Республіка Польща

Парадокс: у русі до змін неабияку роль відіграла така

традиціоналістська структура, якою є католицька церква. Польща - країна із найвищим у регіоні рівнем релігійності^[274], де ця традиція не переривалася навіть у період соціалізму. Церква стала центром альтернативного авторитету, оплотом національної польської традиції, вона послаблювала вплив на політичну культуру поляків комуністичної ідеології. За комуністичних часів вона не тільки відстояла свої позиції, захищаючи права віруючих і невіруючих, але й дієво підтримувала опозицію морально й матеріально. Важливе значення мав візит до Польщі Папи Іоанна Павла ІІ, поляка за походженням. Під його впливом суспільство почало швидше самоорганізовуватися поза рамок системи: завдяки участі у масових богослужіннях були усунені конфесійні обрядові обмеження, а із створенням власних служб підтримки порядку це стало безпечним засобом демонстрації виходу за межі системи.

Реагуючи на масовий протестний рух, влада намагалася «покращити», «реформувати» соціалізм у Польщі: з 1982 р. здійснювалися спроби проведення обмеженої економічної реформи. Вони спрямовувалися на розширення самостійності господарських суб’єктів; змінення системи централізованого планування шляхом заміни директивних показників оперативними програмами і державними замовленнями; на лібералізацію внутрішніх цін; певне пом’якшення режиму функціонування дрібних іноземних інвестицій тощо. Тобто у порівнянні з більшістю соціалістичних країн у Польщі існували елементи ринкової економіки: переважно приватним залишалося сільське господарство, помітне місце в економіці займав міський приватний сектор, в якому було зайнято біля третини населення. Водночас складалися більш ліберальні, ніж в інших соціаліс­тичних країнах, відносини із Заходом. Тобто створювалися сприятливіші суспільно-політичні й економічні передумови для наступного переходу до ринкових відносин. Польська об’єднана робітнича партія ніколи не була класично комуністичною партією, їй не були чужими елементи соціал- демократії, а у 1980-х рр.

Впродовж 1980-хх рр. економічна ситуація в країні погіршувалася, що не могло не впливати на життєвий рівень громадян. Однак якщо таке зниження ще могли терпіти старші, молоде покоління, орієнтоване на західні стандарти споживання, приймати не хотіло. Політична опозиція охопила всі верстви населення, об’єднавши значну частину робітників, інтелігенції, молоді, а також деякі прошарки селянства. Під сумнів ставилася легітимність влади і усього суспільного ладу, що було змінено мирним шляхом - у формі вкрай напружених переговорів і досягнення компромісу між представниками комуністичної влади і «Солідарності».

З 6 лютого до 5 квітня 1989 р. пройшли переговори за «круглим столом», в яких взяли участь 14 представників від коаліції ПОРП, ОСП і ДП, 20 - від опозиції, 6 від Всепольської угоди профспілок, 14 -

«незалежних авторитетів» і 2 представника католицької церкви. Результа­том переговорів став сценарій, який передбачав проведення після чотирирічного перехідного періоду багатопартійних виборів за участю на конкурентних засадах вільно створених партій. Угодою передбачалися: участь опозиції у Сеймі у визначеному у 35% обсязі; коаліційний уряд на чолі з представником ПОРП; запровадження посади президента, що мало гарантувати політичну стабільність. Також визначалися основні принципи й умови реалізації нових рішень: політичний і профспілковий плюралізм, свобода слова, демократичний спосіб формування державної влади, незалежність судів, сильне робітниче і територіальне самоуправління тощо. В цілому прийняті рішення означали злам монопольної влади ПОРП і розпочинали демонтаж старої системи. 7 квітня 1989 р. Сейм у відповід­ності до рішень «круглого столу» прийняв новий виборчий закон і змінив Конституцію, запровадивши посаду президента й другу законодавчу палату - Сенат.

Подальший розвиток подій вніс корективи у накреслені плани щодо чотирирічного перехідного періоду.

29 грудня 1989 р. Сейм прийняв закон, що вносив важливі поправки до Конституції. Державі поверталася назва Республіка Польща замість Польська Народна Республіка, вона визначалася як «демократична і правова». Усувалися положення про керівну роль ПОРП, дружбу з СРСР^[275], соціалізм¹. З’явилися статті про свободу підприємницької діяльності і захист приватної власності. Відновлювався герб Другої Республіки - орел з короною. Прийняті поправки означали фінал авторитарної командно- адміністративної системи, гарантували подальші докорінні трансформації політичного і соціально-економічного ладу. 27 січня 1990 р. на ХІ з’їзді ПОРП заявила про припинення своєї діяльності, піддавши гострій критиці своє минуле через «нав’язування радянської моделі устрою». В той же день, наголосивши потребу в існуванні партії лівого спрямування, створили Соціал-демократію Республіки Польща, яку очолили Александр Кваснєвський і Лешек Міллер^{[276] [277].}

Не маючи достатньої опори у суспільстві і не бажаючи загострювати ситуацію, В. Ярузельський^[278] 19 вересня 1990 р. попросив Сейм скоротити строк його президентства. У два тури - 25 листопада і 9 грудня 1990 р. пройшли всезагальні вільні президентські вибори. У першому, в якому взяли участь шість кандидатів і 60,6% виборців, жоден з претендентів на високу посаду не одержав необхідної половини голосів.

Табір «Солідарності» невдовзі дезінтегрував, на його основі почали виникати різноманітні політичні партії. Взагалі, у 1989 - 1990 рр. процес творення нових політичних партій набув бурхливого характеру: на кінець жовтня 1990 р. їх було зареєстровано 154 (на початку другого десятиріччя ХХІ ст. - близько 300, більшість з яких представляють собою невеликі локальні структури). Серед партій і рухів - праві, центристські, ліві, ліберальні, християнсько-демократичні, національно-католицькі, аграрні, соціал-демократичні та ін. Головна тенденція у процесі утворення нових партій - не стільки соціальне представництво, скільки особисті амбіції тих чи інших політиків. Чимало з партій, виникнувши, через певний час зникало або об’єднувалося з іншими.

Характеризуючи партійну систему Республіки, варто звернути увагу на деякі обставини. Насамперед, у невеликих партій є шанси на успіх, особливо у новостворених¹. Як не один раз бувало, значна частина виборців віддавала їм свої голоси, що відкривало шлях до парламенту і формування уряду. Відповідно - це можливість впливати на процес прийняття рішень, а отже доступ до значних ресурсів. В результаті - доступ до фінансів, посад у державному апараті, одержання трибуни у ЗМІ.

На першому етапі надмірна строкатість партійної картини ускладнювала політичний процес. Зокрема, у виборах 1991 р. взяли участь 111 виборчих об’єднань і блоків, до парламенту пройшли 29. При такій дрібності політичного представництва не було можливості сформувати ані парламентську більшість, ані стабільний уряд, що не неї спирається. Настала смуга коаліційних урядів меншості. Вони були слабкі, нестійкі і постійно змінювалися. Однак всі вони були націлені на відхід від «радянської моделі» і творення нового суспільства. Всі ілюзії відносно можливості вилікувати соціалістичну економіку пішли у минуле. Господарську систему реформували швидко і різко, що стало шоком для суспільства, а така метода одержала назву «шокова терапія». Перший її етап розпочався вже у 1989 р. реалізацією плану, розробленого групою фахівців під керівництвом віце-прем’єра Лешека Бальцеровича^{[279] [280]. Цей план тримався на «трьох китах»: реформі фінансової системи з метою досягнення бюджетної рівноваги; запуску ринкових механізмів; зміні структур власності. З боку Міжнародного валютного фонду надійшло схвалення і фінансова підтримка в обсязі 2,2 млрд. дол. Кошти з-за кордону не пішли на персії і зарплати, їх витратили на реформи і підтримку приватного підприємництва.}

Після затвердження Сеймом план почав втілюватися в життя з 1 січня 1990 р.: припинення державних дотацій підприємствам, лібераліза­ція цін, девальвація злотого, заморожування заробітних плат, реформуван­ня банківської і податкової систем та ін. Приватизація державної власності декларувалася, однак у подальшому Польща продемонструвала обереж­ність у її проведенні, навіть деяке гальмування цього процесу. Макро- економічні показники почали покращуватися, наприклад, за півроку вдалося збити інфляцію маже з 1000% до 6%. Але, як неодноразово це бувало в інших країнах, за поліпшенням макроекономічних показників приховувалося погіршення стану справ у соціальній сфері. У Польщі 1992 - 1993 рр. увійшли до історії як «долина сліз», оскільки соціальні наслідки здійснення «шокової терапії» виявились болючими для більшості населення, на що воно відповідало акціями протесту.

Своєрідною акцією протесту проти рефор можна вважати підтримку, надану лівим силам на парламентських виборах 19 вересня 1993 р.¹ 20,5 % голосів (за тодішньою виборчою системою - 37,2% місць у Сеймі) одержав Союз демократичних лівих сил (СДЛС), 15,4% голосів (28,7% місць) - Польська селянська партія (ПСП)^{[281] [282]. Після виборів обидві партії сформували коаліцію, яка контролювала майже дві третини голосів у Сеймі (303 з 460), тобто більшість, необхідну для внесення змін до Конституції. В основі об’єднання лежали симпатії обох партій до комуністичного минулого і схожість передвиборчих платформ, в яких на першому місці стояла критика уряду за надмірно жорсткі економічні заходи. Обіцялася компенсація зростання цін, уповільнення приватизації, активізація боротьби із безробіттям та інфляцією. Однак невдовзі партнери по коаліції розійшлися у поглядах на майбутнє. Представники СДЛС, які відповідали за ключові економічні міністерства в уряді, усвідомили, що продовженню ринкових реформ немає альтернативи. Натомість представники ПСП намагалася звести нанівець багато з того, що було зроблено у попередній період.}

На президентські вибори 1995 р. Л.Валенса знов виставив свою кандидатуру (усього було зареєстровано 17 претендентів, взяли участь 13). У першому турі, що пройшов 5 листопада, перше місце з результатом 35,11 % голосів посів лідер партії Соціал-демократія Республіки Польща Александр Кваснєвський. Л.Валенса набрав 33,11%. У другому турі 19 листопада перемогу А.Кваснєвському принесли 51,72% голосів. Те, що виборці віддали свої симпатії цьому кандидату і на наступних президентських виборах 2000 р^[283]. (вже у першому турі він одержав 54,5 % голосів), свідчило про зсув настроїв громадськості вліво.

Політологи відносять Польщу до прем’єр-президентських систем. Президент обирається всенародним голосуванням, призначає прем’єр- міністра, якого потім затверджує Сейм. Польський президент має деякі законодавчі прерогативи: право вето, відтермінування підписання законопроектів, які приймає парламент, але більше влади - у голови уряду, який визначає склад кабінету міністрів, основні напрями урядового курсу, спираючись на підтримку більшості у Сеймі. Президент є верховним головнокомандувачем, відіграє важливу роль у проведенні зовнішньої політики і представляє країну за кордоном. Польський досвід не дає однозначної відповіді на питання: яка форма політичного режиму є оптимальною для країни. Прихильники президентського режиму перебільшують його стабілізуючу роль, недооцінюючи небезпеки еволюції в бік авторитаризму, що частково виявилося у період перебування при владі Л.Валенси. Парламентський режим стабільно функціонує лише за наявності сильних політичний партій, вкоріненості у суспільстві політичної культури, що базується на компромісі та погодженні.

У 1992 р. було затверджено «Конституційний закон про взаємні стосунки між законодавчою і виконавчою владою, а також територіальним самоврядуванням Республіки Польща», який назвали Малою Консти­туцією. У законі визначено всі характеристики законодавчої (Сейм і Сенат), виконавчої (президент і уряд), судової (незалежні суди) влад. 2 квітня 1997 р. парламент схвалив нову Конституцію Республіки Польща. На референдумі 25 травня вона була підтримана 52,77% проти 45,89% при явці 42,86% електорату. В ній Польща визначена як «демократична правова держава, яка реалізує засади соціальної справедливості».

Впродовж останнього десятиріччя ХХ ст. у деяких посткомуніс­тичних країнах пройшли дискусії стосовно зміни адміністративно- територіального устрою, оскільки старий входив у протиріччя із змінами як внутрішніми, зумовленими розвитком ринкової економіки, так і зовнішніми, пов’язаними із євроінтеграцією. Найбільш рішучі зміни адміністративно-територіального поділу у формі укрупнення адмініст­ративно-територіальних одиниць з одночасним значним розширенням повноважень місцевих органів влади було проведено у 1998 - 1999 рр. у Польщі. На початку розбудови нової держави її адміністративно- територіальна система була дворівневою: 49 воєводства (у тому числі три міських - у Варшаві, Лодзі і Кракові) поділялися на 2345 місцевих територіальних одиниць - гмин (громад), 814 міст мали статус міст- громад. Кожний рівень мав визначену управлінську компетенцію. Призна­чений головою уряду воєвода здійснював загальне управління територією і нагляд за діяльністю на місцях. Громади і міста перебували у підпорядкуванні народної ради та її виконавчого органу. Однак ці останні мали подвійне підпорядкування, оскільки були підконтрольні не тільки раді, але й більш високому рівню виконавчої влади. Вся адміністративна система характеризувалася надзвичайною централізацією, в ній домінували відомчі структури. Крім того існував неформальний партійний контроль за кожною ланкою і рівнем системи. Дроблення адміністративно- територіальних одиниць зумовлювалося прагненням влади краще контролювати ситуацію в країні.

Із зміною суспільно-політичного ладу Польщі відразу постало питання про перехід до трирівневої структури адміністративно-територі­ального устрою. Початком стало прийняття у березні 1990 р. закону «Про місцеве самоуправління», що взяв основні положення із Європейської хартії про місцеве самоуправління, а також місцеві вибори у травні того ж року і створення Державної комісії із справ адміністративної реформи. Однак цей етап затягнувся до 1997 р. Протидія чинилася правлячою лівоцентристською коаліцією, зокрема Польською селянською партією, яка боялася, що через укрупнення воєводств посилиться вплив міст і відповідно послабляться позиції сільських регіонів, де мешкав її основний електорат. Укрупнення також зачіпало інтереси місцевої бюрократії адміністративних одиниць, які планувалося скасувати, що також посилювало протидію реформі. Також важко було знайти компроміс між сильною центральною владою, здатною забезпечити ефективність системних реформ, і розширенням прав і повноважень інститутів місцевого самоврядування. Крім того, проведення реформи потребувало значних коштів. Врешті решт фінансова допомога надійшла від Євросоюзу. Були побоювання посилення регіонального сепаратизму, зростання німецького впливу у прикордонних районах. Центральна влада спромоглася відновити залежність самоуправління від урядової бюрократії, що було притаманним періоду соціалізму. Однак діяли й інші чинники, зокрема, задеклароване бажання приєднатися до ЄС могло реалізуватися лише завдяки виконанню всіх вимог до претендентів на вступ, у тому числі і приведення адміністративно-територіального устрою у відповідність до загальноєвропейських стандартів, а саме через створення більших адміністративних одиниць. Другий етап реформи розпочався у 1997 р. із прийняттям нової Конституції, згідно якої Польща є унітарною державою, і місцеві органи влади забезпечують децентра­лізацію. З 1 січня 1999 р. реформа набула чинності.

Нинішній адміністративно-територіальний устрій Польщі має такий вигляд: основними його одиницями є воєводства, яких нараховується 16. В свою чергу, вони поділяються на 308 повітів (у тому числі 65 міст в ранзі повітів) і 2486 гмин. Крім того, існує особливий столичний Варшавський регіон, а також 870 поселень із статусом міста. У гмини об’єднані 56803 села і селища, у тому числі 39743 хутори. У новій системі менше різких відмінностей у території та чисельності населення адміністративних одиниць: у воєводствах мешкає від 1 до 5 млн. осіб, середня чисельність жителів повітів - близько 100 тис., мінімальна чисельність населення гмини - 5 тис. Співвідношення між площами найдрібніших і найбільших воєводств складає 1 : 3,5, а за чисельністю населення ця пропорція складає 1 : 5. Таким чином, у Польщі реалізувалася концепція «Європи регіонів», що зародилася у країнах Західної Європи, і яка передбачає децентралізацію влади й формування багаторівневого управління. В результаті змінився розподіл повноважень між центром та місцевими органами влади. До компетенції уряду віднесені загальнонаціональні питання (визначення стратегії розвитку держави, зовнішня і оборонна політика, національна безпека). Воєводам відведено переважно політична роль: вони займаються загальним управлінням і стратегічним розвитком регіонів. Органи самоврядування сприяють економічному розвиткові. Крім того, адмініст­рація гмин вирішує всі ті питання, які законодавчо не закріплені за урядом або іншими органами місцевого самоуправління.

Польський «політичний маятник» продовжував розхитуватися, і на парламентських виборах 1997 р. він явно пішов вправо. Після минулого програшу у «правих» спрацював «ефект навчання», і вони почали об’єднуватися: у 1994 р. Демократичний Союз та Ліберально-Демо­кратичний Конгрес утворили Союз Свободи. А у 1996 р. виникла «Акція Виборча Солідарність» (АВС), навколо якої консолідувалися близько 30 партій і угруповань, які вийшли із «Солідарності». На тлі досить слабкої виборчої кампанії «лівих» АВС проводила свою значно професійніше, утримувалася від агресивних виступів, свідомо знижуючи тональність протистояння, натомість апелювала до традиційних національно - католицьких цінностей. Багатьом не подобалося, що влада неспроможна пом’якшити жорстокість перехідного періоду, а замість того екскомуністи стають новими хазяями життя. Правоцентристська коаліція одержала 56% місць у парламенті і змогла сформувати уряд з представників АВС і Союзу Свободи на чолі із Єжи Бузеком. Президент А. Кваснєвський, одержавши опозиційно налаштований Сейм, спромігся утриматися від конфронтації із законодавчою владою. «Ліві» взяли на себе роль жорсткої, але конструктивної опозиції, яка контролювала виконання урядом виконання виданих обіцянок.

Діяльність уряду Є.Бузека припала на період погіршення економічної кон’юнктури на Заході, фінансової кризи в Азіатсько- Тихоокеанському регіоні. Темпи економічного зростання Польщі уповільнилися, реальна заробітна плата працівників бюджетної сфери перестала збільшуватися, а прибутки селян почали падати. Впродовж 1998 - 1999 рр. країною прокотилася хвиля протестів селян, шахтарів, медичних працівників та ін. Рейтинг уряду пішов вниз. Між суб’єктами правлячої коаліції стався розкол, до того ж правий урядовий блок знеславився корупційними скандалами. До складу наступного парламенту, обраного 23 вересня 2001 р. АВС і Союз Свободи навіть не потрапили. Переконливу перемогу здобули «ліві»: за блок Союз демократичних лівих сил (СДЛС) - Союз праці (СП) проголосували 41,5% виборців, що дало 211 депутатських мандатів з 460. 13% голосів одержали ліберали із

правоцентристської «Громадянської платформи» (ГП), яка була покликана послабити «лівих», але водночас відібрала голоси у АВС. За право - центристську партію «Право і справедливість» («ПіС»)¹ проголосувало 9% виборців. У парламенті також з’явилися радикали: крайня ліва партія «Самооборона»^{[284] [285] (10,2% голосів) і крайня права Ліга польських родин[286] (7,87%) з відверто антиєвропейською та клерикальною ідеологією. Польські політологи пояснювали причини посилення радикальних угрупувань популістського, антиринкового, антиєвропейського спрямуван­ня тим, що все більше поляків приходили до переконання: на чесну та ефективну владу їм розраховувати не доводиться, в результаті чого зростало розчарування. Внаслідок цього у ставленні громадян до держави - переважання претензій та вимог, що виявляється у підтримці соціальних популістів та демагогів.}

Новий уряд очолив лідер СДЛС Л.Міллер (з травня 2004 р. - Марек Бєлка). В руках «лівих» зосередилися всі гілки влади, оскільки вони мали більшість у парламенті, а їхні представники займали президентську і прем’єрську посаду. Однак їм не вдалося скоротити безробіття, падінню довіри сприяла серія скандалів, тому на наступних виборах до Сейму 25 вересня 2005 р. (явка становила лише 40,5% електорату) гору взяли дві правоцентристські партії: «Право і справедливість» - 26,99% голосів і «Громадянська платформа» - 24,14%. Також до нижньої палати

парламенту пройшли «Самооборона» із показником в 11,41%, СДЛС - 11,31%, Ліга польських родин - 7,97%, Польський народний союз - 6, 96%.

На тих виборах боротьба розгорнулася не між «лівими» і «правими», а між консерваторами й націоналістами з «ПіС» з одного боку та «прогресивними» лібералами з ГП з іншого. Спільними в їхніх передвиборчих програмах виявилися такі пункти: збільшення економіч­ного зростання, зменшення дефіциту бюджету, економія на чинов­ницькому апараті, підвищення добробуту громадянина і безпеки держави. Головні відмінності полягали у шляхах досягнення декларованих цілей. ГП орієнтувала на звільнення від «кайданів» капіталу, створення сприят­ливішого інвестиційного клімату, завершення реструктуризації економіки і приватизації державних підприємств. Біднішим прошаркам польського населення надалі передбачалася компенсація за наслідки від тотальної лібералізації у вигляді соціальної допомоги.

Населення Польщі розділилося приблизно навпіл, але більша його частина лінію ГП тоді не підтримала. За партію братів Качинських голосували ті люди, у менталітеті яких дивним чином переплелися традиціоналізм, що виявлявся у прив’язаності до одного виду діяльності й стійкому небажанні його змінювати, і радянськість, зокрема, настрої утриманства. Багато хто з них працював раніше на державних підприємствах. Це люди, які звикли до державного опікування і гарантованої зайнятості, вони виявилися деморалізованими за нових ринкових умов. Партія «Право і справедливість» привабила різні групи незадоволених людей, до яких звернулися на зрозумілій їм мові невдоволення і роздратування. У передвиборчих дебатах Лех Качинський наголошував на тому, що держава повинна забезпечувати для всіх рівний доступ до медичного обслуговування і освіти, а ті мають повноцінно фінансуватися із державного бюджету. Потужна пропагандистська кампанія була розгорнута проти ліберальної ідеології ГП, людей залякували повторенням «ліберальних» експериментів і будівництвом «держави для багатих». Наголос робився на традиціоналізмі та національних цінностях. Партія «ПіС» одержала голоси людей, занепокоєних змінами у області старих звичаїв польського суспільства. Гасла соціальної держави поєдналися із націонал-патріотичними. Була висунута ідеологія сильного впливу на політичне життя католицизму, спогадів про традиції Першої Речі Посполитої, лунали заклики до морального змінення політики у новій - Четвертій Речі Посполитій. Альтернатива Польщі ліберальної і солідарної, Польщі проринкової і прородинної, Польщі свободи і Польщі державної опіки виявилася не на користь ГП.

Після тривалих і гострих післявиборчих дискусій прогнозований партнер «Громадянська платформа» відмовилася утворювати з переможцем правлячу коаліцію. Коаліційну угоду підписали «Право і справедливість», «Самооборона» та Ліга польських родин. Наближалися президентські вибори. Бажаючи не заважати братові Леху, який брав у них участь, лідер партії «ПіС» Ярослав Качинський спочатку запропонував посаду прем’єра Казимежу Марцинкевичу. Новий голова уряду оточив себе спеціалістами, не пов’язаними із «ПіС», і поводився все більш незалежно. Невдовзі він набув величезної популярності серед поляків (на дев’ятому місяці роботи йому довіряли понад 70% населення) і перестав виконувати роль слухняної маріонетки братів Качинських. Після перемоги 25 жовтня 2005 р. на президентських виборах Леха Качинського^[287] К. Марцинкевич «добровільно» пішов у відставку, а на його місце новий президент затвердив свого брата Ярослава. Польща стала унікальною державою, оскільки її президентом і прем’єром стали не просто рідні брати, а близнюки. Вони перемогли під знаменами соціального захисту, історичності політики та антилібералізму, одержали практично усю повноту влади для того, аби реалізовувати свою передвиборчу програму. Основна ставка робилася на забезпечення прозорості, транспарентності державного апарату, наголошувалося, що головна проблема - це корупція, яку слід викорінити. Було створене Центральне Антикорупційне Бюро, воно активно взялося за справу. Результати антикорупційних розслідувань, через що відомі політики потрапляли за грати, постійно висвічувалися у незалежній пресі. Брати Качинські заперечували повну приватизацію державних підприємств. Однак в дійсності економіка, що контролюється бюро­кратією, сприяє тій самій корупції, викорінення якої проголошувалося завданням № 1.

Іншим важливим завданням було визначено викриття колишніх агентів комуністичних спецслужб через проведення люстрації^[288]. У Польщі Закон про люстрації було прийнято у 1997 р. Згідно нього, всі кандидати на високі урядові й адміністративні посади мали складати декларації про можливу співпрацю із спецслужбами ПНР. Відкривався доступ громадянам до своїх досьє, заведених за часів соціалізму відповідними службами, а також запроваджувалася комісія громадянської довіри. Деякі з посадовців мусили піти у відставку. Звинувачення у співпраці із «компетентними органами» висувалися Л.Валенсі і А.Квасневському, але вони не надто зашкодили їхній кар’єрі. Однак тоді закон не запрацював на повну силу, оскільки не було створено Контрольний суд для розгляду справ державних службовців. Виявилося неможливим сформувати відповідні судові органи, тому що практично всі судді країни так чи інакше підпадали під дію закону, бо у минулому брали участь у політичних процесах чи приймали судові рішення під тиском влади. За ініціативи братів Качинських у 2007 р. було ухвалено новий закон про люстрацію, за яким цю процедуру мали пройти 700 тис. громадян, серед яких - не тільки політики, але й банкіри, вчителі, науковці, журналісти та ін. Протести висловлювалися як в самій країні, так і у Євросоюзі. Конституційний суд Польщі ухвалив рішення, згідно з яким низку ключових положень цього закону було визнано таким, що суперечить Конституції.

Діяльність коаліційного уряду супроводжувалася постійними скандалами, що зчинялися через взаємні звинувачення посадовців у корупції та протизаконній діяльності. Прем’єр Я.Качинський звинуватив міністра сільського господарства А.Леппера у причетності до корупційних дій і звільнив його з посади. Будучи лідером союзницької «Солідарності», А.Леппер заявив про вихід своєї політичної сили із правлячої коаліції. Коаліційна угода була розірвана, більшість у парламенті припинила своє існування. У вересні 2007 р. провідні партії Сейму ініціювали його саморозпуск, були призначені позачергові вибори, які пройшли 21 жовтня.

Головними суперниками виступили «Право і справедливість» і «Громадянська Платформа», Це означало протистояння традиціоналістів і модерністів. «Громадянська Платформа» під керівництвом Д.Туска¹ відстоювала продовження приватизації, виходячи з того, що державна економіка неефективна і корупціогенна; основна ставка робилася на подальший розвиток малого і середнього бізнесу та зміцнення його позицій; боротьба з корупцією розглядалася не як особлива проблема, від розв’язання якої залежить усе інше (що веде до її надмірної політизації), а як один із елементів загальної стратегії модернізації. Претензії братів Качинських на виключну роль у протидії корупції, яку буцімто ніхто, крім них, подолати не зможе, називалися популістською риторикою, що лише створювало видимість вирішення проблеми.

На вибори прийшло на 15% більше, ніж на попередні. Участь взяли городяни, молодь, тобто ті люди, які не бажали, аби польська демократія набула традиціоналістського відтінку. В результаті голосування «Громадянська платформа» одержала 41,64% голосів проти 32,04% у партії «ПіС». Коаліцію ГП сформувала із Польською селянською партією. «Самооборона» і «Ліга польських родин» до Сейму не потрапили. До парламенту зумів пробитися новий блок «Ліві і демократи», що об’єднав колишніх комуністів і лібералів на компромісній основі. Цей факт засвідчив, що колишній поділ на «лівих» і «правих» застарів, хоча б тому, що не тільки польські, але й європейські «ліві», на відміну від своїх попередників, виступають за вільну ринкову економіку і не закликають до її більшого одержавлення заради справедливішого розподілу суспільного багатства.

10 квітня 2010 р. в авіакатастрофі під Смоленськом загинула польська урядова делегація у складі 88 осіб на чолі із Л.Качинським (і 8 членів екіпажу), яка їхала до РФ на жалобну церемонію з приводу 70-ї річниці розстрілу польських офіцерів в Катині^{[289] [290]. Після семиденного загальнонаціонального трауру у Польщі постало питання про обрання нового президента. Вибір мав статися між Ярославом Качинським і Броніславом Комаровським[291], які уособлювали дві «Польщі». Перша - консервативна, орієнтована на підтримку традицій і католицьких цінностей, підозріла по відношенню до Європейського Союзу. Друга - більш сучасна, світські-ліберальна, з прагненням рухатися до інтеграції з Європою. У другому турі за Б.Комаровського проголосували 53,01% виборців (8 млн. 933 тис. осіб), за Я.Качинського - 46,99% (7 млн. 919 тис.), тобто розрив склав лише один мільйон голосів при явці у 55,31% електорату. Успіх «Громадянської платформи» був закріплений на парламентських виборах 9 жовтня 2011 р., де вона здобула 39,18% голосів (206 місць)[292]. Партія «Право і справедливість» виборола 29,98% (158 місць).}

Несподіванкою стали 10% (40 місць), які одержав «Рух Палікота», що дало йому третє місце. Януш Палікот - мільйонер, який склав свої статки на горілчаному бізнесі, з філософським науковим ступенем, висунув програму із 35 пунктів, серед яких: лібералізація заборони на аборти, ліквідація Сенату, припинення участі польських військових у закордонних операціях, оподаткування костьолу, надання прав сексуаль­ним меншинам, дозвіл легких наркотиків тощо. За нього проголосував кожний четвертий поляк у віці від 18 до 25 років. А у політологічну термінологію увійшло поняття «палікотизація», що позначає нігілістичне і зневажливе ставлення до традицій у поєднанні із дешевою сенсаційністю.

Д.Туск та його команда з ГП вдруге одержали право керувати країною наступні чотири роки завдяки втриманню її на краю економічної кризи, яка накрила Європу. Польща виявилася єдиною із країн ЄС, яка не впала в рецесію. Треба згадати й те, що Польща першою з посткомуністичних європейських країн подолала глибоку кризу перехідного періоду і до 1996 р. не тільки відновила передкризовий рівень ВВП, але й помітно покращила його структуру. В Польщі - стабільне економічне зростання, низька інфляція, 80% експорту йде на країни Європи, що свідчить про конкурентоспроможність вироблених товарів.

Аналізуючи підвалини польських економічних успіхів, слід брати до уваги сприятливі умови для початку системної трансформації: наявність приватного сектору, що переважав у сільському господарстві і вельми помітного у сфері міської торгівлі та послуг; досить широка господарська автономія підприємств і висока ступінь лібералізації системи ціноутворення як результат реформ 1981 - 1989 рр. Важливе значення мала політична воля керівництва країни реалізувати стратегічну мету реформи - зміну соціально-економічного ладу і створення повноцінної, ефективної ринкової системи господарювання. Разом із тим, попри широку лібералізацію, держава у Польщі відігравала і відіграє помітну роль у здійсненні системної трансформації, причому методи її впливу на економіку дуже швидко набули яскраво вираженого ринкового забарвлення. У роки, що передували останній світовій фінансово- економічній кризі, польська банківська система не орієнтувалася на участь у різних кредитних пірамідах, а віддавала перевагу обслуговуванню своїх клієнтів. Тому глобальний фінансовий крах вона пережила легко. Ще один суттєвий фактор - великий внутрішній ринок, саме на нього, а не на експорт було зорієнтоване виробництво. Свої плоди приніс давній курс на інноваційне виробництво, на креативність, а також ментальна орієнтація на малий і середній бізнес. Не останню роль відіграла фінансова підтримка з боку Єврсоюзу.

Чотирнадцять років Польща успішно проводила реформи. Це сприяло розвиткові економіки та демократизації країни, що стало підставою для прийняття її до європейської спільноти. На цьому шляху першим етапом було приєднання до НАТО. Переговори про вступ до нього розпочалися у січні 1996 р., офіційно Республіка Польща стала членом північноатлантичного альянсу 12 березня 1999 р. Як вважають самі поляки, завдяки цьому членству їхня країна опинилася у сфері впливу Заходу, забезпечила свою безпеку, одержала можливість провести модернізацію своєї армії за рахунок іноземної допомоги. Одним з наслідків стало й поліпшення відносин із європейськими країнами. Про намір Польщі вступити до ЄС повідомив прем’єр Т.Мазовецький у своєму виступі у Європейському парламенті у лютому 1990 р. У липні 1997 р. Польщу запросили на переговори про вступ до ЄС, 31 березня 1999 р. розпочалися офіційні переговори з цього приводу. Водночас розгорнулася велика робота із приведення польських реалій до європейських стандартів. На референдумі, що проходив 7 і 8 червня 2003 р. 77% тих, хто взяв у ньому участь, висловилися за приєднання до європейської спільноти. 1 травня 2004 р. разом із дев’ятьма іншими країнами Польща стала повноправним членом Євросоюзу. Однак від початку вона наголошувала на своєму праві на певну незалежність позиції, на праві мати свою точку зору, у тому числі і відносно загальноєвропейських справ, керуючись власними історичним досвідом і традиціями. Так Варшава не запровадила у себе євро. Якщо раніше поляки були сповнені ентузіазму з цього приводу, криза у зоні євро притушила його. Зайнято вичікувальну позицію¹, тим більше, що наявність власної грошової одиниці певною мірою врятувала від фінансових негараздів сусідів.

Особливо відчутно лінія «євроскептицизму» проводилася за часів правління братів Качинських. Намагаючись відстояти для себе особливі умови співіснування з іншими державами в середині ЄС, Варшава наполягала на прийнятті так званого «квадратного кореня» Качинського. Цей принцип означав, що країни Європи мають бути представлені у Європарламенті пропорційно квадратному кореню із кількості їх населення. Якщо б принцип Качинського прийняли, Польща б одержала додаткові депутатські мандати. Мовою цифр: 39-мільйонна Польща мала б 6 голосів, а 82-мільйонна Німеччина - 9. На лісабонському саміті ЄС на умовляння Л. Качинського пішло багато зусиль, і його згоду вдалося одержати тільки ціною значного компромісу. До тексту Лісабонської угоди^{[293] [294] записали не «квадратний корінь Качинського», а не менш сприятливий для малих держав принцип прийняття рішень - для цього необхідно, аби на підтримку проголосували 55% країн - членів ЄС, де проживає 65% населення усього співтовариства. Польський президент також виступив за відновлення смертної кари і закликав інші країни ЄС повернути її до своїх кримінальних кодексів. Хоча вимога незастосування такого покарання - одна з вимог вступу до ЄС. Були й інші кроки польського керівництва, завдяки чому Париж і Берлін називали правління братів-близнюків «реакційним режимом». На міжнародній арені Варшава розсварилася буквально з усіма іншими державами. Наступникам Качинських з «Громадянської платформи», як президенту, так і прем’єру вдалося покращити зовнішньополітичну ситуацію через налагодження відносин з іншими державами і в межах Європейського Союзу, і за межами. Своєрідним визнанням позитивних змін стало обрання Д.Туска головою Європейської Ради у 2014 р.[295]}

2015 р. - рік президентських і парламентських виборів у Польщі. Перший тур Президентських виборів, на який вийшли 11 кандидатів, відбувся 10 травня. Оскільки жоден з них не набрав 50%, 24 травня пройшов другий тур. На нього вийшли Б.Комаровський (ГП) і Анджей Дуда (ПіС). Розрив у показниках першого туру був мінімальним: за першого проголосували 33,77% виборців, за другого - 34,76%. Новим президентом став А.Дуда - 51,55% проти 48,45% у суперника у другому турі.

Тенденція зростання прихильності до правоконсервативної партії «Право і справедливість» підтвердилася під час виборів до парламенту. Вони пройшли 25 жовтня. «ГП» виборола 24,1% голосів (138 місць у Сеймі), а «ПіС» одержала 37,6% (235 місць з 460, тобто абсолютна більшість). Також до парламенту пройшли партія рок-музиканта Павла Кукіза «Кукіз-15» (8,8% голосів і 42 мандати), партія економіста Ришарда Петру «Новочесна» (7,6% голосів і 28 мандатів) і Польська селянська партія (5,13% - 16 мандатів). Усього у виборах взяли участь вісім партій. Прем’єрське крісло зайняла керівничка передвиборчої кампанії свого однопартійця А.Дуди 52-річна дочка шахтаря Беата Шидло, змінивши на цій посаді Єву Копач від партії-суперниці.

Аналізуючи результати виборів, політологи припускали, що поляки втомилися від правління однієї і тієї партії. Хоча уряд з її представників вважався найкомпетентнішим у Східній Європі. Вони також зрозуміли, що перебуваючи вже десять років в Євросоюзі, досягли деяких покращень. Проте життя не стало таким, як у Німеччини, яку можна буде наздогнати десь за 50 років, а хотілося б раніше. Тому дехто вирішив спробувати пожити при націонал-популістах. Йдучи на вибори, консервативна партія «Право і справедливість» висувала такі основні ідеї: зниження пенсійного віку (до того 67 років для чоловіків і жінок), доплати у 500 злотих (приблизно 120 євро) на кожну дитину, підвищення неоподатковуваного мінімуму, безкоштовні ліки для людей похилого віку, а також моральне очищення і повагу з боку усього світу. Партійці заявляли, що їхня робота - очистити Польщу після того, як нею правили ліберальні, часто корумповані еліти, які були «поза зв’язку із християнськими і патріотичними цінностями».

Після виборів оглядачі, насамперед польські, вказали на значну роль ксенофобії у преференціях електорату, а також висловили побоювання стосовно європейських демократичних цінностей¹. У грудні 2015 - лютому 2016 рр. у декількох польських містах пройшли масові акції протесту проти антидемократичних заходів нового керівництва країни. 28 грудня 2015 р. президент А.Дуда підписав^{[296] [297] поправки до закону про Конституційний суд авторства правлячої партії «Право і справедливість». 9 березня КС Польщі поставив під сумнів конституційність основних положень змін закону про Конституційний суд. Польський уряд раніше відмовлявся публікувати цей вердикт у «Віснику законів», не дивлячись не рекомендації Венеціанської комісії, представників Єврокомісії і ще декількох установ і фахівців.}

7 січня 2016 р. підписано поправки до закону про ЗМІ, згідно його нової редакції, конкурси на місця в правлінні і споглядальній раді Польського громадського телебачення і Польського радіо скасовуються, а їх членів призначатиме міністр казначейства. Вимоги протестувальників не приймати названі рішення виконані не були.

Особливу увагу світових засобів масової інформації привернула скандальна спроба консервативного керівництва Польщі здійснити повну заборону абортів в країні. Тим жінкам, які таки наважилися б на таке, загрожувала кримінальна відповідальність до п’яти років за гратами. 23 вересня 2016 р. Сейм Польщі прийняв у першому читанні і відправив до комітету проект закону, підготовлений ініціативою «Стоп аборт». Тоді ж депутати відхилили інший законопроект, котрий лібералізує правила аборту, підготовлений іншою ініціативою - «Рятуємо жінок». Реакцією на спробу заборонити аборти стали так звані «чорні протести» (через колір одягу учасників), що відбулися по всій країні і за кордоном. За даними поліції, 3 жовтня по всій Польщі на мітинги вийшло біля 98 тис. осіб. Лише завдяки масовим протестам названий закон був скасовований.

Єврокомісія заявила про перевірку на предмет того, чи дотримується Польща цінностей Європейського Союзу. Від 13 січня по відношенню до країни почала діяти процедура контроля верховенства закону, запровадженого Єврокомісією. Введення процедури було пов’язане із кризою навколо Конституційного суду і відмовою уряду публікувати винесені ним ухвали, а також новаціями по відношенню до ЗМІ. Це перший випадок, коли Євросоюз звинуватив в підриві демократії державу, що входить до його складу. 13 грудня 2016 р. опозиційні партії провели масову демонстрацію «Ні руйнуванню Польщі», протестуючи проти курсу партії «ПіС», яка під керівництвом Я.Качинського за півроку зруйнувала демократичні досягнення країни від кінця 1980-х років (взяли участь понад 50 тис. осіб). 14 грудня у Раді Європи пройшли дебати стосовно стану демократії у Польщі.

Ставши членом європейського співтовариства, Польща виступила одним із головних ініціаторів розробки і прийняття «східного виміру» його політики. У 2004 р. було затверджено «Європейську політику сусідства», а у травні 2008 р. Польща спільно із Швецією запропонувала проект «Східне партнерство», який було схвалено на засіданні Ради ЄС у червні того ж року. Основними партнерами Євросоюзу у рамках даної програми стали Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан і Вірменія.

Для Польщі особливе значення мають відносини з Україною. Варшаву називали послідовним адвокатом Києва у європейських справах. Як неодноразово вказувалося на вищому рівні, метою Польщі по відношенню до нашої держави є покращення її іміджу на Заході і зближення із ЄС та НАТО. 21 травня 1997 р. підписано Декларацію президентів України і Польщі «До порозуміння і єднання». Свої підписи поставили президенти Александр Квасневський і Леонід Кучма. Мета - покласти край упередженості у відносинах між польським і українським народами, на яку сильно впливає історична пам’ять.

Особливо складне питання - події на Волині 1943 - 1945 рр. На початку червня 2016 р. напередодні 73-ї річниці трагічних подій представники української еліти, серед яких - президенти Леонід Кравчук і Віктор Ющенко, глави церков - православної Київського патріархату Філарет та греко-католицької Святослав Шевчук, відомі громадські діячі, - звернулися із листом покаяння і прощення до польського суспільства. Через місяць президенти Польщі Лех Валенса, Александр Квасьневський і Броніслав Коморовський, а також польські політики, громадські і культурні діячі у листі-відповіді пробачили і просили вибачення за трагічні події на Волині 1943 - 1945 рр.: «Нас радує ваш лист із знаменними словами «просимо прощення», у якому ви не ухиляєтесь від відповідальності за кривди, нанесені полякам у сорокові роки минулого століття. Ми також віддаємо шану жертвам братовбивчих польсько- українських конфліктів. Дякуємо за ваш лист і просимо пробачити кривди, заподіяні нашим братам, українцям, польськими руками». Однак невдовзі Сейм Польщі проголосував резолюцію «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА». Основою резолюції став проект правлячої партії «ПіС».

Український парламент прореагував прийняттям постанови № 5095 про заяву Верховної Ради у зв’язку з ухваленням Сенатом і Сеймом Республіки Польща постанов від 7 липня 2016 року та 22 липня 2016 року «Щодо оцінки польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни». У заяві йдеться, що Верховна Рада «з жалем, розчаруванням і глибокою стурбованістю сприйняла рішення Сенату і згодом ухвалення Сеймом Республіки Польща постанови від 22 липня 2016 року «Щодо вшанування пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої у 1943-1945 роках», якою надана політично та юридично некоректна оцінка трагічної сторінки українсько-польської історії, що стосується подій, зокрема конфлікту між нашими народами у період Другої світової війни». Також було заявлено, що ухвалення парламентом Польщі зазначених постанов поставило під загрозу політичний і дипломатичний доробок та зусилля двох держав і народів, спрямовані на взаємне прощення, примирення та вшанування пам’яті невинних жертв - українців та поляків. Також Верховна Рада засудила односторонні дії Сенату та Сейму Республіки Польща, спрямовані на перегляд позитивних результатів співпраці, які були досягнуті під час конструктивного українсько-польського діалогу за останні десятиліття. У зв’язку з цим депутати закликали польських колег припинити політизацію трагічних сторінок українсько -польської історії та зосередити зусилля на конструктивній побудові взаємин між Україною і Польщею для зміцнення партнерства в демократичній Європі на підставі європейських цінностей.

У відносинах з іншими сусідами у Варшави теж існують певні проблеми. На сучасні взаємини з Білорусією помітно впливає специфіка політичного режиму Олександра Лукашенка та його політика. Є складності у польсько-литовських відносинах, пов’язані із вимогами литовських поляків надати їм право реприватизації землі і одержання освіти рідною мовою, однак ці питання ще далекі від вирішення. У зовнішньополітичній діяльності Польща приділяє велику увагу взаємодії з учасниками Вишеградської групи, до складу якої входять також Угорщина, Чехія і Словаччина. Серед пріоритетів - особливі відносини із Сполученими Штатами Америки. Деякі аналітики вказували, що вони мали компенсувати слабкість польських позицій у ЄС. Хоча «Стара Європа» на чолі із Парижем та Берліном не підтримала американську агресію до Іраку, розпочату у березні 2003 р., Варшава відрядила туди свій військовий контингент. Польська сторона залишається прихильницею американської присутності у Європі. Військово-політичне співробітництво із НАТО посилилося через російську агресію проти України, рішуче засуджену польською стороною. 12 січня 2017 р. до Польщі прибули американські військовослужбовці і військова техніка. Російська сторона вкрай критично сприйняла це розгортання, розцінивши їх як загрозу власним інтересам і безпеці.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що Польща на межі 1980 - 1990-х рр. першою серед країн «соціалістичного табору» розпочала системні трансформації і на цьому шляху досягла найбільших успіхів. В свій час події в цій країні значно вплинули на становлення опозиції в інших державах «соціалістичної співдружності». Можна сказати, що Варшава йшла в авангарді боротьби за повалення соціалістичного ладу.

В наш час у Польщі, як і у Чехії та Словаччині, процес демократизації йде найбільш активно у порівнянні з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Поляки цінують демократію, хоча значна їх частина вважає, що її інститути погано функціонують. Тому, як і в інших європейських країнах, явка на вибори не завжди перевищує 50%. Якщо раніше «політичний маятник» розхитувався між «лівими» - спадкоємцями комуністів і «правими» - спадкоємцями «Солідарності», так останнім часом головна лінія вододілу проходить між традиціоналізмом і модернізмом. Нація відчуває суперечливі прагнення: з одного боку, стати впливовою європейською державою, а з іншого - ностальгія за соціальною захищеністю минулого. Остання підживлюється старінням населення, за підрахунками демографів, до 2050 р. люди, старші від 65 років, складатимуть близько двох третин населення. Молодь же, користуючись можливостями, наданими приєднанням до Європейського Союзу, виїздить з країни, а до Польщі намагаються потрапити вихідці із пострадянських держав, зокрема, з України.

На теперішній час Польща є найбільш успішною країною колишньої соціалістичної співдружності, де здійснюється модернізація. Вона включилася у європейські та трансатлантичні інституції, має стабільну демократію і ринкову економіку. Разом із тим польське суспільство здебільшого вважає себе католицьким і велике значення надає національній ідеї. Тому головна проблема полягає у поєднанні демократичних цінностей Європи з принципами національної ідентичності.

Література

Артемьев М. Почему Польша и Украина не могут договориться о Волыни /М.Артемьев [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://carnegie.ru/commentary/2016/07/12/ru-64057/j2wn Байрак С. Місцеве самоврядування Республіки Польща: особливості становлення та засади функціонування /С.Байрак //Studia Politologica Ucraino-Polona. - 2013. - Вип. 3.

Бальцерович Л. Шоковая терапия: 20 лет спустя /Л.Бальцерович [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.liberal.ru/articles/5042

Бжезецкий А. Церковь и демократия в Польше /А. Бжезецкий //Неприкосновенный запас. - 2012. - № 6.

Бойченко О. М. Позиції центральноєвропейських країн до формування безпекової та оборонної політики ЄС (на прикладі Польщі, Словаччини та Чехії) /О. М. Бойченко //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2009. - Вип. 84. Ч. 2.

Бортніков В. Особливості становлення місцевого самоврядування в Республіці Польща: досвід демократичної трансформації / В. Бортніков, С. Байрак //Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.. - 2013. -Серія: Міжнародні відносини.. - № 10 (259).

Вільховий Ю.В. Демократичні процеси в соціалістичній Польщі та крах тоталітарної системи наприкінці 1980-их років /Ю.В.Вільховий // Історична пам"ять. - 2012. - № 27. Гайданка Є.І. Еволюція інституту президентства Польської Республіки у період постсоціалістичної трансформації /Є.І.Гайданка //Гілея. - 2014. - Вип. 82.

Гулевич В. О. Західний напрямок польської геополітичної думки /В. О. Гулевич //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 108. Ч. 1.

Зарицкий Т. Польская интеллигенция после коммунизма: изменчивость и

преемственность. /Т.Зарицкий //Неприкосновенный запас. - 2014. - № 97(5).

Зашкільняк Л. О. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів

/Л. О. Зашкільняк, М. Г. Крикун. - Львів, 2002.

Зеленько Г. «Навздогінна модернізація» Досвід Польщі і України /Г. Зеленько. - К., 2003.

Исаев И. Зачем в Польше пересматривают прошлое /И.Исаев [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://carnegie.ru/commentary/2016/08/19.ru-64346/j3rg

Киридон А. Україна - Республіка Польща: етапи, реалії та перспективи відносин /А.Киридон //Зовнішні справи. - 2013. - № 12.

Ключник Р. М. Особливості регіональної політики Республіки Польща /Р.М.Ключник //Гілея. - 2014. - Вип. 91.

Колінець Л.Б. Наслідки світової фінансової кризи для економіки Польщі /Л.Б.Колінець //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2014. - Вип. 118, (ч. 1).

Колодко Г. Досвід Польщі може бути корисним для України /Г.Колодко //Економіка України. - 2015. - № 6.

Копистира А.М. Корупція: вплив вступу до ЄС на прикладі Польщі /А.М.Копистира //Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2013. - Вип. 113, (ч. 1).

Корчун В. Аграрна політика Польщі та України: використання польського досвіду в процесі євроінтеграції України /В.Корчун //Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.- 2013. - Серія: Міжнародні

відносини. - № 10 (259).

Круглов В. Н. Изменение административно-территориального устройства: причины и следствия (практика Польши, России, Украины) /В. Н. Круглов //Современная Европа. - 2010. - № 2.

Кукуруз О. Парламентська більшість та опозиція в Сеймі Республіки Польща /О. Кукуруз //Політичний менеджмент. - 2008. - № 6.

Лаврук І. Соціодемографічні індикатори формування виборчих преференцій громадян Республіки Польща /І.Лаврук //Гілея. - 2015. - Вип. 103.

Майорова О. Н. К вопросу о ходе переговоров власти и оппозиции за «круглым столом» 1989 года в Польше /О. Н. Майорова //Славяноведение. - 2007. - № 3.

Майорова О. Н. Эволюция партийной системы в постсоциалистической Польше /О. Н. Майорова //Славяноведение. - 2004. - № 3.

Маковський С.О. Еволюція участі Польщі в міжнародній політиці Європейського Союзу /С.О.Маковський // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 101, ч. 1.

Максимов А. Правый поворот: почему партия «Право и Справедливость» может вернуть Польшу в СССР /Максимов А. [Электронный ресурс] - Режим доступа: https://delo.ua/world/pravyj -povorot-pochemu-pravaja-partija-pravo-i-spravedlivost-mo- 323834/

Маслов І. Що дало НАТО Польщі? /І. Маслов //Атлантична панорама. - 2007. - вересень - жовтень.

Мітрофанова О. Виклики стратегічному партнерству України та Польщі в контексті глобальних трансформацій європейської безпеки /О.Мітрофанова //Зовнішні справи. - 2016. - № 5.

Опанасюк О. Електронний уряд як концепція управління в інформаційному суспільстві: досвід Польщі /О. Опанасюк //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2009. - Вип. 83. Ч. 1.

Палінчак М. Суспільний статус церкви в Польщі в умовах тоталітарного режиму /Палінчак М. //Гілея. - 2013. - Вип. 75.

Поліщук І. Політична культура постсоціалістичних Польщі та України /І. Поліщук [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://www.ispi.com.ua/index.php?artid=439

Савка О.В. Адміністративно-територіальна реформа Польщі: революція регіонального управління /О.В.Савка //Гілея. - 2014. - Вип. 87.

Слободян Т.З. Абсентеїзм у республіці Польща: особливості та динаміка /Т.З.Слободян //Прикарпатський вісник НТШ. - 2014. - № 3 (27).

Слободян Т. З. Трансформація виборчого законодавства в Республіці Польща та Україні 1990-2015 рр. (на прикладі місцевих виборів) /Т.З.Слободян //Гілея. - 2015. - Вип. 100.

Степанюк Н. Антикризове управління: досвід Польщі /Н.Степанюк

//Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. - 2013. - Серія: Міжнародні відносини. - № 10 (259).

Сухенко В. Взаємовідносини держави та громадянського суспільства в Польщі: досвід для України /В.Сухенко // Державне управління та місцеве самоврядування. - 2015. - Вип. 3 (26).

Україна та Польща: минуле, сьогодення, перспективи : науковий збірник /Східноєвропейський нац. ун-т ім. Л. Українки ; Ін-т Польщі. - Луцьк, 2013. - Т. 1, 2. Чекаленко Л. Польський шлях становлення громадянського суспільства /Л.Чекаленко //Зовнішні справи. - 2013. - № 1.

Що ухвалив Сейм Польщі? Переклад резолюції про визнання геноциду на Волині //Європейська правда. - 2016. - 22 липня.

Яковенко Н.Л. Значення " Східного партнерства" в реалізації євроінтеграційного курсу України /Н.Л.Яковенко // Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2012. - Вип. 105, ч. 1.

Яковлєва І. В. Зовнішньополітичні чинники формування партійно-політичної системи Республіки Польща /І. В. Яковлєва [Ел. ресурс]. - Режим доступу: http://www. stattionline.org.ua/index.php/politologiya/30-politika/1334

Bdrtoa F. C. Regulating Polish politics: “cartel” parties in a non-collusive party system

/F. C. Bdrtoa, M. Walecki // East European Politics. - 2014. - Vol. 30. - Issue 3.

Dandashly A. The Political Impediments to Euro Adoption in Poland / A. Dandashly //Problems of Post-Communism. - 2015. - Volume 62. - Issue 5.

Marcinkiewicz K. Contesting climate change: mapping the political debate in Poland /K. Marcinkiewicz, J. Tosun //East European Politics. - 2015. - Vol. 31. - Issue 2.

Miruc A. Legal Forms of Actions by Public Administration in the Area of Social Welfare - the Example of Poland / A. Miruc // Адміністративне право і процес. - 2013. - № 4 (6).

Ost D. Stuck in the Past and the Future: Class Analysis in Postcommunist Poland /D.Ost //East European Politics & Societies. - 2015. - August.