Королівство Іспанія
Іспанія - країна із складною і суперечливою історією. Колись - наймогутніша держава, найбагатша колоніальна імперія, яка через деякий час втратила свої переваги і опинилася «на задвірках» Європи, пройшла через численні соціальні потрясіння, серед них - кривава громадянська війна 1936 - 1939 рр.
і диктаторський режим Франсіско Франко. Проте серед сучасних політологів вона вважається еталоном у переході від авторитаризму до демократії через уникнення гострих конфліктів та насильства.Смерть Ф. Франко1 20 листопада 1975 р. відкрила новий етап у політичному розвиткові Іспанії, ознаменувавши кінець сорокарічної диктатури і початок процесу демократизації. Показовою стала та обставина, що активну участь у ньому взяв король Хуан Карлос І[159] [160] з династії Бурбонів. Він коронувався 22 листопада 1975 р. і став головою держави. Новий уряд очолив адвокат і політичний діяч Адольфо Суарес, який раніше займав посаду генерального секретаря «Національного руху» (франкістської партії), проте згодом відійшов від попередньої політичної лінії. Першим кроком нового уряду стало проведення 15 грудня 1976 р. всенародного референдуму щодо «Закону про політичну реформу». У відповідності до нього передбачалося створення двопалатних Г енеральних кортесів (парламенту), що обиралися шляхом всезагального, рівного, прямого і таємного голосування. «За» висловилося 94,2% виборців, «проти» - 2,6%. Референдум продемонстрував прагнення населення до реформ, здійснюваних мирним шляхом. У першій половині 1977 р. були легалізовані всі політичні партії, включаючи Комуністичну партію Іспанії, а також заборонені профспілки. 15 червня 1977 р. пройшли перші за минулі 40 років всезагальні вибори, що мали цілком демократичний характер. У 1978 р. прийнято нову Конституцію, яка разом із виборами до парламенту та муніципалітетів завершила ліквідацію автократичної франкістської політичної системи. Стосовно останнього слід підкреслити спрямовуючу роль монархії у переході до демократії. Часто монархія у суспільній свідомості асоціюється із соціальним консерватизмом та регресом. Але досвід політичної історії Іспанії демонструє активність короля в якості рушійної сили демократичних реформ та забезпеченні взаємодії всіх політичних сил у їх здійсненні. Іспанія - конституційна монархія, однак наявність монарха не заважає її режиму бути демократичним. Важливу роль відіграла еволюція поглядів самого короля, який погодився поступитися частиною успадкованої від Ф. Франко влади на користь уряду та парламенту. Хуан Карлос також усвідомив необхідність піти шляхом змін та поступок опозиції, зайняти надпартійну позицію, додержуючи рівності прав усіх іспанців незалежно від їхніх політичних позицій та переконань. Король казав: «Монархія, символ єдності і стабільності Батьківщини, не може допустити будь-які дії, спрямовані на те, щоби шляхом насильства перервати демократичний процес, визначений Конституцією». Він зрозумів, що без опори на народ, без підтримки всіх партій, включаючи комуністів, творення парламентської демократії неможливе і рушив шляхом поступок далі, ніж передбачалося спочатку. У цьому він виявив неабияку мужність. Виявом такого заперечення став путч 23 лютого 1981 р., коли 200 гвардійців увірвалися до будівлі кортесів, де затверджувалася кандидатура нового голови уряду, і захопили у заручники 350 депутатів, керівників основних партій та членів уряду. Мета полягала у зламі руху в бік демократизації країни, що впродовж десятиріч існувала як диктатура. Резерв путчистів - вищі офіцери займали вичікувальну позицію і були готові за сприятливому розвиткові подій підтримати їх. У другій годині ночі король виступив по телебаченню і заявив, що «наказав цивільній владі і Раді начальників Г енерального штабу прийняти всі необхідні заходи для збереження конституційного порядку в рамках існуючої законності». Більшість іспанців визнали заслуги Хуана Карлоса у політичній трансформації країни, усвідомила, що його політика базується на ліберальних принципах і здійснюється демократичними методами. У складний перехідний період він виявив себе як мужній, але водночас гнучкий і далекоглядний політик. Його роль полягала у санкціонуванні здійснюваних перетворень, у чому йому значною мірою допомагав здобутий серед населення авторитет й повага. За Конституцією король санкціонує та оприлюднює закони, скликає і розпускає кортеси, призначає вибори та референдуми, головує на сесіях ради міністрів, призначає главу уряду, здійснює верховне головнокомандування збройними силами країни, виконує функції зовнішнього представництва, оголошує стан війни та миру. Особливість його становища визначається тим, що він не інтегрований у гілки влади, виконавча влада від нього відділена. Усі акти, які від нього надходять, потребують міністерської підтримки, а відповідальність несе тільки уряд. Тобто король царствує, але не управляє. Він є верховним арбітром, попечителем, опорою нації, надпартійним арбітром та гарантом демократії. Таким чином у конституційній монархії король відіграє в основному представницьку роль, а реальним управлінням країною займаються парламент і уряд. Коли Іспанія відчула на собі дію світової фінансово-економічної кризи, що розпочалася 2008 р., уряд вдався до секвестру утримання порфіроносної родини. Жестом солідарності із народом, становище якого погіршилося, став переліт королеви Софії до свого брата Константина, колишнього короля Греції, який переніс операцію на серці. Вона обрала найдешевшу авіакомпанію, заплативши за квиток менше 15 євро. Однак за дороге сафарі в Африці різкої критики зазнав король, оскільки було визнане нецільове витрачання коштів в період, коли країна у тяжкій кризі. Король мав вибачатися і присягатися, що більше таких дорогих розваг собі не дозволить. 2 червня 2014 р. Певну роль у забезпеченні стабільності в країні відіграє також традиційно впливова католицька церква, проте на етапі демократизації вона була відокремлена від держави, що закріпила Конституція 1978 р. Держава, з свого боку, визнала важливість католицької церкви для іспанського суспільства, а церква прийняла принцип невтручання у політичні справи як загальну норму. Хоча чимало питань освіти, шлюбу, сім’ї, регулювання народжуваності ставали предметом гострих дискусій, церква в цілому не ставила під сумнів органічність для сучасної Іспанії світського та демократичного шляху розвитку. Таким чином іспанський досвід продемонстрував хибність вельми поширеної думки щодо несумісності католицизму та демократії. Соціально-економічна модернізація країни призвела до оновлення місцевого варіанту католицизму та зміни його ставлення до демократії. Чимало сучасних настанов католицизму не тільки не суперечать концепції демократії, а навіть посилюють її. Найбільш впливовою особою у політичному житті Іспанії є голова уряду. Король призначає на цю посаду лідера партії, яка через вибори одержує більшість парламентських місць. В той же час не можна заперечувати, що парламент є основним демократичним компонентом іспанської політичної системи. Дві палати кортесів - Конгрес депутатів і Сенат (він вважається органом територіального представництва) не рівні у правах, хоча жодна з них не розглядається в Конституції як домінуюча порівняно з іншою. Насправді верхня палата має підпорядковану позицію по відношенню до нижньої. Так, якщо Сенат накладає вето на законопроект, схвалений Конгресом депутатів, останній, тим не менше, може схвалити його абсолютною більшістю голосів. У Конгресі засідають провідні політики країни, а у Сенаті - колішні політичні лідери, які вже не мають влади. Громадська думка Іспанії оцінює парламент як третю за мірою важливості силу, яку переважає уряд та монархія. Вибори до Генеральних кортесів - найвищого представницького органу державної влади (як правило, раз на чотири роки), які проводяться на основі між партійної конкуренції, - були і залишаються подіями першочергового значення, оскільки визначають розстановку політичних сил в іспанському суспільстві і магістральний напрямок внутрішньої і зовнішньої політики Королівства Іспанії. Широка участь громадян у політичному житті країни, що здійснюється в рамках їхньої партійної і електоральної активності, - важливий фактор сучасної Іспанії. Хоча участь іспанців у роботі партій не можна назвати значною: лише 3% є членами політичних партій і 10% - профспілок. Провідною характеристикою демократичного устрою є багатопартійність. В Іспанії існує багатопартійна система, початок творення якої припадає на кінець 1976 р.. Тоді виникла Народна партія, що об’єднала декілька угрупувань неофранкістського спрямування і зайняла правий фланг у новій партійно-політичній системі. Наприкінці 1980 -х рр. правляча партія СДЦ увійшла у стан кризи. Це зумовлювалося низкою причин: найгострішою боротьбою у її керівництві, нездатністю уряду знайти вихід із затяжної соціально - економічної кризи, відставкою прем’єр-міністра А. Суареса та його виходом з партії. Її місце у парі найвпливовіших політичних акторів зайняла Народна партія, яка повела боротьбу за владу із соціалістами. У подальшому виявилося, що в принципі програми розвитку країни у Народної Партії та у Іспанської соціалістичної робітничої партії відрізняються не так відчутно. І праві, і ліві роблять ставку на зростання економіки, скорочення безробіття, піклування про покращення життя іспанців: збільшення зарплат і різноманітних соціальних виплат, зведення житла, модернізацію структур освіти та медицини тощо. Розходження між двома провідними партіями найяскравіше виявляються у сфері зовнішньої політики. Праві схилялися до тісніших відносин із Сполученими Штатами Америки, а ліві орієнтувалися на міцніший союз із Європою. Говорячи про партійну систему Іспанії, треба наголосити, що в цій країні склалася модель поміркованої багатопартійності. У процесі демократизації усі провідні партії зсунулися до центру, змінивши ідеологічну парадигму. Це пояснюється тим, що лідери партій поводили себе як раціонально діючі актори, які прагнули максимізувати свою політичну вигоду, а це невідворотно було пов’язано із переглядом їх попередніх позицій або відмовою від деяких з них. Народна партія, яка починала як неофранкістська, поступово здійснила певну модернізацію - кадрове та ідейне оновлення і повністю вписалася у демократичні «правила гри» при тому, що наблизилася до класичних консервативних зразків. Значні зрушення відбулися і у лівих: соціалісти та комуністи виявили здатність до більшої поміркованості та відходу від крайніх позицій. Вони відчули настрої електорату, який, зберігаючи пам’ять про ексцеси громадянської війни та спроби путчу, дуже боявся радикалізму та екстремізму, прагнув стабільності. Партійці також збагнули загальний рух до домінування політичного центру. За таких умов екстремістські партії ставали аутсайдерами виборчого процесу. Оскільки ліві партії були включені до процесу прийняття політично значущих рішень, це змушувало їхніх лідерів брати на себе певні зобов’язання і втягувало їх у поле інституціональної залежності. Під впливом цих обставин Іспанська соціалістична робітнича партія відмовилася від марксизму і з крайньої радикальної політичної партії поступово перетворилася на партію соціал- демократичного штибу. На початку ХХІ ст. деякі політологи навіть говорили про її «дрейф» в бік класичної ліберальної партії англійського зразка. КПІ однією з перших серед комуністичних партій перейшла від традиційних ідейно-політичних догм ленінізму на позиції єврокомунізму1, за що керівники радянських комуністів піддавали її нищівній критиці. Також важливо підкреслити, що курс на демократію, здійснюваний іспанською політичною елітою, виявився би складнішим та тривалішим, якщо б його не підтримала впливова комуністична партія. Одне із визначень, що даються іспанській демократії - «договірна» або «консенсусна». Це вказує на те велике значення, яке мали у сучасній політичній історії країни компроміси. У досягненні згоди колосальну роль відіграли політичні лідери Іспанії, які спромоглися піднятися над вузько партійними амбіціями і визнати пріоритет інтересів суспільства над інтересами окремих партій та рухів. Разом із Хуаном Карлосом, його найближчим радником Торкуато Фернандесом Мірандою за консолідацію влади та опозиції активно виступили голова уряду Адольфо Суарес та генеральний секретар Комуністичної партії Іспанії Сантьяго Каррільо. Завдяки їхньої наполегливості у жовтні 1977 р. між різними політичними силами країни був підписаний «пакт Монклоа[165] [166]». Це була угода про співробітництво у досягненні загальнонаціональних цілей і взаємну відмову від помсти та переслідування своїх колишніх політичних супротивників заради вищих інтересів держави. Вона стала прикладом ефективного розв’язання мирним шляхом найскладніших політичних, економічних, соціальних та правових проблем на шляху переходу від авторитаризму до демократизму. Іспанський досвід засвідчив: демократія вводиться не ідейними лібералами, а далекоглядними політиками різних політичних поглядів. Іспанський політолог Р. Котарело зазначив, що оптимальною умовою переходу від недемократичних режимів до демократії є досягнення трьох консенсусів між протилежними політичними силами: а) згода відносно минулого, що передбачає відмову від «полювання на відьом», національне примирення між переможцем і переможеними; б) погодження із процедурних питань і «правил гри» на перехідному етапі; в) домовленість відносно основних параметрів створюваної моделі суспільного устрою. Схема «трьох консенсусів» відтоді почала реалізовуватися в Іспанії. Шукаючи відповідь на питання: «Що дало змогу Іспанії здійснити досить швидкий і безкровний демократичний транзит?», можна дійти висновку, що трапився рідкісний в історії збіг об’єктивних і суб’єктивних обставин: економічний бум 1960 - 1970-х рр. і формування численного середнього класу, орієнтованого на західноєвропейські зразки; прагнення мільйонів іспанців уникнути радикальних експериментів зразків 1930-х рр.; зсув до центру провідних політичних організацій; вміння їхніх лідерів піднятися над вузько партійними амбіціями і піти назустріч один одному на шляху національного примирення, долаючи нерозуміння та опір власного оточення; роль короля Хуана Карлоса - майстерного політичного менеджера новітніх часів. На парламентських виборах 1977 р., перемогла центристська партія Союз демократичного центру, яка набрала 6,31 млн. голосів, а 5,24 млн. голосів одержала Іспанська соціалістична робітнича партія. На виборах 1982 р. перемогли соціалісти. Відмовившись від «застарілих класових догм», партія звернулася до ідеологічного плюралізму і стала проводити «реалістичну політику», засновану на прагматизмі. Уряд сформовав їх енергійний лідер Феліпе Гонсалес з поміркованих соціал-демократів та технократів. Було скорочено державний апарат, необгрунтовані пільги для державних чиновників; здійснено воєнну реформу, в результаті якої значно скоротився офіцерський склад і встановлено державний контроль над збройними силами; відбулися перетворення у школах та університетах. Здійснювалося реформування в економічній та соціальній сферах: приватизація державного сектору, заходи із подолання фінансових порушень та подолання інфляції. Але соціалісти не пішли на впровадження рекомендацій Всесвітнього банку та МВФ, відомих під назвою «Вашингтонський консенсус» (неолібералізм плюс «шокова терапія» з усіма наслідками) і відмовилися від цілої низки неоліберальних настанов та політики наджорсткого монетаризму. Враховуючи історичні традиції країни, було обрано еволюційну, поетапну соціально-економічну стратегію із збереженням за державою ролі «розподільника ресурсів», орієнтованої на управління попитом і розвиток «людського фактору». Падіння життєвого рівня населення визнано як неприпустиме, що дозволило Іспанії у період переходу до повномасштабної ринкової економіки не тільки уникнути соціальних потрясінь, але й забезпечити вельми надійну гарантію соціальних прав всіх верств населення, що закріплювала Конституція 1978 р. Головною особливістю соціально-економічної моделі нової демократичної Іспанії стало вражаюче зростання соціальних витрат, при чому держава (більш ніж будь-яка інша держава у Європі) взяла на себе левову часту (понад 80%) їх фінансування. Відбулися значні зміни на краще у сфері освіти, охорони здоров’я, зменшенні рівня безробіття, системі соціального забезпечення[167], а також регулюванні трудових відносин. В цілому, за період перебування при владі соціалісти досягли значних успіхів в плані консолідації демократії та модернізації суспільства. Однак серія корупційних скандалів та грубі порушення законності позбавили цю партію підтримки значної частини іспанського суспільства. Партія увійшла у стан кризи, викликаної боротьбою в ній течій («сімей»), а також суттєвими протиріччями між керівництвом, партійним апаратом, регіональними і місцевими вождями («баронами») та партійними масами. Не змогли соціалісти сформулювати програму, яка б виглядала виграшною на тлі запропонованої консерваторами, а також соціалістична фракція втрачала переконливість у парламенті. На парламентських виборах 1996, а потім і 2000 рр. перемогу виборола Народна партія на чолі з Хосе Аснаром. Його діяльність мала величезне значення у попередній перебудові партії, що й зумовило її електоральний успіх. Партія остаточно відмежувалася від франкізму, визначивши його диктатурою. В партійній програмі говорилося про необхідність поваги до прав людини, свободи друку, здорової конкуренції на основі багатопартійності. Х. Аснар та його оточення відмовилися від державного втручання в економіку, проголосили себе прибічниками неоліберальної політики, розвитку малого і середнього підприємництва. «Народна партія - це центристська партія, яка зайняла правоцентристський простір, в діяльності котрої синтезовані ліберальні, консервативні і християнсько-демократичні ідеї», - заявляв Х. Аснар. Оновлена Народна партія орієнтувалася на «свободу, стабільність та реформи». На момент її приходу до влади Іспанія за багатьма макроекономічними показниками посідала одне із останніх місць у Євросоюзі. Консерваторам вдалося переломити ситуацію, добившись чи не найвищих у Європі темпів зростання (3 - 3,5% на рік), очевидного оздоровлення та пожвавлення економіки. Господарство переживало інвестиційний бум, активно використовувалися можливості фінансової допомоги з боку Європейського Союзу. Уряд значно послабив державне втручання в економіку, віддавши пріоритет приватній ініціативі та ринку. Успадкувавши від соціалістів потужний державний сектор, уряд Х.Аснара здійснив приватизацію десятків державних компаній, в результаті чого у перший період перебування Народної партії при владі 7,5 млн. чоловік стали власниками акцій. Внаслідок активної роботи із створення нових робочих місць рівень безробіття знизилася від 23% (3,7 млн. чоловік) у 1996 р. до 11,2% (2,1 млн.) економічно активного населення у 2003 р. Інфляція, яка впродовж десятиріч записувалася двозначними числами, впала до приблизно 2%. Зменшилися податки, проте розширилося коло осіб, охоплених системою соціального забезпечення. Суттєво зросло споживання, чому сприяло зниження банківських ставок із кредитування. Якщо прибутки на душу населення у 1996 р. становили 78% від європейського рівня (приблизно такими вони були від 1976 р.), так у 2003 р. - 86 %. Влада налагодила конструктивний діалог із профспілками, в результаті чого рівень страйкової активності у 1996 - 2001 рр. був чи не найнижчим за увесь період після падіння диктатури Ф. Франко. Разом із тим політика консерваторів задовольняла далеко не всіх, що особливо виявилося у період другої каденції, коли психологія владарювання та методи управління Народної партії стали помітно жорсткішими. Зміцнивши свої позиції, НП все більше і більше відходила від центристської орієнтації і схилялася до форм проведення політики, традиційно притаманної іспанським правим. За думкою самих місцевих політологів, для уряду Х.Аснара були характерними закритість і жорсткий, авторитарно-персоналістський стиль керівництва. Прем’єр-міністр зосередив у своїх руках величезну владу, одноосібно вирішуючи багато питань, а уряд підпорядкував собі діяльність парламенту та судової влади. Для управління країною використовувалася практика законів-декретів, що видавалися в обхід Кортесів. На телебаченні та інших ЗМІ, контрольованих владою, нормою став жорсткий і навіть агресивний дискурс по відношенню до опозиції. Представники правлячої партії проводили чітку розмежувальну лінію між «своїми» і «чужими», створюючи преференції для перших і перешкоди для других. Характерний приклад: приватизація державних підприємств, які, ставши приватними, продовжували перебувати в руках високопоставлених державних чиновників, які призначалися владою. По суті, уряд призначав нових промислових та фінансових олігархів, які ставали опорою правлячої партії. З 2002 р. починає зростати страйковий рух. Приводами ставали плани уряду суттєво скоротити виплати безробітним, закон про університети, що обмежував їх права, гідрологічний план перекидання води ріки Ебро у південно-східні райони країни тощо. Зростання соціальної напруженості в Іспанії прийшло на зміну тривалому періоду відносного спокою, коли суспільство, здавалося б, «дрімало». Аполітичність іспанців, як й більшості інших європейців, пояснювалася кількома причинами: зростанням недовіри до професійних політиків та політики взагалі; кризою партій та профспілок; розчаруванням у лівих ідеях після краху радянського соціалізму. В іспанському випадку виявили себе і «зсуви генерацій», що співпали у часі: люди старшого і середнього віку - свідки становлення і консолідації демократії - видохлися, а молодь за умов розвитку «держави добробуту», сповнилася ідеями індивідуалізму та гедонізму. Напередодні чергових парламентських виборів, намічених на 14 березня 2004 р., соціологічні опитування передрікали перемогу правлячої партії, але вона програла: 37,6% або 9,5 млн. голосів виборців[168] проти 42,6% або 10,9 млн. голосів за соціалістів (явка - 77,2% виборців). Найголовнішим негативним фактором стала її зовнішня політика, пов’язана із відправкою іспанського військового контингенту на підтримку американцям до Іраку, і терористичні акції 11 березня у мадридських потягах, про що йтиметься нижче. Свою роль відіграла і перебудова у лавах Іспанської соціалістичної робітничої партії, яка розгорнулася після попередньої поразки на парламентських виборах 2000 р. У липні 2000 р. на 35-му з’їзді соціалістичної партії її генеральним секретарем обирається Хосе Луіс Родрігес Сапатеро. У попередні місяці він очолив в партії новий рух під назвою «Новий шлях». Програмні орієнтири полягали у змінах партійного вигляду і діяльності відповідно до нових реалій в країні та світі, у тому числі модернізацію і партії, і країни на базі найновітніших технологій інформа - ційного суспільства силами насамперед молодого покоління. Після обрання генеральним секретарем він заявив про необхідність «спокійних змін»: «Я не прибічник ані розриву із минулим, ані спадковості. Віддаю перевагу спокійним змінам, в основі яких лежить нова програма дій... Суть справи полягає у тому, що соціалізм у сучасній Іспанії може стати результатом поєднання ідей свободи, рівності і модернізації». Перемога на виборах дала оновленому керівництву соціалістичної партії можливість втілити свої ідеї у життя. Разом із тим воно опинилося у непростій ситуації. Як це часто буває, соціалісти, перебуваючи в опозиції, критикували уряд Народної партії і пропонували свої рішення тих чи інших проблем, не завжди враховуючи можливості іспанської економіки та ставлення до їхніх проектів інших політичних сил. Тепер же їм довелося брати на себе повну відповідальність за усвідомлення реалій. Спираючись на досягнення своїх попередників, влада мала внести свої новації. Серед пріоритетних завдань визначалося прийняття законів, спрямованих на модернізацію застарілих практик, звичаїв та традицій в іспанському суспільстві. Були прийняті закони, спрямовані проти поширеного в Іспанії домашнього насильства, яке зазнає жіноцтво, за спрощення процедури розлучень, що тяглася роками. Заблоковано дію закону про університети, прийнятого попереднім урядом. В цілому, після приходу соціалістів до влади, в Іспанії помітно змінився соціально-психологічний клімат. Дії кабінету міністрів Х. Л. Р. Сапатеро відрізнялися від авторитарного стилю уряду Х. Аснара. Новий прем’єр-міністр характеризувався політологами як «людина, яка сприймає повсякденні проблеми і здатна спілкуватися із простим народом». Соціалісти перейняли владне кермо у консерваторів на хвилі економічного зростання країни. Впродовж 1998 - 2007 рр. Іспанія вдвічі збільшила обсяг своєї економіки. ВВП перевищив 1 трлн. євро (за оцінками іспанців - 8 місце в світі, за даними МВФ - 11-е). Зростання ВВП у 2007 р. становило 3,8 %, що перевищувало показники більшості країн Євросоюзу. Завдяки цьому Іспанія стала четвертою економікою ЄС. У величезну «індустрію без труб» перетворилася туристична галузь, закріпивши за Іспанією друге місце після Франції за кількістю іноземних відвідувачів. Прискореними темпами розвивалися інші галузі промисловості - не тільки традиційні - харчова, взуттєва, текстильна, але й автомобільна - за випуском автомобілів Іспанія увійшла у трійку європейських лідерів. Стабільне економічне зростання дозволило уряду соціалістів покращити соціальну обстановку в країні: на початку 2008 р. безробіття становило 8,5 %, що на 3% було менше, ніж чотири роки тому, до 600 євро зросла мінімальна заробітна плата, а середня пенсія досягла 705 євро. Це при тому, що нині майже 100 % людей похилого віку перебуває на пенсійному забезпеченні, і понад 70% з них одержує максимальну пенсію, що дорівнює їхній останній заробітній платі. Практично всі громадяни прилучилися до системи безкоштовного медичного обслуговування, що вплинуло на збільшення тривалості життя: понад 75 років для чоловіків і 82 роки для жінок. Виборці віддали належне роботі соціалістів і підтримали їх на парламентських виборах, що відбулися 9 березня 2008 р. Макроекономічні показники, які були досить успішними вважалися підставою для висунення урядом Іспанської соціалістичної робітничої партії амбітних цілей ініціювати процес включення країни до «Великої вісімки», тобто до кола найрозвиненіших та впливовіших держав світу. Проте світова фінансово-економічна криза, що докотилася до Європи у 2008 р., призвела до того, що Іспанія опинилася серед «проблемних країн», які утворили свого роду групу «хворих людей» єврозони - PHGS[169]. Керівники європейських країн час від часу збиралися на саміти, намагаючись визначити заходи, які б перешкодили подальшому сповзанню Іспанії та інших економічних «лузерів» у прірву кризи, тягнучи за собою всю фінансово-економічну систему ЄС. На поверхню вийшли особливості тієї моделі економічного і соціально-політичного розвитку, яку політологи назвали «іберійською»1. В економіці: збереження важливої ролі у структурі національного виробництва деяких традиційних низько технологічних і трудомістких галузей: текстильної, взуттєвої, шкіряної, харчової, металургійної, суднобудівної і судноремонтної та ін.; порівняно низька питома вага інноваційних підприємств, недостатні інвестиції у сферу науково- дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); суттєве відставання від найбільш економічно розвинених країн в плані продуктивності праці; повзучий процес деіндустріалізації; значне місце в економіці туристичного сектору; гіпертрофована роль будівельної галузі; відносно низька частка товарного експорту у ВВП, стабільно від’ємний баланс зовнішньоторговельного обігу; значна залежність від імпорту енергоносіїв; сильна прив’язаність економіки до зовнішніх джерел фінансування. У соціальній сфері: сформована «іберійська» модель соціальної держави із діючими демократичними інститутами за умов відриву соціальної політики від власних фінансових можливостей в розрахунку на приплив зовнішніх ресурсів і кардинального перерозподілу структури державних витрат на користь соціальних статей; центральне місце в соціальній структурі суспільства середнього класу; універсалізм соціальних гарантій і відносно високий соціальний захист основної частини населення; потужний приплив іммігрантів, за рахунок яких задовольнявся попит у робочій силі і зростав попит на житло. У внутрішній політиці: домінування двох партій, які у передкризовий період почали втрачати колишній авторитет, відсутність у них нових масштабних ідей відповідно до глибоких і стрімких змін в світі. Партійна робота зводилася до рекрутування нових членів і формування владної еліти, що негативно сприймалося суспільством і призводило до зменшення значущості партій у політичному житті країни. Натомість громадяни намагалися знайти альтернативу тій системі взаємин, що склалася між владою і населенням. Почали виникати нові структури, які приваблювали людей[170] [171]. Уряд соціалістів спочатку намагався «сховати кризу під килимом». Лише наприкінці липня 2008 р. влада позбулася ілюзій уникнути небезпеки і визнала наявність кризи в країні: криза будівельної та автомобільної галузей, які були локомотивами економічного розвитку; скорочення попиту і падіння виробництва практично у всіх інших галузях; ускладнення на кредитно-фінансовому ринку; безпрецедентний за своїми розмірами дефіцит бюджету; загострення проблеми зайнятості; загроза дефіциту системи соціального забезпечення; проблеми енергопостачання тощо[172]. Отже криза охопила, хоча і різною мірою, всі основні сфери іспанської економіки, набула системного характеру. На перший план вийшли макроекономічні питання: нейтралізація наслідків рецесії, стимулювання економічного зростання, модернізація відстаючих галузей, підтримка інновацій, активізація зовнішніх зв’язків, створення сприятливих умов для збільшення зайнятості та зниження рівня безробіття. Уряд ініціював різнопланові антикризові заходи під гаслом «Затягти паски». Серед них - перегляд трудового законодавства в бік полегшення звільнення з роботи та зниження зарплат, підняття пенсійного віку з 65 до 67 років, збільшення ПДВ, відмова від сплати одноразової допомоги при народженні дитини в розмірі 2500 євро тощо. Як показав досвід Іспанії та інших країн, найбільш жорсткі заходи для більшості населення своїх країн приймають під тиском Європейської комісії, партнерів із ЄС та Міжнародного валютного фонду саме лівоцентристські, соціалістичні уряди. У країні - зростання невдоволення: масові демонстрації, в яких брали участь сотні тисяч протестувальників, гостра критика з боку опозиції на чолі з Народною партією. Перехід від любові до ненависті зумовлювався не тільки запровадженням жорстких обмежень, але й самим фактом відмови Х.Л.Р.Сапатеро від власних переконань, не кажучи про передвиборчі обіцянки ні в якому разі не чіпати завоювань трудящих у соціальній сфері. Хоча і проголошувалися наміри відмовитися від міжнародної фінансової допомоги, але в обмін на прийняті заходи вона почала надходити. Водночас уряд соціалістів приймає закон про історичну пам’ять, що різко засуджував франкістський режим, наказував ліквідувати пам’ятники каудільо і меморіальні дошки, присвячені йому. Він визнавав незаконними всі судові процедури, що передували розстрілам (при цьому згадувалося, що масові репресії використовувалися обома сторонами). Відповідно закону передбачалося надання фінансової підтримки родичам загиблих республіканців. Населення сприйняло ці заходи неоднозначно, оскільки вже давно було досягнуто стану примирення. А після прийняття закону суспільство знов розділилося. Можливо, це була спроба відволікти увагу громадськості від соціально-економічних негараздів. 29 липня 2011 р. прем’єр-міністр країни Х.Л.Р.Сапатеро оголосив, що парламент буде розпущено восени того ж року, а дострокові вибори до Г енеральних кортесів пройдуть 20 листопада. Сам він на третій термін не піде. Хоча популярність соціалістів впродовж останніх років неухильно падала, вони мали твердий намір йти на вибори і перемагати. На чолі став Альфредо Перес Рубалькаба - колишній міністр внутрішніх справ, який посів верхні рядки в рейтингах завдяки своїй успішній боротьбі з ЕТА. ЕТА - це абревіатура від баскської назви Euskadi Ta Ascatasuna (E.T.A.), у перекладі - «Країна Басків і свобода». В умов консолідованої демократії в Іспанії вона є єдиною терористичною організацією, що зберігає соціальну підтримку, а також військово-технічний, фінансово- організаційний і пропагандистський потенціал. Отже, в Іспанії серед гострих проблем постають тероризм і національне питання. Територія цієї країни поділяється на 50 провінцій, які об’єднуються у 17 історичних областей. Нині в них, крім власне іспанців, мешкають три сформовані нації, що складають приблизно 25% населення країни - каталонці, галісійці, баски. Також існує чимало інших регіональних груп, що мають певну етнічну своєрідність, проте націй не становлять. В Іспанії яскраво виражена нерівномірність розвитку окремих регіонів. Франкізм брутально придушував національні рухи і національну культуру і встановив надмірну політичну централізацію держави. Завершення диктатури і демократизація призвели до загострення національного питання в країні. Шлях усунення конфліктності міжетнічних відносин вбачався іспанській правлячій еліті у нарощуванні процесів політико-територіальної децентралізації і автономізації, орієнтованих на передачу додаткових прав і повноважень регіонам, розширенні місцевого самоуправління. Представники різних політичних сил вважали, що Конституція 1978 р., передбачивши широку регіональну автономізацію, допускає значну децентралізацію влади. Для цього достатньо лише поступово наповнювати модель «Держави автономій» адекватним змістом. Іспанія входить до кола найбільш децентралізованих унітарних держав. При тому, що вона не є федерацією, розвиток взаємин між центром і регіонами характеризується тенденцією до посилення федеративних елементів державного устрою. Правляча еліта країни (незалежно від партійної приналежності) виходить із необхідності постійної корекції розділення владних повноважень, модифікації фінансових взаємовідносин із авто - номіями, із політики, орієнтованої не просто на розширення їхніх прав, але й на передачу їм відповідальності за функціонування найважливіших сфер місцевого соціального та економічного життя. Проте така концепція задовольняє далеко не всіх. Особливо це стосується каталонців. Каталонія - одна із найрозвиненіших автономій, на яку припадає чверть загального обсягу ВВП країни. Вона вважається економічним двигуном Іспанії. Звідси відраховується до іспанського бюджету більше, ніж одержується натомість. Пересічний каталонець переконаний, що його провінція «годує кастильських голодранців», через що він втрачає значну частину грошей. Велике значення має самоідентифікація - мовна (чотири п’ятих населення Каталонії знає і користується у повсякденному побуті каталанською мовою), культурна[173], етнічна. Саме у Каталонії - найсильніші сепаратистські настрої, які напружують і Мадрид, і Брюссель. Хоча Каталонія одержала статус широкої автономії, вона цим не вельми задоволена. Довгий час тривала полеміка стосовно того, чи являють собою каталонці самостійну націю. У 2010 р. Конституційний суд виніс ухвалу: каталонці утворюють національність, а не націю. За думкою більшості суддів, так само, як баски, галісійці і жителі Андалусії, каталонці - це «національність в складі Іспанії, неподільному і наднаціональному утворенні». Каталонці час від часу масовими маніфестаціями демонструють свою окремішність. 25 листопада 2012 р. на дотермінових регіональних виборах перше місце виборола партія «Конвергенція і союз Каталонії», а друге - «Ліві республіканці Каталонії». Обидві сепаратистські налаштовані партії утворили більшість у каталонському парламенті. 23 січня 2013 р. більшістю голосів депутатів каталонського парламенту було схвалено рішення про «визнання регіону суверенним юридичним і політичним суб’єктом». Конституційний суд Іспанії визнав це рішення неконституційним, оскільки питання про право на самовизначення вирішує увесь іспанський народ. У липні 2013 р. глава автономії Артур Мас звернувся до Мадриду із запитом стосовно проведення референдуму про надання Каталонії незалежності, на що одержав відмову. Каталонський уряд призначив дату проведення референдуму про самовизначення на 9 листопада 2014 р. Однак 29 вересня Конституційний суд Іспанії прийняв до розгляду позов центрального уряду країни про невідповідність Основному закону указу про проведення референдуму в Каталонії, що автоматично призупиняло дію цього документу. Уряд автономії заявив, що погоджується, але натомість проведе так званий «консультативне опитування» населення автономії. 4 листопада Конституційний суд Іспанії знов на прохання уряду Маріано Рахоя заблокував проведення опитування в Каталонії. Не дивлячись на заборону, уряд А.Маса 9 листопада все ж провів неофіційне опитування, в якому взяли участь понад 2,25 млн. каталонців із 5,4 млн. тих, хто мав право голосу. У бюлетені було два питання: «Чи бажаєте Ви, щоби Каталонія стала державою?» і «Якщо так, то чи хочете Ви, щоби Каталонія стала незалежною державою?» 80,72% респондентів на обидва запитання відповіли «так» і 10,11% відповіли на перше - «так», на друге - «ні». 4,5% відповіли «ні» на питання, чи хочуть вони бачити Каталонію державою. Іспанська влада не визнала ці результати. На виборах до місцевих органів влади 27 вересня 2015 р. було зафіксовано рекордну явку в історії Каталонії - в голосуванні взяли участь 76% виборців, 48% підтримали прибічників незалежності: коаліція «Разом за незалежність», до якої об’єдналися партія «Демократична конвергенція Каталонії» та ліві республіканці, одержала 62 місця у 135-місному парламенті іспанської автономної області, плюс 10 місць у крайньої лівої партії «Кандидатура народної єдності», яка теж виступає за незалежність. Проте остання відмовилася підтримати переобрання А.Маса на посаду президента Каталонії, і він поступився місцем Карлесу Пуігдемонту. Перемога на виборах означала початок виконання плану реального здобуття незалежності, який мав привести до бажаного результату впродовж 18 місяців. 9 листопада 2015 р. більшість депутатів парламенту Каталонії схвалила документ, що проголосив «початок процесу створення незалежної держави з республіканською формою правління». 11 листопада 2015 р. уряд М.Рахоя подав позов до Конституційного суду з вимогою визнати цю резолюцію. На А.Маса були розпочаті кримінальні впровадження із звинуваченнями у розтратах та ухилянні від податків. Центр заявив: рішення Каталонського парламенту про незалежність не мають юридичної сили, бо суперечать Конституції країни. Мадрид на повне відокремлення Каталонії не погоджується, інакше почнеться дезінтеграція всієї держави, кордони якої можуть обмежитися передмістям столиці. В Євросоюзі, до якого влада Барселони звернулася із вимогою дорожньої карти легітимного виходу із складу Іспанії, поставилися до цього вкрай негативно. Справа в прецеденті: якщо почнеться парад внутрішніх суверенітетів в Європі, це загрожує усьому інтеграційному процесу. Також Брюссель попередив, що членства у Європейському Союзі Каталонія не одержить. Сепаратистські настрої також сильні у басків. Країна Басків (або Басконія, самоназва - Еускаді) складається з трьох провінцій, що є найменшими з усіх і займають 3,2 % іспанської території з населенням 3 млн. осіб (7% загальнодержавного), лише третина якого є етнічними басками. Частина басків мешкають у південно-західних департаментах Франції. Країна Басків - один із найрозвиненіших індустріальних районів Іспанії із вельми високим рівнем життя населення. На початку ХІІІ ст. баскські землі були розділені на дві частини між Іспанією та Францією. Іспанські баски фактично зберегли свою незалежність: їхня територія називалася «Особливі провінції», де діяла ціла система прав та привілеїв, проте вона поступово була скасована. Особливо лютував франкістський режим: від намагань викоренити мову до розстрілів. Політика націоналізації та насильницької іспанізації сприяла зародженню баскського націоналізму, який вважає причиною всіх бід Басконії контакт з Іспанією, втрату басками чистоти крові, расове змішування. Тому метою найбільш радикальних баскських політичних сил визначено досягнення власної державності, яка має утворитися на іспанських та французьких землях, де живуть баски. Лідером радикальних патріотичних партій є ЕТА, яка веде свою боротьбу від моменту утворення 31 липня 1959 р. Вона відкидає помірковану тактику та парламентські традиції інших баскських партій та організацій на користь революційного насильства. Її ідеологія - це суміш марксизму, маоїзму, троцкизму, ідей національно-визвольної боротьби народів Азії, Африки й Латинської Америки, а також баскського націоналізму. Головним проголошено опір метрополії. Це призвело до перенесення боротьби проти франкізму на боротьбу із іспанською державою, що набула перманентного характеру. Поступово ЕТА з романтичної організації - мужнього борця проти франкістської диктатури виродилася у секту фанатиків, які за допомогою вбивств, вибухів, викрадень людей намагаються добитися незалежності Країни Басків. До уваги не береться та обставина, що більшість населення цієї області останнього не прагне. Часто саме серед тих, хто не поділяє цілей ЕТА, її бойовики знаходять своїх жертв. ЕТА - підпільна, глибоко законспірована організація, яка добре озброєна і має чималі фінансові кошти. Вони здобуваються пограбуваннями, «революційним оподаткуванням» підприємців, а також мають іноземне походження. Терористична активність цієї організації то активізується, то послаблюється. Останніми роками завдяки ефективним діям іспанських та французьких сил безпеки ЕТА помітно послабшала. Хоча неодноразово робилися заяви про припинення збройних акцій, вони продовжувалися. До 2011 р. через них загинуло близько 900 осіб. Саме на бойовиків ЕТА уряд поклав відповідальність за найбільші в історії Іспанії терористичні акти 11 березня 2004 р. В той день в наслідок одночасних вибухів у чотирьох потягах у Мадриді загинуло 192 людини і приблизно дві тисячі були поранені. Голова кабінету міністрів Х.Аснар через кілька годин зателефонував головним редакторам провідних ЗМІ і повідомив про свою переконаність у тому, що автори заподіяного - бойовики ЕТА. До іспанських амбасад розіслали директиву, що вимагала поширювати цю точку зору за кордоном. До населення звернулися із закликом вийти на масову маніфестацію «у пам’ять про жертв, на захист Конституції і за поразку тероризму». Проте масштаб трагедії вказував на те, що ЕТА не мала змоги організувати настільки грандіозну акцію. З’являлося все більше прямих і опосередкованих доказів причетності до терактів «Аль-Каїди». 13 і 14 березня Іспанією пройшли багатотисячні демонстрації під гаслами на кшталт: «ЕТА чи «Аль-Каїда?» Крапку у питанні щодо авторства злочину було поставлено тільки ввечері 13 березня, коли влада офіційно повідомила про арешт кількох підозрюваних у скоєнні злочину, не причетних до баскської організації. А ще через кілька годин «Аль-Каїда» взяла на себе відповідальність за вибухи у Мадриді, виправдовуючи цю акцію тим, що «Іспанія підтримує США в іракській війні». Хоча за соціологічними опитуваннями 83% іспанців зайняли тверду антивоєнну позицію, уряд консерваторів прийняв рішення на підтримку США у війні, розпочатій 20 березня 2003 р. Аргументуючи свою позицію, Х.Аснар заявив, що, борючись проти тиранії, що має зброю масового знищення, Іспанія захищає західну демократію і передусім свою власну. Створення в Іраку стабільного демократичного режиму, говорив він, означає також серйозний прогрес у вирішенні проблем Близького і Середнього Сходу. У своїх практичних діях лідер Народної партії керувався ідеями подолання залишків «ізоляціоністського комплексу», що історично склався у населення країни, набуття Іспанією «національної величі» і перетворення її на одну з провідних країн світу. Ставка робилася на привілейовані відносини із Сполученими Штатами та Великою Британією. На їхню підтримку до Іраку відправили військовий контингент чисельністю 1300 солдатів та офіцерів. Він входив до бригади «Плюс ультра» разом із військовиками Гондурасу, Сальвадору та Нікарагуа. За час перебування в Іраку загинуло 11 іспанських вояків, участь у підтримці американської агресії коштувала країні 370 млн. євро. Консерватори за нехтування настроїв електорату щодо участі у іракській війні, а також за негідну поведінку після мадридських терактів, неспроможність забезпечити безпеку своїм громадянам заплатили поразкою на парламентських виборах. 14 березня 2004 р. Народна партія одержала 38% голосів. Перемогли соціалісти з показником 42% голосів Їх лідер Х.Л.Р.Сапатеро, очоливши уряд, швидко виконав передвиборчу обіцянку: останній іспанський солдат залишив Ірак 21 травня 2004 р., іспанська військова база у місті Діванія була закрита. А загальна зовнішньополітична орієнтація змінилася із незаперечної підтримки американського курсу на тісніший союз з європейськими країнами. Основні зовнішньополітичні орієнтири соціалістів були викладені у їхній передвиборчій програмі 2004 р., один з розділів якої називався «За сильну та самостійну Європу!». Однак здійснення накресленої стратегії було припинено поразкою на дострокових парламентських виборах 20 листопада 2011 р. Значною мірою через те, що економічна ситуація в країні не тільки послабила Європейський Союз, але й зменшила симпатії іспанського електорату до соціалістів. На тих виборах явка склала 71,7%. Народна партія одержала 186 місць із 350 (абсолютна більшість у 53%), тоді як соціалісти - 110. За рахунок голосів, втрачених соціалістами, зміцнили свої позиції інші, менші партії і коаліції, що змінило розстановку політичних сил (усього до Конгресу депутатів пройшли представники 14 партій і об’єднань). Йдучи на вибори, лідер Народної партії Маріано Рахой обіцяв скоротити безробіття, добитися поновлення економічного зростання, збалансувати бюджет і відновити довіру світових ринків до Іспанії. Ставши прем’єр- міністром, він заявив: «Я обіцяю керувати країною на благо всіх громадян і виступаю за проведення такої економічної політики, яка виведе країну з найтяжчої економічної кризи». Очолюваний ним уряд в якості головних завдань визначив скорочення безробіття і реформування ринку праці; нормалізацію податково-фіскальної ситуації; реформу банківської системи; скорочення державних витрат; вдосконалення національних інститутів; деполітизацію судової системи; підвищення рівня освіти, остаточне викорінення тероризму ЕТА. Всі ці завдання зумовлювалися основною проблемою іспанської економіки - необхідністю скорочення розриву між прибутками і витратами країни. 23 липня 2012 р. в Брюсселі була прийнята програма із оздоровлення фінансової ситуації в Іспанії, згідно якій країни єврозони погодилися надати кредити в сумі 100 млрд. євро із терміном погашення 12,5 років. Уряд пішов на підвищення податків[174], в результаті чого за рівнем фіскального навантаження населення Іспанії вийшло на одне з перших місць в ЄС. З метою боротьби з безробіттям (у 2012 р. його рівень перевищив 25% працездатного населення) та сприяння піднесенню економіки у лютому 2012 р. було запущено реформу трудових відносин. Її головні цілі: полегшити наймання нових працівників, підвищити мобільність робочої сили, зробити звільнення останнім антикризовим ресурсом підприємців, зробити трудові відносини гнучкішими. Оцінка економістів: в результаті іспанське трудове законодавство в основному завершило тривалу еволюцію від патерналістських норм до відносно гнучких параметрів ліберальної системи, прийнятої у більшості країн Євросоюзу. Під «гнучкістю ринку праці» розуміється високий рівень адаптації робочої сили до невідворотних коливань попиту і пропозиції. Більш конкретно такий підхід означає використання різних варіантів виплати заробітної плати, встановлення оптимального (з точки зору роботодавця) режиму робочого часу, організацію професійної підготовки і перепідготовки тощо. Значно зменшилося навантаження на роботодавця, зокрема, якщо раніше матеріальна компенсація при звільненні працівника дорівнювала оплаті 45 днів за кожний відпрацьований рік, так відтепер - 33 дні, а максимально можливий розмір виплат скоротився майже вдвічі. Реформа ринку праці, а також скорочення низки соціальних програм викликало масові протести, зокрема 29 березня 2012 р. - всезагальний страйк. Пізніше масові акції протесту проходили дуже часто. Невдоволення владою зростало. 18 січня 2013 р. спалахнув скандал, який отримав назву «Справа Барсенаса». Газета «Ель Мундо» звинуватила колишнього скарбничого Народної партії Луїса Барсенаса у тому, що впродовж двох десятиріч він передавав керівникам партії суми від 5 до 15 тис. євро, які надходили від приватних компаній. Начебто і М.Рахой з 1997 до 2008 р. одержував щорічно 25200 євро. Лідер соціалістичної партії поставив вимогу, аби прем’єр-міністр пішов у відставку. М.Рахой доводив, що таких грошей не одержував. Стосовно чиновників-однопартійців, які отримували кошти і презенти, попросив вибачення у іспанців за «кадрові помилки». Однак репутація однієї із найвпливовіших партій була зіпсована. Це виявилося на парламентських виборах, які пройшли 20 грудня 2015 р. Народна партія на чолі з М.Рахоєм посіла перше місце, проте втратила абсолютну більшість у парламенті. За неї проголосували 28,72% виборців, а це 123 депутатских мандатів. Соціалісти одержали 22,01% голосів, тобто 90 місць. Від попередніх виборів дві провідні партії разом втратили 5,4 млн. голосів. При цьому дуже успішно виступила третя сила - ліва партія Podemos («Ми можемо») на чолі з Пабло Іглесіасом1. Вона сформувалася на початку 2014 р. як політичне крило протесаного «руху обурених», дуже швидко набула популярності і здобула підтримку 20,66% виборців, що дало їй можливість зайняти 69 крісел. Ця партія спромоглася розколоти лівий сектор, увести значну частину голосів у соціалістів і практично ліквідувати іспанську комуністичну партію. Ще одна відносно нова партія - центристська Ciudadanos («Громадяни») одержала 13,93% голосів (40 мандатів). Сенат складається із 266 членів, з яких всезагальним голосуванням обираються 208, решта 58 призначається регіональними законодавчими органами. З 208 місць - 124 - за «народниками», 47 - за соціалістами, 16 - Podemos. Почалися перемови стосовно складу кабінету міністрів. Впродовж 4 місяців від дня виборів жодна з партій-переможниць не спромоглася укласти альянс і сформувати уряд. 3 травня 2016 р. король Іспанії Феліпе VI підписав указ[175] [176] про розпуск парламенту і призначенні нових - других за півроку - виборів на 26 червня. На них перемогла правляча права Народна партія М.Рахоя, одержавши 137 мандатів, збільшивши своє представництво у нижній палаті на 14 депутатів порівняно із попереднім складом. Але знов - це не необхідна більшість у 176 депутатів. Друге місце посіли соціалісти - 85 мандатів, третє - ліва коаліція «Унідос подемос» - 71, четверте - правоцентристська «Сюдаданос» («Громадяни») - 32. Заради формування нового складу уряду - непрості переговори. Уряд був сформований. Його знов очолив М.Рахой. Протестні виступи проти його політики продовжилися. Так, особливої масовості вони набули у травні - червні 2017 р. 21 травня у Мадриді протестувальники вимагали відставки М.Рахоя, звинувачуючи його у корупції (соціалісти не підтримали). На соціально-економічний і політичний розвиток країни впливає її становище на міжнародній арені і навпаки. Іспанії вдалося вийти з «дипломатичної тіні», де вона перебувала за часів Франко і наростити свою зовнішньополітичну активність. Країна є членом НАТО із 1982 р., що сприяло її вступу до Європейського Союзу у 1986 р. Вже при вступі до ЄС вона зуміла добитися для себе асиметричного режиму членства і стати найбільшим отримувачем коштів європейських структурних фондів. Впродовж тривалого часу іспанська влада досить успішно використовувала ці кошти для вирішення проблем свого соціального та регіонального розвитку, поставивши за мету рух країни в бік «єдиної європейської моделі» як головної стратегічної моделі розбудови «Європи майбутнього». Врешті решт вона опинилася серед тих країн-членів ЄС, які формували свої державні бюджети, звикши жити понад кошт. Разом із тим попереднє економічне зростання стимулювало амбітні наміри щодо міжнародного визнання. Однак фінансово-економічна криза завдала шкоди ресурсній базі зовнішньої політики Мадриду, послабила його регіональні і глобальні позиції, значно звузивши поле для маневру. В період кризи чітко виявилася периферійність Іспанії, її відносна слабкість у порівнянні із лідерами Європейської Союзу - Німеччиною та Францією. Країна виявилася слабкою ланкою в спільності держав-членів єврозони і під впливом Брюсселю мусила вносити в національну антикризову стратегію суттєві корективи, які часом мали високу соціальну ціну. Разом із тим Мадрид намагався брати активну участь в загальноєвропейських заходах, пов’язаних із виробленням спільної політики у подоланні кризи. Або у тому, щоби нею скористатися. Це стосується претензій Іспанії на Гібралтар[177] після британського Brexit. В Гібралтарі 95,9% тих, хто брав участь у референдумі стосовно членства Великої Британії у ЄС, висловилися проти виходу. Після виходу із Євросоюзу, багатьом жителям Гібралтару доведеться змінювати звичний лад життя, адже багато хто з них відвідують Іспанію кожного дня, як по роботі, так і по особистих справах. Якщо Британія не буде частиною ЄС, зміняться правила перетину кордонів, а також у населення регіону виникнуть складності. Глава МЗС Іспанії Хосе Мануель Гарсія-Маргальо заявив: «Ми пропонуємо розділити владу на певний час, після чого Гібралтар буде повернений під контроль Іспанії». Маючи власні проблеми з сепаратизмом, Іспанія заявила про невизнання анексії Криму і підтримку суверенітету і територіальної цілісності України після початку агресії РФ. Наприкінці липня 2014 р. Мадрид приєднався до антиросійських санкцій. В цілому, основні пріоритети Іспанії - Європа, США, Середземномор’я, країни Латинської Америки, участь у діяльності міжнародних організацій: ООН, НАТО, ЄС. Розвиток самої Іспанії - великої за європейським виміром багатонаціональної держави впродовж останніх десятиріч є дуже важливим з точки зору її досвіду переходу від авторитаризму до демократії шляхом реформ «згори», здійсненого впродовж відносно короткого періоду часу без громадянської війни та втручання із-зовні. Це при тому, що вона історично відноситься до групи країн пізнього периферійного капіталізму із багатовіковою авторитарною традицією і соціально- політичною поляризацією суспільства. Демократичні перетворення зумовили глибоку політичну, економічну, соціальну трансформацію іспанського суспільства, якої воно не знало впродовж усієї своєї попередньої історії. Більшу частину ХХ ст. Іспанія залишалася на периферії світового і європейського прогресу, помітно відстаючи від держав-лідерів. Аби покласти край відставанню, їй довелося здійснити потрійний перехід: 1) від авторитарного режиму до політичної демократії західного зразка (при всіх відомих монархічних особливостях); 2) від порівняно закритої та архаїчної господарської системи до відкритої конкурентоспроможної економіки, глибоко інтегрованої у глобальні ринки і такої, що стала на шлях руху до постіндустріального суспільства; 3) від пасивності у загальноєвропейських процесах до активної участі у будівництві об’єднаної Європи. В Іспанії склався легітимний, стабільний та ефективний лад представницької демократії. Понад сорок років країна функціонує в режимі чіткого розподілу влад, створені сучасна партійна система і виборче законодавство, регулярно проводяться вибори до центральних і місцевих органів влади. Сучасні політичні інститути і суспільна свідомість іспанців практично не відрізняються від інститутів та менталітету тих європейських народів, які вже давно живуть в умовах демократії. Тобто Іспанія інтегрувалася у співтовариство розвинених демократій, хоча і подекуди зберігає сліди історичних традицій, наприклад, певні елементи «авторитарного комплексу». Режим, утворений в результаті здійснення політики пактів та компромісів між елітами, призвів до надмірної концентрації влади в руках вузького правлячого кола, недостатньої розвиненості громадянського суспільства. Однак останніми роками спостерігається значне пожвавлення політичної активності громадськості. Це виявляється в творенні нових партій і рухів, які здобувають зростаючу підтримку виборців. Політологи вважають, що Іспанія вступила в період «швидкої політики», коли різноманітні ініціативи і зміни посипалися як із рогу рясноти, на очах трансформуючи суспільне життя. З одного боку спостерігається втома від більшості політичних лідерів, з іншого - поява широких соціальних груп, схильних до протестів, що набуває масового і анти системного характеру. Активізація певною мірою зумовлена кризовими явищами в житті країни. Світова фінансово-економічна криза за часом співпала із апогеєм внутрішніх господарських протиріч, які поступово накопичувалися, а під впливом зовнішніх факторів досягли своєї критичної маси. Після десятиліть «іспанського дива» політологи заговорили про «падіння Іспанії з п’єдесталу», про її перетворення на «хвору людину» Європейського Союзу. Криза суттєво обмежила можливості держави здійснювати повноцінну соціальну і національну політику, що задовольняє нагальні потреби суспільства. Підвалини держави всезагального благоденства (у її іспанській версії) і соціальні гарантії значної частини населення похитнулися. Все це перетворює іспанське суспільство у «суспільство підвищених ризиків» Іспанія потребує глибоких реформ, проведення яких - вирішальний виклик і головний ризик поточного моменту історії країни. У роки економічного процвітання вони гальмувалися, необхідні заходи не приймалися або підмінялися на півзаходами, а нагальні рішення відкладалися у довгу шухляду. Тепер у терміновому порядку і за несприятливих умов потрібно займатися тим, що треба було робити раніше. Головний виклик, що стоїть перед політико-інтелектуальною і діловою елітою Іспанії, перед її громадянами, - це курс на інноваційний розвиток. Література Аникеева Н.Е. Эволюция политической системы Испании /Н.Е.Аникеева //Латинская Америка. - 2003. - № 2. Аникеева Н.Е. Истоки и сущность баскского конфликта в Испании /Н.Е.Аникеева //Вестник МГИМО - Университета. - 2010. - № 2. Аникеева Н.Е. Новое во внешней и внутренней политике правительства Мариано Рахоя /Н.Е.Аникеева //Вестник МГИМО - Университета. - 2012. - № 6. Аникеева Н.Е. Актуальные проблемы Испании /Н.Е.Аникеева //Вестник МГИМО - Университета. - 2014. - № 6. Бородаев В.А. Испания: расстановка политических сил после выборов /В.А.Бородаев //Латинская Америка. - 1996. - № 9. Волкова Г. Баскский терроризм и политика регионального автономизма в Испании /Г.Волкова //Мировая экономика и международные отношения. - 2002. - № 2. Газін В. Пакт Монклоа: урок для У країни /В.Газін //Дзеркало тижня. - 2015. - № 31. Годлевська В.Ю. Роль уряду Іспанської соціалістичної робітничої партії у консолідації демократичного режиму в Іспанії (1982-1996 рр.) /В.Ю.Годлевська. //Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2013. - № 2. Годлевська В.Ю. Модернізація системи соціального забезпечення в Іспанії в період консолідації демократичного режиму (1980-1990-ті рр.) /В.Ю.Годлевська. //Український історичний журнал. - 2013. - № 6. Годлевська В. Ю. Консолідація демократичного суспільства в Іспанії (1982- 1996 роки): монографія /В.Ю.Годлевська. - Вінниця, 2013. Гробова В.П. Місцеве самоврядування Іспанії: особливості та засади функціонування /В.П.Гробова //Науковий вісник Академії муніципального управління. - 2014. - Серія "Право". - Вип. 2. Донець В. Політичний дискурс опозиційної та правлячої партій в Іспанії в період економічної кризи /В.Донець //Актуальні проблеми міжнародних відносин - 2012. - Вип. 104, ч. 1. Ермольева Э.Г. Испания на выходе из кризиса /Э.Г.Ермольева // Латинская Америка.- 2015. - № 5. Жолонко Т.В. Відносини США та Іспанії на початку XXI ст. /Т.В.Жолонко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 107, ч. 1. Загоруйко Ю. Каталонія: крок у невідоме майбутнє /Ю.Загоруйко // Дзеркало тижня. - 2015. - № 43. Ивановский З.В. Испания: центробежные тенденции и политические вызовы в условиях глобального экономического кризиса /З.В.Ивановский //Латинская Америка. - 2015. - № 7. Ивановский З.В. Испания /З.В.Ивановский //Латинская Америка. - 2014. - № 7. Испания на грани веков: «круглый стол» //Мировая экономика и международные отношения. - 2011. - № 4. Коваль О. Самовизначення каталонців - виклик Мадриду і Брюсселю /О.Коваль //Дзеркало тижня. - 2015. - №36-37. Коваль О. Вітер змін з Піренеїв /О.Коваль //Дзеркало тижня. - 2016. - 15 січня. Кожановський О. Два погляди на "етнонаціональну ситуацію" в Іспанії /О.Кожановський //Народна творчість та етнографія. - 2010. - № 2. Кожановский А. Н. «Баскский вопрос»: этнический или территориальный? /А.Н.Кожановский //Общественные науки и современность. - 2011. - № 6. Крах левой идеи в Испании: во что обходится государственный аппарат в период кризиса [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www.svobodanews.ru/content/transcript/1955967.html Кулінич Т.О. Взаємовплив Іспанії та ібероамериканських країн у демографічному вимірі: історія і сьогодення /Т.О.Кулінич // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 111, ч. 1. Кулініч Т.О. Економічна складова ібероамериканського напрямку зовнішньої політики Іспанії /Т.О.Кулінич // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2013. - Вип. 114, (ч. 1). Куракина А. А. Избирательные стратегии политических партий Испании /А.А.Куракина //Латинская Америка. - 2009. - № 1. Луцишин Г. І. Шотландія та Каталонія: спільне та відмінне у боротьбі за незалежність /Г.І.Луцишин, І.М.Червінка //Гілея. - 2016. - Вип. 105. Монтес А.А. В Испании Народная партия одержала победу, но не обладает большинством в парламенте /А. А. Монтес [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://inosmi.ru/politic/20151221/234875164.html Орлов А.А. Глубинные исторические корни проблемы национализма и сепаратизма в современной Испании /А.А.Орлов //Вестник МГИМО-Университета. - 2013. - № 4. Понеделко Г. Региональная политика Испании /Г.Понеделко //Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 1. Прохоренко И. Политика регионального развития Испании: механизмы и инструменты /И.Прохоренко //Мировая экономика и международные отношения. - 2015. - № 5. Сюндюков І. Що таке "національний компроміс" по-іспанськи? /І.Сюндюков // День. - 2017. - 9-10червня (№ 97/98 ). Силіна Т. Іспанія. Королівство-прагматик /Т.Силіна // Дзеркало тижня.- 2015. - 29 серпня - 4 вересня (№ 31). Старостина Е. Политическая культура Испании /Е.Старостина //Мировая экономика и международные отношения. - 1994. - № 2. Ткач В.А. Націоналістичні і сепаратистські рухи Іспанії: сучасний стан /В.А.Ткач // Політологічний вісник.. - 2011. - Вип. 53. Федорова К.О. Зовнішня політика Іспанії на початку ХХІ століття : монографія / К.О. Федорова. - Варшава, 2014. Фелипе М.Б. Каталония и конституционный кризис в Испании /М.Б.де Фелипе //Неприкосновенный запас. - 2015. - № 5. Хенкин С. Баскский национализм: метаморфозы развития /С.Хенкин [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www. perspektivy.info/oykumena /Europe/baskskij_nacionalism_metamorfozy_razvitija_2011-01-11.htm Хенкин С. Испания в полосе турбулентности /С.Хенкин //Мировая экономика и международные отношения. - 2012. - № 1. Хенкин С. М. Метаморфозы политического развития Испании /С.Хенкин //Латинская Америка. - 2005. - № 2. Хенкин С. М. Хуан Карлос І: портрет на фоне эпохи //Латинская Америка. - 2004. - № 3. Хенкин С. М., Самсонкина Е. Р. Баскский конфликт: история и современность /С.М.Хенкин, Е.Р.Самсонкина //Новая и новейшая история. - 2008. - № 4. Черкасова Е. Испания между атлантизмом и европеизмом (постфранкистский период) /Е.Черкасова //Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 8. Шаповал Ю. Політика національного примирення в Іспанії: що корисно для України /Ю.Шаповал // Національна та історична пам"ять. - 2012. - Вип. 5. Яковлев П. Испания: антикризисная стратегия и императивы модернизации /П.Яковлев [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/oykumena /europe/ispanij a_antikrizisnaja_strategij a_i_imperativy_modernizacij_2010-08-27.htm Яковлев П. Досрочные выборы в Испании: причины, результаты, последствия /П.Яковлев [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info /book/dosrochnyje_vybory_v_ispanii_prichiny_rezultaty_posledstvija_2011-12-27.htm Яковлев П. Европейский кризис в зеркале Испании /П.Яковлев [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/print.php?ID=158892 Яковлев П. Кризис на юге Европы: Испания и Португалия в тисках жесткой экономии /П.Яковлев [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info/book/krizis_na_juge_jevropy_ispanija_i_portugalija_v_tiskah_z hestkoj _ekonomii_2012-06- 13.htm Blakeley G. Democracy Without Justice in Spain: The Politics of Forgetting /G. Blakeley //West European Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 3. Encarnacion O. G. Spain's Game of Thrones. King Juan Carlos Exits the Stage / O. G. Encarnacion //Foreign Affairs. - 2014. - June, 5. Encarnacion O. G. Can the Far-Left Sweep Spain? Radical Politics and the “Podemos” Wave /O. G. Encarnacion //Foreign Affairs. - 2015. - February, 6. Encarnacion O. G. Farewell to Catalonia? Spain Confronts a Rebellious Region / O. G. Encarnacion //Foreign Affairs. - 2016. - January, 28.