Федеративна Республіка Німеччина

Федеративна Республіка Німеччина є найбільш впливовою державою Євросоюзу. Її лідерство визначається не стільки кількісними показниками території і населення¹, вигідним для країни географічним розташуванням, а саме тим, що вона знаходиться у центрі континенту, скільки наполегливою роботою із зміцнення своїх економічних та політичних позицій.

Німців називають «запізнілою нацією». Єдина національна держава - явище відносно нове для них, хоча шлях до неї вимірюється не одним століттям^{[68] [69]. Результатом поразки у Другій світовій війні стало виникнення у 1949 р. двох німецьких держав - соціалістичної Німецької Демократич­ної Республіки (НДР) і капіталістичної Федеративної Республіки Німеччини (ФРН). Впродовж осені 1989 - зими 1990 рр. у НДР мав місце німецький варіант «оксамитової революції» - повалення тоталітарного ладу на чолі із Соціалістичною Єдиною Партією Німеччини - вірним соратником радянських комуністів. На останніх виборах «ери НДР», що відбулися 18 березня 1990 р., перемогу одержав східнонімецький}

Християнсько-Демократичний Союз. Він відмежувався від комуністів і очолив «Альянс за Німеччину», створений за особистої участі тодішнього канцлера ФРН Гельмута Коля^[70]. Останній східнонімецький уряд очолив голова ХДС НДР Лотар де Мез’єр. Він негайно розпочав переговори про возз’єднання Німеччини.

Конституція ФРН від 1949 р. (ст.23) передбачала возз’єднання країни як процес входження земель Східної Німеччини до Західної, тобто попередню ліквідацію НДР як держави. 31 серпня 1990 р. був підписаний договір між урядами від ХДС НДР і від ХДС ФРН про входження земель НДР до ФРН з 3 жовтня 1990 р.

Відбулося возз’єднання німецької нації, яка 45 років перебувала у протиприродному розділеному стані, що містив в собі чималий конфліктний потенціал. При чому це об’єднання здійснилося не «залізом і кров’ю», як колись це робив канцлер Отто Бісмарк, а мирним шляхом, в результаті доброї волі та згоди усіх зацікавлених сторін. Але після урочистостей настали будні, і вони виявили чимало складних проблем. Прихильники єдності Німеччини вважали, що економічна міць та внутрішньополітична стабільність ФРН зроблять процес об’єднання безболісним і швидким, проте реальність показала усю хибність подібних сподівань. Об’єднання політичних та економічних систем проводилося без стратегічного планування, шляхом спроб та помилок, хоча уряд Г. Коля намагався контролювати ситуацію. Постало завдання докорінно змінити господарську систему Східної Німеччини, поєднати її із такою, що функціонувала на принципово інших засадах.

Більшість східних та західних німців виявилася психологічно не готовою до змін. За ейфорією об’єднання прийшли взаємна сторожкість, роздратування, практика прихованої дискримінації східних німців з боку західнонімецьких політичних та бізнесових кіл. З колишніх елітарних груп населення НДР (військовослужбовці, персонал силових структур, управлінці, викладачі, діячі культури, спортсмени та інші) лише одиниці змогли знайти біль-менш гідну роботу.

На Сході відбулася справжня деіндустріалізація: чимало підприємств через технологічну відсталість та нерентабельність закрилося і зазнало руйнації, що збільшило безробіття. Виявилося, що продуктивність праці у східних німців втричі нижча^[72], ніж у західних, не кажучи про якість роботи (виправдання: «Соціалізм розучив нас працювати»). Заради прискорення соціально-економічного розвитку нових шести земель (усього у Федеративній Республіці Німеччини 16 земель) спрямовувалися колосальні кошти: тільки прямі інвестиції за перші 10 років спільного існування склали 1,8 трлн. марок, тобто 45% ВВП всієї держави. Загальні темпи економічного зростання ФРН уповільнилися: якщо на початку 1990­х рр. вони трималися на рівні 3 - 4 %, так на початку 2000-х - 1 - 1,5 %. На реструктурування колишньої НДР продовжують спрямовуватися значні кошти. Разом із тим біля 2 млн. молодих, добре освічених жителів східних земель переїхали на Захід. Вони там сплачують податки і забезпечують, за підрахунками економістів, до чверті економічного зростання у «старих» землях. У східнонімецьких університетах у 1990-ті роки випускалося значно більше фахівців з вищою освітою, ніж потребував розвиток регіону. Фінансування цього процесу йшло за рахунок місцевих коштів, хоча застосовували свої знання та вміння випускники у західних землях.

В цілому можна сказати, що процес «зрощування» німецької нації триває, але він ще далекий від завершення. Лише третина опитаних соціологами німців погоджуються із твердженням, що у жителів Сходу та Заходу країни є спільний національний характер. Решта вважають, що в них різні уявлення про обов’язок та дисципліну, особливе ставлення до індивідуального успіху та ролі держави. Очевидно, що «ножиці» між рівнем та способом життя, а також відмінності у настроях не будуть подолані найближчим часом. Тобто йде болісний процес зрощування двох частин у недалекому минулому розділеної нації, що не може не впливати на внутрішньополітичну ситуацію.

У ФРН діє система «поміркованого партійного плюралізму». Вона склалася не відразу. Після розгрому фашизму у Німеччині виник політичний вакуум, який поступово заповнювався різними організаціями, підтримуваними окупаційними державами. На Заході така підтримка надавалася демократичним силам некомуністичної орієнтації. У радянській зоні привілейованою опорою переможців стали комуністи з усіма наслідками, які з цього випливали.

Автори західнонімецької конституції при визначенні ролі і місця партій у політичній системі намагалися враховувати досвід національної історії і створити ефективні правові перешкоди встановленню диктатор - ського, тоталітарного режиму. В результаті вперше в історії Німеччини роль політичних партій була настільки високо оцінена і детально прописана в Основному Законі. Він висуває низку вимог до діючих партій. Зокрема, ст. 21-а визначає конституційний лад ФРН як демократію з партіями і в цьому сенсі - як партійну демократію. Партії повинні сприяти політичному волевиявленню народу. Існування різних поглядів передбачає обов’язкове визнання принципу багатопартійності і широти варіацій припустимих у демократичному суспільстві різних політичних шляхів та цілей. Багатопартійність передбачає визнання не тільки багатоманітності, але й співіснування партій.

Між двома найбільшими партіями простежуються суттєві відмінності, зумовлені різними ідейно-політичними та історичними традиціями. ХДС вважається правонаступницею конфесійної партії «Центр», утвореної у 1870 р. Характерною особливістю цієї партії є її відданість ідеями християнства. У християнсько-демократичній ідеології вихідним є положення про людину як про Боже творіння, її відповідаль­ність перед своїм сумлінням та Богом. Однак не йдеться про механічне перенесення ідей християнства у політичну сферу та про створення на християнській основі держави та суспільства. Християнські демократи переконані, що ідеї християнства мають складати морально-етичну основу політики. Програматика партії несе на собі глибокий відбиток католицького соціального вчення, серцевиною якого є християнська концепція солідарності, що виходить із відповідальності людини перед спільнотою (родина, сусіди, колектив за місцем роботи, об’єднання за інтересами тощо) та її обов’язку надавати підтримку ближнім.

У прийнятій у Ганновері на початку грудня 2007 р. новій партійній програмі зазначено: германська держава повинна стати «суспільством шансів», в якому люди почуватимуться вільними та захищеними. Головна ціль християнсько-демократичної політики - «розвиток власної відповідальності громадян». Там, де це виявиться недостатнім, держава готова до «допомоги для здійснення самодопомоги». Для того, аби нести відповідальність, особа повинна розвивати власні сили та активність. Основою економічної політики християнських демократів залишається соціальне ринкове господарство, що надає можливість громадянам брати участь у змаганні. Партійці переконані, що змагання загартовує людей, виділяє найкраще з їхніх здібностей. В якості одного з пріоритетів ХДС проголошує гарантування внутрішньої безпеки громадян.

СДПН вийшла з надр організованого робітничого руху, що зародився у другій половині ХІХ ст. Спочатку в партії переважала реформістська лінія, яка відштовхувалася від ідей Фердинанда Лассаля про можливість оволодіння державою владою конституційним шляхом та її використання в якості інструменту суспільних перетворень в інтересах більшості населення. Пізніше тривалий час домінувала радикальна ідеологія із установкою на посилення класової боротьби робітничого класу, на усуспільнені засоби виробництва, на запровадження планового начала у народне господарство тощо. Лише у 1959 р. СДПН відкинула ці застарілі ідеологічні настанови і прийняла нову, але не останню, програму - Годесбергську, в якій виявився більш гнучкий та прагматичний підхід до суспільно-політичних проблем. Стратегічна настанова - рух до демократичного соціалізму, який представлявся не як кінцева мета, а як безперервний процес вдосконалювання суспільних структур. Тобто ідеї демократичного соціалізму відводилася роль нормативного регулятора у житті суспільства. Ще менше вплив «старосоціалістичних традицій» прослідковується у Берлінській програмі від 1989 р., де виразнішим став зсув в бік неолібералізму та екологізму (вимоги обмеження ролі держави у суспільному житті, активної підтримки підприємницької діяльності, розширення можливостей для самореалізації та самовизначення окремої людини, екологічної перебудови народного господарства та ін.). Разом із тим в програмі містилися положення про більш активне втручання держави у забезпечення зайнятістю і перерозподіл прибутків та майна, про створення широко розгалуженої системи громадського контролю за великим капіталом, що можна розглядати як виявлення впливу «традиціоналістів» лівого крила.

Наприкінці 1990-х - на початку 2000-х рр. голова германської СДПН Герхард Шредер разом із лідером британських лейбористів Тоні Блером закликали західноєвропейську соціал-демократію, спираючись на фундамент старих цінностей, оновити програму руху до майбутнього. Британці назвали концепцію модернізації «третій шлях», німці - «новий центр»^[74]. Її суть - у перегляді взаємин між державою та ринком, оскільки прийшло усвідомлення того, що успішний бізнес не може розвиватися у рамках, пропонованих соціал-демократами. Якщо раніше вони висували гасло: «ринок - наскільки можливо, держава - наскільки необхідно», то тепер його видозмінили на «держава необхідна, але лише для сприяння повному розвиткові ринкових сил». Соціал-демократичний уряд, який перебував на той час при владі в Німеччині, визнав за необхідне на перший план висунути завдання дерегулювання та дерегламентації. Соціал- демократи проголосили себе захисниками інтересів малого і середнього бізнесу. Це було зумовлено усвідомленням, що за умов швидкого розгортання глобалізації та технологічних зсувів на перший план треба ставити не завдання підвищення доходів трудящих, відвернення бідності і боротьби із безробіттям, а забезпечення умов для квітнення підприємств, створення і розвитку нових фірм. Тільки тоді вдасться вирішити проблеми із прибутками та зайнятістю. І, звичайно, ніякої класової боротьби між працівниками та підприємцями. Проте заради збереження своєї політичної ідентичності соціал-демократи, повністю підтримуючи принципи і механізми ринкової економіки, виступили проти ринкового суспільства. Хоча акцент було зроблено на підвищенні ролі індивіда та його відповідальності. Аргументація: зрівнялівка не просто стимулює

посередність замість заохочення ініціативи та інновацій, вона вимагає величезних і постійно зростаючих витрат держави. Ці кошти, які вилучаються у вигляді податків та відрахувань, важким тягарем лягають на найбільш продуктивні частини економіки, погіршують конкуренто - здатність, роблять нерентабельними робочі місця, врешті решт зменшують особисті прибутки кожного. Шлях було визначено як сприяння державою розкриттю потенціалу особи заради самозабезпечення. Тому у державній політиці має на перший план вийте не соціальна допомога і соціальний перерозподіл, а соціальні інвестиції (наприклад, в освіту, на пере­кваліфікацію тощо).

Однак 28 жовтня 2007 р. соціал-демократична партія прийняла чергову програму (Гамбурзьку), в якій політологи побачили зсув вліво, оскільки головною метою проголошено «демократичний соціалізм», основними цінностями якого є свобода, справедливість і солідарність. Сприяти досягненню заявлених цілей має «хороша робота, доступна для всіх». Коментар канцлера ФРН Ангели Меркель стосовно нової програми соціал-демократів: «Ми не потребуємо спогадів про соціалізм, як соціал- демократи. Від соціалізму ми достатньо натерпілися в НДР».

Впродовж десятиріч обидві партії зазнали певних трансформацій, прийшли до визнання таких засадничих цінностей, як свобода, справедливість і солідарність; пріоритетність прав і свобод людини, право кожної людини на вільне самовизначення; верховенство права; необхідність соціального захисту громадян; ідеї соціально орієнтованого ринку; розуміння важливості децентралізації державної влади і надання широких повноважень громадським структурам на низовому рівні тощо. Все це частково зумовлюється посиленням тенденцій постіндустріального суспільства, в напрямку якого рухається ФРН, до індивідуалізації, лібералізації, прагненням суспільства до самоорганізації. Однак і ХДС, і СДПН не позбулися етатистських настанов, що є характерною особливістю політичної культури Німеччини, і наполягають на зміцненні державної влади, підвищення ефективності управління на макрорівні заради забезпечення порядку та стабільності суспільства.

Тобто у Німеччині не є актуальними непримиренні ідеологічні протиріччя, партії прагнуть діяти на засадах основних правил політичної гри та загальних норм, прийнятих у сучасному демократичному суспільстві. Між партіями відбувається стирання відмінностей в плані соціального складу, проте як в електораті, так і серед членів ХДС все ж переважають представники середнього класу із підприємницькою орієн­тацією (бізнесмени, службовці і чиновники, фермери, особи вільних професій, хоча чимала частка представлена робітниками, особливо у східних землях), а у СДПН - робітники, що працюють за наймом (дуже невеликий відсоток підприємців та осіб вільних професій, що не доходить навіть до 5%). ХДС спирається на релігійно налаштовану частину населення (щоправда, така категорія постійно зменшується), а СДПН - на людей атеїстичного складу. ХДС тяжіє до правого центру, а СДПН - до лівого центру. Однак обидві партії називають себе «народними» і у своїх програмних документах намагаються охопити по можливості широкий спектр інтересів різних груп населення.

Розходження між даними двома партіями найвиразніше виявляються у підході до вирішення тих чи інших соціально-політичних проблем, які перебувають у центрі уваги громадськості, наприклад, таких, що пов’язані із розширенням демократії, зміцненнями правопорядку, із соціальним забезпеченням, зайнятістю, охороною довкілля і т. ін. Якщо християнські демократи постійно апелюють до лозунгів дерегулювання та приватизації, до ідеї самовідповідальності, так соціал-демократи акцентують активну роль держави у соціально-економічні сфері, насамперед, на ринку праці, у розвитку життєво важливих інфраструктур, охороні довкілля. При цьому вони виходять із уявлення про державу як основний інститут здійснення принципу соціальної справедливості. У перших чітко виражена ринкова орієнтація, а соціал-демократів - ідея соціальної справедливості. Тобто кожна з партій виконує свою суспільно значущу функцію: перші - «макроекономічного стимулятора», а друга - «соціального амортизатора». З одного боку, для забезпечення нормальної життєдіяльності суспільства важливе значення має підвищення ефективності ринкової економіки і стимулювання підприємницької ініціативи. Але, з іншого, будь-яка недооцінка або ж недостатнє врахування соціальних проблем може викликати небажані для суспільства наслідки. Окремо слід сказати про вплив кожної з цих партій на політичну культуру Німеччини. Від ХДС - впровадження ідей християнства та консервативних цінностей, таких як сім’я, порядок і стабільність, держава та інші. Від СДПН - емансипатор­ські ідеї, а також «соціалістичні» цінності: справедливість, труд, солідарність тощо.

Що стосується інших партій, так їхня політична вага - значно менша, хоча німецьку демократію політологи колись назвали «двохсполовинною» через те, що жодна з провідних партій була не в змозі одноосібно формувати уряд і потребувала союзу з тією чи іншою меншою партією. Так ХДС схилялася до блоку із баварським Християнсько-соціальним союзом. Ця партія, будучи більш консервативною, ніж християнсько- демократична, виявляла прагнення відповідно впливати на увесь блок, на ситуацію в країні. Їй був притаманний особливий антикомунізм, зокрема, жорстку позицію вона займала з питань «заборони на професії»¹ для комуністів. Пізніше її лідери вимагали заборонити Партію демократичного соціалізму як «носія тоталітарних традицій».

В коаліцію із ХДС/ХСС понад три десятиріччя входила Вільно- демократична партія (цей період був «розірваний» часом її входження до коаліції із СДПН з 1969 по 1982 рр.). Програмно-політична платформа цієї невеликої за чисельністю партії багато у чому схожа із платформою християнських демократів, але у прагненні не втратити свій профіль ліберали намагаються дистанціюватися від останніх, підкреслюючи свою приналежність до спадщини класичного лібералізму. Вони мають чіткіший ринковий ухил, у більш неприкритій формі обстоюють інтереси підприємців, чого не можуть собі дозволити християнські демократи, які позиціонують себе в якості «народної партії».

У 1980 р. на хвилі масового екологічного і пацифістського руху і в наслідок невдоволення певних категорій населення політикою «традиційних партій» у ФРН виникла партія «Зелені»^{[75] [76], яка займає позиції лівіші, ніж СДПН. Ця партія характеризується непримиренною критикою індустріального суспільства, еколого-анархічним та утопічно-паци­фістським ухилом. Хоча ненасильство і продовжує залишатися однією із}

принципових настанов «зелених», однак під впливом «реалістів», які переважають у керівництві земельних організацій, відбуваються певні зрушення. Наприклад: впродовж усього часу існування одною із головних вимог «зелених» залишався розпуск усіх воєнних блоків. Однак після того, як у 1998 р. вони стали «молодшим партнером» соціал-демократів у коаліційному уряді, участь Німеччини у НАТО була розцінена ними як позитив. Колишні пацифісти у 1999 р. підтримали рішення про участь ФРН у військових діях НАТО проти Югославії, що врешті решт призвело до зникнення цієї держави з політичної карти світу.

Крайній лівий фланг займає спадкоємниця Соціалістичної єдиної партії Німеччини, яка правила в НДР, Партія демократичного соціалізму (деякій час її називали «партією пенсіонерів»). Опинившись під загрозою зникнення із федеральної політичної арени, ця партія зробила ставку на подолання свого іміджу як уособлення колишньої НДР, засудила злочини комуністичної диктатури і спромоглася прорватися до традиційних «лівих» у Західній Німеччині - насамперед, активу провідних профспілок і частини соціал-демократів, незадоволених курсом Г. Шредера. До початку передвиборчої боротьби 2005 р. ПДС встигла сформувати союз із «Виборчою ініціативою за труд і соціальну справедливість». Остаточно нова партія, яка одержала назву Лівої оформилася у червні 2007 р.

Характерною рисою політичної системи ФРН впродовж тривалого часу була стабільність партійної системи, що значною мірою зумов­лювалося стійкістю електоральних вподобань по відношенню до двох найбільших партій - ХДС/ХСС і СДПН. Однак у 1980-х рр. намітилися зміни у електоральній поведінці, які мали і мають місце в інших демокра­тичних країнах Європи: прогресуюча ерозія партійної ідентифікації, зменшення чисельності партійного базису, збільшення електоральної підтримки «третіх» партій тощо. Сьогоднішня партійна система Німеччини перебуває, за думкою багатьох політологів, у стані кризи. На підтвердження наводяться дані стосовно зменшення членства в партіях, його постарішання. Має місце загальне розчарування у політиках та політичних партіях з боку населення, яке не бачить між ними суттєвої різниці. Все менше число громадян вірить у те, що своїми голосами вони дійсно визначають подальший розвиток держави і впливають на майбутні рішення уряду. Інша частина суспільства населення часто змінює свої політичні вподобання, що відбивається на результатах виборів. Чимало тих, для кого партії виглядають як «годівниці для політиків».

Зниження ролі і значення політичних партій можна вважати одним із проявів зміцнення громадянського суспільства у Німеччині. Ст. 20 -а, пункт 2-й Конституції ФРН проголошує: «Вся влада виходить від народу». Народ - це громадяни з їхніми правами, закріпленими в Основному Законі. Але існують й обов’язки із підтримання порядку у суспільстві та участі у рішенні його проблем. Ключовим поняттям тут є причетність, а вона не може обмежуватися волевиявленням у виборчих урн раз у чотири роки. Жива демократія, як сказав федеральний президент¹ Ріхард фон Вайцзеккер у 1992 р., потребує активної, критичної співучасті громадян у житті суспільства у період між виборами.

У Німеччині реально функціонує велика кількість об’єднань та організацій (їх нараховується до півмільйона і в них беруть участь 16% всіх жителів країни), в яких громадяни реалізують своє право і обов’язок вирішувати нагальні проблеми суспільство і особи. Вони охоплюють практично всі сфери людського співіснування: від пожежної охорони, догляду за людьми похилого віку, інтеграції іноземців - до підтримки правопорядку на вулицях та боротьби із правим екстремізмом. Влада не просто враховує думку громадських об’єднань, а й вбачає в них незамінного партнера при розв’язанні найважливіших завдань. Новою тенденцією є не довічне членство того чи іншого громадянина в союзі, а паралельна участь у зовсім різних соціальних проектах, які дуже часто виникають спонтанно. Соціологи стверджують, що громадські організації сучасної ФРН перетворилися на «третій двигун прогресу» разом із державою та ринком. А у суспільній самосвідомості німців міцнішає прагнення власними силами зробити свою країну зразково-показовою, подолати те, що перешкоджає цьому. Однак зробити це виявляється дуже непросто.

Найбільш актуальною проблемою залишається безробіття, що визначається системним конфліктом між германською моделлю соціальної держави, що сформувалася, і посиленням конкурентного тиску зовнішнього середовища при значному підвищенні динаміки суспільних та соціально-економічних процесів. Кожний з урядів намагався розв’язати цей клубок проблем, сплетених з безліччю інших. Те, що німці здатні завзято працювати заради зміцнення своєї держави, продемонстрували повоєнні роки, коли під керівництвом Християнсько-демократичного союзу був втілений у життя план Людвіга Ерхарда^{[77] [78] і сталося «німецьке економічне диво». Впродовж 1948 - 1960 рр. не тільки відродилося}

господарство до довоєнного рівня, а ФРН вийшла на друге місце серед капіталістичних країн за обсягами промислового виробництва. У 1969 р. християнські демократи через обмежений погляд на необхідність змінювання зовнішньої, зокрема, східної, політики мали поступитися місцем соціал-демократам і вільним демократам. Однак кризові явища 1970-х рр. і ті проблеми, що вони породили, призвели до чергового перегрупування політичних сил.

У 1982 р. до влади на федеральному рівні повернулися християнські демократи, а їх лідер - Гельмут Коль став канцлером ФРН^[79], а також «батьком німецької єдності». Новий канцлер почав з реформ «за економічне піднесення» у дусі Л. Ерхарда: були знижені податки, скорочені державні витрати, проведена часткова приватизація державного сектору в економіці, надана державна допомога розвиткові новітніх технологій (мікро- електроніка, телекомунікації тощо). Водночас запроваджувалися заходи щодо можливих перешкод: тероризму, профспілкових незгод, страйків тощо. Від початку 1983 р. в країні спостерігалося стабільне економічне зростання, що вселяло сподівання на досить легке проведення інтеграції із Східною Німеччиною. Однак реальність виявилася набагато складнішою. Нагальні проблеми вирішувалися урядом християнських демократів та лібералів - Вільної демократичної партії - на чолі із Г. Колем.

Парламентські вибори 1998 р. підвели риску під «епохою Коля». Те, що він обіцяв здійснити за чотири роки після об’єднання двох частин Німеччини, залишилося не здійсненним і через вісім. У лютому 1998 р. був зафіксований рекордний для того часу рівень безробіття - 4,823 млн. чоловік або 12,6 % працездатного населення (на сході безробіття складало 21,1%). Уряду буржуазної коаліції поставили у провину нездатність знайти нові стимули для розвитку економіки, надто високу ціну за «санацію» колишньої НДР, а також корупцію та непродумані кадрові рішення. На виборах соціал-демократи вибороли лідерство у бундестазі, одержавши понад 40% голосів виборців, а партія «зелених» обігнала лібералів. В результаті сформувалася «червоно-зелена коаліція», а канцлером став лідер соціал-демократів Герхард Шредер. Колись лівий соціаліст, він впродовж десятиріч попередньої діяльності став жорстким і прагматичним політиком, із сильним інстинктом владарювання, із вмінням розмовляти із простими людьми і подобатися їм. Відмовившись від співпраці із християнськими демократами, новий канцлер зробив ставку на зміни. Гаслом «червоно-зелених» стало: «Прорив і оновлення». В практичному плані продовжувалося просування по шляху, прокладеному Г. Колем: величезні кошти бюджету витрачалися на «зрощування двох Німеччин», на другому місці - забезпечення позитивної динаміки економічного розвитку, на третьому - соціальні проблеми. Головним завданням нового уряду проголошувалася боротьба із безробіттям і проведення широкомасштабної соціально-економічної реформи.

Г. Шредер виступав не за роздування державних витрат у соціальній сфері, як пропонували його ліві соратники, а за глибоку модернізацію моделі «держави всезагального добробуту», що передбачала активніше включення суспільства до вирішення тих чи інших соціальних завдань на принципах субсидіаризму¹.

Проте невдовзі почалося лавиноподібне наростання економічних проблем, що серйозно ускладнило позиції СДПН та її канцлера. Треба зазначити, що рівень компетентності християнських демократів у вирішення внутрішньополітичних та економічних питань оцінювався населенням країни традиційно вище, ніж соціал-демократів. Правляча партія почала зазнавати поразку за поразкою на виборах до ландтагів^{[80] [81]. Здавалося, що перспективи соціал-демократів незворотно погіршилися. Однак несподіваним рятівником Г. Шредера став Г. Коль, точніше, той скандал, що вибухнув у листопаді 1999 р. і був пов’язаний із незаконним фінансуванням передвиборчої кампанії ХДС. У грудні того ж року Г. Коль публічно визнав одержання у період від 1993 по 1998 р. біля 2 млн. марок, які, минаючи офіціальні шляхи, опинилися у «чорній касі» ХДС. Відмовившись назвати таємного спонсора своєї партії, він мав піти у відставку з посади почесного голови ХДС. Його наступник на цій посаді - Вольфганг Шойбле наслідував його приклад, а керівник фінансового відділу фракції ХДС/ХСС Вольфганг Хюллен покінчив самогубством.}

В квітні 2000 р. на екстреному з’їзді ХДС головною метою було визначено виведення партії із стану глибокої морально -політичної кризи і надання їй нового дихання. Головою партії було обрано Ангелу Меркель - першу жінку на посаді лідера консерваторів у Німеччині, до того ж колишню громадянку НДР. Проте партія не змогла швидко зміцнити свої позиції, і на виборах 2002 р. «червоно-зелена коаліція» у складі СДПН і Союзу 90/«Зелених» із лозунгом «Оновлення, справедливість, стабіль­ність» знов виборола перемогу. У протистоянні голови ХСС, прем’єр- міністра Баварії Едмунда Штойбера і Г. Шредера переміг останній. Як відзначали німецькі експерти, вирішальним фактором у перемозі СДПН стала особиста привабливість її лідера.

Виклики нового тисячоліття - глобалізація, зростання конкуренції на світових ринках, негативні тенденції в демографії, масове безробіття тощо, - ставлять під загрозу досягнуті завоювання соціальної ринкової економіки, особливо в справі побудови соціальної держави, і вимагають серйозного коректування в цій сфері. Будь-який кабінет міністрів, незалежно від складу учасників, стає заручником соціальної держави, коли молодий фахівець, тільки-но поступаючи на роботу, на прикладі своїх батьків вже розраховує, яким чином він витрачатиме свою майбутню, зовсім немаленьку, пенсію. На відтворення негнучкої моделі, яка породжує соціальний інфантилізм і при цьому соціально схвалювана, працює і німецька система освіти, що випускає в нікуди армію академічних конформістів, які поповнюють лави безробітних. З іншого боку, систему, що склалася, підточують певні інтеграційні процеси. Завдяки активності «зелених» у просуванні дозвільної міграційної політики не тільки збільшується конкуренція на ринку праці, але й набувають якісно іншого звучання проблеми культурної асиміляції, міжкультурної інтеграції та соціалізації. Проблема мігрантів - одна із найгостріших для сучасної Німеччини¹.

Уряд Г. Шредера вдався до певних серйозних кроків: ініціював реформу системи соціального страхування, розпочав податкову і структурну реформу ринку праці. Метою цих реформ було зниження опосередкованих витрат на заробітну плату і пожвавлення економічного зростання, темпи якого у Німеччині на початку нового століття виявилися ^{[82] [83] [84] нижчими, ніж в інших країнах Європейського Союзу (у 2001 р. економічне зростання у ФРН склало лиш 0,5%, а у 2003 р. - 0%).}

14 березня 2003 р. канцлер Г. Шредер виступив із урядовою заявою під назвою «Порядок денний - 2010». Оприлюднена масштабна урядова програма переслідувала дві головні мети. Перша: за допомогою реформ і нових законів сприяти економічному зростанню, підвищенню економічної привабливості Німеччини та забезпеченню конкурентоспроможності на світових ринках орієнтованої на експорт вітчизняної економіки. Друга: зберегти дієздатність соціального захисту.

Треба зазначити, що впродовж тривалого часу соціальний принцип превалював в економічній моделі розвитку Німеччини. В результаті була створена всебічна система соціальної підтримки, яка могла забезпечити практично всім нужденним непоганий життєвий рівень незалежно від їхнього трудового внеску. В першу чергу це стосувалося харчування, житлових умов і медичного обслуговування. В країні хоча і зберігалася соціальна диференціація суспільства, проте злиденності як такої не було. В середині 1990-х років безробітний одержував допомогу у розмірі 63% від своєї зарплати на термін до 72 місяців в залежності від стажу. Якщо він не знаходив за ці шість років роботу, то йому нараховувалося 58% від колишнього заробітку як допомога із безробіття. І так могло тривати до кінця життя.

Шляхи модернізації країни передбачали і скорочення державних витрат, і докорінну реформу системи соціального страхування, і обмеження ролі держави в соціально-економічному житті. Однак запропоновані реформи громадська думка зустріла вороже. Скорочення термінів одержання допомоги із безробіття, пенсійна реформа, скорочення соціальних програм сильно вдарили по авторитету соціал-демократів, які традиційно виступали в ролі захисників соціально знедолених. Симпатії з боку останніх почали швидко слабшати. Разом із тим уряд звинувачувався у надмірних витратах - бюджетний дефіцит перевищив встановлену Євросоюзом межу у 3%.

У такій несприятливій ситуації Г. Шредер вдався до нестандартного кроку і запропонував призначити дострокові вибори. В такий спосіб він хотів продемонструвати виборцям, що не тримається за крісло, водночас разом з усіма намагається знайти вихід з кризи. Цей демарш також зруйнував стратегію опозиції, націлену на поступове «удушення» урядової коаліції. Головний соціал-демократ знов розраховував на власну харизму, оскільки блок ХДС/ХСС мав зробити ставку на А. Меркель, яка програвала у порівнянні із яскравим політиком чоловічої статі. Теми передвиборчої кампанії були традиційними для кризового періоду: масове безробіття, реформа оподаткування, молодіжна політика, інвестиції у майбутнє, роль і місце ФРН у світі, що глобалізується.

Вибори 18 вересня 2005 р. продемонстрували чергове зменшення чисельності виборців, які підтримали «народні партії». Християнські демократи одержали 35,2% голосів, що відкривало їм можливість

сформувати нову коаліцію, соціал-демократи - 34,2%. Разом із тим серйозно посилили свої позиції партії «другого ешелону», зокрема, Ліва партія набрала 8,7% (у Східній Німеччині - 23,3%), однак соціал-

демократи від союзу з нею рішуче відмовилися. У бундестазі склалася ситуація, коли ані у «червоно-зелених» (СДПН плюс «зелені»), ані у буржуазного блоку (ХДС/ХСС плюс ліберали) не було більшості. Після тривалих переговорів в середині листопада 2005 р. було утворено «Велику коаліцію», яку ЗМІ відразу охрестили «протиприродною». Обидві «народні партії», як у 1966 - 1969 рр., пішли на об’єднання. Гору взяли державні інтереси, а не особисті амбіції окремих політиків. Сторони підписали «коаліційний договір», який визначив основні напрями роботи на наступні чотири роки. Головними темами цього документу стали оздоровлення державних фінансів і боротьба із безробіттям. Пожертвувавши Г. Шредером (він оголосив про завершення своєї політичної кар’єри), соціал-демократи одержали у новому уряді 8 портфелів¹ із 15. Канцлером стала А. Меркель.

Економічний підйом, що співпав із часом правління «Великої коаліції», став потужним фактором її згуртування. За умов зростання прибуткової частини бюджету втратили свою актуальність подальші кроки із модернізації «соціальної держави». У 2007 р. число безробітних у ФРН впало до 3,43 млн. чоловік (найнижчий показник від 1992 р.). Особливу увагу було звернено на підвищення наукомісткості економіки із акцентуванням ролі прикладних досліджень у німецьких вищих навчальних закладах.

В той час світова фінансово-економічна криза досягла і Німеччини. На одному з партійних форумів А. Меркель визнала перед соратниками, що «криза німецької економіки безпрецедентна», і «традиційні» (тобто ліберально-монетаристські) засоби боротьби з нею за умов погіршення глобальної економічної кон’юнктури навряд чи є перспективними. Тому заява канцлера про намір «дати новий старт соціально орієнтованій ринковій економіці» із одночасним посиленням елементів державного регулювання і активізації промислової політики пролунало своєчасно. Однак до чергових федеральних виборів 2009 р. правляча коаліція підійшла із невтішними результатами: п’ятимільйонним безробіттям^{[85] [86] і економічним зростанням лише 1% (хоча за умов кризи, коли в інших державах спостерігалося падіння, це не так погано).}

І соціал-демократи, й їхні партнери по уряду з ХДС/ХСС з нетерпінням чекали парламентських виборів, аби поставити крапку у «неприродній коаліції», чотири роки правління якої не відзначилися серйозними реформами. Згідно соціологічних опитувань, лише 23% виборців підтримували ідею її збереження надалі. Християнські демократи і ліберали заявили про те, що єдиною можливою перспективою вважають повернення до коаліції 1983 - 1998 рр., яка за кольорами цих партій одержала назву «чорно-жовтої». Основними темами передвиборчої кампанії були перспективи виведення німецьких військ з Афганістану, поступова відмова від експлуатації атомних електростанцій, запро­вадження норми мінімальної оплати праці. З останнім виступили СДПН і Ліва партія. ХДС і ліберали запропонували знизити податковий тягар, конкретно - податок на прибуток, що підтримали три чверті виборців. Опоненти зліва заявили, що буржуазні партії вестимуть справу до демонтажу соціальної держави. Проте така погроза мало кого налякала, оскільки німці пам’ятали заходи із аналогічних обмежень часів Г. Шредера.

Одним з головних результатів виборів до бундестагу 27 вересня 2009 р. стало остаточне складання п’ятипартійної системи¹. Крім двох провідних партій невід’ємною частиною партійно-політичного ландшафту Німеччини стали ліберали, «зелені» та Ліва партія, які подолали не просто прохідний 5% бар’єр, але й психологічний у 10%: відповідно 14,6%, 10,7%, 11,9%. Політичною катастрофою стали 23% для соціал-демократів. Голова партії Франк-Вальтер Штайнмайер пішов у відставку^{[87] [88]. Основною причиною поразки соціал-демократів стало те, що вони зробили ставку на завоювання «середніх верств» і втратили контакт із соціальними низами, чиїми захисниками вони виступали впродовж своєї півтора-сторічної історії. Після поразки на виборах в СДПН позначилася тенденція «лівого повороту», до захисту найманих працівників, проте на цю частину електорату претендує інша партія, яка посилює свої позиції - Ліва.}

Блок ХДС/ХСС на чолі з А. Меркель, хоча і втратив у порівнянні із виборами 2002 р. 3,8 млн. голосів виборців, все одно зайняв лідерські позиції із 34%. Під час передвиборчої боротьби А. Меркель акцентувала те, що саме її партія найбільше віддзеркалює інтереси не тільки «середини» громадсько-політичного спектру, інтереси гараздуючих прошарків населення, але й всіх тих, хто хоче працювати і заробляти. При цьому виборці не могли не помітити, що в рамках «Великої коаліції» діяльність християнських демократів виглядала більш «соціальною», ніж курс канцлера-соціал-демократа Г.Шредера. Ставка лідерки християнських демократів на «поміркованість та акуратність», відмова від різких політичних заяв і поступовість реформ, зіграла на її користь після початку світової економічної кризи. Після десятирічної перерви до влади повернулася «чорно-жовта коаліція». Фрау канцлер неодноразово підкреслювала, що її друга каденція буде дуже схожою на першу.

22 вересня 2013 р. пройшли вибори до федерального парламенту. Результати: ХДС/ХСС - 41,5% голосів, що дало 311 місць із 630; СДПГ - 25,7% (192); Ліві - 8,6% (64); «Союз 90/Зелені» - 8,4% (63). А.Меркель втретє стала бундесканцлерин. У 2016 р. вона вшосте була визнана найвпливовішою жінкою світу за версією журналу «Forbes». За думкою політологів, альтернативи їй серед німецьких політиків на той момент не було. Їй вдалося зберегти непогані показники економіки країни на тлі єврокризи. Це - не тільки її заслуга, оскільки курс реформ розпочав її попередник Г.Шредер. Німцям імпонує, що А.Меркель - неконфліктна в політиці і дуже прагматична, що відповідає провідній риси німецького національного характеру. Наприкінці листопада 2013 р. після тривалих переговорів було досягнуто угоди про створення «великої» урядової коаліції між консервативним блоком ХДС/ХСС і СДНГ. У сучасній політичній історії країни вже були періоди, коли соціал-демократи правили в коаліції з християнськими демократами. Соціальна і політична стабіль­ність, якою характеризувалася Німеччина у попередній період канцлерства А.Меркель, була збережена.^[89]

І у перший період канцлерства, і у другій, і у третій, на розвиток Німеччини, як і раніше, суттєво впливала зовнішньополітична ситуація й навпаки. Від часів Г. Коля державні інтереси країни визначені як орієнтація на Захід, європейська інтеграція, особливі франко-німецькі стосунки, стабілізація демократичних режимів у сусідніх східноєвропей­ських державах, збереження і зміцнення відкритої світової економічної системи. У центрі німецьких зовнішньополітичних інтересів - Європа.

Уряд А. Меркель і сама фрау канцлер намагаються зберегти за своєю батьківщиною роль її «локомотива й інтеграційного ядра». ФРН - ліберальна, демократична, заможна країна - вже давно вважається у Європі «м’яким гегемоном». За це платиться дорогою ціною: внесок Німеччини до спільного бюджету Європейського Союзу у 1998 р. становив близько 11 млрд. євро, тобто більше половини всієї суми, лише до 2006 р. ці витрати дещо зменшилися. Саме Німеччина виділяла найбільше коштів заради порятунку економік Греції, Ірландії, Іспанії, Португалії та інших, які тягли на дно всю фінансову систему єврозони. Змушений допомагати слабким за рахунок власних платників податків, Берлін, природно, вимагає від країн-одержувачів допомоги розпочати жити у відповідності із статків, що передбачає, зокрема, скорочення зарплат, пенсій, дотацій і грошової допомоги. А це, в свою чергу, невідворотно породжує соціальну і політичну напругу, звинувачення Німеччини у всіх гріхах, наприклад, у «геноциді грецького народу». Сьогодні деякі периферійні країни вимушені під тиском кредиторів проводити докорінні реформи, зокрема у соціальній сфері. Але більшість населення таких країн вкрай негативно ставиться до Німеччини та її керівництва.

Разом із тим зовнішню політику ФРН впродовж усього часу її існування відрізняло збалансоване поєднання європеїзму та атлантизму. Особливе значення мали відносини із Сполученими Штатами Америки - головною західною державою-переможницею у Другій світовій війні. Інтегрована у НАТО Західна Німеччина дуже довго відігравала підпорядковану роль у цій структурі. До середини 1990-х рр. вона, як ніяка інша учасниця Північноатлантичного альянсу, залежала від гарантій безпеки з боку НАТО, а реально - США. Саме цими гарантіями визначалися умови і зміст зовнішньополітичної діяльності ФРН, яка «підлаштовувалася» під зміни військово-політичної стратегії більш незалежних партнерів на чолі з Америкою. Проте вже Г. Коль почав діяти заради посилення німецьких позицій у НАТО, що активно продовжила «червоно-зелена коаліція» Г. Шредера. Події 11 вересня 2001 р. внесли певні корективи у зовнішню політику Німеччини. Уряд ФРН в цілому підтримав зусилля США у формуванні антитерористичної коаліції і навіть відрядив свій військовий контингент на боротьбу з афганськими талібами, що ледь не призвело до гострої внутрішньополітичної кризи. Однак пізніше виникли серйозні протиріччя між двома країнами і відносини погіршилися. Причиною стало рішення адміністрації Джорджа Буша- молодшого стосовно вторгнення до Іраку без відповідної санкції ООН у 2003 р. Проти цього рішуче виступили канцлер Німеччини Г. Шредер і президент Франції Жак Ширак, одержавши з боку американців зневажливе тавро «Старої Європи». Зрозуміло, розбіжності між Берліном та Вашингтоном не могли призвести до повного розриву відносин між двома країнами, скріплені багатьма двосторонніми і багатосторонніми угодами. Лінію шанобливого ставлення до американського зовнішньополітичного партнера і обережного вибудовування відносин із ним продовжила А. Меркель. Разом із тим спостерігається тенденція до зростання активності німецької держави на міжнародній арені, що знаходить підтримку у населення країни.

У 2014 р. міжнародна спільнота визнала бундесканцлерин «Люди­ною року» за те, що вона зберегла безпеку Європи у період відновлення агресивності Росії. Тоді про неї було сказано: «Жінка, яка потрібна світу, сповненому небезпечних чоловіків». Головним небезпечним чоловіком для світу від початку 2014 р. став російський президент В.Путін. Під час переобрання на посаду керівника своєї партії у грудні 2014 р. А.Меркель заявила, що Росія порушила норми міжнародного права і безпека Європи під загрозою. У російсько-українському конфлікті вона рішуче стала на бік Києва, визначивши ціль Берліну: територіальна цілісність України. У досягненні накресленої мети були об’єднані зусилля із Францією та іншими членами Євросоюзу. Одним із засобів тиску на Росію обрано серію міжнародних санкцій. Лідер ФРН неодноразово виступала за їх продовження доти, поки країна-агресор не залишить Східну Україну і Крим. Серед усіх країн, що підтримали Україну, найбільшу гуманітарну допомогу надала Німеччина.

На початку червня 2016 р. Берлін офіційно перевів Росію із партнерів у суперники. Відповідне визначення було внесено до оновленої редакції так званої «Білої книги» - документу для найвищого керівництва, присвяченого політиці безпеки і загрозам державі. В якості обґрунтування німецька сторона вказує на дії Москви, спрямовані на насильницьке забезпечення своїх інтересів в Криму і на сході України, порушення міжнародного права, одностороннє змінювання кордонів. У документі підкреслено: «Без фундаментальної зміни курсу Росія являє собою у найближчому майбутньому виклик безпеці нашого континенту». У травні 2016 р. було заявлено про перше після 1990 р. збільшення німецької армії.

У грудні 2016 р. бундестаг одноголосно прийняв документ про зовнішньополітичну стратегію по відношенню до Російської Федерації, в якому зазначалося: «Мир у Європі під загрозою. Тому співдружність європейських держав не може миритися із агресією Росії у Східній Європі». Фракція А.Меркель звинуватила російську владу у спробах роз’єднання населення на Заході, дискредитації політики уряду Німеччини. Для цих цілей Росія використовує широкий набір засобів - від діяльності спецслужб до кібератак і фінансової підтримки право популістських партій у Євросоюзі. Було підкреслено загрозу східним кордонам НАТО «через агресивну зовнішню політику Росії». На початку січня 2017 р. до Німеччини із США прибула бронетехніка для посилення «сил стримування» НАТО на випадок можливої агресії з боку Росії.

Якщо у ХІХ - першій половині ХХ в. основу зовнішньополітичного курсу Німеччини становив силовий фактор, то нині - це високі технології, мораль, приклад освіченого цивілізаторства. В цілому ж німецька зовнішня політика пріоритетним вважає оптимізацію внутрішнього і зовнішнього благополуччя. Вважається, що це є особливо важливим у досягненні справжньої рівноправності і завоювання поваги з боку інших держав. В різних куточках світу стосовно багатьох сфер суспільного життя про Німеччину говорять як про «демократію, що вдалася» і як про зразок для наслідування. Запорукою цих успіхів стала не самоізоляція і пошук «особливого шляху», а відкритість країни, демократія, широке міжнародне співробітництво і наполеглива робота.

Література

Абасов М.-Ф. Характер зовнішніх зв’язків та міжнародної політики ФРН /М.-Ф.Абасов //Гілея. - 2014. - Вип. 84.

Ахтамзян А. А. Федеративная Республика Германия в конце ХХ в. /А.А.Ахтамзян // Новая и новейшая история. - 1999. - № 4.

Балога Е.І. Формування етнічної картини ФРН кінця 90-х років ХХ ст. - початку ХХІ ст. /Е.І.Балога //Гілея. - 2013. - Вип. 71.

Балога Е.І. Мультикультуралізм у Німеччині: особливості німецького наукового та політичного дискурсу //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2013. - Вип. 112, ч. 2. Большова Н. Н. Кризис «социального государства» и массовая миграция как вызовы государству-нации в условиях глобализации (на примере ФРГ) /Н.Н.Большова //Вестник МГИМО - Университета. - 2009. - № 5.

Вассерраб Ю. Економічний успіх об’єднаної Німеччини: питання залишаються /Ю.Вассерраб [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://www.dw.com/uk/економічний-успіх- обєднаної-німеччини-питання-залишаються/а-18049792

Ватлин А. Ю. Германия в 2000 - 2010 годах /А.Ю.Ватлин // Новая и новейшая история. - 2010. - № 6.

Гаспарян А.Л. Вплив німецького фактора на розвиток відносин між США та ЄС /А.Л.Гаспарян // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2015. - Вип. 123, ч. 2. Гутник В. Немецкая социал-демократия: новый центризм или беспринципный прагматизм? /В.Гутник //Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - № 6. Гуцал С.А. Відносини України та Німеччини: пріоритети, проблеми, перспективи /С.А.Гуцал //Стратегічні пріоритети. - 2011. - № 4.

Ігнатюк А.О. Порівняння рівнів суспільного добробуту у США і Німеччині: світове господарство і міжнародні економічні відносини /А.О.Ігнатюк // Актуальні проблеми економіки. - 2011. - № 4.

Йошка Ф. Німеччина в епоху Трампа /Ф.Йошка // День. - 2017. - 2 лютого (№ 17). Кудряченко А. Що переважить: німецька Європа чи європейська Німеччина? /А.Кудряченко //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. - 2013. - № 1 (63), січень - лютий.

Кухтін М.М. Політичний портрет федерального канцлера Німеччини Ангели Меркель /М.М.Кухтін //Гілея. - 2014. - Вип. 88.

Леванский С. А. ФРГ: умеренный партийный плюрализм /С.А.Леванский // Полис. - 1998. - № 2.

Лозова Г. Конкурентна політика Німеччини в умовах економічних криз /Г.Лозова //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2010. - Серія «Економіка» - Вип. 117.

Маковський С.О. Європейські стратегії федеральних земель Німеччини /С.О.Маковський //Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2013. - Вип. 117, ч. 2. Макогон Д.І. Трансформація зовнішньої політики ФРН після завершення Холодної війни /Д.І.Макогон //Гілея. - 2014. - Вип. 88.

Матвійчук А. В. Особливості взаємодії держави з громадськими організаціями у ФРН /А.В.Матвійчук //Гілея. - 2014. - Вип. 91.

Міхель Р. Вплив монетарної політики Німеччини на монетарну політику ЄС /Р.Міхель //Схід. - 2012. - № 5.

Міхель Р.В. Вплив Федеративної Республіки Німеччина на формування конкурентної політики ЄС / Р.В.Міхель //Економіка та держава. - 2012. - № 5.

Оппенлендер К.-Х. Процесс трансформации в новых землях ФРГ /К.-Х.Оппенлендер //Мировая экономика и международные отношения. - 1998. - № 7.

Ошитко О. Мультикультуралізм як модель полікультурного суспільства: досвід Німеччини /О.Ошитко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 98, ч. 2.

Петренко К.А. Роль об'єднаної Німеччини у діяльності ООН /К.А.Петренко // Історичні і політологічні дослідження. - 2014. - № 1 / 2.

Приймак В. Соціальна політика Німеччини щодо східних федеральних земель в перші роки об"єднання /В.Приймак //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2014. - Серія «Історія». - Вип. 2 (120).

Савелова М.О. Сутність культурно-політичної стратегії Федеративної Республіки Німеччина /М.О.Савелова //Гілея.- 2016. - Вип. 104.

Садыкова Л.Р. Политика Германии в отношении мусульманских сообществ /Л.Р.Садыкова //Вестник МГИМО - Университета. - 2014. - № 6.

Северинова О.Б. Європейський досвід толерантності: Федеративна Республіка Німеччина /О.Б.Северинова //Політологічний вісник. - 2011. - Вип. 53.

Солошенко В. Гендерна політика об’єднаної Німеччини: сучасний стан проблем /В.Солошенко //Віче. - 2012. - № 24.

Трохименко О. Історична пам’ять як складова німецької етнонаціональної свідомості /О.Трохименко //Етнічна історія народів Європи. - 2014. - Вип. 42.

Трохименко О. Політика мультикультуралізму в громадській думці сучасної Німеччини /О.Трохименко // Етнічна історія народів Європи. - 2014. - Вип. 43.

Тюшка А. Персоналізація зовнішньої політики: президіально-канцелерські відносини у співпраці Німеччини і Франції /А.Тюшка // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. - 2011. - Серія «Міжнародні відносини». -Вип. 28.

Фомін А. Зміна векторів політики ФРН або вибори до Бундестагу /А.Фомін //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2010. - Вип. 90. - Ч. 1.

Хімченко А. Інноваційний потенціал Німеччини: використання досвіду в Україні /

A. Хімченко, О. Попович //Схід. - 2012. - № 5.

Хім'як А. Участь Німеччини у діяльності Північноатлантичного альянсу: історико- політичний огляд /А.Хім'як //Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. - 2011. - Серія «Міжнародні відносини». - Вип. 28.

Яншина А.М. Національна політика сталого зростання: досвід Німеччини та Японії /А.М.Яншина //Інвестиції: практика та досвід. - 2013. - № 18.

Arzheimer K. The AfD: Finally a Successful Right-Wing Populist Eurosceptic Party for Germany? /K. Arzheimer //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 3.

Atzili B. Accepting the Unacceptable: Lessons from West Germany's Changing Border Politics /B.Atzili, A.Kantel //International Studies Review. - 2015. - Vol. 17. - Issue 4.

Bakker B.N. The psychological roots of populist voting: Evidence from the United States, the Netherlands and Germany / B.N. Bakker M.Rooduijn, G.Schumacher // European Journal of Political Research. - 2016. - Vol. 55. - Issue 2.

Greenstein C. The Strongwoman of Europe. Germany's Principled Leadership /C. Greenstein,

B. Tensley //Foreign Affairs. - 2016. - April, 6.

Mauerer I. Under Which Conditions Do Parties Attract Voters' Reactions to Issues? Party­Varying Issue Voting in German Elections 1987-2009 / I. Mauerer, P. W. Thurner, M. Debus //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 6.

Stecker C. Parties on the Chain of Federalism: Position-Taking and Multi-level Party Competition in Germany / C. Stecker //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 6. Trampusch Ch.Why preferences and institutions change: A systematic process analysis of credit rating in Germany /Ch. Trampusch //Europian Journal of Political Research - 2014. - Vol. 53. - Issue 2.

Waal T. Germany and the Armenian Genocide.Berlin's Response to Erdogan? / T. de Waal //Foreign Affairs. - 2016. - June 8.