Велика Британія1

У Британії прем’єр-міністром стає лідер тієї політичної партії, що перемагає на парламентських виборах^[95]. Нині структура партійної системи являє собою п’ятирівневу конструкцію із нерівними статусами і функціями партії кожного рівня. Перший рівень - провідні партії: Консервативна^[96] та Лейбористська, які традиційно виборюють більшість голосів виборців і в політичній системі представлені офіційними структурами: фракцією парламентської більшості та урядом, а також фракцією парламентської меншості.

Консервативна партія, сформована в середині ХІХ ст., традиційно спиралася на електорат, що складався із великої та середньої міської й сільської буржуазії, інтелігенції і частини робітничого класу, яку називали «робітнича аристократія». Лейбористська партія (Робітнича партія Великої Британії), утворившись у 1900 р., спиралася на пролетарів, 90% її складу впродовж тривалого часу були профспілки.

Проте з того часу у соціально-класовій структурі британського суспільства відбулися найсерйозніші зміни. Воно перетворилося із суспільства, поділеного на робітничий клас, з одного боку, і середній та «верхній» класи з іншого, у переважно «середньо класове». Свою роль відіграли декілька факторів. Серед них - різке зменшення питомої ваги робітничого класу у зв’язку із деіндустріалізацією і занепадом деяких традиційних галузей (вугільної, машинобудування тощо); засвоєння значною частиною робітничого класу стандартів поведінки середнього класу у зв’язку із модернізацією виробництва та зростанням власного життєвого рівня. Результатом стало різке скорочення електоральної бази лейбористів, подолати яке останні спромоглися лише змінивши орієнтацію від одержання підтримки з боку робітничого класу та профспілок на підтримку середнього класу. В цілому пішов процес розмивання колись вельми стійкого ядра виборців обох головних партій і швидке зростання числа тих, хто коливався і в залежності від ситуації підтримував то одну, то другу, а то й третю партію.

Паралельно почалося зростання політичної апатії, чисельності абсентеїстів. При чому частка осіб, які нестійкі у своїх партійних вподобаннях, а також тих, хто ігнорує вибори, збільшилася в обох партіях однаково. Ситуація виразно демонструвала перехід від переважно класового принципу голосування до інструментального, при якому для виборців вже не мало великого значення, чи вважається партія, за яку вони віддають свої голоси, робітничою чи буржуазною. Головним для масового виборця стає відповідність положень та політичного курсу тієї чи іншої партії його власним, суто прагматичним вподобанням та запитам.

Разом із тим слід зазначити: хоча класова структура британського суспільства впродовж останніх десятиріч зазнала значних змін, однак партії не змогли відмовитися від світоглядних елементів у своїх програмах. Як показують соціологічні дослідження з питанням щодо ідеологічних вподобань, чверть населення країни відносить себе до «лівих», чверть - до політичного центру, чверть - до «правих». При тому, що наприкінці першого десятиріччя ХХІ ст. частка середнього класу у консерваторів складає 60%, у лейбористів 53%, а робітничого класу відповідно 40 і 47%, половина прихильників перших заявляє про свою «праву» орієнтацію, а половина прибічників других - про свою «ліву».

Відлік сучасної політичної історії Великої Британії політологи починають від 1979 р. - року, коли до влади на зміну лейбористам прийшла Консервативна партія, а її лідер - Маргарет Хільда Тетчер^[97] стала прем’єр-міністром (першою жінкою на цій посаді в історії країни). У світову історію вона увійшла як «Залізна леді», бо своїм жорстким і рішучим курсом спромоглася змінити не тільки партію, але й усю країну. Політику тодішнього уряду назвали «тетчеризмом». Його можна вважати британським варіантом «неоконсервативно!.’ хвилі», яка у 1980-х рр. знайшла виявлення в політиці таких діячів, як президент США Рональд Рейган, канцлер ФРН Гельмут Коль, прем’єр-міністр Японії Ясухіро Накасоне та ін. Всі вони намагалися забезпечити оптимальні, з точки зору правлячої еліти, умови для здійснення назрілої структурної перебудови соціально-економічної системи, необхідної для надання нового імпульсу розвиткові суспільства, при чому не допустити серйозних соціальних катаклізмів.

До кінця 1970-х рр. у Великій Британії панувала соціал- реформістська, напів-етатистська модель розвитку, завдяки зусиллям лейбористів було зведено конструкцію «держави всезагального

благоденства».

денаціоналізовано і приватизовано, в результаті державний сектор скоротився на 2/3. Бюджет одержав до 100 млрд. фунтів стерлінгів. Основні риси британської приватизації: поступовість, акцент на одержанні прибутку, ретельна підготовка законодавчих та нормативних рамок для кожного окремого випадку продажу.

М.Тетчер казала: «Багатство країни не обов’язково будується на власних природних ресурсах, воно може бути досягнуто навіть при їх повній відсутності. Найголовнішим ресурсом є людина. Держава лише потрібно створити основу для розквіту таланту людей». Одним із головних завдань визначалося відродження соціальної активності і відповідальності особи, підтримка конкретної людини, яка бореться за покращення свого життя, а не покладається на допомогу держави. Обравши шлях перебудови створеної лейбористами «держави загального благоденства», М. Тетчер заявила, що треба дати людині більше свободи, а для цього їй потрібне своє житло і власність. Мільйони англійців стали власниками акцій і приватизували муніципальне житло. В такий спосіб реалізувалася ідея «демократії власників». Як зазначала М.Тетчер: «Без економічної свободи ніякої іншої свободи бути не може». Разом із тим скоротилися соціальні програми, впроваджувалися заходи із комерціалізації систем освіти та охорони здоров’я, створювалася змішана державно-приватна система страхування, пенсійного забезпечення.

Опорою цієї політики став середній клас^[98], який підтримав ідею здорової конкуренції і відповідальності кожного за власну долю. Але з боку робітничого класу, особливо тих галузей, рівень яких не відповідав новим потребам розвитку економіки, які занепадали і де відбувалося різке скорочення зайнятих працівників, піднялася хвиля протестів. Майже рік страйкували шахтарі, підтримувані профспілками. Проте «Залізна леді» на їхні вимоги збереження робочих місць на безперспективних копальнях не пристала, натомість запропонувала програми перекваліфікації і підтримку у пошуку нової роботи.

Глибокі структурі реформи уряду консерваторів призвели до покращення економічної ситуації в країні. На середину 1980-х рр. інфляція скоротилася з 15% до 3% на рік. Почалося економічне піднесення, при чому більш швидке, ніж в інших європейських країнах. Відбувалася модер­нізація промисловості і акцентом на новітніх наукомістких технологіях. Зростала продуктивність праці, почали надходити іноземні інвестиції. Велику Британію перестали називати «хворою людиною Європи».

Проте наприкінці 1980-х рр. виявилися протиріччя між надіями неоконсерваторів на відродження традиційних англійських цінностей та їхньою орієнтацією на найбільш динамічні верстви із притаманною новою соціальною психологією. Яскравий приклад змін у настроях - відношення британців до внутрішніх проблем правлячої династії, пов’язаної із особистим життя дітей королеви Єлізавети ІІ. Події навколо одруження принца Чарльза, а потім розлучення і загибелі принцеси Діани у 1997 р. вплинули на ставлення до інституту монархії як такого, а також відбилися на позиціях Консервативної партії, яка виступала в ролі основної опори престолу. Ситуація ускладнювалася політичним стилем М. Тетчер, а саме її авторитаризмом, який налаштовував проти неї і електорат, і однопартійців. Останні прагнули у черговий раз відстояти місце у керма управління державою. Після 11 років керівництва країною і партією у листопаді 1990 р. «Залізна леді» пішла у відставку, а Консервативна партія в четвертий раз, тепер вже на чолі із Джоном Мейджором, стала при владі.

Новий лідер консерваторів висунув ідею «здорового консерватизму» - без впертості у дрібницях. Він був людиною компромісу. Не схвалюючи жорсткий стиль своєї попередниці, дозволяв членам Кабінету вільно висловлюватися замість того, аби закликати їх до порядку. В результаті розходження, що існували, поглиблювалися, за це пізніше він зазнав нищівної критики. Але попри непослідовність та нерішучість, Дж. Мейджор продовжував політику тетчеризму, зокрема здійснені приватизація вугільної (1994 р.) і залізничної (1996 - 1997 рр.) галузей, виробництва ядерної енергії (1996 р.), реформи в армії та освіті,

відродження культури та спорту (за допомогою створення у 1994 р. Національної лотереї), а також намітилися зрушення на краще у врегулюванні північно-ірландської проблеми. У господарстві було досягнуто стабільне економічне зростання.

Але з’ясувалося, що частина населення не виграла від неоконсерва- тивної модернізації. Значно збільшилася соціальна нерівність і показники бідності, через хронічне недофінансування погіршилася ситуація у освітній та медичній сферах. Багатьом англійцям навіть суто психологічно було важко пристосуватися до необхідності постійно боротися за успіх, а то й елементарне виживання за умов «вільної гри ринкових сил». Треба брати до уваги тенденцію постарішання населення, зацікавленого у більшому опікуванні з боку держави. Ця тенденція проступила і у лавах самої партії: на середину 1990-х рр. середній вік активістів Консервативної партії становив 61 рік, а рівень їх освіти виявився суттєво нижчим, ніж у лейбористів. Ідейно-політична гегемонія, завойована партією на злеті «тетчерівської революції» в першій половині 1980-х рр., була безнадійно втрачена. Впродовж перебування при владі накопичився перелік спірних та помилкових рішень уряду, пам’ять про які стійкіша, ніж пам’ять про рішення правильні. Дискредитували консерваторів також внутрішні конфлікти в їхньому уряді, публічні скандали навколо неетичної поведінки високопосадових партійних політиків. Саме вони стали приводом дострокових парламентських виборів 1 травня 1997 р., на яких торі програли. Найголовнішою причиною поразки вважається надмірно довге перебування партії при владі, що тривало 18 років. Як показує досвід самої Великої Британії, і не тільки її, здатність партії адаптуватися до умов, що змінюються, у період перебування при владі різко знижується. Разом із тим посилюється відрив партійного керівництва від членів та прихильників партії, її активістів, а це невідворотно веде до застою.

Натомість у лавах лейбористів поступово посилювалися тенденції до оновлення, особливо з приходом до керівництва партією 21 липня 1994 р. наймолодшого за всю її історію лідера 41-річного Тоні Блера - політика яскравого, харизматичного, майстерного, компетентного та енергійного, який висунув концепцію «нового лейборизму». Лейбористська партія виникла на межі ХІХ і ХХ ст. як партія, що висловлювала інтереси робітничого класу, спиралася на організаційну і фінансову підтримку профспілкового руху, була націлена не тільки на завоювання політичної влади, а й на соціальну трансформацію суспільства. Впродовж минулого століття, завоювавши авторитет реформістської, демократичної партії, вона стала пристанищем для багатьох британських лівих політичних течій. Тред-юніонізм, фабіанізм, марксизм, християнський соціалізм, лівий лібералізм вписалися у цей рух, що перетворився на британський варіант європейської соціал-демократії. Зазнавши поразки на виборах 1979 р., лейбористи на 18 років опинилися в опозиції, де потерпали від внутрішньополітичних суперечок між лівими і правими.

Від 1987 р. в партії почалася так звана кампанія «із перегляду політики», результатом якої стала поява декількох партійних документів, серед яких - «Демократичні соціалістичні цілі і цінності», «Зустріти виклик, здійснити зміни» і «Дивлячись у майбутнє». До 1992 р. лейбористи відмовилися від лозунгів ренаціоналізації, одностороннього ядерного роззброєння, всезагальної зайнятості, скасування антипрофспілкових законів 1980-х рр., виходу Британії із ЄС. Розширення витрат на «державу всезагального добробуту» поставили в залежність від економічного зростання. Прийшовши до керівництва, Т. Блер продовжив цю лінію оновлення і не просто проголосив, але й реально домігся радикальної зміни ідейно-політичних настанов партії, замінивши традиційну державно- соціалістичну орієнтацію на соціально-ліберальну. В тому й полягав глибинний сенс «нового лібералізму». Заради модернізації партії йому довелося піти на розрив з історичною традицією. Мова йде про пункт 4-й партійного Статуту 1918 р., з якого на спеціально скликаній у квітні 1995 р. партійній конференції двома третинами голосів було знято настанову про націоналізацію засобів виробництва, розподілу та обміну. Замість цього - про необхідність об’єднання енергії ринку із принципами партнерства і співробітництва для створення динамічної економіки. Це позначало остаточне звільнення лейбористської партії від елементів соціалістичної ідеології. Як сказали однопартійці Т. Блера: «Якщо у 1994 році партія поміняла «голову», то тепер вона поміняла «душу». За цим стояло те, що партія втомилася від безкінечних поразок і потребувала перемоги.

Для її досягнення лідер лейбористів запропонував концепцію «третього шляху»¹. В ній втілилося прагнення поєднати частину спадщини британських неоконсерваторів^{[99] [100], що виправдала себе, із соціал- демократичними традиціями, економічну ефективність із соціальною справедливістю, свободу індивіда із здоровим колективізмом, соціальний ринок континентальної Європи із англосаксонським капіталізмом. Робилася спроба знайти оптимальний вектор розвитку, вільний від крайнощів попередніх десятиріч: від негативних наслідків тетчерівської моделі, яка вихваляла безмежні можливості ринкової конкуренції, - з одного боку, і від стереотипів післявоєнної соціал-демократії, орієнтованої на державне регулювання - з іншого.}

«Третій шлях» припав до душі значному числу виборців, які підтримували партію-ініціатора від 1997 до 2010 р. Але пізніше виявилося: впродовж перебування при владі лейбористи мало що зробили задля реалізації тих найбільш далекосяжних положень «третього шляху» (усунення «соціальної виключності», створення «комунітарної^[101] демо­кратії» і «суспільства співучасті»), про які з таким пафосом заявлялося напередодні виборів 1997 р. В результаті «третій шлях» багато в чому втратив первісну ідеологічну спрямованість, зберігши її лише тою мірою, в якій вона дозволяла лідерам партії утримувати свого виборця. Генеральною ідеєю стала ідея «суспільства інтересів» та «економіки інтересів». Суть її у тому, що на зміну домінуванню в економіці та суспільстві власників-акціонерів має прийти активне включення у рішення економічних та інших суспільно важливих питань всіх основних учасників процесу виробництва, розподілу та послуг - найманого персоналу компаній, фірм та підприємств, - учасників кооперативних зв’язків, споживачів, місцевих общин (комун). Вказана участь має здійснюватися як на макрорівні (підприємство, фірма, установа сфери послуг тощо), так і на більш високих рівнях, на загальнонаціональному включно. Результатом стали серйозні успіхи лейбористів у завоюванні симпатій широких соціальних верст населення. За них у 1997 р. проголосували не тільки робітники з низькою кваліфікацією або навіть без такої, значна частина яких програла від реформ тетчеризму. До них додалися також кваліфіковані робітники, службовці нижчого і середнього рівня, дрібна буржуазія. Приєдналася навіть частина верхнього прошарку службовців і середньої буржуазії. Т. Блер прагнув репрезентувати свою партію як організацію, що представляє інтереси більшості жителів країни. Відтепер вона стала суто центристською партією, яка в залежності від обставин могла приймати заходи, вигідні то одним, то іншим прошаркам населення. Ідеологічного каркасу, який би змушував уряд діяти, виходячи з міркувань класової солідарності, більше не існувало. Уряду Т. Блера вдалося навіть досягти консенсусу із найбільш впливовими силами британського суспільства, насамперед, з великим бізнесом та Сіті, оскільки були значно спрощені процедури регулювання з боку держави.

У своїй діяльності лейбористський уряд зберігав можливості активної державної політики, проте використовував адресну методику її застосування або так звану «страхувальну сітку», коли державні кошти, передбачені на соціальні потреби, не розпиляються і не розкрадаються, а спрямовуються точно на індивідуальну адресу і максимально ефективно використовуються. Разом із тим витримувалися прийняті ще консерва­торами настанови із тимчасового заморожування бюджетних витрат, було збережено більшість ринкових елементів у національній системі охорони здоров’я, в інтересах великого капіталу знижено корпоративний податок тощо. Суть соціальної політики лейбористів полягала у тому, аби все менше державних коштів йшло на соціальну допомогу, і все більше - на освіту, професійне навчання, особливо молоді, створення робочих місць. Суттєва роль відводилася створенню стимулів до праці.

Британія приєдналася до соціального законодавства ЄС, в результаті чого робітники одержали право на чотиритижневу оплачувану відпустку, матері після народження дітей - право на оплачувану відпустку. Безробітним держава запропонувала контракт із перенавчання і підвищення кваліфікації в обмін на зобов’язання поступити на роботу. До британського законодавства інкорпорували європейський біль про права людини, що є одним із свідчень того, що лейбористи докладали зусиль в плані політичного реформування. Особливо відзначається реформа Палати лордів - позбавлення її членів спадкового статусу і поступове перетворення на орган, аналогічний другим палатам парламентів більшості західних країн. Також було відновлено органи самоуправління Лондону і запроваджено посаду мера, прийнято Акт про свободу інформації тощо.

Тривале перебування лейбористів при владі значною мірою зумовлювалося особистими якостями їхнього лідера, а також сприятливими зовнішніми обставинами: успадкований від консерваторів підйом в економіці, хвиля перемог лівоцентристських політичних сил у Європі, перебування при владі у США демократів, нескінченна _мі_жу_соби_ця в партії консерваторів. Але, як показує досвід світової політичної історії, яким би популярним уряд не був, у сучасному світі складність проблем, людський фактор, непередбачувані ризики і швидкість подій поступово підточують його авторитет. Т. Блер втратив популярність значною мірою через підтримку американської агресії в Афганістані та Іраку. Це він зробив всупереч позиції як переважної більшості політикуму, так і виборців. До того ж надто довге перебування при владі налаштувало проти нього однопартійців. Додалися урядові скандали. В травні 2006 р. Т. Блер приймає рішення піти у відставку, не чекаючи «повстання у партії», знайшовши у собі сили підкорити особисті інтереси інтересам організації.

Йому на зміну прийшов Гордон Браун, який впродовж 10 років займав посаду міністра фінансів в уряді лейбористів. 24 червня 2007 р. він через безальтернативні вибори (його потенційні конкуренти зняли свої кандидатури) став лідером лейбористської партії, а 27 червня королева Єлізавета ІІ призначила його прем’єр-міністром^[102]. На відміну від динамічного і творчого попередника Г. Браун являв собою педантичного партійного чиновника з усіма рисами вдачі, притаманними традиційному британському суспільству, насамперед, неприйняттям «модернізації». Перебуваючи на посаді міністра фінансів, він опустив максимальну податкову ставку до 40%, підвищив роль приватного сектору, скасував численні соціальні пільги. Ставши прем’єром, започаткував будівництво нового дешевого і екологічного житла у провінції, новий комплекс конституційних заходів задля забезпечення прозорості і відповідальності влад перед народом, більш стримані і ділові відносини із Сполученими Штатами тощо.

Економіка зростала із темпом у 2,75% на рік, безробіття - найнижче за минуле десятиріччя - в межах 5 - 6 %, інфляція - приблизно 2% на рік. Показники - значно кращі, ніж у більшості країн Європейського Союзу на той час. При лейбористах прискорився перехід до соціально орієнтованого економічного розвитку: зросли «інвестиції в людину». Якщо у 1970-ті рр. соціальні витрати (на охорону здоров’я, освіту, науку, будівництво на основі субсидій, інші соціальні послуги) становили приблизно половину всіх витрат держави, то на 2007 р. - приблизно дві третини. Здавалося, успішний розвиток країни при лейбористах продовжиться і надалі. Більшість виборців їх підтримувала, що дозволило тричі перемагати на загальних виборах. Але слід зазначити, що це зумовлювалося виключно сприятливою економічною ситуацією, яка значною мірою складалася незалежно від дій уряду, хоча їх теж виключати не можна.

Восени 2007 р. у Великій Британії вибухнула фінансова криза: виникли проблеми в іпотечного банку Nothern Rock, на що уряд відповів його націоналізацією у лютому 2008 р. Проте криза продовжувала розгортатися, поширюючись на реальний сектор економіки і стала найтяжчою за увесь післявоєнний період, більш глибокою, ніж у більшості розвинених країн світу. Останнє значною мірою зумовлювалося тим, що впродовж останніх років у Великій Британії бурхливо розвивався процес фінанціалізації економіки (гіпертрофоване розширення фінансово- кредитної сфери), тобто всі вади, пов’язані із світовою фінансово- економічною кризою тут набули ще відчутнішого прояву. До цього додалося скорочення реальної економіки, тобто промислового виробни­цтва, значне дерегулювання господарства, а також глибша інтегрованість британського бізнесу у світову економічну систему. Останнє призводить до того, що Британія більше виграє, коли та на підйомі, і більше програє, коли на спаді.

Певна річ, провину за погіршення соціально-економічної ситуації в країні поклали на лейбористський уряд. Саме економічна криза зумовила левову частку негативу в оцінках його діяльності з боку пересічних британців¹. Рейтинги партії, уряду та його голови катастрофічно падали. Міністри почали один за одним йти у відставку, закликаючи прем’єра наслідувати їх приклад. Але Г. Браун залишив свою посаду тільки після оприлюднення результатів парламентських виборі, які пройшли 6 травня 2010 р. Лейбористи програли. В їх поразці винні психологічна втома виборців від партії, яка перебувала при владі 12 років, накопичення в діяльності уряду негативних моментів, не надто яскраві риси вдачі Г. Брауна як політика^{[103] [104] [105].}

Неабияку роль відіграла Консервативна партія. Після приходу на посаду лідера у 2005 р. Девіда Кемерона вона змінила свій колишній імідж політичної сили, яка стоїть на варті великого бізнесу, безконтрольного ринку і нехтує інтересами «простої людини». Новий лідер консерваторів спромігся зробити те, що колись зміг Т. Блер. Він змусив значну частину виборців повірити, що йому вдалося змінити партію, звільнити її від тягаря минулого, подолати внутрішні розбрати, зробити її знов здатною до управління країною. Завдяки молодому лідеру консерватори усвідомили необхідність суттєвої адаптації до нових соціальних реалій. Партія зрушила до центру, взявши на озброєння деякі засадничі цінності соціального лібералізму. Наочним підтвердженням стало проголошення Д. Кемероном лозунгів «великого суспільства», «нового комунітаризму», «прогресивізму»¹ і конкретних пропозицій щодо їх реалізації. Не дивля­чись на збереження в партії впливового «тетчеристського крила», лідеру та його команді однодумців вдавалося, хоча і не без деяких поступок, проводити обраний новий курс. В нього - поміркований характер і спрямовання на те, аби повернути тих виборців із середнього класу, які в свій час відвернулися від торі, а також когось залучити з електорату лейбористів. Наприклад, назвавши Національну службу охорони здоров’я «одним із найбільших досягнень ХХ століття», консерватори виступили в ролі її рятівника від скорочень, які планував Г. Браун. Проте модернізація консервативної партії носила радше іміджевий характер: змінився логотип партії. Замість смолоскипу свободи часів М. Тетчер з’явився дуб із зеленим листям, що мав символізувати поєднання традицій із оновленням і дружнім ставленням до довкілля. У сукупності всі названі обставини сприяли перемозі консерваторів на всезагальних парла­ментських виборах 2010 р.

Ці вибори призвели до виникнення в країні «підвішеного парла­менту», де жодна з провідних партій не мала абсолютної більшості. Найбільшу фракцію у Палаті общин - 306 депутатів (36% голосів виборців) із 650 сформувала Консервативна партія, друга за кількісним складом - Лейбористська - 258 депутатів (29% голосів), третє місце у ліберал-демократів - 57 мандатів (23 %). Решта партій одержали 28 місць. Після виборів деякі політологи почали говорити про початок деконструкції традиційної двопартійної системи Великої Британії. Адже вперше 35% голосів одержали «треті партії», майже шість десятків голосів, відданих за ліберальних демократів, надали їм реальну можливість взяти участь у формуванні уряду, оскільки жодна з головних партій виявилася неспроможною забезпечити належну урядову більшість. В ситуації, що склалася, із консерваторів та ліберал-демократів утворився коаліційний уряд. При чому представники останніх не просто увійшли до уряду, а до його ядра - Кабінету. Їхній лідер - Нік Клегг став другою особою в Кабінеті після Д. Кемерона в ранзі віце-прем’єра^{[106] [107]. Заради порятунку економіки країни обом політичним силам довелося піти на серйозні компроміси. Так партія Н. Клегга закрила очі на плани консерваторів невідкладно вдатися до жорстких заходів із скорочення бюджетного дефіциту, головним чином за рахунок державного бюджету і соціальної сфери. Консерватори, з свого боку, мали погодитися із постановкою питання про проведення у 2011 р. референдуму щодо запровадження в країні нової системи голосування на всезагальних виборах, яка була б більш справедливою до малих партій з точки зору розподілу парла­ментських мандатів.}

Референдум відбувся 5 травня 2011 р. На ньому британцям пропо­нувалося висловитися стосовно прийнятності переходу від існуючого мажоритарного принципу¹ до альтернативного голосування^{[108] [109]. За його результатами виявилося, що 70% учасників підтримали збереження старого принципу простої більшості. Вони віддали перевагу звичному «виборчому маятнику», коли незадоволення правлячою партією виявляється у голосуванні за опозицію на наступних виборах.}

Стосовно економічних проблем, то обидві партії, що утворили коаліцію, виступали за найскорішу стабілізацію економіки і збільшення економічного зростання. В цьому плані в них дещо відмінні позиції, проте солідарні стосовно необхідності збільшення контролю за імміграцією. Під час передвиборчої кампанії консерватори звинувачували лейбористів не тільки у тому, що вони «прогледіли» причини фінансової кризи, але й допустили неконтрольовану імміграцію. Торі незадоволені великою кількістю одержувачів соціальних виплат, які фінансуються з податків, сплачуваних середніми класами. На момент зміни влади у 2010 р. ця чисельність осіб працездатного віку на соціальній допомозі наближалася до 6 млн. Значна частина з них - іноземного походження. Згідно статистичним даним на початок 2011 р., при населенні у 62 млн. у Великій Британії таких налічувалося приблизно 9 млн. осіб. Масованому припливу іноземців сприяла потужна соціальна політика держави. Відповідно до неї люди, які впродовж років перебували на положенні безробітних, могли вести порівняно комфортне життя завдяки виплатам, дешевому муніципальному житлу, безкоштовній медичній допомозі, що увічнювало культуру паразитизму. З іншого боку, це допомагало забезпечувати відносний спокій в маргінальних прошарках суспільства і знижувати потенціал агресії, яка виявляється у міжетнічному насильстві. Однак події серпня 2011 р. у Лондоні та інших англійських містах (Ліверпулі, Манчестері, Брістолі)^[110] наочно продемонстрували неспроможність політики із соціокультурної інтеграції іммігрантів, що здійснювалася у Великій Британії впродовж останніх десятиріч. Було наочно продемонстровано провал мультикультурної політики і підтверджено правоту тих експертів та політиків, які попереджали про можливість серйозних соціальних потрясінь. У грудні 2013 р. уряд Д.Кемерона заявив, що буде висилати з країни тих, хто «приїздить сюди не працювати, а старцювати». Більшість британців негативно ставляться до масового припливу мігрантів. Разом із тим у травні 2016 р. мером Лондону став син іммігрантів з Пакистану мусульманин Садік Хан. Він отримав 1 млн. голосів на свою підтримку, виборов на 13% голосів більше, ніж суперник, який ганьбив його під час виборчої кампанії.

Історія Великої Британії знає чимало випадків серйозних соціальних потрясінь, пов’язаних із міжетнічними конфліктами. У Сполученому Королівстві історично склалися такі регіони, як Англія, Уельс, Шотландія та Північна Ірландія, які мають чимало особливостей не тільки у культурних традиціях, але і в економіці. Неблагополучними вважаються регіони Північної та Північно-Західної Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Більша частина цих регіонів включена до так звані «зони допомоги» (в них мешкає 15% всього економічно активного насе­лення країни).

Регіональна політика держави спрямована в першу чергу на усунення диспропорцій в економічному розвиткові регіонів, на створення умов для зростання зайнятості, промисловості і особливо наукомістких галузей, на підготовку кваліфікованих кадрів, розвиток інфраструктури та сфери послуг. Разом із тим приймаються заходи не тільки соціально - економічного характеру, але й конституційного. Найбільш далекосяжні з них набули форму деволюції - делегування частини державної влади британським регіонам («кельтська периферія» - шотландці, валлійці та ірландці є потомками кельтського населення Британських островів). В результаті вперше від 1707 р. відновив роботу парламент Шотландії¹, з’явилася Національна асамблея Уельсу. Угода Страсної П’ятниці^{[111] [112] [113] і відновлення роботи місцевого парламенту - відкрила заключну главу в історії мирного врегулювання у Північній Ірландії[114]. Деякі політологи вважають, що названі заходи надали імпульс перетворенню Великої Британії із унітарної держави у федеративну. Тому сприяє діяльність радикальних політичних партій, таких як північно-ірландська «Шінн Фейн», які відстоюють етнічну своєрідність, і відповідні заходами центру, спрямовані на перебудову державного управління. Передача деяких владних повноважень на місця має сприяти виконанню історичних зобов’язань і послабити етнорадикалізм, скоротивши перелік претензій до Вестмінстеру, а з іншого боку, зберегти за центром провідні повноваження і контроль над процесом конституційних змін.}

Після повоєнного послаблення позицій на міжнародній арені Велика Британія намагається поновити свій вплив. Її зовнішня політика демонструє відносно ефективну поведінку колишньої імперії. Не дивля­чись на втрату більшої частини військово-політичних ресурсів, вона зберегла свій голос при визначення глобального порядку денного і намагається брати активну участь у розробці та прийнятті рішень із найбільш резонансних проблем, що стоять перед світовим співтова­риством. Сьогодні вона має на руках такі козирі, як місце постійного члена в Раді Безпеки ООН, НАТО, Співдружності, «Великій сімці», «Великій двадцятці», ядерному клубі. Британський індивідуалізм дає відповідь на питання щодо того, як держава регіонального масштабу може проводити диверсифікований зовнішньополітичний курс. Лондон втілює принципи «глобального в регіональному» і «неєвропейського у євро - пейському». Тісні зв’язки із колишніми колоніальними володіннями, більша частина з яких входить до Співдружності, дозволяє Британії впевнено почуватися в Африці, Океанії та Вест-Індії. А спадщина імперської активності забезпечує вплив у зоні Перської затоки, на Близькому Сході, у Східній та Південно-Східній Азії. Розвиток відносин у цих напрямах дозволяє, з точки зору британської дипломатії, виступати в якості головного посередника між Сходом і Заходом, Північчю та Півднем, в якості суб’єкта, що сприйматиметься «своїм» у тих регіонах світу, де США та європейські країни розглядаються як «чужі». По відношенню до останніх Британія також має свою особливу точку зору.

Впродовж тривалого часу у своїй зовнішній політиці Лондон спирався на «особливі відносини» із Сполученими Штатами Америки. Але приблизно з 2002 р. ці відносини почали ускладнюватися. Головним розчаруванням для британської дипломатії стало, не дивлячись на численні запевнення у зворотному, охолодження відносин із головним партнером. Здавалося б, у 1997 - 2007 рр. завдяки особистій дружбі Т. Блера з американськими президентами Б. Клінтоном та Дж. Бушем контакти між державами пережили найвищий підйом від часів М. Тетчер. Однак «сердешна згода» призвела до фактичної втрати Лондоном статусу самостійного міжнародного суб’єкту^[115]. Заради збереження «особливих відносин» із США він без заперечень підтримував всі основні ініціативи Вашингтону незалежно від їх опрацювання та реакції на них міжнародної спільноти.

Так Велика Британія виступила найбільш потужним союзником Штатів у військових діях проти Афганістану (початок - з 2001 р.) та Іраку (почалися у 2003 р.). Невдоволення британців політикою лейбористського уряду на іракському напрямку значною мірою зумовило падіння популярності Т. Блера та його партії¹. Луна іракської війни безпосередньо докотилася до Британії у липні 2005 р., коли молоді мусульмани, які виросли у Туманному Альбіоні, помстилися за агресію проти своїх братів по вірі. Серія вибухів у Лондоні забрала життя 52 осіб. Британські військові у листопаді 2010 р. пішли з Іраку, проте залишилися в Афганістані. На спільній пресконференції того року Б.Обама і Д.Кемерон заявили, що їхні країни як і раніше - найближчі партнери і союзники одна для одної. До жарту були зведені розбіжності між ними: як пити пиво - теплим, як прийнято у Великій Британії, або ж холодним, як полюбляють в Штатах.

Насправді відносини з Америкою для Британії є дуже важливими: оборонне партнерство, взаємодія спецслужб, військово-технічне співробітництво і торгово-економічні контакти. Без цих компонентів «особливих відносин» вона не зможе зберегти членство в клубі провідних держав світу. Проте на перший план виходять ті напрямки дружби, які найбільше відповідають британським інтересам. Сполучене Королівство завжди мало «особистий власний погляд на речі». Це стосується і взаємин з європейськими країнами.

Від моменту приєднання Великої Британії до Європейського Економічного Співтовариства^{[116] [117] (1972-1973 рр.) в історії європейської}

інтеграції почалася дискусія про особливий статус та роль цієї країни в Євросоюзі. Британському суспільству не вдалося досягти єдності з цих питань, а мінімальна перевага прибічників членства в ЄС на певний час була досягнута великими зусиллями. Існує «конфлікт інтересів», зумовлений віддаленістю від континенту, особливими національними традиціями і дещо відмінною від європейської економічною моделлю. Попри це Велика Британія поступово втягувалася до інтеграційного процесу, намагаючись зберегти самобутність, водночас тою чи іншою мірою адаптуючись до реалій об’єднаної Європи^[118]. Лондон вважав, що у політичному діалозі із Європою національні інтереси Великої Британії мають бути на першому місці.

Питання участі Лондону у євроінтеграції стало критичним на початку 2015 р. Наприкінці березня того року був розпущений парламент і оголошені вибори до нового. Вони відбулися 7 травня. Консервативна партія одержала 36,9% голосів, лейбористи - 30,4%, трійку замикала Шотландська національна партія із 4,7%. Вперше за понад двадцять років торі одержали безумовну перемогу: 331 парламентських місця, що на 5 більше для одержання більшості в Палаті общин. Політологи цю перемогу пояснювали тим впливом, який мали передвиборчі обіцянки Д.Кемерона провести референдум у Сполученому Королівстві стосовно членства у Європейському Союзі. Значна частина євроскептиків підтримала його партію на виборах. Д.Кемерон знов очолив кабінет міністрів. Хоча він не підтримував Brexit - вихід королівства з членів ЄС, але мав виконувати обіцянку.

Разом із тим британський лідер вирішив натиснути на ЄС і отримати особливі умови подальшого перебування своєї держави у цьому співтоваристві, задля чого велися перемови з керівниками держав-членів. Результатом стало схвалення 18-19 лютого 2016 р. на саміті ЄС в Брюсселі документу, за яким Британія (а також всі члени Євросоюзу) отримає право 7 років - з 2017 до 2023 р. - не виплачувати допомогу гастарбайтерам з інших країн Євросоюзу та індексувати допомогу на дітей іммігрантів, що залишаються на батьківщині. Головне: Британія не матиме зобов’язань щодо подальшої політичної інтеграції у ЄС, не запровадить євро, не братиме участь у створенні європейської армії. Після закінчення саміту британський прем’єр-міністр заявив: «Британія ніколи не стане частиною європейської супердержави». Спостерігачі згадали слова колишнього прем’єра Уїнстона Черчилля: «У нас є своя власна мрія і своя власна роль. Ми - з Європою, але ми - не Європа. Ми пов’язані, але не об’єднані». Маючи певні преференції, Д.Кемерон продовжив агітувати за збереження членства в ЄС, а решта членів співтовариства погодилася, оскільки цінувала збереження Сполученого Королівства у його складі.

Референдум відбувся 23 червня 2016 р. В історії Європейського Союзу вперше держава-член голосувала: залишитися чи вийти. Явка перевищила 72%, тобто у голосуванні взяли участь понад 33,5 млн. осіб. За вихід - 17 410 742 або 51,9% голосів, проти - 16 141 241 або 44,2%. У першій групі переважали жителі глибинки, у другій - молодь великих міст. За те, щоби залишитися у складі Євросоюзу проголосувала більшість у Шотландії, Північній Ірландії та Гібралтарі. У перших двох відразу заговорили про підготовку референдумів про вихід із складу Великої Британії. Претензії на Гібралтар вирішила висунути Іспанія.

Аналізуючи причини Brexit, політологи вказували на англійські амбіції, незадоволення необхідністю виконувати вимоги членства і бюрократичними вадами, економічні складності, приплив мігрантів¹, бажання дистанціюватися від тих кризових явищ, які все більше виявлялися у ЄС. Наслідки, які завжди поділяються на найближчі і віддалені, - різноманітні: від миттєвого падіння фунта стерлінгов на 10%^{[119] [120], тобто до рівня тридцятирічної давнини і зростання злочинності до відставки прем’єр-міністра і переформатування уряду.}

Д.Кемерон заявив, що як прибічник членства в Європейському Союзі не може більше приймати рішення і 13 липня залишив свою посаду. Його змінила екс-міністр внутрішніх справ в уряді консерваторів 59-річна Тереза Мей. Вдруге в історії країни Британія одержала прем’єр-міністра- жінку і вдруге - з консерваторів^[121]. Як колись по відношенню до М.Тетчер до Т.Мей стали використовувати епітет «залізна леді». Прийшовши до влади, вона наголосила своє бажання побудувати сильну країну і діяти на благо всіх британців. Т.Мей - демократично обраний політик, налашто­ваний на недемократичні рішення^[122]. Перед нею постала складна проблема, породжена демократією: як втілити в життя результати голосування, проти якого різко заперечує практично половина населення, серед якого - ключові експерти, провідні бізнесмени і політики.

Хоча 4,1 млн. її співгромадян підписали петицію з вимогою другого референдуму із питання щодо виходу країни з ЄС, уряд дав на неї негативну відповідь. «Brexit - отже Brexit, - зазначила Т.Мей, - і ми мусимо провести його успішно. Ми не намагатимемся залишитися у ЄС, ми не будемо робити спроб увійти до нього знову через «чорний хід», і ми не будемо проводити другий референдум». Таким чином, британський уряд взяв курс на вихід, проте процес не може бути простим і швидким^[123]. Brexit став виявленням британської політичної кризи і кризи в Євросоюзі. А.Меркель констатувала: це крок назад у процесі євроінтеграції. Голова Європейської Ради Дональд Туск закликав зберегти єдність решти 27 країн-членів в той час, як пожвавилися настрої євроскептицизму (з’явилася інформація про те, що деякі з них ладні провести аналогічні референдуми). Політологи вважають Brexit одним із проявів «правого повороту».

На сучасному етапі Сполучене Королівство шанує свої традиції, разом із тим продовжує модернізуватися. У другій половині ХХ ст. лейбористи спромоглися створити «державу всезагального благоденства», на якій досі ґрунтується соціальна стабільність британського суспільства, а на рахунку консерваторів - феномен тетчеризму, що трансформував країну на засадах ринкових реформ. Має місце певне зближення позицій провідних партій на базі поміркованого варіанту ліберально-ринкової моделі із елементами соціальної інженерії. Відбулися інші суттєві зрушення у сфері політики. Спостерігається перехід від традиційної британської двопартійності до, так би мовити, «двохзполовинної» партійної системи на загальнонаціональному рівні (за рахунок ліберал- демократів) і до багатопартійності на рівні регіонів. Еволюція в бік плюральної моделі демократії зумовлюється такими новими явищами британського політичного життя, як формування багатопартійності і поширення коаліційних методів правління на локальному рівні; розвиток автономних партійно-політичних систем із власними електоральними та інституціональними вимірами в регіонах «кельтської периферії». Однак сучасний етап модернізації партійно-політичної системи Великої Британії ще далекий від завершення.

В цілому ж модернізація країни - масштабна та неоднозначна. Якісне покращення економічного розвитку поки що не розв’язало проблему соціальної нерівності. Найбагатша політична культура, накопичена впродовж століть, не в змозі повністю оберегти Велику Британію від нових викликів часу, зокрема зростаючої культурної різнорідності, посилення процесів регіоналізації країни, послаблення національної ідентичності. А традиційні партії мають шукати відповіді на непрості питання, складність яких посилюється в умовах кризових явищ сучасного світу. Такі поняття, як патріархальність інститутів влади, релігійність, монархія, імперія, що складали стрижень британської нації, до теперішнього часу або зазнали серйозних змін, або стали фактами історії. Однак, не дивлячись на усі складності, Велика Британія залишається однією із квітучих європейських держав, рухається вперед, намагається не зрадити себе і водночас вловити динаміку нового століття.

Література

Гробова В.П. Порівняльно-правовий аналіз функціонування місцевих органів влади у Великій Британії та Україні /В.П.Гробова //Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О.Дідоренка. - 2015. - № 1.

Громыко А. А. Политические циклы Великобритании на фоне мирового экономического кризиса /А.А.Громыко /Великобритания перед всеобщими выборами. Доклады Института Европы. - 2010. - № 250. [Эл. ресурс] - Режим доступа: //www.ieras.ru/pub/bulleten/250.doc

Грубінко А.В. Велика Британія біля витоків європейської політики безпеки і оборони: роль, пріоритети, суперечності /А.В.Грубінко // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2009. - Вип. 87, ч. 2.

Грубінко А. Велика Британія в європейській політичній інтеграції: історичні витоки «особливої» позиції та сучасність /А.Грубінко //Зовнішні справи. - 2016. - № 4.

Гутник А.В. Особенности экономического кризиса в Великобритании и меры по его преодолению /А.В.Гутник // Международная экономика. - 2015. - № 10.

Денисюк І. Участь Великої Британії в операціях НАТО в Іраку (2003-2011 рр.) /І.Денисюк // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2013. - Серія «Історія» - Вип. 1 (114)).

Добржанська О.Л. Соціальна відповідальність бізнесу у Великій Британії / О.Л. Добржанська, Д. Маноха // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2009. - Вип. 83, ч. 1.

Еремина Н. В, Факторы роста европейского этнорадикализма на примере шотландской национальной партии и североирландской партии «Шинн фейн» /Н.В.Еремина //Политэкс - 2010. - № 1.

Загоруйко Ю. Референдум з непередбачуваним результатом /Ю.Загоруйко //Дзеркало тижня. - 2016. - № 18.

Кайл Ш.Н. Ядерні сили Великої Британії /Шеннон Н.Кайл, Ханс М.Крістенсен //Щорічник СІПРІ 2014. Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека / Стокгольм. міжнар. ін-т дослідж. миру; Укр. центр екон. і політ. досліджень ім. О. Разумкова. - Київ, 2015. - Вип. 45.

Козак Т. Соціальний контекст регіональної політики у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії /Т.Козак // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка.- 2012. - Серія «Міжнародні відносини». - Вип. 31.

Кондратьева Т. Великобритания в ловушке мультикультурализма /Т.Кондратьева [Эл. ресурс] - Режим доступа:

http://www.perspektivy.info/srez/val/velikobritanij a_v_lovushke_multikulturalizma_2011-10- 07.htm

Крушинський В.Ю. Зовнішня політика Великої Британії (1997-2007): монографія / В.Ю. Крушинський. - К., 2015.

Кузнєцов О.В. Геоцивілізаційні та геофінансові переваги США і Великої Британії у XXI столітті /О.В.Кузнєцов //США і світ XXI століття / Ю.М. Пахомов, М.О. Васильєва, В.М. Вовк, С.П. Галака, В.І. [та ін.]. - К., 2013.

Латиш Ю. Брекзит і правий поворот у Європі /Ю.Латиш [Эл. ресурс] - Режим доступа: https://krytyka.com/ua/solutions/opinions/brekzyt-i-pravyy-povorot-u-ievropi

Луцишин Г.І. Шотландія та Каталонія: спільне та відмінне у боротьбі за незалежність /Г.І.Луцишин, І.М.Червінка //Гілея. - 2016. - Вип. 105.

Маркітантов В.Ю. Особливості процесів регіоналізації в Сполученому королівстві Великої Британії та Північної Ірландії /В.Ю.Маркітантов //Дні науки філософського факультету -2015 : міжнар. наук. конф. (21-22 квіт. 2015 р.] : матеріали доп. та виступів.- К., 2015. - Ч. 9.

Неприцький О. Велика Британія в умовах глобалізації та європейської інтеграції наприкінці ХХ ст. /О.Неприцький [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://vuzlib.com/content/view/1730/25/

Перегудов С. Великобритания: политические циклы и эрозия двухпартийности /С.Перегудов //Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 3.

Полякова А.А. Роль короны в британской конституционной системе /А.А.Полякова //Вестник МГИМО-Университета. - 2013. - № 1.

Русанова М.І. Ідеї збереження світової гегемонії в геостратегічних концепціях Великої Британії /М.І.Русанова // Філософія і політологія в контексті сучасної культури. - 2012.

- Вип. 4.

Сльота І. Сучасна міграційна політика Франції та Великої Британії /І.Сльота //Зовнішні справи.- 2014. - № 9.

Суслопарова Е. А. Великобритания: реформы и модернизация /Е.А.Суслопарова //Полис. - 2008. - № 3.

Терентьев А. Британия Дэвида Камерона /А.Терентьев //Мировая экономика и международные отношения. - 2012. - № 1.

Терентьев А. Гордон Браун: моралист у власти /А.Терентьев [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www.globalaffairs.ru/number/n_9215

Толстов С. Сутінки невизначеності: BREXIT та його наслідки /С.Толстов //Зовнішні справи. - 2016. - № 8.

Удовенко О.Ю. Неоконсерватизм як актуальна проблема на прикладі Великої Британії за часів урядів Маргарет Тетчер /О.Ю.Удовенко // Наука. Релігія. Суспільство. - 2013. - № 1 (53).

Хмуляк М. Європейська політика Т. Блера через призму "особливих відносин" із США /М.Хмуляк //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2011. - Серія «Історія» - Вип. 108.

Черінько І. Розширення Європейського Союзу в першому десятиріччі XXI століття. Політика Великої Британії /І.Черінько //Зовнішні справи. - 2013. - № 10.

Яковенко Н. Внесок Великої Британії в діяльність НАТО /Н.Яковенко //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2007. - Серія

«Міжнародні відносини» - Вип. 35/36.

Яковенко Н.Л. Велика Британія в сучасній системі міжнародних відносин: заявка на європейське лідерство /Н.Л.Яковенко. - К., 2003.

Яковенко Н.Л. Велика Британія в міжнародних організаціях: навчальний посібник /Н.Л.Яковенко. - К., 2011.

Яковенко Н.Л. "Особливі відносини" як визначальний фактор британської ролі в Північноатлантичному альянсі /Н.Л.Яковенко //Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2012. - Вип. 111, ч. 1.

Burton A. The Folly of Empire. The Trouble With Rise-and-Fall Narratives /A.Burton //Foreign Affairs. - 2015. - November 25.

Humphreys A.R.C. From National Interest to Global Reform: Patterns of Reasoning in British Foreign Policy Discourse /A.R.C. Humphreys // The British Journal of Politics & International Relations. - 2015. - Vol. 17. - Issue 4.

Johnson M. United Kingdom Campaigns & Elections. Empire at Sunset / MJohnson //Foreign Affairs. - 2015. - April 24.

Rohac D. The Conservative Case Against Brexit. Euroskepticism's Biggest Fallacy / D.Rohac //Foreign Affairs. - 2016. - June 8.

Timmermans A. Public Policy Investment: Priority-Setting and Conditional Representation in British Statecraft /A. Timmermans //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 3. Warwick P.V. Public opinion and government policy in Britain: A case of congruence, amplification or dampening? / P.V.Warwick //Europian Journal of Political Research. - 2015.

- Vol. 54. - Issue 1.

Webb P. Who is willing to participate? Dissatisfied democrats, stealth democrats and populists in the United Kingdom / P.Webb //Europian Journal of Political Research. - 2013. - Vol. 52. - Issue 6.