Розділ 10 ЕКОНОМІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ТРАНСФОРМАЦІЙ СУЧАСНОГО СВІТУ

Історія перетворень економічних укладів. Зміни капіталіз­му у XX—XXI cm. Соціалістичний варіант економіки. Пост- тоталітарні перетворення країн Східної і Центральної Євро­пи. Становлення і розвиток ринків.

Історія власне сучасного світу сягає корінням у той період, коли підприємці і підприємництво стали визначальним факто­ром суспільного розвитку, тобто стали визначати сенс змін су­спільних відносин у людському суспільстві. Хронологічно це пов’язують з епохою Великих географічних відкриттів, які стимулювали підприємців і розвиток підприємництва. Також слід зазначити, що економіка завжди була багатоукладною. Такою вона залишиться і в майбутньому. Змінювалися і будуть змінюватися склад і співвідношення економічних укладів, які базуються на різних формах власності і передбачають від­повідні форми розподілу та обміну.

Дрібнотоварний уклад, заснований на трудовій приватній власності, займав переважаючі позиції в містах середньовіч­ної Європи. Основна маса товарів у середньовічних містах ви­роблялася ремісниками і продавалася дрібними торговцями. Поступово розвивався сектор платних послуг. Але зі станов­ленням і розвитком капіталістичного укладу великі капіталіс­тичні господарства відтіснили дрібнотоварний уклад. Торжес­тво машинного виробництва разом із потоком дешевої продук­ції призвело до масового розорення дрібних товаровиробників. Ті змушені були йти на капіталістичні підприємства наймани­ми робітниками або бродяжити і старцювати. Ніші для дрібно­товарного укладу збереглися в секторі послуг і в сільському господарстві. Деякою мірою до нього можна прирівняти діяль­ність людей вільних професій — адвокатів, письменників, ху­дожників та інших, які виступають насправді дрібними під­приємцями, якщо, звичайно, не працюють лише для власного архіву.

Рабовласницький уклад зберігався у доіндустріальний пе­ріод у вигляді релікта переважно у деяких країнах Сходу. Од­нак з відкриттям і колонізацією Америки він одержав несподі­ване відродження. Работоргівля набула масового характеру. У Сполучених Штатах рабство було скасовано тільки у 60-х ро­ках XIX ст., тобто в період піднесення індустріального суспіль­ства. Це було наслідком громадянської війни між північними і південними штатами (1861—1865 рр.). Звичайно, рабська пра­ця могла зберігатися лише за умов плантаторського господарс­тва і дешевизни рабів, тобто доти, доки вона виправдовувала себе. Але і на сучасному етапі виявилося досить значним поши­рення цього ганебного явища, яке набуло нових форм і вели­ких масштабів.

Капіталістичний уклад у первісних формах (торговій, бан­ківській) з’явився ще в надрах античного суспільства, хоча і не міг одержати там значного розвитку. З кінця ранньофеодаль­ного періоду ці елементи у вільних містах Європи відроджу­ються і зміцнюються, проте найзначнішим феноменом того пе­ріоду було зародження промислового капіталу — спочатку на мануфактурній основі. Таким чином створювалися передумо­ви розширеного відтворення капіталу як самозростаючої вар­тості. Всесвітньо-історична універсальність і європейська уні­кальність суспільного розвитку у XVI ст. полягають у генезисі

Економічні характеристики трансформацій сучасного світу капіталістичного укладу в лоні феодального ладу. Остаточна перемога капіталістичного укладу над феодальним була досяг­нута у розвинутих країнах Європи на початку XIX ст. внаслі­док промислової революції і низки буржуазних революцій. Ка­піталізм утвердився в більшості країн Європи, Північної Аме­рики, втягнув у свою орбіту як колонії та напівколонії багато країн Азії, Африки, Латинської Америки.

Соціалістичний уклад мав місце в Радянському Союзі та де­яких інших країнах Європи, Азії та Америки. Він протистав­лявся капіталістичному укладу як справді загальнонародний, заснований на безкризовому зростанні та плановому веденні господарства.

Щодо економіки, то протистояння систем породило в еконо­мічній політиці капіталістичних країн дві головні тенден­ції: по-перше, демократичну, побудовану на стримуванні со­ціалізму, пошуках компромісу і водночас підвищенні реальної заробітної плати і соціального захисту трудящих; по-друге, то­талітарну, спрямовану на військове знищення соціалізму. Перша тенденція була притаманна для СІЛА, Великої Бри­танії, Франції та інших буржуазно-демократичних країн Захо­ду, друга — для Італії, Японії і особливо Німеччини, де на по­чатку 1930-х років переміг фашистський режим.

Перемога нацистів у Німеччині багато в чому була зумовле­на світовою економічною кризою 1929—1933 рр. Криза розпо­чалася в Америці, куди після Першої світової війни переміс­тився центр глобальної капіталістичної економіки. Швидкий темп її розвитку призвів до того, що внутрішній платоспро­можний попит не встигав за зростанням продуктивності, і ре­зультатом стало перевиробництво. 25 жовтня 1929 р. (“чорної п’ятниці”) спричинилася небачена паніка на Нью-Йоркській біржі. Її причиною стало катастрофічне падіння курсу акцій, Ціна яких була завищеною біржовими спекулянтами. Сума збитків дорівнювала 15 млрд доларів. Так почалася світова економічна криза. Найбільше вона вразила Сполучені Штати: У 1932 р. порівняно з 1929 р. їхнє промислове виробництво впа-

ло майже наполовину і було відкинуте на 20 років назад. “Ве­лика депресія” кінця 20-х — початку 30-х років тією чи іншою мірою вразила усі розвинуті капіталістичні країни. Вона про­демонструвала вади “суто ринкового” капіталізму, який не підкорявся скільки-небудь відчутному державному контролю і регулюванню й менш за все турбувався про соціальні пробле­ми і можливі (смертельні для капіталізму) наслідки їх фактич­ного ігнорування.

Вихід з кризи повсюдно був пов’язаний із посиленням ролі держави у господарському житті буржуазних країн. У найза- гальніших рисах її мета полягала у пожвавленні виробництва через ринок шляхом зростання платоспроможного попиту. Для цього необхідно було надати людям грошові кошти, забез­печивши будь-яким шляхом зайнятість. Цю проблему країни вирішували прямим державним втручанням в економіку. Од­нак методи були різними. У Німеччині¹ це були пряме держав­не управління господарством і повна мілітаризація виробниц­тва. Починаючи з 1934 р. нацистський режим спрямував усі зусилля на широкомасштабне проведення переозброєння. У вересні 1936 р. у зв’язку з початком виконання чотирирічного плану розвитку економіки під жорстким контролем Г. Герінга Німеччина перейшла до системи тотальної воєнної економіки. Все підкорялося основній меті — перетворити Німеччину в дер­жаву, яка сама себе забезпечує усім необхідним^{[CCXLV] [CCXLVI]. Імпорт був суттєво скорочений, був введений жорсткий контроль за ціна­ми і розміром заробітної плати. Різко обмежувалася свобода переходу німецьких працівників з одного місця роботи на інше. Під час воєнного будівництва в країні з’явилися мільйони но­вих робочих місць. Здійснюючи всебічні і всеохоплюючі захо­ди з уніфікації і централізації економічного життя, гітлерівсь­кому керівництву протягом короткого часу вдалося стабілізу­вати економіку і домогтися зростання промислового виробниц­тва. За період з 1932 до 1937 р. безробіття скоротилося в 6 разів, промислове виробництво зросло на 102 %, а національний при­буток збільшився в 2 рази. Ліквідація безробіття і популістські обіцянки сприяли згуртуванню німецького народу навколо на- ціонал-соціалістичної партії і стимулювали прискорену підго­товку до Другої світової війни.}

Інші підходи здійснювалися у Сполучених Штатах з прихо­дом до влади у 1932 р. президента Ф. Рузвельта, який запропо­нував раціональний план виведення країни з кризи, відомий під назвою “Новий курс”^[CCXLVII].

Після тріумфу Радянського Союзу у війні у світі стали по­ширюватися соціалістичні ілюзії. Ця обставина була однією з тих, що сприяли утвердженню націоналізації як головного за­собу економічної політики на Заході. Вона була немов природ­ним продовженням небувалої мілітаризації економіки під час війни, коли усім практично розпоряджалася держава. З іншо­го боку, вона вважалася найпростішим методом знайдення коштів для прискореної модернізації економіки^[CCXLVIII].

Одержав лення господарства країн Заходу позитивно вплину­ло на їх соціально-економічний розвиток у перше повоєнне двад­цятиріччя. Однак зниження темпів економічного зростання і підвищення рівня інфляції із середини 1970-х років показали, що такий напрямок економічної політики підлягає заміні. Змі­ни курсу вимагала і науково-технічна революція, яка розгорну­лася на той час і створила умови для кардинальної трансформації технологічної бази. Підвищення ефективності господарства передбачало новий підхід до управління виробництвом, у пер­шу чергу, серйозне скорочення державного регулювання. За­для цього провідні капіталістичні країни у 1970—1980 рр. здійснили широку приватизацію — передачу права власності на капітал державних підприємств приватним особам або ак­ціонерним товариствам. Функції держави зосередились голов­ним чином у сфері регулювання фінансів і кредиту, податко­вої системи. В результаті приватизації зміцнився малий і се­редній бізнес¹. У більшості випадків повернення до приватної власності призвело до економічного зростання і підвищення добробуту людей. Звичайно, треба мати на увазі цілу низку факторів, зокрема тих, які пов’язані з новітніми тенденціями у науково-технологічній сфері, а також зі змінами у відноси­нах власності. Вже наприкінці минулого століття в економіці передових країн Заходу із соціально орієнтованими ринкови­ми системами корпорації (акціонерні товариства) стали най­більш динамічними провідними організаціями. В США їх час­тка в загальному обсязі реалізації продукції становить 90 %. У цілому на Заході на корпоративну форму власності припадає 80—90 % реалізації продукції. Це говорить про масштаби со­ціалізації виробництва й економіки, а також про тенденції гло­бальної демократизації власності.

Таким чином, новітня історія економічного розвитку — це насамперед процес формування товарно-грошових, ринкових відносин. Сучасна соціально орієнтована ринкова економіка базується на економічній демократії та економічній самодіяль­ності населення, при всіх позитивах і негативах є моделлю з найвищим рівнем міжнародної конкурентоспроможності. В розвинутих країнах світу вона поєднується з державним регу­люванням економіки, механізми якого забезпечують соціаль­ну орієнтацію економічного розвитку.

Економіка соціалізму виникла на терені колишньої Росій­ської імперії в результаті майже безкровного державного пере­вороту, який здійснила партія більшовиків у жовтні 1917 р. Не зустрівши суттєвого опору, вони перетворили державний пере­ворот у соціальну революцію, яку було названо соціалістич­ною. В колишній Російській імперії було здійснено спробу створення розумно організованої суспільної організації, орі­єнтованої на побудову економіки соціально справедливого су­спільства. Більшовики бачили джерело суспільної несправед­ливості у приватній власності і свободі підприємницької діяль­ності, які породжують експлуатацію людини людиною. Тому це треба було усунути шляхом пролетарської революції, що й було виконано. Проголосивши встановлення влади Рад, нові можновладці декретували ліквідацію поміщицького землево­лодіння і зрівняльний розподіл поміщицької землі між селя­нами, розігнали вільно обрані народом Установчі збори (де не мали більшості), конфіскували капітали приватних банків, монополізували зовнішню торгівлю, націоналізували велику промисловість і транспорт, запровадили насильницьке вилу­чення частини продовольства у селян.

З осені 1918 р., коли опір радянській владі в країні набув серйозного характеру і спалахнула громадянська війна, біль­шовики встановили режим “воєнного комунізму”^[CCXLIX], завдяки якому приватна власність була у місті ліквідована, а на селі — різко обмежена. “Воєнний комунізм” допоміг Радам централі­зувати невеликі ресурси і вибороти перемогу у громадянській війні (перемога передусім була зумовлена підтримкою з боку мас). Проте після війни цей режим, особливо продрозкладка, став головним гальмом економічного розвитку. Було запрова­джено нову економічну політику (НЕП), метою якої стало ска­сування комуністичних підходів до економіки, повернення до товарно-грошових відносин, певних елементів капіталістичного виробництва, торгівлі. Продрозкладку замінили на продоволь­чий податок, що стало виробничим стимулом для відновлення селянських господарств, а також промисловості. Проте НЕП не міг швидко вирішити жагучу проблему модернізації країни.

Наприкінці 1920-х років CPCP міг піти шляхом еволюцій­ним — розвитку і збагачення вільного селянського господар­ства й поступового накопичення (плюс надходження від захід­них концесій) коштів для інвестицій у промисловість. Іншим був шлях революційний — нового закріпачення селянства че­рез колективізацію, державного пограбування колективних господарств і одержання за рахунок цього промислових інвес­тицій. Перший шлях не був би болісним для народу, проте по­требував часу (темпи — 2—4 % щорічного зростання), другий — був сповнений мук, але швидкий (15—20 %). Більшовицьке керівництво віддало перевагу другому, бажаючи вікову від­сталість від Заходу подолати протягом 5—10 років. Головним прагненням було негайно створити сучасну військову про­мисловість і таким чином збільшити політичну вагу CPCP, ввести його до складу найвпливовіших держав світу. Втіленню у життя цієї стратегічної лінії слугували п’ятирічні народного­сподарські плани. Особливо трагічними для людей були перші дві п’ятирічки (1928—1932 і 1933—1937 рр.), коли селянство CPCP знов було закріпачено у колгоспах, а голодомори забрали мільйони життів. За рахунок власного народу шляхом най- жорстокішої його експлуатації було здійснено прискорену ін­дустріалізацію країни. У другій половині 1930-х років приват­на власність була ліквідована. За “приватновласницькі на­строї” можна було позбутися свободи і навіть життя. CPCP про­голосив себе першою країною, де переміг соціалізм. У цілому перші дві п’ятирічки перетворили CPCP на другу у світі і пер­шу в Європі індустріальну державу, яка обігнала за загальним обсягом промислової продукції Німеччину, Велику Британію і Францію.

Головна особливість радянського соціалістичного господар­ства полягала у тотальній мілітаризації, повному підкоренні економіки країни випуску озброєнь і утриманню величезної армії. За деякими підрахунками на такі цілі працювало до 90 % радянської економіки. Тобто військово-промисловий комплекс “висмоктував” майже всі соки з радянського народ­ного господарства. Споживання, житло, освіта, охорона здо­ров’я, культура користувалися тим, що залишалося від війсь­кових витрат. У народній свідомості ідеологічні служби влади намагалися представити перманентність дефіциту товарів як народну жертву заради оборони країни від ворогів. Ідея постій­ної зовнішньої небезпеки підтримувалася протягом усіх років існування CPCP. Тотальна мілітаризація народного господарс­тва незаперечно відіграла значну роль у війні 1941—1945 рр. Але водночас вона стала одним з головних факторів краху ра­дянського соціалізму: мілітарне перенапруження післявоєнної гонки озброєнь вичерпало майже всі ресурси. Також відіграли свою роль доведена до абсолюту концентрація власності, жорс­тка система централізованого, адміністративного за суттю рег­ламентування суспільних відносин, які призвели до абсурдної ситуації. Виробництво перестало реагувати на кон’юнктуру ринку, виник дефіцит внутрішнього споживацького ринку то­варів і послуг. Склалася система диктату товаровиробника сто­совно споживача товарів. Товаровиробник — держава-власник — втратив здатність реагувати на досягнення науково-техніч­ного прогресу, прирікаючи економіку на невідворотну кризу.

На початку 1980-х років різке прискорене створення світо­вої економіки нового типу, в якій задає тон незрівнянно по­тужніша і технічно розвинена протилежна система, висунули перед CPCP надзвичайно складну дилему. Або визнати утопіч­ність ідеї світової революції, перемоги соціалізму над капіта­лізмом і, фактично визнавши свою ідейно-політичну поразку, поступово відходити від конфронтації, згортати мілітариза­цію, входити у русло світового розвитку, у світову економіку, змінюючи правила гри для початку хоча б в економіці. Або бути вкрай виснаженими гонкою озброєнь, неефективною за­критою економікою з кінцевими трагічними наслідками. Про перший варіант тоді і мови не йшло, радянський лад намагали­ся зміцнити за допомогою суто тоталітарних методів. Зі зміною керівництва у середині 1980-х років (на квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС Генеральним секретарем було обрано М.С. Горбачова) починаються певні зміни, які одержали назву “перебудова” і мали на меті покращити соціалізм іншими ме­тодами — за рахунок допущення певних економічних елемен­тів капіталізму. Але, як показав історичний досвід, тоталітар­ну систему неможливо “перебудувати”. Спроби це зробити призводять до її краху.

У 1989—1990 рр. світова соціалістична система¹, заснована на принципах тоталітаризму, розпалася. Після “оксамитових революцій” країни Центральної і Східної Європи відмовили­ся від “реального соціалізму радянського зразка” і почали нову сторінку своєї історії — створення демократичної суспіль­ної системи з універсальною ліберальною соціально орієнто­ваною моделлю сучасної ринкової економіки. Вони мали за мету змінити саму суспільну систему, трансформувати усі ко­лишні інститути в інтересах формування дійсно ефективної і конкурентоспроможної економіки, а також серйозного підви­щення життєвого рівня людей. Економічні реформи в цих краї­нах повсюдно охоплювали лібералізацію цін; відмову від ви­робництва багатьох товарів і послуг, які не користувалися рин­ковим попитом; усунення держави з величезної частини еконо­міки; масову приватизацію; налагодження тісних економічних відносин із західними партнерами, вступ до ЄС^{[CCL] [CCLI].}

У здійсненні змін були і залишаються значні труднощі і про­блеми. На початковому етапі повсюдно мали місце зниження обсягів виробництва, падіння життєвого рівня населення, що супроводжувалося болісною інфляцією. Помітно зросло без­робіття (приблизно 14 % від чисельності працездатних грома­дян), посилилася соціальна диференціація населення. В деяких країнах ще досі не розв’язані проблеми банкрутств, закриття нерентабельних підприємств, розробки чіткої державної про­мислової політики, закріплення сучасної міцної фінансової системи. Ринкові реформи у всіх країнах відбувалися важко, але особливо там, де була висока частка військової економіки і великих підприємств важкої індустрії, які слабко пристосовані до функціонування за ринкових умов. Труднощі виявляються насамперед у зростанні соціальних проблем, у зниженні життє­вого рівня, у руйнуванні колишньої соціальної системи (освіта, охорона здоров’я, відпочинок, забезпечення житлом та ін.), добробут якої багато в чому залежав від благополуччя великих державних підприємств і цілих галузей. З іншого боку, роз­державлення, приватизація є живильним середовищем для криміналізації економіки, усього життя. Все це викликає знач­не невдоволення у суспільстві^{[CCLII] [CCLIII] [CCLIV] [CCLV] [CCLVI] [CCLVII]. Але усі перелічені складності}

Економічні характеристики трансформацій сучасного світу можна подолати, про що свідчить світовий досвід. Головне по­лягає в іншому: більшість країн Центральної і Східної Європи вже вийшли з історичного глухого кута і встали на шлях еконо­мічного, соціального і суспільного розвитку. Більшості постра­дянських країн зробити це ще не вдалося.

Суть полягає у тому, що розвинені країни впевнено перехо­дять до якісно нової економіки XXI ст., ширше — до постінду- стріального або інформаційного суспільства, а у пострадян­ських державах досі не завершений останній цикл розвитку індустріального суспільства і панує глибока всеосяжна криза. До того ж критичним є питання про те, чи насправді в цих краї­нах йдуть трансформації і чи їх масштаби і темпи є прийнятни­ми? Готової відповіді на це питання немає. Її може дати лише держава, яка сама проходить стадію трансформації і є єдиною структурою, здатною прискорити трансформаційні процеси. Історичний досвід показує: чим пізніше країна стає на шлях модернізації, тим більшою має бути роль держави. Від застосо­ваних державою форм і методів вирішення проблем трансфор­мації буде залежати успіх перетворень. Тобто у трансформації посткомуністичної економіки роль держави є суттєвою.

Для економіки епохи Модерніті^[CCLVIII] надзвичайно важливе зна­чення має феномен ринку. Ринок у примітивному вигляді за­родився ще за часів неоліту (IX—III тис. до н. е.). Він досяг пев­них висот внутрішньодержавного і міжнародного обміну, гро­шового господарства та їх правового регулювання в античному

суспільстві, особливо в пізній Римській імперії. На стадії гене­зису феодалізму ринок був відкинутий назад порівняно з рів­нем, який був досягнутий у попередній період. Однак у ранньо­феодальний час він в основному відновив свої позиції. Посту­пово розширюються його географічні кордони — він охоплює практично всю Європу, більшу частину Азії, Північну Амери­ку. Виникають нові торгові центри — вільні міста, їх союзи. Ці досягнення були набагато перевершені передіндустріальним суспільством. Виникли товарні біржі і торгові компанії, мере­жа банків. Міжнародна торгівля (особливо з Америкою та Ін­дією) сприяла надходженню капіталів, яке здійснювалося пе­реважно у торгівлі, відкрила шлях для його проникнення у виробництво, створення капіталістичних мануфактур. Однак “рідною домівкою” для народженого капіталу залишалася сфе­ра обігу. Таке становище зберігалося до промислової револю­ції, до того моменту, коли капіталізм привласнив собі індуст­ріальне виробництво, що стало джерелом великих прибутків.

Справжнє торжество ринку настало в індустріальну епоху, коли капітал у повному обсязі охопив сферу виробництва, особ­ливо промислового, перетворив його на базі наукових техноло­гій і вимог стрімко зростаючого ринку. Провідне місце посів промисловий капітал, потіснивши торговий і банківський, а наприкінці XIX ст. злився з ними, ставши фінансовим капіта­лом. Ринкові відносини пронизали все суспільство, залишив­ши вузьку нішу для сімейного господарства. Головним товаром стала робоча сила людини, вільна від феодальних кайданів і від власних засобів виробництва. Ринок подолав вузькі локаль­ні рамки, став великим інтегратором спочатку національного, а потім всесвітнього господарства.

Вихідною формою ринку є обмін товарами, їх купівля-про- даж, торгівля. Спочатку вона розвивалася у найпростішому ви­гляді: ремісник або селянин продавав виготовлений ним товар вдома. Пізніше з’являється посередник між виробником і спо­живачем — купець, який скуповував товари і продавав їх на ринку, беручи на себе витрати і ризик транспортування та ре­алізації товарів (розбійні напади на купців та їх вантажі були, є, й, мабуть, будуть — піратство, пограбування на сучасних ма­гістралях або через комп’ютерні мережі). Для зручності покуп­ців відкривалися постійні пункти продажу товарів — крамни­ці. Значним явищем середньовічної Європи стало відродження

Економічні характеристики трансформацій сучасного світу ярмарків, однак з XVII ст. вони почали поступатися місцем оп­товій торгівлі. Найвищою формою розвитку торгівлі стали біржі, на яких торгували великими партіями однорідних то­варів, не привозячи їх до місця продажу. Біржі почали виника­ти на початку XV ст. На біржах торговці, частіше їх посередни­ки — біржові маклери, здійснювали товарні і вексельні опера­ції, страхові оборудки.

Торгівля велася заради одержання торгового прибутку, ви­рівнювання його в середній прибуток, визначала і формувала структуру попиту і через неї — структуру виробництва швидко реагувала на зміни попиту. Таким чином, за допомогою торгів­лі здійснювалося саморегулювання ринкової економіки. Відо­мий французький історик Ф. Бродель писав: “Ринок, яким ніхто не управляє, є рушійним механізмом всієї економіки. Зростання Європи і навіть усього світу було наче піднесенням ринкової економіки, що невпинно розширювала свою сферу, охоплюючи своїм раціональним порядком все більше і більше людей, все більше і більше близьких і віддалених торгових опе­рацій, що все разом вело до досягнення єдності світу. Обмін по­роджував разом пропозицію і попит, орієнтуючи виробництво, впливаючи на спеціалізацію великих економічних регіонів, які заради свого виживання були пов’язані необхідним їм обмі­ном. А диригує у справах між покупцями і продавцями ціна. Ринок, що саморегулюється, підкорює, раціоналізує економі­ку — такою була головним чином історія економічного зрос­тання”.

Періодичне переповнення каналів обігу, що закінчувалося неможливістю реалізувати товарну масу і знищенням частини товарів, стало неодмінною ознакою регулярних економічних криз. Торгові війни між державами часто передували справж­нім війнам. Все це так. Але ніякого досконалішого методу обі­гу мільйонів видів товарів, вироблених десятками мільйонів товаровиробників і потрібних сотням мільйонів покупців, люд­ство ще не вигадало і навряд чи винайде у найближчому май­бутньому. Спроба замінити ринковий обмін планомірним цен­тралізованим розподілом продуктів, до якого вдалися у деяких соціалістичних країнах, виявилася набагато гіршою і неефек­тивною. Врешті-решт ця система була відкинута економічною практикою.

11 Орлова Т. В.

321

Найважливішою передумовою для ефективного функціону­вання ринку є наявність стабільного засобу обігу — грошей, У період генезису феодалізму та на його ранніх стадіях обмін то­варів обслуговували різноманітні грошові системи. В їх основі були дорогоцінні метали, що виконували притаманні грошам функції — міри вартості, засобу обігу, сплати, накопичення, світових грошей. Розширення міжнародної торгівлі вимагало збільшення кількості міняльних контор і надання їм функцій банків. Найбільшим потрясінням для європейських грошових систем став масовий приплив золота і срібла з Америки, що ви­кликало знецінення грошового металу і зростання цін у XVI ст. у 6 разів. Постійна нестача грошей для ведення війн та задово­лення потреб королівських дворів і скарбниці викликала фаль­сифікацію грошей державою, запровадження паперових гро­шей. Було винайдено вексель, потім з’явилися акції, облігації. Виник особливий різновид ринку — ринок цінних паперів. Операціями з ними займалися банки, біржі, потім утворилися фондові біржі¹. Але справжнього розмаху фондовий ринок на­був у XIX ст. після створення акціонерних компаній, що ви­пускали акції.

Золотим часом американського фондового ринку стали 20-ті роки минулого століття. Однак біржовий крах 1929 р., який розпочався на Нью-йоркській фондовій біржі, показав, наскіль­ки можуть бути ненадійними віртуальні капітали. На початку 1950-х років CIILA сконцентрували в себе 2/3 світового золото­го запасу. З усіх світових валют тільки долар обіцяли конвер­тувати в золото за твердим курсом. В усіх інших країнах після Другої світової війни лютувала інфляція — явище, практично не відоме у XIX ст. Рекордсменом всіх часів і народів зали­шається Угорщина 1946 р, де в обігу була купюра у егіміліард біліонів (15 нулів), а зростання цін становило IO²⁰. Заробітну плату видавали двічі на день, аби працівник міг встигнути що- небудь купити за отримані гроші^{[259] [260].}

Стабільним залишався лише долар. Але пізніше долару пе­рестали сліпо вірити — країни накопичили доларових запасів більше, ніж було у Сполучених Штатів золота. Тобто зникла теоретична можливість обміняти усі доларові авуари¹ на золо­то. Світова фінансова система втратила єдину опору: не стало еталона грошей. Щодо золота, то наприкінці 1950-х років Ве­лика Британія, незважаючи на тиск світового співтовариства, почала вільну торгівлю ним на біржі. Золото втратило стабіль­ну ціну, що трималася з 1934 р., і перетворилося на звичайний товар. У 1960-х роках західноєвропейські валюти та амери­канський долар пережили кілька девальвацій. Провідні краї­ни світу збиралися на нескінченні міжнародні конференції, однак так і не знайшли виходу. Як результат — у 1971 р. США відмовилися від забезпечення долара золотом, а на початку 70-х років курси фунта, єни, долара та інших валют стали “плаваю­чими”. Останніми у 1974 р. відмовилися від фіксованих курсів Франція, Німеччина та країни Бенілюксу. Так склеїлася сучас­на світова система курсоутворення валют. Нові незалежні дер­жави, які виникли на початку 1990-х років, серед них і Укра­їна, спробували формувати курс адміністративним шляхом^{[261] [262]. На підтримку національних грошей йшли іноземні кредити. Однак життя показало необхідність враховувати діючі у світі тенденції. Від адміністративно встановленого курсу швидко відмовилися і влилися у загальносвітову систему. В ній сила національної валюти напряму залежить від стабільності націо­нальної економіки, а також інших численних внутрішніх і зовнішніх чинників.}

Серед останніх найголовнішим на початку XXI ст. є супер­ництво між доларом і євро, від якого буде залежати дуже бага­то. Це не просто конкуренція двох валют, а протистояння Аме­рики решті світу. На сьогодні єдина європейська валюта стано­вить для США більшу небезпеку, ніж будь-що інше, включаю­чи й тероризм, бо загрожує їхній монополії на валютному рин­ку. Коли з’явилася реальна альтернатива долару у вигляді єдиної європейської валюти, до неї потяглося багато країн. Про переведення своїх резервів у євро відразу ж проголосив Китай, демонстративну заяву про відмову одержувати зиск від нафти у доларах зробив Саддам Хусейн. Потім євро зацікавилися найбільші корпорації і центробанки, а пізніше черга дійшла до простих смертних. Євро підтримують усі невдоволені або обра­жені Сполученими Штатами. Логіка така: краще працювати на Європу, ніж на пихатих нахабних американців. Крім того, нині за межами Сполучених Штатів перебуває в обігу у півтора раза більше доларів, ніж на внутрішньому американському ринку. Якщо усі теперішні великі власники “імпортних” дола­рів захочуть їх здати з метою наступного придбання євро, аме­риканська грошова піраміда дуже захитається. Страшенний надлишок доларової маси, яка надходитиме з усіх сторін, при­зведе до різкого знецінювання американської валюти, що силь­но вдарить по економіці. В результаті усіх цих катаклізмів Америка стане такою ж, як усі, — рівною серед рівних. Кож­ний долар доведеться тоді не друкувати, а заробляти, а могут­ність треба буде доводити. І серед аргументів на першому місці будуть мілітарні.

Таким чином, логіка еволюції ринку призвела до його розді­лення: товарний ринок доповнився грошовим ринком, фондо­вим ринком (ринком цінних паперів). Можна додати два спе­цифічних ринки: ринок праці (точніше, робочої сили) і ринок природних ресурсів, а точніше — власності на них, яка про­дається і закладається за допомогою іпотечних банків^[263]. Взає­модія цих ринків сформувала складну, суперечливу, динаміч­ну економічну картину сучасного суспільства. Але ця картина буде неповною, якщо не брати до уваги такі феномени, як “нова економіка” та глобалізація.

Однією з провідних рис сучасного світу стала поява “нової економіки”. Це поняття значною мірою пов’язане із розпо­всюдженням комп’ютерів та Інтернету. Воно виникло в сере­дині 1990-х років, коли на ринок вийшли перші інтернет-ком- панії (Yahoo!, AOL та інші) і значного поширення набув бізнес в Інтернеті. Для багатьох “нова економіка” стала асоціюватися саме з ним. Але це не зовсім так. Хоча Інтернету належить пріоритетна роль, “нова економіка” не зводиться тільки до його використання. В наш час під впливом інформаційних тех­нологій виникає економіка, у якій найважливішим активом є не матеріальні ресурси — товари, сировина, робоча сила, ус­таткування, а дещо, до чого доторкнутися не можна, — інте­лект, інформація, знання^[264]. Поруч з економікою індустріально­го світу, прогрес якої базується на виробництві матеріальної продукції і досягається в основному за рахунок нарощування за допомогою машин і механізмів, мускульної сили людини, все чіткіше формується постіндустріальна економіка, у якій безпрецедентного значення набуває розумова сила людини і технології, що забезпечують її багаторазове зростання. Тобто відбувається зсув від економіки, що базується на виробництві товарів матеріального характеру, до економіки, заснованій на виробництві і застосуванні знань. Наслідком цього зсуву вияв­ляється народження світу, де люди працюють розумово, а не фізично, комунікаційні технології створюють глобальну кон­куренцію, нововведення важливіші від масового виробництва, інвестиції вкладаються швидше у нові концепції або засоби їх створення, ніж у нові машини. Вартість тієї чи іншої компанії дедалі менше визначається “відчутними” цінностями — будин­ками, машинами, технікою. Її ціну все більше формують “не­матеріальні ресурси” — ідеї, кваліфікований персонал, страте­гічні об’єднання ключових процесів з обробки інформації. Найбагатша людина у світі, починаючи з 1997 р., — не султан Брунею, а американський підприємець Б. Гейтс. У нього немає родовищ нафти, але він контролює наукові знання та їх техно­логічне втілення, чим користується увесь світ.

Основою “нової економіки” поступово стають не основні фонди, а людський капітал, за рахунок якого одержується вже дві третини світового ВВП. Дедалі частіше найголовнішим є критичне число творчих особистостей, від наявності або від­сутності яких залежить доля підприємства. Робочі місця все частіше переносяться додому, ближче до робочого столу, ви­робництво дробиться, аби врахувати дуже камерний попит. Te- пер вже не гіганти, як раніше, а промислові пігмеї роблять найбільш карколомний бізнес: невеликі фірми дають вчетверо більше новинок, ніж компанії-“середнячки”, і у 24 рази біль­ше, ніж гіганти. Захоплення гігантоманією закінчилося.

У “новій економіці” Інтернет став своєрідною всесвітньою торговою платформою, завдяки якій відпадає потреба у посе­редниках. Через це її називають “вбивцею посередників”. Най­суттєвішою у цих умовах є поява і розвиток моделей онлайно- вої торгівлі: B2B (business-to-business — взаємодія суб’єктів господарювання або компаній одна з одною) і B2C (business-to- Customer — взаємодія компанії з кінцевим споживачем). Якщо наприкінці XX ст. глобальна торгівля В2В становила 400 млн доларів, то у 2003 р. вона зросла до 4 трлн доларів. Загально­світовий обіг онлайнової торгівлі у 2004 р. перевищив суму у 6,8 трлн доларів. “Нова економіка” вперше створює умови для практично досконалої конкуренції, оскільки формує достат­ність інформації, необмежену кількість покупців і продавців, зводить до нуля операційні витрати і ліквідує усі бар’єри для нових учасників ринку. При цьому Інтернет забезпечує більшу прозорість, тому фахівці образно називають це явище “оголе­ною економікою”. Зараз у всіх галузях виникають біржі В2В для забезпечення більш ефективного ринку обміну товарами між покупцями і продавцями. Таким чином, “нова економіка” створює нові небачені можливості, але разом із тим загострює існуючі протиріччя сучасного світу.

Інформаційні технології приносять колосальні прибутки (прибутки ці часто привласнюються майже без витрат і зусиль, за рахунок спекулятивних операцій, зокрема на фондовому ринку). Внаслідок цього вони ніби й не мають потреби у галу- зях-союзниках. Це знецінює і гальмує модернізацію традицій­них галузей на базі технологічних новацій насамперед у СІЛА. Результатом розриву, який відчужує традиційну економіку від “нової”, стає не тільки затримка розвитку багатьох важли­вих виробництв, але й багаторічне паразитування галузей ви­соких технологій на фінансових ресурсах традиційних галу­зей. Небачений злет “нової економіки” багато в чому був пов’я­заний з нагнітанням очікувань за допомогою застосування тех­нологій формування свідомості. Відбулося “надвиробництво очікувань”, що стало першим проявом кризи “інформаційного перевиробництва”. Наслідком ажіотажного спекулятивного

Економічні характеристики трансформацій сучасного світу тріумфу інформаційних технологій стало прискорення перена- копичення капіталу у самій інформаційній сфері, що не могло не призвести до кризових явищ на фондовому ринку Сполуче­них Штатів. У квітні 2000 р. стався крах ринку акцій високо- технологічних компаній. Болісне коректування американсь­кого фондового ринку, яке розпочалося тоді, знаменувало кри­зу “нової економіки”. Це викликало зростаючу стурбованість світового економічного співтовариства, бо зачеплено було роз­винені економіки світу, усю світову економіку.

Оцінюючи ситуацію, яка склалася на початку XXI ст., віт­чизняний академік Ю. Пахомов зазначає, що приблизно три чверті компаній фактично борсаються в інформаційному хао­сі, страждаючи від цього. Зростання, яке йде за рахунок інфор­маційної складової, — це інколи марне зростання, не зорієнто­ване ані на матеріальну капіталізацію, ані на реальну окуп­ність інновацій. Водночас воно ґрунтується на масових очіку­ваннях. Під ці очікування віддачі від інформаційних техноло­гій відбувається подальше нагнітання грошової маси у вигляді всесвітнього кредитування. СІЛА мають 72 % ринку інформа­ційних послуг, проте з віддачею справа набагато гірша. Тобто “нова економіка” потерпає від ажіотажно-спекулятивного її використання. А це відбивається на інших галузях і країнах.

В економічних процесах розвитку сучасного світу можна прослідкувати певні тенденції, єдність і суперечливість. Од­нією з провідних тенденцій розвитку світової економіки є не­рівномірність. Вона притаманна усій історії людства, наочно простежується у соціально-економічній динаміці країн Заходу і Сходу. У доіндустріальну епоху країни Сходу (Китай, Індія, Єгипет та ін.) розвивалися випереджальними темпами, і в ре­зультаті задовго до промислової революції на Заході виявили ознаки переходу до екстенсивно-інтенсивної моделі зростання (за тодішніми мірками). Як результат, вони досягли приблиз­но двократної, а Китай троєкратної переваги у рівнях еконо­мічного розвитку порівняно із Заходом. Лише у XVI ст. краї­нам Заходу вдалося наздогнати Схід. Потім почалося прогресу­юче відставання Сходу. Лише після Другої світової війни деякі країниСходу, здійснюючи “модернізацію навздогін”, продемон­стрували вражаючі темпи економічного зростання. Проте на межі тисячоліть виявилося, що ресурс такого типу модерніза­ції обмежений лише рівнем індустріальної цивілізації і не є до-

статнім для успішного існування у постіндустріальному су­спільстві.

Нерівномірність розвитку може бути проілюстрована і на прикладі змін структури економіки, факторів виробництва і функціонуючого капіталу. Зміни у галузевій структурі ви­явилися у переході лідерства у ній від галузей сільського гос­подарства до галузей оброблювальної промисловості і будів­ництва. При цьому скорочувалася частка видобувної про­мисловості як результат зменшення матеріалоємності су­спільного виробництва. Щодо обробної промисловості, то спо­чатку її частка збільшувалася, потім стабілізувалася, а з 70— 80-х років XX ст. почала скорочуватися. Натомість відбува­лося зростання частки сфери послуг, яка нині домінує. Цей процес одержав назву сервісизації економічної структури. В більшості розвинених країн Заходу у сфері послуг сьогодні зайнято 60—70 % економічно активного населення, а в таких країнах як США, Японія, ФРН ці показники демонструють тенденцію до зростання. Вже нині частка послуг в США ста­новить 75 % ВВП. Що стосується структури факторів вироб­ництва, то за умов інтенсивного науково-технічного прогресу значення інформаційних факторів закономірно і форсовано підвищується.

Ще однією тенденцією економіки сучасного світу є приско­рення розвитку. Вона реалізується у двох формах: загальній і окремій. Загальна притаманна усьому історичному розвитку людства, окрема є наслідком феномену спрямування шляху. Перша може бути проілюстрованою даними про темпи еконо­мічного зростання. Наприклад, якщо у 1900—1950 рр. серед­ньорічний темп приросту становив 1,9 %, то у 1950—2000 рр. — 4 %. В абсолютних розмірах світовий ВВП у XX ст. зріс у 19 ра­зів проти 15 разів у XIX ст. і 3 разів у XVIII ст. Водночас значно збільшилося і населення планети, причому найбільший при­ріст припав знов-таки на XX ст.: приріст населення був біль­шим, ніж у XIX ст., у 6,6 раза. Але загальне зростання вироб­ництва значно перевищувало зростання населення, що забез­печило майже 5-разове зростання середньодушового ВВП світу протягом XX ст. В історичній перспективі перевищення зрос­тання виробництва над зростанням населення є дуже важли­вим. Це явище з початком промислової революції в Англії стає все чіткішим. Таким чином, протягом останніх 250 років люд­ство уникло “пастки Мальтуса”, за пророцтвом якого “зростан­ня виробництва буде ледь встигати за зростанням населення, а то й відставати від нього, прирікаючи людей на існування, хіба що достатнє для виживання”.

Провідною тенденцією також є ускладнення структури економіки. Економічний прогрес супроводжується зростаю­чим ускладненням структурних параметрів економіки, ме­ханізмів економічного зростання, обіймаючи не просто збіль­шення кількості їх компонентів, але й зміну якісних парамет­рів останніх, а також ускладнення умов і систем їх взаємодії. В основі цих процесів — науково-технічний прогрес, про який можна скласти думку за даними про прискорення інформа­ційних процесів. За підрахунками, обсяг знань, інформації подвоювався за такі відрізки часу: перше подвоєння зайняло 1650 років — з початку нової ери і до середини XVII ст., друге — 350 років (з середини XVII ст. і до 1900 р.); третє — 50 (з 1900 до 1950 р.); четверте — 20 (з 1950 до 1970 р.); п’яте — 12 років (з 1970 і до 1982 р.). У 1983—1992 рр. обсяг знань, інформації зріс ще у 2,6 раза. З початку XXI ст. таке подвоєн­ня відбувається протягом двох років із тенденцією до скоро­чення цього терміну.

НТП супроводжувався не тільки значним зростанням мас­штабів господарства, але й інтенсивною диверсифікацією його галузевої структури і структури відтворення, подальшим роз­витком суспільного і міжнародного поділу праці, процесів спе­ціалізації і кооперування. Ще більша структурна усклад­неність пов’язана із процесами глобалізації у сучасну епоху. Проте суттєвим фактором структурної ускладненості виступає не тільки система міжнародного поділу праці, а й системи су­спільного її поділу в рамках національних економік, які в ході економічного і технологічного розвитку помітно диверсифіку- ються і поглиблюються. Поряд з міжгалузевим поділом праці набуває подальшого розвитку внутрішньогалузева спеціаліза­ція у сфері виробництва не тільки кінцевої продукції, а й дета­лей, вузлів, комплектуючих деталей. Зростаюча структурна ускладненість має своїм наслідком загальне ускладнення і всієї системи економічного менеджменту.

Окрім зазначених факторів у другій половині XX ст. сфор­мувалися нові обмежувачі глобального характеру, здатні сут­тєво модифікувати економічний розвиток. До їх числа відно­сять: ресурсний фактор, стан довкілля, демографічну ситуа­цію, протиріччя науково-технічного прогресу.

Ресурсний обмежувач має об’єктивний характер, оскільки він зумовлений кінечністю природних ресурсів. їх запаси при теперішньому стані техніки і технологій здатні забезпечити потреби в межах від 40 до 350 років (залежно від виду природ­них копалин). Наявних світових ресурсів явно недостатньо для розв’язання однієї з головних глобальних проблем — нівелю­вання рівнів світового економічного розвитку, маючи на увазі ліквідацію розриву між більшою частиною країн, що розвива­ються, і середньосвітовими показниками (якщо виходити з мо­делей індустріальної цивілізації). Для того, аби досягти цю мету, необхідно збільшити масштаби економіки на периферії світового господарства в 11 разів. Ще більш жорсткий обмежу­вач пов’язаний з довкіллям. Стан навколишнього середовища свідчить, що у другій половині XX ст. ситуація у цій сфері ста­ла кризовою, а масштаби забруднення зростають. Глобальні втрати від нього оцінюються у 3—5 % світового ВВП. Ця загро­за конче потребує переключення більшої частини наявних сві­тових ресурсів на екологічні цілі. Це може суттєво уповільни­ти економічне зростання.

Особливого значення набув демографічний фактор. Демогра­фічний вибух у другій половині XX ст. змінився фазою демо­графічного переходу, однак темпи зростання чисельності люд­ства залишаються високими. На перспективу прогнозується її збільшення з 6,5 млрд осіб на початку XXI ст. до 10—11 млрд наприкінці. Граничний параметр чисельності населення пла­нети не повинен перевищувати 6,5—7 млрд осіб. Тобто людство впритул наблизилося до цих позначок. У перспективі — серйоз­не загострення проблеми і жорсткіші підходи у політиці демо­графічного регулювання, так само як і регулювання у сфері екології.

Суттєві суперечності і обмежувачі сформувалися у розвит­кові науки. У зв’язку з цим звертають на себе увагу три обста­вини. Перша полягає у тому, що завершилося експоненціальне збільшення зайнятих у науці. Друга показує, що водночас об­сяг вимог до науки, які висуваються економікою і всіма інши­ми сферами суспільного життя, не тільки не скоротився або стабілізувався, а, навпаки — помітно зростає. Таким чином, вже тепер позначився розрив між цими вимогами і можливос-

Економічні характеристики трансформацій сучасного світу тями їх задоволення. Третя акцентує: якщо подібне протиріч­чя у галузях матеріального виробництва може бути зняте на основі підвищення продуктивності праці, то у науці через її специфіку як сфери творчої діяльності такий метод виключе­ний. До цього слід додати вкрай нерівномірне територіальне розміщення сучасного наукового потенціалу і домінуюче поло­ження невеликої групи високорозвинених держав на чолі із СІЛА. Це, у свою чергу, не може не відбитися на процесах структурної модернізації економіки інших регіонів. Виходячи із зазначених обставин, деякі аналітики вважають, що у XXI ст. слід очікувати зміни моделі розвитку, насамперед загального уповільнення економічного зростання.

Особливе значення для розуміння сучасного світу має усві­домлення циклічності його економічного розвитку і закону економічної рівноваги. У своїй національній економічній стра­тегії соціалістичні країни ігнорували об’єктивний характер динамічної циклічності і динамічної збалансованості економі­ки. На Заході навпаки і в теорії, і на практиці закон економіч­ної рівноваги поступово став визнаватись як один з найваж­ливіших законів ринкової економіки. Характерним є те, що і після колапсу CPCP посткомуністичні країни, задекларував­ши перехід до ринкової або соціально орієнтованої ринкової системи у своїх економічних стратегіях, не приділяють достат­ньої уваги принципам динамічної рівноваги в процесах еконо­мічного розвитку. В економічній політиці і практиці майже усіх пострадянських країн вкрай недостатня увага приділяєть­ся збалансуванню виробництва, обміну, розподілу і споживан­ню. Сучасна економічна теорія стверджує, що головним епі­центром динамічної рівноваги в ринковій економіці є задово­лення потреб людини, а основою механізму ринкової рівноваги є рівновага між платоспроможним попитом населення і пропо­зицією. І пропозиція, і попит розглядаються тепер не лише з точки зору рамок обмеженого національного ринку, а й у гло­бальному плані. Економічна рівновага, як і економічний роз­виток, мають об’єктивну циклічну природу. Економічний роз­виток — це циклічний рух від рівноваги, яка поступово скла­дається, до поступового порушення її і формування нової рів­новаги на вищому рівні, рівноваги нової якості. Оскільки цик­лічні трансформації динамічного економічного розвитку є не­минучими, необхідно виробити системи заходів щодо застосу-

вання антициклічної політики держав і міждержавних об’єднань. У країнах Заходу великого поширення набула систе­ма державного антициклічного регулювання економіки та стра­тегічне антициклічне планування на рівні промислових корпо­рацій.

Циклічні трансформації економічного розвитку є багато- структурними. Вони включають малі цикли (3—4 роки); се­редні економічні цикли (7—11 років); великі цикли (довгі еко­номічні хвилі) періодичністю 50—60 років. Історичний досвід показує, що базисними циклами, тобто такими, які найбіль­шою мірою впливають на розвиток економічних процесів, є так звані середні промислові цикли. Це цикли періодичністю приблизно в 12 років, що проходять в галузях промисловості. Ознакою цих циклів є те, що по суті вони є світовими транс­формаціями. Так, фактично починаючи з першої половини XIX CT. всі промислові кризи були світовими.

У розвитку економіки також простежуються великі цикли тривалістю у 50—60 років. Кожний з них складається з двох періодів по 25—ЗО років: піднесення економічної динаміки та її зниження. В рамках двофазної моделі було виокремлено чо­тири цикли, про які була наявна відповідна інформація: 1790— 1844 рр.; 1844—1896 рр.; 1896—1940 рр.; 1945—2005 рр. В останньому циклі фаза піднесення тривала з кінця війни до першої половини 1970-х років, а потім почалася фаза знижен­ня — з 1975 року до середини першого десятиріччя XXI ст.

Згідно з теорією довгих економічних циклів (довгих еконо­мічних хвиль) М. Кондратьева, вони зумовлені лише внутріш­німи факторами економічного розвитку і зростання. їх основу становить структурне оновлення технологічного способу вироб­ництва. Воно здійснюється двома шляхами: еволюційним — вдосконалення існуючої техніки і технології; революційним — через інтенсивну матеріалізацію нових відкриттів і нових на­укових знань. Саме загальносвітові технологічні революції стають локомотивом продуктивних сил. Вони забезпечують стрибки в інтелектуальному розвитку людини як головної про­дуктивної сили в зростанні ефективності праці і виробництва. Разом із тим природа довгих циклічних трансформацій не об­межується лише циклічністю технічно-технологічних коли­вань. Вона обіймає всі зміни в організаційно-економічній структурі суспільства: зміну економічних систем, форм влас-

Економічні характеристики трансформацій сучасного світу ності, ступеня інтеграції економіки певної країни в світову економіку, вплив глобальних економічних трансформацій. Су­часна науково-технічна революція відкрила шлях новій хвилі довготривалих економічних трансформацій, яка продовжуєть­ся і тепер. Вона збігається з розвитком транснаціональної еко­номічної системи і з початком переходу до глобального постін- дустріального суспільства.

Теорія довгих хвиль також дає змогу виявити взаємозалеж­ність між зміною базисних технологій і закономірностями роз­витку економічної системи. Як показує історія XIX—XX ст., цикли технологічної трансформації збігаються з циклами ор­ганізаційно-економічної трансформації. Так, першому техно­логічному циклу (до кризи 1873 р.) відповідала система домо­нополістичного підприємництва, основана на механізмах віль­ної ринкової конкуренції. Другий технологічний цикл (до кри­зи 1929 р.) ознаменувався системою монополістичного підпри­ємництва з механізмами монополістичного регулювання рин­ку. Третій довгій технологічній хвилі (до кризи 1974— 1975 рр.) відповідає державно-монополістична економічна система з механізмами регулювання економіки. Четвертий цикл — нова довга хвиля технологічного способу виробництва (почалася з другої половини 1970-х років) знаменується якісно новим розвитком економічної системи — системи транснаціо­нальної економіки. Початок цього циклу збігається з початком науково-технічної революції, в основі якої є електроніка, ком­п’ютеризація, автоматизація, інформатизація, біотехнологія і біоінженерія.

У циклічній динаміці є своя логіка. Криза породжує кризу, пожвавлення посилює пожвавлення. У фазі кризи різкий спад в одних галузях (насамперед у реалізації кінцевого продукту) викликає ланцюгову реакцію обвалу спочатку в суміжних, а потім і у віддалених галузях. Це породжує психологічний шок в економіці, кризові очікування, які посилюють спад. Навпа­ки, коли критичну точку падіння виробництва пройдено, і від­бувається збільшення попиту на новий кінцевий, а внаслідок цього і на проміжний продукт, починається ланцюгова реак­ція пожвавлення. Поступово посилюється діловий оптимізм, власники капіталу поспішають вкласти його у проекти, які обіцяють зростаючі прибутки, заповнити ринкові ніші, які утворилися. Це продовжується доти, доки не настає насичення

і перенасичення ринку, перенапруження кредитної системи, зростання внутрішнього і зовнішнього боргу, що врешті-решт призводить до нової кризи.

Періодичні кризи необхідні будь-якій економічній системі, як необхідне періодичне прибирання квартири, у якій ми жи­вемо. Кризи прокладають шлях новому технологічному укла­ду, змітаючи усе зайве і застаріле. Звичайно, соціальні наслід­ки криз — безробіття, зниження заробітної плати, інших при­бутків і життєвого рівня — дуже болючі. Однак тут не може бу­ти місця фаталізму. Суспільство повинне бути готовим до спла­ти певних видів соціальної допомоги найбільш нужденним і до організації адекватної системи перепідготовки робочої сили.

Світова економіка розвивається як єдність протилежностей, що борються: підприємця і найманого працівника; монополії і суспільства, зацікавленого у наявності конкурентного середо­вища; міжнародних монополій і національних економічних інтересів; метрополій і колоній; старих колоніальних держав і молодих держав, які швидко розвивалися і вимагали “свого місця під сонцем” та ін. Людство постало перед необхідністю пошуку засобів вирішення проблем, які виникали у зв’язку з протиріччями в економічних інтересах зазначених сторін. Окрім того у складі сучасного глобального світового господар­ства наявні розвинені країни, країни перехідної економіки і країни, що розвиваються. В той час, коли більшість країн роз­винутої ринкової економіки перейшла до постіндустріального етапу розвитку і активно формує структури інформаційної економіки, дві інші групи країн знаходяться відповідно на ета­пі індустріальному і доіндустріальному. Це дуже ускладнює і ще довгий час буде ускладнювати стикування економічних і народногосподарських структур цих груп країн, буде гальмом процесів міжнародної виробничої та економічної інтеграції. Більш небезпечним є те, що у відсталих країнах продовжуєть­ся довготривала системна економічна криза, трансформаційні процеси загрозливо затрималися на багато років, зростає їх відносне і абсолютне відставання в економічному поступі. Цей потенціал загроз може призвести до глобальної економічної війни за виживання і розвиток.

У глобальному економічному процесі поступово формується нова велика загроза для всіх країн, які відстали у своєму еко­номічному розвитку. Вона все більше виявляється у відноси­нах економічної асиметрії і деформації взаємозалежності най­більш розвинутих і менш розвинутих країн. Взаємозалежність трансформується таким чином, що менш розвинуті країни, за­вдяки нераціональній структурній трансформації, стають більш залежними від багатих країн, а багаті країн поступово позбавляються ресурсної, сировинної залежності від менш роз­винутих (бо в них зростає частка “нової економіки”, у якій ця залежність падає). Це стає загрозою глобальної дезінтеграції. Посилюється диференціація країн за рівнем соціально-еконо­мічного розвитку, темпами і масштабами структурної перебу­дови. Так, наприклад, Азіатсько-Тихоокеанський регіон йшов дуже швидко, ставши на шлях раціональної модернізації на­ціональних економічних структур з переходом від трудоміст­ких, ресурсномістких і капіталомістких до наукомістких галу­зей. Ряд країн Європейського регіону, в тому числі Україна, втрачають міжнародну конкурентоспроможність. “Велика сім­ка”^[CCLXV], країни ЄС посилюють свої панівні позиції у світовому гос­подарстві як у відносному, так і в абсолютному розумінні.

Сучасні суперечності розвитку світового господарства охо­пили всі його структури — соціально-економічну, регіональну, функціональну, галузеву, технологічну, відтворювальну. Йде­ться про довготривалу кризу світового господарства і про за­гальноприйняті напрямки виходу з неї, до складу яких на­лежать: демілітаризація і реконверсія національних еконо­мік; реструктуризація господарства країн; стратегічна зосере­дженість зусиль на вирішенні невідкладних глобальних про­блем — енергетичної, сировинної, продовольчої, екологічної, інформаційної.

Об’єктивні закономірності розвитку сучасного світового гос­подарства вимагають узгодження національних економічних інтересів, підвищення рівня глобальної інтеграції економіки. Інституціональна структура сучасного світового ринкового господарства, як і національні економіки, не можлива без ак­тивного використання державного регулювання. Наразі воно набуває міждержавного характеру. Сучасна система між­державних економічних інститутів обіймає вертикальні (фун­кціональні) і горизонтальні (територіальні) міждержавні структури. До перших можна віднести Міжнародний валют­ний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, ГАТТ (Генеральну угоду з тарифів і торгівлі), Світову організацію торгівлі, комісії і комітети OOH із соціально-економічних та екологічних питань та інші організації. Економічні проблеми стали предметом регулярних обговорень на самітах керівників розвинутих держав, на світових економічних форумах.

Ці структури були створені в різний час для розв’язання конкретних завдань. Деякі з них мають розпорядчі, другі — рекомендаційні, треті — лише дорадчі функції. На жаль, прак­тично найбільш значущі функціональні структури (МВФ, МБРР, СОТ) не є універсальними, що репрезентують інтереси усього світового співтовариства. Вони перебувають під визна­чальним впливом “сильних світу цього”, часом керуються кон­цепціями, які не віддзеркалюють умови і потреби багатьох країн, і тому в теперішньому їхньому вигляді не можуть дава­ти відповіді на головні виклики глобалізації. Регіональні еко­номічні об’єднання, головні з яких — Європейський Союз, Пів­нічноамериканська асоціація вільної торгівлі, Асоціація дер­жав Південно-Східної Азії, Азіатсько-Тихоокеанське еконо­мічне співробітництво — також виникли в різний час на основі угод між країнами і відбивають різний ступінь регіональної економічної співпраці. В деяких випадках — це договори про наміри, в інших — координація торгово-митної політики, в третіх — реальні кроки до економічної інтеграції. Проте суво­ра реальність наших днів свідчить про посилення на глобаль­ному рівні суперечностей і кризовості, зростання взаємозалеж­ності людства. Це потребує далекоглядності і відповідальності з боку тих акторів міжнародної арени, від діяльності яких ба­гато що залежить.

Література

Астанов К. Стратегия развития в постиндустриальной эко­номике // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2006. — № 2.

Болотин Б. Мировая экономика за 100 лет // Мировая эко­номика и междунар. отношения. — 2001. — № 9.

Бринкли А. Наследие “Нового курса Франклина Рузвель­та // США — Канада. Экономика. Политика. Культура. — 1999. — № 8.

Вайнштейн Н.Г. От новых технологий к “новой экономи­ке”// Мировая экономика и междунар. отношения. — 2002. — №10.

Динкевич А. Закономерности экономического развития (проблемы методологии) // Экономист. — 2001. — № 11.

Капитализм как проблема теоретической социологии (“круглый стол”) // Социс. — 1998. — № 2.

Кива А.В. После социализма: некоторые закономерности пе­реходного периода // Общественные науки и современность. — 1997. —№ 2.

Костюк В.Н. Специфика экономики, основанной на знани­ях // Общественные науки и современность. — 2004. — № 4.

Лановик БД. Економічна історія: Курс лекцій. — K., 2006.

Максимова М. Проблемы стабильности мировой экономи­ки: тенденции и противоречия // Мировая экономика и меж­дунар. отношения. — 2004. — № 2.

Микульский К. Постсоциалистическое общество: варианты развития // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2005.—№ 12.

Мировая экономика в XX веке: потрясающие достижения и серьезные проблемы (Глава V доклада МВФ “Обзор мировой экономики”. Май 2000 г.) // Мировая экономика и междунар. отношения. — 2001. — № 1.

Некипелов АД. Очерки по экономике посткоммунизма. — M., 1996.

Роузфильд С. Сравнительная экономика стран мира: куль­тура, богатство и власть в XXI веке. — M., 2004.

Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. — K., 2000.

Скорое Г. Капитализму XXI века предстоит решать труд­нейшие задачи // Мировая экономика и междунар. отноше­ния. — 2003. — № 2.

Сурин А.И. История экономики и экономических учений. — M., 1998.

Філіпенко А.С. Економічний розвиток сучасної цивілізації: Навч. посіб. — K., 2000.