Розділ 13 ІСТОРИЧНИЙ ПОСТУП ЗАХОДУ

Виникнення дихотомії “Захід — Схід”. Обставини, які вплинули на формування своєрідності Заходу: природно-клі­матичні умови, спадщина античності і створені нею цін­ності. Переваги динамічного Заходу перед статичним Сходом з погляду синергетики.

Використане в назві пропонованого розділу слово “Захід”, так само як і слово “Схід”, мають розглядатися не як позначен­ня сторін світу, а як щось більше в загальнотеоретичному пла­ні. По-перше, так прийнято позначати два типи, два шляхи історичного розвитку^[327]. По-друге — це дві великі культурно- історичні спільноти, кожна з яких містить у собі ряд співтова­риств на основі загальних якісно відмінних характеристик, про які мова йтиме нижче.

До певного часу — приблизно VIII—VII ст. до н. е. — увесь світ розвивався немовби за єдиною моделлю. Частина його пе­ребувала в стадії первісності, інша перейшла на більш високий рівень цивілізацій. Причому перші з них виникли на Сході. У зазначений час у ряді районів середземноморського регіону по­чали відбуватися зміни, що поклали початок дихотомії^[328] “За­хід — Схід". Ці зміни можна вважати справжньою архаїчною соціальною революцією (або мутацією). У замкненій акваторії Середземного моря, де здавна розвивалося торгове судноплав­ство, що пов’язувало між собою народи, було закладено підва­лини небаченого до тих часів соціально-економічного, політич­ного і культурного порядку, який вирізнявся невідомим доти динамізмом. Розвинені торгові зв’язки й активне мореплав­ство рано привели до значного поширення товарно-грошових відносин. На передній план вийшло орієнтоване на ринок при­ватне товарне виробництво.

Захід — це унікальна міжконтинентальна історико-куль- турна спільність, яка сформувалася внаслідок європейської еміграції до Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії, Південної Африки та масової колонізації цих земель. Його яд­ром була і значною мірою залишається Європа. Це слово похо­дить від грецького “Europe”, а воно — від ассирійського “ереб”, що перекладається як “захід”. У Стародавній Греції так нази­валися території, що лежали на захід від Егейського моря, пів­острів Азійського континенту із невизначеними східними кор­донами. Вперше це поняття¹ було використано в контексті опи­су амбітних планів перського царя Ксеркса про завоювання землі “Європа”, що опосередковано свідчило про її відсторо- неність від Азії і навіть ворожість до неї.

Звичайно, релігійно-культурна домінанта є найбільш знач­ною основою, яка відрізняє одну спільноту від іншої^{[329] [330]. Проте у своєрідності Заходу відіграли свою роль не тільки релігії, а й інші обставини. Серед них можна назвати особливості при­родно-кліматичних умов. Ядро локальної європейської цивілі­зації, яка потім переросла у міжрегіональну західну, формува­лося у західній частині континенту. Це регіон, де більш-менш регулярні природні опади роблять непотрібним створення мас­штабних систем штучного зрошення ланів. Проте клімат має сезонний характер. Суворі природно-кліматичні обставини зу­мовлюють більші потреби людей у їжі, одязі, помешканні, опа­ленні, ніж у мешканців теплого Сходу. Це спонукає людей до більш напруженої праці і до накопичення запасів від одного періоду року до наступного — від врожаю до врожаю (на відмі­ну від, наприклад, Єгипту, де збирають кілька врожаїв на рік). В основі європейської, а потім і західної цивілізації — інтен­сивна суспільно-виробнича технологія, яка спрямована на під­корення сил природи людиною, на перетворення її відповідно до власних потреб, на оволодіння глибинними, сутнісними сто­ронами природи (енергією атома, наприклад). На це виплива­ють природні умови, які висувають підвищені, жорсткіші ви­моги до господарської діяльності людини. Вона характери­зується граничним напруженням фізичних та інтелектуальних сил суспільства, вимагає доцільної організації усього трудово­го процесу[331], підвищеної уваги до виконання трудових дій, по­стійного удосконалення засобів праці, засобів і методів впливу на природу, безперервного розвитку наукових знань та вико­ристання їх у трудовому процесі.}

Разом із тим, притаманне західній цивілізації ставлення до природи, яке значною мірою виступило основою її успішного розвитку, мало й негативні наслідки. Ще у VII—VIII ст. відбу­лася докорінна зміна у способах ведення сільського господар­ства. Зокрема, традиційну соху було витіснено плугом з верти­кальним ножем, що забезпечувало глибоке орання. Образно кажучи, “тіло землі безжально різалося гострим ножем”. В ре­зультаті вже на початку IX ст. формується експлуататорсько- антагоністичне ставлення до природи, відбуваються суттєві соціально-психологічні зрушення. Сучасні екологи звинувачу­ють християнство у кризовому становищі довкілля. Адже за християнською вірою, людина є улюбленим творінням Госпо­да, якому надано світ у розпорядження. Як казав герой роману І. Тургенева “Батьки і діти” Є. Базаров: “Природа — не храм, а майстерня, і людина в ній — працівник”. До того ж на межі тисячоліть виявилася безперспективність прийнятої моделі розвитку економіки за рахунок виснаження ресурсів природи. Для сучасного Заходу характерне поширення екологічного мислення. Дехто звертається за мудрістю до Сходу, де завжди була орієнтація на гармонійне співіснування з природою. Про­те сутність західного суспільства полягає в тому, що воно з природою не пов’язане у єдине гармонійне, нерозривне ціле, як у суспільствах східного типу.

Взагалі, європейська цивілізація, якщо порівняти її з люди­ною, має екстравертивний характер, тобто такий, що спрямо­ваний назовні, людина активно цікавиться навколишнім сві­том, відкрита для спілкування з іншими. Здавна до майбутньої Європи надходили знання та навички інших народів: методи виплавки металів у закритих печах — від єгиптян, знання арки та система математичного виміру, кратного 60 — від вавило­нян, знання в галузях хімії, астрономії, математики, медици­ни — від мусульманського світу та ін. Особливе значення для майбутньої Європи, усього західного світу мала спадщина ан­тичності.

Окрім тих, про які йшлося вище, в античному світі було сформульовано дві провідні моральних максими¹. Перша фор­мулювалася так: “Працюй — досягнеш успіху”. В ранньому полісі праця розглядалася не тільки як шлях до успіху та шани. В ній вбачався своєрідний релігійний обов’язок: той, хто працює — богам до вподоби, нероба — осоружний. У цьому переконанні, що праця є богоугодною справою, можна побачи­ти прообраз протестантської етики праці, яка значною мірою сприяла економічному піднесенню капіталістичного Заходу^{[332] [333]. Другою максимою було гасло: “Змагайся і прославишся”. Така настанова була зумовлена “агоністичним”[334] стилем життя антич­ного поліса. В ньому панувала атмосфера змагальності, потяг людини до слави, відомості, успіху. У цьому прагненні індиві­да до самоутвердження у змаганні з іншими закладена висока креативність, яка виявляла себе у різних сферах.}

Антропоцентризм, тобто переконання, що Людина є цент­ром Всесвіту, а її інтереси і права — найвища цінність у сис­темі цінностей, теж закладався за часів античності. “Людина є мірою усіх речей”, — проголосив ще у V ст. до н. е. давньогрець­кий філософ Протагор. Християнство підтримало цей інтерес до людини. Однією з найважливіших цінностей на Заході вва­жається свобода. В суспільствах західного типу превалює спон­танна, проте раціоналістична воля індивідууму. Однак вона має обмеження. Насамперед, за свободу свого вибору люди­на має нести відповідальність перед Богом, людьми, власним сумлінням. Ще за часів Середньовіччя суспільна думка і релігійна практика наполегливо висували проблеми індивіду­альної відповідальності. Постановою IV Латеранського собору від 1215 р. кожному віруючому було поставлено за неодмінний обов’язок щорічно сповідатися. Сповідь передбачає не тільки ритуал очищення від гріхів і прощення грішника духовним от­цем. Вона також передбачає аналіз самим віруючим свого внут­рішнього світу, вчинків та намірів. Самозаглиблення, само- рефлексія¹ впроваджувалися як важлива складова людської свідомості. Так, у XIII ст. німецький проповідник Бертольд Pe- генсбурзький, звертаючись до пастви, розвиває своєрідне вчен­ня про людину. Він витлумачує на свій лад євангельську при­тчу про “таланти”, вручені господарем своїм рабам, і каже: “Творець дарував людині п’ять “талантів”... — її “персону”, по­саду, тобто місце в суспільстві, багатство, час і любов до ближ­нього. За використання цих дарів людина наприкінці свого життя відповість Творцю”.

Разом із тим свобода дій однієї людини має зважати на пра­ва та інтереси інших людей. За цим слідкує і державна, верхов­на влада. Проте європейці ніколи не ставилися до останньої з таким пієтетом^{[336] [337], не сакралізували її, як це було на Сході, і про­тистояли спробам влади розпоряджатися життям та свободою більшості людей, не спираючись на закон. Справа в тому, що в історії людства відпрацьовано дві моделі соціальної регуляції. Перша має у своїй основі ієрархію, тобто владу. Освячена вла­да є джерелом права, тобто знаходиться поза правом і над ним. Друга модель соціальної регуляції своїм фундаментом має пра­во. Воно розглядається як найвища соціальна цінність, має всезагальний характер, тобто поширюється на всіх1. Усі со­ціальні групи та владні структури мусять існувати і досягати своїх цілей в рамках права. Історія Заходу була боротьбою пра­ва з ієрархією, яка закінчилася перемогою права. У Серед­ньовіччі, а саме в XIII ст. до Європи повертаються норми рим- [338] [339] ського права, цей фундаментальний соціальний регулятор на­буває особливого значення. Соціальні інтереси забезпечуються шляхом боротьби за розширення прав, які відображені у за­коні. Культура Заходу просякнута юридичним духом, за яким не влада над законом, а закон над владою.}

У Європі було створено своєрідну систему конкурентних відносин, які перешкоджали формуванню згубної для прогре­су монополії влади. Сформувалися відносно незалежні джере­ла сили: церква, міста, феодали, університети, гільдії та інше. Взагалі для європейської цивілізації від початку був характер­ним дуалізм¹ світської і духовної влади^{[340] [341]. Ще у Новому Завіті було зазначено: “Богу — Богове, кесарю — кесареве”. Дифе­ренціація світської і духовної влади посилювала конфлікт­ність, яка відігравала величезну роль в історії Європи і Заходу. У свою чергу її посилювало і суперництво великої кількості європейських держав. І перше, і друге призводило до числен­них війн, які тривалий час виступали постійним чинником іс­торії. Боротьба велася за загарбання і за незалежність, за права держав, територій, міст, конфесій. Все це постійно знижувало рівень централізації і монополії — політичної або духовної. Відповідно посилювався плюралізм. У цій плюралістичній си­стемі потрібно було регулювати відносини на основі балансу прав і обов’язків. Права обмежувалися певними рамками і до­повнювалися зобов’язаннями щодо інших учасників проце­су — як до суперників ззовні, так і до підлеглих груп та ін­дивідів. Протягом тривалого часу вироблялися механізми пра­вової регуляції відносин. Це, звичайно, не могло виключити усіх протиріч і суперечностей.}

На певному етапі розвитку європейцям довелося перегляну­ти деякі свої настанови. Для їхньої цивілізації надзвичайне значення мало індивідуалістичне спрямування, незалежність та автономність індивіда. Це відбилося в існуванні такого по­няття, як “privacy”. Ані в українській, ані в російській мові точного перекладу цього слова немає, бо такого ніхто й уявити собі не міг. На Заході — це те, що належить тільки окремій особі, куди втручатися не можна. Це — право на індивідуальне відособлення, ізольованість. Проте сучасний Захід інакше ди­виться на деякі речі. Дійсно, кожен має право на власний шлях до добробуту. Але власний добробут не можна підняти, відні­маючи одночасно шанс у інших. Конкуренція має бути серед найсильніших, а все суспільство разом повинно надати допо­могу найслабшим. Це усвідомлення прийшло під час і після Великої депресії 1929—1933 рр. Час хижої конкуренції віді­йшов у минуле. Громадянська солідарність цементує суспіль­ство. Досвід Європи минулого століття доводить, що тільки союз ринкового господарства, демократії та громадянської солі­дарності може зробити економіку і суспільство успішними протягом тривалого часу. В цілому ж життєздатність європей­ської цивілізації, її здатність до розширення зумовило також поєднання таких факторів: розділення інститутів влади і гро­мадянського суспільства при автономії індивіда; баланс цих трьох сил, а також інтенція. Інтенцїя — це прагнення, спрямо­ваність свідомості, волі і почуттів, яку висловлено в ідеї про­гресу, невпинного вдосконалення людини і суспільства. Ідея прогресу^[342] є суто західною ідеєю, бо на Сході, з переконанням про коловорот усього у світі, ідея висхідного розвитку не могла з’явитися.

З погляду синергетики, динамічний Захід, виявилося, мав більше переваг перед статичним Сходом. Виходячи із вчення про самоорганізацію, слід підкреслити значення для кращого виживання системи принципів складності та відкри­тості. Стосовно складності доречно навести уривок з 2-го розді­лу “Історії цивілізації в Європі” відомого французького істори­ка і політичного діяча XIX ст. Ф. Гізо: “Вдумуючись у цивілі­зації, які передували європейській, — чи то в Азії, чи деінде, — не виключаючи навіть Греції і Риму, — не можна не зверну­ти уваги на єдність, яка панувала там... Зовсім інакше розвива­лася цивілізація сучасної Європи. Залишаючи осторонь деталі, вдивіться в неї, згадайте все, що ви знаєте про неї, — вона відразу ж з’явиться перед вами багатоманітною, заплутаною, бурхливою... В почуттях ті ж протилежності, та ж різноманіт­ність: вельми енергійне прагнення до незалежності поруч зі схильністю до підкорення; глибока відданість однієї людини іншій, і в той же час нестримна потреба виконати свою волю, відкинути будь-які утиски, жити одному, не турбуючись про інших. Одне слово, у відчуттях такі ж коливання, як і у самому суспільстві... У сучасній Європі різноманітність елементів су­спільного устрою і неможливість їх взаємного знищення, були причиною тієї свободи, яка досягнута в теперішній час. Різні начала, не маючи можливості знищити одне одного, змушені були існувати спільно і примирилися шляхом компромісів...” За вченням синергетики, для адекватності системи навколиш­ньому світові вона має бути відкритою. Схід мав схильність до “закритості” — прикладами можуть бути спроби самоізолюва­тися з боку Китаю та Японії.

Іншими прикладами закритості можна вважати підозріле ставлення до “мудрувань гяурів” (іноземців, немусульман) в ісламських країнах, або суворий фаталізм, коли все визначено наперед і зумовлено “ходом речей”. Жорстка кастова система Індії — явище того ж порядку. Захід продемонстрував при­хильність до моделі “відкритого суспільства”, особливо в новіт­ній період. В такому суспільстві немає фатальної визначеності наперед, воно “спирається” на принцип невизначеності. Тобто в ньому історія — відкрита і негарантована. Разом із тим у “від­критому суспільстві” в ідеалі немає станових перегородок, іс­нує висока соціальна мобільність, відсутні “видатні” колек­тивні цінності, тобто панує принцип автономності інтелекту­альної діяльності, де наявні принципи рівноцінності світових культур (визнано останнім часом), терпимості, вільної зма­гальності. Унікальний характер еволюції західної цивілізації також був зумовлений поєднанням елементів культурної само­достатності із невластивими більшості цивілізацій елементами культурної експансії.

Європейська цивілізація виникла набагато пізніше незахід- них цивілізацій, що існували на той час. Тисячу років вона значно від них відставала, однак в епоху Відродження Європа виходить на передові рубежі і незабаром стає лідером світово­го розвитку. Чимало дослідників намагалися пояснити при­чини такої світової зміни. До початку Нового часу Схід зали­шався найбільш багатою і населеною частиною світу. У 1500 р. там проживало близько 288 млн осіб, або 68 % усього населен­ня Землі. Аж до промислової революції в Європі на країни Схо­ду припадало не менше 77 % світового промислового (мануфак­турно-ремісничого) виробництва. Тут були найбільш родючі ґрунти, що давали порівняно високі врожаї¹. У 1500 р. з 31 най­більшого міста світу з населенням понад 100 тис. осіб, 25 знахо­дилися на Сході і тільки 4 — у Європі. Європейських ман­дрівників, які побували на Сході, вражали великі східні міста з розкішшю правителів, великою кількістю базарів і вишуканіс­тю товарів. Практично до початку XIX ст. країни Сходу експор­тували на Захід споживчі товари й іншу готову продукцію, се­ред якої особливо цінувалися медикаменти, прянощі, тканини, посуд, чай і т. ін. Порівняно зі Сходом Європа виглядала бідною і відсталою частиною світу. У 1500 р. в католицьких країнах Заходу проживало близько 68 млн осіб, що становило 16 % на­селення Землі. На цю людність припадало близько 18 % світо­вого промислового виробництва, що в розрахунку на душу насе­лення було менше, ніж на Сході. Недоїдання і бідність були до­лею переважної більшості європейського населення. Виняток становили Італія й Іспанія. Вони перебували на рівні, що набли­жався до рівня багатих східних держав.

Історичний ривок Європи показав, що свою головну роль ві­діграли не чисельність населення, розміри території і ресурсів, а фактори нематеріального характеру, що забезпечили дина­мізм одних і відставання інших. Не стільки Схід розвивався повільно, оскільки темпи його зростання були досить високі, скільки Захід йшов вперед з випереджаючою швидкістю. Схід рухався звичним шляхом, не виявляючи бажання вийти за межі століттями устояного екстенсивного типу відтворення. Захід же освоював інтенсивні методи, поступово перетворюю­чись із наздоганяючого на лідера в економіці, а також у сфері науки і техніки. Швидкий технічний розвиток, зокрема, і під­несення Заходу в цілому, також зумовлені таласократією, або “морською могутністю”, тобто ставкою на активний розвиток мореплавства і торгівлі. Якщо цивілізації Стародавнього Схо­ду, такі як єгипетська, месопотамська, китайська, індійська, були “річковими” цивілізаціями^{[343] [344], то починаючи з античності, Захід виступає спочатку як кілька “морських” цивілізацій, “внутрішніми морями” для них стали спочатку Егейське і Се­редземне моря, а потім Атлантичний океан. Причому одним океаном європейці не обмежилися. Морська цивілізація — це торгова цивілізація, що вимагає сміливості і ризику, що вихо­вує енергійних людей. Як фактори виховання можна додати активний — петровський — духовний тип, на який орієнтува­лося західне християнство, дух індивідуалізму, особливості нуклеарної родини й інше.}

Сам капіталізм можна розглядати як результат змін, що від­булися в Європі на рубежі Нового часу. Англійські дослідники Д. Норт і P. Томас у своїй книзі “Піднесення Заходу” відзначали, що науково-технічні інновації, ринкові структури, освіта, на­громадження капіталу і т. п. були не причиною підйому, а са­мим підйомом, його проявом у різних сферах економічного і соціального життя. Тобто капіталізм був одним з результатів прогресу Заходу, розкриттям у сфері економіки тих його потен­цій, що містилися в його соціальних і духовних цінностях¹.

Протягом п’яти століть Європа творила своє “чудо” і визна­чала хід світової історії. Вона стала “хартлендом” — “серцеви­ною землі” у більшій — західній цивілізації. Життєвий про­стір західноєвропейської цивілізації знайшов продовження на інших континентах. На нових землях продовжувалися і транс­формувалися європейські лінії розвитку. Особливого значення набули дві з них: Західна Європа — Північна Америка й Іберій­ський півострів — Латинська Америка. Зберігаючи європей­ські корені, кожна з цих спільнот розвивалася незалежно від Європи і створила якісно іншу систему, яку можна розглядати як локальну цивілізацію. При значній ролі кожної з них у су­часному світі, значимість північноамериканської культурно- історичної спільності важко переоцінити.

Сучасна територія США була заселена десь між 40 та 15 тис. років тому. Поступово утворилося багато племен, які пізніше були названі індіанськими. Іспанці прибули до Флориди у 1513 р., до Нью-Мексико — у 1540 р. Французи почали освоєн­ня долини Міссісіпі у 16 73 р. Росіяни д осяг ли Аляски у 1741 р. (у 1867 р. продали її США). З усіх колоністів найбільший успіх мали британці. У 1607 р. Джеймстаун став першим постійним британським поселенням у Північній Америці та основою Bip- джинської колонії. У 1732 р. було засновано 13-ту колонію — Джорджію. Коли британці вижили французів з Північної Аме­рики у 1783 р., вони запровадили низку заходів, які колоністи вважали особливо одіозними¹: були заборонені поселення на захід від Аппалачів, встановлені норми оподаткування колоній та ін. Ці фіскальні заходи та загальноексплуататорська мер- кантилістська політика Британії дратували колоністів. Наразі треба взяти до уваги деякі обставини. По-перше, стосовно особ­ливостей характеру колоністів. Як правило, переселенцями були люди молоді^{[345] [346], які прагнули до самостійності, які не нале­жали до європейської еліти, проте були здатні до самовиражен­ня у господарській, політичній та іншій діяльності. Тобто це були життєздатні сили Європи, які не знайшли можливостей Для самореалізації на Батьківщині. По-друге, ці сили за океа­ном зіткнулися з тим, чому вже був час зійти з історичної аре- ни. Як писав у своїй книзі “Розвиток цивілізації в Америці” М. Лернер: “Це було протистояння вільного підприємництва і меркантилізму1, економічної свободи і камералізму[347] [348], індивіду­алізму й ієрархічних порядків, природних прав і монархії, на­родного патріотизму і монархічних режимів, соціальної мо­більності і кастової жорсткості, духу першопроходців і спроб зберегти status quo”. Прагнення звільнитися від пут аристо­кратичної системи привело до революційних подій, відомих як Війна за незалежність 1775—1783 рр. 4 липня 1776 р. було проголошено Декларацію незалежності. В ній записано, що джерелом “справедливої влади уряду може бути тільки загаль­на згода керованих”. Тобто на 13 років раніше, ніж у головно­му документі Великої французької революції — Декларації прав людини і громадянина, народ був визнаний джерелом будь-якого суверенітету.}

Мешканці північноамериканських колоній ще у середині

XVIII ст. були відданими патріотами Британської імперії. Од­нак перед останньою третиною століття у колоніях вже були наявні певні суттєві фактори, необхідні для формування аме­риканської нації із специфічною для неї національною свідо­містю. Це — спільність економічних інтересів колоністів, які протистояли економічним інтересам метрополії; спільність те­риторії, яка була колонізована вже понад півтора століття; спільність мови (англійська, яка пізніше набула американсь­кої специфіки); деякі елементи соціально-психологічної та ду­ховної спільності американців. Війна за незалежність остаточ­но утвердила ці нові форми. Колишні колоністи перестали вва­жати себе підданими Британської корони і почали усвідомлю­вати своє існування як представників нової нації.

У Європі національна свідомість культивувалася і підтриму­валася королями, кліром, сеньйорами, магістратом. У XVIII—

XIX ст. до них приєдналися підприємці, торговці та банкіри. Всі вони висловлювали свою відданість нації, яка уособлюва­лася в образах монарха і церкви, а також національних симво­лах і традиціях. Щодо американської свідомості, то вона була творенням самого народу: фермерів, рибалок і мисливців, правників невеликих міст, сільських вчителів та інших. Вона не була нав’язана іноземними завойовниками або монархом і не спиралася на офіційну церкву або владу правлячого класу. Разом із тим в неї були й є свої національні символи, міфи, тра­диції, прихильності та згадки про минуле, що вшановуються громадянами. Хоч американці, більшість яких була вихідцями з Європи, успадкували також європейські традиції.

Президент Дж. Кеннеді назвав американців “нацією емі­грантів”, що відповідає дійсності. Спочатку це були переселен­ці з Британських островів — англійці, шотландці, ірландці. З XVIII ст. до них активно стали приєднуватися емігранти з ін­ших європейських держав, насамперед, з Німеччини та про­тестантських¹ районів Франції. У XVII — першій половині XVIII ст. сюди було завезено значну кількість негрів-рабів з Африки. У два наступні сторіччя до переселенських потоків до­далися латиноамериканський та азійський. Міграція триває, і майже не залишилося в світі країн, звідки б не їхали за “амери­канською мрією”^{[349] [350]. Люди везли із собою те, що мали: майно, гроші, знання і навички. Переселення за океан, як правило, означало відрив від рідних коренів, які живили духовну тра­дицію. На новому місці багато чого з культурного багажу пере­селенців залишалося непотрібним, а інколи й ускладнювало процес адаптації. Люди намагалися якнайшвидше стати “аме­риканцями на всі 100 % ”[351]. А це, звичайно, призводило до від­мови від багатьох проявів культурної різноманітності.}

З’явилася і поступово міцнішала тенденція до спрощення, яку пізніше було підтримано у суспільстві масового виробниц­тва¹ з його масовою культурою. Одним із свідчень цьому може бути зростання споживання американцями найбільш уніфі­кованих і примітивних товарів, втіленням яких вважається продукція компанії “МакДональде”. Протягом останніх ЗО ро­ків кількість ресторанів і барів усіх категорій у розрахунку на 100 тис. осіб населення у США скоротилася майже на 15 %, а частка точок fast-food досягла 40 % усіх закладів громадського харчування. При цьому понад 15 % всієї їжі та напоїв спожива­ється в автомобілях, а ще приблизно 20 % — “на ходу”. Наведені дані свідчать окрім усього про відсутність розвинутої культури споживання, що призводить до далекосяжних наслідків, зо­крема проблем зі здоров’ям.

Можна припустити, що спрощення в багатьох аспектах жит­тя^{[352] [353] [354] є основою єдності нації та її ідентичності. Базою такої іден­тичності американців може вважатися, з одного боку, здавна притаманна їм орієнтація на досягнення виключно матеріаль­ного успіху, а з іншого, — культурна та етнонаціональна різ­норідність. Етнічно, національно, культурно різнорідне су­спільство консолідується на основі принципу економічної сво­боди. А матеріальний добробут є основним соціально значущим показником соціальної цінності і корисності людини. Лише відносно невелика група американців, які мають високі статки і прагнення до розширення свого світогляду, активно залу­чається протягом останніх десятиріч до досягнень світової культури. Більшість споживає продукцію маскульту, що екс­портується і до інших країн світу. Реакція з боку останніх вельми різниться.}

В Європі крім культурного протекціонізму все відчутніше дає про себе знати тенденція до заперечення масової культури, особливо американського виробництва. Статки, досягнуті ру­тинною працею, вже не ваблять європейців. Для них все біль­ше сенсу і значення набуває те, що соціологи називають “суб’єк­тивним добробутом”. Його формуванню сприяють можливість творчої самореалізації, низький рівень соціальної нерівності, повага і дотримання прав людини. Спостерігачі вважають, що у Європі може початися, а дехто каже, що вже почався процес деструкції суспільства масового споживання, де на перше міс­це виходять постматеріалістичні орієнтири і споживання не “масового”, а “унікального”. Європейці не хочуть бути схожи­ми на американців. Вони орієнтуються на дещо інші цінності, мають відмінні від американських культуру, стиль життя, очі­кування. Проте це не є фактором, здатним розколоти західну цивілізацію на два ворожих табори.

Західну Європу й Америку можна розглядати як “близьких родичок”. Це, по суті, дві гілки однієї лінії розвитку. Вони взаємопов’язані і взаємодіють через партнерство — суперницт­во. Великий американський експеримент у всіх галузях — по­літичній, економічній, соціальній, культурній — і досягнуті результати не можуть не впливати на світ у цілому і на Європу зокрема. Деякі напрацьовані елементи запозичуються, під впливом інших відбуваються трансформації, інші виступають як “виклик” і стимул до самовдосконалення. Одним із при­кладів можна вважати запровадження в системі освіти євро­пейських країн Болонської системи, яка є своєрідною відповід­дю на пріоритетність США в галузі науки і новітніх техноло­гій. Це є віддзеркаленням тієї обставини, що Америка зали­шається зразком динамічного розвитку, в той час як Європа потерпає від свого відставання, бо втратила дух новаторства, який був їй притаманний раніше. Однією з причин є її “по- старішання” не тільки у загальноісторичному плані, а й у демо­графічному. Все менше молоді, все вище рівень соціального забезпечення. Якщо хтось хоче більшого — їде до США — “країни необмежених можливостей” реалізувати свої таланти, якщо діяти енергійно.

Так думають не тільки в європейських країнах. Як вже за­значалося, останніми десятиріччями посилилися міграційні потоки з Латинської Америки. Деякі дослідники розгляда­ють її як одну з гілок західної цивілізації. Дехто вважає її за самостійну цивілізацію. Поняття “Латинська Америка” було введено в обіг французькими географами і політичними діяча­ми в середині XIX ст., підкреслюючи, що цю Америку творила католицька Європа. Південноамериканські володіння Іспанії і Португалії покликані були стати свого роду “кисневою подуш­кою” для феодальних режимів, що “дряхліли”. Грандіозні дер­жавні “підприємства” католицької Європи, золотий час якої залишився позаду, були спрямовані швидше у минуле, ніж у майбутнє. Надалі це виявилося у значному відставанні від Пів­нічної Америки.

Коли наприкінці XV ст. посланці Європи досягли берегів Америки, це виглядало так, наче вони ступили на нову плане­ту, настільки все тут відрізнялося від звичного для них. Вра­жені мандрівники назвали відкриті землі “Новим Світом”. Він являв собою унікальну історичну лабораторію, де процес роз­витку відбувався в цілому самостійно, починаючи від епохи пізнього палеоліту (ЗО—20 тис. років тому) — від часу заселен­ня континенту з Північно-Східної Азії через Берингову прото­ку й Аляску^[355]. Пізніше додався фактор заселення з островів Ти­хого океану. До того часу, як іспанські кораблі з’явилися біля східного узбережжя Нового Світу, цей континент був заселе­ний великою кількістю племен: припускають, що приблизно 10 млн осіб мешкало у Північній Америці і 80 млн — у Цент­ральній і Південній Америці. Більшість були мисливцями, збирачами, примітивними землеробами. Але були серед пер­вісного моря і острови високих цивілізацій. Найбільш розви­неними були цивілізації майя, ацтеків, інків та інші. Край їх існуванню був покладений конкістадорами.

Європейці проголошували: “Завоювання робляться на благо тих, кого завойовують”, тобто не для завоювань і пограбувань, а для того, щоб нести варварам Великий Хрест. Оскільки міс­цеві жителі намагалися продовжувати вклонятися своїм бо­гам, було проголошено гасло: “Палками заженемо індіанців на небеса”. Для того, аби “невірні” потрапили на небо, їх спалюва-

ли, роблячи “велике добро для їхніх душ”, або просто вбивали, не втрачаючи час і хмиз. Індіанців примушували тяжко пра­цювати на нових господарів. Лютували невідомі доти на Амери­канському континенті хвороби, занесені з Європи: чума, віспа, вітряна віспа та інші. Смертність була колосальною. За період з 1532 до 1605 р. населення центральних районів Мексики ско­ротилося на 94 % : від 16 млн 800 тис. до 1 млн 75 тис. У цілому у перші 100 років свого панування лише в Мексиці європейці знищили понад 20 млн осіб. Замість знищеного населення іс­панці пригнали до Америки 11,5 млн африканців, аби ті пра­цювали на плантаціях. В результаті у складі цієї великої куль­турно-історичної спільноти співіснують кілька расових субци- вілізацій: індіансько-метисна, африкано-мулатська та іберій­сько-європейська, кожна з яких певною мірою своїми суспіль­но-культурними традиціями та тенденціями, цінностями й ін­ститутами вплинула на загальний поступ.

Чи можна латиноамериканську цивілізацію без застере­жень віднести до Заходу? З одного боку, з не-Заходом її ріднять історична належність до ареалу владної (владно-релігійної) ін­теграції; відбиток, залишений на цивілізаційному коді ко­лоніальним буттям; сотні років вирішальної ролі держави (го­ловного інтегратора, регулятора і генератора розвитку); пану­вання авторитарної культури; дуже висока частка патронаж- но-клієнтних відносин та ін. З іншого боку, ця цивілізація має генетичну і культурну спорідненість із західною цивілізацією. Серед характерних рис слід відзначити спільність “високої культури”, “офіційної релігії”, мови (мов), порівняно ранні су­веренність, капіталістичний і “імітуючий” політичний розви­ток. Можна додати до цього кілька хвиль європейської іммі­грації і прямий культурно-ідеологічний вплив. Тобто латино­американську цивілізацію можна характеризувати як “про­міжну” між Заходом і не-Заходом. У XIX—XX ст. вона пережи­вала процес відносно швидкого розвитку. На середину XX ст. цивілізаційно-історична фрагментарність і структурна неузго­дженість еволюції її спільнот значно перевершували відповідні параметри розвитку західної цивілізації XVIII—XIX ст., не кажучи вже про цивілізації Сходу. Така ситуація, яка свідчи­ла про незрілість латиноамериканського цивілізаційного про­цесу, водночас свідчила про відкритість цієї цивілізації, про набуття здатності до “співіснування у багатоманітності”. Звід-

417

14 Орлова Т. В.

си — все нові спроби реалізувати “перевагу відсталості”, які мали місце у XX ст. Мексиканський мислитель X. Васконселос висловився стосовно перспективи Латинської Америки так: “Ми з більшою легкістю, ніж представники інших культур, сприймаємо чужинців. Внаслідок цього наша цивілізація з усіма її дефектами може бути обрана історією як знаряддя тво­рення... людини нового типу”.

Починаючи з 1929 р. накочували і змінювали одна одну хвилі криз, що супроводжувалися достатньо швидким еконо­мічним зростанням, індустріалізацією та урбанізацією регіо­ну. Водночас йшов пошук шляхів подолання відсталості та економічної і соціальної модернізації. Особливо успішним був період 1948/1950—1982 рр., коли Латинська Америка пере­творилася зі “світового закутка” на один з центрів світового іс­торичного розвитку. Світовий економічний бум 1950-х років викликав прибутковий попит на нафту, мінерали, лісоматеріа­ли, яловичину, каву. Іноземні інвестиції у промисловість, сіль­ське господарство та інфраструктуру допомагали регіону впев­нено просуватися вперед. За ЗО років після 1945 р. виробниц­тво сталі там зросло у 20 разів, а виробництво електроенергії, металів і машинного устаткування — більш, ніж вдесятеро. Реальний валовий внутрішній продукт на душу населення що­річно збільшувався в середньому на 2,8 % у 1960-х, а у 1970-х — на 3,4 %. Але у 80-х роках зростання уповільнилося і вияви­лися інші негативні тенденції. Вони свідчили про те, що Ла­тинська Америка не зорієнтувалася у нових умовах посилення глобалізаційних процесів. Так, замість того, щоб спонукати своїх промисловців до освоєння закордонних ринків і стимулю­вати економіку шляхом орієнтації її на випуск експортної про­дукції, уряди латиноамериканських країн проводили політи­ку витіснення імпортних товарів і намагалися захистити своїх виробників від конкуренції з іноземцями. Якщо створити ме­талургійну промисловість було для країн Латинської Америки порівняно просто, освоїти такі високотехнологічні галузі, як виробництво комп’ютерів, аерокосмічної техніки, фармацев­тичної продукції виявилося набагато складнішою справою. Через це більшість країн залежить від імпорту промислових товарів, а експорт, в основному, як і раніше, складається з си­ровини: нафти, кави, фруктів, соєвих бобів тощо. Нечіткою була фінансова політика зі зростаючим сподіванням на інозем­ні позики. Уряди витрачали багато коштів не тільки на інфра­структуру і освіту, а й на державні підприємства, громіздкі бю­рократичні апарати і непомірно роздуті збройні сили. Вели­чезні кошти спрямовувалися не у виробничі інвестиції, а марно витрачалися на поточні внутрішні потреби або безслідно зни­кали на приватних рахунках у закордонних банках. У резуль­таті чимало держав перетворилися на найбільших боржників світу^[356] (Бразилія, Мексика, Аргентина та ін.), які інколи не­спроможні сплатити навіть проценти за свої борги.

Після “втраченого десятиріччя” з 1991 р. почалася лавина подібних неоліберальних реформ, які усували перешкоди на шляху впливу глобалізації і спрямовували її процеси у русло ринково-фундаменталістського варіанта реалізації. Спочатку порівняно швидко відбувався вихід з “ями” попереднього деся­тиріччя. Однак знову з часом рух уповільнився, став накопи­чуватися потенціал суперечностей і нестабільності. Початок XXI ст. був пов’язаний для цього регіону з тяжкими потрясін­нями, які засвідчили: кризу в регіоні не подолано. На початку нового тисячоліття спостерігається уповільненість економіч­ного розвитку (порівняно з іншими регіонами, зокрема з Пів­денно-Східною Азією); нестабільність цього розвитку і нерів­номірність розподілу його плодів. Зростає соціальна поляриза­ція, безвідповідальність еліти та їх відірваність від національ­них мас, масова еміграція. Окрім боргової кабали Латинська Америка має ще низку гострих проблем. Насамперед — це не­легальне виробництво і розповсюдження світом наркотиків та діяльність наркомафії, а також фактор тероризму. Актуаль­ною проблемою стала охорона довкілля. Спеціальної охорони потребують колись нездоланні ліси басейну Амазонки — “ле­гені планети”. Хоча у 90-х роках минулого століття в багатьох латиноамериканських країнах були прийняті національні про­грами і створені спеціальні органи з охорони навколишнього середовища, проблема дуже серйозна і потребує об’єднаних зу­силь світового співтовариства.

Новітня історія незаперечно свідчить про те, що елементи “хаосу”, які виявилися на межі тисячоліть у тій “бреші”, яка виникла між індустріальною і постіндустріальною еволюцією, стали долею насамперед тих країн (і регіонів), які характери­зуються найбільшою інерцією і водночас незавершеним ще циклом індустріального розвитку. Це стосується тих суспільств, які з тих чи інших причин “забуксували” перед “структурним бар’єром” розвитку — переходом до інформатизації, “суспіль­ства знань”, глобалізації. Як з’ясувалося, у 1970—1990 рр. окрім Латинської Америки в такому становищі опинився Ра­дянський Союз. Його територія, за винятком прибалтійських, кавказьких та середньоазіатських республік, а також частково України, збігається з ще однією цивілізацією, яку відносять до західної цивілізаційної гілки, але не повністю, бо вона теж має проміжний характер, як і латиноамериканська.

Мова йде про православну, або російську, цивілізацію. Її проміжний характер визначається, по-перше, цивілізаційно- географічно і, по-друге, з огляду на цивілізаційну динаміку. Якщо брати у ширшому розумінні, то православна цивілізація відокремлена від західноєвропейської лінією, яка проходить вздовж теперішнього кордону Росії з Фінляндією і державами Балтії, відокремлює католицькі райони Західної України і Західної Білорусі від православних областей. Далі ця лінія йде на захід, відсікаючи Трансільванію від решти Румунії, на Балканах вона практично збігається з кордоном між Хорватією і Сербією (тобто з історичною межею між Габсбурзькою і Осман­ською імперіями). Якщо брати у більш вузькому сенсі^[357], то ро­сійська цивілізація у своїх кордонах в цілому збігається з кордонами Російської імперії.

Стародавня Русь, яка дала витоки історії у майбутньому трьох народів — російського, українського і білоруського, була частиною середньовічної Європи, яка втягувалася у смугу гли­бокої модернізації — початку формування сучасної європей­ської цивілізації. Однак XIII ст. внесло значні корективи у долю давньоруських земель. Вони опинилися під тиском захід­ної (католицької) і східної (татаро-монгольської) експансій. Все це призвело до розпаду цілісності і визначило принаймні три лінії розвитку. Західні і південно-західні землі (Київ, Мінськ Вітебськ та інші) протягом тривалого часу входили до складу Литовської держави, а потім Польсько-Литовської, яка була периферією Європи. В рамках цієї суспільної системи давньо­руські землі відносно швидко витіснили татаро-монгольських завойовників, розвивалися за умов панування європейської традиції. Тут відбувалося формування українського і білорусь­кого народів. Новгородська, а також Псковська республіка, яка відокремилася від неї у XIV ст., уникнувши руйнування і зберігаючи незалежність протягом понад чотирьох століть (XI—XV ст.), можна вважати, була частиною Європи, анало­гом містам-республікам Ганзейського союзу, Італії. Північно- східні землі (Владимир, Ростов, Рязань та інші) зазнали мас­штабного руйнування під час татаро-монгольської навали і потрапили у залежність від Золотої Орди. Вони опинилися у духовній, культурній і політичній ізоляції від Європи, від хри­стиянського світу. Розвиток у цих землях тривалий час знахо­дився під сильним східним впливом. Треба зазначити, що тер­мін “східний” наразі об’єднує комплекс впливів і контактів: візантійський, мусульманський, класичного Сходу (особливо Китаю, елементи культури якого привнесли у Східну Європу завойовники). Основні особливості російського народу і росій­ського менталітету (що є дуже важливим для характеру цивілі­зації) сформувалися в епоху Московської держави, яка виник­ла в умовах татаро-монгольської залежності і потужного схід­ного впливу. Сам російський народ з’явився у XIII ст. і веде свій початок від Московського князівства, що виникло на окра­їні Суздальської землі. Після розпаду Київської Русі відбува­лося становлення російського етносу на територіях Волго-Ок- ського межиріччя. У процесі освоєння Суздальської землі і далі північнослов’янські племена (зокрема, ільменські слове­ни та в’ятичі) асимілювали угро-фінські племена, що й дало початок російському народові. Нині часто можна почути ото­тожнення Київської Русі з Росією. Проте ще у XIX ст. відомий російський історик В. Ключевський визнавав, що населення Цих двох районів складалося з двох окремих етнічних груп і Що властивості тих двох районів значно відрізнялися.

Інший російський мислитель — філософ і письменник XIX CT. П. Чаадаев у своєму першому “Філософічному листі” писав¹: “Мы не принадлежим ни к Западу, ни к Востоку, и в нас нет традиций ни того, ни другого... Стоя между двумя главными частями мира, Востоком и Западом, упираясь одним локтем в Китай, другим в Германию, мы бы должны были сочетать в себе две великие основы духовной природы — воображение и разум и объединить в своем просвещении исторические судьбы всего земного шара. Не эту роль предоставило нам Провидение. Одинокие в мире, мы миру ничего не дали, ничего у мира не взяли... Мы ни в чем не содействовали движению вперед чело­веческого разума, а все, что досталось нам от этого, мы искази­ли... В крови у нас есть что-то такое, что отвергает всякий на­стоящий прогресс”^{[358] [359]. Відома сучасна письменниця Т. Толстая висловилася так: “Судьба России: Европа и Азия в одном лице, ни то ни се, и то, и другое”.}

Розвиваючись на перехресті Заходу і Сходу, Росія відчула дуже сильний вплив з боку останнього. Особливе значення мав “азіатський спосіб виробництва”, коли не існувало приватної власності, насамперед на землю, а мала місце система “влада — власність”. Земля була власністю того, хто стояв на верхівці піраміди влади. Вона надавалася у володіння за службу знаті, а дворяни передавали частину її у користування сільським об­щинам. За це общинники виконували різні повинності і податі. Серед наслідків такої системи — індиферентне ставлення до свободи і до самого життя особи, що для Росії трансформувало­ся у кріпацтво і самодержавство. У Західній Європі політика, економіка, релігія, мистецтво розвивалися як відносно само­стійні сфери суспільного життя. Поряд з цим швидкий розпад общини вплинув на розвиток соціальної активності. За умов незахищеності і особистої свободи людина мала влаштовувати­ся сама на свій страх і ризик. Це накладало на цивілізацію За­ходу своєрідний відбиток. Там підкреслювалася і підкреслюєть­ся цінність особистості, її автономність щодо державної влади. В Росії, на відміну від Європи, від Заходу, особистісне начало не стало самостійним фактором, що визначав історичний роз­виток. Разом із тим у суспільстві, обмеженому традиційною самодержавною владою, постійно накопичувалася надмірна енергія, яка, досягнувши “критичної маси” могла порушити рівновагу. Досягти стабільності можна було на новому рівні, пройшовши певну трансформацію, в якій неабияка роль нале­жала державі.

Проміжний характер російської цивілізації також можна визначити, виходячи з аналізу її цивілізаційної динаміки. Усі цивілізації, які існували й існують досі, за типом відтворення можна умовно розділити на три типи. Перший — статичний тип відтворення орієнтується на підтримку своїх цінностей і соціальних відносин у як тільки можливо незмінному вигляді (це — цивілізації Сходу). Другий — динамічний, інтенсивний — спрямований на постійне змінювання, на розгортання своїх можливостей, найповніше їх розкриття (це — західна цивілі­зація). Третій тип — проміжна цивілізація¹ — вже відійшла від традиційного суспільства, але не прийшла до нетрадицій­ного. Вона стала на шлях модернізації, кардинальних зрушень. Однак суспільство не може йти цим шляхом. Росія вже у XVIII ст. вступила на шлях проміжної цивілізації. Московська держава, скута релігійною регламентацією життя і корпора­тивною структурою, розвивалася повільно і могла перетвори­тися на здобич сильніших, динамічніших країн. Наприкінці XVII ст. у Європі існувала думка, що її перспектива — перетво­рення на колонію Швеції. Для того щоб зберегти незалежність і забезпечити гідне місце країни порівняно з європейськими державами, які вирвалися вперед, Московії потрібна була мо­дернізація, тобто радикальна трансформація. Вона здійсню­валася за типом “модернізація навздогін”^{[360] [361]. У трьохсотрічному періоді реконструкції російського суспільства можна виокре­мити п’ять етапів або п’ять самостійних варіантів модерні­зації:}

— перший етап — петровська модернізація — здійснена Петром І на початку XVIII ст. домінанта модернізації зберігала свою актуальність до середини XIX ст.;

— другий етап — модернізація другої половини XIX ст., здійснена Олександром II;

— третій етап — модернізація початку XX ст., яку прийня­то називати столипінською (на честь П. Столипіна — міністра внутрішніх справ і голови Ради міністрів тодішньої Російської імперії);

— четвертий етап — сталінська (“соціалістична”) модерні­зація;

— п’ятий етап — сучасна модернізація, яку розпочав пер­ший президент Росії Б. Єльцин¹.

Від часів Петра І й надалі спроби модернізації йшли дуже важко, з великим напруженням сил і втратами, а потім з’ясову­валося, що в результаті відбувалося певне “повернення до ста­рого”. Новації частіше приймалися і поширювалися для утвер­дження старих структур і цінностей. Тобто модернізації прово­дилися в основному на рівні засобів при ігноруванні необхідно­го зрушення у цінностях. Виявляє себе феномен російського “дводумства” (рос. — “двоемыслие”), про яке А. Хлопін зазна­чає: “...Історико-культурний дериват^{[362] [363] тієї двоїстості, що робила наше (російське. — Т.О.) суспільство вкрай нестійким, змушу­вала постійно прагнути до якихось нових форм життя, які за­вжди шукалися народом через інверсію, тобто позаду, у повер­ненні до минулого”. Багато особливостей розвитку Росії під­тверджують, що вона є проміжною цивілізацією, тобто перехід­ною від традиційної статичної до нетрадиційної динамічної цивілізації, яка виявилася нездатною завершити цей перехід. Ця нездатність пов’язана з розколом. Проміжна цивілізація є конфліктною, оскільки в ній постійно відбувається зіткнення між обома типами цивілізацій. Раз у раз робляться спроби по­будувати форми переходу між ними, примирити, згладити гли­бокі суперечності між протилежними цінностями, нормами, ідеалами, притаманними традиційному і нетрадиційному су­спільствам. Час від часу відбуваються загострення цих проти­річ, що викликає кризи, які загрожують самому існуванню країни. Один за одним відбуваються болісні “прориви” до не­традиційної цивілізації, та вони не завершуються остаточним успіхом і містять у собі більше чи менше “відкочування” назад. Останнім часом аналітики все більше звертають увагу на те, що на території сучасної Росії зростає глобальна конкуренція між основними цивілізаціями. Це виявляється у фінансово-еконо­мічній експансії Заходу, релігійній — ісламу і етнічній — де­яких колишніх союзних республік і Китаю. Ця експансія наби­рає силу і врешті-решт створює загрозу “розриву” країни.}

Звичайно, суперечності і кризи притаманні всім цивіліза­ціям, і західній теж. Сучасна криза є наслідком розвитку са­мої західної цивілізації, виявом її внутрішніх суперечностей. Разом із тим вона є результатом тих змін, які відбуваються у світі. Серед основних суперечностей можна виокремити кіль­ка. Насамперед, це суперечність розвитку економічної систе­ми: чим більше зростали масштаби і ускладнювалася структу­ра капіталістичного індустріального виробництва у країнах Заходу і чим більше до нього втягувалися інші країни і регіони світу, тим виразніше проступала суперечність між динамікою його розвитку і мірою його керованості. Ця суперечність час від часу дає про себе знати через кризи перевиробництва. Існує група суперечностей, пов’язаних із соціальним розвитком. За­хід, проголошуючи відданість принципам рівності і справед­ливості, створив реальність гострих соціальних контрастів. Звичайно, вони послабилися в середині розвинених країн, про­те посилилися у глобальному масштабі. А це вже тепер дає про себе знати зростанням міграційних потоків, тероризмом, зрос­танням міжнародної напруженості тощо. Західна демократія також не позбавлена суперечностей у своїй реалізації. В самих західних країнах це виявляється у розриві між свободою і від­повідальністю, особливо з боку деяких політичних діячів та партій. На міжнародній арені прагнення “нести демократію недемократичним суспільствам” навряд чи може розглядатися як насправді демократичне.

Захід дав світові багато в галузі розвитку знань, техніки і тех­нологій, в розвитку економіки і політики, культури. Проте його історія — це також історія війн, колоніальних загарбань, тоталі­тарних експериментів аж до фашизму, а також порушень вста­новлених ним самим міжнародних норм та відносин. Загрозою для західної цивілізації є від’ємні демографічні показники. Не­безпекою, джерелом виникнення і посилення якої виступає спо­сіб життєдіяльності Заходу, є екологічна криза. Розвиток науки і техніки, якому присвятили себе кращі мислителі цієї цивіліза­ції, не тільки поставив людство на межу загибелі. Він також під­точив духовні цінності, з якими більшість людей пов’язувала сенс свого буття. Це — дуже складне питання про ерозію основ­них цінностей західної цивілізації, зокрема, про цінність про­гресу у західному його розумінні. Подібний настрій відобразив­ся в словах духовного голови тибетських буддистів Далай­лами XIV: “У поступальному розвиткові західного суспільства, очевидно, є якісь серйозні вади, і якщо ми вчасно не захистимо­ся від негативних сторін прогресу, то вони можуть мати катаст­рофічні наслідки для майбутнього усього людства”. Парадокс полягає в тому, що Захід у своєму розвиткові досяг небачених висот, він поки що є переможцем в історичному змаганні. Разом із тим він знаходиться у кризі, світ кидає йому численні викли­ки і адекватних відповідей поки що немає.

Література

Борко ЮЛ. От европейской идеи к единой Европе. — M.,

2003.

Виландт Г. Латинская Америка: сегодняшний день и пер­спективы // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005. — № 2.

Гавриков Д. Европейский Союз как территория противо­речий // Мировая экономика и междунар. отношения. —

2004. — № 12.

Глобальные вызовы и Европа / Под ред. Т. Кондратьевой, М. Новоженовой. — M., 2003.

Загладин Н.В. США: общество, власть, политика. — M., 2001.

Загладин Н. Глобальное информационное общество и Рос­сия // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005.

— №7.

Ерасов Б. Цивилизации. Универсалии и самобытность. — M., 2002.

Зарин BA. Запад и Восток в мировой истории XIV—XIX вв.

— M., 1991.

Иноземцев В., Кузнецова Е. В поисках идентичности: евро­пейская социокультурная парадигма // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2002. — №6.

Копійка В.В. Розширення Європейського Союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу. — K., 2002.

Кувалдин В. Европа и США: два лика одной цивилизации // Европейский альманах. История. Традиции. Культура. — M., 1992.

Мак-Ніл В. Піднесення Заходу. Історія людського суспіль­ства: Пер. з англ. — K., 2002.

Мелъянцев BA. Восток и Запад во втором тысячелетии: уров­ни, темпы и факторы экономического развития // Восток. — 1991. — № 6.

Орлов В. Европа с человеческим лицом // Мировая экономи­ка и междунар. отношения. — 2005. — № 12.

Рашковский Е. Европа: внутренний облик и глобально-исто­рическая динамика // Мировая экономика и междунар. отно­шения. — 2005. — № 12.

Согрин В.В. США в XX в.: тенденции и итоги общественно­исторического развития // США — Канада. — 1999. — № 9.

Сорос Дж. Мыльный пузырь американского превосходства: Пер. с англ. — M., 2004.

Уткин А.И. США — ЕС: два полюса, два взгляда // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 2005. — № 7.