Італійська Республіка

Італія - країна з багатим історичним минулим, в якому - лідерство у становленні європейської цивілізації, складний шлях до об’єднання держави, темні часи фашистської диктатури, її крах, посттоталітарні трансформації.

Становлення Італійської Республіки припало на роки «холодної війни», що не могло не вплинути на перебіг політичних процесів в державі, яку вважали «найбільш червоною» серед усіх західних. Під час перших демократичних виборів (18 квітня 1948 р.), на владу реально претендував Народний фронт - комуністів і соціалістів, але перемогу одержала Християнсько-демократична партія (ХДП), яку підтримував великий капітал, Ватикан та вашингтонська адміністрація. Партія стояла за цінності католицизму проти комунізму, маси католиків примушувалися своїми голосами підтримувати її монополію на владу. При тому, що чисельність «лівого» електорату не набагато поступалася чисельності «правого» впродовж існування так званої Першої Республіки, демократія до початку 1990-х рр. залишалася «блокованою»: за формально демократичних умов (багатопартійність^{[178] [179], регулярне проведення виборів за участю опозиційних партій), механізм зміни при владі різних політичних сил залишався недіючим.}

Монополія на владу завжди і повсюдно призводить до схожих наслідків: зростаючись із апаратом управління, ХДП брала на озброєння «класичні» номенклатурні¹ критерії відбору кадрів на державні посади.

використовувався принцип «лоттізації», тобто нарізання дільниць у відповідності із зацікавленістю ХДП у тому чи іншому союзнику. (зокрема, Італійській соціалістичній партії - ІСП). Звичайно, професійно- ділові якості при цьому до уваги не бралися.

Перебування при владі - це розподіл бюджетних коштів, що може призвести до широкомасштабної корупції на всіх рівнях. Політичні діячі викачували з державного сектору економіки сотні мільйонів доларів. Але особливість італійського випадку полягала у тому, що гроші йшли не тільки і не стільки представникам влади, скільки у касу відповідних партій. Левова частка діставалася найбільш впливовим в уряді християнським демократам та їх головним союзникам - соціалістам. Перепадало і дрібнішим партіям коаліції - соціал-демократам, республіканцям, лібералам. Провладні партії збагачувалися за рахунок хабарів із бізнесменів в обмін на контракти і політичний захист.

17 лютого 1992 р. при одержанні хабара слідчий Ди П’єтро заарештував Маріо К’єза - чиновника, який відав будинками для людей похилого віку в Мілані і висувався Італійською соціалістичною партією - союзницею ХДП на посаду мера міста. Від нього потяглися зв’язки до інших корупціонерів. Ордери на арешти видали судді Дж.Фальконе і П.Борселліно, які потім були вбиті. Але процес рушив: у корупції звинуватили понад 1500 політиків та бізнесменів: серед яких - три партійних лідери, сім міністрів, майже 100 парламентарів, мери шести великих міст, керівники великих державних компаній. Серед тих, кого притягли до відповідальності, вивиялися навіть два колишніх прем’єр- міністра. Беттіно Краксі 17 років беззмінно очолював ІСП, але від судових переслідувань втік до Тунісу. Джуліо Андреотті - провідний діяч ХДП, який від 1946 р.

Водночас і паралельно із справами щодо корупції розгорталася боротьба проти мафії^[182]. Держава пустила в хід увесь арсенал своїх засобів. Вдосконалень зазнало законодавство, яке дозволяло ефективніше битися із організованою злочинністю. Зусилля поліції і карабінерів, на допомогу яким залучили армію, стали координуватися спеціально створеним Національним управлінням по боротьбі із мафією Розширилися повноваження прокуратури. Від того часу і досі не проходить й місяця, аби у засобах масової інформації не повідомлялося про масові арешти членів італійських злочинних угрупувань та вилучення їхнього майна, яке передається на доброчинні заходи. Але, несучі втрати, «спрут» змінюється і знаходить нові шпарини. Так, у жовтні 2012 р. з’явилося повідомлення про безпрецедентне рішення уряду розпустити обласну муніципальну раду міста Реджо Калабрія за зв’язки із «Ндрангетою» (підтримка місцевим злочинним кланам в обмін на голоси виборців, які ті забезпечували). Тобто організована злочинність була й залишається однією із болючих проблем Італії.

На початку 1990-х рр. скандал про корупцію скинув із політичної сцени і більшість високопосадових хабарників, і правлячу Християнсько- демократичну партію та її союзників, і увесь режим. Політичний ландшафт в Італії зазнав докорінних змін. Тому політологи визначили цей момент як «кінець Першої Республіки». Відповідно починається відлік сучасної політичної історії країни: закладається фундамент Другої Республіки¹. В цьому плані важливе значення мали референдуми 1991 і 1993 рр., які зробили виборчу реформу невідворотною.

Свою роль відіграли не тільки внутрішні, але й зовнішні фактори, а саме ті, що були пов’язані із падінням режимів «реального соціалізму» в країнах Східної Європи та крахом СРСР. Тобто зумовленість домінування ХДП необхідністю протидії «комуністичній загрозі» із-зовні відпала. Відпала вона і в середині країни, оскільки відбулися значні зміни в Італійській комуністичній партії. Розпад Радянського Союзу, з керів­ництвом якого італійські комуністи мали тісні зв’язки, змусив останніх переглянути свої позиції. Партія довела до логічного кінця процес ревізії ціннісних комуністичних настанов, що розпочався ще у 1950-х рр. і пройшов кілька стадій, включаючи «єврокомунізм»^{[183] [184]. У 1991 р. комуніс­тична партія оголосила про припинення своєї діяльності. Було прийнято назву Демократичної партії лівих сил (ДПЛС). Це відповідало тому, що відбулося перетворення на фактично соціал-демократичну політичну силу. Та частина комуністів-традиціоналістів, яка відкололася від неї, заснувала нове об’єднання «Комуністичне відтворення». Тобто із трансформаціями ІКП впала підпорка у вигляді антикомунізму, якою тривалий час послуговувалися ХДП, ІСП та інші урядові сили з тим, аби залякати італійського виборця примарою комунізму і змусити голосувати за себе.}

На політичну арену вийшли ті сили, які раніше були не надто помітні або взагалі не існували. На правому фланзі найвпливовішими виявилися «Національний альянс», «Ліга Півночі» і «Вперед, Італія». Перша до 1993 р. зберігала символіку і програматику неофашистського «Італійського соціального руху». У 1994 р. назву змінила на «Національний альянс»¹, до якого крім неофашистської партії увійшли деякі політичні діячі правого консервативного спрямування. Зусиллями свого лідера Джанфранко Фіні партія почала позиціонувати себе як «соціальну праву силу». Тобто неофашистська партія з часом трансформувалася у більш помірковану консервативну силу.

Другою вельми впливовою політичною силою стала «Ліга Півночі» на чолі з Умберто Боссі. Як рух вона виникла у 1980-х рр., як партія оформилася на з’їздах 1990 - 1991 рр. Це права партія націоналістичного ґатунку, сепаратистська організація, що вперше в історії Італії відкрито проголосила ідею розділення вітчизни на окремі країни, зокрема закликала до утворення незалежної північно-італійської республіки під назвою «Паданія»^{[185] [186]. В такий спосіб виявилися проблеми регіонального націоналізму, що здавна існують в Італії. Історично сталося так, що країна склалася регіонально неоднорідною Держава, що виникла у 1861 р., стала плодом політичного компромісу між буржуазією Півночі, яка очолювала процес об’єднання, і латифундистами Півдня, які спромоглися зумовити цей союз відмовою від проведення аграрної реформи. Виробничі системи обох частин країни від початку суттєво відрізнялися. Одним з наслідків цього стало поглиблення дихотомії національної цілісності: впродовж десятиріч індустріалізація Півночі живилася припливом капіталу і робочих рук з південних районів, позбавляючи їх можливості подолати свою відсталість. Не дивлячись на те, що у другій половині ХХ ст. держава насаджувала на Півдні велику промисловість і надавала щедрі бюджетні трансферти, проблема не вирішена досі: Південь значно відстає у своєму розвиткові від Півночі.}

«Ліга Півночі» об’єднала всіх тих, кого обурювали «надмірні податки, які витрачаються центральним урядом на утримання «нероб і мафіозі» Півдня». Тому було висунуто гасло федерації в якості засобу боротьби проти адміністративної сваволі центру і податкових утисків, породжених «утриманським паразитизмом Півдня»^[187]. У піднесенні «Ліги Півночі» відіграли свою роль боротьба проти мафії і операція «Чисті руки», яка виявила надзвичайну корумпованість державного апарату. Оскільки жителі Півночі не були схильні йти на державну службу,

віддаючи перевагу приватному сектору з його вищими заробітками, більшість місць у державних інститутах посідали південці. На тлі викриттів операції «Чисті руки» критика державної бюрократії посилилася. Складалося враження про чиновника як південця, а отже - злодія, корупціонера та мафіозі.

В цілому ідеологія і політичні дії «Ліги Півночі» не призвели до виникнення дійсно серйозної загрози державній єдності й територіальній цілісності Італії. Водночас вони вплинули на трансформацію політичної системи країни, зокрема її «деволюцію», тобто передачу більш широких адміністративних та фінансових повноважень від центрального уряду регіонам. Це зумовлювалося також тією обставиною, що до початку 2000-х рр. внутрішня неоднорідність країни посилилася. Вона вже не зводилася до традиційного розриву між Північчю і Півднем, але ставала все більш складною, багатозначною та диверсифікованою. Не дарма кажуть, що житель цієї країни спочатку вважає себе тосканцем або сицилійцем, а потім вже італійцем. Свою роль відіграє глобалізація, чиїми вигодами користується лише невелика кількість міст та регіонів, які поступово відособлюються від решти областей держави і починають жити власним життям. Політичним підсумком всіх цих процесів стала конституційна реформа від 18 жовтня 2001 р., в рамках якої центральний уряд надав регіонам набагато ширші повноваження. В результаті політичний устрій Італії набув більше практично федеративних рис. Зокрема нова редакція статті 117 вперше прописала розмежування предметів відання й повноважень між державою та регіонами. Регіони навіть одержали право на здійснення власних міжнародних зв’язків під контролем держави - укладання угод з іноземними державами та їх регіонами. Референдум червня 2006 р., на якому серед інших питань стояла передача в регіони управління сферами охорони здоров’я, освіти й муніципальної поліції, показав, що більшість учасників висловилася проти продовження «деволюції». Політологи розцінили це як фактичне вирішення регіонального питання в Італії. Результат референдуму позбавив «Лігу Півночі» сенсу існування, оскільки проект «Паданія» мало кого цікавив. Залишившись на політичній арені, партія переорієнтувала свої випади проти негативів міграції та вад державної міграційної політики^[CLXXXVIII].

Розпалюючи настрої ксенофобії, партія стабільно збирала приблизно 10% голосів на парламентських виборах. Цікаво зазначити, що виникнувши як реакція на операцію «Чисті руки», «Ліга Півночі» позиціонувала себе прапороносцем антикорумпованості в політиці. Але на початку квітня 2012 р. Італію сколихнула новина про те, що прокуратури Мілану, Неаполя та Реджо-ді-Калабрії ведуть розслідування щодо керівництва партії, яке підозрюють у зв’язках із калабрійською мафією, а самого У. Боссі, членів його родини і найближчого оточення - у незаконній розтраті партійних коштів. Мільйони євро з партійної каси були витрачені на придбання дорогої нерухомості, автомобілів, дорогоцінностей, фальшивих дипломів іноземних «університетів», передвиборчу кампанію для одного з синів Боссі - Ренцо, який тричі не міг скласти екзамен на атестат зрілості, але за допомоги батька став членом законодавчої асамблеї області Ломбардія. Попри створений «культ вождя», У.Боссі мав піти у відставку, передавши керівництво партією Роберто Мароні.

Але серед політичних сил, які вийшли на політичну арену Італії на початку 1990-х рр., безумовно справжнім феноменом стала партія «Вперед, Італія» та її лідер Сільвіо Берлусконі, якого досі називають найскандальнішою фігурою сучасної європейської політики. С. Берлусконі народився у Мілані у 1936 р., з відзнакою закінчив юридичний факультет Міланського університету, почавши із створення власної будівельної компанії, врешті решт став найбагатшою людиною Італії (за даними Forbes у 2012 р. його статки оцінювалися у 5,9 млрд. доларів). Основа його бізнес- імперії - Fininvest, що об’єднує майже 150 фірм різного профілю від торгівлі до банківської сфери, страхування, комп’ютерів. Але найголовніше - це медіа-холдинг Mediaset, до якого входять комерційні телевізійні канали, друковані ЗМІ, видавництва, рекламні агенції тощо. В результаті практично весь медійний простір Італії - під його контролем. Магнату також належить популярний футбольний клуб «Мілан». Саме салоган футбольних вболівальників «Forza, Italia» був взятий за назву нової політичної партії, що очолила правоцентристську коаліцію «Полюс свобод»¹ на парламентських виборах 27 березня 1994 р. Головною рушійною силою успіху нового політичного блоку стала енергія і рішучість, артистизм і харизма С. Берлусконі. Також слід підкреслити, що його також називають «найпотужнішим італійським соціологом з часів Другої світової війни».

Його партія завдячує футболу не тільки назвою, логотипом та гімном, складеним особисто лідером^[CLXXXIX], але й тим, що спочатку організаційною опорою їй слугувала мережа клубів фанатів «Мілану», дуже популярного в країні та за її межами (до дня голосування діяло майже 13 тисяч таких клубів). За вказівками С. Берлусконі політтехнологи спорудили партію менш ніж за 4 місяці до виборів (світовий рекорд, який вдалося побити тільки «Єдиній Росії»). Нова організація висловила почуття та настрої дуже різних прошарків населення, які раніше віддавали голоси демохристиянам та соціалістам, але які виявилися вибитими з колії обвальним характером кризи політичної системи Першої республіки. В одному з інтерв’ю було сказано: «В мене є багато грошей, й італійці хочуть мати багато грошей; в мене є жінки, й італійці люблять жінок; я - власник одного з лідируючих футбольних клубів, й італійці люблять футбол». Тобто С.Берлусконі висунув політичну програму, яка не мала за мету стати орієнтиром, який би височів над італійцями, а прагнула бути такою, яка б йшла з ними в ногу і в такий спосіб ставала засобом ідентифікації.

Виборчу кампанію С. Берлусконі готували дві групи фахівців. Перша група, до якої входив цвіт міланської ліберальної професури - економістів, політологів, юристів та ін., після року досліджень видала «Першу доповідь про національні пріоритети». Для лікування численних недуг італійського суспільства - його економіки та інституціональної системи, сфери соціальних послуг і територіальних диспропорцій - автори пропонували універсальний засіб - ринок. Друга група, до якої входили соціологи, психологи, спеціалісти з реклами і шоу-бізнесу, розробляла технологію обробки електорату. Виходили з того, що не більше 20% його одержує інформацію з газет у доповнення до тої, що отримує з телевізора. І тільки 1% читачів газет вникає у змістову сторону передвиборчої боротьби. Завдання полягало не у тому, щоби зрозуміти реальні проблеми країни та їх віддзеркалення у масовій свідомості, а у тому, аби вловити, що люди хочуть почути від людини з екрану телевізору та трибуни передвиборчих зборів. По країні було розгорнуто мережу «фокусних груп», де йшло відстеження і фіксація зсувів у цих масових очікуваннях. З’ясувалося, що у шкалі запитів постали: чесність, прозорість, компетентність, здатність до спілкування. Все це взяв до уваги С. Берлусконі у своїй виборчій кампанії. По суті, за допомогою підконтрольних телеканалів та інших засобів обробки масової свідомості він «продавав» виборцям не стільки свої програмні настанови або конкретні обіцянки, а загальний дух надії і впевненості. Новий лідер подавав себе як успішну «людину з народу», яка допоможе іншим. Типові гасла: «Я зміг успішно управляти своїм бізнесом, з таким же успіхом я буду управляти Італією», «Моя команда виграла чемпіонат, так само зможе виграти й Італія під моїм керівництвом». Проповідувався принцип: «Самому добре пожити і не заважати іншим». Наголошувався намір «не залазити італійцям до кишені». У більшості італійців склалося враження: «Я - такий же, як Сільвіо, тільки бідніший».

Пізніше аналітики також вказали на тенденцію, яка винесла С. Берлусконі на вершину успіху, а саме: структурування соціальних груп, пов’язаних із розширенням сектору послуг та нематеріальних благ. Крім ділків, пов’язаних із біржовими операціями, грою на курсах, фінансових спекуляціях тощо, до цих груп відносяться представники численних сучасних спеціальностей із високим вмістом людського капіталу, які почуваються досить впевнено на ринку праці і не відчувають потреби у соціальному опікуванні. У подальшому послабивши податковий пресинг, він заручився підтримкою дрібних і середніх підприємців. Не випадково, що в електораті С. Берлусконі найманих працівників значно менше, ніж в електораті інших політичних партій.

З іншого боку, серед симпатиків Кавальєро (прізвисько С. Берлусконі) виявлено найвищий відсоток заповзятих телеглядачів. Особливою популярністю користуються комерційні телеканали із характерною пропагандою «необуржуазного» способу та стилю життя. В Італії від початку 1990-х років на всю силу виявила себе телекратія - система маніпулювання/управління суспільством, за якої роль традиційних інститутів політики (партій, профспілок, представницьких органів тощо) переходить до ЗМІ, в першу чергу - до телебачення. Також в італійських виборах випукло виявила себе взаємопов’язана тенденція до театралізації і персоналізації політики, притаманна сучасному світові. С. Берлусконі втілив цю тенденцію максимально, став її символом та уособленням. У 1994 р. у своїх телезверненнях він пообіцяв новий світ і закликав італійців йти за ним. Він створив масову аудиторію, яка стала його електоратом.

В свою чергу, театралізація та персоналізація політики за допомогою ЗМІ, в першу чергу телебачення, тягнуть за собою баналізацію її змісту, відвернення уваги громадськості від дійсно важливих речей до другорядно-декоративних. За думкою провідних політологів, між владою і суспільством складаються відносини «медійного популізму». Популізм, як відомо, апелює до найбільш простих, навіть примітивних почуттів і рішень людей (наприклад, до ксенофобських настроїв як виявленню ворожнечі до чужинців). Відбувається деградація політичної культури нації. Особливістю італійської демократії стало те, що соціум при С. Берлусконі жив у підконтрольному йому медіа-просторі. Хоча, зрозуміло, стійкість до телевізійного обдурювання - не єдиний і не головний фактор, що впливає на електоральну поведінку. В цьому плані слід мати на увазі, що Італія - це країна з дуже розвиненим середнім та малим бізнесом. Індивідуалізм, економічний лібералізм, прагнення до розширенню зон, регульованих суто ринковими відносинами, відвертий антиетатизм у вигляді неприми­ренності як до політичного регламентування економіки, так і до принципів «соціальної держави» - ось цінності, яких додержуються названі групи. Ці орієнтири відчули політтехнологи С.Берлусконі, на них ґрунтується його партія.

«Вперед, Італія» має полегшений устрій у порівнянні з громіздкими структурами традиційних партій: складається із лідера, який користується

повною і неподільною владою, центрального органу - президентського комітету, клубів і парламентських фракцій у Палаті депутатів та Сенаті. В якості п’ятого компонента сюди додається Fininvest, що виконує центральну, але неофіційну функцію у діяльності усього цього механізму. Центром прийняття рішень виступає Координаційний комітет, до складу якого входять п’ять осіб. Цей комітет об’єднує всі зусилля партії. На відміну від інших політичних сил «Вперед, Італія» створювалася як прин­ципово позаідеологічна організація. За визнанням самого С. Берлусконі, він до останнього моменту сам не знав, «розмістити» її на «лівому» або «правому» секторі політичного спектру.

Треба зазначити, що в країні впродовж тривалого часу співіснували католицька, соціалістична, ліберальна та неофашистська субкультури. Проте Італія на собі відчула сучасну тенденцію, яка одержала назву «кінець ідеологій». Всі ідеології були притиснуті колосальним егоїзмом С. Берлусконі. Тобто фактично немає іншої ідеології й стратегії, крім тої, що визначає лідер. У цій партії не буває політичних дискусій, на її з’їздах та асамблеях відсутня президія - на сцені тільки один «бог Сільвіо». Тобто це є зразком «персональної партії», відносини в якій політологи вважають схожими на феодальні. У підготовці до виборів важливе місце належить відбору кандидатів у поєднанні із рекламною кампанією, яка має у найвигіднішому світлі представити пропонований «продукт». Разом із тим заради зміцнення позицій були залучені близькі в ідеологічному плані союзники.

Вибори до парламенту 27 березня 1994 р. принесли такі результати: Блок «Полюс свободи» одержав 42,9 % голосів - 366 місць з 630 у палаті депутатів і 40,4 % - 155 з 315 місць у Сенаті. В самому блоці місця розподілилися таким чином: 155 мандатів одержала «Вперед, Італія» (56 - у Сенаті), 106 - «Ліга Півночі» (56) і 105 - «Національний альянс» (43). Суперники на чолі із Демократичною партією лівих сил завоювали 34,4 % голосів, тобто перевага правих важила 153 мандати - лише 8,5%. Правоцентристська коаліція сформувала уряд. В травні С. Берлусконі зайняв крісло прем’єр-міністра. Перш за все новий уряд зайнявся реформою «соціалістичної» пенсійної системи, яка до того часу стала загрожувати фінансовій стабільності країни. Але проти кардинальних перетворень виступили потужні італійські профспілки, які вивели на вулиці багатотисячні демонстрації. Влітку того ж року прем’єр одержав шість повісток з прокуратури у зв’язку із звинуваченнями у корупції і в грудні 1994 р. пішов у відставку. Його уряд пропрацював лише сім місяців, підтвердивши тенденцію короткотермінових італійських урядів, які часто змінюються. Три тижні тривала урядова криза - теж дуже часте явище у політичному житті країни. У січні 1995 р. було сформовано кабінет міністрів, очолюваний банкіром-технократом Ламберто Діні.

21 квітня 1996 р. проходять парламентські вибори, на яких більшість голосів одержує лівоцентристська коаліція «Олива» із загальним результатом 45,3 %. До її складу входили ДПЛС, Партія комуністичного 158

відтворення, «зелені» та деякі інші демократичні організації. На чолі став Романо Проді - профессор-економіст (його в Італії називали просто Профессоре або Мортаделла - різновид прісної вареної ковбаси, оскільки політик не був харизматиком) - людина, вихована у католицьких традиціях із лівими поглядами. Його відрізняла репутація особистої чесності на тлі безкінечних корупційних скандалів. «Ліві» вперше опиняються при владі на національному рівні (на муніципальному таке траплялося і раніше). Політологи заявили: зміна при владі «лівим» центром «правого» означає, що запрацював раніш бездіяльний базовий механізм демократії.

«Лівий» Р.Проді, як виявилося, був налаштований діяти як «правий»: притримуватися жорсткої фінансової дисципліни, знизити державні витрати, приватизувати державну власність. Причина: система державного регулювання, що склалася у повоєнний час (Італія відрізнялася від інших західних країн прямою й активною, аж до дирижизму, участю держави в економічній діяльності), опинилася в кризовому стані. Потрібні були нові підходи до державного будівництва та економічної політики. Постала необхідність реформування заради модернізації економіки й господарської політики, спираючись на участь у європейській інтеграції. Останнє розглядалося і як дисциплінуючий фактор, і як страхувальна сітка. Під знаком вступу Італії до європейського валютного союзу Р. Проді проводив реформи лібералізації економіки. Але восени 1998 р. Партія кому­ністичного відтворення відмовилася підтримувати уряд через суперечки з приводу бюджету на наступний рік. Каменем спотикання стали питання реформування пенсійної системи і запровадження 35-годинного робочого тижня. Р. Проді пішов у відставку.

Урядова криза призвела до зміни складу кабінету міністрів, який сформував Массімо Д’Алема, колишній член Італійської комуністичної партії, тодішній керівник партії «Ліві демократи»^[190], що мала найбільшу фракцію у парламенті. Подібно до інших лівих урядів у Європі, новий прем’єр зайнявся пошуком ефективного поєднання ринкових реформ і заходів із захисту соціального добробуту населення. М. Д’Алема робив наголос не на протиставленні держави й ринку, а на формулі «менше держави - більше громадянського суспільства». Він підхопив ідеї Тоні Блера щодо зміни універсального характеру «держави всезагального добробуту» на користь селективності, а також більш жорстких критеріїв видачі допомоги із безробіття. Також він взяв на озброєння ідеї британського прем’єра стосовно «розриву із минулим», «об’єднання соціалістичних та ліберальних цінностей». Пояснюючи суть такого підходу М.Д’Алема писав: «Управління великими розвиненими країнами потребує синтезу культури солідарності, соціальної згуртованості, нових можливостей й культури лібералізації, відкритих ринків та конкуренції».

В жовтні 1999 р. розгорівся скандал у зв’язку з публікацією так званого «архіву Мітрохіна», що свідчив про значну активність радянського Комітету державної безпеки на Апеннінах у 1950 - 1970-х рр. З’ясувалося, що Італійська компартія одержувала гроші із СРСР¹. Серед 261 одержувача був і чинний прем’єр-міністр. В результаті гучного «шпигунського скандалу» і чергової урядової кризи М.Д’Алема пішов у відставку. Його змінив колишній соціаліст Джуліано Амато. В цілому, перебуваючи п’ять років при владі, «ліві» сили зазнали дроблення і виявилися неспро­можними дати адекватну відповідь на виклики часу, що розчарувало значну частину їхнього традиційного електорату. Італійцям набридли їхні невпевнені дії в економіці, і на парламентських виборах 13 травня 2001 р., в яких взяли участь 80% тих, хто мав право голосувати, коаліція лівого центру, очолювана Франческо Рутеллі, одержала вотум недовіри. Гору взяли праві, об’єднані С.Берлусконі у новий альянс «Дім Свобод», центральне місце в якому посідала «Вперед, Італія» (367 місць з 630 у палаті депутатів в 177 з 315 у Сенаті). Остання одержала понад 28% голосів, чим підтвердила статус найвпливовішої політичної сили країни. Було сформовано уряд, на чолі якого став С.Берлусконі. На цей раз його перебування при владі тривало п’ять років (хоча у квітні 2005 р. урядова криза поставила під сумнів таку можливість, однак її було подолано і С. Берлусконі утримався на своїй посаді до травня 2006 р.). Впродовж цих років економіка Італії зростала у середньому на 0,7 % на рік, а у 2005 р. приріст ВВП застиг на нульовій позначці. Країна впродовж кількох років жила із дефіцитом понад 3 %, порушуючи економічні настанови зони євро. У рейтингу глобальної конкурентоспроможності Італія перебувала на 47­му місці, після Греції перед Ботсваною. При С.Берлускони було втрачено 18 пунктів у цьому рейтингу. Наприкінці правління «правого» центру мала місце серія гучних скандалів, яких країна не знала від часів операції «Чисті руки».

За таких умов на парламентських виборах 9 - 10 квітня 2006 р. лівоцентристська коаліція Демократичний союз^{[191] [192] на чолі із безпартійним Р. Проді перемогла «Дім Свобод» С.Берлусконі із мінімальною перевагою у 0,07% голосів (менш, ніж 25 тисяч). На відміну від Кавальере Профессоре не давав ніяких обіцянок, тільки виграти вибори і грамотно керувати Італією для її блага. Його «лівий» уряд почав із серії заходів, спрямованих на розширення сфери конкуренції, ринкового регулювання, що здивувало чимало оглядачів. Разом із тим лівоцентристський кабінет виявив намір відстоювати інтереси споживачів, тобто цілі, які об’єднують, а не роз’єднують націю. На першому етапі його підтримали як підприємці, так і профспілки. Але негативну роль відіграв виборчий закон, прийнятий наприкінці 2005 р. за часів правління С.Берлусконі. Цей закон, якщо стисло, був виписаний в такий спосіб, що рокував будь-які великі об’єднання на повну залежність від парламентських карликів і перетворював будь-який парламент (тільки якщо велика партія не мала там переважаючої більшості) на погано керований та нестабільний (в італій - ському парламенті завжди існувала велика кількість різних політичних угрупувань і надзвичайно складний процес консолідації навіть тих політичних сил, ідеологія яких була близькою). Вихід з лівоцентристської коаліції такого «карлика» спричинила чергову урядову кризу (звичайна річ для Італії, яка призводить до частої зміни урядів), яка закінчилася відставкою Р.Проді. Після провалу спроб сформувати «технічний кабінет» президент Джорджо Наполітано розпустив парламент і призначив дострокові вибори, які відбулися 13 - 14 квітня 2008 р. і принесли перемогу правоцентристській коаліції «Народ свободи», ядром якої знов виступила партія «Вперед, Італія» (46,81 % проти 37,55 % у об’єднання навколо лівоцентристської Демократичної партії на чолі із Вальтером Вельтроні).}

Причини чергової невдачі лівоцентристського уряду глибше, ніж шантаж дрібної партії. Італійські виборці, як й інші громадяни Європейського Союзу, налаштовані на соціальні реформи, які б не йшли врозріз з їхніми вимогами покращення життя. А лівоцентристські уряди впроваджували в життя непопулярні рішення. В рамках політики із скорочення державних витрат кабінети лівого центру проводили приватизацію власності держави, збільшували непрямі податки при зниженні податків на підприємців та здійснювали режим економії у соціальній сфері, що у перспективі мало зміцнити італійську економіки і забезпечити їй гідне місце у Європі. Тому зрозуміло, що маятник електоральних симпатій хитнувся в бік менш суворої податкової політики.

Перемога правого центру дала змогу С.Берлусконі знов стати прем’єр-міністром, але ситуація в країні ставала все складнішою через світову фінансово-економічну кризу, до якої докладалися внутрішні проблеми. Прийшлося проводити через парламент плани жорсткої бюджетної економії (скоротити витрати на соціальні потреби, освіту,

пенсії тощо), намагатися збалансувати бюджет). Г олова італійського уряду заявив про необхідність ввести нові податки і приватизацію, а також посилити боротьбу із корупцією та лібералізувати ринок праці.

Але ситуація продовжувала погіршуватися: Італія - третя економіка Євросоюзу опинилася у групі PIIGS^[193] - країн, які являють собою найбільшу загрозу фінансовій стабільності ЄС. Її борги у 2011 р. перевищували 1,9 трлн. євро (125% ВВП) - друге місце після Греції, чверть сукупної заборгованості єврозони. У липні 2011 р. Італія стала епіцентром євро­пейської боргової кризи. Уряд вдався до заходів порятунку національної економіки, пакет постанов про «суперманевр» передбачав скорочення витрат і водночас підвищення податків, зменшення дотацій регіональним та муніципальним структурам, скорочення чиновницького апарату, підвищення пенсійного віку тощо. Ситуація ускладнилася виходом з коаліції «Національного альянсу» у 2010 р. Його голова Дж. Фіні, який був тривалий час союзником С.Берлусконі, піддав того жорсткій критиці, заявивши, що той «плутає лідерство із абсолютною монархією». Залишивши посаду спікера нижньої палати парламенту, Дж.Фіні заснував партію «Майбутнє і свобода Італії», а прем’єра закликав піти у відставку. Такі ж заклики лунали від тисяч жителів Італії, які влаштовували масові маніфестації по містах країни. Чимало політиків як в самій країні, так і за її межами, наполягали на тому ж самому. 12 листопада 2011 р. С. Берлусконі подав президентові Дж. Наполітано прохання про відставку, яку було прийнято. На вулицях Риму городяни цілу ніч святкували відставку Кавельере із шампанським, танцями та петардами.

З перервами С.Берлусконі керував Італією 17 років. У 2009 р. було заявлено, що він - найкращий прем’єр-міністр Італії за останні 150 років, хоча пережив 52 парламентське голосування з вотуму недовіри, але йому вдавалося її уникав при мінімальній перевазі тих, хто його підтримував. Він парадоксальним чином утримував симпатії великої кількості співвітчизників, які голосували за нього знов і знов, що говорить про характер італійських виборців, про ментальні особливості. Розмірковуючи над тим, що змусило його піти у відставку, оглядачі називають такі фактори. Насамперед, політичний тиск на вищому рівні, оскільки італійська держава значно послабшала і втрачала гідність в очах інших країн. Він узаконив і зробив нормою таку поведінку, стиль проти - законності, який в інших країнах не допускається навіть у малих дозах. В умовах кризи і погіршення рейтингу Італії на фінансових ринках італійські підприємці дійшли висновку, що прем’єр некомпетентний і його команда (її метою завжди було особисте збагачення через колосальні хабарі та здирництво) стали тягарем для економіки та іміджу країни. З різким засудження виступив Ватикан. На вулиці вийшли італійські матері родин і феміністки, обурені негідною поведінкою Кавальере (сексуальні оргії, розлучення з дружиною, зв’язки з неповнолітніми тощо). Масові акції жіноцтва пройшли у 200 містах країни.

На референдумі червня 2011 р. було скасовано закон від 2008 р., згідно з яким прем’єр-міністр та інші посадовці найвищого рівня не можуть підлягати судовому переслідуванню у зв’язку із виконанням ними службових обов’язків. 26 жовтня 2012 р. суд Мілану виніс вирок за масштабні фінансові махінації: чотири роки тюрми, три роки заборони займати державні посади, виплата 10 млн. євро податковим службам Італії. Щоправда, відразу термін ув’язнення за амністією скоротили до одного року, а адвокати С.Берлусконі розпочали процес оскарження вироку, що затягся на декілька років. Поки ж вирок в дію не вступив, в’язниця відкладається,. До того ж в Італії існує віковий ценз, що дозволяє замінити ув’язнення домашнім арештом. Водночас найскандальніший діяч Італії заявив про свій намір продовжувати брати участь у політичному житті.

В цілому, впродовж 20 років С.Берлусконі відбився від 106 судових справ проти себе. Його звинувачували у корупції, шахрайстві, непотизмі, лжесвідченнях, підкупі депутатів та суддів, ухиленні від сплати податків, зв’язках із мафією, сексуальних злочинах і т. ін. Але його або виправдовували, або вирок оскаржувався, або термін давності спливав, або захищав закон «поважної причини» від 2008 р. Кожного разу сам звинувачуваний виставляв себе невинуватим, жертвою переслідувань з боку «лівих» та ангажованих суддів.

На зміну уряду С.Берлусконі у листопаді 2011 р. прийшов «технічний уряд» професорів-економістів, очолюваний колишнім головою Антимонопольного комітету Євросоюзу Маріо Монті. Його вважали серйозним і здібним фахівцем, який зможе оздоровити італійську економіку у період кризи. Він насамперед вболівав за загальний добробут країни: коли обійняв посаду, то відмовився від зарплати прем’єр-міністра. Професіональний економіст спочатку мав підтримку у понад 80% населення - вперше після закінчення Другої світової війни. Велику довіру виявив президент Італійської республіки Дж. Наполітано, переконаний прихильник європейської інтеграції, який повністю поділяв точку зору нового прем’єра щодо того, що Італія має завоювати свої колишня провідне положення у Європі.

«Залізний Монті» (за аналогією із «Залізною леді» Маргарет Тетчер) заявив, що головна мета - не просто наведення ладу в державних фінансах, а глибокі структурні реформи, спрямовані на поновлення зростання і посилення конкурентоспроможності країни в Європі та світі. Початком стало здійснення заходів економії, які були схвалені за часів його попередника. Буквально за кілька днів до призначення М.Монті головою уряду парламент схвалив пакет жорстких заходів економії, висунутий кабінетом його попередника. Серед них: включення до Конституції статті про суворе додержання бюджетного балансу, наведення фінансової дисципліни в цілому, скорочення величезного державного апарату, приватизація деяких підприємств, зміна системи виплати соціальних пільг, збільшення податків і віку виходу на пенсію з 65 до 67 років.

За 13 місяців роботи в якості керівника уряду, М.Монті вдалося досягти певних успіхів у виведенні країні з кризи, спромігся відсунути країну, а з нею і всю зону євро від краю фінансової прірви. Тому сприяли заходи у боротьбі із корупцією (прийняття нового антикорупційного закону) та монополізмом, посилення податкового контролю¹ а також у лібералізації в багатьох галузях економіки. Європейський Центробанк придбав державні облігації, що тимчасово вивело Італію з епіцентру європейської кризи. Довіра до держави з боку європейських політиків зросла, особливо з боку канцлера Німеччини Ангели Меркель, тобто міжнародний авторитет був відновлений. Однак попри зусилля Супер Маріо, як назвали прем’єра сповнені надій італійці, економіка країни за рік скоротилася на 2,4 %. Проти антикризової політики організовувалися масові акції протесту, страйки транспортників, адвокатів, фармацевтів, рибалок, працівників сільського господарства, всезагальні. Знов нагадали про себе прибічники політичного екстремізму^{[194] [195], підриваючи вибухівку біля податкових та банківських установ, стріляючи по чиновниках, причетних до фінансової політики держави. В той чи інший спосіб виявилася одна з провідних особливостей характеру італійців: вони надають більшої уваги особистим інтересам, короткостроковим перспективам заможності, аніж загальному благу країни та довгостроковим вигодам, які так потрібні країні, близькій до стану банкрутства[196].}

Представники «Народу свободи» в обох палатах парламенту відмовилися голосувати у питання щодо довіри кабінету міністрів. 21 грудня 2012 р. М. Монті, провівши голосування у нижній палаті із бюджету 2013 р., пішов у відставку. 22 грудня президент Дж. Наполітано^[197] підписав указ про розпуск обох палат парламенту. Нові вибори призначили на 24 - 25 лютого 2013 р. Явка - 75,19%. Результати: 29,55% голосів одержали лівоцентристські сили на чолі з П’єром Луїджі Берсані, правоцентристська коаліція С. Берлусконі - 29,2%. Третьою політичною силою Італії став «Рух п’ять зірок», очолюваний колишнім коміком Беппе Грилло - 25,5%. Блок «З Монті за Італію» - 10,5%. Результати виборів завели країну в глухий кут: жодна з політичних сил не одержала в обох палатах парламенту більшості, необхідної для формування уряду. Врешті решт президент Дж.Наполітано висунув кандидатуру заступника керівника Демократичної партії Енріко Летта на посаду прем’єр-міністра і доручив йому сформувати уряд. Верхня палата італійського парламенту (Сенат) підтримала новостворений кабінет міністрів на чолі з Е.Леттою. За це голосувала безпрецедентна ліво-права коаліція.

Новий прем’єр у своїй програмній промові заявив, що країні потрібен новий політичний курс, при цьому продовження політики скорочення витрат буде згубним для Італії: необхідні заходи із стимулювання економіки. Однак нова правляча коаліція продовжила політику жорсткої економії. Це викликало нову хвилю масових протестів під червоними прапорами і плакатами з вимогами відставки прем’єра. У лютому 2014 р. на цю посаду прийшов від Демократичної партії Маттео Ренці. На початку травня 2015 р. йому вдалося провести через парламент новий закон про вибори. Віднині виборчий список, який одержує на виборах 40% голосів, автоматично одержує в Палаті депутатів більшість - 340 мандатів. Було заявлено, що уряд виконав свою обіцянку зробити Італію країною, де вже у день виборів стає відомо, хто переміг. Після прийняття законопроекту М.Ренці у своєму Twitter написав, що цей закон забезпечить політичну стабільність в країні, де за останнє десятиріччя змінилося чотири уряди.

В цілому певна хаотичність - одна з характерних рис політичного розвитку Італії останнього часу. Хаос виявлявся не тільки у частих змінах уряду. Йому сприяли й інші обставини, зокрема, складність у вибудовуванні відносин центру і регіонів, у функціонуванні парламенту тощо. М.Ренці був налаштований на проведення реформ, чому мав сприяти референдум відносно поправок до Конституції 4 грудня 2016 р. Було винесено питання про зміну структури органів влади. Зокрема, пропонувалося, аби верхня палата парламенту - Сенат - не обиралася прямим голосуванням, а призначався місцевими радами регіонів. Передбачалося скорочення чисельності сенаторів із 315 до 100 а також значне зменшення їхніх повноважень. Сенат мав перетворитися у консультативно-дорадчий, що спростило б процедуру ухвалення законів шляхом голосування лише Палатою депутатів. Проте для Сенату було б необов’язково ухвалювати законопроекти, і він позбавлявся права винесення недовіри уряду. Референдум також був спробою зміцнити центральну владу за рахунок регіональної. Одна з основних ідей - вилучення частини повноважень у регіонів. Наприклад, питання енергетики, стратегічної інфраструктури і цивільної оборони мали вирішуватися не «на місцях», а напряму президентом. Однак проти запропонованих реформ під прапором боротьби з антидемократичністю активно повели кампанію опозиційні партії - від «правих» до «лівих». Провідну роль в опозиції відігравав «Рух п’яти зірок» на чолі із «головний італійським опозиціонером» Б.Грилло. Цей рух - популістська євроскептична сила, що не додержується будь-якої чіткої ідеології. Їхньою метою була відставка М.Ренці і дотермінові вибори.

М.Ренці був настільки переконаний у перемозі, що напередодні референдуму заявив про свою відставку в разі програшу. Підтримка європейських і американських партнерів виявилася згубною. Супротив­ники акцентували євроскептицизм, зокрема закликали до відмови від єдиної європейської валюти і до зміцнення національної держави. Власне, референдум перетворився на плебісцит довіри діючому прем’істру і політиці економії, яку Італія проводила за вимогами іноземних кредиторів. 59,11% італійців висловилися проти пропозицій М.Ренці. Наступного дня він пішов у відставку. Референдум виявив посилення євроскептичних настроїв серед громадян Італії, а також те, що подібні настрої призводять до активізації популістичних рухів і партій і навпаки.

Що стосується міжнародної політики Італійської Республіки, так від моменту вступу Італії до НАТО у 1949 р. та до Європейського економічного співтовариства у 1957 р.¹ атлантизм - жорстка орієнтація на США і НАТО та європеїзм - розбудова єдиної Європи - проголошувалися основними напрямками у зовнішній політиці всіх італійських урядів, незалежно від їхнього політичного забарвлення. Завершення біполярності призвели до фундаментальних зсувів у міжнародних відносинах, надавши потужного імпульсу розвиткові європейської інтеграції та кризі традиційного атлантизму, що втратив первісний сенс свого існування. 7 лютого 1992 р. Італія приєдналася до Договору про створення Європейського Союзу, підписаному у Маастрихті. В такий спосіб було виявлення прагнення взяти участь у процесах європейської інтеграції^{[198] [199] [200]. Однак слід зазначити, що у практичному втіленні європейська політика Італії мала сильний особистісний відбиток.}

В цілому, італійські політики лівого центру відзначалися більшою проєвропейською орієнтацією, ніж їхні опоненти з правого центру. Останні більше орієнтувалися на Сполучені Штати. Зокрема, про це свідчить незаперечна підтримка США в Афганістані, а потім в Іраку (у 2003 р. італійський контингент в 3000 осіб був четвертим за чисельністю). З іншого боку, С.Берлусконі належав до кола «євроскептиків» і вважався особистим другом В.Путіна (його ставлення до путінської політики характеризується, зокрема, його візитом до окупованого РФ Криму у вересні 2015 р.). У тому вбачалося прагнення мати більшу свободу дій по відношенню до заокеанського партнера. У міжнародній політиці Італії з часом позначилося бажання відігравати все більш вагому роль на світовій арені, зокрема у Середземномор’ї. З цим пов’язане формування концепції середземноморської безпеки. В грудні 2007 р. лідери Італії, Франції та Іспанії оголосили про створення нової організації - Середземноморського Союзу, який, за задумом творців, покликаний об’єднати Середземномор’я, зміцнити мир та стабільність, розв’язати проблеми імміграції.

На сучасному етапі «Бель паезе» - «Прекрасна країна», як звуть свою батьківщину італійці, має чимало складних проблем як економічного, так і політичного характеру. Не звикати до нестабільності - майже всі повоєнні роки вони живуть, як на політичному вулкані. Одним з провідних факторів є те, що за багатьма параметрами країна вступила у постіндустріальну еру за умов глобалізації.

Останніми роками її економіка - в рецесії.^[201] Італійська економіка є дуже своєрідною. Зокрема, вона орієнтована на випуск товарів та послуг так званого статусного споживання (одяг, взуття, шкіряні вироби, меблі, прикраси тощо), які зазвичай мають відносно невисоку частку доданої вартості і порівняно легко відтворювані, чим користується той самий Китай, непереможний у ціновій конкуренції. Звичайно, це не може не впливати на позиції італійських виробників на світовому ринку. Аби витримати конкуренцію, підприємці за будь-яку ціну намагаються знизити вартість праці. Вони придушені високими податками з боку держави (інколи оподаткування сягає 45%). В деяких випадках їм вигідніше перевести виробництво за кордон, до країн, де дешевший ринок праці, аби продовжувати роботу і врятувати підприємство. Але у такому випадку в самій Італії зростає армія безробітних, серед яких майже половина - молодь. Посилюється соціально небезпечний елемент.

З іншого боку, за умов постіндустріалізму типова для попередньої індустріальної епохи демаркація на «лівих» і «правих» значною мірою поступилася набагато складнішій комбінації інтересів, що зумовлює все нові й нові складності у політичному житті. Разом із тим Італія дала світові приклад формування першої у сучасній історії постмодерністської диктатури, яка перетворює політику у, так би мовити, реаліті-шоу, а суспільство - на гігантську публіку, яку отуплюють розважальні вистави на велетенському екрані. Але це вже із розряду питань «хто ким править і за допомогою яких засобів».

Література

Авилова А. Своеобразие южноевропейского пути развития /А.Авилова //Мировая экономика и международные отношения. - 2001. - № 5.

Арбатова Н. Европеизм и атлантизм как две опоры внешней политики Италии /Н.Арбатова //Мировая экономика и международные отношения. - 2010. - № 3.

Барабанов О. Тенденции развития региональной политики Италии /О.Барабанов //Вестник МГИМО. - 2012. - № 1.

Берков А. Операция «Чистые руки» в Италии /А.Берков //Обозреватель. - 2012 - № 2. Васильков Н. Метаморфозы итальянской мафии /Н.Васильков // Мировая экономика и международные отношения. - 1992. - № 7.

Вдовиченко В.А. Економічна дипломатія Італії в період економічної кризи (2008-2012) /В.А.Вдовиченко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2013. - Вип. 112, (ч. 1).

Вдовиченко В.А. Роль Італії у процесі підготовки та підписання Маастрихтського договору (1989-1992) // Гілея. - 2013. - Вип. 77 (№ 10).

Вдовиченко В. Європейський консенсус в італійському суспільстві: бути чи ні

(досвід 1990-х рр.) /В.Вдовиченко // Зовнішні справи.- 2013. - № 9.

Вдовиченко В. Конституція для Європи. Участь Італії в Європейському конституційному процесі /В.Вдовиченко //Зовнішні справи.- 2014. - № 2.

Вдовиченко В. Референдум all'italiana: виклик для єдиної Європи /В.Вдовиченко //Зовнішні справи. - 2016. - № 12.

Вялков Ю. А. Проблема регионального национализма в Италии (последняя четверть ХХ века) /Ю.А.Вялков //Новая и новейшая история. - 2007. - № 6.

Гаврилишин П.М. Українська трудова імміграція в Італії (1991-2011 рр.) /П.М.Гаврилишин. - Івано-Франківськ, 2012.

Животовская И. Г. Италия: опыт борьбы с нелегальной иммиграцией /И.Г.Животовская //[Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.perspektivy.info

/ srez/val/italija_opyt_borby_s_nelegalnoj_immigracij ej_2012-01-13.htm

Коломієць О.В. Особливості концепції колективної безпеки Італії /О.В.Коломієць //Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2014. - Вип. 119, (ч. 1).

Костиря І. Геокультура Італії в трикутнику політологем «глобалізація - демократія - політична культура» /І.Костиря //Зовнішні справи. - 2016. - № 11.

Красільчук Я. Проблема дефіциту державного бюджету в країнах PIGS /Я.Красільчук //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 104, ч. 1.

Кремень Т.В. Нетрадиційна політична мобілізація за допомогою використання соціальних медіа: приклад Італії /Т.В.Кремень //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2013. - Вип. 116, (ч. 1).

Любин В. Итальянская партийно-политическая система в 90-е годы /В.Любин //Мировая экономика и международные отношения. - 1998. - № 3.

Любин В. П. Левые партии Италии: споры о прошлом и будущем / В.Любин //Актуальные проблемы Европы. - 2006. - № 3.

Панов А.В. Територіальний устрій Франції та Італії - уроки для України /А.В.Панов. - Ужгород, 2015.

Рева Т. С. Політичний екстремізм у державах Західної Європи (на прикладі Іспанії, Італії та Німеччини) /Т.С.Рева //Вісник Київського нац. ун-ту імені Т. Г. Шевченка. - Філософія. Політологія. - 2012. - Вип. 110.

Ресідорі М. Берлусконі, Монті та майбутнє італійської політики. Як у європейській демократії могло з'явитися таке явище як «берлусконізм»? /М.Ресідорі //День. - 2012. - 26 вересня.

Сара Дж. Харизматичний лідер і демократія в Європі: від де Голля до Берлусконі /Дж. Сара //Політична думка. - 1999. - № 3.

Свєтлакова М. Передвиборчі кампанії правоцентристської партії Італійської Республіки в контексті виборів 2006 та 2008 рр. /М.Свєтлакова //Гілея. - 2013. - Вип. 74.

Свєтлакова М. Вплив світової фінансової кризи на соціально-політичне становище Італійської Республіки /М.Свєтлакова // Грані. - 2014. - № 8.

Субаччи П. Берлускони - бесконечная проблема Европы /П.Субаччи //[Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://inosmi.ru/europe/20121105/201797344.html

Тыновский А. С. Сильвио Берлускони и партия «Национальный альянс» в Италии (1994

- 2001 гг.) /А.С.Тыновский //Вестник Московского университета им. М. В. Ломоносова.

- Серия 8. История. - 2001. - № 6.

Федоренко К. Італія: референдум проти істеблішменту /К.Федоренко //Дзеркало тижня.

- 2016. - 9 грудня.

Холодковский К. Трудная перестройка итальянской политической системы /К.Холодковский //Вестник Европы. - 2014. - № 40 - 41.

Царенко О. Парламент Італії /О.Царенко, А.Євгеньєва //Парламент. - 2003. - № 1.

Ціватий В. Народна дипломатія і політика римсько-католицької церкви: історична ретроспектива та «моделі церкви» в сучасній Італії /В.Ціватий //Зовнішні справи. -

2015. - № 11.

Ceron A. Gamson rule not for all: Patterns of portfolio allocation among Italian party factions / A. Ceron //Europian Journal of Political Research. - 2014. - Vol. 53. - Issue 1.

Curini L. More than post-election cabinets: Uncertainty and the “magnitude of change” during Italian government bargaining / L. Curini, L. Pinto //International Political Science Review. -

2016. - Issue 37 (2). - March.

Martini S. Finding Out the Hard Way: Uncovering the Structural Foundations of Political Dissatisfaction in Italy, 1973-2013. /S. Martini, M. Quaranta //West European Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 1.