Вступ

Подібно до нашої епохи, яка є віднині епохою не анатомії, а атому, політична історія - не «становий хребет», а радше «ядро» історії.

Жак ле Гофф

У сучасну епоху все виразніше виглядає зростання взаємозалежності і взаємовпливу подій у різних регіонах, країнах, а також дій певних груп населення і окремих індивідів.

Політична історія є історичною дисципліною, що вивчає минуле тих чи інших країн у політичному аспекті. Граматика політичної історії - це необхідна хронологія політичних подій, біографії і характеристики політичних діячів. Але важливо не тільки викласти факти, а зрозуміти їх суть, піднятися від рівня подій та характеристик видатних політиків на рівень норм, інститутів та процесів. Поєднання фактичного та концептуального матеріалу дає змогу здійснити загальний аналіз політичного розвитку і стану політичних систем держав та суспільно - політичних процесів, що в них відбуваються.

Предметом політичної історії є закономірності політичного і соціально-економічного розвитку суспільства, що мають конкретний прояв в подіях та фактах. Політична історія вивчає розвиток політичних систем та державних структур, суспільно-політичні процеси і рухи, діяльність різних політичних сил та партій, виявляє головні тенденції політичного розвитку тієї чи іншої країни, регіону, світу. Специфіка політичної історії полягає у тому, що факти не завжди прямолінійно відбивають закономірності, які, крім політичної історії, вивчаються суміжними соціогуманітарними дисциплінами, такими як філософія, політологія, соціологія, політична економія, політична психологія. Аби розібратися в особливостях політичних процесів певних країн необхідно звертатися до аналізу їх законодавства, конституцій, адміністрування, економічних та соціальних явищ, а також настроїв, відносин, інтересів, вимог.

Який час взяти за точку відліку сучасної політичної історії? Часто за неї береться закінчення Другої світової війни. Однак, той світовий

порядок, який склався у середині 1940-х рр., у 1980-х рр. почав руйнуватися, а 1989 рік змінив все. Він став початком кінця комунізму у Європі, Радянському Союзі. Закінчилася доба «холодної війни», біполярного світу. Утворилося чимало нових незалежних держав, інші зазнали суттєвих змін, що мало наслідком значний міжнародний резонанс, як це сталося із об’єднанням Німеччини. На світ з’явилося безпрецедентне об’єднання країн у вигляді Європейського Союзу. Понад два десятиріччя на міжнародній арені домінували Сполучені Штати Америки, будучи провідною рушійною силою здійснення глобалізації. Однак поступово йшло посилення країн Азії, де на початку ХХІ ст. мешкало понад 60% населення планети. Особливі успіхи демонструють насамперед Китай та Індія. На Азіатському фінансовому форумі у Гонконгу, що проходив 18 - 19 січня 2016 р., було заявлено, що Схід формує нову парадигму

зростання. Утворилася група потенціальних супердержав БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південно-Африканська Республіка), які у своїх претензіях на вагоміший вплив на стан справ в світі спираються на прискорений економічний розвиток. Однак спад у бразильській та російській економіці, що став особливо помітним у 2015 р., криза у ПАР не дозволяють нині говорити про цю групу країн як про головного драйвера зростання на ринках, що розвиваються. Натомість більш привабливим для міжнародних інвесторів став ТІКК - союз Тайваню, Індії, Китаю та Південної Кореї. В цілому, реорієнталізація, інакше кажучи, піднесення Сходу - одна із провідних тенденцій розвитку сучасного світу.

Глобалізація являє собою багатоаспектний суспільний процес із такими характеристиками: ширша і глибша взаємозалежність великої кількості спільнот; перевага транснаціональних корпорацій та інститутів; більший вплив подій з відстані на життя індивідів та держав і розширення сучасної технології економічного і політичного життя майже у всьому світі. Глобалізація встановлює універсальні зв’язки, обіймаючи всі основні аспекти суспільного життя.

Після закінчення «холодної війни» почався процес переходу до поліцентричності, у якому виявляються нові характеристики геополі- тичного простору глобального світу: підвищення динаміки світових політичних процесів; реконфігурація, фрагментація, ієрархічність, зміни архітектури глобального світу; формування нових геополітичних вісей; блоковість, дисперсність і загострення суперництва центрів сили, що формуються. Ускладнення глобалізаційних політичних процесів має наслідком зростання нестабільності світу. Все більшої ролі набувають суб’єктивні фактори: особистісні вподобання політичних лідерів, міра їхньої ангажованості, пасіонарності у виконанні політичних намірів, характер і методи їхнього політичного керівництва. Підвищується кон­фліктність. Конфліктами, крім традиційно проблемних територій Африки, охоплено чимало регіонів: Україна, Сирія, Ірак, Лівія, Ізраїль і Палестина та ін.

Зростає конфлікт між глобалізацією і національними інтересами держави. Разом із тим однією із найважливіших проблем сучасності є проблема збереження ідентичності. Тому від початку 1990-х рр. у науко­вий обіг увійшов термін «глокалізація» - для позначення органічного поєднання процесів глобалізації та локалізації. Вихідним пунктом даної теорії є той факт, що глобальні тенденції в сфері культури видозмінюються під впливом локального контексту, інакше кажучи, локалізуються. Паралельно з цим локальні культурні цінності і сенси також переосмис­люються в масштабі глобального світу.

Історичний досвід свідчить, що успіх модернізації тієї чи іншої країни залежить від певних передумов, до яких відносяться: усвідомлення хоча б частиною еліти суспільства необхідності змін; наявність політичної волі, яку виявляє лідер або група еліти (або контреліти); вироблення ними проекту перетворень, що є адекватним можливостям та становищу в державі; ефективність інструменту проведення реформ, тобто дієздатного, не просякнутого корупцією апарату управління; підтримка перетворень хоча б активною меншістю суспільства; слабкість опору змінам з боку консервативних сил; сприятливі зовнішні умови. Як показує сучасна політична історія світу, ці умови виявилися більш досяжними у демократичних суспільствах. Саме тому модернізація у країнах демократії відбувається постійно, поступово, не викликаючи потужних соціальних вибухів (модернізація, навіть успішна, створює вузли соціальної напруги, такі вузли є повсюдно). Політична історія також засвідчує, що більшість успішних модернізацій починалася за авторитарних режимів, а завер - шувалася вже за умов демократії. Причина полягає не тільки у тому, що в процесі перетворень складався середній клас, який поділяв демократичні ідеї. Західні політологи вважають, що успішна модернізація потребує активної участі структур громадянського суспільства, що само­регулюється, а це неможливо без демократії.

Успіхи Китайської Народної Республіки поки що виглядають аргументом на користь ефективності моделі авторитарної модернізації, однак слід враховувати, що перетворення в цій країні не завершені, вони стикаються з багатьма складностями та проблемами. Разом із тим ефективність китайської моделі «освіченого авторитаризму», продемон­стрована за умов світової фінансово-економічної кризи, яка вибухнула у 2008 р., ставить під сумнів безальтернативність західної демократичної моделі. Ймовірно, не існує універсальної, притаманної всім суспільствам закономірності вибору оптимальної для модернізації політичної системи.

Як показує історія, для перехідних епох характерне переважання авторитаризму. У сучасному світі як раз домінує «перехідний» тип розвитку. Деякі країни здійснюють індустріальну модернізацію, інші намагаються поєднати її із постіндустріальною. Враховуючи це, можна припустити, що у найближчі десятиріччя глобального торжества демо­кратії не буде, світ «зависне» між авторитаризмом та демократією. І тому існує чимало причин. У передумовах демократизації важливе значення має економічна ситуація в країні. Було проведене дослідження, яке виявило, що там, де душовий рівень валового внутрішнього продукту вищій за 6 тис. доларів на рік, легше встановлювати демократичні режими. Там, де рівень прибутків на душу населення менше півтори тисячі доларів, демократія, як правило, не виживає. Тим, хто живе у крайній злиденності, не до демократії. В їхньому розумінні свобода зводиться лише до збереження елементарного права на життя.

Передумови переходу до демократії визрівають в міру того, як у процесі модернізації формується масовий середній клас, який набуває певного ступеня економічної свободи і прагне вийти з-під опіки автори­тарних режимів. В цілому, розвиток демократії передбачає скорочення величезного розриву у прибутках різних верств населення та політичну стабілізацію. Хоча, як показує досвід, існують як стабільні демократичні, так і стабільні авторитарні режими. Глобалізація у тому чи іншому вигляді сприяє зростанню чисельності середнього класу за межами розвиненого світу, але разом із тим вона підриває економічні і політичні основи існування середнього класу у деяких суспільствах, зокрема у тих, що виникли у Європі після Другої світової війни.

Факт залишається фактом: в еру глобалізації, яка здійснюється на засадах західних цінностей, демократія стала переважаючою концепцією суспільного і державного устрою в світі, бо вона надає більше можли­востей для розвитку. Від останньої чверті минулого століття і дотепер демократія переживає всесвітньо-історичний розквіт: спочатку країни Іберійського півострову (Іспанія і Португалія), потім держави Східної Європи і колишні радянські республіки, Південна Африка, Південна Корея, деякі країни Південно-Східної Азії і Латинської Америки, принайм­ні формально перейшли до більш-менш конкурентних і чесних виборів, увімкнули механізми реального і ефективного поділу влад, створили умови для вільної діяльності партій різного ідейно-політичного спрямування. І держав, які нині мають подібні демократичні режими та інструменти, більше, ніж будь-коли раніше. Так, за підрахунками професора Стенд- фордського університету Ларрі Даймонда, у 1974 р. в світі нараховувалося лише 35 виборних демократій, що складало близько 25% загальної кількості країн - членів ООН, а у 2013 р. ці показники зросли до 120 держав, тобто понад 60% (000 нараховує 193 членів). Хоча інколи за назвою «демократичні» приховуються режими, які лише умовно можна так назвати. Тому сучасні демократичні суспільства політологи поділяють на «вільні країни», тобто такі, що втілили принципи ліберальної демократії^[I], мають стабільні і розвинені демократичні інститути, і країни з так званою «електоральною демократією», тобто такі, де головним показником демократії є участь громадян у виборах. В деяких випадках має місце зворотний хід: від демократії до авторитаризму, як це яскраво демонструють приклади Росії чи Білорусі.

Історичний досвід показує: вільні вибори і сильна політична конкуренція сприяють розвиткові економіки країни. Хоча, як правило, вважається, що за демократичного режиму темпи зростання є вищими, деякі країни переживали безпрецедентне економічне піднесення і за авторитарного режиму. Разом із тим приклад КНР виразно показує, що у деяких випадках зростання продуктивності праці і навіть ринкові реформи, спрямовані на оздоровлення ринку, не обов’язково ведуть до демократичних змін. Також важливо підкреслити, що успіх демократичних перетворень залежить від того, чи зможе новий демократичний режим збільшити обсяги виробництва. Це говорить про те, що легітимація і успіх демократизації залежать в першу чергу від економічного зростання і, звичайно, від більш високого рівня добробуту населення.

Історія сучасного світу із усією наочністю демонструє діалектичний зв’язок політики і економіки. Тому важливо окреслити основні тенденції розвитку світової економіки від кінця 1980-х років і дотепер. Їх влучну характеристику дав доктор економічних наук, директор Центру досліджень постіндустріального суспільства Владіслав Іноземцев.

0сновними трендами першого періоду, що тривав впродовж 1990-х і першої половини 2000-х років, стали індустріалізація країн, що розвивалися, і підготовка грунту для цінової революції на сировинних ринках. Стрімкий розвиток обробних виробництв в Азії знизив ціни на більшість споживчих і високотехнологічних товарів і тим самим розширив попит. Той, в свою чергу, вимагав зовсім інших обсягів виробництва, що спровокувало підвищення цін майже на всі види сировини. Азіатська криза 1997-1998 рр. не надто довго гальмувала індустріальний ренесанс. Можливості Китаю почали здаватися безмежними, популярною стала ідея потенційних супердержав групи БРІКС. На хвилі зростання цін на ресурси піднеслися країни, які за іншої ситуації не мали жодного шансу на успішний розвиток (наприклад, Росія чи Венесуела).

Другий етап настав у середині 2000-х років, коли на ринки повер­нулася відносна стабілізація. Ціни на нафту в цілому вирівнялися (навіть беручи до уваги падіння у 2009 р., у 2007 - 2014 рр. вони залишалися на середньому рівні 92,7$ за барель, що перевищувало середні рівні 1990-х років у 3,4 рази у співставних цінах). Західні економіки адаптувалися до високих цін на сировину, а світова фінансова криза 2008 - 2009 рр. була обмежена за рахунок вкрай низьких процентних ставок - приманки для країн, що розвивалися. Вони почали активно позичати на світових ринках. В результаті Захід спромігся пережити відносно важкий час менш болісно, ніж це можна було очікувати. Високі котирування на ринках сировини призвели до небаченої хвилі ресурсозбереження, різкого зростання виробництва енергії із відновлюваних джерел і революції у нафто- і газовидобуванні. Все це створило основу для зростання промислового виробництва у США та Європі, в той час як периферійні споживчі ринки виявилися насиченими. Логічним наслідком стало уповільнення китайської економіки, що виступило першим тригером зниження цін на сировину. Ресурсовидобувні країні, які жили останніми роками надто понад кошт, продовжили постачати свої товари на світовий ринок у тих самих обсягах, спровокувавши нову хвилю падіння цін.¹

Від середини 2000-х років почався третій етап, що, за думкою науковця, має всі шанси повторити ситуацію середини 1980-х років. Федеральна резервна система продовжить підвищувати процентні ставки. Це призведе до відпливу коштів із ринків, що розвивається, і втраті резервів їх центральними банками (Китай повідомив про їх скорочення на 512 млрд. доларів за результатами 2015 р.). Повернення інвестицій

підтримає американську та європейську економіки^{[II] [III], а також долар. Загостриться конкуренція між експортерами нафти, що також зменшить ціни на неї. Падіння попиту на споживчі товари у більшості регіонів світу стає очевидним. Суттєвий спад в економіці - в країнах, залежних від продажу і купівлі сировини. Відносно благополучно із ситуації вийдуть лише ті країни, які хоч і мають сировинну, проте відносно диверсифі- ковану економіку (Норвегія, Канада, Австралія, Об’єднані Арабські Емірати).}

Таким чином, світ вступає у чергову фазу ренесансу Заходу, подібну до тої, що змінила масштабні кризи 1973 - 1981 рр. Нині піднесення США та Європи базується на черговій інноваційній хвилі, що фокусується на технологіях відновлюваної енергії та ресурсозбереження, біотехнологіях і медицині, а також наближення до створення штучного інтелекту. Каталізатором інноваційного розвитку і усієї модернізації є пріоритетне зростання сфери економіки знань. Разом із тим одержить розвиток реіндустріалізація, тобто переведення більшості галузей індустрії на принципову нову, вищу технологічну базу.

В світі на повну триває Третя промислова революція.^[IV] Ми живемо в так звану інформаційну епоху. Якщо вести мову про політичну сферу, так можна констатувати, що нові технології суттєво змінили і змінюватимуть способи впливу на громадську думку (особливо у технологічно розвинених країнах), все активніше проникаючи до основних сфер життя суспільства, трансформуючи способи комунікації як всередині його, так і між суспільством і владою. Змінюватимуться моделі поведінки як комунікато- рів, так і цільових аудиторій комунікації. Важливим аспектом інформаційно-комунікаційної революції є зміни у громадській свідомості, що мають далекосяжні наслідки. Не дарма, з’явилося таке поняття як «революція Твіттера», коли люди організуються через Мережу. Існують приклади створення справжніх інтернет-партій, як наприклад, у Канаді (The Online Party of Canada). Розширилися можливості транснаціональних громадських рухів, таких як антиглобалістський. За допомогою новітніх інформаційних технологій ведуться політичні кампанії - від передвиборчої агітації до інформаційних війн а також кібератак у війнах гібридних. Оскільки комунікація є життєво важливою складовою людського існування, будь-які зміни у способах комунікації мають серйозні наслідки для розподілу влади всередині суспільства, для змін індивідуальної і масової свідомості, а також для перегляду суспільних цінностей. Деякі аналітики, такі як Джон Несбіт і Патріція Ебурден, вважають, що сучасні інформаційно-комунікаційні технології суттєво підтримують і розвивають демократичні процеси навіть при авторитарних системах, що «за умов, коли комп’ютер розширив могутність особистості, громадяни можуть більш ефективно стежити за діями своїх урядів, ніж уряди можуть стежити за діями громадян». Хоча в деяких країнах, зокрема, в Російській Федерації, влада намагається досягти саме останнього, про що свідчить прийняття «антитерористичного пакету законів» депутата Державної Думи Ірини Ярової у липні 2016 р.

Відомий італійський філософ Умберто Еко, аналізуючи зміни у світі, що відбуваються під впливом інформаційно-комунікаційної революції, дійшов висновку, що суспільство все більше поділяється на дві основні групи: тих, хто дивиться тільки телебачення, тобто одержує готові образи і готове судження про світ, споживає готовий інформаційний продукт без критичного осмислення одержуваної інформації, і тих, хто буде здатен відбирати і обробляти інформацію через комп’ютер. Він вказував, що починається розділення культур, подібне до того, що існувало за часів Середньовіччя: між тими, хто був здатен читати рукописи і критично осмислювати релігійні, філософські, наукові питання, і тими, хто виховувався виключно за допомогою образів у соборі - відібраних і схвалених їхніми творцями. Те, що відбувається у путінській Росії - виховання телевізійними, схваленими владою, образами, дуже нагадує середньовічну темряву. З якої масово тікають ті, хто не згоден жити за таких умов. Переважно це - інтелектуальна еліта, тобто творці інновацій.

Г оловний виклик часу і перед Росією, і перед іншими країнами - це виклик складності сучасного світу. У ХХІ ст. велич держави визначається не кількістю ядерних боєголовок, а рівнем життя і, найголовніше, спроможністю до інновацій. У сучасному світі світі виграють ті, хто виробляє новітні технології, і хто їх експортує. В цілому, сучасна економіка базується на знаннях та результатах інновацій. Вона потребує вільних, освічених та незалежно мислячих особистостей. При цьому створюється більше можливостей для відбору найбільш здібних та чесних лідерів, вироблення ефективної політики на основі врахування аргументів «за» і «проти», розкриття творчого потенціалу суспільства. За умов менеджеріальної революції, яка розпочалася у минулому столітті, особливого значення набуває меритократія^[V]. Це - концепція/система соціальних відносин/принцип управління: влада має здійснюватися людьми, які відрізняються своїми здібностями, досягненнями, професій­ною компетентністю, а не соціальним походженням або приписуваним статусом. Засновником теорії меритократії є англійський соціолог Майкл

Янг¹ («Піднесення меритократії. 1870 - 2033», надруковано у 1958 р.). Він вважав, що соціальний прогрес залежить від міри поєднання влади й інтелекту, що від використання людського потенціалу, талантів залежить успіх розвитку усього суспільства. Тому призначення меритократії - в інтелектуалізації суспільного життя, розкритті природних дарувань особи.

Для багатьох найважливішим завоюванням демократії є визнання в якості вищої цінності прав людини і громадянина. Прийняття того, що всі люди, незалежно від раси, національності, мови, віросповідання, статі, ідейно-політичних переконань рівні перед законом і мають однакові права, які можуть бути обмежені тільки за рішенням суду. Серед цих прав найважливішими вважаються право на життя, на особисту безпеку, недоторканність житла і майна, на волю. Право на волю має на увазі не тільки особисту, але і громадянську свободу, а саме: від насильства і сваволі, від втручання влади в особисте життя, свободу розпоряджатися своїми здібностями і майном, вибирати місце помешкання, роботу, висловлювати будь-які переконання (свобода совісті і свобода слова), брати участь у політичному житті, користуватися вільним доступом до засобів масової інформації і т. ін.^{[6] [7]}

Разом із тим, демократія не вирішує всіх існуючих проблем і протиріч: нерівності, корупції^[8], неефективності, несправедливості і

некомпетентного прийняття рішень. Міжнародна практика демонструє, що головна слабкість багатьох режимів, які декларують свою відданість ідеалам демократії, - неспроможність дати громадянам найнеобхідніше: підвищення добробуту на основі економічного зростання; особисту безпеку; сучасні якісні державні послуги в області освіти, охорони здоров’я та інфраструктури. Головне питання - питання про

співвідношення свободи і рівності не вирішене цілком і остаточно. Однак вона забезпечує інституціональні умови, що дозволяють гарантувати і захистити права людини. Вона виступає засобом проти тиранії і створює можливості шукати шляхи розв’язання інших соціальних проблем.

Однак модель демократії, де у повному обсязі втілилися всі її основні атрибути, навряд чи існує в якійсь країні. Специфічні місцеві умови, історичні традиції, рівень економічного розвитку, культури населення та інші фактори не можуть не відбиватися на конкретних формах суспільного ладу, повноті впровадження в життя демократичних начал. На практиці мають місце більші чи менші обмеження у їх застосуванні. Усі ці особливості зумовлюють багатоманітність моделей демократії. Часто демократичні декорації є маскуванням автократичного правління. Лідер тієї чи іншої країни формально надає громадянам сукупність політичних свобод, аби заробити собі певний політичний капітал і демократичний імідж. В країні діє парламент, проводяться регулярні вибори, існує багатопартійна система, діють незалежні громадські організації, видаються декілька незалежних газет. Проте всі вони не мають реального впливу, а режим продовжує міцно тримати владу у своїх руках. Інколи такий лад називають «фасадною демократією».

Сучасна політична історія засвідчила, що демократизація у бідних країнах має ефект, протилежний тому, що спостерігається у багатих: якщо у державах хоча б із середнім рівнем економічного розвитку вона знижує ризик політичного насильства, так у слабко розвинених країнах вона робить суспільства більш вибухонебезпечними. Якщо у розвинених країнах вона сприяє політичній стабільності, так у тих, що розвиваються, посилює наявні передумови нестабільності. Демократія, хоча вона, ймовірно, є найсправедливішою формою правління, пов’язана із багатьма вадами через розв’язування пристрастей, емоцій, ворожості та конфліктів,

які раніше утримувалися в узді авторитарною владою. Парадоксальний факт: водночас із збільшенням числа країн, що стали на шлях

демократичного розвитку, зросла також кількість етнічних, територіальних та інших конфліктів, громадянських та міждержавних війн.

Наприкінці 1990 -х рр. чимало політологів та політиків країн Європи та Америки констатували кризу західної демократії. З одного боку, в конституціях все більшої кількості країн закладаються демократичні принципи, а з іншого, в державах, які давно практикують демократії, зміст цього поняття, а саме - народовладдя, тобто влада народу і для народу, вихолощується. Вибори, як головна ознака наявності демократії, втрачають сенс, оскільки за допомогою великих грошей і можливостей засобів масової інформації, майстерності політтехнологів, адміністратив­ного ресурсу влади та інших засобів обробки громадської думки вдається маніпулювати поведінкою виборців. Все більше виборців відчувають своє безсилля впливати на політику і формування влади. Стикаючись із аморальністю та безпринципністю багатьох політичних діячів, люди дистанціюються від політики, вважають її брудною справою. При тому, що самі вибори частіше скидаються на театралізоване шоу, ніж на політичний акт, все більше людей просто не беруть в них участь.

На тлі зростання байдужості людей посилюється персоналізація політики, коли через всі канали масової інформації лунають заклики голосувати за телегенічних кандидатів, не вдаючись у подробиці їх політичних платформ та програм. До цього додається тенденція зниження реального значення партій у політичному житті тієї чи іншої країни. Минув час партій, які нараховували мільйони членів (виключенням може бути Комуністична партія Китаю). Їх склад меншає у кількості та старішає за віком. В багатьох партіях точиться внутрішня боротьба, що часто призводить до розколів. Навіть за умов багаторічного перебування при владі посилюється внутрішня фракційна боротьба. Політичні партії втрачають активність, часто перетворюються у групу «кар’єрних» політиків, головною турботою яких стає одержання більшої кількості парламентських місць. Відповідно, довіра до них падає, бо виборці розчаровуються у «виразниках» їхніх інтересів. На тлі стагнації традиційних партій зростає зацікавленість виборців в зміні політичних еліт. З’являються нові соціальні рухи, пов’язані із проблемами культури, екології, гендерними, правами людини тощо. Нестійкі електоральні вподобання, плюс слабкий зв’язок партій із суспільством дають підстави появі незалежних кандидатів, схильних до популізму^[9]. Орієнтації виборців також шкодить невизначеність ідеологічних засад, які виявляють тенденцію до модифікацій.

У цілому, існує кілька основних цінностей, що визнаються такими більшістю людей у демократичному суспільстві: воля, рівність¹, порядок. Розходження між провідними політичними ідеологіями полягає в ранжируванні цих цінностей. Консерватизм на перше місце ставить порядок, стабільність, збереження сформованого типу соціальних відно­син. Порядку надається більше значення, ніж свободі і рівності, що (особливо вимога соціальної рівності) розглядаються як загроза порядку. Лібералізм на перше місце виводить індивідуальну свободу. Для нього вона важливіша, ніж порядок, що розглядається як надмірне втручання держави в приватне життя. Разом із тим, визнаючи соціальну нерівність, ліберали виступають проти його крайнощів, у тому числі проти расової чи національної нерівності. Соціалізм виходить з рівнозначності цінностей свободи, справедливості (рівності) і солідарності. У цьому демократичний соціалізм (в особі сучасної західної соціал-демократії) вбачає свою відмінність як від лібералізму з його акцентом на волю на шкоду справедливості і солідарності, так і від комунізму з його акцентом на рівність за рахунок свободи^{[10] [11].}

При таких розходженнях можливі і точки дотику між різними ідеологіями, запозичення тих чи інших елементів одне в одного. Зокрема, останніми десятиріччями повністю відбулася інверсія або перестановка історичних значень консерватизму і лібералізму. Багато принципових положень класичного лібералізму, а саме: вимога свободи ринку і обмеження державного втручання, - сьогодні розглядаються як консерва­тивні, точніше, неоконсервативні. З’явився термін «неолібералізм», який так само рушійною силою розвитку вважає конкуренцію за ринкових умов із мінімальним втручанням держави, але відрізняється від неоконсерва­тизму у підходах до таких цінностей, як релігія та родина. Не пішли у минуле соціалістичні ідеї, однак спостерігається тенденція до зсуву більшості партій в бік центру^[12], що ускладнює політичну орієнтацію пересічних громадян.

У масовій свідомості основні цінності співіснують, доповнюючи одна одну. Люди цінують і свободу, і порядок, однак дехто більше цінує перше, а дехто - друге. А треті віддають перевагу рівності. Відображенням цього в політичній практиці є конкуренція партій, що борються за вплив, за голоси виборців, за доступ до влади, орієнтуючись на ті чи інші соціальні групи і властиві їм соціально-психологічні установки. Однак партії запозичають ті чи інші ідеологічні елементи друг у друга, вступають у коаліції і блоки, їхні позиції можуть у чомусь зближатися. Останнім часом у деяких країнах, зокрема, в Україні, при величезній кількості партій, інколи неможливо зрозуміти відмінності в їхніх програмах. Перше пояснення полягає в тому, що сучасні партії далеко не завжди від­дзеркалюють інтереси визначених соціальних груп, а частіше створюються під того чи іншого лідера. Друге - бажання привабити на свій бік якомога більше виборців, висуваючи головне гасло «За народ!». Третє - вплив неодномірності, неоднозначності сучасної масової свідомості. Четверте - «занепад великих ідеологій» на грані тисячоріч зумовлений владою постмодерна з його запереченням будь-якої влади ідей та авторитетів, орієнтацією на деконструкцію. П’яте - перехід на етап інформаційного суспільства, у якому домінують інші інтереси нового історичного типу особистості. Залежність людини від однієї якої-небудь ідеї або системи ідей, особливо перетворених у догму, суперечить суті постійно мінливих умов соціального середовища і місця в ній індивіда. У молодих виборців, які виросли на соцмережах, відсутня ідентифікація із спільнотами на кшталт класу, натомість - віртуальна ідентичність, а перевага віддається не партіям, а рухам.

Разом із тим справедлива критика політичних партій не має приводити до висновку про їх відмирання і непотрібність. Навіть ті політики, які приходять до влади на хвилі популізму, не придумали інших механізмів крім створення і зміцнення пропрезидентських партій (щоправда, є виключення: наприклад, президент Білорусі Олександр Лука­шенко не створював такої партії). Американські політологи С.Мейнворинг і Т.Скаллі вважають, що консолідація демократії неможлива без інституціоналізованої партійної системи, яка передбачає стабільні правила гри і суперництво політичних партій; їх певний вплив в суспільстві; визнання легітимності електорального процесу і політичних партій основними суб’єктами політики; наявність сильних партійних організацій, які мають вплив на певній території, власні фінансові кошти і незалежні від інтересів амбіційних лідерів. Інституціалізацією партійно-політичних систем є здатність правлячої партії досягти прогресу у вирішенні соціальних проблем. У такому випадку правляча партія досягає пере­обрання, це сприяє наступності політики, що проводиться, і стабілізації ситуації в цілому.

Якщо спробувати стисло визначити суть питання, навколо якого розгортається вся політична історія світу, то можна сказати так: це питання про ресурси і владу, що їх розподіляє. У деталізації одвічного питання щодо пріоритетності політики або економіки доречний перефраз: питання полягає у тому, як саме держава буде організовувати умови для функціонування економіки і перерозподіл нею виробленого між різними верствами населення. Різні політичні сили мають власний погляд на проблему. У сучасній політичній історії увага зосередилася на співвідношенні ринкових сил і державного регулювання. При чому на початку ХХІ ст. це питання виявилося актуальним не тільки для країн, що нещодавно стали на шлях ринкових перетворень, але й для країн із давно існуючими ринковими структурами, непохитними інститутами приватної власності і розвиненою системою державного регулювання. Розвиток капіталізму (нині такий термін майже не використовується, натомість - «ліберальна демократія із соціально орієнтованою ринковою економікою») свідчить про чергування періодів посилення ринкового конкурентного механізму із періодами державного регулювання економіки. Відповідно, і на авансцену економічної політики виходили то концепції, що пропо- відували посилення ролі держави в економічних процесах (насамперед кейнсіанство - економічна теорія, яка панувала у практиці господарського регулювання розвинених країн Заходу приблизно до кінця 1970-х рр., а в деяких державах, особливо там, де при владі перебували соціал-демократи, і надалі), то концепції, які робили ставку на ринкові сили в економіці, на підприємництво і на підтримку державою саме цих сил (монетаризм, економіка пропозиції, неолібералізм, які набули особливого впливу впродовж 1980 - 1990-х рр. і виявили свою вразливість під час фінансово- економічних криз початку ХХІ ст.).

Особливо важкою виявилася криза, яка вибухнула у Сполучених Штатах Америки в середині 2007 р. і через всезагальну залежність, що утворилася внаслідок глобалізації, поширилася світом у 2008 р^[13]. На відміну від грандіозних криз минулого, коли ті були результатом кризи перевиробництва матеріальних ресурсів, остання стала результатом того, що джерелами одержання надприбутків стала фінансова сфера, де відбулося «надвиробництво» грошей без реального забезпечення. Це стало наслідком штучного перебільшення ролі фінансового сектору (насамперед, спекулятивної його частини) в економічній системі розвинених країн і у світовій економіці в цілому. За умов функціонування світового фінан­сового ринку грошові потоки та трансакції виявилися поза контролем держав, які здебільшого додержувалися позицій мінімального втручання у регулювання економічної та фінансової сфер. Скориставшись цим, фінансові інститути обслуговували в основному інтереси своєї верхівки всупереч суспільним потребам. Криза із усією наочністю виявила основне протиріччя нашої епохи. Воно - не між працею і капіталом, не між планом і ринком (регулюванням і свободою ринку), а між реальною економікою і банківським капіталом, який відсмоктує гроші від реальної економіки, від соціальних програм. Окреслене протиріччя в економічному плані пронизує увесь світ.

Ця криза засвідчила банкрутство ідеології «суспільства споживан­ня». Від середини ХХ ст. споживання перетворюється у найпотужніший соціальний, політичний і культурний фактор, що змінює вигляд і світового і національних суспільств. Сила споживання має прихований політичний сенс, який задає вектор дії реальній політиці, поведінці різних прошарків населення. Соціальні і політичні революції - заради переділу власності і ресурсів, в решті решт, для набуття рівних або кращих шансів споживати. Комунізм як ідеологія був спрямований на рівність у споживанні, на задоволення запитів за потребами, а практика «реального соціалізму» зруйнувала цю ілюзію. Демократія, ймовірно, є оптимальним способом утримати політичну рівновагу у гетерогенній системі споживання, що динамічно реагує і закріплює соціальну нерівність. Вона в цілому більш відповідає конвенціональній¹ стратегії підтримання і зростання споживання, ніж інші режими влади.

Якщо взяти останній період існування СРСР, так курс Михайла Горбачова на перебудову і прискорення соціально-економічного розвитку радянського суспільства був буквально просякнутий диктатом невпинного падіння споживання. Всі спроби в рамках тої системи вирішити проблему модернізації системи народного споживання закінчилися невдачею. Тим більше, що радянські люди все сильніше відчували вплив «революції зростаючих очікувань» (або «революції претензій»), про яку на Заході вже знали у 1950-х роках. Американський соціолог Д.Лернер запропонував це поняття для характеристики раптового і необгрунтованого масового зростання «нетерплячих» споживацьких очікувань у різних суспільствах, а також формування нового типу особистості - суб’єкта життєвих претензій, що збільшуються. «Революція претензій» насамперед пов’язана із місцем молоді у суспільстві: різко зростає попит на набір життєвих благ, на вище положення, яке молоді люди воліють займати у суспільстві.

Під час фінансово-економічної кризи, яка накрила світ у 2008 р., виявилася справедливість простої формули про баланс праці і споживання у відтворенні фізичного, особистісного і культурного потенціалу людини. Зневажання і навіть забуття даної аксіоми призводить до послаблення усього суспільного порядку. Це напряму торкнуло спільноти Європи і США, де життя (споживання) в кредит настільки випереджало можливості економіки, що та не впоралася із величезними борговими зобов’язаннями. Все почалося із кризи іпотечного кредитування у Сполучених Штатах, яка вплинула на інші галузі і країни.

Стало очевидним, що до такої катастрофи призвела також неолібе­ральна модель. Саме необмежена свобода діяльності, безконтрольність, а отже, безвідповідальність, зробили можливими ризиковані фінансові оборудки, надування кредитної бульбашки, яка раніше чи пізніше мала луснути. Фінансово-економічна криза виявила банкрутство ринкового фундаменталізму, що нині визнають провідні економісти світу. Проблема державного регулювання ринку вийшла на перший план. Стало зрозумілим, що без допомоги держави економіка неспроможна подолати кризу, тобто простежується тенденція до посилення у політиці етатистських підходів.

З іншого боку, криза неолібералізму, що виявила себе у світовій фінансово-економічній кризі, сприяла посиленню лівих, радше, лівоцентристських настроїв в різних країнах світу. У США президентом у 2008 р. став Барак Обама - представник Демократичної партії як американської лівої альтернативи. У Франції у 2012 р. після тривалої перерви президентське крісло посів представник соціалістичної партії Франсуа Олланд. У Європі у влади в якості одноосібно правлячих або в якості членів правлячих коаліцій - чимало партій лівого спрямування: соціал-демократичних, соціалістичних, ліво-популістських. Головною тенденцією розвитку країн Латинської Америки певнй час вважався «лівий поворот». Однак йому на зміну, і не тільки у Латинській Америці, прий­шов «правий поворот», тобто активізація правих сил. Результати британ­ського референдуму 2016 р. стосовно виходу із Європейського Союзу, перемога на президентських виборах у США республіканця Дональда Трампа, прихід до влади у Польщі консервативної партії Право і Справедливість, зростаюча популярність правих політиків у низці країн світу^[14], не кажучи про політичний курс Кремля, все це спонукає говорити про глобальний тренд, що вже одержав назву «правий поворот». Його головною ідеєю є збереження стабільності, яку похитнули прояви неолібералізму.

У справі збереження стабільності у суспільстві надзвичайно важлива роль належить соціальній політиці, яка у минулі століття не входила до набору функцій держави. Заради соціального миру та консолідації суспільства економічному розвиткові надається все більша соціальна орієнтація, держава включається у перерозподіл ВВП. Свій вплив мав досвід Радянського Союзу не тільки з огляду на можливість революційних

катаклізмів в разі ігнорування потреб переважаючої більшості знедолених, але й з огляду певних досягнень у соціальній сфері. Також вплинуло розуміння значення накопичення людського та соціального капіталу, що виявляється у підвищенні рівня знань, культури, здоров’я населення, покращенні духовного і морального стану суспільства, а також довіри людей до соціально-економічного ладу, до влади. Виявилося, що соціальна орієнтація розвитку, зростаюча роль держави у перерозподілі валового внутрішнього продукту, надання населенню соціальних гарантій в ім’я консолідації суспільства і соціальної справедливості є факторами успішного розвитку економіки і її конкурентоспроможності. Зростаюча увага до соціальної політики також є наслідком дії того мега-тренду соціалізації, що характеризує переворот у науково-технічному і економічному розвиткові в бік людини, у нарощуванні якості людського капіталу. Саме він врешті решт визначає позиції тієї чи іншої країни у конкуренції на міжнародній арені.

У розвинених країнах світу, насамперед, Європи (більшою мірою) та Північної Америки (менше), склалася «держава загального добробуту» (welfare state), якій притаманні такі риси: наявність значного середнього класу із відносно високим рівнем життя; відсутність крайньої диференціації прибутків різних верств населення; державні соціальні гарантії населенню (існування наряду із приватними систем безкоштов­ного медичного обслуговування, освіти, надання соціального житла, гідних пенсій тощо); значна роль держави у перерозподілі доходів, практика державно-приватного партнерства; ефективні форми демокра­тичного устрою і громадянського суспільства. Розвинені країни інколи називають «суспільства двох третин», тому що саме така частка населення є більш-менш гараздуючою, решта потребує соціального захисту, чому сприяє функціонування «соціальної держави».

Однак на початку ХХІ ст. політологи та економісти все активніше почали говорити про кризу «держави загального добробуту». З одного боку, активне державне регулювання господарських процесів, масштабний перерозподіл коштів і зростання соціальних витрат поступово привели до значної бюрократизації та регламентації економіки, ослабленню її динамізму, зростанню утриманських настроїв, збільшення бюджетних дефіцитів. З іншого боку, надмірна регламентованість економіки погано поєднувалася із умовами нових часів, які вимагали від суб’єктів ринку гнучкості, ініціативи, швидкої адаптації до змін. Також глобалізація та транснаціональні корпорації значною мірою підривають можливості країн у підтриманні функціонування «держави загального добробуту» на рівні очікувань населення. Свою роль відіграють демографічні зміни: збільшення осіб похилого віку^[XV] в розвинених країнах і зростання

чисельності молоді в країнах, що розвиваються¹. І те, й інше посилює тиск на можливості економік країн забезпечувати потреби соціальної сфери, котрій належить головна роль у пом’якшенні напруження, що спричиняється соціальною нерівністю. Нерівність між багатими і бідними народами і групами населення, соціальна нерівновага - це найголовніша нерівновага сучасного світу, що взаємодіючи з іншими, посилює їхній синергетичний ефект і, по суті, лежить в основі всіх загроз для міжнародної і національної безпеки.

У 2008 р., коли Світовий банк встановив поріг бідності у 1,25 доларів на день, за цією межею перебувало близько 1,4 млрд. осіб в усьому світі. У жовтні 2015 р. цей показник було піднято до 1,9 доларів. Підвищення планки збільшило кількість злидарів на 148 млн. Мільярди людей не мають поняття про те, що таке чиста питна вода, туалет та інші елементарні засоби підтримки життєдіяльності. Водночас спостерігається вражаюча нерівність у прибутках. Французький економіст Тома Пікетті підмітив: особисті статки у представників еліт накопичуються помітно швидше, ніж зростає економіка. Інакше кажучи, верхівка суспільства поглинає все більш значну частину національного багатства. На початок 2017 р. вісім осіб, усі з яких - чоловіки^{[16] [17] [18] - володіли таким самим багатством, як найбідніша половина населення світу, або 3,6 млрд. людей. 10 найбільших корпорацій світу разом мали дохід більший, ніж державні доходи 180 країн разом узятих.}

На початку другого десятиріччя ХХІ ст. позначилася тенденція до зростання народного невдоволення через несправедливий розподіл прибутків між різними прошарками населення. Вона виявилася і в розвинених країнах Заходу, і в менш розвинених країнах Сходу. Посилення відбулося під дією світової фінансово-економічної кризи, яка водночас виявилася соціальною, ідеологічною і політичною, виявивши неспроможність неоліберальних концепцій, які носять недемократичний характер. Останнє зокрема полягає у звуженні народних прав платників податків, які мають все менше можливостей впливати на розподіл надходжень до державної скарбниці. Їх витрати нерідко відбуваються в інтересах панівних верств суспільства, чиї інтереси захищають ті політичні партії та їх представники, які ними фінансуються. Так, намагаючись вгамувати кризу, уряди надавали велику допомогу фінансовим установам, а населення закликали «затягти паски». Реакцією на подібну ситуацію став рух «Захопи Уолл-Стріт», який розпочався 17 вересня 2011 р. біля будівлі Нью-Йоркської фондової біржі, а потім поширився по 80 країнах світу, таких як Велика Британія, Франція, Італія, Греція, Канада, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія та ін. Протести були спрямовані проти політики влад та фінансових інститутів, коли «1 % наживається за рахунок 99%». Через кілька місяців протестуючі свої намети згорнули, однак масові демонстрації практично кожного місяця проходять в тій чи іншій країні Заходу і Сходу. Вони спрямовані проти соціальної політики, здійснюваної урядами за умов кризи. Особлива активність - за молоддю.

Якщо в розвинених країнах вона складає меншість, так у тих, що розвиваються, - переважаючу більшість. Помічено, що швидке зростання питомої ваги молоді у суспільстві може підірвати існуючі політичні режими. Великі маси молоді часто приваблюють нові ідеї або ортодоксальні релігії, які кидають виклик старим формам влади. Підростаючі покоління стикаються із світом відчаю, безробіття і бідності, глобального лицемірства та нерівності. Те, з чим мирилися батьки, заперечується синами, які більш поінформовані завдяки новітнім засобам масової комунікації та інформації^[19], і яких пригнічує відчуття неможливості самореалізації навіть за наявності університетського диплому. Саме такі молоді люди стали застрільниками «арабської весни» - масових виступів протесту, що прокотилися країнами Близького і Середнього Сходу наприкінці 2010 - 2011 рр. Їх підтримали величезні маси знедоленого населення. У вигнанні диктаторів вбачався не стільки акт демократизації, скільки перспектива покращення свого життя.

Небачені за своїми масштабами політичні акції, які миттєво накрили країни Арабського Сходу - виявлення багатьох глибинних тенденцій, насамперед, результат процесів глобалізації та пов’язаної з ними політичної і соціальної кризи у периферійних політіях по усьому світу. Виявилося, що традиційний світ на свій лад реагує на спроби модернізації, тим більше, якщо вони здійснюються за неоліберальними лекалами^[20]. Прикладами такої «реакції» може бути зростання міграційних потоків, посилення тероризму, утворення і діяльність Ісламської держави тощо.

Але за всім цим треба бачити принципову відмінність засадничих принципів традиційного і модерного суспільств. «Три кити» традиційного суспільства: влада-власність, медитативно-сакральне знання; ззовні продиктований статус людської особистості. До основ модерного суспільства входять: ринкове господарювання; раціональне знання у всьому обсязі його ідей, що історично змінюються, дисциплін, інститутів та технологічного оснащення; принцип законом захищеної гідності людини. Відповідні зміни ведуть до розбалансування політичної, еконо­мічної, соціальної та ціннісної систем. Це призводить до соціально- політичної кризи, яка виявляє себе у масових протестах.

На фоні ускладнення глобально-політичної структури світу відбувається масштабна трансформація сучасної системи міжнародних відносин. Головними елементами цієї трансформації стали глобалізація господарських та суспільних відносин, активізація транскордонних процесів і посилення багатошарової взаємозалежності у політиці та економіці, зростання гнучкості, суперечливості та нестабільності міжнародної системи в цілому. Піднімаються «нові центри сили», серед них на передньому краї - Європейський Союз, Китай, Індія та інші. Йде процес світової інтернаціоналізації, який разом із інтегруючим аспектом має аспекти диференціації та дезінтеграції.

Інтеграція у різних формах відбувається майже повсюдно. У Європі - це Європейський Союз. Разом із тим інтеграція йде і на локальному рівні (Північна Рада, Балтійська Асамблея, Ініціатива із кооперації у Південно- Східній Європі та ін.), а також в рамках спеціальних інститутів, які не завжди мають строго європейську прив’язку, такі як НАТО. На пострадянському просторі: Співдружність незалежних держав, Євразійське економічне співтовариство, Організація Договору про колективну безпеку та ін. Інтеграційні структури діють в арабському регіоні: Велика арабська зона вільної торгівлі, Рада співробітництва арабських держав Перської затоки, Ліга арабських держав. На початку серпня 2016 р. у складі Китаю, Пакистану, Афганістану і Таджикистану утворилося об’єднання під назвою «Чотиристоронній механізм координації та співпраці» для боротьби з тероризмом і обміну даними розвідки. В Африці на чолі інтеграційних процесів стоїть Африканський союз. У Західній півкулі: Північноамериканська зона вільної торгівлі, Союз південноамериканських націй. 4 лютого 2016 р. міністри торгівлі 12 країн: Австралії, Брунея, В’єтнаму, Канади, Малайзії, Мексики, Нової Зеландії, Перу, США¹, Сингапуру, Чилі та Японії, - підписали угоду про створення Транс- тихоокеанського партнерства (ТТП)^{[21] [22].}

Паралельно із потужними інтеграційними процесами відбуваються інтенсивні процеси фрагментації політичної карти. В Європі проблеми сепаратизму мають Велика Британія із Шотландією та Північною Ірландією (особливо після референдуму 23 червня 2016 р., що схвалив вихід з Європейського Союзу), Іспанія - з Каталонією, Франція - з Корсикою, Італія - з Паданією і Сардинією, Бельгія - із Фландрією. Соціалістична Федеративна Республіка Югославія від початку 1990-х років розпалася на Сербію, Хорватію, Словенію, Боснію і Герцеговину, Македонію, Чорногорію. Однією з частково визнаних держав стала Республіка Косово.^[23] Крім названої держави «частково визнаними», а радше «невизнаними» є Придністровська Молдавська Республіка (утворилася у 1990 р.), Абхазія (1994 р.), Південна Осетія (1990 р.) Нагірно-Карабаська Республіка (1991 р.), Турецька Республіка Північного Кіпру (1983 р.), Сахарська Арабська Демократична Республіка (1976 р.)^[24]. Від сепаратизму у 2014 р. сильно постраждала Україна: населення Криму вітало анексію з боку Росії, за сприяння останньої на Сході утворилися так звані Донецька і Луганська народні республіки, звідки - агресивні дії із значними людськими і матеріальними втратами. У, здавалося б, благополучних США і Канаді також наявні сепаратистські тенденції: у першому випадку - у таких штатах, як Техас, Каліфорнія, Невада, Нью-Мексико, у другому - Квебек. В Азії та Африці сепаратистські рухи наявні в Кашмірі, Ачехе, Курдистані, Белуджистані, Уйгуристані, Тайвані, Західній Сахарі, Дарфурі, Сомаліленді та ін.

Дуже часто сепаратизм набуває міліарних форм. Війна як така - суттєва складова сучасної політичної історії. Фахівці нараховують близько сотні видів війн. Практично всі вони зафіксовані у період, що розглядається. Наприкінці 1980-х років з’явилося поняття «покоління війн»¹. Сьогодні переважає думка, що настало шосте «покоління».^{[25] [26]} Частину арсеналу війни шостої генерації відчула на собі Україна. Так само реальністю української історії стало словосполучення «гібридна війна»^[27]. Хоча в історії інших країн вони мали місце і раніше^[28]. Гібридний конфлікт - це одночасне використання традиційних і нетрадиційних засобів ведення війни: поєднання класичного збройного конфлікту з партизанською тактикою війни, терористичними актами, спрямованими проти різноманітних цілей, у тому числі проти цивільного населення для його залякування, використання бандитських формувань для дестабілізації суспільства, а також психологічних і все більш небезпечних кібернетичних атак. До участі можуть залучатися відразу декілька типів військ, починаючи з регулярних частин і спеціальних підрозділів аж до нерегулярних воєнізованих загонів і озброєних людей у камуфляжі без розпізнавальних знаків. Діючи за їх допомогою у країні, що захоплюється, агресор може активно розпалювати і підтримувати місцеві безпорядки, вести економічну і дипломатичну війну, здійснювати напади у кіберпросторі, проводити інформаційну і пропагандистську кампанію. Треба зазначити, що і у даному випадку дає про себе знати такий феномен сучасного світу, як постмодернізм: гібридна війна - це постмодерністська війна, яка ламає «класичні канони» ведення військових дій, а ведеться у різних площинах, з використанням найрізноманітніших засобів. Вона є новим явищем у міжнародній політиці. У 2016 р. все частіше став використовуватися термін «проксівійна», простіше кажучи, «прихована війна». На думку деяких політологів, таку приховану війну розв’язав Кремль проти Заходу¹.

Надалі ситуація в світі ускладнюватиметься через цілу низку факторів, серед яких на одному з перших місць - зміни клімату на планеті. За розрахунками фахівців, кількість війн, глобальних конфліктів, кримінальних злочинів в глобальному масштабі збільшиться у чотири рази саме через його потепління. Статистика правопорушень США вже сьогодні показує, що кількість розбійних нападів, вбивств і зґвалтувань значно збільшується у спеку. 2,7 млрд. людності з 46 країн ризикують загинути у збройних конфліктах і війнах, викликаних зміною клімату. Ще 56 держав перебувають під загрозою політичної дестабілізації, яка торкнеться 1,2 млрд осіб (здебільшого це Африка, Азія і Південна Америка). Глобальне потепління має наслідком підвищення рівня Світового океану, що може призвести до того, що значні території опиняться під водою (особливо постраждають Нідерланди, В’єтнам, США та ін.), зникнуть міста, розташовані його узбережжі (із 20 мегаполісів світу 14 розташовані у потенційно небезпечній зоні). Відповідно - зростання біженців, чисельність яких може сягати сотень мільйонів. В КНР побудовано 60 нових міст, де ніхто не живе, але в разі необхідності продовж кількох днів туди можуть евакуювати близько 200 млн. осіб. У визначенні причин глобального потепління переважає думка про провину людства. Однак не слід забувати про роль природних факторів. Врешті- решт саме вони визначають цивілізаційну специфіку у всіх її проявах.

Науковцями помічено, що світ, пов’язаний фізично, але без консенсусу за фундаментальними цінностями і пріоритетами, може виявитися ареною конфліктів, ще більш гострих, ніж суперечки між націями. У сучасному світі знайдеться чимало аргументів на підтвер­дження дії «зіткнення цивілізацій»^{[29] [30] - концепції американського політолога Семюеля Хантингтона. У кристалізації цивілізаційних відмінностей на сучасному етапі велику роль відіграє релігійний ревайвалізм або відродження. Від 1970-х років спостерігається повернення релігійності до масової свідомості, а релігійний фактор відіграє зростаючу роль у світовій і національній політиці. Дослідники заговорили про релігію політичну[31] як особливу форму релігії, яка обґрунтовує політичну дію, або як форму ідеології, яка обґрунтовує політичну дію через апеляцію до потойбічних сил. Інакше кажучи, феномен являє собою гібрид релігії та ідеології, посередницьку форму, що дозволяє пов’язати релігію із політичною дією, це ідеологія, яка дозволяє прикласти релігію до політики.}

Перша хвиля появи політичних релігій у наведеному вище розумінні припала на кінець ХІХ - першу половину ХХ ст., коли незахідний світ вперше пережив модернізацію за західним зразком. Здебільшого ця модернізація виявилася невдалою, оскільки не призвела ані до очікуваного зростання добробуту мас, ані до демократизації управління. Навпаки, вона спровокувала кризи у всіх сферах життя суспільства. Друга хвиля політизації релігій піднялася у 1990-і роки у зв’язку із розпадом соціалістичного табору і посиленням ліберальної глобалізації. Соціальні наслідки глобалізації виявилися вкрай тяжкими для більшості незахідних держав, що знову, які і у період першої хвилі, спровокувало багато - аспектну суспільну кризу. Соціалістична ідеологія самоусунулася з історичної арени, залишивши великосяжний вакуум. Із розгортанням глобалізації очікування людей зростали все більше, а можливості їх задовольнити звужувалися. Очевидно, що політичні релігії з’являються в результаті невдалої модернізації. Політичні релігії - феномен, поширений по усьому світу. Він має місце як у суспільствах Заходу, так і в Латинській Америці, Азії та Африці. У різних суспільствах і на різних етапах їх розвитку він набуває різноманітних форм. Особливої уваги заслуговують ісламізм¹ і православізм^{[32] [33].}

В цілому, значна нерівність носіїв відмінних цінностей і зростаюча загальна соціальна диференціація посилюють дезінтегрованність та конфліктність не тільки на національному, а й на міжнародному рівні. Все більше політологів визнає, що зворотними сторонами об’єднання світу виявляються гостре суперництво, партикуляризм, нестабільність та дезорганізація особистості. Все це може лише посилюватиметься у зв’язку із перспективами переходу до постіндустріального суспільства, адже деякі країни спроможні до цього, а деякі - ні, тобто нерівність між ними буде зростати.

Попри це людству доведеться займатися розв’язанням глобальних проблем, на першому місці в їх переліку - проблеми економічної і політичної взаємодії держав. Серед них найважливішими є глобальна безпека; подолання відставання країн, що розвиваються і встановлення нового міжнародного порядку, що базується не на позиціях жорсткої сили^[34]. Друга група проблем стосується взаємодії суспільства і природи (еколого-соціальні проблеми): боротьба із забрудненням довкілля; забезпечення людства необхідними природними ресурсами (продоволь­ством, питною водою, енергією, сировиною); освоєння світового океану і космічного простору. Третя група - проблеми соціокультурні. Найваж­ливіші з них: демографічні; охорона здоров’я; вдосконалення освіти і культурного розвитку.

Займатися названими проблемами доведеться за умов глобальних ризиків, які трансформуватимуться, проте зберігатимуть потенціал системних загроз як людству в цілому, так і окремим державам. За думкою доктора політичних наук Сергія Телешуна, такі ризики можна об’єднати у п’ять груп. Перша - ризики економічного характеру: нестійкі ціни на продукти харчування та енергоносії; непрогнозовані та спекулятивні коливання світових валют; падіння вартості активів; циклічні прояви кризи в економіці провідних країн світу; уповільнення глобалізації; стагнація управлінського менеджменту тощо. Друга - загрози геополітичного характеру: міжнародний і не тільки міжнародний тероризм; несанкціоно - ване розповсюдження технологій масового ураження; гостра ситуація у «країнах осі нестабільності» (Сирія, Північна Корея, Афганістан, Ірак, Іран, Ізраїль-Палестина); транснаціональна злочинність і корупція; криза системи міжнародних відносин, що склалася після закінчення «холодної війни».Третя група ризиків стосується навколишнього середовища: кліматичні катаклізми; дефіцит води; отруєння довкілля; зникнення окремих видів флори і фауни. Четверта група ризиків - соціальні: гуманітарні катастрофи; світоглядні конфлікти на рівні світових культур; масова міграція; нові види захворювань тощо. П’ята група ризиків - технологічні: техногенні катастрофи; кібернетичні війни; системні збої інформаційної інфраструктури; втрата баз даних; втручання в інформаційний приватний сектор тощо.

За таких умов - необхідності вирішувати глобальні проблеми при наявності глобальних ризиків - країни намагаються об’єднати зусилля, створюючи постійні міжнародні міжурядові і неурядові організації. Вони перетворилися на невід’ємну частину сучасних міжнародних відносин, взявши на себе практичне виконання багатьох життєво важливих функцій людського суспільства, проте далеко не все їм вдається. Характерною рисою сучасного розвитку є фактор постійних змін безпрецедентного масштабу та темпів. Сама динаміка трансформацій, зумовлена інтернаціо­налізацією, з одного боку, впливає на боротьбу навколо параметрів майбутнього, розподілу ролей та вигоди, розстановки сил тощо, а з іншого - посилює елемент непередбачуваності. Все це підвищує значення національної держави - основи стабільності та інструмента у конкурентній боротьбі. Як свідчить сучасна політична історія, силу держави визначають не тільки територія, але, насамперед, її життєва філософія, що виростає з узагальненого історичного досвіду суспільства, яке створює стійкі інститути, здатні найбільш раціональним способом керувати соціумом, розпоряджатися ресурсами, ставити правильні довгострокові цілі і коректувати помилки. Головне: навчитися жити разом, не дивлячись на відмінності.

Література

Агафонова Н. Міжнародний тероризм як фактор впливу на стан безпеки України /Н.Агафонова //Зовнішні справи. - 2017. - № 5.

Балацька О. Б. Політичне насилля як світова проблема: глобальні тенденції /О.Б.Балацька //Гілея. - 2015. - Вип. 99.

Богомолов О.Т. Демократия и социально-экономический прогресс /О.Т.Богомолов //Новая и новейшая история. - 2011. - № 1.

Володенков С.В. Информационно-коммуникационная революция и ее влияние на современный политический процесс /С.В.Володенков //Политэкс. - 2011. - Том. 7. - № 4.

Головченко В. Україна і тенденції розвитку міжнародної обстановки /В.Головченко // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2014. - Серія «Міжнародні відносини» - Вип. 1.

Горбулін В. Гібридна війна: все тільки починається... /В.Горбулін //Дзеркало тижня. - 2016. - № 11.

Горобець І. «Вісь зла» як фактор ризиків міжнародної безпеки /І.Горобець, А.Мартинов //Зовнішні справи. - 2016. - № 5.

Григор О. Глобалізаційні зміни сучасного світу /О.Григор //Гілея. - 2015. - Вип. 94.

Дівак В. Сепаратизм як геополітична зброя: виникнення нових квазідержав на карті світу. Пошук критеріїв міжнародного визнання невизнаних державних утворень /В.Дівак //Віче. - 2016. - № 3.

Дмитриев Т. Войны ХХІ века /Т.Дмитриев //Сократ. - 2010. - № 2.

Добровольська А.Б. Постіндустріальні тенденції світового розвитку та їх вплив на політико-трансформаційні процеси транзитивних країн /А.Б.Добровольська // Науковий вісник Дипломатичної академії України - Серія "Політичні науки".- 2015. - Вип. 22, ч. 2 : Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід.

Дорошин И.А. Глобальное измерение религиозного протеста в обществе риска /И.А.Дорошин //Век глобализации. - 2013. - № 2.

Еленский В.Е. Религия в глобальной политике: конец ХХ - начало ХХІ века /В.Е.Еленский [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.religiopolis.org/documents/3292- ve-elenskij -religij a-v-globalnoj -politike-konets-hh-nachalo-hhi-vekov.html

Ильин И.В. Тенденции развития глобализационных процессов /И.В.Ильин, О.Г.Леонова //Век глобализации. - 2015. - № 1.

Иноземцев В. Как объяснить страшные новости с мировых рынков /В.Иноземцев [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://obozrevatel.com/blogs/96407-kak-obyasnit-strashnyie-

novosti-s-mirovyih-ryinkov.htm

Каландаров Н. Нові геополітичні тенденції і процеси глобалізації у світовій політиці /Н.Каландаров //Гілея. - 2014. - Вип. 87.

Карозерс Т. Противодействие распространению демократии /Т.Карозерс [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/n_6559

Качинський А. Індикатор могутності провідних країн світу: характер, тенденції та прогноз / А. Качинський, Д. Молоченко // Зовнішні справи. - 2015. - № 7.

Кирхшлегер П. Демократия и права человека /П. Кирхшлегер //Век глобализации. -

2014. - № 1.

Козловский В.В. Общество потребления и цивилизационный порядок современности /В.В.Козловский //Журнал социологии и социальной антропологии. - 2011. - Том ХГУ. - № 5.

Колонтаев А. П. Страны Востока в начале ХХІ века: поиск новых теоретических обобщений /А.П.Колонтаев //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2011. - № 2.

Красильщиков В. Деиндустриализация, реиндустриализация и развитие /В.Красильщиков //Мировая экономика и международные отношения. - 2016. - № 8.

Кузовков Ю.В. Мировая история коррупции /Ю.В.Кузовков Интернет-версия, 2010 г. [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.yuri-kuzovkov.ru/second_book/

Кустарев А. Меритократия и демократия /А.Кустарев //Неприкосновенный запас. -

2013. -№ 87(1).

Ліїн Я. Світові та регіональні тенденції миротворчих операцій / Я. ван дер Ліїн, Т. Сміт, К. Авезова // Щорічник СІНРІ 2014. Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. -

2015. - Вип. 45.

Маркович Д.Ж. Исторический контекст противоречий модернизации /Д.Ж.Маркович //Век глобализации. - 2013. - № 1.

Метельова Т.О. Взаємодія міжнародних організацій і сучасних протестних рухів у країнах світу: загальні тенденції і перспективи /Т.О.Метельова // Актуальні проблеми всесвітньої історії: стратегії партнерства і співробітництва в міжнародних відносинах : зб. наук. праць [учасників Міжнар. наук. конф. "Стратегії партнерства і співробітництва у контексті актуальних проблем всесвітньої історії та міжнародних відносин", берез. 2015 р.] / Держ. установа "Ін-т всесвіт. історії НАН України" ; за ред. С.В. Толстова ; [відп. ред. Лакішик Д.М.]. - К., 2015.

Митчелл Т. Сцена «современности» /ТМитчел //Неприкосновенный запас. - 2014. - № 98(6).

Модернизация, авторитаризм и демократия //Мировая экономика и международные отношения. - 2010. - № 11.

Наконечний М. В. Національна ідентичність як чинник безпеки держави в епоху глобалізації /М.В.Наконечний //Гілея. - 2015. - Вип. 97.

Окунев И. Центростремительные и центробежные силы на политической карте мира /И.Окунев //Космополис. - 2008. - № 1.

Олійник О. Концептуалізація глокалізації: методологічні аспекти /О.Олійник //Гуманітарний вісник ЗДІФ. - 2009. - Вип. 38.

Орлова Т. Генерації і революції сучасного світу /Т.Орлова //Зовнішні справи. - 2017. - 2017.

Пауел Б.Д. Сучасні демократичні країни: участь у політичному житті, стабільність і насильство: пер. з англ. /Б.Д.Пауел. - Х.:Каравела, 2004.

Полтораков О. Гібридна війна в контексті асиметричного світоустрою /О.Полтораков //Гілея. - 2015. - Вип. 100.

Прошин Д.В. Тероризм у контексті демократичних транзитів /Д.В.Прошин //Гілея. -

2014. - Вип. 90.

Романюк Н. Глобалізаційні взаємодії як чинник геополітичної структуризації сучасного світу /Н.Романюк, У.Рудницька //Гілея. - 2016. - Вип. 104.

Роуз-Екерман С. Корупція та урядування: Причини, наслідки та зміни: пер. з англ. / С. Роуз-Екерман. - К.:К.І.С. - 2004.

Рябінін Є. Міграційна криза в контексті зіткнення цивілізацій /Є.Рябінін //Зовнішні справи. - 2016. - № 5.

Рябов А. «Революция потребностей» и новые движения протеста /А.Рябов //Неприкосновенный запас. - 2014. - № 93(1).

Самкова В.А. Глобализация как социально-синергетический процесс /В.А.Самкова //Век глобализации. - 2014. - № 1.

Сльота І. Міграційний чинник у контексті національної безпеки: боротьба з минулим чи сучасні події /І.Сльота [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://uaforeignaffairs.com/ua/zs/anglomovna-versija/view/article/migraciinii-chinnik-u- konteksti -nacionalnoji -bezpeki/

Согомонов А. «Революция притязаний» на стыке «простой» и «высокой» современности /А.Согомонов [Эл. ресурс] - Режим доступа:

ecsoeman.hse.ru/data/542/700/1219/8_Prityazania_SOGOMON.PDF

Толкачев В.В. Религиозные акторы в современной мировой политике: роль, возможности, перспективы развития /В.В.Толкачев //Вестник МГИМО - Университета. - 2013. - № 3.

Тоффлер Э. Метаморфозы власти. Знание, богатство и сила на пороге ХХІ века /Э.Тоффлер /Пер. с англ. - М.: ООО Изд-во АСТ, 2003.

Троян С. Міжнародні відносини в постбіполярному світі: основні закономірності та тенденції еволюції /С.Троян // Зовнішні справи.- 2013. - № 12.

Троян С. Еволюція системи міжнародних відносин після 1991 року /С.Троян //Зовнішні справи. - 2016. - № 11.

Фукуяма Ф. Що таке корупція? /Ф.Фукуяма [Ел. ресурс] - Режим доступу: http ://iac. org.ua/ shho-take-koruptsi a/

Хантингтон С. Будущее демократического процесса: от экспансии к консолидации /С.Хантингтон //Мировая экономика и международные отношения. - 1995. - № 6.

Хома Н. Соціальна держава третього тисячоліття: модернізована модель /Н.Хома //Наукові записки ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України. - 2014. - № 3.

Цайльхофер А. Теория и практика борьбы в коррупцией в Европе /А. Цайльхофер //Вестник МГИМО - Университета. - 2010. - № 3.

Чекаленко Л. Концепція безпеки: сучасне прочитання /Л.Чекаленко //Зовнішні справи. - 2017. - № 4.

Baker A. Economic Ideas and the Political Construction of the Financial Crash of 2008 /A. Baker, G. R. D. Underhill //British Journal of Politics & International Relations. - 2015. - Vol 17. - Issue 3.

Bapat N.A. Terrorism, Dynamic Commitment Problems, and Military Conflict / N.A. Bapat, S. Zeigler //American Journal of Political Science. - 2016. - Volume 60. - Issue 2.

Green D. Should Aid Fight Corruption? / D. Green //Global Policy. - 2016. - June, 7.

Boix C. Democracy, Development, and the International System /C.Boix //American Political Science Review. - 2011. - Vol. 105. - Issue 4.

Haushofer J. The Price of Poverty. Psychology and the Cycle of Need / J. Haushofer //Foreign Affairs. - 2014. - Jul. 15.

Quah D. An Economic Perspective on the International System: Demand, Supply, and a Rational World Order / D. Quah //Global Policy. - 2016. - May, 4.

Radelet S.The Rise of the World's Poorest Countries / S. Radelet //Journal of Democracy -

2015. - Vol. 26. - Issue 4.

Rudra N. Introduction: Globalization, Politics, and the Poor /N.Rudra, K.Skillman //International Studies Review. - 2015. - Vol. 17. - Issue 4.

Schmitter Ph. C. Crisis and Transition, But Not Decline Countries / Ph. C. Schmitter

//Journal of Democracy - 2015. - Vol. 26. - Issue 1.

Shelton A.V. What Do We Know about Civil War Outcomes? /A.M.Shelton, S.M.Stojek, P.L.Sullivan //International Studies Review. - 2013. - Vol. 15. - Issue 4.

Simmons B.A. Preface: International Relationships in Informational Age /B.A.Simmons //International Studies Review. - 2015. - Vol. 157. - Issue 1.

Soest Ch. Democracy prevention: The international collaboration of authoritarian regimes /Ch. von Soest //Europian Journal of Political Research. - 2015. - Vol. 54. - Issue 4.

Tyminska K. International terrorism in modern times: new calls, challenges and threats /K. Tyminska //Зовнішні справи. - 2017. - № 5.

Weeks J.L. Strongmen and Straw Men: Authoritarian Regimes and the Initiation of International Conflict /J.L.Weeks //American Political Science Review. - 2012. - Vol. 106. - Issue 2.