінок повернутися до домаш­нього життя, комерціалізація жіночності, приниження жіно­чої ідентичності — неминучі складові такого процесу”.

Сексуальна революція почалася в Україні в середині 1980-х років разом із перебудовою^[473]. Історично так склалося, що сло­в’янська спільнота вельми традиційна і табуйована. Спочатку, як і у більшості країн світу, з приводу пертурбацій у сексуаль­них відносинах переважали розгубленість і зніяковіння. У час­тини населення такі настрої зберігаються досі. Однак новація швидко захопила країну. Причини в цілому збігаються із загальносвітовими. Але певне значення мали також “особли­вості українського кохання”, теоретичне дослідження якого оприлюднив відомий науковець і політик М. Томенко. Він, зокрема, зазначає, що “...в українській душі інтимне життя мало культове значення, тому що офіційне часто було чужим”. 1991 р. зламав прес колишньої офіційної влади, приніс неза­лежність. Вона розумілася не тільки як державницьке здобут­тя, а значно ширше. Це сприяло “вибуянню” української ін­тимності на хвилях зростаючого валу революції сексуальної. За даними ООН, Україна входить у п’ятірку країн, жителі яких найбільш сексуально задоволені. Проте, на відміну від розвинених країн, де буяння сексуальної революції вже вщух­ло, на терені знесиленої кризами України воно продовжується. Можливо, так люди хочуть пом’якшити негаразди складного життя. Наслідки не можуть не викликати занепокоєння. Біль­шість українських підлітків починають статеве життя у віці 14—16 років, а то й раніше, не маючи елементарної обізнаності стосовно нього. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, Україна займає одне з перших місць серед держав Єв­ропейського регіону за кількістю абортів та рівнем материн­ської смертності. За темпами поширення CHIДу — перше міс­це в Європі і шосте у світі. Попереду тільки п’ять африканських країн, у деяких з них інфіковано до 75 % населення. Україну світовою спільнотою визнано країною походження работоргів­лі, тобто територією, звідки масово вивозять жінок для неле­гального секс-бізнесу.

Україна вважається країною так званого “культурного фемі­нізму”. Якщо радикальний фемінізм ставить за мету глибинну трансформацію суспільства, влада в якому належить чолові­кам, то “культурний фемінізм” латає окремо взяті дірки. Жі­ночі кризові центри, протягування м’яких феміністських ідей у ЗМІ, допомога окремим жертвам світу, що живе за чоловічи­ми правилами, — ось його основні елементи. Вважається, що такий тип фемінізму притаманний аграрному суспільству. У такому суспільстві жінка стверджує себе за рахунок спокон­вічних чеснот “самиці”, у тому числі пасивності. Невипадково національною героїнею в Україні вважається Роксолана, яка уособлювала банальну істину, що “сила жінки — у її слаб­кості”. Нині у нас фемінізм найменше розуміється як соціаль­ний критицизм, тобто критика основ влади. Навпаки, хоча феміністський рух і має декілька організацій, він плентається за владними структурами, намагаючись відвоювати які-небудь невеликі зміни. Багато того, що зумовлюється перетворення­ми, пов’язаними з постіндустріалізмом та глобалізацією, зали­шається незрозумілим ані нашим безвладним жінкам, ані на­шим владним чоловікам.

Серед таких наслідків — трансформації, які відбуваються у сімейному житті. Все те, що має місце у розвинених країнах Заходу, є і в Україні. Особливо це стосується зменшення попу­лярності зареєстрованого шлюбу і зростання поширення так званого громадянського шлюбу. Соціологи стверджують: якщо нинішні тенденції збережуться, то через три — чотири роки кількість пар без реєстрації перевищить кількість зареєстрова­них. Різні соціологічні опитування серед молоді від 18 до 25 років показують, що приблизно 50 % дівчат і понад 90 % юна­ків віддають перевагу не законному шлюбу, а цивільній сім’ї, вважаючи, πjo^βτaκ вдасться уникнути неприємностей, пов’я­заних із правовими питаннями. Середня тривалість такого со­юзу серед українців становить чотири роки. При цьому понад 90 % громадянських дружин вважають, що вони заміжні, а 85 % громадянських чоловіків кажуть, що вони не одружені. Чи легше виживати за таких умов, чи складніше — важко дати однозначну відповідь. Одне зрозуміло — деконструкція пост­модернізму дала про себе знати й у цій царині.

Люди в Україні стали більш мобільними. Це має виявлення в багатьох аспектах. Серед іншого — посилення міграційних процесів, як усередині країни, так і за її межами. Раніше теж бували часи масової еміграції з України, що призвело до ство­рення численної діаспори у різних країнах світу. Переселяли­ся туди на постійне проживання з усіма родичами. В наш час такі переселення також мають місце. Проте більш поширеною стала трудова міграція, коли хтось із родини їде на заробітки в іншу державу, залишаючи вдома батьків і дітей. Причому у по­шуках роботи їдуть і чоловіки, і жінки, і малокваліфіковані трударі, і високоосвічені фахівці. Цифри, які наводяться у різ­них джерелах, дуже відрізняються. Називаються і два мільйо­ни, і п’ять, і сім. Це значно послаблює трудовий потенціал країни-донора, особливо коли мова йде про висококваліфіко­вану робочу силу. За підрахунками західних експертів, емігра­ція одного висококваліфікованого фахівця рівнозначна вкла­денню мільйона доларів в економіку країни, що приймає. За різними оцінками, Україна протягом останнього десятиріччя XX ст. втратила від 15 до 20 % свого інтелектуального потен­ціалу в результаті виїзду найбільш підготовленої робочої сили. Продовження такої негативної тенденції може призвести до незворотних наслідків для всієї держави.

Посилення міграції є одним із проявів глобалізації, до якої почала втягуватися Україна. Незначне включення у міжнарод­ні господарські структури, низька конкурентоспроможність української продукції, відсутність зацікавленості з боку іно­земних інвесторів вкладати в її економіку значні кошти, недо­статній розвиток сучасних інформаційних і не лише інформа­ційних технологій, нестабільність внутрішньополітичного жит­тя та незрозумілість і суперечливість законодавства, певні со­ціально-психологічні особливості гальмують входження У краї­ни у глобальний простір. У цьому просторі непросто зорієнту­ватися, бо кожна держава має свій власний інтерес, об’єдну­ючись із тими, в кому вбачає певну спорідненість.

До середини 1990-х років у зовнішній політиці України сформувалася концепція “багатовекторності”. Вона мала вті­лення у “стратегічному партнерстві” з кількома країнами, се­ред них і такими, що були не надто дружніми між собою. Вреш­ті-решт у зовнішній політиці сформувалося чотири варіанти вибору між Заходом і Сходом, Європою або точніше Євроатлан- тикою, і Росією. Дипломати образно позначили їх так. Перший — “собака на сіні” — балансування між двома потужними си­лами з мінімальною користю для себе. Другий — “блудний син” — періодичне повернення то до однієї, то до другої сили з покаянними обіцянками залишитися в її лоні. Третій — “наві­ки разом” — обіцянки фактичної реінтеграції з Росією, в ос­новному, економічної. Четвертий — “не чекали” — рішуча ін­теграція до європейських структур. Україні важко визначити­ся, тим більше, що в неї теж існують проблеми ідентичності.

У масовій свідомості від періоду Другої світової війни склав­ся стійкий набір стереотипів, пов’язаних із наявністю — ре­альною або удаваною, всередині самої України свого власного Заходу або Європи — Західної України, і свого Сходу або “внут­рішньої Росії” — Східної України. Ці частини відрізняються не тільки географічно, а насамперед культурно, і навіть своїми світоглядами.

Західна і частина Центральної України тягнеться до Євро­пи, де ці території перебували в різні періоди свого державно­го, напівдержавного і бездержавного існування. Східні і пів­денні, а також частина центральних районів тягнеться до Росії. Події листопада — грудня 2004 р. продемонстрували, як ці від­мінності використовують політики, політтехнологи, а також журналісти. Схожа картина — парламентські вибори 2006 р.

З початку XXI ст. Україна проводить лінію на вступ до Євро­пейського Союзу. Ще у 1994 р. у Люксембурзі між Україною і ЄС було підписано угоду про партнерство і співробітництво, що заклало основу для взаємодії сторін. У грудні 1999 р. була при­йнята декларація Європейської ради зі спільної стратегії країн ЄС, яка визначила нове місце України у системі європейської безпеки. З боку України було виявлено намір якнайшвидше приєднатися на правах члена до спільноти європейських дер­жав. Проте інтеграційний процес може затягтися на невизна- чений термін.

Для вступу в ЄС Україні необхідно одночасно виконати три головні умови: досягти європейського рівня у сфері демократії і громадянського суспільства, розвитку технологій і продук­тивності праці, підвищення рівня життя громадян. Проміжни­ми умовами є гармонізація законодавства, членство у МВФ, СОТ і НАТО, а також забезпечення інших політичних та ор­ганізаційних передумов. Відомо, що існує так званий еконо-

мічний поріг, який має подолати країна-претендент на момент вступу.

Це передбачає, що середнійй ВВП на одну особу такої дер­жави має бути не меншим ніж 25—35 % показника найбільш розвинених країн ЄС, таких як Німеччина і Франція. Якщо темпи щорічного зростання економіки України будуть трима­тися на рівні 8 %, їй знадобиться 25—27 років. Проте такий рівень підтримувати досить складно, про що свідчать результа­ти 2005 р., коли відбулося суттєве падіння темпів зростання. Серед іншого постраждала і сфера зовнішньої торгівлі.

Товарна номенклатура торгівлі України із країнами ЄС є вель­ми вузькою. Так, у загальному обсязі її експорту 26,7 % станов­лять неблагородні метали і вироби з них (у тому числі 18 % — чорні метали), 16,3 % — мінеральні продукти, 15,1 % — проду­кція легкої промисловості, 12,3 % — продукція сільського господарства і харчової промисловості.

У цілому 70 % — це галузі первісної переробки з невисоким рівнем технологічності. Частка машин і обладнання становить лише 10,3 %. У товарному імпорті, навпаки, переважають об­ладнання, машини, прилади, механізми і транспортні засоби (38,8 %), продукція хімічної промисловості і пов’язаних з нею галузей (21,5%), а також продукція легкої промисловості (10,2 %). Європейці всіляко піклуються про інтереси власних виробників. До українських експортерів вони висувають жорст­кі вимоги і застосовують проти них свої протекціоністські за­ходи. Найбільш поширеними є високі тарифи^[474] та антидемпін­гові розслідування.

В євроінтеграції для України існують свої як позитивні, так і негативні моменти. З одного боку, у перспективі — об’єднаний ринок 25 країн з населенням 450 млн може стати найбільшим у світі споживачем українських товарів. Відкриваються мож­ливості розвитку певних напрямів, зокрема легальної міграції і пересування людей, інтеграція у транспортну, енергетичну і телекомунікаційну мережі, а також у європейський дослідни­цький простір. Проте є і “зворотний бік медалі”. Якщо взяти зовнішню торгівлю, то неодмінно станеться погіршення кон­курентних позицій в експорті деяких товарів. Ті з них, які за­раз є конкурентоспроможними за європейськими вимірами, зможуть збільшити прибутки від розширення ринку. Проте тим підприємствам, які випускають продукцію, далеку від єв­ропейських стандартів, буде дуже проблематично витримати гостру конкуренцію. Треба мати на увазі, що приєднання кож­ного нового члена передбачає виділення йому на адаптацію чи­малих коштів ЄС. Після нещодавнього вступу десяти нових держав об’єднана Європа навряд чи найближчим часом зможе напружити сили, аби прийняти когось ще. Тим більше таку ве­лику і бідну країну, якою є Україна. Щодо неї мають свої інте­реси три сильних гравці світової політики: окрім Європи, це також США і Росія. Образно кажучи, вона для них виступає як противага одного проти інших, своєрідного буфера у складних міжнародних відносинах. Так, деякі західноєвропейські краї­ни пропонували створити на Україні “санітарний кордон”, який би не пропускав на їхню територію небажаних мігрантів, зокрема терористів.

Проблема тероризму для України не є настільки гострою, як для деяких інших країн, таких як США, Росія, Ізраїль. Фахівці, аналізуючи проблеми національної безпеки України, вказують на певні опосередковані передумови можливого ви­никнення і розвитку тероризму на її терені. Серед них на пер­шому місці — політична нестабільність, пов’язана з кризою “нестійкої” ідеології і державно-правової системи країни. З’являються різні опозиційні групи — політичні, соціальні, національні, релігійні, що ставлять під сумнів легітимність чинної влади і всієї системи управління. Якщо ці групи дій­дуть висновку про неможливість досягнення своєї мети закон­ним шляхом, вони можуть вдатися до тероризму як засобу тис­ку на інститути влади і громадську свідомість. Мають значення міжкланові суперечності і конфлікти. За умов регіонального поділу України окремі фінансово-промислові групи та полі­тичні сили можуть вдаватися до терористичних методів заради своїх інтересів. Немає сумніву, що вбивства В. Гетьмана та Є. Щербаня є прикладами терористичного вирішення певних проблем їх замовників. Етнічні суперечності в окремих регіо­нах України можуть спровокувати акти тероризму, спрямовані на відстоювання прав етнічних меншин з боку їх радикальних представників або на дискримінацію цих менших з боку біль­шого за чисельністю місцевого населення. Особливо небезпеч­ним щодо цього є Крим.

Свою небезпечну роль відіграють конфлікти у релігійному середовищі. Релігійний тероризм в Україні можливий у таких формах: вирішення спірних питань у сфері власності як варі­ант підтримки і поширення ідеології у деяких регіонах країни, масові суїциди з боку деструктивних релігійних культів. За­гроза терористичних актів посилюється також високою кон­центрацією об’єктів підвищеної небезпеки, які знаходяться у напіваварійному стані, що може привернути увагу терористич­них груп. За оцінками експертів, до групи таких об’єктів нале­жать дніпровські ГЕС, атомні електростанції, комплекси хіміч­ної промисловості, склади боєприпасів Міністерства оборони (які вибухають і без терористів), сховища отруйних речовин таін. Низький рівень медичних і санітарно-епідеміологічних служб, які неспроможні дієво протистояти можливостям за­стосування хіміко-бактеріологічної зброї. За оцінками фахів­ців, Україна сьогодні не може ефективно боротися з виникнен­ням більш ніж чотирьох вогнищ епідемій у містах з населен­ням понад мільйон осіб. Особливу увагу слід звернути на неза­хищеність інформаційного простору України, що може зумо­вити акти інформаційного тероризму. Найслабшими елемен­тами є телекомунікаційні вузли, центри супутникового зв’язку і канали міжнародного інформаційного обміну. Те, що Україна брала участь у миротворчих акціях, зокрема в Іраку, може вплинути на настрої тих, хто захоче помститися, як це було у випадку з Іспанією. Тобто у сучасному глобалізованому світі тероризм набув рангу загальнолюдської проблеми, якої не може уникнути жодна держава.

Як і для будь-якої іншої країни, для нашої глобалізація має певні вигоди і ризики. Багато чого залежить від здатності пере­глянути саму модель розвитку, аби не постраждати від жорст­ких умов, що діють у сучасному глобалізованому світі. Мова йде про зміну інерційного розвитку на інноваційний. А це — дуже непросто за умов наявної соціокультурної динаміки, де стикаються модерністська і традиціоналістські орієнтації. Ви­бір конкретних стратегій розвитку залежить від уподобань владної еліти. Функції реального соціального інтегратора ви­конує інститут політичного лідерства. Проте часто державні інтереси підміняються інтересами елітних груп, які перебува­ють при владі. Накопиченню культурних ресурсів модерніза­ції також перешкоджає чимало обставин. Серед них на першо­му місці, як уже зазначалося, стоять занепад науки, незадовіль­ний стан освітньої сфери, а також високий рівень соціальної роз’єднаності. Український соціум розколотий за багатьма лі­ніями. Окрім регіональних орієнтацій і соціального розшару­вання дуже велике значення має складна міжконфесійна ситу­ація в країні.

Як і у світі в цілому, в Україні спостерігається релігійний ренесанс. Він виявляється у значному зростанні релігійних ор­ганізацій і кількості людей, які визначають себе як “релігійні” (невіруючими себе вважають приблизно 22 % населення). На початок 2006 р. налічувалося понад ЗО тис. релігійних об’єд­нань, які дотримувалися приблизно 50 вірувань. Такий сплеск релігійності не є унікальним явищем. Як вже зазначалося у розділі, присвяченому ролі релігій у сучасному світі, звернен­ня людей до віри визначається перенапруженням, зумовленим ситуацією кризи. З крахом тоталітарної системи у великої час­тини населення колишнього CPCP зруйнувалися і звична кар­тина світу, і звичайний лад життя. Не можна сказати, що всі були щиро відданими ідеям марксизму-ленінізму, проте бага­то людей дійсно відчувало себе “радянськими”. Утворилася си­туація аномїі — морально-психологічного стану індивідуаль­ної і суспільної свідомості, що характеризується розкладом системи цінностей через кризу суспільства, через супереч­ність між проголошеними цілями (зокрема покращання жит­тя, добробуту) і неможливістю їх реалізації. Цей стан вияв­ляється у відчуженні людини від суспільства, апатії, розчару­ванні, зростанні злочинності та ін. Аномія суспільства — це коли люди не розуміють, хто вони (криза ідентичності), і в яко­му соціальному просторі вони перебувають.

Трансформація суспільства передбачалася як перехід від “реального соціалізму” до демократичного суспільства з рин­ковою економікою та інформаційною свободою. В основі цих процесів — ідеї сучасного західного лібералізму. Ліберальна свідомість відкидає диктат контролю та маніпулювання. Від­носини вона базує на засадах раціональності, що ґрунтується на прагматичних міркуваннях. “Саме ці складові — раціо­налістичний та індивідуалістичний тип мислення і сприйнят­тя світу крізь призму приватного інтересу — ввійшли у супереч­ність з культурними і релігійними традиціями, цілями і цін­ностями, з національним характером”, — пише український соціолог Л. Рязанова. До цього додалися складності реагуван­ня традиційної культури на прояви постмодерну. Деякі полі­тики висловлюють сподівання на те, що повернення населення до релігії, зокрема до православ’я, спонтанно сприятиме не тільки оздоровленню суспільства, але й виходу з кризи. Так, на засіданні Верховної Ради свою першу промову в ролі прем’єр- міністра Ю. Тимошенко почала з твердження: аби Україна встала з колін, вона повинна стати на коліна перед Богом. Якщо розуміти слова “встати з колін” як вихід на новий рівень розвитку, тобто модернізації і демократії, то такий заклик може оцінюватися виключно як утопічний. Оскільки найбільш поширеною в Україні є православна церква (не має значення, якого патріархату), то треба мати на увазі її невід’ємну анти- модернізаторську природу¹. Популярний нині заклик до собор­ності як до соціальної консолідації, яка має привести до “ново­го життя”, насправді має зовсім інше спрямування. Соборність як така^{[475] [476] насправді створює сприятливий ґрунт для архаїзації багатьох сторін суспільного життя, тобто фактично веде до ви­падіння із сучасності.}

Сучасність же визначається глобальними постіндустріаль- ними трансформаціями. Історичний виклик та імператив по­лягає у тому, щоб національні стратегії гармонізували свій розвиток з глобальними процесами. Потенційні можливості для цього в Україні існують. Головне — не втрачати час в реалі­зації наявного науково-технологічного потенціалу, інтелекту­ального ресурсу, дбаючи про його поповнення. У постіндуст- ріальному розвиткові зрозуміло одне: треба вкладати кошти у розвиток людини. Лише завдяки високому людському капіта­лу, який за умов інформаційного суспільства стає провідною продуктивною силою, можна досягти реальних змін і зростан­ня економіки¹ та покращання в інших сферах^{[477] [478].}

Нинішнім студентам, а в майбутньому фахівцям, яким до­ведеться працювати з людьми, варто звернути увагу на питан­ня про сприйнятливість нацією економічних, соціальних, нау­ково-технічних і культурних інновацій. За своїми біофізіоло­гічними та генетичними можливостями всі нації приблизно рівні. Але через різний культурно-історичний досвід реальний рівень цієї сприйнятливості, а відповідно, і можливість силь­ного науково-технологічного прориву, що забезпечує всебічну модернізацію суспільства, у різних народів неоднакові. Від рівня розвитку цієї здатності залежить майбутнє нації — ство­рення суспільства високих технологій і добробуту. Тому розви­ток адаптаційного потенціалу, так само як і потенціалу інте­лектуального, — завдання найважливіше.

Література

Балабанова Н. Суспільство знань та інновацій: шлях до майбутнього України. — K., 2005.

Тендерні проблеми сталого розвитку України / Л.С. Лоба­нова, О.В. Бердник та ін. — K., 2004.

Грицяк Н.В. Формування тендерної політики в Україні: проблеми, теорії, методології, практики. — K., 2004.

Демографічна криза в Україні: причини і наслідки / С.І. Пи­рожков (ред.). — K., 2003.

Згуровський М. Шлях до суспільства, заснованого на знан­нях // Дзеркало тижня. — 2006. — № 2.

Колодний А.М. Україна в її релігійних вимірах. — Л., 2005.

Кривицька О. Полікультурний мегатренд сучасної України // Політ, менеджмент. — 2004. — № 1.

Пахомов Ю. Взгляд на трансформации в Украине с позиций глобализации // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. — K., 2002. — Вип. 1 (8).

Політичні партії в Україні: Інформаційно-довідкове видан­ня / Я.В. Давидович (голов, ред.). — K., 2005.

Рудницька Т. Інтернетизація як початковий етап входжен­ня України у спільноту, що глобалізується // Соціологія: тео­рія, методи, маркетинг. —2004. — № 1.

Суспільна трансформація: концептуалізація, тенденції, український досвід / В.П. Степаненко (ред.). — K., 2004.

Tслешун С. Сучасний тероризм — українські реалії // Полі­тичний менеджмент. — 2005. — № 1.

Українське суспільство на порозі III тисячоліття. — K., 1999.

Українське суспільство на шляху перетворень: західна ін­терпретація. — K., 2004.

Шульга М.О. Метаморфози українського суспільства: ко­ментарі соціолога. — K., 2003.

Щербак Ю. Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі XXI століття. — K., 2003.