Грецька Республіка

Невелика країна, якій Європа завдячує своєю назвою^[224] і цивілі- заційними основами, на межі перших десятиріч ХХІ ст. перетворилася на її «ахіллесову п’яту» або на одну із найбільш проблемних зон.

Грецька держава у своєму сучасному вигляді склалася за історичним виміром не так давно. Її формування, що розпочалося після набуття політичної незалежності від Османської імперії у 1830 р., відбувалося в основному за західноєвропейською моделлю, тобто шляхом перенесення західних державних інститутів на грецький грунт. Однак місцевій політичній культурі притаманна особлива гордість: сприйняття Греції як батьківщини «свободи» і «демократії», недарма її національний девіз - «Свобода або смерть!»

Разом із тим багато обставин політичного життя Еллади визна­чається спадщиною Візантійської цивілізації, насамперед, православною вірою із статусом державної релігії. Держава має право втручатися у справи Церкви, навіть у внутрішні. Таке втручання здійснюється через законодавчу і правову традицію: держава наглядає за Церквою і повідомляє їй компетенцію й права, притаманні державним інститутам. Церква користується певними привілеями, наприклад, її нерухомість не оподатковується. Після 1980 р. державне забезпечення, зокрема заробітна плата священнослужителів, стало нормою. Тобто представники духовенства набули психології державних чиновників, з тією лише специфікою, що за ними закріплене пастирське служіння. Взаємо­залежність Церкви і держави суттєво впливає на весь вигляд базових політичних та громадських інститутів в країні.

Формування сучасної суспільно-політичної системи Греції зазнало кардинальних змін політичного устрою: монархії, республіки, військові диктатури. Процес відносно стабілізувався після 1974 р., коли був повалений військовий режим «чорних полковників» і почався перехід до демократії. Тимчасовий уряд Константіноса Караманліса, до якого увійшли представники консервативних й центристських сил, мав взятися за здійснення широкого кола структурних перетворень у суспільно - політичному й економічному житті. Прагнучи легітимізувати свій уряд і одержати мандат на здійснення масштабних трансформацій, К. Караманліс призначив на 17 листопада 1974 р. парламентські вибори, а на 8 грудня - референдум щодо майбутнього монархії. 69% учасників останнього висловилися проти її збереження¹.

З прийняттям 9 червня 1975 р. нової Конституції шлях від диктатури до демократії став незворотним. За Основним законом Греція - парламентська республіка. Головою уряду є прем’єр-міністр - керівник партії, яка має більшість місць в однопалатному парламенті (300 депутатів обираються на чотири роки). Уряд підзвітний парламенту. Глава держави - президент, який обирається парламентом (2/3 голосів) на п’ятирічну каденцію із можливістю її повторення. Серед його прерогатив - можливість скликати спеціальні засідання парламенту й розпускати його за поданням уряду або за згодою Ради республіки, до складу якої входять прем’єр-міністр, голова парламентською опозиції, спікер парламенту і колишні прем’єри та президенти демократично обраних урядів.

На перших демократичних виборах 1974 р. були представлені чотири блоки партій та організацій. Перший - союз під назвою «Об’єднана ліва» на чолі з комуністами - прихильниками побудови соціалізму в країні^{[225] [226]. Другою потужною силою виступила правоцентристська партія Нова Демократія (НД), заснована у 1974 р. К. Караманлісом, до якої приєдналися близькі політики із колишнього Національного радикального союзу. Серед зовнішньополітичних орієнтирів домінувала орієнтація на євроінтеграцію і зміцнення зв’язків із НАТО. У внутрішній політиці на першому місці - створення вільної ринкової економіки при ключовій ролі держави у деяких галузях загальнонаціонального значення (транспорт,}

телебачення, військова промисловість). Третій блок з різних сил лівого спрямування об’єднав Панеллінський соціалістичний рух (ПАСОК) на чолі із Андреасом Папандреу. Утворена у тому ж році, що і НД, ця ліво- центристська партія свою програму дій спрямувала на реалізацію чотирьох головних цілей: національну незалежність, народний суверенітет,

соціальну свободу і демократичний устрій. Вона виступала проти зближення із європейською спільнотою і за встановлення контролю держави над розподілом національного продукту. Четвертий блок складався із Союзу центру та Об’єднання нових сил, чиї позиції були схожими із передвиборчою програмою К. Караманліса.

Не дивлячись на досить високу популярність «лівих» ідей у тогочасному грецькому суспільстві, переважна більшість голосів була віддана «солідним» політичним силам, які, на думку виборців, могли вивести країну із складної ситуації без радикальних заходів. Партія К.Караманліса одержала 54% голосів, що означало 220 з 300 парламент­ських мандатів і можливість формування однопартійного уряду. Решта парламентських місць розподілилися так: 60 - у Союзу центра/Нові сили, 12 - у ПАСОК, 8 - у «Об’єднаної лівої». Відтоді закладається тенденція створення основ двопартійної системи, коли впродовж кількох десятиріч Нова Демократія й ПАСОК змінювали одна одну при владі.

Перехід від військового режиму до цивільного управління зняв із порядку денного питання про структуру виконавчої влади, а прийнята Конституція посилила повноваження уряду, соціальну орієнтованість його діяльності, розширення прав президента, насамперед, в області законо - давчої ініціативи, хоча політична вага прем’єр-міністра у подальшому виявилася суттєвішою. Діяльність К.Караманліса викликала невдоволення в армії, яка поступово втрачала позиції у політичному житті країни. У лютому 1975 р. група офіцерів спробувала здійснити переворот, проте змову розкрили. В економічній політиці нові демократи поєднували ліберальні методи заохочення господарської і політичної діяльності із жорстким державним контролем. До початку 1980-х рр. відбулося посилення виконавчої влади, була досягнута керованість економічними й соціально-політичними процесами. Проте у громадській свідомості поступово слабшало переконання, що «Караманліс і Нова Демократія - єдині рятівники демократії». Посилювалися позиції лівоцентристської партії ПАСОК під гаслом «Зміни», сформульованим її лідером А.Папандреу. Цей девіз вимагав соціалізації^[227], децентралізації і робітничого само­управління. Під соціалізацію, як заявляв лідер соціалістів, мали підпасти основні економічні галузі країни: енергетика, банківська справа, хімічна промисловість, суднобудування, транспорт. Ставка - на розвиток малих і середніх фірм, які могли б брати участь у роботі соціалізованих господарських галузей, складаючи певну конкуренцію всередині них і забезпечуючи зайнятість населення.

Ці ідеї втілилися у передвиборчій програмі ПАСОК «Договір з народом», з якою вона пішла на парламентські вибори 18 жовтня 1981 р. В ній окреслювалося широке коло питань внутрішньої і зовнішньої політики, які вимагали нагального вирішення. Передусім ставка робилася на посилення соціальних гарантій для середніх прошарків населення.

Головним підсумком виборів і важливим моментом у сучасній політичній історії Греції став прихід до влади представників лівих сил - Панеллінського соціалістичного руху. Його стратегічні цілі визначалися так: «Національна незалежність, територіальна цілісність, національний суверенітет, демократія, автономний економічний і соціальний розвиток, культурне відродження, пожвавлення села, радикальне покращення рівня життя у місті та селі, соціальна справедливість і, врешті решт, соціальне звільнення». Перебування при владі соціалістів у 1981 - 1989 рр. на практиці виявило антиамериканізм, підкреслену неприязнь до «привілейованих верст», апеляцію до патріотичних почуттів греків і висування на перший план концепції «третього» - грецького - шляху розвитку в якості універсального засобу ліквідації або послаблення всіх соціально-економічних й політичних проблем країни. Уряд ПАСОК посилив контроль над основними галузями національної промисловості, великої торгівлі і фінансів.

Разом із тим контроль над державним апаратом з боку ПАСОК набував все більшого розмаху і сприяв його перетворенню на «державну партію». По всіх районах країни йшов процес формування місцевих структур руху, які можна порівняти за організаційними централістськими засадами з традиційною організаційно-партійною структурою кому­ністичних партій.

Одна з головних цілей соціалістів полягала у розширенні кола своїх виборців. Перемагаючи на виборах, вони робили все можливе, аби послабити своїх політичних супротивників, які орієнтувалися на приватний сектор. Націоналізація проходила в такий спосіб: на великих приватних підприємствах організовувалася соціалістична профспілка, яка страйками змушував власника піти на акціонування, а вирішальний пакет віддати «трудовому колективу», тій же профспілці, яка відтоді диктувала хазяїну і менеджменту свою волю. Зрозуміло, це було всіляке покращення оплати праці і фінансування соціальних потреб, аж до мандрівок. При чому без врахування показників прибутковості підприємства. Крім того приватний сектор почали душити податками. Більша частина провідних великих грецьких підприємств розорилися. Аби не втрачати своїх виборців, ПАСОК пішов на націоналізацію банкротів - перетворював приватний сектор на державний, однак прибутків від цього більше не ставало. Боротьба з безробіттям велася за рахунок збільшення державного сектору, насамперед, лав чиновництва.

У роки правління ПАСОК (1981 - 1989, 1993 - 2004, 2009 - 2012 рр.) головна увага концентрувалася на соціальному аспекті розвитку держави. Не дивлячись на відсутність необхідного фінансово-економічного базису, були суттєво збільшені заробітна плата¹, державне фінансування соціальних проектів (держава забезпечила своїх громадян безкоштовною освітою й медичною допомогою), пенсій, страхової системи. В результаті постійне зростання заробітної плати й інші економічні пільги, далекі від стимулювання виробничих інвестицій і підприємництва, дозволили створити в Греції середній клас, орієнтований на нестримне споживання товарів не місцевого, а європейського виробництва^{[228] [229]. Як наслідок - місцеві компанії занепадали, оскільки не могли конкурувати за якістю й ціною із імпортними виробами. Через це зменшувалися не тільки економічна спроможність грецької держави, можливості для її подальшого розвитку і зростання, але й вивільнювалася величезна маса працездатного населення, яка не мала можливостей для прикладання своїх сил і здібностей. Особливо слід зазначити вади системи освіти, яка випускала фахівців понад необхідності і можливостей працевлаштування. Подальше погіршання ситуації на ринку праці зумовлювалося і зростанням потоків імміграції з Балканських країн та Північної Африки. Тому сприяв вступ Греції до Європейського Союзу1, тобто можливість через неї потрапити до інших заможних країн, а також високий рівень життя в самій Греції.}

Одна із особливостей історичного розвитку Греції - клієнтилізм, розквіт якого припав на період правління А.Папандреу і створеної ним системи так званого «грецького дива». Активний розвиток соціальної політики держави, зростаючий добробут грецьких громадян, який базувався на все нових і нових запозиченнях у країн ЄС, збільшення робочих місць у державному секторі^{[230] [231], - все це опосередковано пов’язувалося із підтримкою урядової лінії ПАСОК. Механізм розподілу робочих місць для прибічників власного курсу А.Папандреу активно використовував для розширення електорального базису партії. Варто наголосити, що подібна практика була запозичена багатьма політичними діячами Греції, які приходили йому на зміну[232].}

Нова Демократія також використовувала ті ж популістські методи^[233]. Реалізація подібних заходів не могла не впливати на політичний клімат та механізми функціонування державних інститутів країни. Крім розвитку кланово-родинних взаємин у всіх структурах державних установ і підприємств, що перешкоджало оновленню професійних кадрів, подібна політика тягне за собою додаткове фінансове навантаження і для грецької казни. Зростаючий апарат чиновників створював для держави ще низку проблем, пов’язаних із розквітом бюрократії і, як наслідок, із її корупційною активністю. Склалася політична система, заснована на кумівстві, корупції і привілеях для обраних. Правлячі кола були не зацікавлені у змінах, про що свідчила багаторічна історія корупційних скандалів на урядовому рівні.

Перебування ПАСОК при владі наприкінці 1980-х рр. відзначилося серйозним погіршанням економічної ситуації в країні, зростанням інфляції і низкою скандалів, пов’язаних із корупцією у вищих ешелонах влади. Не дивлячись на намагання поновити довіру співвітчизників, становище соціалістів було вкрай несприятливим. 1989 р. увійшов в історію країни як рік політичного хаосу: менш ніж за рік греки тричі мали обирати парламент. У квітні 1990 р. ситуація вирішилася на користь Нової Демократії (47% голосів і 150 парламентських місць проти 39% - 123 місць у ПАСОК і 10% - 19 мандатів у Союзу лівих сил). Новий прем’єр Константінос Міцотакіс зіткнувся із вкрай складною економічною ситуацією, що утворилася в результаті дев’ятирічного правління ПАСОК. Збіг об’єктивних економічних і політичних обставин виявився надто несприятливим для нових демократів. У 1993 р. соціалісти повернулися до влади. До січня 1996 р. партією і країною керував А. Папандреу^[234], якого змінив Костас Сімітіс. У політиці було збережено наступність, проте через необхідність подолання бюджетного дефіциту заради досягнення критеріїв членства у Монетарному союзі ЄС уряд соціалістів пішов на деякі заходи економії, що було сприйнято вельми негативно греками, які звикли до високого рівня добробуту, і будь-які обмеження сприймали як зазіхання на їхні права на гідне життя.

Березневі парламентські вибори 2004 р. принесли перемогу Новій Демократії на чолі з Константіносом (Костасом) Караманлісом (45,4 % голосів і 165 депутатських мандатів). ПАСОК із 40,5% голосів та 117 мандатами перейшов в опозицію. Крім провідних партій в парламент пройшли комуністи (5,9% і 12 мандатів) та Коаліція радикальних лівих (3,3% й 6 мандатів). Правоцентристи утримались при владі і на позачергових виборах 16 вересня 2007 р., які їхній керманич ініціював, аби мати міцніші позиції в парламенті заради продовження проведення реформ. За грецькими законами, дострокові вибори можуть призначатися президентом у випадку виникнення певної загальнонаціональної проблеми, які треба вирішити невідкладно. Такою проблемою К. Караманліс назвав формування бюджету на наступний рік, перегляд деяких статей Конституції, зокрема щодо скасування державної монополії на вищу освіту, прийняття нового пенсійного закону та ін. Прем’єр наголошував на

важливості збереження позитивної динаміки економічного розвитку у поєднання із бюджетною дисципліною та скороченням дефіциту бюджету.

Високі темпи економічного зростання - понад 4% на рік - були зумовлені насамперед низьким рівнем процентних ставок, пов’язаним із приналежністю до зони євро. Гроші спрямовувалися і на власні витрати на соціальну сферу, і на кредитування інших країн під вигідніші відсотки. Але наприкінці 2008 р. у всій силі виявилася світова фінансово-економічна криза. Після девальвації національних валют Болгарії, Сербії та інших країн Балканського регіону місцевим компаніям стало складніше виплачувати кредити, номіновані у євро. В результаті грецькі банки зіткнулися із нестачею ліквідності і звернулися до уряду за допомогою. Прийнята урядом К.Караманліса програма порятунку банків обійшлася бюджету у 28 млрд. євро, що становило понад 10% ВВП. В промисловості пришвидшився спад. Негативні соціально-економічні процеси в країні насамперед пояснюються архаїчністю грецької економіки при загальній втраті серйозного базису для повноцінного розвитку країни. Величезні кошти йдуть на роздутий державний апарат. Греції історично притаманна значна тіньова економіка, а несплата податків вважається за «національний спорт». Неабияке негативне значення з точки зору фінансової ситуації мали підготовка і проведення Олімпійських ігор у 2004 р. За умов світової кризи зменшився потік відпочивальників, а внутрішній споживчий попит почав скорочуватися. Значною мірою це зумовлено зростанням питомої ваги людей похилого віку (на одного працюючого припадає два пенсіонери, при чому пенсії одержують навіть ті, хто не працював і року) і відпливом молодих працівників, які не бачать для себе перспективи на батьківщині.

Серед фундаментальних причин кризи Греції більшість експертів вказують на марнотратність і безвідповідальність її влад, які впродовж тривалого часу нарощували запозичення на міжнародному кредитному ринку (приховуючи реальну ситуацію з власними фінансами і доповідаючи фінансовим установам ЄС фальшовані статистичні показники), не вдаючись до заходів для розв’язанні проблем погано діючої системи збирання податків і подолання структурної слабкості грецької економіки. Греція давно жила понад кошт, витрачаючи помітно більше, ніж могла собі дозволити, а уряди замість того, щоби проводити нагальні реформи, продовжували збільшувати витрати на соціальну сферу.

За результатами 2008 р. дефіцит бюджету складав 7,7 % ВВП, що у 2,5 рази перевищило допустиме для єврозони значення, 2009 р. дав показник вже 12,7 % ВВП (пізніше цю цифру збільшили до 13,6%), а державний борг склав 115% ВВП (приблизно 300 млрд. євро). Кредитні рейтинги швидко знижувалися, країна втратила можливість здійснювати подальші запозичення на ринку під прийнятний відсоток і опинилася перед загрозою державного дефолту. Іншим наслідком бюджетних проблем стали побоювання міжнародних інвесторів, що грецька криза пошириться на інші країни, і відбудеться падіння курсу євро, за ним - крах економіки 199

Європейського Союзу із наступною його дезінтеграцією, що не може не вплинути на стан справ в світі в цілому.

У жовтні 2009 р. в країні на два роки раніше пройшли парламентські вибори, на яких Нова Демократія і ПАСОК висунули свої принципово різні програми виходу з кризи. Програма демократів передбачала про­довження реформи пенсійної системи, приватизацію збиткових державних компаній і низку заходів із скорочення бюджетного дефіциту. Серед останніх - відмова від індексації зарплат і пенсій, тимчасове припинення найму нових співробітників у державному секторі, зменшення виплат за понаднормову роботу й відрядження, скорочення заробітної плати членів парламенту, кабінету міністрів і мерів, позбавлення виплат тих безробітних громадян, які двічі відмовилися від пропозицій державної служби зайнятості тощо.

Опозиційна соціалістична партія на чолі з Г.Папандреу (сином її засновника А.Папандреу) замість скорочення витрат обіцяла збільшити надходження до бюджету шляхом реформи, яка мала покращити збирання податків, і перерозподілити прибутки на користь середнього класу та незаможних громадян, насамперед шляхом збільшення зарплати працівникам всіх рівнів понад рівень інфляції. На кошти, що мали надійти, планувалося прийняти масштабну інвестиційну програму, аби вивести країну з рецесії.

Греція, звичайно, демократична країна: люди самі вирішують, кого обирати. Вибори проходять цілком прозоро, без використання адміністративного ресурсу та фальсифікацій. Але, як показує сучасна політична історія цієї країни, впродовж десятиріч при владі перебували партії, які робили все для того, аби при ній залишитися шляхом розподілу благ, яких держава реально не мала - ось у чому коріння проблеми. Вибори 4 жовтня 2009 р. вкотре це підтвердили. За ПАСОК проголосували 43,92 % виборців (160 місць з 300), тоді як за Нову Демократію - 33,48% - 91 місце. Крім основних партій до парламенту пройшли право- радикальний Народний православний собор, Комуністична партія Греції і ліворадикальна коаліція СИРИЗА^[235]. 160 мандатів у парламенті дали змогу соціалістам сформувати однопартійний кабінет міністрів. Новий прем’єр- міністр обіцяв «засукати рукава і взятися за реформування країни». Насправді ж передвиборча програма Г.Папандреу повністю суперечила реальній фінансово-економічній ситуації, але йшла у фарватері політичних переконань його батька і керівництва партії.

Однак вже у перші тижні після приходу до влади соціалісти зрозуміли, що лише однієї податкової реформи буде недостатньо, аби знизити дефіцит бюджету і винайти кошти для погашення запозичень. Тому уряд мусив фактично відмовитися від своїх передвиборчих обіцянок і надати до парламенту проект найжорсткішого за останні 35 років державного бюджету¹. Бюджетні витрати скорочувалися, що серйозно вплинуло на прибутки населення та його зайнятість. Економічна ситуація продовжувала погіршуватися, уряд не мав реальних важелів для виводу країни з кризи. Виявившись повністю відрізаною від запозичень назовні, Греція мусила навесні 2010 р. офіційно звернутися за допомогою до Євросоюзу та Міжнародного валютного фонду. Наразі виявилася ще одна багаторічна традиція - впевненість у допомозі і підтримці з боку «старших братів». Епоха фінансового благоденства і залежності Греції від амери­канських дотацій (після Другої світової війни американці побоювалися поширення тут «комуністичної загрози»), а пізніше - від підтримки Євросоюзу, зростила політичний клас, який незаперечно покладався на швидку і невідплатну допомогу своїх міжнародних партнерів.

Рішення про надання Афінам фінансової допомоги було схвалено «трійкою» - Єврокомісією, МВФ та Європейським Центральним банком на початку травня: 110 млрд. євро під 5% річних в обмін на реалізацію програми структурних перетворень, серед яких:

- зміна національного податкового законодавства в бік розширення мережі оподаткування і усунення можливостей ухиляння від сплати податків;

- різке скорочення витрат державного сектору шляхом заморожування максимальної оплати праці і скорочення інших виплат;

- додержання співвідношення 1 : 5 при ротації державних службовців, тобто один чиновник змінює п’ятьох держслужбовців, які залишають роботу;

- підвищення пенсійного віку до рівня європейських стандартів;

- посилення підзвітності уряду, незалежність національної статистичної агенції, публікація звітів про всі державні витрати в Інтернеті.

Ці реформи покликані покласти край практиці підтасовок бюджетної та економічної статистики, скоротити масштаби грецької бюрократії, яка в рази перевищує європейські, вивести з «тіні» понад 30% ВВП країни, невраховані через те, що переважна більшість населення Греції декларує лише частину своїх прибутків, ухиляючись від сплати податків. У травні 2011 р. «трійка» висунула додаткові вимоги щодо скорочення державних витрат, серед яких - скорочення зарплат державних службовців на 30%, запровадження податку на високі прибутки та предмети розкошів, збільшення податків на ПДВ, паливо, алкоголь і тютюнові вироби, скорочення витрат на оборону, охорону здоров’я, освіту і місцеве управління та ін. Тобто багатомільярдна кредитна підтримка^{[236] [237] почала окремими траншами надходити в обмін на програму жорсткого скорочення витрат.}

Криза, викликана неспроможністю уряду Греції обслуговувати національний борг, і його звернення за екстреною допомогою до МВФ та ЄС стали для Європейського Союзу чи не найбільшим потрясінням від часів провалу Європейської Конституції на референдумах у Франції та Голландії у 2005 р. і найсерйознішим випробуванням за всю історію існування співтовариства, адже виявилася системна криза зони євро. Для Євросоюзу надати пряму допомогу Греції означало порушити положення Маастрихтського договору, що забороняє субсидіювати національні уряди (хоча така можливість передбачена у випадку «надзвичайних обставин»), а також фактично видати індульгенцію національним владним колам, які проводять безвідповідальну фінансову політику. Однак залишити Грецію сам-на-сам з її фінансовими проблемами означало допустити неминучий дефолт цієї країни, який став би ударом для всієї європейської економіки, продемонструвавши безпорадність Євросоюзу у боротьбі із кризовими ситуаціями і в справі захисту інтересів його членів. Тобто, під питання ставилася дієздатність самої «єдиної Європи». Врешті решт, аби нейтралізувати кризу, європейці дещо поступилися своїми принципами і вдалися до заходів, що не тільки передбачали підтримку Греції, але й масштабніші кроки, зокрема, створення Європейського фонду фінансової стабільності для співтовариства в цілому. Однак з часом серед країн-членів ЄС пожвавилася дискусія стосовно перспектив виходу з кризової ситуації. Деякі країни висунули питання про шкідливість власного перебування у єврозоні¹, інші - про виведення з неї Греції. Їх обурює те, що величезні кошти за їх рахунок все передаються і передаються боржниці без сподівання на повернення, а Афіни порушують домовленості щодо ощадливої соціально-економічної політики^{[238] [239].}

Горді греки затято протестують проти погіршення умов життя. Від весни 2010 р. практично кожного місяця в країні проходять масові акції протесту проти «затягування пасків». Протестують фермери, таксисти, залізничники, лікарі, журналісти, фармацевти, студенти, пенсіонери, інші категорії населення окремо і разом. Люди звикли до високих стандартів «гідного життя». Тому на транспарантах можна побачити гасла: «Ні - злиденній пенсії у 1100 євро!» або «Зарплату на першому робочому місці - не нижче 1200 євро!». Їх обурює запровадження 40-годинного робочого тижня^[240] або скасування навчання на бакалавра впродовж 7,5 років із безкоштовним харчуванням студентів. До кризи середні зарплати в Греції - на рівні 1500 - 2000 євро при тому, що ціни на товари першої необхідності і продовольство були набагато нижчими, ніж в Україні. На літо 2012 р. зарплатний рівень знизився до 600 - 800 євро. За підрахунками Національного банку Греції впродовж 2012 р. прибутки населення знизилися на 22,6 %. Безробіття охопило чверть самодіяльного населення, при чому серед молоді воно сягнуло 58%.

Політологи виокремлюють три головні причини зростання соціальної напруги в країні, що виявляється у багатотисячних маніфестаціях, які часом переростають у бійки з поліціантами й погроми. Це - загальноеллінська культура страйків та мітингів (при чому в Греції історично сильними є і профспілковий, і анархістський рух); розвинене відчуття жертви, а також побоювання втратити суверенітет. Головна провина за кризовий стан покладається на Євросоюз, який «створив» такі умови. Греки вважають, що Європа рятує насамперед свої банки від збитків за грецькими облігаціями, аби не допустити фінансового шоку і наступної рецесії. А на греків, як вважає більшість протестувальників, особливої уваги не звертається, збитки капіталу намагаються компенсувати здирництвом з простих працівників.

Особливу ненависть викликає Німеччина - найбільший фінансовий донор допомоги з боку ЄС та МВФ. На вулицях Афін палять німецькі прапори під гаслами: «Наша країна втратила незалежність, ми живемо під німецьким пануванням». Аби знайти кошти для подолання власної кризи Греція знайшла своєрідний спосіб: у січні 2011 р. вона офіційно приєдналася до суду між Італією та Німеччиною відносно германських репарацій за Другу світову війну. У січні 2013 р. робоча група Міністерства фінансів Греції висунула вимоги до протилежної сторони сплатити 108 млрд. євро за окупацію країни в роки минулої війни, не рахуючи відсотків як компенсацію за руйнування інфраструктури країни, а також 54 млрд. євро за ті позики, які Банк Греції мав видати нацистам. Було заявлено, що грецька влада має намір одержати від Німеччини компенсації за зруйновані археологічні пам’ятки та за вбивство мирних громадян. З свого боку, Міністерство закордонних справ Німеччини заявило, що питання про репарації обговорюватися не буде, оскільки ФРН в рамках угоди 1946 р. вже виплатила 67 млн. доларів, а також допомогла відбудувати країну. На думку Берліна, ці кошти повністю закрили борг Німеччини перед Грецією.

Попри різкі випади проти Німеччини і особисто проти її керівництва, Ангела Меркель, продовжує наголошувати на тому, що країни ЄС мусять забезпечити умови, аби бюджетна криза в Греції не підірвала стабільності євро. Виступаючи в бундестазі, фрау-канцлер заявила: «...євро - основа зростання і процвітання, разом з об’єднаним ринком, і для Німеччини. Євро у небезпеці. Йдеться не більше і не менше, як про випробування і оцінку європейської ідеї. Якщо не витримає євро, то не витримає і Європа». За думкою тих, хто продовжує відстоювати надання фінансової допомоги Греції, остання є «слабкою ланкою» ЄС, і над нею треба посилити економічний нагляд. Дійсно, над її бюджетом встановлено фінансовий контроль з боку Європейського Центробанку, МВФ та Єврокомісії. Фактично грецький уряд втратив можливості проводити незалежну фінансову політику. Яка б партія його не очолювала, умови управління країною - надзвичайно складні.

Роботу уряду соціалістів піддавали різкій критиці і Нова Демократія, і Коаліція радикальних лівих. 31 жовтня 2011 р. Г.Папандреу приймає рішення про проведення в Греції 26 - 27 жовтня всенародного

референдуму щодо нових заходів, схвалених Євросоюзом. У відповідності до них країни єврозони погоджувалися списати 50% грецького боргу, підтримати рекапіталізацію грецьких банків і провести переговори із формування нового пакету кредитної допомоги Греції в розмірі 130 млрд. євро в обмін на здійснення заходів державної економії. Однак, по суті, питання стояло ширше: чи згодні громадяни із подальшою політикою уряду, спрямованою на радикальну перебудову грецької економіки.

Але під впливом громадсько-політичних сил країни і представників ПАСОК рішення про референдум було відкликане, а сам прем’єр-міністр пішов у відставку, попередньо заручившись згодою партії Нова Демократія на умови фінансової допомоги ЄС. Новим прем’єром країни став нейтральний для політичних кіл колишній віце-президент ЄЦБ Лукас Пападемос. Технічний уряд, до складу якого увійшли представники ПАСОК, Нової Демократії та Народного православного собору, мав підготувати країну до дотермінових парламентських виборів. Під тиском нових вимог з боку «трійки» відбулося розмежування сил всередині правлячої коаліції і в лавах найбільших політичних партій. Урядова криза поєдналася із колосальними масштабами народного невдоволення й бунту. До випадків нападу на політиків, зокрема, на президента Карлоса Папульяса (ПАСОК) додалися погроми на вулицях столиці, які розпочалися 13 лютого 2012 р.

Дострокові парламентські вибори 6 травня 2012 р. принесли такі результати: Нова Демократія на чолі з Антонісом Самарасом набрала 18,96 % голосів (108 місць в парламенті)^[241], ПАСОК, очолюваний Евангелосом Венізелосом - 13,23 % (41 місце). На друге місце за результатами

голосування - 16,8% (52 мандати) вперше вийшла Коаліція радикальних лівих сил (СИРИЗА) під керівництвом Алексіса Ципраса. Вражаючим фактом став результат у 7% голосів і 21 мандат у ультраправої партії «Золота Зоря» (Хрісі Авгі), очолюваної Ніколаосом Мікалокіакосом. На відміну від інших європейських право-радикальних організацій, які вже стали складовою політичного істеблішменту, «Золотий світанок» - справжня неофашистська організація з бойовими загонами, неприхованою ксенофобією, римським салютом в якості партійного вітання і емблемою, що нагадує свастику. Успіх неофашистів став реакцією суспільства на вибухове зростання нелегальної імміграції та всіх негараздів та небезпек, з нею пов’язаних. Результат виборів продемонстрував початок серйозних змін у традиційній політичній системі Греції: двопартійна система, яка існувала впродовж 30 років, пішла у минуле.

Однак партії, які пройшли до парламенту, не змогли домовитися і сформувати коаліційний уряд, тому на 17 червня того ж року призначили нові вибори. Перемогу одержали нові демократи: 29,66 % голосів, що дало 129 мандатів, ПАСОК - 12,28% (33 місця), а «Демократичні ліві» Фотіса Кувеліса - 6,26% (17 місць). Ці три партії і створили коаліцію¹, висунувши на посаду прем’єр-міністра лідера Нової Демократії А. Самараса. Продовжуючи співпрацю із «трійкою», новий уряд прийняв бюджет на 2013 р. і затвердив пакет заходів бюджетної економії, що передбачав скорочення витрат, підвищення пенсійного віку і для чоловіків, і для жінок до 67 років^{[242] [243], скасування деяких соціальних пільг і зниження мінімальної зарплати у державному секторі.}

У березні 2012 р. гамбурзький Berenberg Bank підрахував, кому і скільки заборгувала Греція. Вийшло 424,1 млрд. євро. Найбільший кредитор - Європейський Банк - 134 млрд. євро; 63,4 млрд. належало Європейському фонду фінансової стабільності, 21,7 млрд. - Міжна­родному валютному фонду. Ще 53 млрд. належали урядам Європи, і 155 млрд. - численним інвесторам-іноземцям. Євросоюз, за згодою із «Новою демократією», провів операцію із списання боргу: приватним кредиторам було запропоновано одержати свої гроші із розрахунку «53% - грішми, решту - через 30 років». В результаті практично весь борг зосередився в руках «трійки»: Європейського Центробанку, Єврокомісії, МВФ.

У грудні 2012 р. був схвалений наступний транш. За умовами угоди із ЄС та МВФ державний борг має знизитися з 194 % ВВП у 2013 р. до 124 % ВВП у 2020 р. і скласти менше 110 % ВВП до 2022 р. Одностайності щодо реальності цих планів серед аналітиків немає, переважає скептицизм. Заради того, аби розрахуватися із боргами і мати кошти на внутрішні потреби з осені уряд у прямому сенсі виставило Грецію на аукціон, на продаж виставили 12 морських портів, 34 аеропорти і аеродроми, автостраду до Стамбулу, зброярський завод HDS, водогони Афін і Салонік, газовий державний концерн, нафтопереробний завод а також острови: маленькі - повністю, великі - частинами (усього в Греції - 6 тис. островів)^[244]. У березні - липні 2013 р. в результаті триваючої економічної кризи Греція вперше у практиці світових фінансових агенцій втратила статус розвиненої країни і перейшла до розряду країн, що розвиваються.

Наприкінці грудня 2014 р. парламент Греції не зміг обрати президента під час третього фінального туру голосування. Згідно Конституції парламент був розпущений, дострокові вибори призначили на 25 січня 2015 р. На них 36,34% учасників голосування віддали перевагу ліворадикалам з коаліції СИРИЗА, очолюваній харизматичним молодим Алексисом Ципрасом, що забезпечило 149 мандатів із 300. Такий результат став наслідком масованого популізму в умовах жорсткої економії. Демократи одержали 27,81% голосів (76 парламентських місць), «Нова Зоря» - 6,28% (17 місць). Не одержавши більшості в парламенті, СИРИЗА уклала союз із популістською партією Незалежні греки, з якою її об’єднало прагнення покласти край борговій залежності Греції. Новий уряд очолив А.Ципрас. Головна теза, з якою А.Ципрас і очолюваний ним блок йшли на вибори - необхідність відмови від політики жорсткої економії, «нав’язаної» Євросоюзом, і відмова від сплати зовнішнього боргу країни. Свою позицію лідер ліворадикалів пояснив так: «СИРИЗА веде не до відмови від євро, а до порятунку євро. А врятувати євро неможна з неконтрольованими боргами держав-членів. Борг - проблема не тільки грецька, але й європейська. І Європа виграє, якщо знайде життєздатне рішення». Замість заходів жорсткої економії нова влада запропонувала застосувати по відношенню до Греції досвід списання боргу Західній Німеччині¹. Знов було висунуте питання про відшкодування втрат, спричинених Німеччиною під час Другої світової війни. СИРИЗА також запропонувала План національного відродження, який поставив за мету боротьбу із злиденністю^{[245] [246], капіталовкладення в економіку і зменшення податків з населення, створення робочих місць і децентралізацію. Кінцева мета визначена: створення суспільства всезагального благоденства.}

Однак на початку лютого 2015 р. уряд А.Ципраса вирішив поновити фінансову співпрацю із Євросоюзом. Глави міністерств фінансів країн єврозони і Греція домовилися про подовження програми фінансової допомоги країні, яка, в свою чергу, підтвердила, що продовжуватиме проводити структурні реформи. В реальності, особливих успіхів в цьому плані не спостерігалося, на чому наголосили кредитори під час переговорів червня 2015 р. Грецький прем’єр запропонував провести 5 липня референдум стосовно фінансової політики, а саме визначитися: чи погоджуватися на умови міжнародних кредиторів. Висловити свою позицію прийшли 62,5% тих, хто мав на це право. З них 61,29% сказали «ні», 38,71% - «так», 5,85% бюлетенів виявилися недійсними. Тим не менш у липні А.Ципрас підписав з кредиторами угоду, яка передбачала

заходи жорсткої економії. Завдяки цьому Греція одержала фінансову допомогу, яка допомогла їй уникнути дефолту. У серпні після тривалих дебатів парламентарі ухвалили умови нового, третього пакету допомоги Євросоюзу, вартістю 86 млрд. євро в обмін на взяти зобов’язання перед єврозоною. Після цього А.Ципрас пішов у відставку в заявив про необхідністю провести дострокові вибори: «Політичний мандат,

одержаний на виборах 25 січня, вичерпаний, і грекам необхідно знов висловитися про свої вподобання».

20 вересня 2015 р. на дострокових парламентських виборах (шостих за останні 5 років) СИРИЗА одержала 35,46% (на 0,88% менше, ніж на попередніх), що дало їй 145 парламентських місць; демократи - 28,1% (75 мандатів); «Нова Зоря» - 6,99% (18). А.Ципрас знов очолив кабінет міністрів. 20 листопада і 15 грудня грецький парламент проголосував за пакети реформ, необхідних для одержання чергових траншів фінансової допомоги. Однак у січні 2016 р. керівництво правлячої партії СИРИЗА знов заявило, що не відмовляється від боротьби проти режиму жорсткої економії, не дивлячись на «тактичний відступ» минулого року, коли Греція погодилася на серйозне скорочення бюджетних витрат під сильним тиском міжнародних кредиторів. У грудні 2016 р. єврозона припинали допомогу Греції. У наступному році - переговори між грецькою стороною і кредиторами. Однак Афіни продовжували відмовлятися від заходів ще більшої бюджетної економії, що є відправною точкою для всіх учасників процесу для досягнення більш значного прориву у питанні уникнення Грецією дефолта.

У міжнародні політиці Греції простежується суперечливість: існує деяка невідповідність національної історичної гордості^[247], психологічного неприйняття ущемлення національного суверенітету, з одного боку, і очевидної залежності від стратегічних союзників і економічних патронів (США та європейські країни), з іншого. Тому така особливість національної свідомості у сфері міжнародної політики впродовж останніх десятиріч виявлялася у зіткненні двох основних векторів зовнішньо - політичного розвитку країни - стратегії національної незалежності, заснованій на ідеї національного відродження і особливого шляху, а також на стратегії прозахідної орієнтації, що передбачала співпрацю із США та Європою. Головні напрями зовнішньої політики та політики безпеки Еллади - європеїзм (збереження в рамках об’єднаної Європи своєї загальноєвропейської ідентичності, заснованої на спільній культурній спадщині, християнстві, Просвітництві, вірі у правопорядок, права людини, мирне розв’язання конфліктів) та атлантизм (цінність стра­тегічного партнерства із США у політиці, економіці та сфері безпеки).

Однак, ведучи боротьбу проти фінансового тиску з боку Брюсселя, А.Ципрас повернувся в бік Москви, яку неодноразово відвідував. Він став на її бік у конфлікті з Україною У травні 2014 р. грецький прем’єр заявив: «Ми в ЄС не повинні визнавати і приймати уряд неонацистів в Україні... ЄС не має схвально дивитися на переділ кордонів, але ми повинні поважати позицію народів, які вирішили створити федерацію всередині держави». Греція відкрито надала пароми для перевезення російської техніки до окупованого Криму а також для його постачання. Грецьке керівництво вирішило тиснути на європейське запереченням санкцій проти Росії (хоча утрималося від вето на їх продовження). Грецька православна церква виявила прихильність до недемократичної, експансіоністської та самодержавної Росії В.Путіна. Москва зваблювала Афіни можливістю будівництва в обхід України потужного газогону «Південний потік» із відповідною інфраструктурою.¹ Грецькі ліві схильні шантажувати ЄС можливими контрактами з Росією. Заявлений у лютому 2015 р. намір посилити співробітництво у військовій сфері з РФ суперечить членству у НАТО. Хоча всередині цієї організації у Греції є протиріччя із іншими членами, зокрема із Туреччиною.

Багато років тривають суперечки з названою країною, в основі яких - неврегульованість кіпрського питання^{[248] [249], проблеми кордонів та повітряного простору, територіальних вод і прибережного шельфу Егейського моря (який вважається багатим на енергоносії). У 1996 р. Греція й Туреччина опинилися на межі війни через конфлікт за спірні острови в Егейському морі, яку вдалося відвернути завдяки втручанню США та НАТО. Складностей додалося через приплив мігрантів і біженців в результаті збройних конфліктів на Близькому і Середньому Сході. Як правило, вони прибувають з Туреччини. Грецькі ЗМІ звинувачують Анкару у реалізації доктрини колишнього турецького президента Тургута Озала, який якось зауважив: «Нам не потрібно розпочинати війну з Грецією. Нам достатньо спрямувати туди декілька мільйонів нелегальних мігрантів, і з нею буде покінчено». Особливо тяжким виявився 2015 р., коли до Греції прибули понад 740 тис. біженців і нелегальних мігрантів1. У грудні 2015 р. Афіни звернулися по допомогу до Євросоюзу у зв’язку з тим, що на північному кордоні з Македонією[250] [251] [252] скупчилося декілька тисяч біженців, яких та сторона не приймала[253]. Дуже турбує Грецію дискусія щодо державного найменування названої держави. В основі конфлікту - побоювання відносно можливих територіальних претензій Скоп’є до Афін в районі Егейської Македонії. Македонія є одним з кандидатів на вступ до ЄС та НАТО, однак Греція блокує її прийом. Небезпечним вважалося і можливе посилення «мусульманського фактору» всередині Греції (албанська меншість у Фракії), що могло б загострити відносини із сусідньою Албанією і напружити ситуацію на Балканах взагалі. Оскільки Греція сама по собі не є потужною державою[254], стратегічне партнерство із США, членство в НАТО та ЄС розглядаються в якості факторів стабілізації в регіоні та запоруки власної безпеки.}

Греція перебуває у дуже складній ситуації. Допомогти грошовими вливаннями не вдається. Кожні 3-4 місяця з’ясовується, що цілі бюджетної програми зриваються, а це означає, що треба приймати чергові заходи. Це можуть бути або реформи, або скорочення витрат. Оскільки реформи затримуються, досі не реалізовані, то черговий раз підвищують податки і скорочують витрати. А це призводить тільки до того, що економіка, яка значною мірою базується на державних тратах та на споживанні людей, які одержують високу зарплату, в тому числі від держави, падає, адже скорочується попит. Після протестів кожного разу все повертається до видимості більш-менш нормального стану в перші місяці після одержання чергового траншу від ЄС та МВФ. Але як тільки ці гроші закінчуються, а йдуть вони не стільки грецьким пенсіонерам, скільки на обслуговування боргу, миттєво виникає потреба у скороченнях. При тому, що будь-яке урізання державних витрат і підвищення податків взагалі автоматично гальмує економіку, важко уявити, що греки зможуть змінити свою стародавні устої свого життя.

Нині Греція перебуває в стані глибокої кризи, яка охопила всі сфери життя. Врешті решт те, що відбувається останнім часом в цій країні, можна розглядати як багатопланову кризу існуючої системи цінностей і життєвих орієнтирів, а також серйозну кризу довіри до влади, яка довгий час вибудовувала ідеальний образ соціальної держави, обіцяла зберегти країну у її квітненні, а натомість віддала її на відкуп міжнародним кредиторам. Разом із тим, набираючи кредити, ніхто не замислювався над тим, що їх раніше чи пізніше треба буде віддавати. Головна проблема Греції полягає у тому, що там ні від кого не вимагають звіту. Відсутність конкуренції, величезний борг, роздутий і неефективний державний сектор - це лише верхівка айсбергу. Від початку кризи виявилося, що політики борються, аби зберегти ту систему, яка їх годує. Так само і громадяни, які голосують за ту чи іншу партію, аби одержати робоче місце у державному секторі, високу пенсію, або умови, які дозволяють не сплачувати податки. То чи можна вважати Грецію справді демократичною країною?

Грецьке суспільство втомилося від постійних політичних баталій партій, пошуку винних і безкінечного популізму, який обертається зростанням боргів, що тягнуть за собою «затягування пасків». Серед деяких прошарків зріє усвідомлення необхідності змін, але аби вони не вплинули на звичний добробут. Молодь або живе на гроші з пенсій батьків, або їде до інших країн у пошуках заробітків. Тим більше, що непрестижні робочі місця зайняті іммігрантами, проти яких останнім часом влада приймає заходи обмеження аж до побудови роздільної стіни на кордоні із Туреччиною, а «Золота Зоря» влаштовує погроми. Деякі грецькі політологи вказують, що легше попросити європейців допомогти Греції, аби врятувати її від небезпеки, яку вона являє і для себе, і для інших, ніж чекати допомоги від грецького народу. Відомий британський аналітик Едвард Лукас зазначив: «Греки платять за жадібність, некомпетентність і нераціональність своїх політиків. Але перш за все це ознака невдачі Європи - спочатку в побудові валютного союзу, заснованого на сприйнятті бажаного за дійсне, а потім у неспроможності впоратися з наслідками». Цьому складно заперечити.

Література

Булик М. Греція в умовах соціально-економічної та політичної кризи: причини та наслідки /М.Булик // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. - 2013. - Серія міжнародні відносини. - Вип. 32.

Дарвіду К. Роль міжнародного туризму в економіці Греції /К.Дарвіду // Формування ринкових відносин в Україні. - 2014. - № 12.

Деліні М. Дефолт Греції: причини кризи та її наслідки для європейського співтовариства /М. Деліні, О. Крицина //Схід. - 2012. - № 3.

Денисюк С.С. Реформування державного механізму Греції до конституційних змін 1991 року /С.С.Денисюк // Міжнародний вісник. Культурологія. Філологія. Музикознавство. - 2014. - Вип. 2 (3).

Захаров П. В. Греческий долговой кризис и его последствия /П. В. Захаров //Проблемы национальной стратегии. - 2011. - № 1.

Зотов Г. Апокалипсис по-гречески /Г. Зотов //Аргументы и факты. Украина. - 2012. - № 30.

Зубченко Л. Судьба Греции: непредвиденный сценарий? /Л. Зубченко [Эл. ресурс]. - Режим доступа: //http://www.perspektivy.info/print.php?ID=65025

Квашнин Ю. Кризис в Греции /Ю. Квашнин //Мировая экономика и международные отношения - 2011. - № 4.

Квашнин Ю. «Мы независимы. Мы - греки» /Ю.Квашнин //Столетие. - 2012. - 16 мая. Коваль О. Вибори в Греції: від радикалізму до реалізму // Дзеркало тижня. - 2015. - 26 вересня - 2 жовтня (№ 35).

Ковальський С. Північний Кіпр в міжнародних відносинах Східного Середземномор"я 1960-1980-х рр. /С.Ковальський // Вісник Київського національного університету імені Тараса - 2013. - Серія «Історія». - Вип. 1.

Копійка В. В. Передумови вступу Греції до ЄС та його наслідки /В. В. Копійка //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2001. - Вип. 28. - Ч. 2.

Корніловська В. О. Лібералізація економіки Греції: соціоінституційні наслідки /В. О. Корніловська //Економіка і прогнозування. - 2012. - № 2.

Кудрявцев К.О. Вплив державного боргу на економічне зростання Греції /К.О.Кудрявцев //Бізнес Інформ. - 2014. - № 10 : Пріоритети фінансово-економічного розвитку України на сучасному етапі.

Лубоцкая А. Истоки и причины внутриполитического кризиса в Греции /А. Лубоцкая [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.perspektivy.info /oykumena/ekdom/istoki_i_prichiny_vnutripoliticheskogo_krizisa_v_grecii_2013-02-26.htm Малиновська О. А. Міграція та міграційна політика в Греції /О. А. Малиновська //Демографія та соціальна економіка. - 2010. - № 2.

Михеев В. Греки сдвинулись и влево, и вправо /В. Михеев //Вся Европа. - 2012. - № 5. Папантониу Я. Сработает ли греческая бомба замедленного действия /Я.Папнтониу [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://dialogs.org.ua/ru/periodic/page35771.html Папастафис Х. «Казенная» церковность: тупики в отношениях между государством и религией /Х. Папастафис //Мировая экономика и международные отношения. - 1994. - № 7.

Сабуров Е. Мифы недревней Негреции /Е.Сабуров //Неприкосновенный запас - 2009. - № 63(1).

Самокиш І. Грецький триллер /І.Самокиш // День. - 2015. - 9 липня.

Сірук М. Яким чином Греція, яку вважають колискою демократії, опинилася у такій ситуації /М.Сірук //День. - 2015. - 3 липня.

Скворцова А. Розгортання нової хвилі світової фінансової кризи: оцінка ймовірності та можливих наслідків дефолту Греції для глобальної економіки /А. Скворцова //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 105. - Ч. 2.

Современная Греция в мировой экономике и политике /Отв. ред Ю.Д.Квашнин. - М., 2013.

Соколова П. Основные направления внешней политики Греции /П. Соколова //Мировая экономика и междунароные отношения. - 2010. - № 8.

Стогній О.М. Культура шанування як основа формування міжнародних взаємозв'язків (на прикладі України та Греції) /О.М.Стогній // Міжнародний вісник. Культурологія. Філологія. Музикознавство. - 2014. - Вип. 2 (3).

Улунян А. А. Политическая история современной Греции /А.А.Улунян. - М., 1998. Чубарова Р. Турецько-грецькі відносини: конфліктність та шляхи подолання /Р. Чубарова //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2010. - Вип. 88. - Ч. 1.

Шапран В. Драма «грекономіки» та її уроки для України /В.Шапран //Європейська правда. - 2015. - 22 червня.

Эрман Г. Кто пришел к власти в Греции и чем это чревато для Украины /Г.Эрман [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://news.liga.net/articles/politics/4908297-

kto_prishel_k_vlasti_v_gretsii_i_chem_eto_chrevato_dlya_ukrainy.htm

Gorvett J. The Gulf in the Aegean. How to Set the Boundaries Between Greece and Turkey / J. Gorvett //Foreign Affairs. - 2016. - March, 29.

Kalyvas S. N. What Really Happened In Greece. And What Will Come Next / S. N. Kalyvas //Foreign Affairs. - 2015. - September, 14.

Papadogiannis N. Power to Our People. Syriza and the History of Greek Left-Wing Nationalism / N. Papadogiannis //Foreign Affairs. - 2015. - September, 21.

Takis S. Pappas Why Greece Failed //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 2.

Tsebelis G. Tsipras' Gamble.Why He Resigned - And Why the Ploy Will Work /G. Tsebelis //Foreign Affairs. - 2015. - August, 26.