Франція

1981 р. взяли участь В. Жіскар д’Естен (у першому турі - 28,33% голосів) і Ф. Міттеран (відповідно - 25,86%). Переміг Ф. Міттеран із 51,76% проти 48,24% В. Жіскар д’Естена. Понад двадцятирічне правління «правих» партій закінчилося, а президентом Франції вперше став соціаліст. Ф. Міттеран^[131]. Оскільки більшість в парламенті мали «праві» партії, він скористався своїм президентським правом: розпустив Національні збори і призначив нові вибори. В червні 1981 р. вони принесли перемогу соціалістам - 37,7% або 9,3 млн. голосів.

Вперше в історії соціалісти одержали абсолютну більшість місць - 284 з 491. Такий успіх зумовлювався прагненням широких верств до змін, оскільки відчувалася втома від кризи, безробіття і зростання цін. Сподівання на створення більш ефективного і справедливого суспільства пов’язувалися із Соціалістичною партією. Але Ф. Міттеран у новий уряд включив не тільки представників своєї партії, але й комуністів (портфелі міністрів транспорту, охорони здоров’я, професійної освіти, громадських служб та адміністративних реформ) та лівих радикалів (міністр охорони довкілля і державний секретар із туризму). Решта 38 міністерських крісел зайняли соціалісти. Уряд лівих сил здійснив націоналізацію 39 найбільших приватних банків із капіталом понад 4 млрд. франків кожний, дві провідні фінансові компанії і п’ять найбільших фінансово-промислових груп. Разом із банками та підприємствами, націоналізованими у післявоєнний час, державний сектор охопив 95% кредиту і 32% промислової продукції. Під контроль держави перейшло 84% авіаційної і ракетної промисловості, 80% чорної і 63% кольорової металургії, 54% хімічної продукції. Такого величезного державного сектора не мала жодна капіталістична країна. Також були скасовані податки з осіб, які отримували мінімум заробітної плати, запроваджено податок на великі капітали (понад 3 млн. франків). Грошові виплати сім’ям і пенсії підвищили на 20-25 %, розміри останніх довели до 75% від зарплати, а пенсійний вік знизили з 63 до 60 років. Закон про децентралізацію 1982 р. суттєво розширив повноваження місцевих органів влади і обмежив повноваження префектів, перейме­нованих на комісарів республіки. Скасована смертна кара.

Уряд «лівих» сил вважав, що соціально-економічні реформи, спрямовані на підвищення життєвого рівня широких верств населення, призведуть до збільшення платоспроможного попиту, розширення внутрішнього ринку, а отже і до зростання темпів економічного розвитку і скорочення безробіття, однак цього не сталося. Навпаки, збільшення названих виплат призвело до зростання бюджетного дефіциту і дефіциту кас соціального страхування. Прибутки підприємців зменшилися, почалася втеча капіталів за кордон. Інфляція в 14% перебільшила показники інших європейських країн, а темпи промислового зростання не перевищували 2% на рік. Франк девальвував три рази. Чисельність безробітних швидко збільшувалася: у 1983 р. - понад 2 млн. чоловік. В країні зростало відчуття кризи, а ентузіазм, викликаний перемогою «лівих» сил згасав.

Через серйозні економічні проблеми і невдоволення населення президент та соціалістична більшість в уряді вирішили піти на згортання реформ. Навесні 1983 р. було оголошено про перехід до політики «суворої економії»: заморожування зарплат, підвищення податків на товари

масового вжитку, скорочення витрат на соціальне страхування, зменшення кредитів та дотацій державним підприємствам. Президент вирішив змінити прем’єр-міністра та оновити уряд. Новий прем’єр, представник правого крила ФСП Лоран Фабіус оголосив головним завданням модернізацію економіки і ніяких соціальних реформ не обіцяв. Він відмовився прийняти розроблені компартією заходи із боротьби з безробіттям, що вимагали великих державних витрат, на що комуністи відповіли виходом з уряду. Однак навіть заходи «суворої економії» не призвели ані до економічного піднесення, ані до скорочення безробіття.

Розчарування політикою уряду «лівих» сил призвело до того, що на чергових парламентських виборах 1986 р. об’єднані «праві» партії під гаслом «П’яти років соціалізму досить» одержали 40,2% голосів, що дало їм 276 депутатських мандатів із 574. Соціалісти і комуністи значно втратили щодо підтримки своїх симпатиків. Значна частина виборців сприйняла негаразди в економіці за свідчення неефективності соціалістичної моделі, яку пропонували «ліві». «Неоконсервативна хвиля», що до того часу вже взяла гору у США, Великій Британії та інших країнах, дійшла і до Франції: все більшу популярність набували її гасла: «ринкова економіка», «приватна ініціатива», «прибуток», «невтручання держави в господарську діяльність». В результаті виборів 1986 р. парламентська більшість опинилася в руках «правих», а президентом залишився представник «лівих». Лідера коаліції-переможниці Жака Ширака було призначено новим прем’єром. Утворилася ситуація «співіснування» «лівого» президента із «правими» урядом і більшістю у Національних зборах. Передбачалося, що уряд мав займатися внутрішніми справами, а президент - військовою та зовнішньою політикою.

Офіційною доктриною нового уряду став неолібералізм, а довго­строкова економічна програма обіймала три основні серії інсти- туціональних реформ, спрямованих на те, аби покрасти край сорокарічній традиції дирижизму¹ та державного патерналізму, зняти кайдани, які скували господарське життя, і таким чином підвищити динамізм економіки. Фундамент нової моделі господарювання передбачалося створити шляхом денаціоналізації промислових компаній та банків; проведення нової фінансової політики, покликаної сформувати умови найбільшого сприяння для розвитку приватного капіталу; відмови від традиційного регламентування деяких сегментів економіки. Впродовж

1986 - 1987 рр. уряд продав у приватну власність 13 найбільших

фінансово-промислових компаній, скасував податок на великі статки і скоротив інші податки, ліквідував державний контроль над вивозом та ввезенням валюти, відмінив державну перевірку обґрунтованості звільнень робітників та службовців, скоротив витрати на соціальне страхування.

Однак «правий» уряд не тільки повів активну конфронтацію з президентом в економічній та соціальній галузях, але й почав втручатися у зарезервовану за ним сферу зовнішньої політики та оборони. Така політика уряду Ж. Ширака ускладнила роботу державної машини і не принесла тоді «правим» партіям особливих політичних дивідендів. На оголошених у

1987 р. президентом дострокових парламентських виборах перемогли соціалісти, і знову відновилася ситуація, коли президент і уряд належать до одного політичного табору.

Сам Ф. Міттеран залишився на своїй посаді, перемігши на чергових президентських виборах 1988 р. Ж. Ширака^{[132] [133]. Більше половини французів підтримали Ф. Міттерана, в якому бачили впливового державного діяча, спроможного підтримувати рівновагу між «лівими» і «правими», не порушувати стабільність у суспільстві, гарантувати збереження прав і свобод громадян. Як і в 1981 р., він розпустив Національні збори, де переважали «праві», і призначив позачергові вибори. Вони принесли переважання «лівим» силам: соціалістам, комуністам, лівим радикалам[134]. Президент призначив «лівого» прем’єр-міністра (одного з найпопуляр- ніших керівників ФСП Мішеля Рокара) і «лівий уряд». Йдучи за проголошеним президентом принципом «ані націоналізації, ані прива­тизації», нове керівництво призупинило розпочатий попереднім урядом розпродаж націоналізованих підприємств, відновило податок на великі капітали, а прибутки від нього спрямувало на фінансування запроваджених виплат для осіб, позбавлених засобів до існування. У подальшому цей уряд утримувався від проведення будь-яких суттєвих реформ і продовжував політику «суворої економії».}

Дефіцит бюджету зменшувався, інфляція залишалася низькою, проте безробіття зростало: у 1993 р. воно досягло «рекорду» у понад 3 млн. осіб. Спалахнули фінансові скандали. Журналістські розслідування виявили, що ФСП не уникла спокуси фінансувати свої виборчі кампанії в обхід закону, за допомогою підставних фірм та фальшивих рахунків. Деякі з міністрів- соціалістів таємно повідомляли про наміри уряду близьким до них фінансистам, а ті, користуючись такою інформацією, спекулювали на змінах курсу акцій, одержували колосальні прибутки. Колишній прем’єр - міністр П’єр Береговуа, звинувачений пресою у причетності до сумнівних фінансових оборудок, покінчив життя самогубством. Деякі інші міністри та близькі співробітники Ф. Міттерана постали перед судом. Популярність соціалістів меншала, а між тим наближалися чергові парламентські вибори. Ф. Міттеран вдався до змінювання прем’єр -міністрів і оновлення уряду. Але на настрої громадськості впливали не тільки внутрішні, але й зовнішні чинники, адже крах комунізму та його засудження кинули тінь і на соціалістів.

На чергових парламентських виборах 1993 р. вони зазнали жорстокої поразки: тільки 11,4% голосів, що означало втрату 4 млн. виборців і 4/5 мандатів. «Праві» партії на чолі із ОПР, пообіцявши «налагодити економіку» за допомогою приватизації державний підприємств і покласти край безробіттю, завоювали 39,47%, що дало їм 484 парламентських місць з 577. Оскільки «праві» знов мали більшість у парламенті, Ф. Міттеран вдруге мав діяти за умов «співіснування» і доручив формування уряду лідерам ОПР. Його очолив Едуард Белладюр - непримиренний противник дирижизму, один з головних ідеологів і практиків економічного лібера - лізму. За два роки, поки уряд Е. Белладюра керував країною, почали зростати темпи промислового виробництва, зменшилася інфляція, загальмувалося збільшення безробіття. Згідно соціологічним опитуванням, тодішній прем’єр став найпопулярнішим французьким політиком, і міг виграти чергові президентські вибори 1995 р., тим більше, що тяжко хворий Ф. Міттеран, який досяг 78-річного віку, відмовився брати в них участь. Від соціалістів на них пішов Ліонель Жоспен, але він програв Жаку Шираку (47,5% голосів проти 52,5% у другому турі).

Ж. Ширак переміг під соціальними лозунгами «лівого» відтінку. В якості головного завдання він поставив подолання «соціального розриву» у суспільстві, звуження тріщини між гараздуючою його частиною і тими, хто залишився на узбіччі економічного зростання. Хоча новий президент представляв «правих», він відразу після обрання почав працювати над власним іміджем, аби виглядати «справжнім демократом». У першій заяві наголосив, що прагне зробити так, аби слуги народу, його обранці не ізолювали себе від тих, хто їх привів до влади. Було скорочено громіздкий протокол, ліквідовано загін літаків, що обслуговував членів кабінету міністрів. Сам президент здійснював закордонні вояжі на рейсових літаках, вдвічі скоротив чисельність особистої охорони, а президентське авто стало зупинятися на червоне світло. Зайнявши президентське крісло, він зосередив зусилля на боротьбі з інфляцією шляхом всілякого скорочення державних витрат та соціальних виплат.

Президентську лінію в якості прем’єр-міністра здійснював однопартієць Ален Жюппе - переконаний прихильник економічного лібералізму. Оприлюднення у листопаді 1995 р. його плану, де передбача­лося збільшення податків, зменшення компенсації на лікування, заморо­жування зарплат робітників та службовців державного сектору і скасування пенсійних пільг, якими вони користувалися, мали наслідком всезагальний страйк. В ньому взяли участь майже всі працівники державного сектору, а також студенти, які вимагали збільшення державних кредитів на здобуття освіти і гарантії працевлаштування після закінчення навчання. Загалом у масових демонстраціях та страйках тоді взяли участь понад 2 млн. чоловік. Уряд мав поступитися, зокрема, відмовився від скасування пенсійних пільг для державних службовців. Всезагальний страйк, що тривав майже місяць, закінчився, але прихильність до «правих» зменшилася.

Передбачаючи їх можливий програш на чергових парламентських виборах 1998 р., Ж. Ширак 21 квітня 1997 р. розпустив Національні збори і призначив позачергові вибори. Вони відбулися у травні - червні того ж року і не виправдали очікувань президента: коаліція «лівих» сил одержала 48,36% голосів - 319 місць в парламенті (абсолютна більшість - 289), «праві» - 46,08% - 245. Французам сподобалися обіцянки соціалістів покінчити із безробіттям, створити 700 тис. нових робочих місць і скоротити тривалість робочого тижня до 35 годин. А аргументи президента щодо розпуску та переобрання парламенту не здалися переконливими і були розцінені як суто політичний маневр заради втримання влади «правими» силами. Президенту довелося, як колись Ф. Міттерану, вдатися до тактики «співіснування» (тепер вже «правого» президента з «лівими»).

Ж. Ширак призначив прем’єр-міністром Ліонеля Жоспена, лідера соціалістів-переможців, до уряду якого, крім соціалістів увійшли три лівих радикали, три комуністи і один екологіст. Виступаючи із урядовою декларацією, Л. Жоспен запропонував французам «республіканський пакт розвитку і солідарності», що передбачав рівність прав чоловіків і жінок^[135], пом’якшення імміграційного законодавства, гарантії незалежності суддів, забезпечення свободи інформації. Почався перехід на 35-годинний робочий тиждень, збільшувалися соціальні виплати (наприклад, на утримання дітей- школярів - з 500 до 1600 франків), рушила робота із створення нових робочих місць. Але влітку 2000 р. спалахнув скандал, коли з’ясувалося, що Францію залишила гордість нації та її символ¹ - акторка і модель Летиція Каста. Вона виїхала на помешкання до Великої Британії через величезні податки, які в сумі складали понад 66% її прибутків. Виявилося, що вона - далеко не єдина відома і багата людина, яка втекла від такого здирництва. За цим стояла реальність: соціалісти, зокрема їх активістка Мартіна Обрі - тодішній міністр зайнятості і солідарності, здійснювали широкі соціальні заходи за рахунок надзвичайно високих податків на прибутки.

У вересні 2000 р. за ініціативи Ж. Ширака пройшов загально­національний референдум стосовно реформи президентського апарату і переходу з 7-річного президентського терміну на 5-річний. 73% французів його підтримали. Так само вони його підтримали на президентських виборах 2002 р. На парламентських виборах того ж року його партія - ОПР разом із своїми прибічниками одержала 421 місце з 570. Але ці цифри не свідчили про майже повне схвалення суспільством лінії «правих». Французи об’єдналися не стільки на підтримку Ж. Ширака, скільки проти ультраправого Ж.-М. Ле Пена - людини, яка відкрито проповідувала расизм і відкидала найважливіші цінності і норми, що корінилися у суспільній свідомості від часів Великої Французької революції. Така загроза виглядала цілком реальною: у першому турі Ж.-М.Ле Пен набрав трохи менше діючого президента: 17,9% проти 19,9%, - і більше, ніж

представник соціалістів Л. Жоспен. Країною прокотилися масові демонстрації проти Національного фронту та його лідера. Ж. Ширак у другому турі переміг за підтримки 82% голосів виборців. На парламентських виборах «праві» також одержали абсолютну більшість місць, а з нею - право сформувати уряд, тобто взяти під свій контроль усі владні інститути в країні. «Ліві» зазнали поразки, що фактично позбавило їх можливості серйозно впливати на прийняття рішень. До парламенту також не пройшли ані крайні «ліві» - комуністи, ані крайні «праві» - Національний фронт^{[136] [137].}

Подальша політика Ж. Ширака впродовж 2002 - 2007 рр. зазнавала критики як з боку «лівої» опозиції за «недостатню соціальну спрямо­ваність», так і з боку «правої» - за «недостатню ліберальну і реформа­торську спрямованість». Однак в цей час економіка Франції потроху розвивалася: зростання ВВП було невеликим (1 - 2,2%), але часто дещо вищим, ніж у Німеччині (0,2 - 3,2%), в середньому по «зоні євро» (0,9 - 2,6%) і у США (1,6 - 3,6 %). Разом із тим в країні продовжували загострюватися певні соціальні проблеми, насамперед ті, що пов’язані з іммігрантами, особливо мусульманами. Серед європейських країн за цим показником Франція поділяє лідерство з Німеччиною. Більшість з них - вихідці з колишніх французьких колоній, в основному, із Північної Африки (здебільшого країн Магрибу) та Близького Сходу. Старші колись виїхали за кращою долею, оскільки ситуація в їх країнах була набагато гіршою, ніж у Європі. Вони погоджувалися на «чорну роботу», небажану для французів. Часто селилися замкненими мусульманськими общинами, важко асимілювалися, проте в їхніх родинах народжувалося набагато більше дітей, ніж у місцевого населення. Французи, над якими висів «комплекс провини» за колоніальне минуле, а також загроза загострення соціального невдоволення з боку «нових співгромадян», намагалися створити для них сприятливі умови проживання. Наприклад, жінка, в якої троє дітей, що не рідкість у мусульманських сім’ях, одержує такі високі соціальні виплати, що може й чоловіка утримувати. Діти виростали, вони не знали умов життя на історичній батьківщині, проте бачили різницю із тим, як живуть французи, які здебільшого належать до різного рівня середнього класу. Зростало відчуття комплексу меншовартості, обурення через неможливість перейти до нього і мати відповідний комфорт.

У листопаді 2005 р. у передмістях Парижу, Бордо, Ліона, Ам’єна, Страсбургу, Тулузи, Лілля, Діжона та інших французький міст, населених іммігрантами та їх нащадками, почався безлад і погроми. Приводом стала загибель двох підлітків, які намагалися сховатися від поліцейських у трансформаторній будці. Ця трагедія була сприйнята як прояв соціальної несправедливості, оскільки перемогла впевненість: за «білими» поліціанти так вперто ганятися не стали б. У відповідь вибухнув масовий протест. Групи молодиків били вітрини магазинів, аби потім пограбувати їх, шибки жилих будинків, підпалювали автомобілі, вимагаючи: «Нехай білі віддадуть те, що в нас вкрали!». Також лунала вимога прибрати з вулиць французьких поліцейських, оскільки ті «ображали релігійні почуття» погромників. Усього за період «гарячої французької осені» загинула одна людина і одержали поранення декілька десятків осіб, важко поранено двох поліцейських. Спалено 6 тисяч автомобілів. У 38 містах і міських районах введено надзвичайний стан, затримано понад 1,9 тисяч порушників порядку, 260 з них за вироком суду відбували покарання. У 2006 р. вступив в силу закон про «вибіркову імміграцію», суть якого полягала у тому, аби правила оформлення документів для іммігрантів, бажаючих одержати вид на проживання та громадянство Франції, стали жорсткішими. У 2007 р. було створене спеціальне міністерство із справ імміграції, інтеграції та національної ідентичності (пізніше скасоване). Однак проблеми іммігрантів залишаються гострими і такими, що викликають невдоволення як з їхнього боку, так і з боку приймаючої сторони. Значна частина французів вважає, що саме іммігранти створюють незручності в плані економічному (відбирають робочі місця і потребують великих державних витрат на соціальні виплати), кримінальному (рівень злочинності серед них принаймні втричі вищій, ніж серед решти населення), релігійному (відданість мусульманській вірі, що виявляється не тільки у здійсненні масових молитов на вулицях міст, але й в екстремістських акціях ісламістів), культурному (діти іммігрантів навчаються в одних класах з місцевими школярами і через погане знання мови вчителі мають знижувати рівень викладання для усього класу) тощо.

Наприкінці грудня 2012 р. французькі урядовці вдалися до деяких коректив міграційної політики, зокрема до скорочення фінансової допомоги переселенцям. З 1 січня 2013 р. її зменшили з 2000 євро на дорослого і 1000 євро на дитину до 500 і 200 відповідно. Проте це не стримала потік біженців, який буквально накрив країни ЄС у 2015 р.

У Франції зросла терористична загроза. 7 січня 2015 р. у Парижі ісламістські бойовики розстріляли журналістів сатиричного видання «Шарлі Ебдо». Загинули 17 осіб. Вся Європа була приголомшена: пройшли масові демонстрації. Найжорстокіший терористичний акт в історії Франції стався в ніч з 13 на 14 листопада 2015 р.^[138] У вечері 14 липня 2016 р. у Ніцці виходець з Тунісу Мохаммед Лауеєж-Булель своєю 19-тонною ванта­жівкою давив натовп городян, які відзначали День взяття Бастилії. Загинуло 85 осіб, понад 300 були поранені.

Проблема мігрантів значно загострилася у зв’язку із війною у Сирії. Париж докладає зусиль у спільному із членами ЄС пошуку виходу з ситуації. Але у тому, що Франція зазнає жорстоких ударів з боку ісламістських терористів, слід бачити ширше коло причин, пов’язаних із її минулимі сьогоденням. У цій країні нині проживає понад 5 млн. мусульман, здебільшого молодих. Безробіття серед них складає понад 50%. Взагалі, безробіття серед французької молоді на 2016 р. перевищувало 23,3%. Це - один із найгірших показників в країнах європейського співтовариства. І таке становище тримається не один рік.

На час другої каденції Ж. Ширака також припали масові хвилювання з боку студентської молоді у лютому 2006 р. Поштовхом став закон стосовно змін умов найму молоді за неоліберальними рецептами. Особливо обурило положення, що дозволяло підприємцям звільняти молодих працівників протягом перших двох років дії контракту без пояснення причин. В Америці, Великій Британії та деяких інших країнах така практика давно вже стала нормою і зветься «гнучкістю ринку праці», але у Франції з протестом на вулиці вийшли мільйони людей. Вони висунули небачену вимогу: скасувати закон, який прийняв парламент, і який набув чинності. Протести тривали два місяці. Врешті решт уряд пішов на поступки: контракт першого найму замінили контрактом допомоги молоді, яка не мала кваліфікації і перебувала в особливо складному становищі. Засоби масової інформації розцінили це як поразку уряду і перемогу сил протесту.

Насправді, за всім цим стоїть те, що Франція виявилася не готовою до нових умов міжнародної конкуренції. Між тим умови праці в усіх країнах світу останніми роками зазнали великих змін, проте молоді французи не хочуть з цим рахуватися. Треба зазначити, що французи завжди невдоволені своїм становищем, і ледве щось - виходять з протестами на вулиці. Типові гасла: «Ми варті більшого!», «Ми не хочемо витратити життя тільки на те, аби на нього заробляти!» Масові соціальні протести і хвилювання молоді поставили питання, яке неодноразово виникало у сучасній політичній історії країни - реформа чи революція?

У зв’язку з цим особливий інтерес являє період наступного президента Ніколя Саркозі, який назвали «французькою перебудовою». Значною мірою його перемога на виборах зумовлювалася змінами поколінь як серед політиків, так і серед електорату. Ф. Міттеран (14 років при владі) і Ж. Ширак (12 років) поділяли між собою відповідальність за відсутність рішень нових проблем, з якими зіткнулася країна на межі тисячоліть. Ці проблеми добре усвідомлювали нові покоління виборців з вимогами від політиків чітких ціннісних орієнтирів у непростому світі, що глобалізується, у поєднанні з ефективними, прагматичними підходами до конкретних питань із врахуванням нових реалій. В їхньому середовищі накопичилася критична маса очікувань змін. З іншого боку, значна частина французів, особливо людей похилого віку, побоюються, що такі зміни поставлять під удар стабільність, а разом із нею соціальні гарантії, до яких вони звикли. Лякає і зростання ринкової конкуренції за неоліберальним лекалом. Тому настрої французького суспільства характеризуються суперечливістю, поєднанням модернізму з консерватизмом: розумінням необхідності реформ і водночас побоюванням їх. Це притаманне представникам всіх верств і прошарків населення. Кожний бажав би, аби ціну за реформи сплачував хтось інший. В результаті звичайний розкол електорату на «лівих», історично пов’язаних з ідеєю реформ, і «правих», кого вважали захисниками існуючого порядку, набув нового виміру.

Президентські вибори 2007 р. пройшли в обстановці надзвичайного напруження політичних пристрастей, палких дебатів, високої явки виборців. Перший тур, на який свої кандидатури висунули 12 претен­дентів, відбувся 22 квітня. Голосувати прийшли 83,78 % громадян.

Кандидат від «правої» партії «Союз за народний рух» (СНР)^[139] Ніколя Саркозі одержав 31,11% бюлетенів. Представниця Французької

соціалістичної партії Сеголен Руаяль - 25,84%. У другому турі відповідно - 53,06 % і 46,94 %. Співставлення їхніх передвиборчих програм свідчить

про те, що соціалістка залишалася вірною притаманним всім «лівим» рухам цінностям соціальної справедливості, участі громадян в обговоренні проблем, що їх стосуються, діалогу держави із громадянським суспільством. Її опонент виступав під прапором захисту традиційних правоконсервативних цінностей - закону й порядку, приватної власності, національної ідентичності. Популярності йому додала та обставина, що під час заворушень 2005 р. він займав посаду міністра внутрішніх справ і швидко навів лад в бурхливих районах, де лютувала «мультикультурна молодь». Виборці віддали перевагу тому, хто обіцяв надати їм особисту безпеку, а також своїми виступами закликав до відновлення гордості великим минулим Франції. Його партія також добилася успіху на парламентських виборах¹. У новому складі Національних зборів СНР одержав абсолютну більшість депутатських мандатів - 314 з 577.

Соціалісти - 185, решта партій продовжили шлях неухильної маргіна- лізації (найбільш відомі з них: комуністи - 15, ліві радикали - 7, «зелені» - 4, Національний фронт - жодного місця).

Було сформовано уряд на чолі із Франсуа Фійоном, який заявив, що політичному керівництву країни, як і всім французам, «випав історичний шанс змінити епоху і накреслити нову долю Франції». У прагненні створити новий політичний синтез на базі широкої центристської коаліції президент до участі в роботі уряду залучив видних представників соціалістів і громадянського суспільства. Витриманий гендерний паритет: з 15 міністрів^{[140] [141] 7 - жінки, причому серед останніх - міністри юстиції та внутрішніх справ. «Відкриваючись» в сторону центру і навіть лівого табору, тим самим новий президент розширював свою політичну базу і поділяв з іншими політиками відповідальність за намічені реформи.}

Йдучи на вибори, Н. Саркозі виступав за «розрив» із тією політикою, що проводилася впродовж 20 минулих років і характе­ризувалася як «застій». Нещадно критикуючи французьку соціальну модель, він небезпідставно стверджував, що механізми соціального захисту, що склалися у повоєнний час, не відповідають сучасним умовам^[142]. Серцевина програми Н. Саркозі - це ідея «вироблення нового соціального контракту» на базі «відтворення цінності праці», «винагороди по заслугах», додержання «рівності шансів». А головне гасло президент сформулював так: «Більше працювати, аби більше одержувати».

У плани модернізації французької соціальної держави входили наступні завдання: 1) докорінна модернізація ринку праці, надання йому більшої гнучкості, підвищення трудової мотивації і подолання негативних наслідків запровадження 35-годинного робочого тижня (за думкою Н. Саркозі в ньому - корінь усіх соціально-економічних лих країни); 2) перегляд правил надання соціальної допомоги та виплат із безробіття («аби працювати було вигідніше, ніж не працювати і жити на соціальні виплати»)¹; 3) глибоке реформування служби зайнятості і системи

професійної перепідготовки; 4) реформа спеціальних пенсійних режимів (пільгових)^{[143] [144], подальша раціоналізація системи медичного страхування («знаходження нового балансу між солідарністю та відповідальністю»); 5) реформа школи та університетів[145]; 6) модернізація соціального діалогу і діяльності профспілок; 7) реформування «громадських служб», їх часткове акціонування та скорочення штатів. В цілому вектор соціальної політики Н. Саркозі спрямовувався на перехід від «welfare state» до «workfare state» (буквально: від «держави всезагального благоденства» до «держави всезагального благоденства за рахунок праці»)[146]. Цей курс мав створити передумови для вирішення таких соціальних проблем, як підвищення купівельної спроможності найманих працівників, що сприяло б роз - ширенню внутрішнього ринку; зниження безробіття, а отже і загальної соціальної напруженості в країні. Паралельно здійснювалися заходи із зміцнення правопорядку і боротьбою із незаконною міграцією.}

Модернізація торкнула і політичні інститути Французької респуб­ліки. У 2008 р. Конституція поповнилася поправками, які чіткіше окреслили прерогативи президента і збільшили повноваження парламенту. Зокрема, парламент набув права кваліфікованою більшістю¹ заблокувати деякі кадрові призначення президента; перебування президента при владі обмежено двома термінами; президент одержав право щорічно виступати перед обома палатами парламенту; парламентарі набули більшої самостійності у формуванні планів роботи, законотворчій ініціативі і контролі над виконавчою владою. З березня 2010 р. французькі громадяни вправі оскаржувати в суді відповідність законів Конституції, а також проводити референдуми. Те, що французи вважають всіх рівними перед законом, підтвердив суд над колишнім президентом Ж. Шираком у 2011 р.^{[147] [148]}

Від початку заявивши свою рішучість у здійсненні обіцяного перевлаштування країни, Н. Саркозі та його уряд розпочали далекосяжні перетворення. Було зроблено чимало у модернізації французької соціальної держави, який важко було уявити кілька років до того. Здавалося, що бажана мета близька і вдасться надати нової якості французькій соціальній моделі, пристосувати її до сучасних умов. Однак світова фінансово-економічна криза 2008 р. змішала усі карти і змусила переглянути деякі підходи. Активна фаза проведення реформ завершилася до початку 2011 р. На перший план висунулася саме боротьба із кризою і утримання стабільності в країні. Головна увага спрямовувалася на оздоровлення фінансової сфери. Також важливо підкреслити, що фран­цузька влада не пішла на накачування споживчого попиту, а зробила акцент на інвестиційній програмі із переходу до інноваційного розвитку - великі асигнування - на відібрані тисячу проектів. Не без наполегливого нагадування з боку профспілок, які влаштували у січні 2009 р. масові маніфестації, уряд доповнив антикризову програму соціальною складовою^[149]: додаткова соціальна підтримка для 10 млн. малозабезпечених сімей. Великі кошти виділялися на підтримку зайнятості, проте зростання безробіття уникнути не вдалося.

Як зазначили потім політологи, президент став жертвою економічної кризи. Хоча Н.Саркозі першим з лідерів «вісімки» заговорив про насування з боку США фінансової катастрофи і почав готуватися до неї. Однак французам від цього не стало легше: в країні не припинилося зростання безробіття, податків, боргу і торгового дефіциту. Громадяни від симпатій до президента перейшли до обурення. Наприкінці його каденції газети писали: «Ніколя Саркозі став найбільш ненависною людиною у Франції, най ганебнішим президентом П’ятої республіки». Його прозвали «президент-пил-в-очі» за намагання постійно перебувати в центрі уваги. Надзвичайно активний Н.Саркозі фонтанував проектами і прагнув стати медійною персоною. Його безпрецедентне намагання приймати рішення абсолютно з усіх питань дисонувало із звичною для французів функцією президента-арбітра, а не менеджера. Дисонанс спостерігався не тільки з традицією. Дратував самий стиль життя Н.Саркозі, якому дорікали за демонстративні розкоші, фінансові скандали, фаворитизм, демонстрацію особистих зв’язків із великими бізнесменами. Все це створило йому образ «друга багатіїв», далекого від потреб простого народу. Дисонанс між поведінкою і традиційними функціями постаті глави держави, посилений фінансово-економічною кризою, налаштував багатьох французів проти президента. Їхнє ставлення виявилося на наступних виборах.

Перший раунд відбувся 22 квітня 2012 р. Кандидатами на вищу посаду в державі виступили 10 осіб. Голоси розподілилися таким чином: 28,63% - за кандидата від соціалістів Франсуа Олланда, 27,18% - за Н.Саркозі¹, 17,9% - за Марин Ле Пен. У другому турі 6 травня за першого проголосували 51,64% виборців, за другого - 48,36%. Політичний маятник Франції хитнувся вліво. Після президентських виборів пройшли парламентські^{[150] [151] (10 і 17 червня 2012 р.), де також перемогла Французька соціалістична партія: у другому турі вона набрала 40,91% голосів («Союз за народний рух» Н.Саркозі - 37,95%, Національний Фронт - 3,66%). Майже 30 років після перемоги Ф.Міттерана соціалісти другий раз взяли під контроль не тільки посаду президента, а й Національні збори[152], Сенат, регіональні і департаментські ради, а також органи управління міст із населенням понад 100 тис. осіб, тобто всю виконавчу і законодавчу владу в країні. Праві вперше з 1988 р. перейшли в опозицію. Перемога соціалістів мала символічне значення. Під час кризи, за спостереженнями політологів, лівих, як правило, не обирають, а обирають правих, націлених на скорочення витрат і на класичні монетаристські заходи регулювання економіки. Тому Франція явила світові вельми унікальний приклад.}

Ф.Олланд побудував свою агітаційну кампанію значною мірою на антитезі - я, мовляв, вам не Ніколя Саркозі, а людина звичайна, «мсьє нормальність», чиєю головною чеснотою є скромність. Комунікаційна політика соціалістів взагалі будувалася на принципах «простота» і «доступність». Їхній лідер запропонував альтернативу курсу, що з року в рік проводився іншими урядами країн ЄС і полягав у суворій бюджетній економії, контролі над витратами і прибутками, сильному євро. Ф.Олланд акцентував необхідність не тільки забезпечувати у Франції і в цілому в ЄС бюджетну дисципліну, але й створювати умови для економічного зростання шляхом збільшення соціальних витрат. У своїй промові після оголошення результатів виборів він підкреслив своє прагнення до справедливості, рівності і роботи на користь молоді. Було заявлено: «У цій битві, що почитається, мій справжній супротивник не має ані імені, ані обличчя, ані партії, але він усім заправляє, і цей супротивник - світ фінансів».

Новий президент почав з того, що скоротив заробітну плату собі і міністрам¹ на третину^{[153] [154]. Через тиждень після зайняття посади він опри­люднив маніфест, виклавши 60 першочергових завдань, проголосивши їх своїми зобов’язаннями перед країною. Громадянам гарантувалися соціальні зобов’язання держави, зокрема соціальна рівність, а також нова податкова політика. У фіскальній сфері Ф.Олланд пообіцяв обкласти 45% податком на прибуток французів, які заробляють понад 150 тис. євро на рік, і 75% податком прибутки понад 1 млн. євро[155]. Уряд Жана-Марка Ейро повернув пенсійний вік з 62 років до 60.}

Проте йому не вдалося зменшити безробіття в країні. Наприкінці січня 2014 р. у Франції пройшов День гніву. У серпні того ж року - відставка уряду. Новий сформований Мануелем Вальсом. У січні 2016 р. на зустрічі з підприємцями президент заявив про надзвичайний економічний стан в країні. Це положення стало наслідком безробіття, рівень якого - один з найвищих у Європі^[156]. Глава П’ятої республіки заявив про необхідність перегляду бізнес-моделі країни. Було підготовлено новий трудовий кодекс, який викликав обурення величезної кількості французів. Вони звикли працювати 7 годин на день, що менше, ніж в інших країнах ЄС. Новації передбачали можливість роботодавця встановлювати іншу тривалість робочого дня, відпустки, на свій розсуд визначати оплату праці, урізати її за понаднормовану роботу, полегшувалася процедура звільнення з роботи працвника і зменшується відповідна виплата.

У березні почалися кількамісячні масові акції протесту проти реформи трудового законодавства, які охопили всю країну від Парижу до Марселя. У травні страйки профспілок паралізували Францію: порушено роботу нафтопереробних заводів, атомних електростанцій, портів, транспортної мережі.Профспілкове керівництво заявило про намір їх продовжувати, не зважаючи на європейський чемпіонат з футболу 10 червня - 10 липня 2016 р. Навіть заради підйому економіки французи не згодні йти на такі жертви. Ф.Олланд заявив, що трудовий кодекс буде прийнято, принципові статті збережені і в цілому він сприятиме розвитку Французької Республіки. Починаючи свою президентську каденцію, він обіцяв співгромадянам розв’язання проблеми безробіття та економічного зростання, проте особливих успіхів не досяг. Він зайняв Елісейський палац під обіцянки відмовитися від жорсткої економії. Пізніше президент- переможець, як це часто буває, змінився - став прагматиком.

Економіка Франції опинилася у кризі насамперед через крах її виробничого сектору. Від весни 2011 р. вона увійшла у фазу спаду. Прибутковість промислового виробництва знизилася до історичного мінімуму - 28% (у Німеччині ця цифра - 40%). При цьому відбувається розмивання основ французької промисловості, яка традиційно спиралася на дрібні і середні підприємства. Позначилася тенденція скорочення їх кількості: щорічно на 60 - 65 тис. На цьому фоні зростає безробіття. За думкою експертів, саме нездатність створювати нові робочі місця є головною проблемою сучасної французької економіки. При цьому погодинна вартість робочої сили тут є вельми високою - 34 євро (для порівняння: у Німеччині - 30 євро, в Італії - 26 євро, 20 євро - у Великій Британії та Іспанії). Найвпливовіший аналітик сучасної Франції Домінік Моізі зазначив: «Олланд, вирішивши відновити гідність державної влади, в першу чергу прагнув заспокоїти французів і вдихнути в них віру. Однак через надмірну обережність і вимушене лавірування між логікою фінансового ринку і підходами Соціалістичної партії, яка виступає проти сміливих кроків у реформі ринку праці, Олланд досяг прямо протилежного результату. Він посилив настрої негативних очікувань і підозрілість відносно ефективності держави».

Чергові президентські вибори пройшли в два тури 23 квітня і 7 травня 2017 р. Вони мали велике значення для стратегічного напряму розвитку країни і для майбутнього усього Європейського Союзу, оскільки серед претендентів на найвищу посаду було декілька євроскептиків. Вибори стали унікальними у політичній історії Франції, оскільки до другого туру не вийшов жоден кандидат від традиційних партій. У першому турі 23,7% голосів одержав незалежний центрист Еммануель Макрон, 21,7% виборола ультраправа Марін ле Пен, 19,9% - у «республі­канця» Франсуа Фійона, у лівого кандидата Жана-Люка Меланшона - 19,6%. Представник «соціалістів», які перебували при владі, Бенуа Амона виявилося лише 6% голосів (найгірший результат від 1969 р. Це - один із доказів того, що Франція є вельми консервативною країною, де «ліві» до влади приходять з періодичністю у 20 років).

Перед другим туром Е.Макрон одержав підтримку від обох класичних партій, які закликали французів «не допустити до Єлісейського палацу представника екстремістської партії»^[157]. Президентом П’ятої Респуб­ліка з результатом 66,1% голосів (20,7 млн. осіб) було обрано Е.Макрона В свою чергу, М.ле Пен досягла рекордного для «Національного фронту» результата - 33,9% голосів, тобто її підтримали понад 10,6 млн. виборців.

39-річний політик, колишній міністр економіки, який вперше висунув свою кандидатуру на виборах, Е.Макрон у 2016 р. заснував у 2016 р. рух «Вперед» втілив у собі сподівання французів на зміни. Його передвиборча програма створювалася не лише зусиллями близько 500 політтехнологів, але із допомогою фокус-груп (було заявлено про 30 000 опитаних). Завдяки цьому, як підкреслював Е.Макрон, програма змогла увібрати у себе побажання всіх жителів країни.

Програма мала вигляд 30-сторінкової книжечки, де ілюстрацій було ледь не більше, ніж тексту, надрукованого різними кольорами. Для порівняння: у суперниці М.ле Пен - тільки фотографія кандидатки і 144 обіцянки, розділені по темах. Текст важкий для сприйняття і навіть для того, аби прочитати його до кінця. Політтехнологи Е.Макрона взяли до уваги те, що значна частина виборців їхнього кандидата - молодь із «кліповою» свідомістю, вихована на картинках з Інтернету. Також було врахована і «втома від ідеологій». Тест програми виголошував: «Нам не важливо, звідки взято хорошу ідею, зліва, зправа, з центру, у «зелених» або ще інде. Це виправдано нашою спільною волеюю до прогресу на службі громадських інтересів». Те, що таку позицію зайняла і його партія «Вперед», забезпечила їй перемогу на парламентських виборах, які пройшли у два тури - 11 і 18 червня 2017 р.

Одне із найболючіших питань, яке не спромігся розв’язати Ф.Олланд, - високе безробіття. Новий президент запропонував замінити державні виплати та інші пільги для трудящих на підвищення мінімальної оплати праці і державні інвестиції в економіку. На його думку, краще дати людям можливість гідно заробляти, ніж переобтяжувати бюджет нескінченними виплатами, що призводять до втрати людьми стимулу до праці. А ті безробітні, які недостатньо ретельно шукають вакансії або відмовляються від розумних пропозицій, мають взагалі втратити допомогу від держави.

Разом із тим і роботодавців будуть заохочувати створювати нові робочі місця (з безстроковими трудовими контрактами). Водночас планується розгорнути масштабну програму професійної перепідготовки. За допомогою спрошеного оподаткування передбачається стимулювання підприємців, особливо малого бізнесу. Це має стимулювати бізнес до створення додаткових робочих місць, і позитивно вплине на економіку в цілому. Щодо пенсійного забезпечення - має бути встановлена універсальна система розрахунку, без привілеїв і надмірної складності. Для молоді - збільшити автономію університетів, побудувати 80 тис. квартир для молодих, зобов’язати бібліотеки працювати вечорами і у вихідні та ін.

Ще одне болюче питання - це мігранти. М. ле Пен вдалося вийти до другого туру виборів значною мірою за рахунок того, що вона воліла вирішити його радикально - взагалі зупинити імміграцію. Е.Макрон запропонував компромісний варіант: розділити біженців і по шукачів громадянства. Першим, за його думкою, необхідно надавати прилисток якомога швидше - впродовж 6 місяців. Якщо ж з’ясується, що прибулець - ніякий не біженець, а звичайний трудовий мігрант, його впродовж того ж терміну без питань вислати. Ті особи, які бажають одержати громадянство, повинні знати французьку мову. На теперішній момент чимало «французів», які живуть в етнічних районах, цією мовою розмовляють із великими складностями, що лякає і дратує корінних мешканців країни. Їх також лякають терористи, які часто асоціюються із мігрантами. Тому передбачається посилити заходи безпеки, що обіймають низку дій - від збільшення чисельності поліціантів на 10 тис. осіб, будівництво нових в’язниць до підвищення боєздатності армії. Останнє корелює із загальною тенденцією підвищення боєздатності Північноатлантичного альянсу.

Е.Макрон - переконаний прибічник посилення Європейського Союзу, оскільки вважає, що від єдиного ринку і колективної безпеки Франція тільки виграє. Разом із тим його позиція здатна надати нового імпульсу розвиткові ЄС. Тобто новий президент налаштований відстоювати інтереси і Франції, і Євросоюзу, спираючись на правові основи. Він бачить небезпеку від агресивного курсу Кремля і виступив за розширення санкцій проти Російської Федерації, якщо не буде прогресу у реалізації Мінських мирних домовленостей щодо Сходу України. Наприкінці травня 2017 р. Францію відвідав В.Путін із спробою змінити точку зору Е.Макрона на більш лояльну по відношенню до Росії. У цьому намаганні було використано крадіжку з давньої історії: київську княжну Анну Ярославну В.Путін назвав «російською», наче б то відтоді ведуть відлік російсько-французькі відносини. Е.Макрон, з свого боку, знайшов українські коріння однієї із славетних французьких королев. В цілому ж, його позиція по відношенню до РФ політологами була оцінена навіть більш жорсткою, ніж позиція А.Меркель. Наприкінці червня 2017 р. до Франції з офіційним візитом прибув президент Петро Порошенко. Під час зустрічі на вищому рівні Е.Макрон висловив підтримку Україні.

Місце французької держави в світі визначається не тільки її економічними, військовими та політичними можливостями (постійний член Ради Безпеки ООН, член-засновник Північно-Атлантичного пакту у 1949 р. та «Спільного ринку» - прообразу Євросоюзу - у 1957 р., учасниця майже всіх основних міжнародних організацій), але й історичними традиціями, ідейним та культурним впливом на всіх континентах, загостреною чутливістю до нових віянь у духовному житті людства. Жодна значна подія на міжнародній арені не обходилася і не обходиться без участі Франції. Її зовнішньополітичний курс характеризується деякою двоїстістю, прагненням зберігати самостійну позицію, спираючись при цьому на вплив Європейського Союзу. В цій організації вона намагається разом із Німеччиною відігравати провідну роль. Ці дві країни розглядають ЄС в якості певної противаги американському впливові на міжнародній арені. Французька зовнішня політика в різні періоди демонструвала то дистанціювання від США (за часів Ш. де Голля), то більшу прихильність (Н. Саркозі). У будь-якому випадку Франція прагне не втратити свій статус «середньої держави із глобальними інтересами», зміцнити «м’яку силу», активно виступаючи за «справедливу і гуманну глобалізацію». У російсько-українському конфлікті Париж разом із Берліном став на бік Києва, приєднався до санкцій проти Москви^[158].

Нині Французька Республіка є однією з провідних країн Європи. Можливо, її політичний вплив дещо перевищує економічні потенції, адже існує відставання від європейських лідерів, особливо що стосується адаптації до сучасного етапу науково-технічного прогресу, а також ментальної упередженості суспільства щодо необхідності модернізації і відповіді на її виклики. Економічні та політичні традиції країни, її сильна прив’язаність до культурних норм стримує її пристосування до нових умов. Тим не менш Франція шукає своє нове місце в Європі та світі, прагнучи захиститися від негативів, що несе із собою глобалізація, не забуваючи національних інтересів країни, яка вже вийшла на постіндустріальний рівень.

Література

Абраменко А. Г. Антикризисная политика Николя Саркози /А.Г.Абраменко //Вестник МГИМО - Университета. - 2009. - № 3 - 4.

Авраменко В.В. Євроатлантична політика Франції в контексті Європейської доктрини безпеки та оборони /В.В.Авраменко //Актуальні проблеми міжнародних відносин.-

2011. - Вип. 102, ч. 1.

Авраменко В.В. Проблеми легітимації конституції ЄС у Французькій Республіці в контексті національної безпеки /В.В.Авраменко // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 103, ч. 1.

Авраменко В.В. Трансатлантичне партнерство Франції та США після реінтеграції екзагону до військових структур НАТО /В.В.Авраменко // Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2012. - Вип. 107, ч. 2.

Буравчикова Д. Париж утонул в крови невинных /Д.Буравчикова //Аргументы и факты в Украине. - 2015. - № 47.

Габрилевич А. Франція у викликах світової кризи /А.Габрилевич// Вісник Львівського університету ім. Івана Франка.- 2013. - Серія «Міжнародні відносини». - Вип. 33.

Гримська М.І. Національний фронт у Франції: історія та ідеологія /М.І.Гримська // Актуальні проблеми політики. - 2015. - Вип. 56.

Долгов Б. В. Ислам во Франции: мусульмане и светская республіка /Б.В.Долгов //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2015. - №4.

Кагарлицкий Б. Французская рокировка /Б.Кагарлицкий //Столетие. - 2012. - 23 апреля. Кочубей Л.О. Франція: сучасні дискусії про національну ідентичність /Л.О.Кочубей //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2012. - № 1 (57), січень - лютий.

Кочубей Л. Сучасні особливості зовнішньої політики Франції в умовах модернізації /Л.О.Кочубей //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2013. - № 1 (63), січень - лютий.

Кочубей Л.О. Взаємодія влади та опозиції у Франції: досвід для України /Л.О.Кочубей //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. - 2015. - № 2.

Лозовицький О. Національна асамблея Франції: виборчий шок чи соціальна терапія /О.Лозовицький //Зовнішні справи. - 2012. - № 7.

Лозовицький О. Еволюція геополітики Франції: від "національної величі" до "соціального партнерства" /О.Лозовицький //Зовнішні справи. - 2013. - № 6.

Макарчев В. Франция заболела рецессией /ВМакарчев //Эхо планеты. - 2013. - № 23.

Маковський С.О. Особливості регіоналізації, децентралізації і деволюції влади у Французькій Республіці /С.О.Маковський //Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2014. - Вип. 120, (ч. 2).

Матвієнко А.С. Реорганізація територіальної організації державної влади у Франції /А.С.Матвієнко // Політологічний вісник.- 2014. - Вип. 73.

Мельник М. Державна політика у сфері розвитку інформаційного суспільства у Франції: перспективи для України /М.Мельник // Державне управління та місцеве самоврядування. - 2011. - Вип. 4.

Мітрофанова О. Військова політика Франції /О.Мітрофанова // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2013. - Серія «Історія». - Вип. 1 (114).

Михеев В. Франсуа Олланд по имени Нормальность /В.Михеев //Вся Европа. - 2012. - № 6.

Мудрицька К.О. Роль ядерного фактору у зовнішній політиці Франції у постбіполярний період /К.О.Мудрицька // Гілея. - 2014. - Вип. 91 (№ 12).

Омельченко А.В. Політика Франції в ЄС на початку XXI ст. /А.В.Омельченко //Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. - 2013. - Вип. 37.

Островская Е. П. Франция: трудная дорога к модернизации /Е.П.Островская //Современная Европа. - 2003. - Вып. 4.

Панов А.В. Територіальний устрій Франції та Італії - уроки для України /А.В.Панов. - Ужгород, 2015.

Преображенская А. Парламентские выборы 1997 г. во Франции (Очередная политическая рокировка) /А.Преображенская //Мировая экономика и международные отношения. - 1998. - № 1.

Сльота І.С. Основні етапи впровадження міграційної політики після Другої світової війни у Франції // Гілея. - 2014. - Вип. 81.

Сльота І. Сучасна міграційна політика Франції та Великої Британії /І.Сльота //Зовнішні справи. - 2014. - № 9.

Соколов А. Франция: вся полнота власти - у социалистов /А.Соколов //Вся Европа. -

2012. - № 6.

Тимофеев П. Выборы во Франции, или социалисты 30 лет спустя /П.Тимофеев //Мировая экономика и международные отношения. - 2013. - № 1.

Толстов С. Фактор Макрона: політична технологія чи нова фаза європейської політики? /С.Толстов //Зовнішні справи. - 2017. - № 5.

Трофимова О. Франция: глобализация, интеграция и сохранение национальных интересов /О.Трофимова //Современная Европа. - 2008. - № 4.

Трофимова О. Эволюция французской модели социального государства /О.Трофимова //Мировая экономика и международные отношения. - 2015. - № 5.

Тюшка А. Персоналізація зовнішньої політики: президіально-канцелерські відносини у співпраці Німеччини і Франції /А.Тюшка //Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. - 2011. - Серія «Міжнародні відносини». - Вип. 28.

Федоров С. М. «Перестройка» Саркози /С.М.Федоров //Международная жизнь. - 2010.

- № 9.

Франция. В поисках новых путей / Ю. И. Рубинский (ред.). — М., 2007.

Ціватий В. Історичні, концептуальні та інституційні особливості національної безпеки Франції: політико-дипломатичний вимір / В. Ціватий, Л. Чекаленко // Зовнішні справи. - 2015. - № 2.

Accetti C.I. Neither Left Nor Right in France. How the National Front Has Changed Politics / C. I. Accetti, C. Bickerton //Foreign Affairs. - 2016. - February, 18.

Bornschier S. The Evolution of the French Political Space and Party System/S. Bornschier, R. Lachat //W est European Politics. - 2009. - Vol. 32. - Issue 2.

Schain M.A. France's Bridge Too Far / M.A. Schain //Foreign Affairs. - 2016. - May, 12.

Sedelius T. Cohabitation and Conflicting Politics in French Policymaking / T. Sedelius//West Europian Politics. - 2016. - Vol. 39. - Issue 4.

Simcox R. France's Perpetual Battle Against Terrorism. The Paris Attacks in Context

/R. Simcox //Foreign Affairs. - 2015. - November, 17.

Simon M. The November 13 Paris Attacks: Rethinking the Concept of Identity /M.Simon //Foreign Policy Journal. - 2016. - February, 2.

Urbatsch R. Gendered electoral systems in the French Scnat / R. Urbatsch //West Europian Politics.

- 2016. - Vol. 39. - Issue 4.