Європейський Союз

У сучасній політичній історії особливе місце займає Європа із її самоорганізацією у формі Європейського Союзу. У 2016 р. 28 держав¹ із майже 500-мільйонним населенням входило до складу об’єднання, що вже стало одним із найважливіших центрів світової економіки і суб’єктів світової політики.

Дві світові війни призвели до виникнення на континенті проти­стояння двох ідеологічно ворожих союзів, кожний з яких перебував під домінуючим управлінням супердержав - Радянського Союзу і Сполучених Штатів Америки. Звичайно, за таких умов про втілення давньої ідеї єдиної Європи не могло йти мови. Захід у прагненні до складання зусиль в економічному відродженні за умов повоєнної руйнації та у протистоянні із «комуністичною загрозою» крок за кроком рухався шляхом все більшої інтеграції. 9 травня 1950 р.^{[35] [36] міністр іноземних справ Франції Роберт Шуман вперше озвучив ідею створення наднаціонального об’єднання європейських держав. Договір, що засновував Європейське об’єднання вугілля і сталі - перше європейське об’єднання, був підписаний у Парижі у 1951 р. і набув чинності у 1952 р. Спочатку до нього увійшли Франція, ФРН, Бельгія, Голландія, Люксембург та Італія. У 1957 р. у Римі підписані Договори про створення Європейського співтовариства із атомної енергії і Європейського економічного співтовариства. Останній суттєво розширив сферу інтеграційного будівництва, оскільки фактично являв собою послідовну програму економічної взаємодії, першим кроком якої мало стати створення митного союзу. Ця мета, а також лібералізація взаємного торгового обміну були досягнуті до 1968 р. У 1970-х рр. привабливість об’єднання виявилася у першому розширенні ЄС: у 1973 р.}

Революційні події 1989 - 1991 рр. у Центральній та Східній Європі, в результаті чого припинили своє існування «соціалістичний табір» та Радянський Союз, також поклали край розколу континенту на протилежні суспільні системи та військові блоки. Визнання принципів плюралістичної

демократії, правової держави, ринкової економіки усіма європейськими державами відкрило нові перспективи інтеграційного процесу. У 1995 р. своїм вступом до ЄС його підтримали Австрія, Фінляндія і Швеція, у 2004 р. - ще десять держав: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, у 2007 р. додалися Болгарія та Румунія, у 2013 р. - Хорватія. Одним із головних напрямів розвитку незалежної України є євроінтеграція, проте на цьому шляху треба виконати чимало складних завдань^[37].

Європейський Союз більш інституційно структурований, ніж будь- яка міжнародна організація, проте його не можна розглядати як державу. Разом із тим низка критеріїв дозволяють говорити про ЄС як про політичну систему:

1) ЄС має систему інститутів, що вже склалася і є доволі розвиненою;

2) процес інтеграції у певних галузях передбачає делегування компетенцій з національного рівня на рівень наднаціональний. Таким чином, розподільчою і регулюючою інстанцією стають органи Євросоюзу, а не держави-члени;

3) Європейський Союз здійснює суттєвий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток своїх членів, при чому сфера його компетенції постійно розширюється. Правові норми ЄС мають пряму дію, тобто вони не потребують інкорпорації у національні законодавства. Членство у ЄС також має серйозний вплив на національну економіку;

4) між соціально-економічними та політичними процесами у ЄС та його інституційною системою існують стійкі зворотні зв’язки. Так, найсуттєвіші зміни вносяться через доповнення до установчих договорів або через механізм Міжурядової конференції.

Разом із тим слід зазначити, що у цій системі відсутні інструменти примусу, насамперед силові органи, що залишаються на національному рівні. Тому часто ЄС називають «civilian power» (громадянською силою), що діє через посередництво економічних механізмів та інститутів.

Європейський Союз функціонує на договірних засадах: 1957 р. - Римський договір, 1992 р. - Маастрихтський, 1997 р. - Амстердамський, 2000 р. - Договір Ніцци, 2007 р. - Лісабонський. У відповідності до них, з точки зору структури, об’єднання ЄС базується на трьох опорах: 1) європейські співтовариства (усі напрямки політики ЄС, пов’язані із функціонуванням митного союзу, єдиного внутрішнього ринку, створенням валютного союзу); 2) спільна зовнішня політика і політика безпеки; 3) співробітництво у сфері внутрішніх справ та юстиції. Усі три опори об’єднані єдиною інституційною структурою.

Найважливіші інститути Євросоюзу - це по суті поле із формаль­ними та неформальними правилами регулювання для обговорення та прийняття ключових рішень національними керівниками та їх міністрами. Усі найважливіші рішення приймаються під час регулярних зустрічей вищих керівників та профільних міністрів країн - членів ЄС. Неформально «саміти» лідерів країн-учасниць проводилися, починаючи з Паризького та Римського договорів, формально ж запроваджені у 1974 - 1975 рр.,

одержавши назву «Європейська Рада»^[38]. У 1987 р. функції Ради були визначені, у найбільш загальних рисах, положеннями Єдиного Європейського Акту. Зустрічі Європейської Ради проводяться не рідше, ніж два рази на рік. Однак останніми роками - чотири або навіть більше. Залежно від національної конституції, кожна країна представлена у Європейській Раді або прем’єр-міністром, або президентом. Методом прийняття рішень є пошук на основі компромісу неформального консенсусу. Іншими словами, учасники намагаються досягти максимальної згоди. Про прийняте тільки на такій основі рішення оголошується по закінченні саміту.

Вищі керівники країн та їх міністри через зайнятість, як правило, не мають можливості вникати у деталі численних питань, які треба обговорити. Тому підготовка рішень за звичай делегується на експертний рівень. Також треба забезпечити наступність роботи європейських інститутів за умов змінюваності національних урядів. Тому виявилася необхідність в існуванні постійно діючого органу, який готує проекти рішень для обговорення та прийняття вищим керівництвом країн на своїх зустрічах. Таким органом стала Комісія Європейського Союзу із штаб- квартирою у Брюсселі. До її складу входять 28 Комісарів (по одному від кожної держави), штат дорівнює приблизно 25 тис. чиновників різного рівня^[39]. Комісія відіграє роль інструмента підготовки та виконання рішень, прийнятих національними керівниками та їх міністрами по відношенню до питань європейської інтеграції.

Створено також Суд Європейського Союзу, що офіційно зветься Європейський суд справедливості. Він виконує функції, схожі із функціями конституційного суду у демократичних федеративних дер­жавах. Однак Європейський суд інтерпретує не конституцію, яка не існує, а засадничі Договори, що регулюють діяльність ЄС. Саме через те, що відносини у Євросоюзі будуються на основі договорів, роль Суду у розв’язанні невідворотних суперечностей із інтерпретації досягнутих угод виявилася особливо важливою. У 1979 р. виборним інститутом став Європейський Парламент, однак його можливості активно впливати на політику Євросоюзу - вельми обмежені. Впродовж багатьох років Європейський Парламент виконував тільки дорадчі функції, пізніше йому були передані деякі можливості накладати вето на вже прийняті рішення Європейської Ради.

Нині Європейський Союз є фактично структурою, проміжною між федерацією і конфедерацією: існує Європейська Рада як інститут конфедерації, що представляє держави, і Парламент як інститут федерації, що представляє громадян. Часто між ними виникають розбіжності і суперечності з принципових питань, а переможницею дискусій виходить Єврокомісія. Від початку вона розглядалася як рушій європейської інтеграції і тому наділялася особливими повноваженнями, зокрема, можливістю вирішувати суперечки Парламенту і Європейської Ради, що вели до взаємного блокування.

Таким чином, за виключенням Європейського Парламенту, найважливіші інститути ЄС - це органи, які забезпечують незалежні дії національних керівників та європейської бюрократії в області інтеграції. Ці інститути максимально захищені від контролю з боку національних парламентів, національних політичних партій, громадських організацій, преси і Європейського Парламенту. Саме ці недемократичні і непублічні принципи роботи основних європейських інститутів забезпечували успіх європейської інтеграції. Тобто насправді ЄС - це недемократичний союз демократичних держав. З’явилося навіть поняття «демократичний дефіцит» європейської інтеграції, що викликає невдоволення пересічних громадян. Вони почуваються неспроможними впливати на діяльність Євросоюзу, а це породжує апатію і навіть роздратування. На кожні нові вибори до Європарламенту приходить все менше виборців: в травні 2014 р. - лише 42,54% від загальної чисельності електорату.

Головна складність: як демократизувати процес інтеграції і при цьому зберегти її успішну динаміку. Проблема у тому, що населення країн Європи - надто різнорідне, різняться політичні культури, політичні режими, рівні і характери економічного розвитку держав, що входять до складу ЄС. Все це часто призводить до протиріч між загальним рухом до інтеграції, з одного боку, і національними егоїзмами, з іншого.

Яскравий приклад - спроба запровадили Європейську Конституцію із наміром надати інтеграційному проекту конституційного, а не договірного характеру.

Аби вивести процес євроінтеграції з конституційної кризи 13 грудня 2007 р. на саміті ЄС підписано новий засадничий документ - Лісабонський договір^[40] (набув чинності у 1 грудня 2009 р.). Цей документ регулює функціонування інститутів у Європі 28 держав, чітко розділяє компетенції Союзу і національних урядів, визначає баланс між цілями та інтересами країн-членів і Євросоюзу. Суверенітет держав-членів ЄС зберігається. Разом із тим поглиблення регіональної інтеграції, на яке держави-учасниці йдуть добровільно, керуючись спільною вигодою, вони мають спів­відносити із фактичним зменшенням суверенітету, що випливає з того. Зокрема, завдяки верховенству права ЄС над національним правом, що особливо підкреслюється у Договорі, наднаціональні інститути мають силу із примусу національних урядів до виконання прийнятих у Євросоюзі політичних рішень. Змінилася процедура голосування у Раді ЄС. Право «вето» збереглося для виключних випадків, одноголосність очікується лише у найважливіших питаннях, таких як питання зовнішньої політики, політики безпеки та оборони, податкової політики. Відбулися зміни у голосуванні кваліфікованою більшістю. Якщо раніше ця більшість складалася із половини держав, які водночас репрезентували 62% держав ЄС та 74% голосів, то за Лісабонським договором з 2014 р. передбачено принцип «подвійної більшості», коли проголосувати «за» повинні, принаймні 55 % держав із 65 % населення ЄС. Аби заблокувати рішення, проголосувати «проти» мають, як мінімум, чотири держави¹. Євро- парламент одержує деякі нові компетенції, проте вони не надто посилюють його реальний вплив. Парламенту надано контрольну та консультативну функцію. Процедура спільного прийняття рішень Ради та Європарламенту поширюється на більшість питань внутрішньої європейської політики. Європарламент братиме участь у затвердженні бюджету ЄС, проте вирішальне слово відносно прибутків Євросоюзу залишається за Радою. У виключній компетенції останньої залишається і спільна зовнішня політика та політика безпеки. У процес прийняття рішень вбудовуються національні парламенти, одержуючи можливість здійснювати моніторинг законо­давчих пропозицій Комісії з метою контролю за додержанням принципу субсидіарності^{[41] [42]. Якщо впродовж восьми тижнів після оприлюднення пропозиції Комісії понад третина парламентів країн ЄС заявить, що вона не відповідає принципу субсидіарності, і подадуть відповідні обґрунтування, така пропозиція має бути переглянутою (так званий механізм «жовтої картки»).}

У Лісабонському договорі закладено також інструмент прямої участі населення у прийнятті рішень на рівні ЄС - «громадянська ініціатива», тобто спрямована до Комісії з боку громадян Європейського Союзу пропозиція підготувати законопроект з метою прийняття нових правових актів. Цю ініціативу можуть висунути не менше одного мільйону жителів з принаймні 7 держав-членів ЄС^[43]. Громадяни ЄС мають можливість впливати на загальноєвропейське законодавство через комітет із петицій Європарламенту, однак це дозволяє їм лише давати оцінку існуючим правовим нормам ЄС.

Демократія у ЄС передбачає два рівня представництва громадян - національний та європейський. У першому випадку громадяни в кожній окремій країні обирають національний парламент. Він потім здійснює контроль над національним урядом, представленим на європейському рівні у Раді ЄС міністрами і у Європейській Раді - главою держави. У другому випадку ті ж самі громадяни обирають депутатів Європейського Парламенту. Враховуючи центральну роль національних урядів у політичній системі ЄС через відносно низькі показники явки на європейські вибори, прийнято вважати, що національний канал є головним у забезпеченні демократичності прийняття рішень у ЄС. В той же час багато хто наполягає на тому, що нині цей канал функціонує незадовільно. На початку 2016 р. британський прем’єр-міністр Девід Кемерон, висловлюючи загальне незадоволення діяльністю ЄС серед іншого висунув пропозицію надати європейським національним парламентам можливість блокувати законодавчі ініціативи ЄС. Проте після того, як 23 червня 2016 р. більшість його співвітчизників проголосувала за вихід країни з Європейського Союзу, Д.Кемерон пішов у відставку, відповідно, його пропозиції пішли у минуле, а європейське співтовариство занурилося у вирішення проблем, пов’язаних із Brexit¹.

На національному рівні уряд відповідає перед виборцями через парламент. У парламентарів в державах Європи часто-густо може й не бути серйозних формальних повноважень із внесення змін до законодавства. Але національний парламент у більшості європейських країн здатен закликати виконавчу владу до звіту і навіть відправити кабінет у відставку. Однак чимало політологів вважає, що національні парламенти постраждали через розвиток європейської інтеграції, оскільки їхній вплив скоротився. Дійсно, європейська інтеграція від початку передбачала посилення виконавчої влади і послаблення національного парламентського контролю. Звичайно, сильна позиція національного парламенту, якщо вона конституційно забезпечена, змушує уряд більше радитися з ним^{[44] [45].}

Із розвитком європейського парламентаризму нерозривно пов’язана діяльність політичних партій. Партії концентрують свою діяльність на підготовці до виборів, їхнім ядром виступають фракції у парламентах та органах місцевого самоврядування. Разом із тим партійні структури зберігаються і поза виборних установ, вирішуючи пропагандистські та організаційні завдання, особливо у період перебування в опозиції, формуючи кадри для виконавчої влади після перемоги на виборах.

Під час Великої французької революції 1789 р. вперше з’явився поділ політичних течій на «правих» та «лівих», що надалі став загальноприйнятим. Раніше праві партії вбачалися як захисники існуючого порядку, а «ліві» - як прибічники «руху», який мав здійснюватися або еволюційним шляхом - через реформи (соціал-демократи), або радикальним - через революцію (комуністи). Правоконсервативні партії дотримувалися традиціоналістських цінностей: захисту закону і порядку, сім’ї і власності, релігії і нації, виступаючи під авторитарно-патріотичним прапором. «Ліві» відстоювали ідеї демократії, республіки, соціальної справедливості. В обох таборах малися і крайні фланги - «фашизоїдні радикали» з правого боку і «ліваки» - з протилежного, готові докорінно змінити основи суспільного устрою, не виключаючи насильницьких, тоталітарних методів. Надалі ці визначення суттєво змінилися. Головною характеристикою «правих», які змирилися із політичною демократією, стала ворожість по відношенню до розширення соціально-економічної ролі держави, що ототожнювалася із високими податками і засиллям бюрократії. Для «лівих» перерозподільча функція держави є найважли­вішим інструментом антикризового регулювання економіки і пом’якшення соціальної нерівності. Загальною рисою як «правих», так і «лівих» партій впродовж останніх десятиріч стало зсування до «центру», що виявилося у відмові від власних крайніх поглядів, часом прийнятті тих ідей, які висловлювалися з боку протилежного табору (примирення консервативних партій із соціально-орієнтованою економікою, а лівих партій - із ліберальною демократією та «капіталізмом»), а також в укладанні міжпартійних коаліцій.

Якщо у Великій Британії досить сильною залишається двопартійна система, яка в свій час стала зразком для Сполучених Штатів Америки (просто лібералів на початку ХХ ст. змінили лейбористи), так на континенті склалися багатопартійні системи, в рамках яких відбувається періодична ротація у влади право- і лівоцентристських коаліцій. Останнім часом системоутворюючі партії (консерватори, християнські демократи, ліберали, з одного боку, соціал-демократи, соціалісти, лейбористи - з іншого) рідко досягають самостійної абсолютної більшості у парламентах та органах місцевого самоуправління, їм доводиться шукати підтримку або у невеликих партій ліберального штибу в центрі (наприклад, Вільні демократи у Німеччині), або крайніх угрупувань справа і зліва (комуністів у Франції або Італії, неофашистів в Австрії тощо) в обмін на міністерські портфелі і коректування політики.

Сучасна політична історія свідчить, що все частіше відбувається формування центристських урядів, які маневрують між правим і лівим флангами у парламенті з метою, аби забезпечити проходження тих чи інших законопроектів. Коли ж подібні комбінації не спроможні зібрати парламентську більшість, помірковані праві та соціал-демократи йдуть на компроміс, утворюючи уряди «великої коаліції», як це траплялося у Франції, ФРН, Бельгії, Нідерландах, Скандинавських країнах, Австрії і т. ін. Ефективність такого роду урядів - вельми відносна. Насамперед, неспівпадання за термінами президентських та парламентських виборів призводить до того, що глави держав та урядів часто представляють різні партії, які вимушені впродовж більшого чи меншого часу конфліктно співіснувати (ФРН, Франція, Італія, Португалія, Австрія, Польща). І блоки поміркованих партій з екстремістами, і об’єднання лівого центру із правим виявляються неефективними щодо розв’язання назрілих проблем¹, а також дискредитують політичну систему в очах виборця. Втрачаючи звичну систему координат, яка визначається не тільки матеріальними інтересами різних категорій громадян, але й ціннісними орієнтирами, громадянин не виявляє інтересу до виборів, ставиться із зростаючим скептицизмом, якщо не цинізмом, до політичних еліт. Численні корупційні скандали сприяють тому.

Це посилює почуття відчуження людей від політики, штовхає до абсентеїзму^{[46] [47] на виборах та збільшує протестний електорат, який віддає голоси дрібним екзотичним або екстремістським угрупуванням. Дуже часто той чи інший виборець змінює свої політичні вподобання або вирішує, за кого голосувати, просто біля виборчої скрині[48]. Якщо скласти число виборців, які вибори ігнорують (в деяких країнах, таких як Німеччина, до третини усього електорату), плюс тих, хто голосує за кандидатів від найрізноманітніших опозиційних партій, нездатних створити альтернативну більшість, то виявиться, що навіть найбільш легітимні уряди Європи виступають від імені максимум третини виборчого корпусу, що не може не віддзеркалюватися на їхньому авторитеті.}

Рік у рік, десятиріччя за десятиріччями традиційні партії змінювали одна одну при владі, формували уряди. Їхні пропозиції відрізнялися в деталях, нехай і важливих, проте генеральна лінія залишалася незмінною. Найкраще свідчення тому - дії європейських урядів за кризових умов. Чи були при владі соціалісти чи консерватори, політика країн ЄС йшла з невеликими варіаціями у загальному руслі жорстокої економії. Це викликало зворотну реакцію населення, що виявилося у голосуванні за різні альтернативні рухи при тому, що інша частина продовжувала голосувати як і раніше (якщо взагалі приходила на вибори).

Проте часто протестні виступи виходили за рамки системи. Наприклад, рух «індігнадос» - «обурених», яке виявилося в Іспанії у 2011 р. і надалі давало про себе знати від Мадриду до Лондону. Люди, значною мірою молоді, висловлювали нестандартний, проте вельми політкоректний протест проти безвідповідальності фінансистів і банкірів, політичного істеблішменту, що опікується ними, проти антикризових заходів, за які розплачується населення, а не бізнес і правителі, які довели справу до погіршення. Демонстрації протесту набували масовості по столицях європейських держав, почастішали страйки. З політичних трибун, навіть від деяких представників влади лунають заклики стосовно того, що треба не тільки забезпечувати режим жорсткої економії для оздоровлення фінансової системи, а й думати про більш справедливий розподіл прибутків, шляхи стимулювання економічного розвитку. В країнах ЄС заговорили не лише про бюджетну економію, але навіть про реіндустріалізацію. Голоси поки не надто потужні, пропозиції обережні, однак заслуговує на увагу вже самий факт їх появи.

Тобто за умов кризи в європейських країнах відбулася помітна зміна структури політичного попиту. А саме: цінності і пріоритети докризового періоду (розвиток демократичних практик, збереження політичної рівноваги, підтримка авторитету виконавчої влади, повага до основних державних інститутів тощо) зазнали ерозії і були відсунуті на задній план проблемами соціально-економічного характеру. Тепер вимога захисту базових матеріальний інтересів більшості населення і зміна порядку речей, що склався, стали одним з головних пунктів у рейтингу суспільних запитів, ключовим елементом демократичного порядку денного.

Водночас у європейському суспільстві спостерігається розширення простору політичної боротьби, яка разом із конкретними економічними завданнями набула раніш невідомих непарламентських форм, виявилася у піднесенні масових протестних рухів, учасники яких, як правило, не знаходять у програмах існуючих партій і організацій адекватного віддзеркалення своїх конкретних інтересів. Інакше кажучи, однією з характерних рис стану європейської демократії є те, що політичний попит став помітно випережати політичну пропозицію.

В цілому, від 1980-х рр. спостерігається значне падіння суспільного впливу політичних партій Західної Європи, що виявилося насамперед у скороченні чисельності їх лав, постарішенні членського складу, значно меншій увазі до їхньої діяльності з боку громадськості. Людей відштовхує бюрократизація партійного життя, ієрархічна структура партій, ігнорування у тій чи іншій формі думки партійних низів. Система внутрішньопартійної ієрархії послаблює можливість контролю за діяльністю тих, кому доручено представляти партію у парламенті. Своє значення має й те, що впродовж останніх двох-трьох десятиріч партійний квиток перестав слугувати важливим фактором у кар’єрі європейця. Якщо раніше навіть на рівні окремих установ членство в одній партії із керівництвом мало сенс щодо кар’єрного просування, так зараз ситуація докорінно змінилася. Постіндустріальне суспільство на перший план висуває проблему професійної кваліфікації, тому політична орієнтація відходить на задній план. Навіть у найвищих ешелонах державної влади перевага віддається тим, хто є найбільш компетентним. Нерідкі випадки, коли при формуванні урядів, при чому не тільки коаліційних, але й однопартійних, на посади міністрів іноземних справ, оборони, охорони здоров’я, культури, інших запрошуються не партійні функціонери, а авторитетні у своїй справі фахівці.

Трансформації політичних партій викликали неоднозначну реакцію з боку політологів. Частина з дослідників оцінили це як ознаку поступової втрати партійними об’єднаннями своїх засадничих функцій і, як наслідок, заміщення їх новими акторами, такими як неформальні громадські об’єднання. Інші вважають, що партії залишаються найважливішими політичними суб’єктами у демократичних системах, лише видозмінюючи свої попередні ролі. І ті, й інші спостерігачі сходяться на тому, що партії вступили у смугу кардинальних змін.

Недоліки функціонування західноєвропейського варіанту багато- партійної системи на національному рівні відтворюються на рівні Євро- союзу. Від самого початку європейської інтеграції ставлення до нього розкололо обидва традиційні політичні табори, як «правий», так і «лівий». Партії «лівого» і «правого» центрів - соціалісти і соціал-демократи, ліберали, християнські демократи, частина консерваторів - рішуче підтримали цей процес у його «федеративній» формі (їх ще називають «федералістами», «єврооптимістами»). Крайні ж фланги - комуністи, ліві соціалісти, з одного боку, праві націоналісти і більшість британських та скандинавських консерваторів («міжурядовщики», «євроскептики»), - виступили із різкою критикою наднаціональні форми інтеграції, віддаючи перевагу співпраці суверенних держав. Пересічний виборець від того впадає у розгубленість і тому на виборах до Європарламенту абсентеїзм виявляється у більшій мірі, ніж на національних виборах (питома вага тих, хто утримується, у деяких країнах перевищує 50%).

В якості стандарту легітимного правління у ЄС прийнята ліберальна демократія. Враховуючи критику щодо недостатньої демократичності політичної системи Союзу, за ініціативою Єврокомісії ст. 8 Лісабонського договору ввела поняття «демократія участі». Йдеться про активну участь все більшої частини суспільства у всіх сферах політичного життя. У системі ЄС таке тлумачення демократії відтепер розглядається на рівних із вимогами представницької демократії. Також незаперечною демократич­ною нормою вважається участь «організованого громадянського суспільства» у формулюванні європейських рішень.

В історії утворення і розвитку Європейського Союзу яскраво виявився діалектичний зв’язок між політикою та економікою: схожість демократичних політичних основ держав дала змогу на певному етапі поставити питання про тісніше економічне співробітництво. І надалі політичне згуртування європейської спільноти має сприяти розв’язанню економічних проблем тим самим доводячи переваги демократії як такої, що сприяє успішному економічному розвиткові. Разом із тим крім одвічних дискусій між «федералістами» та «міжурядовщиками», улюбленою темою європейських дискусій став вибір стиля управління економікою. З одного боку, французький дирижизм¹, з іншого - принцип laisser faire^{[49] [50], відстоюваний британцями. Наприклад, до першого пристала Німеччина, до другого - Ірландія та країни Півночі Європи. Останніми роками в обігу затвердився новий термін «економічний патріотизм», який на практиці часто позначає курс на активне застосування протекціо - ністських заходів. Не зважаючи на те, що Євросоюз має статус найбільш відкритого ринку в світі, насамперед, для членів ЄС, окремі країни, такі як Іспанія, Велика Британія, Польща та інші нові члени спільноти[51], все частіше виступають на захист національний підприємств, протистоять іноземним компаніям та поглинанням, вдаються до «економічного патріотизму», що в реальності суперечить законам вільної конкуренції, правилам єдиного європейського ринку, а отже і європейській інтеграції в цілому.}

Подібна економічна політика призводить до уповільнення інтеграції Європи, роблячи її більш невизначеною, не дивлячись на Лісабонський договір та Лісабонську стратегію. Остання була сформульована у 2000 р. на сесії Європейської Ради у столиці Португалії і мала за мету перетво­рення ЄС до 2010 р. у найбільш конкурентоспроможну та динамічну в світі економічну зону, у простір економіки, заснованої на знаннях.

У 2005 р. у Брюсселі Європейська Рада розглянула результати реалізації Лісабонської стратегії за минулі п’ять років і виявила чотири типи дефіцитів: «дефіцит рівня життя», «дефіцит зайнятості», «дефіцит продуктивності» і «дефіцит в галузі природоохоронної політики». У жодній з цих областей проміжні цілі не були досягнуті. Головними причинами невдач визначили: 1) недостатнє врахування наслідків реформ, що проводилися у деяких країнах-учасницях, у тому числі Німеччині та Франції; 2) характер самого документу, в якому «відповідальність за реалізацію стратегії покладалася на всіх разом і ні на кого окремо». Головною ж причиною назвали уповільнення, починаючи з 2000 р., падіння біржових індексів провідних фінансових центрів світу. У 2000 - 2005 рр. середньорічні темпи зростання економіки ЄС не перевищували 2%.

В результаті Європейська Рада вдалася до розробки нової редакції Лісабонської стратегії, сконцентрувавши увагу союзних органів та країн- членів на стимулюванні економічного зростання (в основному шляхом збільшення фінансування інновацій та підтримки малого і середнього бізнесу) а також підвищенні рівня зайнятості, у тому числі у високо- технологічних галузях, за допомогою реформ, спрямованих на збільшення гнучкості ринків праці. «Спростити, аби зберегти і втілити у життя», - під таким девізом було представлено відредагований варіант стратегії. Спростили, пожертвувавши такими важливими розділами першого варіанту, як розв’язання екологічних проблем і реалізація соціальних програм - їх просто вилучили. Крім того, у Брюсселі припинили наполягати на виконанні завдання до 2010 р., що означало фактичне визнання нереалістичності від початку поставлених цілей. Хоча корекція планів призвела до певних успіхів, проте світова фінансово-економічна криза, яка досягла Європи у 2008 р., значно погіршила ситуацію. Падіння економіки болюче торкнуло соціальну сферу^[52]. Економісти заговорили про те, що попередня парадигма господарського зростання себе вичерпала.

На брюссельському саміті ЄС 28 - 29 червня 2012 р. було

представлено 10-річний план економічних реформ «На шляху до більш ефективного економічного і монетарного союзу». До плану увійшли: обмеження боргового навантаження на держави Союзу; можливість блокування Брюсселем бюджетів країн-членів ЄС (якщо вони перевищать встановлений ліміт державного боргу); створення колективних боргових зобов’язань ЄС; створення Європейської скарбниці, що слідкуватиме за бюджетом ЄС і держав, що до нього входять; запровадження єдиного для усього ЄС банківського регулятора і схеми гарантій для депозитних рахунків, а також єдиного трудового законодавства і податкової політики. Крім економічного і фінансового спрямування запропонованого плану, його успішна реалізація має і політичне значення. На думку голови німецького уряду Ангели Меркель, розбудова бюджетного союзу неможлива без політичного союзу, в рамках якого країни - учасниці ЄС крок за кроком передаватимуть свої повноваження європейським структурам і переходити під їх контроль. Завдяки євро Європа фактично розвивається двома різними темпами, і ця тенденція тільки посилюватиметься, оскільки «тим, хто входить до складу валютного союзу, доведеться все тісніше інтегруватися», - зазначила А.Меркель.

Банківський союз було створено. У 2013 р. рецесія у ЄС закінчилася. Один з уроків, винесених із світової економічної і фінансової кризи: Європейський Союз може впоратися із своїми внутрішніми кризами і кризами у навколишньому світі, тільки якщо збереже єдність. У глобалізованому і взаємозалежномі світі вижити поодинці неможливо.

Такі положення, як тісна співпраця країн-учасниць у соціальній сфері, покращення умов праці і підвищення життєвих стандартів, забезпечення рівної оплати праці чоловіків та жінок, зафіксував ще Римський договір від 1957 р. Після закінчення Другої світової війни європейці багато працювали, аби не тільки відбудувати господарство, а вивести його на вищий рівень, що забезпечило б підвищення рівня життєвого, що й сталося.

В якості однієї з провідних стратегічних цілей розбудови «Європи майбутнього» було обрано «єдину європейську соціальну модель». Її основу складають загальноєвропейські цінності: демократія і права особи; вільна ринкова економіка, добробут у соціальний захист всіх громадян, надання рівних можливостей усім людям, які конкурують на ринку праці незалежно від їх соціального становища, згуртування, солідарність та ефективна взаємодія всіх вимірів суспільного життя у рамках найширшого соціального діалогу, що спирається на індивідуальну і колективну громадянську відповідальність. Демократичні цінності є пріоритетом для західних країн. Це закріплено в Хартії основних прав Європейського Союзу, що набула чинності разом із Лісабонським договором 1 грудня 2009 р. У країнах ЄС людина - головне, а держава допомагає їй жити. Головне спрямування внутрішньої політики - розвиток громадянського суспільства.

Історичний досвід класового протистояння другої половини ХІХ та першої половини ХХ ст. продемонстрував європейцям загрози, пов’язані із різкою соціальною та майновою нерівністю. В результаті уряди, особливо очолювані соціал-демократами і соціалістами, обрали курс на активну соціальну політику, спрямовану на вирівнювання прибутків і підвищення рівня життя різних груп населення, на підтримку соціальної стабільності у суспільстві. Найважливішим інструментом згладжування соціальних контрастів стала система перерозподілу прибутків за допомогою системи оподаткування через бюджет держави. Вона і, звичайно, успішний повоєнний економічний розвиток західноєвропейських країн, дозволили створити «суспільство загального благоденства» («welfare state») із високим рівнем соціальних стандартів в цілому і суттєвою підтримкою тих, кого називають «соціально незахищеними верствами населення» зокрема. До заходів соціального захисту відносяться: створення робочих місць для працевлаштування працездатних і бажаючих працювати громадян; встановлення гарантованого мінімуму заробітної плати, що забезпечує прожитковий мінімум працівникам та членам їхніх сімей; виплата пенсій та допомоги безробітним та непрацездатним. Це також створення системи загально доступної освіти для всіх дітей, надання медичної допомоги тим, кому вона необхідна, допомога сім’ям із дітьми тощо.

«Держава загального благоденства» була стійкою настільки, наскільки активно розвивалася економіка. Проте в наш час все частіше говорять про її кризу і навіть необхідність демонтажу. Впродовж останніх років виявилося уповільнення темпів економічного зростання (від початку століття частка Європейського Союзу у світовій економіці скоротилася з 25% до 21 %), ускладнене світовою кризою - одним з наслідків

глобалізації, яка не могла обійти стороною Європу. Водночас статті витрат множилися, охват населення різноманітними соціальними програмами розширювався (насамперед через зростання безробіття, рівень у 10% населення є звичайним показником). Пропорція ВВП, що витрачалася на соціальні потреби, значно зросла, а це має зворотний негативний вплив на розвиток економіки. В разі намагання уряду підтримувати соціальну політику на рівні, до якого звикло населення, за допомогою високих податків (наприклад, у Голландії на податки йде 52% від заробленого людиною) у та надмірного регулювання знижуються стимули до підпри­ємництва, до праці^[53]. Така ситуація породжує «тіньові ефекти», ухиляння від сплати податків. Чим більше уряди займаються регулюванням, тим швидше суспільство втрачає гнучкість, тим вища потреба у перерозподілі (заради уникнення нерівності) і у високих податках. Парадоксально, але виявилося, що заходи із «захисту» зайнятості часто призводять до її скорочення і подовження періоду безробіття. При наявності солідних виплат у зв’язку із втратою роботи зростають утриманські настрої. Криза моделі «держави загального добробуту» виявляється, зокрема, у кризі перерозподілу, тобто у відмові держави від частини своїх соціальних зобов’язань, а також у розмиванні почуття солідарності громадян держави.

Проблеми соціальної держави і солідарності загострилися у ЄС у період світової фінансово-економічної кризи. До цього додалися проблеми регіональної політики. Існують значні відмінності у виробництві ВВП, господарській вазі, соціальному добробуті, інноваціях не тільки між найбільш і найменш розвиненими країнами-членами Союзу, але в середині окремих країн. Наприклад, одна германська федеральна земля Північний Рейн - Вестфалія дає понад 4 % усього Євросоюзу, а вся Греція - 2 %. Проголосивши основним завданням регіональної політики підвищення ВВП на душу населення у бідних регіонах, ЄС спрямовує на це понад третину витрат спільного бюджету. Традиційно основні фінансові «донори» у справі скорочення міжрегіональних диспропорцій на засадах взаємної солідарності і поглиблення інтеграції - Німеччина, Швеція, Фінляндія, Данія, Австрія, Нідерланди, Люксембург та Велика Британія. Головними ж «реципієнтами» - Португалія, Ірландія, Греція, Іспанія. З’явилася навіть абревіатура із перших літер назв цих країн - PIGS¹, що у перекладі з англійської позначає «свині», аби підкреслити їх негідну з економічної точки зору поведінку. За умов світової кризи Ірландія та Португалія одержали значне фінансове вливання, проте через деякий час заявили, що грошей не вистачає. Так само Греція, ситуація в якій загострилася у зв’язку з вимогами з боку Євросоюзу в обмін на кредити вдатися до політики економії. У відповідь на рішення влади щодо скорочень державних витрат в обмін на одержання міжнародних багато - мільярдних кредитів греки відповідали всезагальними страйками, масовими демонстраціями та погромами. Пов’язані Договором про Європейський Союз, що передбачає колективну відповідальність за економічну політику держав-членів, інші країни також розуміють, що банкрутство Греції може негативно вплинути на всю єврозону. Грецька криза потягнула за собою кризу валютного союзу, поставила під сумнів подальше існування євро. У відповідь у грудні 2011 р. було створено бюджетно-податковий союз, у якому 23 держави погодилися затвер­джувати свої бюджети, скоротити соціальні витрати, підвищити податки тощо. Знов постало питання про відповідальність кожного за долю всіх, про громадянську солідарність.

Проблеми європейської ідентичності та громадянської солідарності впродовж останніх років все більше виявляються стосовно масової імміграції до західноєвропейських країн. За даними ООН, на кінець 2015 р. в світі нараховувалося понад 232 млн. іммігрантів. Багато з них прагне потрапити до Європи, намагаючись врятуватися від війн на батьківщині і поліпшити своє матеріальне становище у гараздуючи країнах^{[54] [55]. Найбільшу частку серед переселенців складають мусульмани. Їх чисельність в Європі зросла від 29,6 млн. осіб у 1990 р. до 44,1 млн. у 2010 р. Наприкінці 2015 р. чисельність тих, хто сповідував іслам у Європі, сягнула 50 млн. Катастрофічне збільшення мігрантів припало саме на 2015 р., коли до країн ЄС прибуло 1,5 млн. біженців[56]. Головні країни-постачальники - до 90% іммігрантів - Сирія, Афганістан, Ірак із довготривалим збройним протистоянням різних політичних сил1. Економічна міграція здебільшого йде із африканських країн. Величезна кількість переселенців створила напружену обстановку в усіх країнах ЄС та на їх кордонах.}

Велика мусульманська спільнота утворилася в Європі після Другої світової війни і розпаду колоніальної системи. Континент потребував збільшення трудових ресурсів для відбудови^{[57] [58], і вони почали масово надходити із колишніх колоній. Але на відміну від першої генерації друге - третє покоління «нових європейців» надто відрізняється від своїх дідів та батьків. Забулися умови життя на історичній батьківщині, немає бажання працювати на непрестижних роботах, можна користуватися різно­манітними програмами соціальної допомоги[59]. Останні, щоправда, не дають змоги мати такі ж самі умови, як у корінного населення, до того ж останнім часом уряди стали на шлях фінансових скорочень. Все це - основа невдоволення, що підігрівається релігійною нетерпимістю. Посилюються протиріччя між консервативними цінностями ісламу і традиційно світським європейським лібералізмом. Зростає напруга між європейцями і мусульманами, посилюється радикальний ісламізм, який, зокрема час від часу виявляється масовими протестними виступами молоді, як це було у Франції у листопаді 2005 р. або у Великій Британії у серпні 2011 р.}

У тій же Британії та Іспанії мали місце гучні терористичні акти у громадському транспорті, що призвели до масових жертв мирного населення. У 13 листопада 2015 р. у Парижі та його передмісті в результаті вибухів і розстрілів, які вчинили ісламісти, загинули 132 особи і понад 350 одержали поранення. За підрахунками Європолу, у 2015 р. на території ЄС сталася рекордна кількість терористичних нападів: 211 - найбільше від 2006 р., коли було розпочато щорічний облік. Найбільше постраждали Британія - 103 напади, Франція - 72, Іспанія - 25. У 2016 - 2017 рр. терористичні акції з масовими жертвами почастішали. Як зазначив німецький політолог Александр Рар: «...нищиться комфорт, який визначав життя європейців впродовж багатьох десятиріч». На вулиці Європи мігранти привнесли таке явище, як «тахарруш» - публічні групові напади із сексуальним відтінком на жінок, що супроводжуються пограбуванням й іншими наругами. Світ був шокований повідомленням про масові випадки сексуальної агресії проти жінок в ніч на 1 січня 2016 р. у німецькому місті Кельн, а також в деяких інших європейських містах¹.

Компактні мусульманські общини не інтегруються у соціально- культурний простір країни проживання і не асимілюються, не сприймають європейські демократичні та правові норми, а живуть за законами шаріату, дотримуючись власної системи цінностей. Вже зараз мусульманські співтовариства у європейських країнах являють собою «державу у державі» із тенденцією до зростання політичної активності. Так, голландські мусульмани впевнені, що років через десять висока народжуваність в їхніх сім’ях (9 - 12 дітей) призведе до того, що частка прибульців перевищить частку корінного населення, тоді серед виборців переважатимуть послідовники пророка Мухаммада, а тоді їхні партії прийдуть до влади через вибори.

Економічна стагнація у Європі, скорочення соціальних програм, до яких вдаються уряди, продовження зростання чисельності іммігрантів сприяють радикалізації настроїв серед мусульман. Британський дослідницький центр Policy Exchange оприлюднив дані про те, що найбільш радикальними супротивниками християнської релігії є мусуль­манські іммігранти другого покоління у віці 16 - 24 років, які мешкають у Європі. Європа налякана зростанням агресивності мусульманської діаспори. Їй здається, що розгортається справжній конфлікт цивілізацій, причому не між країнами, а всередині окремих держав.

Політика мультикультуралізму^{[60] [61] виявилася провальною, як це визнали у своїх публічних виступах у 2010 - 2011 рр. лідери Німеччини, Великої Британії та Франції. Європа сама себе загнала у «клітку» політичної коректності, боючись сказати або зробити щось «недемокра­тичне» по відношенню до того чи іншого представника «полікультурного населення». Натомість з іншого боку посилюються ксенофобія, фанатизм, фундаменталізм, екстремізм і тероризм. В Європі міграція й іслам злилися в єдину проблему. Ісламістські угрупування прагнуть зруйнувати європейські порядки, посіяти хаос. Існує реальна небезпека появи у Західній Європі паралельного мусульманського суспільства, а деякі ісламістські діячі обіцяють прискорене творення «Єврабії». Перед європейцями ж постала проблема створення механізму забезпечення власної безпеки і одночасного збереження демократії.}

В європейських країнах посилюються націоналістичні настрої, що сприяють пожвавленню ультраправих сил, які грають на темах расизму та виключності власних культур. Активно діють правопопулістські партії, такі як «Національний фронт» у Франції, «Партія свободи» в Нідерландах, «Народна партія» в Данії та ін^[62]. Вони, зокрема, вважають, що різні види соціальної допомоги, яку надають переселенцям (часом її не одержують місцеві мешканці), підхльостує хвилю міграції. Активізація названих політичних сил у своєрідний спосіб підкреслює проблему захисту від радикального ісламу європейської ідентичності.

Формування європейської ідентичності є найважливішою умовою ефективного функціонування Європейського Союзу, що ґрунтується на солідарності, взаємодії, співпраці. Разом із тим, попри існування в об’єднаній Європі спільних цінностей та особливостей, жителі кожної країни або області пишаються власними традиціями, історією, культурою і схильні почувати себе більш менш близькими до інших в залежності від цих цінностей. Повсюдно у Європі спостерігається зростання етнічного націоналізму, що існував завжди, спираючись на поліетнічність і жорстко відстоюючи відмінність однієї етнічної спільноти від іншої. Часом це виходить на рівень сепаратистських рухів. Яскравим прикладом діяльності етнорадикальних політичних сил є Шотландська національна партія або північно-ірландська партія «Шинн Фейн». Сепаратистські настрої різної міри інтенсивності існують у 30 країнах Європи. Проблеми сепаратизму існують не тільки у Великій Британії, айв Іспанії (баски, каталонці, галісійці), Франції (корсиканці, бретонці, ельзасці), Італії (активісти Ліги Півночі), Бельгії (валлони і фламандці) та в інших європейських країнах. Звичайно, європейський сепаратизм народився не вчора. Однак нині він активно живиться привабливою для багатьох ідеєю про те, що окремі території на шкоду собі фінансують центральну владу і спроможні існувати у «незалежному режимі». Деякі міжнародні оглядачі говорять про можливість утворення ще 10 нових держав у Європі. З іншого боку, здатність протистояти розколу суспільства за етнічною ознакою визначає стабільність того чи іншого суспільства у майбутньому. Крім того слід враховувати, що протистояння за лінією «центр - регіони» має місце на тлі глобалізаційних змін, процесів євроінтеграції, зрушень у системі міжнародних відносин.

Із поглибленням європейської інтеграції активізується і зовнішньо­політична активність Європейського Союзу. Водночас спільна зовнішня політика стала для нього засобом зміцнення і розвитку його згуртованості та ідентичності. Будучи надто послабленою після Другої Світової війни, сучасна об’єднана Європа набуває все більшого і більшого значення на міжнародній арені. Однак вплив Європи поки ще не є адекватним її матеріальному, культурному та політичному потенціалу, хоча посилюється усвідомлення своєї «глобальної відповідальності». Євросоюз проводить свою зовнішню політику, по-перше, через співпрацю із Сполученими Штатами Америки, по-друге, через використання інструментів «м’якої сили» - коли і де для цього існують підходящі умови.

Що стосується першого, так стосунки з Америкою не можна назвати простими, радше - це співробітництво і суперництво. У повоєнний час послаблену Європу американці підтримали не тільки фінансово - економічно, але й у військово-політичному плані, закріпивши останнє створенням НАТО¹. Європейці не могли дозволити собі великі військові витрати через значні асигнування на соціальну сферу а також низькі темпи економічного зростання^{[63] [64]. Але із зникненням «комуністичної загрози» Вашингтон перестав відігравати у Європі роль стабілізуючого фактора, інколи це мало зворотний ефект, як це сталося із розколом Югославії. Європейці залишили манеру беззаперечно слідувати у фарватері американської зовнішньої політики. Це засвідчило ставлення окремих членів ЄС до деяких агресивних намірів останньої. Американській стратегії «жорсткої сили» була протиставлена концепція «м’якої сили». Якщо перша передбачає здатність забезпечити свої зовнішньополітичні інтереси за рахунок військової та економічної потужності країни, так друга - вміння держави приваблювати своєю культурою, своїми суспільно- політичними цінностями, передусім повагою до норм міжнародного права, до прав та свобод держав та їхніх громадян, вмінням домовлятися на засадах компромісу. Саме цим пояснюється більш привабливий, ніж в Америки, імідж Євросоюзу у сучасному світі. ЄС кілька разів висувався на Нобелівську премію миру, яку і одержав в жовтні 2012 р. «за історичну роль Євросоюзу в об’єднанні Європи, за миротворчу діяльність впродовж шести десятиріч, за зміцнення демократії на континенті і захист прав людини». Премію було вирішено пожертвувати дітям, які постраждали у військових конфліктах.}

Після розвалу СРСР чисельність збройних сил європейських країн скоротилися майже вдвічі. Фінансові кошти, що вивільнилися через припинення гонки озброєнь, були спрямовані на мирні цілі. Європейські політики зробили ставку на так звану «low politics», турботу про добробут своїх громадян, повністю ігноруючи “high politics». На безпеку в ЄС витрачалося приблизно півтора відсотки ВВП, що не задовольняло США, оскільки 75% бюджету НАТО поповнювалося саме за рахунок американських грошей. Відносини між країнами обох берегів Атлантики не можна назвати простими, це «союзництво - конкуренція». І в середині Європейського Союзу його членам непросто досягти одностайності. Яскравий приклад - їхня позиція щодо американського вторгнення в Ірак у 2003 р. Його різко засудили Франція та Німеччина. В той же час на боці США виступили Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Португалія та «нові члени» ЄС, такі як Болгарія, Угорщина, Польщі, Словаччина, Чехія, Латвія, Литва, Естонія, Румунія¹.

Однак Захід згуртувався у 2014 р. у зв’язку із агресією Росії проти України. Організація із безпеки та співробітництва в Європі офіційно звинуватила Росію в окупації України, прийнявши відповідну резолюцію на сесії 1 липня 2014 р. На саміті «Великої двадцятки» в австралійському Брісбені у листопаді 2014 р. президент США Барак Обама поставив в один ряд російську агресію проти України з лихоманкою Ебола. За його словами, Сполучені Штати Америки очолять боротьбу світового співтовариства з цими загрозами. Про те, що Росія підірвала порядок на Європейському континенті і загрожує його безпеці заявив Генеральний секретар НАТО Й.Столтенберг. Дії російського керівництва зруйнували всю систему міжнародних відносин, яка існувала до того. Кремль вдався до гібридної війни не тільки проти України, а проти усього Заходу, прагнучи зруйнувати його цінності. Захід, усвідомлюючи російську загрозу, також вдався до «асиметричних заходів»: проти РФ було розгорнуті широкомасштабні міжнародні санкції^{[65] [66].}

8 - 9 липня 2016 р. у Варшаві пройшов саміт країн-членів НАТО. Це була 27-а зустріч на вищому рівні, тобто на рівні глав держав і урядів. До 28 країн-членів на саміті приєдналася Україна. Головне питання: протидія агресивній політиці Росії. Якщо у 2014 р. НАТО була «майже вмираюча структура», її доцільність для Європи все менш очевидною, так після агресії РФ проти України відбулася стрімка актуалізація Альянсу. До членства подала заявку Фінляндія. Наступний член - Чорногорія. Молдова звернулася з проханням допомогти вивести російські війська з її території. На саміті прийняли рішення про збільшення військових витрат країн- членів до 2% ВВП. Якщо у 2015 р. їхня сума дорівнювала 253 млрд. доларів, а американці витрачали на ці потреби 618 млрд. доларів, так вперше за 10 років було вирішено збільшити військові асигнування на 100 млрд. доларів. У чотирьох країнах: Польщі, Литві, Латвії та Естонії - розміщення чотирьох натівських батальйонів у складі американських, німецьких, канадських і британських військових.

НАТО закликало Москву залишити Крим і Донбас. Відносини із Україною визначені як «розширене партнерство». Одним з ключових подій стала заява по результатах Комісії Україна - НАТО. Було узгоджено Комплексний пакет допомоги Україні з 40 напрямів. У вирішенні ключового питання - реформуванні української армії - фінансування п’яти трастових фондів, кошти з яких передбачені для командування, управління, зв’язок, логістику, стандартизацію, кіберзахист, медреабілі- зацію^[67]. Надалі відносини між Україною а НАТО одержали подальший розвиток.

Всесвітньо відомий діяч Джордж Сорос зазначив, що Європейський Союз перебуває у смертельній небезпеці, а Україна - найважливіший ресурс, що є у його розпорядженні для забезпечення власної безпеки: «Якщо Путін так легко здобуває над вами перемогу, це означає, що у вас щось не так. Ви більше не маєте монополії на владу, для цього вам потрібна глибока реорганізація. Будьте уважнішими до «нової України», вона допоможе повернути вам первісний дух, який був у вас при створенні союзу. Рятуючи Україну, ви тим самим рятуєте себе. Євросоюз обов’язково має допомогти Україні, оскільки її жителі вірять у майбутнє такого експерименту, як ЄС».

Якщо оцінювати сильні і слабкі сторони Європейського Союзу на початку нового тисячоліття, так насамперед слід сказати, що це є найбільш успішна регіональна організація на планеті. Не дивлячись на всі складності ЄС, принаймні його країни-старожили, можуть пишатися тим, що ця частина Європи перетворилася на один із найбільш благополучних просторів на Землі. Недарма деякі країни, серед них і наша, прагнуть приєднатися до цієї спільноти. З Європи надходять не тільки ресурси (якими ще треба розумно розпорядитися), але й ідеї і можливості.

Разом із тим існування Євросоюзу не позбавлене проблем. Насамперед, це проблеми демографії. «Тиха революція» давно вирує на його просторах. Крім того впродовж ХХ ст. частка європейців у населенні планети скоротилася з 25% до 12%. Бомбою уповільненою дії називають зниження у Європі народжуваності і прогресуюче старіння корінного населення в купі із зростаючою імміграцією з-за кордону, при чому народжуваність «нових» європейців в декілька разів перевищує місцеві показники. Зростання міграційних потоків є одним із проявів глобалізації. На ці та інші глобалізаційні виклики Євросоюз має давати адекватні відповіді. Стосовно його перспектив розвитку висловлюються як оптимістичні, так і песимістичні прогнози, особливо у зв’язку із хвилею міграції. У довготерміновій перспективі роль Європейського Союзу як самостійного центру сили на міжнародній арені залежатиме від відновлення його економічної могутності, «м’якої сили», привабливості європейської моделі в цілому. Разом із тим складається враження, що більшість європейців керуються словами Уїнстона Черчиля: «Я, звичайно, оптиміст, тому що який сенс бути кимось іншим?»

Література

Америка і Європа у сучасних міжнародних трансформаціях : монографія / С.О. Шергін, І.І. Погорська, Є.А. Макаренко, М.М. Рижков, Л.Д. Чекаленко. - К., 2014.

Біла С.О. Стратегічні пріоритети сталого економічного розвитку країн Європейського Союзу до 2020 року /С.О. Біла, Д.А. Сирохман // Стратегія розвитку України : економіка, соціологія, право.- 2015. - № 1.

Білошицький С. Міграційні процеси у провідних країнах ЄС: соціокультурні трансформації та політичні наслідки /С.Білошицький //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України - 2014. - Вип. 4-5. Валєєва Ю. Виклики європейській архітектурі безпеки: український контекст /Ю.Валєєва //Зовнішні справи. - 2014. - № 9.

Вархов Г.В. Структура, повноваження та особливості діяльності Європейського парламенту /Г.В.Вархов // Прикарпатський вісник НТШ. -2014. - № 3.

Вдовічен А.А. Диспропорційність розвитку регіонів: європейський досвід та його застосування в Україні /А.А. Вдовічен, А.В. Круглянко // Актуальні проблеми економіки. - 2015. - № 1.

Віднянський С. Угода про Асоціацію з Європейським Союзом як цивілізаційний вибір України /С. Віднянський, А. Мартинов // Україна дипломатична : науковий щорічник. - К., 2014. - Вип. 15.

Вітман К.М. Парадокси сепаратизму на європейському просторі /К.М.Вітман // Держава і право. - 2015. - Серія "Політичні науки". - Вип. 67.

Вонсович О.С. Роль Східного партнерства в процесі боротьби із сучасними викликами та загрозами європейській безпеці /О.С.Вонсович //Науковий вісник Дипломатичної академії України. - Серія "Політичні науки"- 2015. - Вип. 22, ч. 2.

Вонсович О. С. Сучасна роль геополітичного чинника в безпекових процесах в Європі /О.С.Вонсович //Гілея. - 2015. - Вип. 97.

Врадій О.Європейський Союз у процесі соціально-політичних трансформацій

/О.Врадій. //Дослідження світової політики. - 2009. - Вип. 49.

Горобець І. Європейський Союз і «велике переселення народів» /І.Горобець, А.Мартинов //Зовнішні справи. - 2015. - № 11.

Громадянське суспільство і соціальний капітал у нових країнах -членах Європейського Союзу / В.І. Бурдяк [та ін.]. - Чернівці, 2015.

Засанський В.В. Вплив НАТО на забезпечення економічної безпеки європейських держав /В.В. Засанський, В.І. Шаргут, Р.М. Брицький // Стратегія розвитку України : економіка, соціологія, прав. - 2015. - № 1.

Кавешников Н. Ю. Лиссабонский договор: как меняется Европейский союз /Н.Ю.Кавешников [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www.

perspektivy.info/print.php?ID=44723

Камінська Н.В. Європейська система місцевого і регіонального самоврядування та Україна : монографія / Н.В. Камінська.- К., 2014.

Копійка В. В. Європейський Союз. Історія і засади функціонування: навч. посібник /В.В.Копійка, Т.І.Шинкаренко / Л.В. Губерський (ред.). - К., 2009.

Лимар М.Ю. Теоретико-методологічні підходи до вивчення концепту Європи та євроінтеграційних процесів /МЮ.Лимар //Гілея. - 2015. - Вип. 100.

Мартинова Л.Б. Соціальна політика Європейського Союзу як провідний інструмент підвищення людського потенціалу /Л.Б.Мартинова //Вісник Хмельницького національного університету. - 2015. - Економічні науки. - № 4. - Т. 2.

Мільчарек Д. Європейський Союз та його місце в сучасному світі /Д.Мільчарек /Пер. з пол. - Л., 2008.

Нагорняк І. Дезінтеграційні та міграційні виклики для Європейської солідарності /І.Нагорняк // Зовнішні справи. - 2015. - № 7.

Непоп Л.В. Політика Європейського Союзу щодо розвитку громадянського суспільства /Л.В.Непоп //Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.- 2014. - № 2.

Пасісниченко А.В. Особливості концептуалізації європейської ідентичності в контексті взаємовідносин "старої" та "нової" Європи /А.В. Пасісниченко //Український соціум. - 2014. - № 2.

Писаренко Т.В. Механізми розвитку інформаційного суспільства: європейський досвід / Т.В. Писаренко, Т.К. Кваша //Проблеми науки. - 2015. - № 1.

Пікула М.М. Параметри вимірювання європейської політичної свідомості /М.М.Пікула // Грані. - 2015. - № 10.

Рева Т.С. Політичний екстремізм у державах Західної Європи (на прикладі Іспанії, Італії та Німеччини) /Т.С.Рева // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2012. - Серія «Філософія. Політологія» - Вип. 110.

Рябінін Є. Міграційна криза в контексті зіткнення цивілізацій /Є.Рябінін //Зовнішні справи. - 2016. - № 5.

Рябінін Є. Брексітизація Європейського Союзу //Є.Рябінін //Зовнішні справи. - 2016. - № 11. Сиченко О.О. Державна соціальна політика Європейського Союзу /О.О.Сиченко //Економіка та держава.- 2014. - № 1.

Смородинський В. Проблема впровадження люстраційних процедур очищення державної влади: європейський і вітчизняний досвід /В.Смородинський //Право України. - 2015. - № 5.

Сучасні європейські культурно-історичні цінності в контексті викликів глобалізації : монографія / [Кудряченко А.І. та ін.] ; наук. ред.: А.І. Кудряченко, Т.О. Метельова. - К., 2014.

Толстов С. Середземноморський штурм: міграційна криза в Європейському Союзі / С. Толстов, М. Оврамець //Зовнішні справи. - 2015. - № 9.

Швечикова Я.П. Інтеграція як один з основних методів структуризації регіонального безпекового простору навколо Європейського Союзу /Я.П.Швечикова //Науковий вісник Дипломатичної академії України. - Серія "Політичні науки" - 2015. - Вип. 22, ч. 2: Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід.

Шнирков О.І. Конкурентна політика Європейського Союзу = Competition policy of the EU : навч. посібник / О.І. Шнирков. - К., 2015.

Шульга М.А. Демократична ідентичність Європейського Союзу: концептуальний вимір /М.А.Шульга //Гілея. - 2014. - Вип. 80.

Яковюк І.В. Економічна функція держави і роль Європейського Союзу в її реалізації /І.В.Яковюк // Право та інновації. - 2014. - № 4.

Averre D. The Ukraine Conflict: Russia's Challenge to European Security Governance /D. Averre //Europe-Asia Studies, 2016. - Vol.68. - Issue 4.

Baldi G. Migrants into Members: Social Rights, Civic Requirements, and Citizenship in Western Europe /G. Baldi, S. W. Goodman //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 6.

Beauregard K. Gender, political participation and electoral systems: A cross-national analysis /K. Beauregard //Europian Journal of Political Research. - 2014. - Vol. 53. - Issue 3.

Borang F. Large-scale solidarity? Effects of welfare state institutions on the admission of forced migrants / F. Borang //Europian Journal of Political Research. - 2015. - Vol. 54. - Issue 2.

Hernandez E. The electoral consequences of the financial and economic crisis in Europe / E. Hernandez, H. Kreiesi //Europian Journal of Political Research. - 2016. - Vol. 55. - Issue 2.

Immler N. L. (Re)Programming Europe: European Capitals of Culture: rethinking the role of culture / N. L. Immler, H. Sakkers //Journal of European Studies. - 2014. - March.

Keating M. Regions with regionalism? The rescaling of interest groups in six European states / M. Keating, A. Wilson //Europian Journal of Political Research. - 2014. - Vol. 53. - Issue 4. Kolln A.-K.The effects of membership decline on party organisations in Europe /A.-K. Kolln //Europian Journal of Political Research. - 2015. - Vol. 54. - Issue 4.

Muller J.-W. Defending Democracy Within the EU / J.-W. Muller //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 2.

Muslims in Europe. Areport on 11 EU Cities //Open Society Institute, New York, At Home in Europe Project. - London, Budapest. 2010. [Electronic resource] - Mode of access: www.opensocietyfoundations.org/sites/default/files/a-muslims-europe-20110214_0.pdf Palmer J. The Rise of Far Right Parties Across Europe is a Chilling Echo of the 1930s /J.Palmer //The Guardian. - 2013. - 15 November.

Peters Y. Differential Responsiveness in Europe: The Effects of Preference Difference and Electoral Participation /Y. Peters, S. J. Ensink //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 3.

Pop V. Europians Say They Are Tolerant, But Oppose Immigration /V.Pop

//EUobserver.com. - 2011. - 14 March.

Prosser C. Dimensionality, ideology and party positions towards European integration / C. Prosser //West Europian Politics. - 2016. - Vol. 39. - Issue 4.

Rak J. The European Union as a diplomatic actor / J. Rak //West Europian Politics. - 2016. - Vol. 39. - Issue 4.

Rueda D. The Externalities of Inequality: Fear of Crime and Preferences for Redistribution in Western Europe /D. Rueda, D. Stegmueller //American Journal of Political Science. - 2016. - Vol. 60. - Issue 2.

Sobolewska M. Europe's Contending Identities: Supranationalism, Ethnoregionalism, Religion, and New Nationalism /M. Sobolewska //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 6.

Torun Z. European National Identities. Elements, Transitions, Conflicts // Europe-Asia Studies. - 2015. - Volume 67. - Issue 9.

Wellings B. Integrating Indifference: A Comparative, Qualitative and Quantitative Approach to the Legitimacy of European Integration / B. Wellings //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 6.

Widfeldt A. Populist Parties in Europe: Agents of Discontent? /A. Widfeldt //West Europian Politics. - 2016. - Vol. 39. - Issue 4.

Wolkenstein F. Changing Societies, Changing Party Systems /F. Wolkenstein //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 3.

Howell P. Coordination in a Crisis: Domestic Constraints and EU Efforts to Address the 2008 Financial Crisis /P.Howell //Foreign Policy Analysis. - 2015. - Vol. 11. - Issue 2.