Посткомуністичні країни Європи

Надцентралізація в сфері економіки та провідна роль держави у керівництві нею є однією з головних ознак тоталітарної системи^{[260] [261], сенс якої полягає у контролі та регламентації усього - від планів виплавки сталі до настроїв громадян.}

відповідальний творчий підхід до справи не вписувалися у ту систему відносин. А саме ці риси працівника стали необхідними за нових умов другої науково-технічної революції ХХ ст., головний зміст якої - комп’ютеризація і вільний обіг інформації, а головним наслідком - вихід найбільш розвинених країн на постіндустріальний рівень розвитку. До кінця 1970-х рр. позначилася тенденція перетворення «світової соціалістичної системи» на другорядну економічну і соціально-політичну силу на світовій арені. Сильні позиції зберігалися лише у військово- стратегічній сфері завдяки військовому потенціалу СРСР, який, врешті решт відіграв чи не вирішальну роль у тому, що радянська економіка не витримала такого перевантаження. Надзвичайно важким тягарем для радянської економіки виявилася «братня допомога» комуністичним і робітничим партіям світу, а також країнам «соціалістичної співдружності», які, спекулюючи ідеями «пролетарського інтернаціоналізму» користу­валися багатьма ресурсами СРСР, такими як енергоносії, практично безкоштовно. За це правлячі партії соціалістичних країн мали демон­струвати визнання авангардної ролі Комуністичної партії Радянського Союзу.

Позиції самих комуністичних і робітничих партій ЦСПСЄ до кінця 1980-х рр. значно послабшали. Вони втратили політичний характер, перетворилися на продовження державної машини із невідворотним бюрократичним переродженням, нездатністю до оновлення та втратою зв’язків з масами. Їхня політика, попри всі заклинання про «єдність партії та народу», втратила довіру людей, особливо коли керівну верству все більше роз’їдала корупція, втрачалися моральні орієнтири і все більше впадала в очі нерівність щодо матеріальних благ.

Передумови революційному зламу системи, що існувала, склалися насамперед внутрішні, але свою роль відіграли й зовнішні фактори. Поєднанням перших і других стало пригнічення національної гордості народів Європи через переконання, що комуністичний режим з усіма його наслідками нав’язаний із-зовні, з Москви. Придушення виступів незгодних Угорщини (1956 р.) та Чехословаччини (1968 р.) було втіленням «доктрини Брежнєва» - доктрини «обмеженого суверенітету». Колишній чеський дисидент, а потім президент Вацлав Гавел^[262] на міжнародній конференції, яка проходила у 2001 р., заявив: «Радянське панування характеризувалося духовним та фізичним насильством, тупістю, невіглаством, порожньою монументальністю і всезагальною відсталістю, що хвальковито видавалося за прогрес». Особливе роздратування у місцевого населення викликало перебування на території східноєвропейських країн радянських військ. У Польщі (67 тис. військовослужбовців із відповідним спорядженням), Угорщині (65 тис.) та Східній Німеччині (546 тис.) вони перебували всі 45 років існування цих країн в якості соціалістичних. У Чехословаччині (87 тис.) - 25 років, тобто від «Празької весни» 1968 р. У Румунії (за різними джерелами чисельність радянських військ у різні роки коливалася біля числа 750 тис.) - майже 15 років, поки не були виведені у 1958 р. Радянські військовослужбовці дисциплінованістю не відрізнялися, траплялося чимало випадків негідної поведінки. До місцевої власності ставлення було далеким від обережного, зокрема, дуже потерпали сільськогосподарські угіддя, сади, ліси під час військових навчань і просто крадіжок. Міністерство оборони СРСР за експлуатацію своїми військовими земельних та лісових угідь, транспортних магістралей, водоймищ, повітряних просторів тощо ніколи нічого не сплачувало союзникам. Місцеве населення сприймало все це як масову окупаційну практику, офіційна влада підраховувала збитки і вчиняла військовим позови, які практично ніколи не задовольнялися. Тому не дивно, що народи європейських соціалістичних країн прагнули звільнитися від радянського пресингу у всіх його проявах.

В тому їм допомогла позиція радянського керівництва в особі Михайла Горбачова - останнього генерального секретаря центрального комітету КПРС. Він ініціював «перебудову» в Радянському Союзі і закликав керівництво правлячих партій в соціалістичних країнах до здійснення відповідних реформ із повною відповідальністю за них. До тих обставин, які зумовлювали загальне послаблення позицій комуністичних партій в соціалістичних країнах Європи додалася втрата значною частиною комуністів віри в себе, оскільки їхні партії стрімко втрачали не тільки опору у особі КПРС та її можливостей^[263], але й легітимність (в радянській Конституції було знято статтю шосту, яка визначала керівну роль компартії у політичній системі держави, тобто очікувалися аналогічні зміни і в країнах-радянських сателітах). В реальному житті компартії з організацій «палких революціонерів» перетворилися на бюрократії із мільйонів посередніх людей, які зайняли впливові позиції у різних сферах суспільного життя. Але задля виправдання такого становища їм потрібна була ідеологія. «Нове мислення» М. Горбачова, орієнтоване на «загально людські цінності» надто підірвало претензії партократів на непохитне панування у суспільстві.

Надмірне військово-політичне та фінансово-економічне наванта­ження, пов’язане із утриманням цього регіону в зоні свого впливу виснажило Радянський Союз і його патерналістська політика відійшла у минуле. Зворотною стороною стало відчуття більшої незалежності від «старшого брата» з боку країн - членів соціалістичної співдружності та їх переорієнтація на Захід, який виявився успішнішим в плані економічного, науково-технічного і соціального розвитку. Тим більше жителі цих країн тяглися до Заходу, вірили у свою ідентичність із Західною Європою. Захід, в свою чергу, здійснював кроки на підтримку таких прагнень. Спецслужби США та його союзників розробляли і здійснювали заходи, спрямовані на розвал світової системи соціалізму, насамперед через підтримку опозиційних рухів. Головним з них вважалася “Солідарність” - перша у соціалістичних країнах незалежна профспілка, створена у 1980 р. у Польщі - центральній країні серед сателітів СРСР. Ця організація одержувала з-за кордону суттєву матеріальну та фінансову допомогу через католицьку церкву. Гроші надходили з фондів ЦРУ, з американського «Національного фонду демократії», з фонду Дж. Сороса «Відкрите суспільство», від західноєвропейських профспілок, від Ватикану. Постачалося технічне устаткування¹: друкарські верстати, комп’ютери, ксерокси, факси тощо. Звичайно, якщо б не масова підтримка «Солідарності» та анти- соціалістичної опозиції з боку широких мас населення, навіть за іноземної допомоги, вона навряд чи перемогла у 1989 р. на перших у колишньому соцтаборі парламентських виборах, а її ватажок - електрика гданської верфі Леха Валенсу не обрали б в грудні 1990 р. президентом Польщі. У жовтні того ж року на з’їзді Угорської соціалістичної робітничої партії переміг реформаторський напрям, який реорганізував УСРП у соціал- демократичну партію і висловився за ринкову економіку та багато­манітність форм власності. У листопаді пленум ЦК Болгарської компартії зняв Тодора Живкова з посади генерального секретаря, яку він займав з 1971 р. У Чехословаччині після студентських хвилювань у тому ж місяці Комуністична партія була усунута від влади, а 29 грудня на хвилі масового ентузіазму президентом став Вацлав Гавел. У листопаді - грудні 1989 р. утворився коаліційний уряд Німецької Демократичної Республіки, який невдовзі зробив все від нього залежне задля об’єднання із ФРН. Грудень приніс повалення режиму Ніколає Чаушеску у Румунії. У січні 1990 р. через розкол у Союзі комуністів почалася дезінтеграція соціалістичної федеративної Югославії. У травні 1990 р. всезагальний страйк призвів до формування коаліційного уряду в Албанії. Названі події - це віхи хвилі «оксамитових революцій», які прокотилися Європою впродовж 1989 - 1990 рр. Свою специфічну назву ці перевороти одержали через те, що, по- перше, зміна правлячих політичних сил пройшла мирно, без насильства та крові, хоча виключенням стали Румунія^{[264] [265] та Югославія[266]. По-друге, відбувся перехід від жорсткого тоталітаризму до демократії. Хоча деякі політологи}

заперечують той факт, що це насправді революції, треба наголосити, що події тих років призвели до кардинальних змін у всіх сферах життя: політичній, економічній, соціальній, ідеологічній. Основний зміст започаткованих трансформацій - розбудова ліберально-соціальної демократії разом із створенням ринкової економіки, що вплинуло на перетворення в інших галузях. Відбулося падіння комунізму, тобто зміна суспільного ладу, насправді революція, хоча демонтаж соціалізму відбувався реформістським шляхом. Це - революції нового типу, без брутального фізичного насильства (точніше, з мінімальним фізичним насильством), без масштабних зіткнень великих соціальних сил. Характерна особливість подій 1989 - 1990 рр. - нестійкість ідейно-

політичних сил, які брали в них участь. Їх позначають як антитоталітарні, але точніше визначення неможливе через те, що вони були далекими від виразного ідеологічного та соціально-політичного самовизначення. По суті, це були хиткі коаліції вельми різнорідних у соціально-політичному та ідейному відношенні течій, які до того моменту ще не оформилися (наприклад, «Солідарність» в Польщі або «Громадянський форум» у Чехословаччині). Вони виявляли єдність тільки у боротьбі проти старої влади, тому невдовзі після перемоги різнобарвні об’єднання розпалися. У кожній країні діяла велика кількість політичних партій, які прагнули влади і яким важко було знайти спільну мову. Шлях до стабільності виявився дуже важким внаслідок складного економічного становища, соціальної напруженості, гострих політичних конфронтацій, ностальгії значної частини населення за часами соціалізму або розчарувань через невиправдані сподівання. Адже руйнуючи «стару систему», населення східноєвропейських країн сподівалося на різке покращення в сфері матеріального споживання, розширення можливостей для соціальної мобільності, на вільний доступ до престижних професій. Натомість суспільство, яке прагнуло більшої соціальної справедливості, стало ще більше економічно і соціально стратифікованим.

Як показує історичний досвід, у розвинених країнах Заходу спочатку формувалася ринкова економіка, а потім складалася демократична система. Натомість у посткомуністичних країнах обидва процеси відбувалися одночасно^[267], що виявилося надзвичайно складною справою, хоча із опертям на іноземний досвід, із запозиченням європейських напрацювань. Однак системна трансформація в країнах, що розглядаються, не була імпортованою або нав’язаною, вона внутрішньо визріла. Політичні режими країн «реального соціалізму», а також їхні ідеологічні підвалини не залишали місця для оптимізації політичного устрою, а отже всіх сфер, на які він впливав. Стали нагальними докорінні зміни політичного устрою. Історія свідчить, що процеси економічного і політичного розвитку країн взаємопов’язані. У посткомуністичних державах впродовж першого двадцятиріччя їх нового способу існування процес демократизації політичної сфери, як правило, відбувався швидше і ґрунтовніше, ніж розвиток ринкової економіки, особливо створення оптимальних структур ринку. Іноді налагодження функціонування демократичної політичної системи на деякий час ускладнювало проведення економічної політики, орієнтованої на господарське зростання. Проте у тривалій перспективі демократична політична система підтримує і полегшує процес зростання, оскільки має здатність коректувати помилки у цій галузі.

За час, що минув від «оксамитових революцій», у політичній сфері посткомуністичних країн Європи відбулися неоднозначні перетворення. Стабілізувався набір демократичних інститутів, атрибутів демократії, характерний для держав із демократичною політичною культурою. В першу чергу - це парламент та інститут президентства. Кожні чотири - п’ять років проводяться демократичні парламентські та президентські вибори. Передача влади через вибори стала нормою політики. В більшості посткомуністичних країн Європи встановилася парламентська система влади. Ймовірно, дало про себе знати побоювання того, що після тривалого періоду авторитарної влади, персоніфікованої в особі генерального секретаря комуністичної партії, у зв’язку із слабкістю демократії сильне президентство може призвести до нової диктатури. Опозиція поступово перетворюється на механізм контролю за діяльністю уряду. Формується, хоча з великими складностями (насамперед, через слабкість громадянського суспільства), новий механізм артикуляції та узгодження різних суспільних інтересів. Йде процес децентралізації та деконцентрації влади. Додержуються основні політичні права і свободи громадян. Жодна з організованих політичних сил (у тому числі і комуністи) не були виключені з процесу демократичних виборів. Вдалося уникнути масштаб­них соціальних катаклізмів, що могли б загрожувати демократичному правопорядку. Навіть кризові ситуації не змогли примусити звернути із демократичного шляху.

Разом із тим мали місце періодичні спроби розширення президент­ських повноважень за межі конституційних рамок¹, замахи виконавчої влади на незалежність засобів масової інформації, агресивні нападки на всіх «лівих» з метою витіснити їх із політичного та громадського життя. Хоча прийняті нові Конституції^{[268] [269] і тим самим функціонування нових політичних структур регулюється законодавчим чином, напрацьована правова база повільно перетворюється на дієвий регулятор суспільних відносин. Не тільки пересічні громадяни, але й еліти з великими складностями звикають до нових правил життя, які засновані не на тоталітарних порядках, а на набутих політичних правах і свободах, на правових засадах, взаємодії та консенсусі[270]. Наприкінці першого десятиріччя ХХІ ст. посткомуністичні країни Європи знаходилися на різних щаблях демократизації. Найвищі місця займали Словенія, Словаччина, Болгарія, Чехія, Угорщина, а найнижчі - Албанія, Сербія, Чорногорія, Хорватія та Боснія. Варто відзначити, що в більшості країн рівень демократизації відповідав рівню розвитку ринкових відносин.}

В усіх країнах ЦСПСЄ центром виконавчої влади є уряд, який формується парламентською більшістю і несе відповідальність за свою діяльність перед парламентом. Та роль, яку відіграють у системі влади прем’єри у Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, є дуже близькою до ролі канцлера у Німеччині. Президент відповідальності за діяльність уряду не несе. Тобто в державах ЦСПСЄ склалися або «канцлерівські республіки» із сильними прем’єрами і кабінетами і достатньо сильними парламентами, або напівпрезидентські системи, в рамках яких президент має важливі повноваження, але не стає одноосібним головою виконавчої влади.

Впродовж першого двадцятиріччя посткомуністичного поступу в країнах, що розглядаються, непростою була проблема якості урядування. За умов багатопартійності та постійних коливань вподобань виборців до парламентів обиралися представники п’яти - десяти, а часом і більшої кількості партій. Аби сформувати уряд, вони мали вступати у політичні коаліції і створювати парламентську більшість. В основному усі уряди носили коаліційний характер. З одного боку, це вело до складання політичної культури згоди, яка базується на толерантності та схильності до компромісу, переговорах та політичному торзі. Але з іншого, через нетерплячість електорату мала місце надзвичайна швидкість змінювання урядових коаліцій а отже і урядів, які не встигали розгорнути свою роботу належним чином (практично всі вони мали тільки одну каденцію, тоді як у розвинених країнах вважається ознакою демократичної зрілості, якщо уряду перед зміною дати другий шанс, тобто попрацювати ще один виборчий період). Нетривалий час перебування біля керма влади змушує уряд робити акцент на досягненні короткотермінового успіху і схилятися до популістських заходів. Оскільки проведення структурних реформ приносить на початку певні складності, а результати відтерміновані, складно на них наважитися. Коротке перебування при владі також провокує бажання тих чи інших посадовців скористатися можливостями свого положення, а отже посилює корупцію.

Однак багатопартійність і плюралізм - наріжні камені демократичної системи. Прийняті в посткомуністичних європейських країнах нові конституції спрямовані на відокремлення держави від монопольної правлячої партії (в деяких країнах «союзницькі» партії виступали в якості її додатків), на ствердження багатопартійної парламентської системи. Порядок утворення і діяльності політичних партій від початку визначався на основі законів про громадські організації, а потім законів про партії та реєстрації їх судом або відповідним державним органом. В більшості випадків демонтаж структур «партії-держави» та тоталітарної системи призвів до радикальних змін партійно-політичного поля. На нього почали швидко та енергійно виходити прибічники глибоких політичних та економічних реформ. Спочатку це були масові рухи, фронти, об’єднання, форуми («Солідарність» у Польщі, Угорський демократичний форум, Громадянський форум у Чехії, Рух за демократичну Словаччину, Фронт національного порятунку в Румунії, Союз демократичних сил в Болгарії та інші). Розгорнулося самовизначення десятків і навіть сотень політичних течій, протопартій і партій. Багато з них швидко перетворювалися на суттєвий фактор демократичної політики, оскільки питання спрямування та темпів реформ опинилися в центрі політичної боротьби. В решті решт на нинішньому етапі можна окреслити чотири партійні типи. По-перше, посткомуністичні, зараз соціалістичні партії і старі комуністи, які ще й досі діють у Чехії, Словаччині, інших країнах. Їхнє місце у партійному спектрі - ліворуч від центру. За оцінками політологів, вони є найкраще організованими, найбільш стабільними та професійними, спираються на старі структури: розкидані по всій території тієї чи іншої країни організації і старі досвідчені кадри. Після революцій і короткого періоду деяких незручностей ці партії спромоглися відродитися і знов мають у більшості країн ЦСПСЄ впливову роль. Неодноразово вони поверталися навіть до урядових структур. Суттєву роль відігравали старі зв’язки, агітаційний досвід, а також використання розчарувань з боку значної частини співгромадян у наслідках реформ. Піднесення таких партій - це в першу чергу, виявлення труднощів перехідного періоду у східноєвропейських суспільствах. При тому, що вони розглядають зв’язок із материнськими партіями у формальних аспектах, наприклад, з точки зору розуміння питань стосовно власності, вони проводять чітку розмежувальну лінію між собою і партією-попередницею, не в останню чергу вказуючи на свою активну роль у ліквідації старої системи. По-друге, нові демократичні партії, серед яких розрізняють партії першої і другої генерації. Партії першого покоління виникли із дисидентських та опозиційних рухів у другій половині 1980-х рр. часто за зразком польської «Солідарності» і були тріумфаторами після повалення комуністичної влади. Найчастіше вони ставали переможцями на перших демократичних виборах. Не маючи від початку чіткого політичного профілю, вони відбивали широких спектр антикомуністичних настроїв, але швидше за все їх можна розташувати в політичному плані в секторі від центру до поміркованих правих. Деякі з них розпалися, деякі продовжують існувати. З кінця 1990-х рр. почалося творення партій другого покоління, серед яких можна знайти й ті, що утворилися в результаті злиття трьох партій-попередниць (Партія Угорської Коаліції, наприклад). Особливістю партій другого покоління є те, що вони часто дуже швидко набували популярності і відразу займали урядові посади. Часто ці парії є партіями «під кілька відомих особистостей». В цьому виявляється та особливість політичного життя посткомуністичних європейських країн, що деполітизовані громадяни не схильні ототожнювати себе із ідеологіями або партійними символами, а прагнуть солідаризуватися із сильними особистостями. По-третє, історичні або традиційні партії, заборонені під час комуністичної диктатури або ті, що існували в межах дозволених блоків. Часто такі партії мають християнсько-католицьке коріння, як то Християнсько-демократичний Союз KDU/CSL в Чехії. Інколи - це старі партії трудящих, як наприклад чеські соціал-демократи, початок діяльності яких припадає ще на кінець ХІХ ст. По-четверте, суто популістські партії, які мають здебільшого право-популістське забарвлення, націоналістичне, анти-європейське або анти-просвітницьке спрямування. За умов дискредитації і краху комуністичної ідеології ті соціальні прошарки, які не спромоглися успішно вбудуватися у нові ринкові реалії, стали потужною базою для відродження націоналістичних та право-популістських сил. Після вступу країн ЦСПСЄ до Європейського Союзу найбільш активні та освічені громадяни цих держав поїхали за кордон в пошуках кращої долі. Залишилися значною мірою ті, хто не зміг цього собі дозволити. Позбавлені перспективи і на батьківщині, такі особи являють собою соціальну базу націоналістів та антиєвропеїстів.

За умов існування плюралізму політичні партії регіону в ідеологічному плані поділяються на соціалістичні (комуністичні), соціал- демократичні, ліберальні, консервативні, націоналістичні., хоча міра ідеологізації політичних партій і соціальних розмежувань - відносно невисока. В цілому для партійних систем означених країн притаманна певна нестабільність (особливо у Польщі та Словаччині), хоча амплітуда розхитування «політичного маятника» постійно скорочується. Прослід- ковується тенденція до складання фактично двополюсної партійної системи, з одним полюсом у вигляді рухів, блоків, партій соціал-демо- кратичного спрямування і таким же полюсом ліберально-демократичного спрямування. У всіх країнах регіону спостерігається стійке скорочення кількості партій і рухів. Разом із тим провідною тенденцією у процесі модернізації партійних систем залишається усунення умов домінування на політичній сцені будь-якої однієї партії. Інша тенденція - наявність етнічних партій (Румунія, Болгарія, Словаччина, Македонія, Сербія) і квот для національних меншин у парламентах.

При тому, що в політичному плані жодна з посткомуністичних країн Європи не має наміру відступати від обраного шляху, значна частина населення заявляє, що інститути демократії нині працюють погано. Парламенти та політичні партії не мають довіри серед переважаючої більшості. Опитування «Євробарометру» показало, що парламенту в Чехії довіряють 20%, у Польщі - 18%, в Угорщині - 15%. Довіра до партій - ще нижча: 15% у Чехії, у Польщі та Румунії - по 12%, в Угорщині - 10%. Людей не задовольняє надмірна партизація політики та політичний клієнтизм^[271]. Деформований розвиток партійних систем сприяє узурпації політичної сфери вузькими елітними (і навіть напівкримінальними) угрупуваннями (Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія), відчуженню від неї громадян. В цілому, політика носить більш елітистський, «персона- лістський» і корумпований характер, ніж у традиційних демократіях. Засоби масової інформації час від часу повідомляють про виявлення фактів корупції, що є поширеною навіть в тих посткомуністичних країнах Європи, що досягли значних успіхів у зміцненні ринкових та демокра­тичних інститутів. Головні ж колізії системної трансформації політичної сфери країн даного регіону породжуються несумісністю становлення правової держави та інститутів демократії із традиціями «реального соціалізму», завищеними очікуваннями покращення життя населення та обмеженістю реальних можливостей цього, а також обмежень набутих громадянами прав та свобод. Різні політичні партії конкурують між собою у пошуку рішень проблем життєвих, а також тих, що пов’язані із суверенітетом та глобалізацією, зокрема, стосовно участі у Європейському Союзі та НАТО.

Революції 1989 - 1990 рр. призвели до різкої зміни зовнішньо­політичних та економічних орієнтацій країн ЦСПСЄ. На межі 1990 - 1991 рр. припинили своє існування Організація Варшавського Договору, Рада Економічної Допомоги. Обраний загальний напрямок на Захід. На весні 1999 р. перша група східноєвропейських держав - Чехія, Польща, Угорщина прийняті до Північноатлантичного союзу (у 2004 р. членами НАТО стали Болгарія, Румунія, Словаччина і Словенія). Але головною метою визначалося «повернення до Європи», тобто вступ до ЄС. З боку Заходу цей намір схвалювався. Так, на основі рішень Паризького саміту «Великої сімки» 1989 р. було прийнято програму допомоги, яка мала надаватися на реформування економіки східноєвропейських країн, спочатку Польщі та Угорщини, а потім ще Чехословаччини, Болгарії, Югославії, Румунії та інших. У грудні 1989 р. засновано Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), основним завданням якого стало акумулювання коштів індустріально розвинених країн Заходу для надання допомоги східноєвропейським країнам у розвиткові приватного сектору, в становленні демократії та реформуванні економіки. Створивши потужні інструменти фінансової підтримки країн регіону у вигляді безвідплатних субсидій та позик, Європейське економічне співтовариство розпочало поетапне відкриття своїх ринків для експорту товарів посткомуністичних країн. Треба підкреслити, що всі заходи, що приймалися, були політично зумовлені: вони впроваджувалися лише для тих країн, які мали надійні, за думкою європейців та міжнародних фінансових організацій, програми

проведення ринкових реформ і демонстрували політичну волю до подолання можливого спротиву реформам. До 1991 р. Європейське співтовариство, відповідаючи на зміни у зв’язку із розвалом світової соціалістичної системи, мобілізувалося задля того, аби використати історичний шанс об’єднання Європи на принципах, пануючих у її західній частині. Це мало сприяти загальному економічному зростанню, безпеці та стабільності у Європі. Правовою основою відносин ЄС із державами ЦСПСЄ стало укладання з ними угод про асоціацію (так звані Європейські угоди). Названі угоди виконали роль найважливіших інструментів у програмі підготовки цих країн до членства на довгому шляху від асоціації через стратегію підготовчого періоду до безпосереднього відкриття переговорів про вступ до Євросоюзу. Формально рішення про те, що асоційовані держави ЦСПСЄ можуть стати членами ЄС, прийняли на сесії Європейської ради у Копенгагені у червні 1993 р. Там же визначили критерії, яким мають відповідати претенденти: наявність стабільних інститутів, що забезпечують демократію, законність, додержання прав людини і національних меншин; функціонуюча ринкова економіка, здатна витримувати конкуренцію і долати дію ринкових сил в країні та в Союзі; готовність і здатність прийняти на себе усі зобов’язання, пов’язані із членством у ЄС; погодження із цілями створення економічного та валютного союзу. У грудні 1994 р. на сесії Євросоюзу в німецькому Ессені схвалено програму підготовки країн ЦСПСЄ до інтеграції. Г оловна увага в ній приділялася, по-перше, допомозі з боку ЄС, насамперед, фінансовій, країнам-кандидатам; по-друге, гармонізації їхнього законодавства із нормами європейського права. Стосовно останнього: країнам, які мали намір приєднатися до Союзу, потрібно було опрацювати понад 80 тисяч сторінок європейських законів і переробити власне законодавство у відповідності до цих законів. При цьому на віру нічого не приймалося: до країн-кандидатів відрядили цілу армію представників та контролерів ЄС задля перевірки, чи дійсно встановлені критерії додержані. Таким чином передбачалася перебудова цих країн від самих основ. Але крім переписування юридичних документів треба було чимало попрацювати, аби вони одержали реальне наповнення. Євросоюз розробив індивідуальні стратегії приєднання для кожної країни-кандидата, позначивши в них пріоритети, конкретні дії та терміни їх виконання. До програми вступу для більш розвиненої Угорщини входило 88 серйозних завдань, для Чехії - 90, для Словаччини - 98. Підготовка до вступу у ЄС стимулювала

реформування економіки посткомуністичних країн, а також сприяла важливим інституціональним перетворенням. Результатом складної і наполегливої роботи стало включення до кола членів європейського співтовариства у 2004 р. Угорщини, Польщі, Словаччини, Словенії та Чехії, а у 2007 р. Болгарії та Румунії. З 1 липня 2013 р. повноправним членом ЄС стала Республіка Хорватія.

Для суб’єктів економічної діяльності вступ до поважної організації означав чимало позитивних моментів: вихід їхньої продукції та ринки ЄС без митних та інших обмежень, спрощення системи сертифікації, доступ до іноземних інвестицій, ресурсів фінансового ринку, можливість використання європейських структурних фондів для підтримки проектів, особливо малого і середнього бізнесу, доступ до європейських програм підтримки наукових досліджень тощо. Очікування керівництва посткомуністичних держав щодо позитивної ролі у сприянні економічному розвиткові та підвищенню життєвого рівня населення своїх країн значною мірою виправдалися. Звичайно, головну роль відіграли власні зусилля у здійсненні економічних трансформацій. До середини 1990-х рр. регіон подолав спад виробництва, що мав місце після демонтажу командно- адміністративної системи економіки, а до 2000 р. відновив дореформений обсяг валового продукту. Наступні роки - стабільно перевищував за темпами його зростання Західну Європу і світ в цілому. Відставання від західноєвропейських країн за основними економічними показниками суттєво скоротилося, хоча і залишилося. Темпи скорочення розриву уповільнилися у зв’язку із світовою фінансово-економічною кризою 2008 р. Адже здійснювана економічна політика зробила господарства країн ЦСПСЄ легко вразливою для глобальних викликів.

Криза виявила її глибокі структурні проблеми, що виникли в результаті багаторічної опори на зовнішні фінансові ресурси та орієнтації на західноєвропейські ринки збуту. Із падінням попиту на експортну продукцію через рецесію в економіці головних країн-споживачів, багатократним скороченням надходження прямих іноземних інвестицій, відпливом спекулятивного капіталу, послабленням закордонних кредитних потоків і зменшенням грошових переказів від трудових мігрантів виробництво, зайнятість і прибутки почали падати, а боргові зобов’язання і чисельність громадян і компаній, неспроможних повертати борги, - зростати. Всі країни регіону повністю лібералізували рух капіталу, а свою фінансову долю віддали в руки іноземних банків, які перетворилися на домінуючі. Потужний потік іноземної валюти призвів до зміцнення національних грошей і штучного підвищення їх купівельної спроможності. Це налаштувало населення і підприємства на одержання кредитів, у тому числі в дешевій іноземній валюті. Кредитна експансія збільшила зовнішню заборгованість, що тяжким ярмом лягла на підприємства, населення та державні бюджети. Коли надходження фінансових ресурсів з-за кордону припинилося, пропозиція валюти впала, а національні гроші знецінилися, створивши загрозу боргової кризи. До того ж додалася та обставина, що значна частина кредитів йшла не на розвиток, а «проїдалася». Хоча останнє зумовлювалося прагненням урядів полегшити ситуацію в соціальній сфері. Першочерговим завданням вважалася матеріальна підтримка найбільш соціально вразливих прошарків населення - пенсіонерів, сімей з дітьми, сімей безробітних та ін. Орієнтованість соціальної політики на підтримку рівня життя цих категорій населення та збільшення обсягів соціальних виплат в багатьох країнах пом’якшили різке погіршення умов життя тих, кому внаслідок трансформаційного спаду початку 1990-х та кінця 2000-х рр. реально загрожувало сповзання у зону бідності.

Підбиваючи підсумки історичного періоду посткомуністичних змін в країнах Центрально-Східної і Південно-Східної Європи, слід зазначити, що на цьому шляху досягнуто суттєвих результатів. В «Індексі трансформації 2010», підготовленому німецьким фондом Бертельсманна, за рівнем політичної та економічної трансформації перше місце (із 128 країн, що досліджувалися) посідала Чехія, друге - Словенія, шосте - Словаччина, восьме - Угорщина, десяте - Польща, чотирнадцяте - Болгарія, п’ятнадцяте - Хорватія, шістнадцяте - Румунія, двадцять перше - Македонія, двадцять четверте - Сербія, двадцять п’яте - Чорногорія, тридцяте - Албанія. Сорокарічна історія тоталітаризму в Європі завершилася. Він виявився тимчасовим, проте дозволив здійснити ривок від відсталості до відносно розвиненої індустріальної економіки. Однак розв’язати проблеми, які сам створив, він виявився неспроможним. Криза була розв’язана революційним шляхом, за чим настала черга реформізму. Досвід посткомуністичних країн Європи цінний тим, що він наочно показав: головний урок переходів у тому, що ринки не функціонують добре без підтримки інститутів держави, яка виконує свої базові завдання, а також здорового громадянського суспільства. Розбудова нового суспільства виявилася справою нелегкою, проте вельми успішною. В результаті трансформація призвела до різних результатів, різних рівнів економічного, політичного та соціального розвитку. Суть процесу для всіх країн регіону спільна - створення демократичної правової держави, багатопартійної політичної системи, громадянського суспільства, ринкової економіки. Два фактори визначили швидке набуття стабільності та функціональності демократичних інститутів та процедур в країнах, що розглядаються. По-перше, загальне прагнення «повернутися» до Європи, орієнтуватися на Захід. Східноєвропейські культури ідентифікували себе із західноєвропейською культурою, що виявилося могутнім ціннісним ресурсом. Другий фактор - це самий Захід в особі ЄС та США з їхніми потужними ресурсами, певною мірою відіграли роль зовнішнього джерела легітимності, що компенсувало дефіцит її внутрішніх джерел. Падіння комуністичних режимів в країнах Центрально-Східної і Південно-Східної Європи сприяло встановленню принципу відкритості у всіх сферах - ідеологічній, культурній, політичній та економічній, що є неодмінною умовою успішного розвитку у відповідності до законів синергетики. Зростання взаємодії між Східною та Західною Європою надало можливості континенту перетворитися на єдиний політико-правовий і цивілізаційний простір, заснований на ліберальній демократії, соціально- орієнтованому ринковому господарстві та європейській ідеї.

Література

Брусиловська О. І. Посткомуністична Східна Європа: зовнішні впливи, внутрішні зміни /О.І. Брусиловська. - Одеса, 2007.

Брусиловська О.І. Системні трансформації посткомуністичних країн Європи.1989 - 2009 : навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / О.Брусиловська.- Одеса, 2011.

Буравченко Р. Ідеологічна парадигма антитоталітарних революцій Центрально-Східної Європи в кінці XX ст. /Р.Буравченко //Гілея. - 2013. - Вип. 75.

Бурдяк В. Політична трансформація постсоціалістичних країн Центрально-Східної Європи /В.Бурдяк // Історико-політичні проблеми сучасного світу. - 2007. - Т.15-16.

Бухарин Н. И. Преобразования в странах Центрально-Восточной и Юго-Восточной Европы: достижения и проблемы /Н.И.Бухарин [Эл. ресурс] - Режим доступа:

//http ://2info.ru/index.php? dn=article&to=art&id=24

Вайнштейн Г. И. Закономерности и проблемы посткоммунистических трансформаций /Г.И.Вайнштейн [Эл. ресурс] - Режим доступа: //pavroz.ru/dov/vaishzakon.pdf

Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення. Гл. 8. Тяжкий шлях до свободи /П.Вандич. - К., 2004.

Вахудова А.М. Нерозділена Європа: демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму /А.М.Вахудова. - К., 2009.

Галигіна Ж. В. Передумови та особливості конституційного переходу політичних систем країн Центральної та Східної Європи (1989-2000 рр.) /Ж.В.Галигіна // Держава і право. - 2009. - Вип.43.

Гражевська Н.І. Глобалізаційні детермінанти системної трансформації посткомуністичних економік /Н.І.Гражевська // Теоретичні та прикладні питання економіки. - 2010. - Вип. 21.

Громадянське суспільство і соціальний капітал у нових країнах -членах Європейського Союзу /В.Бурдяк [та ін.]. - Чернівці, 2015.

История антикоммунистических революций конца ХХ века. Центральная и Юго­Восточная Европа / Ю.С. Новопашин (отв.ред.). - М., 2007.

Кравець Г.В. Посткомуністичні трансформації як новий тип процесу суспільно-політичних перетворень /Г.В.Кравець // Актуальні проблеми політики. - 2014. - Вип. 53.

Кріль М. М. Історія країн Центрально-Східної Європи: Навчальний посібник. - К., 2008.

Ларраби С. Опасности и возможности в Восточной Европе /С.Ларраби [Эл.. ресурс] - Режим доступа: //http://www.globalaffairs.ru/number/n_7775

Лендьел М. О. Джерела формування та особливості оновлення місцевих політичних еліт країн Центрально-Східної Європи у постсоціалістичний період /М.О. Лендьел // Гілея. - 2009. - Вип. 18.

Лотюк О.С. Модернізація громадянського суспільства у посткомуністичній Європі /О.С.Лотюк // Публічне право. - 2014. - № 4.

Мачкув Е. Преобразование коммунистического тоталитаризма и посткоммунис­тическая системная трансформация: проблемы, концепции, периодизация /Е.Мачкув //Полис. - 2000. - № 4.

Мінєнкова Н. Є. До питання люстрацій в країнах Центрально-Східної Європи /Н.Є.Міненкова //Гілея. - 2015. - Вип. 101.

Минчев О. Переваги членства в НАТО для посткомуністичної країни /О.Минчев //ЄвроАтлантика: часопис.- 2010. - № 2.

Моцок В. Політика Європейського Союзу щодо демократизації Східної Європи: задля інтеграції чи безпеки /В.Моцок // Історико-політичні проблеми сучасного світу. - 2010. - Т. 21-22.

Нікогосян О. Тенденції розвитку політичних партій у посткомуністичних країнах /О.Нікогосян [Ел. ресурс] - Режим доступу: //http://www.viche.info/iomal/807/

Новопашин Ю. С. О причинах восточноевропейских революций 1989 г. (международный аспект) /Ю.С.Новопашин //Вопросы истории. - 2010. -№ 2.

Папава В. Финансовый кризис и посткоммунистический капитализм /В.Папава //Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 8.

Примуш М. Вплив традиції на характер політичної модернізації в контексті розгляду інституту глави держави країн Центрально-Східної Європи і Латинської Америки / М. Примуш, Ю. Коваль // Studia Politologica Ucraino-Polona. - 2012. - Вип. 2.

Ротшильд Дж.. Повернення до різноманітності: політична історія Східно-Центральної Європи після Другої світової війни /Дж.Ротшильд, Н.Уінгфілд /Пер. з англ.. - К., 2004.

Семенович А. Вступ у ЄС як чинник трансформації країн-кандидатів з Центральної і Східної Європи /А.Семенович // Слов’янський вісник. -2011. - Вип. 11: Серія:

Історичні та політичні науки.

Співробітництво з країнами Вишеградської четвірки як інструмент європейської інтеграції та модернізації України : зб. матеріалів міжнар. конф. (3 жовт. 2013 р., м. Ужгород) / С.І. Мітряєва (кер.) [та ін. ; за заг. ред. А.З. Гончарука] ; Нац. ін-т стратег. досліджень. - Київ : НІСД, 2014.

Феен Г.-Й. Розвиток партійних систем у посткомуністичних країнах ЄС /Г.-Й.Феен [Ел. ресурс] - Режим доступу: //www/kas.de/wf/doc/kas_10201-1522-2-30.pdf

Щербань П. М. Антикомуністичні революції кінця ХХ ст. у країнах Центральної та Південно-Східної Європи: внутрішні та зовнішні чинники перемоги /П.М.Щербань, Т.Ю.Щербань [Ел. ресурс] - Режим доступу: //http://vuzlib.com/content/view/1901/25/ Яковенко Н.Л. Соціально-політичні трансформації посткомуністичного простору /Н.Л. Яковенко, Н.В. Шпакова // Сучасна українська політика : політики і політологи про неї : наукове видання; спецвипуск «Європейська перспектива». - Київ, 2009. Bandelj N. Democracy in Central and Eastern Europe: test of early impact /N. Bandelj, K. Finley, B. Radu //East European Politics. - 2015. - Vol. 31. - Issue 2.

Bdrtoa F. C. Party regulation and party politics in post-communist Europe /F. C. Bdrtoa, I. van Biezen // East European Politics. - 2014. - Vol. 30. - Issue 3.

Brier R. Transnational Culture and the Political Transformation of East-Central Europe /R.Brier // European Journal of Social Theory. - 2009. - August 1.

Camba A.A. Constructing Capitalisms: Transforming Business Systems in Central and Eastern Europe / A.A.Camba // Europe-Asia Studies. - 2015. - Vol. 67. - Issue 9.

Chiru M. Parliamentary Elites in Central and Eastern Europe: Recruitment and Representation /M. Chiru //West Europian Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 6.

Ekiert G. The Legacies of 1989: Myths and Realities of Civil Society / G. Ekiert, J. Kubik //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue 1.

Howard M.M. The Weakness of Postcommunist Civil Society /M.M.Howard [online] Available at: www18.georgetown.edu/data/.../publication-7320.pdf

Laczo F. Twenty Years After Communism. The Politics of Memory and Commemoration /F. Laczo //Europe-Asia Studies. - 205. - Vol.67. - Issue 8.

Mungiu-Pippidi A. The Legacies of 1989: The Transformative Power of Europe Revisited Europe /A. Mungiu-Pippidi //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue 1.

Marchenko A. Civic activities in Eastern Europe: links with democratic political culture /A. Marchenko // East European Politics. - 2016. - Vol. 32. - Issue 1.

Mungiu-Pippidi A. The Splintering of Postcommunist Europe /A. Mungiu-Pippidi //Journal of Democracy. - 2015. - Vol. 26. - Issue 1.

Tawat M. Towards an ever “closer” union? Refugee Policy and Social Cohesion in Eastern EU Member States /M.Tawat // Journal of Communist Studies and Transition Politics. 2016. - Vol. 32. - Issue 2.

Vassilev R.The Tragic Failure of “Post-Communism” in Eastern Europe /R. Vassilev // Global Research. - 2011. - March 8.

Zielinska K. Lost between Caesar and God? Religion and politics in post-socialist Europe /K. Zielinska // East European Politics. - 2015. - Vol. 31. - Issue 3.