Скандинавські країни

Скандинавія являє собою область у Північній Європі, що складається із Швеції, Данії та Норвегії, а також пов’язаних з ними територій: Фарерських островів, Гренландії і Аландських островів.

Поняття «скандинавський світ» («Pax scandinavica») зустрічається вже від ХІ ст. Це - історична реальність, що склалася від давніх часів, заснована на спільності географії та геополітики, історичної долі, мови, культури, віросповідання. Впродовж тривалої історії скандинавська спільнота зазнала суттєвої еволюції. Але і в наш час можна вести мову про схожості цієї групи держав, які поєднують співпрацю та суперництво. Як регіон, вони посідають важливе місце в економіці та політиці Європи, оскільки є високорозвиненими країнами. Деякі науковці заявляють, що Скандинавія - це одна з частин світу, де політична рівновага, соціальний прогрес та економічне процвітання наближаються до довершеності. Важливу роль у тому відіграло тривале перебування при владі соціал- демократичних партій, чиї соціал-реформістські теорії були впроваджені у життя. Цей регіон має чимало особливостей, що втілилися у так звану «скандинавську» або «шведську модель». Вона впродовж десятиріч викликає великий інтерес у політологів, соціологів та економістів. Деякі з них вважають, що ця модель є найкращою моделлю конвергенції¹, за рахунок якої тільки й може вижити світ. Їх цікавлять умови та передумови забезпечення високого ступеня добробуту та соціальних досягнень у державах ринкової економіки, якими є названі країни; теорія та практика правлячих кіл, які спромоглися поєднати традиційний капіталізм із реформізмом, наразі соціал-демократичного ґатунку; а також модифікація цієї соціально-політичної парадигми та її практичної реалізації за умов змінювання сучасного світу.

Ці малонаселені країни², розташовані у не надто сприятливих природно-кліматичних умовах, майже завжди опиняються на перших місцях або десь поруч при порівнянні різних держав, зокрема через глобальний індекс конкурентоспроможності, що визначається Всесвітнім

конвергенція - від лат. convergo - «зближую» - термін, який використовується економістами для позначення зближення різних економічних систем, економічної і соціальної політики різних країн. Термін пов’язаний із поширенням у 1960 - 1970-х рр. теорії конвергенції, за якою взаємодія і взаємний вплив двох економічних систем капіталізму і соціалізму в ході науково-технічної революції розглядалися як головний фактор руху цих систем до деякої «гібридної, змішаної системи». Згідно гіпотезі конвергенції, майбутнє суспільство не буде ані капіталістичним, ані соціалістичним, а поєднає переваги обох систем і при цьому не матиме їхніх недоліків.

² Населення Швеції у 2015 р. становило 9,8 млн. чоловік, Данії - приблизно 5,7 млн., Норвегії - 5,2 млн. (майже таке, яким є фактичне населення Києва і Київської області).

Економічним Форумом. У цьому метаіндексі, який є сукупністю 16 різних глобальних індексів, таких як конкурентоспроможність, продуктивність, зростання, якість життя¹, рівність тощо, - на перших місцях стоять саме скандинавські країни^{[202] [203]. Високі результати пояснюються тим, що скандинавська модель має три позитивні характеристики: вона орієнтована у соціальному, інноваційному та експортному напрямках.}

Приклад їхнього розвитку дає багатий матеріал для розмірковування над проблемою взаємовпливів факторів національного менталітету та соціально-політичного й економічного устрою тієї чи іншої держави. Специфіка скандинавського суспільного ладу полягає у тому, що населення цих країн достатньо однорідне за релігійним, етнічним характеристикам, невелике за чисельністю, згуртоване і таке, що довіряє своїм представникам у місцевих органах, профспілках та парламенті.

Надзвичайно важливо зазначити вплив домінуючої протестантської релігії у її лютеранському варіанті. Адже у національні характери скандинавів з давніх часів вкарбувалися такі риси вдачі: раціоналізм; розуміння свого професійного покликання в якості божого дару, що зумовлює високу культуру праці; практицизм; шана по відношенню до особистості і разом із тим готовність прийти на допомогу сусіду; прагнення до загальної згоди і запобігання конфліктів; неприйняття зайвого марнотратства; самодисципліна; повага до організованості та порядку, а отже - до законів та авторитетів, особливо на державному рівні. Разом із тим принцип розподілу влади тут реалізується із завидною постійністю. Велику роль відіграє місцеве самоврядування, а також потужний профспілковий рух, що сприяв посиленню колективістських тенденцій у суспільстві. В результаті віра у колективні рішення в Скандинавії сильніша, ніж в більшості інших країн, а державні структури відносно прозорі. Корупція - на рекордно низькому рівні. На верхівці системи цінностей - права людини, права етнічних, релігійних та сексуальних меншин, а також соціальна справедливість.

Західна історіографія запровадила таке поняття як «скандинавська виключність», маючи на увазі унікальність історичного, соціально- економічного та політичного розвитку цієї групи країн. Її соціальний зміст зводився до того, що в історичній ретроспективі скандинавським державам були чужі революції, тобто їм притаманний суто мирний, без соціальних вибухів шлях розвитку.

За формою правління Скандинавські держави відносяться до конституційних монархій, чому відповідає режим, який характеризується дуалізмом влади. Це означає, що співіснують два органи, які колись репрезентували інтереси двох класів (дворянства та буржуазії), - монарх і парламент. Вони певною мірою залежать один від одного, хоча влада між ними розділена, а влада монарха врешті решт набула номінального характеру. Вважається, що король здійснює зв’язок між трьома гілками влади. Офіційно за ним - всі політичні призначення, він присутній на всіх церемоніях тощо. Проте виконавча влада належить прем’єр-міністру, який діє від імені короля. Кабінет міністрів складається з прем’єр-міністра та міністрів - керівників відповідних департаментів. Законодавчий орган - парламент. Король не використовує право вето по відношенню до законопроектів, що приймаються парламентом. Проте монарх виступає на парламентських засіданнях із викладенням урядової програми на наступний період.

Ставлення до короля у скандинава стримане. Він вважає, що Бог і король заслуговують свого положення з причини того, що вони завжди роблять лише те, що повинні, не приваблюючи до себе надмірної уваги. Проте минулими роками останнє час від часу порушується, як то було влітку 2011 р. у зв’язку із секс-скандалом навколо шведського короля Карла XVI Густава. 64-річного монарха звинуватили у відвідуванні стриптиз-клубів, зв’язках із мафією, брехні своїм підданим. Шведське суспільство, відоме своєю толерантністю, зазвичай не звертає уваги на подібні історії, проте воно засудило відвідування подібних закладів із сплатою з державної скарбниці і неправду про те, подану громадськості.

Наразі слід згадати, що подібна ситуація виявилася і у сусідніх країнах. В Данії у 2004 р. принц-спадкоємець Фредерік одружився із австралійкою Мері Дональдсон, яку зустрів на Олімпіаді у Сіднеї. У Норвегії у 2001 р. спадковий принц Хокон Магнус взяв шлюб із Метте- Маріт Тьессем Хойбі, у минулому, офіціанткою і матір’ю-одиначкою, яка стала символом для всіх самотніх матерів країни^{[204] [205]. Одним із наслідків подібної «демократизації монархії» є повільне, але невпинне зростання числа прихильників зміни державного ладу на республіканський. Хоча і в наш час парламенти Скандинавських країн - фолькетинг в Данії, стортинг у Норвегії та риксдаг у Швеції - мають певні обмежуючі права по відношенню до своїх монархій: встановлюють порядок престоло- наслідування, управління країною у випадку неповноліття короля, його відсутності або хвороби та ін.}

В реальності саме парламентаризм є провідною характеристикою скандинавського державного режиму. На теперішній час склалися риси, що характеризують скандинавський парламентаризм як спеціальний механізм досягнення згоди різних політичних сил, представницьке правління, формування уряду на основі співвідношення сил у парламенті, відповідальність уряду перед парламентом, що одержав владу безпосередньо від народу, обмеження реальної влади глави держави. Гарантії політичної системи - у сильному парламенті та його контролі за інститутами виконавчої та адміністративної влади, які разом із тим наділені достатніми повноваженнями для здійснення своїх функцій.

Парламенти всіх скандинавських країн обираються на чотири роки. В них зазвичай представлено багато партій: у данському фолькетингу - 8 - 10, у норвезькому стортингу - 6 - 7, у шведському риксдагу - 5 - 7. Через це у парламентах немає жодної партії, яка б мала абсолютну більшість місць і могла б сформувати незалежний від підтримки інших партій уряд. Він складається з представників декількох партій. Тим не менш для цих країн притаманна урядова стабільність. Якщо в результаті парламентських виборів жодна із великих партій не одержує переконливої більшості місць, а перспективи створення коаліції малоймовірні, в Швеції, Данії та Норвегії йдуть на формування уряду меншості. Формування уряду у таких випадках доручається главою держави лідеру найбільшої парламентської фракції. Оскільки сформований у такий спосіб уряд не може розраховувати на підтримку стійкої більшості парламенту, він змушений частіше вдаватися до компромісних рішень, які значною мірою визначаються впливом тих чи інших тимчасових прибічників. Серед механізмів встановлення рівноваги політичних сил дуже сильною є готовність до ведення переговорів і укладання угод у пошуку компромісів. В узгодженні пропозицій уряду вагому роль відіграє точка зору опозиційних партій. Вміння йти на поступки, лавірувати і пристосовуватися у пошуку прийнятних рішень дозволяє не тільки формувати стабільні кабінети, але й при зміні кабінетів зберігати напрям державної політики. В Скандинавських країнах продовж останніх десятиріч чергувалися уряди соціал-демократів та консерваторів, але ніде так звана «скандинавська» або «шведська модель» не втрачена. Таким чином, існуюча у Скандинавії консенсусна модель парламентаризму базується на розподіленні влади між партіями. Це виявляється у вираховуванні урядом при підготовці пропозицій вимог різних зацікавлених груп, пошуку компромісів у комісіях парламенту, відмові від практики тиску на парламент. Консенсусна модель є методом досягнення згоди у суспільстві, інструментом забезпечення стабільності існуючої політичної системи, стабільності держави.

Консенсусний тип скандинавського парламентаризму забезпечується вдосконалюванням виборчої системи, яка раніше створила сприятливі умови для найбільших політичних партій, насамперед, соціал-демократів. Вони одержували більшу кількість місць у парламенті, що перевищувало кількість поданих за них голосів виборців. Нині діючі виборчі системи забезпечують пропорційність представництва правих і лівих сил у парламентах. Готовність до компромісів з боку партій спирається на схвалення і підтримку прибічниками різних політичних сил певних ідей, ціннісних настанов, серед яких - регулювання державою ринку праці та економіки в цілому, готовність до пошуку згоди між державою, трудом та капіталом, політика перерозподілу прибутків для реалізації соціальних програм тощо. Слід підкреслити, що після виборів громадяни також зацікавлені у сильному і стабільному уряді, оскільки впевненість у завтрашньому дні дорожча ймовірних змін, які можуть запровадити парламентарі. Завдання парламенту полягає у збереженні соціального миру. Він повинен не відчужувати, а згуртовувати громадян, привертати меншість до інтеграції у систему.

Звичайно, парламентарі країн, що розглядаються, часом активно дискутують, проте не вдаються до бійок. Ніхто з них не тисне кнопки за відсутніх колег, не вимагає своїх пільг, не намагається скроїти закон під себе. Хоча не можна заперечувати, що насправді депутат керується не волею народу, не власними переконаннями, а волею партії, оскільки реальний механізм влади визначається співвідношенням політичних інтересів промислово-господарських груп, організацій роботодавців та працівників, засобів масової інформації, транснаціональних монополій, державної бюрократії.

Що стосується складу представницьких органів, так вони не віддзеркалюють адекватно соціальну структуру населення. В соціальному плані в скандинавських парламентах більш ніж достатньо чоловіків, людей середнього віку, представників середнього класу, державних службовців, які мають вищу освіту. Навпаки, у співставленні із електоратом, надто мало жінок (хоча їх чисельність перевищує 40%), пенсіонерів і молоді, робітників, представників приватного сектору, осіб із середньою освітою, атеїстів. Тобто переважають професійні парламентарі, представники ділових кіл, вищої інтелігенції, що не відповідає соціально -демо­графічному складу населення і деякими політологами розглядається як приниження значення інтересів різних соціальних груп. Хоча з іншого боку, може виникнути питання: а хіба парламентська діяльність не потребує високого професіоналізму? Разом із тим доступ до участі у політиці може одержати кожен громадянин тієї чи іншої Скандинавської країни. Для цього не обов’язково бути багатим, навпаки, «нордичний характер» не любить вискочок. Персональний талан стає причиною невигідного положення кандидата, він відлякує виборців, особливо тих, хто підтримує соціал-демократичні партії.

Історично політичні партії у Скандинавії виникли давно. В Данії їх перші паростки пробилися ще у 20-х рр. ХІХ ст., коли з’явилися союзи національної інтелігенції, які намагалися поставити перед собою певні культурні цілі. Однак невдовзі з’ясувалося, що ці задуми неможливо реалізувати, не маючи влади або, принаймні, не впливаючи на неї. Це розуміння поширилося всією Скандинавією. І у Норвегії, і в Швеції політичні союзи виникали на основі так званих «народних рухів», що переслідували насамперед культурні цілі: боротьбу за тверезість, всезагальну грамотність тощо. Це було спільним для всіх трьох країн. Пізніше утворився цілий спектр політичних партій - і правого, і лівого ґатунку. Вони відіграють важливу роль у внутрішніх справах та зовнішній політиці держав. Тобто у політичному житті затвердився принцип плюралізму.

Громадськість віддає перевагу серйозному обговоренню політичних проблем, а не з’ясовуванню позицій тих чи інших діячів. Засоби масової інформації приділяють велику увагу партійним платформам. Часто спалахують тривалі дискусії, хоча вони рідко добігають до зіткнень та емоційно забарвлених конфліктів. Проте однією з провідних рис політичного життя і національного характеру скандинавів є помір - кованість, а компроміс - головне слово у характеристиці їхньої політичної культури. У ствердженні останнього надзвичайну велику роль відіграли соціал-демократи, які тривалий час перебували при владі у Швеції, Данії, Норвегії. Попри різнобарвність партійної палітри і багатоманітність політичних партій різних напрямків, у партійно-політичних системах цих країн виразна соціал-демократична домінанта.

Глибинний сенс соціал-демократичних переконань висловив Таге Ерландер, який очолював кабінет міністрів Швеції впродовж 1964 - 1969 рр.: «Людина провинна мати можливість застосовувати свої здібності для іншого, ніж для боротьби за стерпне існування. Єдність прагнень, повага до ближнього, почуття причетності до спільної справи і вплив на життя суспільства так само важливі для людського існування, як і зростання матеріального благополуччя». Важливо підкреслити, що давно був відкинутий «класовий підхід» до політики, а робітничий клас перестав вважатися єдиним об’єктом соціал-демократичного впливу. Ще у 1929 р. шведські прихильники цієї політичної течії заклали підвалини для так званої політики «дому народів», покликаної слугувати інтересам «усього народу», у тому числі й інтересам підприємців. Тобто головною метою від початку був не «захист інтересів трударя», а збереження в країні надійного класового миру. Наскільки фінансова підтримка незаможних і трудових класів сприяла зміцненню «класового миру», настільки вона й реалізовувалася на практиці. Скандинавські соціал-демократи тонко відчували межу, яку не можна перейти без того, аби не ущемити інтереси великої і середньої буржуазії. В цілому, ідеологія скандинавських соціал- демократів спиралася на класичний марксизм, але у ревізованому вигляді, тобто це була мирна соціалістична філософія. Крім цього на неї суттєво вплинула економічна теорія Джона Мейнарда Кейнса із пропагандою активного втручання держави (через регулювання податків і процентної ставки) у ринкову сферу а також ідеєю активного стимулювання попиту.

Від 1930-х рр. у Скандинавських країнах розпочалися важливі соціальні реформи, розраховані на серйозні наслідки. При влади в цих країнах перебували соціал-демократичні уряди Торвальда Стаунинга у Данії, Пера Альбіна Ханссона у Швеції, а також уряд Норвезької робітничої партії на чолі із Юханом Нюгорсвольдом. Місцеві соціал- демократи та соціалісти пішли на угоду із селянськими і ліво-буржуазними партіями, залишивши право-буржуазні партії у меншості. Відтоді почалося перевлаштування суспільства на принципах солідарності, соціальної рівності та добробуту. Суттєві зміни, які почали відбуватися в цих країнах, починаючи від 30-х років минулого століття, найбільш виразно прослідковуються на прикладі Швеції, що і дало підставу вести мову частіше про «шведську модель» розвитку, хоча зустрічається і використання словосполучення «скандинавська модель». Ці зміни тісно пов’язані із безпрецедентно довготривалим для західних демократій правлінням однієї політичної партії. Від 1932 р. Соціал-демократична робітнича партія Швеції (СДРПШ) знаходилася в опозиції тільки у 1976 - 1982 і 1991 - 1994 рр., а також програла парламентські виборі у 2006¹ та 2010 рр.

З невеликою кількісною перевагою^{[206] [207] над соціал-демократами та їхніми лівими союзниками (Партією зелених та Лівою партією) прийшов альянс чотирьох правоцентристських партій на чолі із Поміркованою коаліційною партією, членів якої у Швеції називають «модератами» (Партія центру, Ліберальна і Християнсько-демократична партія). Поєд­нуючи консерватизм із лібералізмом, Поміркована коаліційна партія, в ідеології якої під керівництвом Фредріка Райнфельдта відбувся зсув до центру політичного спектру, у всьому суттєвому підтримувала високо- розвинену шведську систему всезагального добробуту, проводячи водночас політику зниження податків і приватизації державних під - приємств. Політичною домінантою було прагнення добитися переходу тієї частини населення, яка потребує соціальних виплат, у виробничий сектор. Нова влада вдалася до деяких інших трансформацій[208], деякі з них не дуже сподобалися електорату. На парламентських виборах 14 вересня 2014 р. соціал-демократи одержали 31,2% голосів виборців, а разом із союзниками - Лівою партією і Партією охорони оточуючого середовища - 43,7%. За модератів проголосували 39,3% виборців.}

Тобто впродовж більшої частини минулого сторіччя і частково теперішнього СДРПШ була очевидною партією влади в країні, очолювала коаліційні кабінети або, переважно, одна управляла державою. За мірою втілення соціал-реформістської стратегії трансформації суспільства Швеція в історичній ретроспективі є найпоказовішим прикладом реалізації потенціалу соціал-демократичної парадигми в рамках окремої країни.

Разом із тим ця модель суспільного розвитку одержала втілення і в інших Скандинавських країнах, чому сприяло перебування при владі лівих сил. Від 1930-х рр. і до 1965 р. уряд перебував під контролем Норвезької робітничої партії, яка залишалася найбільшою в стортингу і впродовж 1990-х рр. Ця партія формувала уряд у 1971 - 1981, 1986 - 1989, 1990 - 1997 рр. Після періоду домінування чотирьох центристських та правих партій на чолі із християнськими демократами у 2005 р. парламентські вибори у Норвегії виграв «червоно-зелений альянс» лідера Норвезької робочої партії, економіста за фахом, Енса Столтенберга, було сформовано уряд за участю лівих і центристських партій. На наступних виборах 2009 р.

коаліція Норвезької робітничої партії, Соціалістичної лівої партії та аграрної Партії центру знову перемогла, а Е. Столтенберг зберіг за собою посаду прем’єр-міністра. Свої домінуючі позиції Робітнича партія підтвердила і на дострокових парламентських виборах 2011 р., одержавши 33,2 % голосів проти 27,7 % голосів у «срібного призера» Консервативної партії Норвегії. На чергових парламентських виборах 2013 р. Норвезька робітнича партія виборола першість, одержавши 30,8% голосів і завоювавши у стортингу 55 місць, однак в сумі із своїми партнерами з лівоцентристської коаліції вона мала лише 72 мандати, що не вистачило для продовження перебування при владі (для цього необхідно 85 мандатів). Перемогла правоцентристська опозиція в складі коаліції з 4 партій. Новим прем’єр-міністром стала 52-річна лідерка консерваторів Ерна Сульберг (друга жінка - голова уряду Норвегії після Гру Харлем Брундтланд).

Сильні позиції у соціал-демократів були в Данії, чому під­твердженням стали дострокові парламентські вибори 2011 р. Право - центристська коаліція (Ліберальна партія, Консервативна партія, Ліберальний альянс і Датська народна партія) після 10 років перебування при владі мала поступитися лівому опозиційному блоку у складі соціал- демократичної партії, Соціалістичної народної партії, Червоно-зеленого альянсу і ліво-ліберальної «Радикале Венстре». У 179-містному парламенті нового скликання 92 депутатів представляли «червоний блок» і 87 - «синій». Лідер соціал-демократів Хелле Торнінг-Шмідт стала першою в політичній історії Данії головою кабінету міністрів^[CCIX]. Хоча за результатами

дострокових виборів 18 червня 2015 р. соціал-демократи залишилися найбільшою партією., представленою у парламенті (26% голосів), однак невдачі їх союзників за лівоцентристською коаліцією не дозволили продовжувати здійснювати владу. Дуже сильно виступила антиіммігрант- ська Датська народна партія - 21,1% голосів, яка уклала коаліцію із лібералами (19,5%). Один з лідерів лібералів - Ларс Лекке Расмуссен очолив новий уряд. Тобто становище з іммігрантами внесло свої корективи у розклад політичних сил країни. Однак, попри зміни на верхівці влади, немає підстав очікувати відмову від «скандинавської моделі».

Цікавість до своєрідного шляху соціально-економічного розвитку Скандинавських країн виявився на Заході ще у 1930-х рр. Відтоді вийшли друком сотні монографій та статей, присвячених їй. Чимало лівих політиків, а також науковців соціал-демократичної орієнтації доводили, що цей шлях є найбільш гуманний, найбільш м’який спосіб переходу від «дикого» капіталізму до «м’якого», демократичного соціалізму. На межі 1980 - 1990-х рр. інтерес до неї виявила частина радянських

суспільствознавців, які підтримували сподівання на реформування «реального соціалізму». Однак і тоді, і пізніше, ані в СРСР, ані в Росії, ані в Україні, навіть більше - у Східній Європі ця модель не стала орієнтиром перевлаштування суспільства.

Термін «шведська модель» (інколи навіть говорять про «шведський соціалізм») затвердився наприкінці 1960-х рр., коли в Швеції виявилося успішне поєднання швидкого економічного зростання із широкими політичними реформами на тлі відносної соціальної безконфліктності. Це надто контрастувало із посиленням соціальних і політичних конфліктів в оточуючому світі. Треба взяти до уваги обставини, що сприяли тому: особливості національного менталітету; високоорганізована і однорідна у етнічному плані спільнота; складання і зміцнення традицій громадянського суспільства; незмінний зовнішньополітичний нейтралітет від 1814 р.,

неучасть у двох світових війнах; рекордне за тривалістю перебування при владі соціал-демократів, тобто домінування однієї великої партії, яка здійснювала прагматичну лінію і формувала сильний уряд; історичні традиції мирного розв’язання складних соціальних проблем^[210]; тривалі і стабільні умови розвитку економіки; кваліфікована робоча сила^[211]; активність трудящих, їхня підтримка соціал-демократів профспілок, які добивалися від підприємців часом вельми суттєвих поступок; домінування реформізму у робітничому русі, що сприяло затвердженню цих принципів у його відносинах із капіталом; пошук компромісів на основі врахування інтересів різних сторін; практика соціального консенсусу. В країні цінувався дух гармонії, що ґрунтувався на усвідомленні того, що маленька Швеція може вижити у великому світі із жорстокою конкуренцією тільки за умов об’єднання зусиль усіх сторін.

В світі «шведська модель» ототожнювалася із найбільш розвиненою формою «держави всезагального добробуту». Однак слід наголосити, що сенс цього словосполучення - різний в залежності від того, на що саме звертав більшу увагу той, хто його використовував. Найбільш загальне визначення: комплекс соціально-економічних та політичних реалій в Швеції із її високим життєвим рівнем і широким масштабом соціальної політики. Йдучи далі, можна, з одного боку, відзначити змішаний характер шведської економіки, що поєднувала ринкові відносини і державне регулювання, переважання приватної власності у сфері виробництва і усуспільнення у сфері споживання. З іншого боку, характерною рисою повоєнної Швеції стала специфіка відносин між трудом та капіталом. Впродовж багатьох десятиріч важливою частиною шведської дійсності виступала централізована система переговорів про укладення колективних договорів стосовно заробітної плати за участю потужних організацій профспілок і підприємців в якості головних дійових осіб. При чому політика профспілок базувалася на принципах солідарності між різними групами трудящих. Ще один варіант у визначенні сутності «шведської моделі» виходив із того, що у шведській економічній політиці чітко прослідковувалися дві мети: повна зайнятість і вирівнювання доходів. Її результати - активна політика на високорозвиненому ринку праці і виключно великий державний сектор (при цьому мається на увазі насамперед сфера перерозподілу, а не державна власність), що займався і займається акумуляцією і перерозподілом значних грошових коштів на соціальні та економічні цілі.

«Шведська модель» передбачає активну роль держави. На цьому наполягали соціал-демократи, які робили ставку на підвищення життєвого рівня через поступові реформи у рамках капіталізму при прагматичному ставленні як до цілей, так і до засобів їх досягнення із врахуванням практичної доцільності і тверезого бачення реальних можливостей. Після того, як на початку 1950-х рр. основи цієї моделі були сформульовані у профспілковому русі, вони стали стрижнем економічної політики соціал- демократичної партії, яка спиралася на них (кожен член профспілки вважався членом соціал-демократичної партії Швеції). Головний принцип цієї політики полягав у тому, що немає причин для соціалізації засобів виробництва і відмови від вигід ефективної ринкової системи виробництва заради ідеологічних постулатів. Прагматичність такої політики буквально висловив колишній прем’єр-міністр Швеції, лідер соціал-демократів Улоф Пальме: «Не треба різати курку, яка несе золоті яйця». У цьому афоризмі полягає філософія економічних взаємин скандинавської соціал-демократії і ділового світу.

«Скандинавська» або «шведська модель» виходила із того, що децентралізована ринкова система виробництва є ефективною, держава не втручається у виробничу діяльність фірм, а активна політика на ринку праці повинна звести до мінімуму соціальні втрати ринкової економіки. Сенс полягав у максимальному зростанні виробництва приватного сектору і дуже широкому перерозподілі державою частини прибутків через податкову систему і державний сектор заради підвищення рівня життя народу, але без впливу на основи виробництва. Це призвело до дуже великої ролі держави у розподілі, споживанні і перерозподілі національного прибутку через податки і державні витрати, які досягли рекордних рівнів. В соціал-демократичній ідеології така діяльність одержала назву «функціональний соціалізм». Звичайно, роль держави не обмежується збиранням податків і їх перерозподілом через різні соціальні виплати та послуги. У своїй довгостроковій політиці вона активно впливає на пріоритетні напрями у розвиткові народного господарства в цілому - характер інвестицій, витрати на науково-дослідну сферу^[212], визначення зовнішньоторговельної стратегії. У законодавчому порядку розроблено «кодекс правил» стосовно діяльності приватних компаній, державного, кооперативного і комунального секторів, громадських організацій. У прийнятті рішень зазвичай - гласність і відкритість. Найважливіші питання економічного життя обговорюються публічно, а інформація про заходи, що приймаються урядом, широко доступна для населення.

Скандинавські можновладці також усвідомлюють, що з метою підтримання економічного розвитку необхідно забезпечувати високу якість економічної політики. Потужні інвестиції у розвиток людського потенціалу, що дозволяє перетворити його у «людський капітал», не тільки допомагають витримувати конкуренцію на зовнішніх ринках, але й забезпечують ефективну роботу «соціальних ліфтів» і високу якість управлінської еліти. Вона формується тут, в основному, на підставі особистісних характеристик, практично незалежно від фінансових можливостей і походження. Наслідком є висока якість економічної політики, політична стабільність і соціально-економічна безпека.

Результатами проведення такої лінії стали досягнення надзвичайно низьких у порівнянні з іншими країнами показників безробіття, а також успіхи в галузі вирівнювання доходів та рівня життя. Це зумовлювалося, по-перше, політикою солідарності в сфері заробітної плати, націленої на досягнення рівної зарплати за рівну працю. До початку 1990-х рр. різниця між зарплатами різних груп працюючих скоротилася більш ніж на половину. Вона також скоротилася між робітниками і службовцями. По - друге, уряд використав прогресивне оподаткування і систему великосяжних державних послуг і виплат. Держава не випускає з поля зору взаємовідносини найманих працівників та роботодавців, виплачує високі пенсії^[213] та різні види соціальної допомоги, особливо тим, хто на даний момент не має роботи, допомагає у пошуку нового місця роботи та у перекваліфікації, турбується про здоров’я громадян та їхню початкову, середню і вищу освіту, забезпечує нужденних муніципальним житлом. Все це набуло характеру державних трансфертів, що складають значну частку у життєзабезпеченні громадян. При чому часом така опіка призводить до того, що безробітні роками не займаються власним працевлаштуванням, оскільки соціальна допомога з боку держави надає можливість безбідного існування. Тобто багато норм надання соціальних пільг виявилися настільки щедрими, що економічні втрати від зловживань ними стали очевидними майже для всіх. Вони підривають стимули до трудової активності і широко породжують утриманські настрої. Деякі дослідники відзначають, що щедрість «держави всезагального добробуту» негативно впливає на суспільну мораль, деактивізує особистість, послаблює сімейні зв’язки. Навіть серед соціал-демократів все частіше лунають голоси на підтримку переходу до політики економії та раціоналізації, тобто до більш жорстких правил виплат із соціального забезпечення і страхуванню, зниженню розмірів компенсацій тощо.

Разом із тим слід розуміти, що чималі суми, які йдуть на соціальні програми, не виникають «з повітря». Держава не виробляє додатковий продукт на «громадських» підприємствах, а вилучає необхідні для проведення соціальної політики фінансові ресурси через витончену і досить обтяжливу систему оподаткування. Головним об’єктом шведського стягнення податків є не підприємство або бізнес-одинця, а індивідуальний найманий працівник і, меншою мірою, - індивідуальний підприємець. Максимальна ставка на середній прибуток робітника становить 50 - 65 % (в Данії на середню зарплату встановлена норма у 63%), службовця - 80%^[214]. Також певні податки пов’язані із роздрібною торгівлею та послугами населенню. Дуже високий рівень оподаткування призводить до того, що кваліфікована робоча сила, насамперед, освічена молодь, все частіше їде до інших країн ЄС, де податки менше. А компанії намагаються винести свої виробництва туди, де робоча сила дешевша.

Шведську «соціальну державу» американський соціолог та економіст Дж. Бьюкенен назвав «трансфертною державою», яка лише стягує податки з індивідів та груп у її юрисдикції, і переводить (transfers) ці кошти у вигляді виплат іншим індивідам та групам даного політичного співтовариства. Через це деякі політологи вважають «державу трансферу» «фіктивним соціалізмом». В реальності клас найманих працівників створює додаткову вартість не тільки для власників засобів виробництва (великої і середньої буржуазії, як національної, так і транснаціональної), але й для бюрократичного апарату центральних та муніципальних державних органів, для верхівки профспілок та правлячих партій. В свою чергу, держава спрямовує одержаний за рахунок високого оподаткування прибуток за вирахуванням трансакційних витрат все тим же найманим працівникам та членам їх сімей, а також тим, хто не працює. Тобто суттєва частка додаткової вартості, вилученої через податки, прокручується «марно», оскільки вона, врешті решт, повертається, хоча у зменшеному вигляді, у ту ж кишеню, звідки була взята. Подібні протиріччя «трансфертної держави» критично мислячі аналітики називають серед тих проблем, які загострилися останнім часом у функціонуванні «скандинавської моделі»^[215]. Вони також вказують на зростання політичної напруженості у «трансфертному суспільстві».

Посилюється тенденція до поляризації у спільноті, викликана зростанням тягаря соціальних виплат. Спровоковано розкол населення за ознакою здатності забезпечувати свій матеріальний статус. Воно поділяється на два табори: один складається із економічно активної групи осіб, другий - з тих, хто живе за рахунок соціальних трансфертних виплат. Таким чином суспільство є поляризованим, де насправді люди не є рівними. І воно має тенденцію до перетворення у конфліктне середовище. З одного боку - та меншість, яка своєю працею забезпечує фінансування соціальних програм, з іншого - більшість, яка одержує трансферти, проте постійно невдоволена їхніми розмірами і воліє одержувати більше. Саме в цьому полягає один з сутнісних викликів скандинавській «державі всезагального добробуту». Все частіше лунають голоси стосовно того, що альтруїстична солідарність, ймовірно, має межу. Останнім часом це поєднується із усвідомленням зростання витрат у зв’язку із

постарішанням населення і збільшення чисельності іммігрантів.

Збільшення кількості іммігрантів в Скандинавських країнах призводить не тільки до соціального напруження, зумовленого ксенофобією, але й до змін у партійно-політичному житті. Впродовж тривалого часу у цьому регіоні не були сильними право-радикальні партії із антиіммігрантськими закликами. Проте останніми роками в кожній з названих країн вони посилили свої позиції, називаючи імміграцію головною небезпекою для місцевих суспільств: загроза національним культурам та ідентичності; джерело злочинів, які можуть довести суспільства до громадянської війни; причина безробіття і фінансових труднощів «держави всезагального добробуту». На парламентських виборах в Швеції 19 вересня 2011 р. крайня права партія «Шведські демократи» вперше в історії одержала 5,7% голосів (20 депутатських мандатів). При тому, що іммігранти - це 14% населення Швеції секретар партії «Шведські демократи» Бьорн Содерн заявив, що над країною нависла загроза ісламської революції. А альянс європейських лівих та ісламістів веде до того, що шведам та решті європейців невдовзі доведеться підкорюватися законам шаріату.

Свій протест проти такого становища висловив громадянин Норвегії 32-річний Андерс Берінг Брейвік, який 22 липня 2011 р. спочатку влаштував вибух в урядовому кварталі Осло (8 чоловік загинули, 15 поранено), а потім розстріляв 68 чоловік на острові Утойа, де проходив традиційний молодіжний літній табір правлячої робітничої партії, в якому було чимало вихідців з країн третього світу (загалом загинуло 93 особи - дехто втопився, намагаючись переплисти на іншій берег, дехто помер від поранень в лікарні). Терорист власні вчинки за злочинні не визнав, оскільки заявив своєю головною метою «врятувати світ». Терористу присудили 21 рік ув’язнення - максимальний за місцевими законами. У квітні 2016 р. він виграв суд проти норвезької влади, яка «порушувала його права»¹

В Данії на початку 1970-х рр. виникла «Партія прогресу», один з лідерів якої на щорічному з’їзді заявив: «Єдина різниця між Мухаммедами і пацюками у тому, що пацюки не одержують соціальних виплат... Нам потрібна Данія без Мухаммедів». Наступницею цієї партії стала «Датська народна партія», яка виникла у 1995 р. і від 2001 р. має третю за чисельністю фракцію у парламенті, а також статус молодшого партнера урядової коаліції. Ядром її передвиборчої агітаційної кампанії на всіх парламентських виборах є гасло «Данія для данців!» Саме із її активністю пов’язаний «карикатурний скандал» 2005 - 2006 рр. - публікація в одній з данських газет саркастичних зображень Пророка Мухаммада та мусульман, що спричинило мультикультурний конфлікт майже світового масштабу.

Певний час цим країнам вдається мати невелику іммігрантську діаспору у порівнянні з іншими країнами. Хоча переселенців дуже ваблять місцеві соціальні стандарти. Поглиблюється криза ідентичності, оскільки мігранти не мають стимулу до інтеграції, а фінансові навантаження на місцеві бюджети із їхнього соціального забезпечення зростають. Особливо хвиля переселенців зросла, починаючи з 2014 р., коли з країн Африки і мусульманського Сходу линули сотні тисяч біженців від війн та економічних мігрантів, складаючись у мільйони в заможних країнах Європи. Це перетворилося на найскладнішу проблему для членів ЄС. Швеція, Данія, Норвегія перекрили свої кордони і почали висилку нелегальних мігрантів, проте різними шляхами ті намагаються потрапити туди, де можна не працюючи, жити заможно цілим родинам.

Зростання чисельності «нескандинавів» у населенні країн регіону - один із проявів дії глобалізаційних процесів. На країни Північної Європи, як би вони не прагнули зберегти свою ідентичність та модель життя, не можуть не впливати різнопланові сучасні реалії. Глобалізація все більше звужує можливості національно-державного регулювання і розмиває його специфіку, зменшує в ньому роль партійно-політичного фактору. Має значення перехід найбільш розвинених країн світу, до яких належать і Скандинавські, на етап постіндустріального розвитку. «Шведська модель» - адекватна за своєю колективістсько-універсалістською природою індустріальному суспільству. Диференціація та індивідуалізація умов виробництва та праці^{[216] [217] призвели в решті решт до втрати ефективності колективістсько-універсалістської методології формування заробітної плати і взагалі регулювання трудових відносин. Відбувається послаблення позицій профспілок - основи соціал-демократичних партій. Всі ці явища суттєво змінюють структуру і саму атмосферу суспільних відносин і вимагають оновлення парадигми соціально-економічного розвитку.}

Збої механізмів регулювання заробітної плати й занятості, як і взагалі розмивання національної специфіки розв’язання соціально- економічних проблем, зумовлюються також останніми десятиріччями прискоренням втягнення Скандинавських країн до міжнародного соціально-економічного порядку, який складається насамперед у Західній Європі. Він базується переважно на неоліберальних принципах. Починаючи від 1980-х рр. лібералізації економіки та соціальної сфери наполегливо вимагає національний капітал. Його представники вказують на те, що в результаті політики обмеження ринку порушуються необхідні для ефективної роботи господарського механізму функціональні зв’язки та залежності. Наприклад, високий індивідуальний податок на прибуток дестимулює трудову мотивацію менеджерів та спеціалістів; низький коефіцієнт диференціації заробітної плати негативно впливає на освітньо- кваліфікаційний рівень робочої сили; монопольне положення державного сектору соціальних послуг перешкоджає розвитку конкуренції і свободі вибору клієнтів; жорстке трудове законодавство протидіє використанню гнучких форм зайнятості, широко впроваджуваних в інших країнах. Сучасні скандинавські соціал-демократи усвідомлюють те, що економіка і суспільство в цілому демонструють тенденцію змінювання, тому бачать необхідність певних зрушень у власних настановах в бік неолібералізму. Водночас їхні політичні опоненти розуміють важливість «скандинавської моделі» для населення своїх країн і тому виявляють обережність у трансформаціях, спрямованих на поступове збільшення відповідальності не тільки держави, а й індивіда за власний добробут. І ті, й інші відчувають, що політика, орієнтована багато в чому на обмеження ринку і посилення державно-регулюючого начала, зіткнулася із серйозними викликами інтернаціонального характеру, зумовленими змінами на міжнародній арені.

Скандинавські країни в минулому нерідко суперничали між собою за переважання в регіоні: у ХІХ ст. провідною економікою була Данія, а після Другої світової війни першість перейшла до Швеції, пізніше найшвидше розвивалася економіка Норвегії, яка спиралася на нафтогазові багатства. Вирівнювання економічних умов між країнами знайшло віддзеркалення у політиці та психології, національна ідентичність зазнала змін і набула розвитку в ході взаємодії між цими державами, що призвело до більшої збалансованості регіону.

З іншого боку, розростання Північноатлантичного альянсу та Євросоюзу призвели до підвищення міри взаємодії малих країн в середині цих союзів, що є особливо характерним для північних держав. Данія та Норвегія ще у роки «холодної війни» зробили свій вибір на користь атлантизму і у 1949 р. стали членами НАТО¹. Швеція тривалий час пишалася своєю давньою традицією збереження нейтралітету, проте після приєднання у 1995 р. до Європейського Союзу національна політика, особливо стосовно безпеки, має враховувати цю обставину і формально- юридично, а головне, за суттю, набула євроцентричного характеру^{[218] [219]. Треба мати на увазі ту обставину, що взагалі відбувся певний симбіоз Північноатлантичного альянсу та Євросоюзу на засадах доктрини євро- атлантизму. На практиці між ними ролі та функції поділені: за першим залишається сфера безпеки та оборони («hard security» - «жорстка}

безпека»), за другим - економіки та соціальної політики («soft security» - «м’яка безпека»).

Водночас останніми десятиріччями став помітно розвиватися сучасний політичний «скандинавізм», а ширше - «нордизм», оскільки до трьох Скандинавських країн в цьому плані приєдналися інші країни Північної Європи, а також висловлюють своє прагнення до співпраці країни Балтії - Латвія, Естонія та Литва. Це можна розглядати в якості історичного прояву субрегіональної спільності на основі схожості політичних інтересів і демократичних цінностей, близькості соціально - економічних параметрів, політичної інфраструктури країн Північної Європи.

Для жителів цього регіону крім ЄС та НАТО існують й інші важливі можливості співпраці. Ще у 1952 р. було створено Північну Раду в складі Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії та Ісландії. У 1990-х рр. з’явилися Рада держав Балтійського моря, Арктична Рада, Рада Баренцева Євро- Арктичного регіону. Вони утворилися з метою підтримки народів регіону до добросусідства та кооперації, економічного розвитку та засвоєння природних багатств, покращення умов життя людей. Діяльність в цьому плані одержала назву «Північне співробітництво». Результатом стало те, що країни Північної Європи за рівнем та глибиною розвитку інтеграційних зв’язків помітно переважають наявні в світі міждержавні інтеграційні угрупування, у тому числі і Євросоюз. Їм вдалося створити унікальну систему багатосторонніх зв’язків в галузях економічного, політичного, соціального, науково-технічного і культурного життя. Розвиток інтеграційних зв’язків між ними дозволив кожній із країн регіону вирішувати широке коло внутрішніх проблем, усувати підстави для конфліктів між сусідами, допомагати відстоювати свої інтереси на міжнародній арені, насамкінець, давати їм можливість бути почутими у світовому багатоголоссі. Показовим є той факт, що у своєму виступі у норвезькому парламенті 23 березня 2010 р. міністр іноземних справ Юнас Гар Стйоре висунув пропозицію добиватися колективного членства північних країн у Великій двадцятці (G-20). У зв’язку із фінансово- економічною кризою, що на світовому рівні розпочалася у 2008 р., роль G-20 помітно посилилася. Норвезький міністр заявив: «Північні країни разом із провідними державами світу мають брати участь в обговоренні питань фінансової кризи, клімату та енергетики». На його думку, північні країни мають бути представлені у G-20, оскільки їхня сумарна економічна міць - серед десяти перших економік світу¹. Крім того вони надають велику допомогу ООН та іншим міжнародним організаціям^{[220] [221].}

Швеція разом із Польщею від 2009 р. ініціювала і просувала ідею «Східного партнерства» в рамках Європейської політики сусідства. Ця зовнішньополітична ініціатива ЄС охоплює Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну. Її метою є сприяння процесам реформ у країнах-партнерах, у тому числі шляхом укладення угод про асоціацію, включаючи створення зон вільної торгівлі, а також лібералізації візового режиму між Європейським Союзом та країнами-партнерами. Скандинавські країни підтримують Україну на шляху євроінтеграції. Вони рішуче засудили агресивну політику Москви, яка «підриває фунда­ментальні принципи європейської безпеки і світового порядку в цілому». Крім допомоги Україні і приєднання до санкцій проти РФ, ці країни зайнялися зміцненням власної безпеки. Після повідомлення генерального секретаря НАТО Й.Столтенберга за підсумками 2015 р. про те, що під час російських військових навчань відпрацьовувався ядерний удар по союзниках і партнерах Альянсу, у тому числі і дії проти Швеції, пішов широкий резонанс у скандинавських країнах, де знов заговорили про «російську загрозу». У квітні 2015 р. міністри оборони держав Північної Європи - Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії та Ісландії - підписали спільну декларацію про інтенсифікацію військового співробітництва та кооперацію з країнами Балтії у відповідь на таку загрозу^[222]. 15 вересня Швеція підписала з Польщею нову угоду про співробітництво в оборонній сфері, яка започаткувала стратегічне партнерство двох держав. А у вересні 2016 р.

Стокгольм заявив про намір повернути загальну військову повинність, скасовану вісім років тому через небезпечну зовнішньополітичну лінію РФ.

На сьогоднішній день Скандинавія - вельми благополучне суспільство. Досвід цих країн наочно демонструє, що соціальна орієнтація - це багатофункціональний суспільний інститут, який забезпечує значні і різноманітні переваги: соціально-політичну стабільність, економічну безпеку, відтворення якісної робочої сили, стабілізацію попиту на внутрішньому ринку, стартові позиції для наукоємних виробів експортної спрямованості тощо. Нижчі за рівнем статків прошарки населення реалізують увесь свій прибуток на внутрішньому ринку, на відміну від вищих соціальних верств. Соціальні послуги, що надає держава не на грошовій основі, дозволяють забезпечувати чітке цільове використання відповідних коштів (це стосується витрат на медицину і освіту). Звичайно, залежність від кон’юнктури світового ринку є вразливим місцем економіки скандинавських країн, що зумовлено і такою обставиною, як незначний демографічний потенціал. Однак аж дотепер їм вдається цю вразливість нейтралізувати, завдяки особливостям своєї моделі.

Її політична система успадкувала від минулого і суворо дотри - мується принципів компромісу та громадянської згоди (консенсусу) між основними верствами населення. Цей принцип, в свою чергу, зумовив розстановку політичних сил, що базується на їх відносній рівновазі, так званому «балансі влади». Останній виступає в якості «модуса вівенді»^[223] політичних організацій, як лівого, так і правого спрямування. Ця обставина забезпечує відносну парламентську стабільність і більш-менш спокійний внутрішньополітичний клімат.

Здається привабливим і таким, що можна перенести до інших країн, досвід соціально-економічної моделі. Але механічно перенести на чужий грунт навіть найпрогресивніший досвід - дуже складно. Кожна країна має власні національний характер, традиції, історію та інституціональні структури, а багато того, що приваблює у досвіді розвитку Скандинавії засновано на специфічних традиціях та інститутах цих країн із давнім походженням. Хоча деякі корисні моменти інші країни можуть запозичити. Наприклад, досвід активної політики на ринку праці: краще проводити перепідготовку безробітних і повертати їх до праці, зокрема за допомогою субсидій для переїзду до вакантного робочого місця, ніж витрачати величезні суми на виплати безробітним. Безробіття - це не тільки негативні наслідки для людини, але й вельми витратний метод боротьби з інфляцією та вирішення структурних проблем. То краще використовувати інші шляхи їх подолання.

Скандинавські країни на сучасному етапі мають певні проблеми: на першому місці - старіння населення і низька народжуваність. Така демографічна структура, плюс тиск надходження іммігрантів з країн Азії та Африки, ставить під удар можливість фінансувати і зберігати теперішні соціальні механізми. Однак в цілому вони успішно адаптуються до нових реалій, перебуваючи у лавах європейських лідерів в області формування «нової економіки» - розвитку інформаційних технологій, телекомунікацій, комп’ютеризації. Скандинави зберігають конкурентоспроможність своїх економік, водночас уникаючи різких поворотів у соціальній політиці, чому сприяє особлива політична культура як політичних лідерів, так і пересічних громадян.

Література

Аксенов С. М. Шведская модель развития общества /С.М.Аксенов // ЭКО. - 2006. - № 10. Андерсен А. Досвід скандинавських країн у законодавчому закріпленні рівності політичних прав жінок і чоловіків /А.Андерсен // Перспективи паритетної демократії у політико-правовому полі України. - Х., 1997.

Бадаева А. Праворадикальные партии и иммиграция в странах Скандинавии /А.Бадаева //Мировая экономика и международные отношения. - 2012. - № 12.

Божко С.О. Швеція і партнерство Європейського Союзу із сусідами на сході Європи в цілях розвитку /С.О.Божко // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2015. - Вип. 124, (ч. 2).

Болотникова Е. Г. Праворадикальные партии Швеции /Е.Г.Болотникова //ПОЛИТЭКС. - 2008. - № 1.

Водопьянов В. С. Сотрудничество государств Северной Европы в сфере культуры и образования /В.С.Водопьянов //Вестник МГИМО - Университета. - 2013. - № 5.

Волков А. Северные страны: Первые годы нового тысячелетия /А.Волков // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - № 1.

Волков А. Шведская модель /А.Волков // Эксперт. - 2007. - № 22.

Волков А. Северные страны: под ударами кризиса /А.Волков // Мировая экономика и международные отношения. - 2010. - № 7.

Воронов К. Северные страны и ЕС: формула и конфигурация внутренней безопасности /К.Воронов //Мировая экономика и международные отношения. - 2012. - № 6.

Воронов К. Страны Северной Европы: сближение геополитических линий /К.Воронов // Мировая экономика и международные отношения. - 2010. - № 5.

Ворчакова І. Рівень участі жінок в соціально-політичному житті Скандинавських країн / І. Ворчакова // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. - 2009. - Вип. 16.

Голяк Л.В. Спеціалізовані омбудсмани у гендерному мейнстрімінгу: досвід скандинавських країн /Л.В.Голяк // Держава і право.- 2011. - Вип. 52.

Гришин И. В. Шведская модель общественного развития: Дихотомия рынок—политика /И.В.Гришин // Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 10, 11.

Гришин И. В. Экономическая демократия: Шведский казус /И.В.Гришин // Мировая экономика и международные отношения. - 2006. - № 5.

Гришин И. Швеция все более теряет особость /И.В.Гришин // Мировая экономика и международные отношения. - 2011. - № 3.

Гришин И. Шведский парламентский тупик: выход найден /И.Гришин //Мировая экономика и международные отношения. - 2015. - № 5.

Дорохін Д. Скандинавський досвід правового регулювання участі місцевих громад у бюджетному процесі / Д. Дорохін // Юридична Україна. - 2010. - № 12.

Дьякова В. Скандинавский парламентаризм. Сравнительный анализ политических институтов /В.Дьякова [Эл. ресурс]. - Режим доступа: //centurion-

center.narod.ru/scand.html

Исаев М. А. Политическая система стран Скандинавии и Финляндии / М.А.Исаев, А.Н.Чеканский, В.Н.Шишкин. - М., 2000.

Квист Дж. Социальные реформы в скандинавских странах в 1990-е годы: использование теории нечеткого набора для оценки соответствия идеальным типам /Дж.Квист //SPERO. - 2003. - № 1.

Куцевич О.П. Досвід правового забезпечення консолідації земель у країнах Скандинавії та можливості його використання в Україні /О.П.Куцевич

// Часопис Київського університету права.- 2013. - № 3.

Орлова Т. Скандинавські країни: втілення "лівої" ідеї у королівствах /Т.Орлова // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2012. -

Історія. - Вип. 109.

Письменний В.В. Сучасні виклики системи фінансового вирівнювання територій: досвід України і скандинавських країн /В.В.Письменний //Вісник Запорізького національного університету. -Економічні науки. - 2014. - № 3.

Плевако Н.С. Государство благосостояния в Швеции /Н.С.Плевако // Северная Европа: Проблемы истории. -2005. - Вып.5.

Прохоров П. Социализм с нефтегазовым лицом /П.Прохоров // Эксперт. - 2007. - № 41. Прохоров П. Содружество независимых королевств /П.Прохоров, В.Скрипов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://expert.ru/northwest/2011/14/sodruzhestvo-nezavisimyih- korolevstv/

Сафронов А. П. Внутренние противоречия шведской модели «благосостояния» /А.П.Сафронов. [Эл. ресурс]. - Режим доступа: //http://www.google.com.ua/url?= http://www.rusrand.ru/Dokladi3/Safronov.pdf

Северная Европа. Регион нового развития /Под ред. Ю. С. Антюшиной. - М., 2008.

Силіна Т. Швеція. Стіна Півночі /Т.Силіна // Дзеркало тижня - 2015. - № 47.

Arter D. Extreme Right Parties in Scandinavia /D. Arter //West European Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 6.

Bendz A. The Nordic Welfare State in Three Eras: From Emancipation to Discipline / A. Bendz//West European Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 6.

Sultan S. The Muslims of Norway. Islam and Multiculturalism Under Attack / S. Sultan //Foreign Affairs. - 2011. - July 26.

Tassinari F. Scandinavia's Real Lessons. It's Not All Welfare and Social Justice / F. Tassinari //Foreign Affairs. - 2015. - October 27.