Розділ 11 ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СОЦІОСФЕРИ

Проблеми демографічні тісно пов’язані з однією із глобаль­них проблем — продовольчою. На рубежі тисячоліть третина населення світу страждає від недоїдання, а кожен десятий — від хронічного голоду. За даними Всесвітньої продовольчої програми ООН, у 2005 р. від голоду померло 6 млн осіб. Пере­важна більшість голодуючих припадає на країни, що розвива­ються. Проте їх населення має тенденцію до збільшення, не­зважаючи на обмеженість виробництва продовольчих ресурсів. У світі протягом XX ст. спостерігалася тенденція до збільшен­ня кількості продуктів харчування на душу населення, що було зумовлено успіхами науково-технічного прогресу.

Значний збиток навколишньому середовищу завдається, як відомо, індустріалізацією й урбанізацією. Під їхнім впли­вом протягом останніх двох століть відбулися істотні зрушен­ня в раціоні харчування мільйонів людей, які стали городяна­ми. Збільшення споживання продукції тваринництва одержа­ло назву “м’ясної революції”. Провідним у структурі аграрного сектору стало тваринництво. Та обставина, що зростаюча час­тина продукції рослинництва йде на годування худоби, а не на харчування людей, ще більше загострює світову продовольчу проблему. Іншим важливим наслідком “м’ясної революції” стало істотне посилення негативного впливу сільського госпо­дарства на довкілля, оскільки тваринництво спричиняє наба­гато згубніший вплив, ніж рільництво^[CCLXXVI].

Нині у світі існують два кількісно приблизно рівні полюси в споживанні продовольства — хронічного голоду на одному по­люсі і хронічного переїдання — на іншому. За офіційною ста­тистикою, більше половини жителів США страждають від над­лишкової ваги. У 2006 р. американці на ласощі і подарунки до Дня святого Валентина витратили 13,7 млрд дол. 13 млрд до­ларів вистачило б, щоб забезпечити всіх нужденних продукта­ми харчування й основними медичними послугами, 9 млрд — щоб забезпечити якісною водою і каналізацією. Тобто голод як світова проблема пов’язаний не з загальною нестачею продо­вольчих ресурсів у світі, а із способами їхнього розподілу.

Історія сучасного світу — це історія зростання нерівності між державами й усередині держав. За рівнем прибутків різ­ні цивілізації на піку своєї могутності мало чим відрізнялися одна від одної: багатство Риму в І ст., Китаю в XI ст. й Індії в XVII ст. в минулому зіставні з багатствами Європи в переддень промислової революції. За деякими оцінками, прибуток на душу населення в Західній Європі у XVIII ст. не більше ніж на ЗО % перевищував аналогічний показник в Індії, Африці чи Китаї тих часів. Однак трохи більше ніж за сторіччя відбулася вражаюча зміна: до 1870 р. прибуток на душу населення в ін­дустріальній Європі став у 11 разів вищим, ніж у найбідніших країнах світу. Протягом наступних ста років це співвідношен­ня виросло майже у п’ять разів і досягло 50 до 1995 р. На поча­ток XXI ст. воно вже становило 72 рази. Нерівномірність у роз­поділі світового прибутку погіршилася зі зміною структури зростання ВВП і населення. З початком промислової революції і до 1913 р. населення найшвидше зростало у країнах з най­більшим зростанням виробництва. Навпаки, після 1913 р. най­більшим стало зростання населення у найбідніших країнах. Це — одна з причин того, що міжкраїновий розрив наприкінці XX ст. виявився набагато більшим, ніж на його початку. На­уковці ілюструють “розгул нерівності” такими статистичними даними: на межі другого і третього тисячоліть на одну п’яту частку населення, яка мешкає у найбільш багатих країнах, припадало понад 80 % світового ВВП, а над одну п’яту найбід­ніших — 1 % ; перші володіли 82 % світового експортного рин­ку, другі — 1 %; перші одержували 68 % прямих іноземних інвестицій, другі — тільки 1 % ; перші мали 74 % всіх телефон­них ліній світу і 93,3 % світової кількості користувачів Інтер- нету, другі — відповідно 1,5 і 0,2 %. Колосальний соціально- економічний розрив між цими групами країн стає наочнішим, якщо порівняти прибутки окремих багатих людей планети з прибутками цілих країн. Сукупні статки 200 найзаможніших людей планети наприкінці минулого століття перевищували один трильйон доларів і були більшими за сукупний прибуток 41 % населення землі.

Прогрес людства, що найбільш яскраво виявився протягом останніх століть, не зміг перебороти такої глобальної пробле­ми, як бідність. Бідність була за всіх часів. Масова бідність (пауперизм¹) виникла в суспільстві, коли виявилася очевидна нерівність у розподілі багатств. Причини були найрізноманіт­ніші. Раніше головними з них були: неврожаї, стихійні лиха, епідемії^{[CCLXXVII] [CCLXXVIII], війни. Пауперизм набував часом масових масштабів. За часів Юлія Цезаря, після закінчення війни з Помпеєм, у 45 р. до н. е., у Римі п’ята частина населення — більше 300 тис. — були незаможними і жили за рахунок одержуваних від уря­ду хліба і м’яса. У середньовіччі майже всі кріпаки були над­звичайно бідні, постійно перебуваючи на межі голодної смерті. В наш час бідність перетворилася в глобальну проблему. З млрд людей — майже половина всього населення — живуть менш ніж на 2 долари в день (рівень, визначений OOH як поріг бід­ності). З них 1,3 млрд — менш ніж на 1 долар. Причому з кінця 1980-х років у посткомуністичних країнах Європи і Середньої Азії, що знаходяться на етапі переходу до ринкової економіки, кількість людей, що живуть менш ніж на 1 дол. у день, до тепе­рішнього часу зросла більш ніж у 20 разів. Чисельність бідних}

Основні тенденції розвитку соціосфери неухильно збільшується: до 2015 р. на межі виживання може опинитися 1,9 млрд — третина тих, хто живе на Землі. Тобто це люди, які практично повністю виключені з глобального про­цесу розвитку.

Бідність — це не тільки мізерний рівень доходів. OOH ви­значає такі основні прояви бідності: 1) коротке життя; 2) низь­ка професійно-освітня підготовка; 3) позбавлення економічної бази нормального життя — чистої питної води, медичних по­слуг, якісного харчування; 4) вилучення із суспільного життя.

Було б недоречно вважати наявність “мільярда злиденності” наслідком глобалізації, експлуатації слабкорозвинених країн транснаціональними корпораціями, пограбування їх природ­них ресурсів “золотим мільярдом”. Сучасний капітал і цим не гребує, але основним джерелом його прибутків виступають “нова економіка”, високі технології, інформатика, фінансові операції, локалізовані у розвиненій частині світу. Причина злиденності полягає насамперед у відмежованості цієї частини світу від сучасних процесів, егоїстична незацікавленість капі­талу і розвинених держав в економічній діяльності в зазначе­них регіонах.

Бідність притаманна не тільки країнам, що розвиваються. Вона існує й у розвинутих країнах, однак маскується середньо- статистичними даними, що свідчать про загальний добробут і досягнення. Наприкінці XX ст. частка бідних становила: у СІЛА — 14 %, у Канаді — 7, Австралії — 6,7, Швеції — 4,3, Німеччині— 2,8, Голландії — 3,4, Франції — 4,5, Великій

Британії — 5,2 %. За даними 00Н, кожна восьма людина в цих країнах страждає від тієї чи іншої форми бідності: тривалого безробіття, тривалості життя, меншої за 60 років, прибутку, нижчого від національного рівня бідності, недостатньої освіти, що не дозволяє їй на рівних конкурувати в суспільстві. Від бід­ності насамперед потерпають безробітні, значна частина мо­лоді і жінок, неповні і великі родини, люди похилого віку, ін­валіди, представники етнічних меншин, мігранти. Розвинені країни іноді називають “суспільствами двох третин”, тобто в них дві третини їх населення є благополучними, а одна трети­на — ні. Для того щоб локалізувати можливий вихід негатив­ної енергії з цього середовища, діє система різноманітних со­ціальних програм. Це дає змогу поліпшити загальну картину соціальної сфери в тій чи іншій країні.

Соціальна сфера — це один із найважливіших елементів життєдіяльності будь-якої держави. Результати її розвитку є найточнішими показниками рівня, досягнутого нею на шля­ху соціального прогресу, а також основою оцінки діяльності того чи іншого уряду. Головним показником здійснених пере­творень має бути якість життя населення країни. Зіставляючи рівень соціального розвитку різних країн, OOH розробила так званий коефіцієнт гуманітарного розвитку — показник, що враховує: реальну купівельну спроможність населення, стан народної освіти, охорони здоров’я, тривалість життя, рівень розвитку демократії, становище жінок, старих і дітей у суспіль­стві. У сучасному світі актуальним стало питання соціальної захищеності людини, що включає широкий комплекс аспек­тів, які належать до цивільних, політичних, соціально-еконо­мічних, культурних та інших прав і свобод людини. Це одер­жало назву “людський вимір”. Буквально: якою мірою грома­дянин тієї чи іншої держави користується всіма правами і сво­бодами в суспільстві, причому мається на увазі не тільки фор­мальна фіксація їх у конституціях та інших документах, а й реальне втілення на практиці.

На нинішньому етапі розвитку світове співтовариство добре усвідомило пріоритетність соціальних проблем, що знайшло своє вираження в діяльності міжнародних організацій, зокре­ма OOH. На Всесвітній зустрічі на вищому рівні у Копенгагені 1995 р., яку вона провела, були визначені пріоритети в галузі соціального розвитку, яких мають дотримуватися у своїй полі­тиці всі держави. Серед них: зобов’язання поставити потреби людини в центр процесу розвитку; досягнути необхідної рівно­ваги між економічною ефективністю і соціальною справед­ливістю в межах орієнтованого на зростання справедливого і сталого процесу розвитку, згідно з національними пріоритета­ми; виробити новаторське рішення проблеми взаємозв’язку со­ціальної ролі держави й реакції ринку на соціальні потреби; розвивати програми соціального забезпечення і підвищувати рівень освіти та професійної підготовки для всіх; забезпечити надання соціальної допомоги тим верствам населення, які пе­ребувають у скрутному становищі, та ін. Держава має проводи­ти компетентну політику у цій царині, бо її значення у сучас­них умовах суттєво зростає. Особливо це стосується постра­дянських держав. Тепер зовнішня небезпека значно зменши­лася. Однак загострилися кризові явища всередині деяких країн, особливо у соціальній сфері. Найбільшою проблемою для держави стає відсутність належної соціальної безпеки гро­мадян, що може призвести до соціальних ексцесів. Тобто со­ціальна безпека виступає як найважливіша складова загально­національної безпеки.

Починаючи з 1960-х років під егідою OOH досліджується коефіцієнт життєстійкості різних народів світу. При цьому враховується більше десяти параметрів, таких як середня три­валість життя в тій чи іншій країні, якість продуктів, дитяча смертність, поширення генетичних відхилень, відсоток дер­жавних витрат на соціальні й екологічні програми, концентра­ція підприємств важкої промисловості на одиницю території та ін. Цей коефіцієнт визначається за п’ятибальною шкалою. Однак жодна країна “п’ятірки” не одержала. Оцінку “чотири” одержали Швеція, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. Біль­шість промислово розвинутих країн Західної Європи, США і Японія одержали оцінку “3”. Держави СНД здобули коефіцієнт “1,4”. “1” — нижня межа, яка, на думку експертів 00Н, свід­чить про те, що нація з такою оцінкою агонізує і приречена на вимирання.

Зрозуміло, що далеко не всі представники таких націй згод­ні з невтішною перспективою. У пошуках кращої долі вони мігрують в інші, більш благополучні країни. До інтенсифіка­ції міграційних процесів нині ведуть перенаселеність у бідних регіонах, політична нестабільність і конфліктність, заснована на інших факторах, глобалізація ринків праці та ін. На почат­ку XXI ст. легальні і нелегальні мігранти становлять понад 15 % населення в більш ніж 50 країнах. З % населення планети, тоб­то більше 175 млн осіб, проживали в країнах, що не були їх батьківщиною. З них 60 % мешкало в розвинених країнах. Єв­ропа прийняла 56 млн¹, Азія — 50 млн, Північна Америка — 41 млн переселенців^{[279] [280]. їхня кількість буде зростати, призводя- чи до посилення соціальної і політичної напруженості в краї­нах, що приймають, а також до зміни етнокультурного вигляду останніх, оскільки народжуваність у родинах мігрантів наба­гато вища, ніж у родинах корінних жителів.}

З іншого боку, нинішня міграція в розвинуті країни має ха­рактер “міграції, що заміщає”, оскільки крім падіння рівня на­роджуваності, загального постаріння населення, існують про­блеми з робочою силою. З одного боку, необхідні працівники в матеріальному виробництві і сфері послуг, де праця часто є важкою, непрестижною, не потребує високої кваліфікації. Сюди спрямовується потік некваліфікованої і дешевої робочої сили зі слабкорозвинених країн. З іншого боку, та сама “нова економіка”, що вимагає значного інтелектуального ресурсу, не завжди і не скрізь може одержати його, спираючись тільки на кадри корінного населення. Тому другий потік міграції одер­жав назву “відплив мізків і талантів”. Відомо, що могутній на­уковий потенціал США багато в чому створений вихідцями з інших країн, яким були забезпечені кращі умови для роботи і життя у Штатах. Розвинуті країни мають спеціальні програми залучення інтелектуалів, підкріплені значними фінансовими ресурсами. Так, ФРН оголосила про готовність прийняти на постійне проживання 2 млн програмістів. Приваблювання фахівців, які одержали якісну освіту в інших країнах, дає ду­же відчутний економічний ефект не тільки в результаті реалі­зації їхнього творчого потенціалу, але насамперед того, що не було витрачено великих коштів на їхню підготовку країною- реципієнтом^[281].

Разом із тим протягом останніх десяти — п’ятнадцяти років наростають проблеми надлишкової міграції, а також “надлиш­кової демократії”. Яскравим проявом названих тенденцій ста­ли події осені 2005 р. у Франції і деяких інших європейських країнах, коли протягом досить тривалого часу мали місце ма­сові хуліганські акції представників так званого “полікультур- ного населення”¹. У деяких європейських країнах (Данії, Італії, Нідерландах, Німеччині, Великій Британії) уряди шу­кають шляхів створення ефективних механізмів запобігання зайвій чисельності іммігрантів, особливо нелегальних. Так, А. Меркель, яка стала в 2005 р. канцлером Німеччини, відразу заявила, що імміграцію будуть обмежувати шляхом згортання соціальних пільг. Тобто перед країнами, що приймають, ви­никла проблема пошуку концептуального балансу між ціннос­тями демократії й інстинктом безпеки^{[282] [283] [284].}

Декотрі діячі пропонують вирішувати питання кардиналь­но: шляхом допомоги слаборозвиненим країнам у подоланні їхніх соціальних хвороб. Ця пропозиція час від часу вислов­люється на різних міжнародних форумах, що проходять на різ­них рівнях. Боротьба з бідністю була проголошена як важливе завдання міжнародного співтовариства ще після розпаду коло­ніальної системи. Однак резолюція OOH про виділення 0,7 % ВВП на економічну допомогу країнам, що розвиваються (на 2003 р. 0,7 % сукупного ВВП розвинених країн Заходу стано­вили приблизно 125 млрд дол. на рік), так і не була виконана. З одного боку, уряди багатьох країн “золотого мільярда” з ве­ликим небажанням асигнують гроші на ці цілі. З іншого боку, уряди багатьох бідних країн не можуть досягти належного ефекту використання допомоги, яка надходить. Показовим є приклад Нігерії, що не одержувала допомогу від міжнародних фондів. У результаті ця держава змушена була здійснити струк­турну перебудову свого господарства і нині є лідером серед аф­риканських країн, що розвиваються. Ті країни, яким більше допомагали, таких стимулів не мали, а одержувані кошти час­то розкрадалися й осідали на банківських рахунках правлячої верхівки. Тому нова позиція Світового банку така: допомога має бути дозованою, здебільшого зводитися до технічної, до навчання, до створення мільйонів робочих місць у перспектив­них галузях економіки і т. ін. Чи можна це здійснити і як швидко — дуже непросте питання. Позитивна відповідь на нього передбачає здійснення великих суспільних перетворень, без яких дійсна модернізація таких країн неможлива.

Сама по собі модернізація є одним із відомих з історїі видів соціальних перетворень. Серед них російський соціолог Г.І. Козирєв називає також функціональні зміни, реформи, ре­волюції, трансформації, кризи.

Функціональні зміни в соціальних системах мають адаптив­ний характер. Це своєрідні “поточні ремонти”, що проводяться для підтримки системи в “робочому стані”. В їхнє завдання не входять радикальні реформи, що передбачають якісні струк­турні перетворення. їх мета — пристосування до зміни умов і внутрішніх потреб соціальної системи. Можна сказати, що де­які функціональні зміни мають місце в поточній соціальній політиці того чи іншого уряду.

Реформи в соціальних системах — перетворення, перебудо­ва якої-небудь сфери громадського життя або всієї соціальної системи. Реформи припускають поступовість, як правило, здій­снюються “згори” за допомогою законодавчих актів і спрямо­вані на вдосконалення наявної системи, без її якісних змін. Наприклад, реформи Петра І кардинально змінили систему державного управління Росією, однак основи самодержавства залишили незмінними. Реформи, проведені швидко і ради­кально, можуть вийти з-під контролю їх ініціаторів і набути несподіваного для них характеру. Так, спроба реформувати со­ціалізм, що почалася в CPCP у 1985 р. і одержала назву “пере­будова”, незабаром вийшла з-під контролю партійно-держав­ного керівництва і стала одним із факторів розвалу Радянсько­го Союзу.

Реформи звичайно передбачають еволюційні трансформа­ції, а не радикальні зміни в соціальній структурі і ціннісних орієнтаціях. Прикладом поступовості у проведенні реформ є сучасний Китай, керівництво якого взяло такий курс у 1978 р. і продовжує його здійснення донині. Було відкинуто модель “шокової терапії”¹, що мала місце в деяких постсоціалістич- них країнах Європи. “Батько реформ” Ден Сяопін охарактери­зував модель перетворень у дусі старих китайських традицій: “Переходимо річку, намацуючи каміння”. У результаті послі­довного і неквапливого реформування KHP за роки, що мину­ли, перетворилася у соціальну систему, яка стабільно розви­вається. Країна демонструє високі темпи щорічного приросту обсягів виробництва і значне підвищення рівня життя насе­лення, що активно підтримує розпочаті перетворення.

Соціальні революції. Революція — це швидкі фундаменталь­ні соціально-економічні і політичні зміни, здійснювані, як правило, насильницьким шляхом^{[285] [286]. Соціальна революція — це переворот знизу, що змітає правлячу еліту, не здатну керувати суспільством. У результаті створюється нова політична і со­ціальна структура, нові політичні, економічні і соціальні від­носини, формуються нові цінності і моделі поведінки людей. Широкомасштабні революції, як правило, призводять до гро­мадянських війн і знищення великої кількості людей. Так було під час революції, що почалася у Франції в 1789 р., війни між Північчю і Півднем США у 1861 р., Жовтневої революції у Росії 1917 р. Крім того, результат революції непередбачуваний: у більшості вони не закінчуються тим, про що мріяли револю­ціонери. Тому багато хто вважає революцію катастрофою для країни і народу. Разом з тим варто звернути увагу на феномен зворотних змін, що мають місце після революцій. Він полягає у тому, що соціальна структура, соціальні інститути і культура суспільства мають значну інерцію, в якій виражається його здатність до самозбереження, і свою логіку розвитку. Надмір­ний революційний радикалізм згодом змушений відступити під тиском колишніх соціальних інститутів, традиційної куль­тури і здорового глузду. Так, після перемоги Жовтневої рево­люції 1917 р. в Росії більшовики прагнули зруйнувати чимало звичних соціальних інститутів і традицій колишньої Російсь­кої імперії — від військових звань до святкування Нового року. Однак надалі нова влада змушена була повернути багато чого із зруйнованого. А сам Радянський Союз став новою імперією з новим “самодержцем” на чолі, з новими “кріпаками-общинни- ками” в особі колгоспників, з новою ідеологією, дуже схожою на релігію, і т. ін. Була поставлена мета знищити капіталізм, однак через 74 роки до нього і повернулися.}

Соціальна модернізація^{[287] [288] — прогресивні соціальні зміни, в результаті яких соціальна система (підсистема) покращує па-}

раметри свого функціонування. Прикладом може служити процес перетворення традиційного суспільства в індустріаль­не. З історії відомо, що є три типи модернізації. Піонерська мо­дернізація притаманна лідерам світового технічного та еконо­мічного прогресу. Постійна боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові країни до вкладання значних коштів у на­уково-технічні розробки. Це дає змогу створити найефектив­ніші економічні механізми, найраціональніші технології, най­продуктивнішу техніку. Це так чи інакше також впливає на соціосферу. Органічна модернізація практикується країнами, що перебувають у другому ешелоні світового економічного прогресу. Вона є наслідком природного розвитку капіталу. Її характерною рисою є оволодіння технологіями та економічни­ми механізмами, які виробили модернізатори-піонери. Ці но­винки органічно вписуються у структуру національної еконо­міки, яка внаслідок своєї еволюції вже дозріла для їх сприй­няття, засвоєння та використання. Модернізація навздогін теж базується на засвоєнні передових технологій та економіч­них механізмів. Проте це засвоєння не є природним, органіч­ним, оскільки стимулом для такого типу модернізації є не до­зрілість національної економіки, а, як правило, зовнішній ви­клик сусідніх економічно більш розвинутих держав, що за­грожує втратою позицій на міжнародній арені державі-аутсай- деру. Модернізації в Росії — від Петра І, Сталіна і до В. Путі- на — були модернізаціями третього типу.

Соціальна трансформація — це перетворення в суспільстві в результаті визначених соціальних змін, як цілеспрямованих, так і хаотичних.

Соціальна криза — найбільш гостра форма соціального про­тиріччя, пов’язана з порушенням соціальної стабільності. Є перехідним станом соціальної системи, що може розвиватися як у позитивному, так і негативному напрямку, тому припус­кає радикальні зміни для вирішення проблеми, що виникли.

Питання про фактори, що викликають ті чи інші соціальні зміни, є надзвичайно складним. Це відбилося у багатьох по­глядах і трактуваннях. Серед відомих дослідників можна на­звати О. Конта, Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, М. Ве­

353

бера, А. Тойнбі, П. Сорокіна, Т. Парсонса, І. Валлерстайна, Ю. Яковця та ін. Підсумовуючи висловлювані ідеї, можна дій­ти висновку, що соціальні зміни є надзвичайно різноманітни­ми. Тому і причини, що їх породжують, також різноманітні: прогрес у науці, техніці і технологіях; розвиток виробництва і зростання продуктивних сил; ускладнення структури суспіль­ства і його диференціація; постійно зростаючі потреби людей і конфлікти за різні ресурси між соціальними верствами насе­лення. Свій вплив мають навколишнє природне і соціальне се­редовище. Усю розмаїтість причин можна умовно поділити на внутрішні — що виникають у результаті функціонування са­мої соціальної системи, і зовнішні — в результаті взаємодії со­ціальної системи із зовнішнім середовищем. Соціальна систе­ма існує і розвивається доти, доки вона здатна долати свої внутрішні суперечності і відповідати на “виклики” ззовні.

На певному етапі розвитку індустріального суспільства і ка­піталізм, і соціалізм висунули свої варіанти розв'язання внутрішніх суперечностей і відповіді на “виклики” ззовні, що виходили від обох сторін. Закінчення Другої світової війни асоціювалося для більшості людей незалежно від національ­ності з початком переходу до більш справедливого і доскона­лого суспільства. Не рахуватися з цими настроями було не­можливо. В комуністичному таборі на тлі відбудовчих на­строїв та сподівань на пом’якшення режиму репресії продов­жувалися, а сили виснажувалися на гонку озброєнь. Тоталі­тарне суспільство продовжувало функціонувати, підпорюючи інтереси окремих людей інтересам держави, підтримуючи мінімальний рівень виживання задля нарощування її могут­ності. Задля збереження стабільності системи проводилася політика нівелювання прибутків, штучного збереження при­мітивного рівня життя через хронічний дефіцит внутрішнього споживчого ринку товарів і послуг. Дефіцит був зумовлений не тільки наслідками руйнацій війн, переважанням витрат на військово-промисловий комплекс і “братські” держави й пар­тії. Він був необхідною умовою збереження системи влади, яка базувалася на суперцептралізації, яка тримала у своїх руках і перерозподіляла всі ресурси. їй було зручніше маніпулювати людьми, які нічого не мали і повністю від неї залежали. У свій час В.І. Ленін висловився з цього приводу дуже відверто: “Дер­жавна монополія на хліб і загальна трудова повинність — це буде страшніше, ніж гільйотина”. Через кілька років після за­кінчення війни було скасовано карткову систему розподілу продовольчих і промислових товарів. У вільному продажу по­чали з’являтися товари. Проте завжди було дуже складно при­дбати найнеобхідніше. А якість продукції легкої і харчової промисловості була вкрай низькою.

У соціальному плані проводилась лінія на поступове зни­щення класових відмінностей. Це було проголошено за перспек­тивну мету комуністичного суспільства. Проте і на етапі “ре­ального соціалізму” “єдиний радянський народ” не був надто диференційованим. За винятком партійно-державної номен­клатури, яка користувалася певними привілеями, проте не дуже їх демонструвала, рівень життя загалу був приблизно од­наковим — таким, що лише підтримував працездатність “тру­дящих”. Разом із тим в Радянському Союзі, інших соці­алістичних країнах не було проблеми безробіття^[CCLXXXIX]. Безплатни­ми були медичне обслуговування і освіта, включаючи вищу. За державний кошт будувалося житло, хоча його було вкрай недостатньо. Наприкінці існування CPCP керівництвом кому­ністичної партії було висунуто завдання розв’язати продоволь­чу проблему до 1985 р., а до 2000 р. надати кожній радянській родині окрему квартиру або будинок. Жодна з цих програм не була реалізована, а проблеми загострювалися. На початку 1990-х років ситуація із забезпеченням продовольством стала такою гострою, що з-за кордону почала прибувати так звана гу­манітарна допомога, яку розподіляли між радянськими людьми.

За часів Л.І. Брежнєва, які увійшли до історії під назвою “застій”, система нівелювання прибутків і способу життя поча­ла руйнуватися. Соціальна стабільність радянського суспільст­ва не витримала випробування майновою нерівністю. Рівність і соціальна справедливість, “турбота про людину праці” пере­творилися на декларації. В народі посилювалася невдово­леність принципом зрівнялівки в оцінці індивідуальних здіб­ностей людини, які у вартісному плані є далеко не рівноцінни­ми. Пропагандистські заклики до самопожертви заради кра­щих майбутніх поколінь сприймалися негативно. Всупереч суворим заборонам люди виявляли цікавість до цінностей За­ходу, серед яких — здобутки у соціальній сфері.

У розвинених країнах Заходу на той час зміцнила свої пози­ції “держава всезагального благоденства” (англ, welfare state). Вона характеризується досягненням високого рівня життя, який базується на масовому споживанні і соціальному захисті. Автором концепції вважають Дж. Гелбрейта, хоча провідні ідеї були втілені ще у “Новому курсі” Ф. Д. Рузвельта. Після закін­чення Другої світової війни правлячі кола капіталістичних країн звернули особливу увагу на соціальні питання. Показо­вою у цьому плані була програма “Справедливий курс”, вису­нута у 1948 р. американським президентом Г. Труменом. Вона передбачала: підвищення мінімуму заробітної плати до 75 цен­тів на годину; розширення системи соціального забезпечення; запровадження медичного страхування; будівництво дешевого житла за рахунок федеральних коштів для сімей з низькими прибутками; забезпечення сталого прибутку фермерів; обме­ження расової дискримінації і т. ін. Не всі накреслені заходи були втілені у життя, однак прогрес у соціальній сфері став по­мітним. Подібні заходи проводилися і в інших країнах. Так, у Великій Британії уряд К. Еттлі запровадив програму “Облич­чям до майбутнього”, де передбачався широкий набір заходів у соціальній сфері, подібних до тих, які містилися у програмі “Справедливий курс”. Зокрема, починаючи з 1948 р. у Великій Британії почала діяти національна служба охорони здоров’я, яка забезпечувала населення безкоштовним, але водночас якіс­ним обслуговуванням. У цілому запроваджені заходи демон­стрували, що за допомогою державного регулювання було ство­рено достатньо надійні “вбудовані стабілізатори”, які дали змогу знайти рішення найгостріших проблем, пов’язаних з ре­конверсією і відбудовою зруйнованого війною. Саме активна регулююча діяльність держави відвернула вихід того конфлікт­ного потенціалу, який існував у суспільстві, з-під контролю і забезпечила достатньо швидке подолання тих труднощів, з якими тоді зустрілося західне суспільство.

Головним завданням практично всіх урядів вважалося забезпечення стабільного економічного зростання. Економіка розвинутих країн переживала бум. Середньорічні темпи збільшення промислової продукції зросли з 3,9 % у період між двома світовими війнами до 5,7 % у 60-ті роки. Обсяг про­мислового виробництва західних країн зріс до початку 1970-х років у 4,5 раза порівняно з 1948 р. Логіка історії вимагала “перелити” матеріальний надлишок, що утворився, на навко­лишній світ, зокрема і на відсталі країни. Проте Захід рушив шляхом розширення платоспроможного попиту в індустріаль­них країнах. У межах Заходу було створено суспільство до­статку. Бурхливий економічний розвиток дозволив суттєво покращити якість життя. Вона зумовлювалася збільшенням зайнятості населення і підвищенням заробітків, різноманіт­ними соціальними програмами, розвитком системи освіти і охорони здоров’я, перетвореннями у сфері побуту, зростанням обсягів якісної, різноманітної і доступної продукції масового споживання.

Колись чеснотами, які підтримувалися християнством, особ­ливо протестантизмом, були ощадливість, бережливість, не­прийняття надмірного марнотратства, вміння задовольнятися необхідним. Засновники фірм і підприємств складали свої ка­пітали і вкладали їх у бізнес, відмовляючи собі у найнеобхідні- шому. Люди були не готові поглинати небачені обсяги спожив­чих благ. Саме тому в 60-х роках XX ст. у західному суспільстві почали активно розвиватися і насаджуватися гедоністичні сте­реотипи форсованого споживання, в результаті чого врешті- решт виник новий соціокультурний стандарт: масове спожи­вання. У 60-х роках минулого століття на життєвих прапорах мільйонів з’явилося гасло “Задовольни свої бажання!” Найріз­номанітніша продукція, яка масово випускалася, асортимент якої блискавично змінювався, прагнула задовольнити будь- які смаки і потреби, навіть створені штучно. Саме тоді утвер­дилося “суспільство масового споживання”.

Технологія масового випуску дешевої і зручної, якісної і прибуткової продукції для кінцевого споживача сприяла роз­виткові всієї економіки. Разом із тим створювалися нові ма­теріальні умови, необхідні для формування добробуту родини працівника. Підприємці, зайняті у цій сфері, були зацікавлені У масовому платоспроможному клієнті, у системі високих за­робітків. Таким чином формувався активний працівник, а та­кож динамічні ринки збуту продукції. Аби зробити їх ще дина- мічнішими, активно використовуються реклама і мода.

Парадоксально, але насправді мода з її форсуванням є ви­тонченим механізмом, спрямованим на руйнування матеріаль­них цінностей. Її активне використання забезпечує супер- швидке моральне застарівання продукції, яку споживач ладен викинути на смітник заради придбання нового — модного то­вару. Водночас мода стала потужною індустрією. Це відбулося на межі XIX—XX ст. У цей час і одяг, і модні віяння вступили у період демократизації. До того мода була привілеєм виключ­но вищих верств населення. Практично до самого кінця поза­минулого століття існувало безліч як гласних, так і негласних законів, які визначали, що кому дозволено носити. Перше спрощення костюма принесла Велика французька революція. Вона не тільки зруйнувала монархічні підвалини, але й пом­пезність жіночих і чоловічих костюмів. Після цього процес де­мократизації одягу став поступово посилюватися. У XX ст. технічні і технологічні новації привели до прискореного роз­витку виробництва в цілому і одягу зокрема. Мода стає на по­тік. Сучасна модна індустрія, за статистичними даними, при­носить до бюджетів розвинутих європейських країн від 20 до ЗО % прибутку, формуючи приблизно 25 % ВВП, що можна порівнювати з прибутками інших, “більш серйозних” галузей економіки. В основі таких масштабних показників — надзви­чайна сила дії моди на свідомість і поведінку людей. В основі поняття “мода”^[CCXC] лежить принцип наслідування якомусь взір­цеві, який встановився у суспільстві. В наш час мода є симво­лом престижу, сильним стимулом до самовдосконалення, а та­кож своєрідним мірилом соціальних цінностей. Можливість наслідувати моді є певною мірою показником соціального успі­ху. А за це можна віддати багато.

Мода є дуже динамічною, а динамічність, мобільність стали цінним надбанням розвитку соціосфери розвинених країн. Мо­більність зумовлена, з одного боку, новим рівнем соціального розвитку людини. Працівник якісно нового типу кваліфікації готовий до швидких змін умов праці і вимог до неї, здатен швидко перенавчатися і змінювати сферу діяльності залежно від ринкових умов. У цьому виявляється професійна мобіль­ність. Така людина є вільною від пут політичної, місцевої або національної обмеженості, тобто територіально мобільна. Цьо­му сприяють нові можливості, надані розвитком засобів транс­порту і комунікацій. Розірвано тісний зв’язок працюючих на певному підприємстві з безпосередньо оточуючим його райо­ном, усунено рабську залежність від стану справ на підприємс­тві і настроїв його власника, гігантськи розширено ареал жит­тєдіяльності людини. Найважливішими факторами, які зумо­вили ці зміни, стали масова автомобілізація населення розви­нутих країн, телефонізація і комп’ютеризація. Індивідуальне авто мало неабияке значення для формування рухливого і ак­тивного населення, вільного громадянина-власника, який не звик до тупих черг, злиденних заробітків, низьких потреб. У СІЛА вже у 1930-х роках випуск електротоварів зростає більш ніж у 90 разів, а автомашин — у 600 разів. Коли цей процес у 50—60-х роках XX ст. охопив увесь капіталістичний світ, сформувалося зовсім інше суспільство. Врешті-решт “автомо­більна цивілізація” продемонструвала свою величезну перева­гу над “трамвайно-залізничною цивілізацією” як системою об­меження мобільності та ініціативи людей, їх свободи, само­стійності і відповідальності у прийнятті рішень.

У суспільстві “автомобільної цивілізації” рішення доводи­ться приймати у різних сферах і дуже часто в непростих умо­вах якісно ускладнених контактів, усіх соціальних відносин. Людині треба впевнено орієнтуватися у кредитних^[CCXCI], податко­вих, правових питаннях, у забезпеченні необхідної медичної допомоги, страхування, здобуття освіти і кваліфікації своєї і своїх дітей, у взаєминах з колегами, адміністрацією на роботі тощо. Тобто важливе значення має соціальна мобільність і здатність входити в контакт і працювати з різними людьми і у різноманітних ситуаціях. Без цих якостей — професійної, те­риторіальної і соціальної мобільності — навіть кваліфікований працівник є простою робочою силою. Фактично він “напівкрі- пак” свого підприємства або установи і буде триматися за ньо­го, навіть коли йому не сплачують зароблених грошей. Той, хто характеризується усіма трьома видами мобільності, нале­жить до складної робочої сили. Саме вона користується підви­щеним попитом на сучасному ринку праці.

Протягом XIX—XX ст. ринок праці в країнах Західної Єв­ропи, СІЛА і Японії формувався під впливом процесів, пов’я­заних з підйомом індустріального суспільства, а потім виник­ненням і зміцненням постіндустріального суспільства. Одним із результатів науково-технічного прогресу стало небувале зростання ефективності суспільної праці. З іншого боку, на но­вий рівень піднялися вимоги до освіти і професійно-кваліфіка­ційного складу працівників. Протягом зазначеного періоду від­бувалися істотні зміни і на ринку робочої сили. Насамперед — у галузевому її складі. Остаточне утвердження в другому десяти­літті минулого століття промисловості як головного фактора економічного прогресу сприяло істотному збільшенню промис­лової зайнятості. Вона зростала насамперед за рахунок відпли­ву працівників із сільського господарства. Однак обробна про­мисловість зберігала позиції лідера тільки до початку 1950-х років. Потім на перше місце вийшла сфера послуг. Останні тридцять років у переважній більшості промислово розвину­тих країн спостерігається зменшення частки зайнятих у про­мисловому виробництві й абсолютне скорочення їхньої чисель­ності. Однак це не означає непотрібності цієї галузі господарс­тва для економіки. Розвиток промисловості в цілому є визна­чальним для високої продуктивності й ефективності усього господарства. А частина послуг виступає наче продовженням промислового виробництва, наприклад, виробництва й обслу­говування автомобілів. Протягом усього минулого століття скорочувалася чисельність працівників в аграрному секторі. У 1920 р. у СІЛА, Німеччині й Канаді їх частка становила від чверті до половини всіх зайнятих. У Франції, Італії і Японії чи­сельність аграріїв була домінуючою. З 1971 по 2000 р. у сімох найбільш розвинених країнах частка сільськогосподарської зайнятості скоротилася з 8,1 до 3,5 %. Особливістю періоду піс­ля закінчення Другої світової війни є неухильне зростання значення сфери послуг і чисельності зайнятих в ній. Вже на ру­бежі 1970-х років остання досягла половини всіх працюючих. До початку XXI ст. — 65 %, а в деяких країнах і більше: у Ка­наді — 73,9, у СІЛА — 73,7 %^[CCXCII].

Протягом XX ст. істотно змінилося співвідношення приват­них і державних джерел фінансування зайнятості. На початку століття зайнятість, яку фінансувала держава, була невеликою (військовослужбовці і державні чиновники). Вона значно збіль­шилася в 60—70-ті роки у зв’язку з розширенням соціальної функції держави, процесами націоналізації деяких галузей і т. д. Однак у наступні роки стійкою стала тенденція до її ско­рочення на користь приватних підприємств. Якщо в першій половині століття випереджальними темпами збільшувалася зайнятість “синіх комірців” — промислового пролетаріату, то у другій половині століття швидкими темпами зростає зай­нятість “білих комірців” — менеджерів, фахівців і техніків. У наш час у США частка останніх становить 60 %, у європейсь­ких країнах — близько 50 %.

Аж до початку 1960-х років типовою була зайнятість у ви­гляді робочого місця з повним робочим днем на основі постій­ного трудового контракту. В наступні роки з’явилися нові фор­ми зайнятості — робочі місця з неповним робочим днем і тимча­сова зайнятість. Гнучкий підхід до розміру і структури зайня­тості є однією із складових сучасної організації праці. Харак­терною стає робота за короткостроковими контрактами або взагалі без таких, робота без будь-яких обумовлених гарантій, але лише до “чергового повідомлення”. Трудове життя спов­нюється невизначеністю. Невизначеність стала тенденцією у встановленні рівня оплати праці. Визначення нових ставок за­робітної плати почало залежати не від умов колективних угод, підписаних іншими підприємствами галузі, як колись, а від фінансового становища конкретної компанії. Одночасно іс­тотно посилилася диференціація в оплаті роботи працівників різної кваліфікації. Змінилися і конкретні форми оплати. Від­мінна риса нових систем — зниження частки базисної, постій­ної частини заробітку при одночасному збільшенні її “плаваю­чого” компонента. Його розмір залежить від підсумків роботи конкретного співробітника і фірми в цілому, а також від інших обставин. Намітилася тенденція до ослаблення традиційних відносин між роботодавцями і працівниками. Більшість робо­тодавців все менше відчувають відповідальність за гарантії зайнятості і прибутків своїх службовців. Хоча останнім часом у реальному секторі економіки деяких країн з’являються так звані “соціально відповідальні підприємці”. Водночас праців­ники з високими шансами на працевлаштування не пов’язують свою професійну долю з одним підприємством, а реалізують себе з максимальною вигодою на різних фірмах, мало піклу- ючись про престиж однієї з них.

Один з дослідників сучасного стану сфери праці Р. Райч поді­ляє людей, зайнятих у наш час економічною діяльністю, на чо­тири категорії. До першої він відносить “символічних маніпуля­торів”, тобто людей, які придумують ідеї і способи перетворення їх у щось корисне і таке, що користується попитом. До другої — тих, хто зайнятий у відтворенні робочої сили (працівники сфери освіти або функціонери “держави загального благоден­ства”). До третьої категорії входять люди, зайняті у сфері “осо­бистих послуг”, там, де потрібен персональний контакт з одер­жувачами послуг. Це насамперед торговці тими чи іншими то­варами і творці попиту на них. До четвертої групи належать люди, яких Р. Райч визначає як “рутинних працівників”, при­в’язаних до складального конвеєра або ж на більш сучасних під­приємствах — до комп’ютерних мереж і електронних автомати­зованих пристроїв. Від них не вимагаються особливі навички або ж мистецтво спілкування з клієнтами. їх легко замінити, і тому їхнє становище є найбільш уразливе.

Протягом минулого століття періоди надзвичайно високого безробіття чергувалися з періодами, коли гостро стояла проб­лема дефіциту робочої сили. Різко збільшувалося безробіття в роки Великої депресії 1929—1933 рр.,у перші роки після закін­чення Другої світової війни. “Золотий час” на ринках західних країн тривав з початку 50-х до кризи 1973 р. Тоді нестача робо­чих рук стимулювала широке використання праці мігрантів. Однак у наступні тридцять років безробіття знову набуло харак­теру тяжкої соціальної хвороби, що не знає ефективних ме­тодів “лікування”. На тлі загального уповільнення економіч­ного поступу різко зросла пропозиція робочих рук з боку мо­лоді і жінок^[CCXCIII], а також зростаючої кількості мігрантів.

Проблема зайнятості може збільшитися в майбутньому. Аналітики підрахували, що при глобалізації світу в нинішньо­му столітті вистачить 20 % зайнятих, а інші 80 % залишаться зайвими, без роботи і засобів до існування. Вони повинні бу­дуть задовольнятися лише тіттітейментом¹. У результаті виник­нуть колосальні проблеми криміногенного і теророгенного ха­рактеру. Як висловився один з учасників дискусії про гло­балізацію в Сан-Франциско, дилема буде така: “Або ти їси ленч, або на ленч їдять тебе”. Тобто проблема зайнятості — це величезна кримінологічна проблема, пов’язана зі зростанням тероризму і злочинності.

Попри всі істотні розбіжності у рівні злочинності в різних країнах, першою і визначальною тенденцією в сучасному світі є її значне зростання. За останню чверть століття злочинність у світі в розрахунку на чисельність населення зросла приблизно в 5 разів. Нині щорічно у світі реєструється до 500 млн злочи­нів. У розрахунку на 6 млрд населення Землі — це 8000 діянь на 100 тисяч жителів^{[CCXCIV] [CCXCV] [CCXCVI]. Реальна злочинність щонайменше удві­чі вища. А в багатьох країнах — вчетверо, а то й уп’ятеро. Най­вищий рівень злочинності і відносно високі темпи її зростання реєструються в найбагатших розвинутих демократичних краї­нах. Як показує історія, найнижча злочинність — у країнах з тоталітарними (фашистськими, релігійно- фундаменталіст- ськими, комуністичними й іншими авторитарними) режима­ми, але такий “ефективний” контроль насправді є нічим ін­шим, як державним тероризмом. Чисельність жертв його зло­вживань перекриває низькі показники кримінальної злочин­ності. З іншого боку, має місце тенденція до відставання со­ціально-правового контролю за злочинністю. Боротьба зі зло­чинністю є лише відповіддю на її виклик, причому не завжди ефективною. Ця проблема ускладнюється глобалізацією, ослаб­ленням національних урядів, посиленням боротьби за існуван­ня та іншими факторами.}

Сучасну криміногенну ситуацію погіршує те, що відбуваєть­ся процес звикання населення, особливо молоді, до злочин­ності. Два десятки років тому кількість замовних вбивств, кри­вавих акцій масового терору, захоплень заручників, багато­мільйонних шахрайств і грандіозної корупції шокувала б — сьогодні про неї повідомляють постійно і вона сприймається як даність. Поряд з цим на екранах суцільний кримінал, цікавий глядачам. Виникає небезпека продовження ланцюжка “зви­кання — інтерес — допущення — схвалення — модель поведін­ки”. Як і багато століть тому, головною мотивацією криміналу виступає користь та інша особиста вигода. Надії кращих пред­ставників людства на те, що прогрес, заснований на економіч­ному розвитку, прийде до загального пом’якшення звичаїв, не виправдалися. Кримінологи вважають оптимальним твердий соціально-правовий демократичний контроль над злочинніс­тю, заснований на законах, прийнятих демократичним шля­хом, і реалізований при суворому дотриманні прав людини^[CCXCVII].

Права людини є однією з головних цінностей у системі, ви­знаній західним суспільством. Для підтримки складного ме­ханізму функціонування соціальної системи потрібна певна система норм і цінностей. Вони забезпечують свідому й актив­ну участь населення в необхідних видах життєдіяльності, ви­конанні різноманітних ролей і забезпечують згоду між різни­ми прошарками та групами. У соціалістичному і буржуазному суспільствах були свої системи, де в чому відмінні, але де в чому схожі. Схожість була у вірі в прогрес (хоча кожне мало своє розуміння його); у повазі до науки і технології (які мали забезпечити перемогу в протистоянні двох систем); в універ­салізмі, тобто поширенні своїх цінностей на інші спільноти і переконання вищості своєї системи над іншими, що могло бути руйнівним для них (приклад руйнувань у доколумбовій Аме­риці кінця XV—XVI ст. або в Афганістані останньої третини XX ст.). Проте стосовно інших цінностей, притаманних захід­ному суспільству, соціалістичне ставлення було зі знаком “мі­нус”. Йдеться про такі феномени, як індивідуалізм, приватна власність, влада закону, яка забезпечує додержання прав і сво­бод громадян, споживацтво та ін.

Однак жодна система цінностей не перешкодила виникнен­ню так званого масового суспільства — породження XX ст. Його дослідженню присвячено чимало праць. Одним з перших на нього звернув дослідницьку увагу X. Ортега-і-Гассет у ро­боті “Повстання мас” (1930 р.). Він писав про те, що, на відміну від минулих часів, коли маси знаходилися біля “задників су­спільної сцени”, тепер вони на авансцені історії. Маса захоп­лює не тільки більше простору, а й більше суспільних функцій. Середній рівень життя у XX ст. піднявся порівняно з минулим, а спектр людських можливостей небачено зріс. Однак відбуло­ся загальне нівелювання, вирівнювання прав, культури, класів, статей. X. Ортега-і-Гассет вводить поняття “людина- маса”, — це середня людина, посередність, яка почувається “як усі” і нав’язує всім своє право на посередність. Сучасний світ висуває складні завдання, але “масова людина” прагне усунутися від їхнього вирішення і легко йде на те, щоб пере­класти їх на когось іншого, поступившись своїми правами і свободами. Одним із наслідків стало встановлення тоталітар­них режимів фашистського і радянського зразків. Усі вони були варіантами “масового суспільства”.

Проте “масове суспільство” утвердилося й у демократично­му світі. Це було зумовлено розвитком масового виробництва і масового споживання, які призвели до стандартизації пред­метів споживання. У другій половині XX ст. процес стандарти­зації поширився на всі сфери життя, у тому числі і на культуру (маскульт), смаки, звички, спосіб мислення з перевагою одна­кових стереотипів. У “масовому суспільстві” відбувається усе­реднення способу життя безлічі людей, незалежно від добробу­ту, професії, рівня освіти. Величезну роль у цьому плані віді­грають засоби масової інформації: універсальна публіка спо­живає однакову інформацію. Одночасно виникають і специфіч­ні масові способи соціальної діяльності. “Масове суспільство” тісно пов’язане з масовою демократією, загальним виборчим правом, а це у свою чергу тісно пов’язало інформацію і демо­кратію. Інформація стала товаром, одержуваним з інших рук — ЗМІ. Вони мають величезну владу в маніпулюванні ма­совою свідомістю¹. “Людині-масі” важко зрозуміти всю склад­ність сучасного життя, і вона вибудовує своє життя за усеред­неною моделлю, підганяючи її під поширені шаблони. Най­більше до цього сприйнятлива молодь.

Молодь як нова соціальна категорія вийшла на історичну арену з 1950—1960-х років^{[CCXCVIII] [CCXCIX]. Раніше такого окремого контин­генту зі своїми специфічними характеристиками і запитами не виділяли. Діти дуже рано починали брати участь у трудових процесах. Так, в Англії XVIII ст. у родині ремісника зазвичай дитину, як тільки вона піднімалася на ніжки, ставили в чан з мокрою необробленою вовною — пральних машин не було, а діти вважалися дармовою робочою силою. У середині XX ст. країни Заходу вступають у смугу економічного підйому. Зріс матеріальний добробут батьків, відпала необхідність раннього залучення підростаючого покоління до трудового процесу. Більш тривалим став період одержання освіти (спочатку 10— 12, а потім до 18—20 років), тобто з’явився часовий лаг — розрив, період між дитинством і дійсним дорослим життям. Молодій людині необхідно знайти себе, своє місце в житті, сповненому складностей і швидких змін. Буття сучасної мо­лоді значно відрізняється від того, яким жили її батьки, на чий досвід часто не можна спертися. Однак молодь хоче швидше стати дорослою за правами, але не за обов’язками і відповідаль­ністю. Звідси — різні форми ескапізму[CCC] — втечі від реального життя. Одною з найнебезпечніших і найпоширеніших його форм є наркоманія, що забирає тисячі молодих життів. Ста­тистика свідчить, що третина нинішніх п’ятнадцятирічних до пенсії не доживе.}

XX ст. назване століттям зростаючого довголіття. У XVII ст. середня тривалість життя у світі дорівнювала 33,5 рокам; у 1871—1881 рр. — 37; у середині XX ст. — 46, а до 2050 р. вона досягне 76 років. У глобальному масштабі число людей похи­лого віку щорічно зростає на 2 %, тобто швидше, ніж чисель­ність населення в цілому. Особливо значний її приріст — у роз­винених країнах. У тих, що розвиваються, велику частку в на­селенні становлять діти і молодь. Нині вони були б більшістю й у разі, якщо уявити все людство у вигляді населеного пункту, в якому проживає сотня мешканців. У процентному співвідно­шенні 57 будуть азіатами, 21 — європейцями, 14 — північни­ми чи південними американцями і 8 — африканцями. При цьо­му у 80 не буде гідних житлових умов, 70 виявляться непись­менними, 50 — голодними і тільки 1 буде мати вищу освіту. В Загальній декларації прав людини, прийнятій OOH у 1948 р., записано: “Всі люди народжуються вільними і рівними у своїх достоїнствах і правах... Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний до­гляд і необхідне соціальне обслуговування, необхідний для підтримки здоров’я і добробуту її самої і її родини”. У наш час очевидно, що рівність у правах і можливостях для більшості жителів Землі залишається нездійсненною мрією.

Література

Бауман 3. Возвышение и упадок труда // Социологические исследования. — 2004. — №5.

Васильчук ЮА. Эпоха HTP: новые основы массового произ­водства и общества // Полис. — 1996. — № 2.

Васильчук ЮА. Социальное развитие человека в XX веке // Общественные науки и современность. — 2001. — № 1.

Вишневская Н. Рынок рабочей силы в ретроспективе XX столетия // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2001. — № 9.

Дмитриев А.В. Конфликтогенность миграции: глобальный аспект // Социологические исследования. — 2004. — № 10.

Ерасов Б.С. Социальная культурология: В 2 ч. — M., 1994.

Западная Европа перед вызовом иммиграции / Г. Кондратье­ва, Т. Мацонашвили (сост.). — M., 2005.

Капица С.П. Глобальная демографическая революция и бу­дущее человечества // Новая и новейшая история. — 2004. — №4.

Ковалев Е. Глобальная продовольственная проблема // Ми­ровая экономика и междунар. отношения. — 2004. — № 10.

Крисаченко В. Динаміка населення: популяційні, етнічні та глобальні виміри. — K., 2005.

Крохмаль Н.В. Історичні форми саморегуляції соціального процесу. — K.; Запоріжжя, 2004.

Лунеев В.В. Организованная преступность, уголовный тер­роризм в условиях глобализации // Социологические исследо­вания. — 2002. — № 5.

Москвин Л.Б. Новые социальные измерения в современном мире // Общественные науки и современность. — 1999. — № 3.

Румянцева Е. Бедность как глобальная проблема // Миро­вая экономика и междунар. отношения. — 2003. — № 2.

Хевеши МА. Массовое общество в XX веке // Социологиче­ские исследования. — 2001. — № 7.

Шишков Ю. Уровень бедности в современном мире // Миро­вая экономика и междунар. отношения. — 2006. — № 1.