Глава 3 БОСПОРСЬКА ДЕРЖАВА У ДРУГІЙ ПОЛОВИШ IV-I ст. до н. е.

Ранні Спартокіди, зокрема, Левкон І, заклали основи великої держави на Боспорі, яка відрізнялась від усіх інших припонтійських полісів не лише розмірами і кількістю підкорених іншоетнічних об'єднань, а й своєю політико-правовою структурою із своєрідним синкретизмом влади архонта для еллінів і царя для місцевого варварського населення.

Боспорську державу завдяки політичній єдності, досягнутій за авторитарної влади, можна вважати територіальною монархією. На користь цього свідчить і те, що архонт грецьких полісів виступав і як цар, правлячи країною варварів; грецькі ж поліси не мали ре­альної автономії, хоч і користувались його підтримкою. Правитель у своїй політиці спирався на добре організовану центральну адмі­ністрацію, військо і храми, зокрема жерців Аполлона, які належа­ли до вищої аристократії. Все це вказує на те, що до доби еллінізму Боспор вступив з деякими ознаками, характерними для еллініс­тичних монархій^[617].

Розквіт Боспорської держави тривав і за правління сина Лев- кона — Перісада І (349/8—310/9), тобто на межі класичного й елліністичного періодів розвитку античного суспільства. Оскільки Левкон довго правив зі своїми дорослими синами, Перісад напри­кінці його життя і одразу після смерті управляв тільки азіатським

Боспором і Феодосією [КБН, 9]. Його співправителем виступав Спарток II, про якого йдеться в афінському декреті 347 р. [IG, II², 212]^[618]. У промові Демосфена, спрямованій проти Форміона (344 р.), Перісад згадується без брата. Це дає підстави вважати, що після 347 р. він правив одноосібно і найчастіше носив титул архонта Бос- пору і Феодосії та царя всіх сіндів і меотів [КБН, 10, 11, 971, 1039, 1040]. У розповіді Поліена його названо навіть царем Понту [Po- Iyaen., 7, 37], що підкреслювало тодішню могутність Боспору. А в одній із боспорських епітафій Перісада величали «правителем землі, кордони якої — вершини гір таврів і Кавказькі гори» [КБН, 113].

Головний зміст політики Перісада полягав у зміцненні влади архонта над грецькими полісами і царя над підкореними батьком варварськими територіями, до яких він приєднав ще землі досхів і фатеїв [КБН, 9, 972], а також закріплення досягнутих раніше успіхів у державному правлінні і зміцненні зв'язків з Афінами. Лише на початку його правління, певно, створилась така ситуація, коли відокремилась країна сіндів, яка потім знову ввійшла до Боспорського царства, і влада над всіма племенами булд значно укріплена^[619].

Зовнішня політика Перісада мала в цілому миролюбний харак­тер, оскільки за весь час його правління відбулася одна війна. Вна­слідок цієї, як видно недовгої, війни справи на Боспорі погірши­лись [Dem. 34, 8], але, очевидно, не настільки, щоб порушити загальний розвиток життя в державі^[620]. Військова політика скіфів унаслідок розпаду держави була спрямована знову на схід, тому що Боспор виступав головним конкурентом їх економічної діяльності. Висловлена думка, що Перісад навіть допомагав Зопіріону в бо­ротьбі проти скіфів^[621]. Як би то не було, але боспорсько-скіфська війна не внесла особливих змін у життя боспорців. Експансійна політика Спартокідів не виключає і того, що вони після загарбання чималих територій намагались підкорити кочових скіфів, щоб не платити їм данину. Короткочасний конфлікт міг спричинитися че­рез несвоєчасну її сплату.

Значну увагу приділяв Перісад відносинам з Афінами. Він «пік­лувався про відправку хліба, як і батько, із готовністю сприяв афінському народу у всьому необхідному» [IG, II², 212], зокрема дозволив афінянам користуватися правом безмитної торгівлі [Dem., 24, 36]. Саме тісні зв'язки Спартокідів з демократичними Афінами, які встановлювали у себе декрети на їх честь^[622] і навіть статуї, дозво­ляють вбачати в їхній політиці прихильність до демократичного режиму влади. Поміркована демократизація правління Перісада простежується і в тому, що він, як і Левкон, в офіційних доку­ментах міжполісного типу визначався як приватна особа без згадки про будь-яку титулатуру.

Можливо, за правління Перісада і Спартока II існував договір між Афінами і Боспором про військову допомогу, який згадується в декреті 285 р. до н. е. на честь Спартока IV [Syll.³, 370]. Тільки відповідно з таким договором Перісад і Спарток могли попросити у афінян, щоб ті дали в їх розпорядження матросів [IG, II², 112]. Боспорські правителі, очевидно, значно зміцнивши свій флот завдя­ки набраним матросам, забезпечували нормальне функціонування торгових шляхів на Понті, де завжди діяли пірати^[623]. Окрім Афін Боспор за Перісада продовжував підтримувати економічні зв'язки з Херсонесом, островами, південнопонтійськими і середземномор­ськими містами [КБН, 1, 2, 194, 1193].

Боспорська держава ще більше збагатилась. Керівна верхівка місцевих племен, яка теж збагачувалась в результаті хлібної торгів­лі, отримуючи коштовні вироби грецького художнього ремесла, всі­ляко підтримувала діяльність Спартокідів. Характерно, що якась частина варварської знаті, перейнявши звичаї еллінів і усвідомив­ши переваги їхньої культури, переселялась в боспорські міста, вно­сячи своєрідний колорит в усі сфери життя. Саме до цього часу належить найбільша кількість багатих курганних поховань грець­кої і варварської знаті.

Популярність Перісада І, очевидно, була настільки значною на Боспорі, що його було зараховано до сонму божеств [Strabo., VII, 4, 5]. Вплив Афін, де в 307—304 рр. до н. е. були запроваджені культи державних діячів Антігона і Деметрія, яких прирівнювали до богів- спасителів з щорічним проведенням релігійних свят з агоцами і жертвоприношеннями^[624], виявився і в обожненні Перисада на Бос- порі. Ця подія відноситься, напевно, до часу діяльності Євмела на­прикінці IV ст. до н. е., коли в Афінах вже існував згаданий культ. Жоден з інших представників роду Спартокідів не удостоївся такої шани.

Після смерті Перісада 309 р. до н. е. у житті Боспорської дер­жави відбулися значні зміни. Вони в основному були пов’язані з діяльністю сина Перісада — Євмела, який порушив принцип на­слідування трону [Diod., 20, 22—24].

На боці Євмела виступив цар фатеїв (сіраків) Аріфарн з 20 тис. кінних і 22 тис. піших воїнів^[626], а Сатир мав 2 тис. грецьких і при­близно стільки ж фракійських найманців, а також близько ЗО тис. скіфських воїнів. Завдяки останнім, коли розпочався бій біля р. Фат, перевага спочатку була на боці Сатира^[627]. Його воїни змуси­ли тікати супротивника і, переслідуючи фатеїв, майже зовсім спус­тошили їх землю. Але коли боротьба стала зосереджуватись біля фортеці Аріфарна, яка знаходилась у важкодоступних болотистих місцях, Сатир отримав смертельну рану і помер. Боспорські війська припинили облогу. Брат Сатира Притан перевіз його тіло в Пан- тикапей і влаштував пишні похорони. Він проголосив себе царем і розпочав нову війну з Євмелом, проте невдовзі йому довелося ви­знати себе переможеним. Згодом він намагався знову взяти владу в свої руки і коли зазнав нової поразки, втік до Кеп, де був убитий.

Так Євмел остаточно розправився із своїми братами і став одно­осібним правителем великої держави, уособлюючи елліністичний тип монарха^[628]. З самого початку свого правління він стратив усіх прихильників Сатира і Притана, навіть їх дружин і дітей, лише юний син Сатира Перісад зміг втекти до скіфського царя Агара, який дав йому притулок.

Тривалий час, коли йшла війна за трон, боспорці не виявляли ніякого протесту проти порушень традицій і незаконних дій. Така пасивність жителів Боспору до політичного життя вказує на сильну

Рис. 54. Акрополь Пантикапею за елліністичної доби. Загальний вигляд. Реконструкція В. П. Толстикова.

владу Спартокідів, брак громадянського ополчення і можливе вико­рінення основних полісних законів^[629].

Тільки після майже повного завершення драматичної боротьби за владу, знищення чималої кількості сімей пантикапейці вийшли зі стану апатії. За словами Діодора в столиці Боспору почалось заво­рушення громадян [AΓANAKTOYNTΩNΠOΛITΩN // Diod., 20, 24, 4], внаслідок чого Євмел був змушений зібрати народні збори. Цей по­літичний акт за тиранічного режиму влади свідчить про те, що якісь елементи полісних традицій все ж таки зберігались на Бос- порі. В усякому разі Євмел пообіцяв своїм підданим зберегти форму правління попередників і підтвердив привілеї пантикапейців, зок­рема їх полісне право на звільнення від податків і безмитну тор­гівлю [Diod., 20, 24]. Звичайно, цар розумів, що не рахуватися з опозиційно настроєними громадянами після жорстоких розправ із сім'ями братів і їхніх прихильників не можна. Надання населенню деяких пільг і збільшення торгових операцій швидко привернуло боспорців на його бік і принесло йому популярність. Спроби Євмела таким чином спиратися на пантикапейців свідчать також про ба­жання заручитися їх підтримкою на випадок можливого виступу прибічників законної влади.

Тривала (309—304 рр.), але надто енергійна діяльність Євмела, принесла чимало благ боспорцям [Diod., 20, 24, 5]. Проте відсут­ність епіграфічних документів його часу не дає змоги прослідку­вати, за рахунок яких саме територій ще більше розширилася й зміцнилася держава [Diod., 20, 25, 3]. Також значно поліпшилися і зросли торгові зв'язки не лише з містами Егеїди, а й Понту.

Як і раніше, перше місце займав торговий обмін з Афінами. В боспорському експорті вивіз хліба сюди переважав. Але в значній кількості вивозилась і риба, зокрема осетрина, яка мала великий попит у афінян [Athen., VII, 2]. До однієї з важливих статей екс­порту належали продукти тваринництва — шерсть, шкури і т. ін. У промові проти Форміона Демосфен, наприклад, повідомляв, що афінський навклер Лампід, крім різних товарів, погрузив на палубу корабля 1000 шкур, що спричинилося до загибелі судна [Dem., 34, 10].

Афіняни в обмін на ці товари везли вино, маслинову олію, зброю і безліч керамічних та ювелірних виробів. Взагалі упродовж IV ст. взаємовідносини Bocnopy і Афін мали дружній характер, бу­дувалися на основі повної рівноправності, взаємної вигоди^[630].

У характері Євмела простежується чимало честолюбних праг­нень. Він підготував грунт для здійснення великодержавних планів створення понтійської держави [Diod., 20, 25, 3], певно, на проти­вагу експансійній політиці Лісімаха. Допомагаючи Візантію, Сино- пі, іншим містам на Понті, Євмел здобув собі славу філелліна, не­зважаючи на те, що громадяни _lμoro міст — греки за походжен­ням — не користувались повними правами ' в його державі на відміну від самостійних демократичних полісів^[631]. Під час облоги Каллатію Лісімахом Євмел зумів вивезти з нього тисячу каллатій- ців, надавши їм місто для поселення і місцевість Псою, імовірно, на території Сіндики, розділену на ділянки^[632]. Таким чином, боспор- ський цар мав великі земельні володіння і право розпоряджатися ними на свій розсуд. Розподіливши землю новим переселенцям за полісним звичаєм, він значно укріпив громадянський колектив гре­ків на Боспорі.

Крім того Євмел, як і його батько, дбав про авторитет Боспору на Понті. Він боровся з розбоєм і піратством геніохів, таврів, «ахей­ців» [Diod., 20, 25, 2], що значно поліпшило торговельні зв'язки. Незважаючи на порівняно короткий строк його правління і прихід до влади через братовбивство, він зумів досягти великих успіхів і стати широковідомим правителем, діянням якого було присвячено історичну розповідь анонімного автора, якою пізніше скористався Діодор^[633]. За правління Євмела Боспор найбільше відповідав держа­ві елліністичного типу з його строкатим гетерогенним населенням (боспорські і каллатійські греки, представники інших полісів, сін- ди, меоти, скіфи і варварські об'єднання), військом з різних най­манців та культом Перісада І. Проте і за правління Євмела Боспор не став елліністичною BAΣIΛEIA в повному значенні цього терміна, оскільки Євмел все-таки рахувався з громадянами, для яких він був архонтом^[634]. За Пантикапеєм зберігалося право випуску монет, на яких традиційно зображалась голова Сатира чи Аполлона^[635]. Певно, особливим політичним статусом на Боспорі, як і раніше, користу­валася Феодосія, яка зуміла зберегти, хоч і номінальну, автономію та свої полісні традиції.

Правління Євмела було останнім, коли Боспор досяг свого най­вищого розквіту за часів династії Спартокідів. Після нього почався повільний спад економіки і зменшилася територія держави.

Син Євмела Спарток III^[636] за двадцятиріччя свого царювання (304/3—284/3) вже не зумів досягти значних успіхів і навіть втра­тив владу над варварськими об’єднаннями. В написах він імену­ється значно простіше за своїх предків: «архонт Спарток, син Євмела», «царствуючий Спарток, син Євмела», або ж «архонт і цар­ствуючий Спарток, син Євмела» [КБН, 18, 19, 19, 974, 1043]. Однак на відміну від попередніх Спартокідів афінський деіфет 285 р. на­зиває його «царем». У боспорських написах вже немає переліку підвладних цьому царю народів. Певно, вони зуміли відійти від Боспорської держави, стати незалежними, але перебували з нею у мирних стосунках, бо археологічні дослідження не фіксують для цього часу ніяких слідів розрух чи пожеж.

Спарток продовжував торгівлю з Афінами, хоч вона вже не давала значний прибутків, бо знаменитий раніше поліс втратив своє політичне та економічне значення. До того ж велику роль у торгівлі Боспору наприкінці IV — у першій чверті III ст. до н. е. починають відігравати різні острівні й малоазійські центри (Фасос, Родос, Кос, Пергам), а також південнопонтійські міста — Гераклея, Синопа, Аміс^[637].

Звільнившись від короткочасного правління македонця Демет- рія Поліоркета, афіняни звернулися з проханням до боспорського царя надати їм продовольчу допомогу, про що було відзначено і в їх­ньому декреті на його пошану. «А ще Спарток, почувши від прибу­лого афінського посольства, що народ повернув собі місто, радів разом щастю народу і приніс в дарунок 15000 медимнів хліба, та­кож обіцяв і в майбутньому робити послуги афінському демосу, наскільки буде спроможний» [IG, II², 653 = Syll.³, 370]. Афінська Рада і Народні збори, відзначаючи заслуги Спартока, постановили похвалити його, увінчати золотим вінком і поставити дві бронзові статуї царя — одну на агорі, другу — в емпорії, поруч зі статуями його предків (тобто в Піреї).

Все це вказує на те, що економічні взаємовідносини мали дещо інший характер, ніж у попередні часи. Вперше самі афіняни звер­нулися до Спартока за допомогою. Це дає привід думати не лише про те, що в період окупації Афін Деметрієм Поліоркетом припи­нився експорт боспорського хліба, а й про неспроможність Спартока вивозити таку велику його кількість, як за правління Левкона та Перісада^[638].

Звертає увагу в зазначеному декреті і свідчення про те, що Афі­ни зобов'язувались допомагати Спартоку «всіма силами і на суші і на морі», якщо хто-небудь піде війною на володіння його предків чи самого царя [IG, II², 653]. Таке зобов’язання свідчить, безсумнівно, про існування політичного договору, але наскільки він був реаль­ним, сказати неможливо. На брак такого договору до захоплення Афін Поліоркетом, імовірно, вказує те, що Bocnop залишився бай­дужим до долі афінян, поки вони самі не нагадали про себе. Тим паче Афіни перебували в такому стані, що навряд чи змогли б допо­могти Спартоку, володіння-якого скорочувались.

Цікаво, що під час правління Спартока змінилась типологія, емблематика і вагова система золотих і срібних монет. До фінансу­вання їх випуску залучався храм Аполлона, що також вказує на скорочення економічної спроможності царя^[639]. Однак пантикапей- ські монети зберігали ознаки старої полісної системи, що свідчить про переважне володіння громадою пантикапейців правом їх кар­бування.

За правління Спартока припинило існування Єлизаветівське го­родище, яке тривалий час було головним центром греко-варвар- ської торгівлі в районі Північно-Східного Приазов’я — Подоння і крайнім північно-східним пунктом торговельної діяльності боспор- ців^[640]. Однак дуже скоро на його місці виникла боспорська колонія грецького типу, основним заняттям якої вважається добування найцінніших донських порід риб^[641]. Цілком можливо, що з втратою територій варварських об'єднань, які постачали на Боспор хліб і рибу, боспорцям самим довелося зайнятись рибним промислом, щоб не втратити престиж на Понті в торгівлі з античними містами. Головними постачальниками імпортної продукції в нову колонію, певно, через посередництво Боспору, виступали Синопа, Гераклея Понтійська, Херсонес Таврійський, Фасос, Колхіда, а також мало­азійські міста. Симптоматично, що серед торговельних центрів не було Афін.

Єлизаветівським городищем субколонізація Боспором дельти Дону не обмежилась. Особливий інтерес у зв'язку з цим викликає заснування боспорцями Танаїсу наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. У Північному Причорномор'ї це найпізніша грецька коло­нія. І як кожна колонія вона існувала самостійно, незалежно від своєї метрополії, проте була тісно пов'язана з нею економічно і на­віть залежала від її торгівлі^[642]. Танаїс виник тоді, коли на Bocnopi відбувалися значні економічні зміни, проходила переорієнтація торговельних зв'язків через скорочення експорту хліба і бажання продовжувати отримання худоби й риби. Заснування Танаїсу в да­лекій від міст Боспору місцевості меотійського узбережжя, у центрі розселення варварських племен мало сприяти й розширенню тор­гівлі з місцевим населенням. Але існування цього міста протягом трьох віків як незалежного від Спартокідів поліса елліністичного типу з яскраво вираженими полісними структурами^[643] може свідчи­ти про те, що не стільки економічні, скільки політичні причини спонукали якихось боспорців заснувати своє незалежне місто. Мож­ливо, спершу це були прихильники законної влади на Боспорі, з якими розправлявся Євмел.

Віддаленість міста від грецьких центрів і близьке сусідство вар­варів сприяли швидкому розвитку синкретизму не лише в куль­турі, айв економіці, соціальних і політичних відносинах і багатьох сферах життя. Завдяки Танаїсу боспорці за правління Спартокідів торгували з різними варварськими племенами.

Дещо менше можна сказати про політичні та економічні дії на­ступника Спартока III — Перісада II (близько 280 — після 250 р.), коли тут залишилось лише відлуння про розквіт і впливовість ко­лишніх Спартокідів як в античному світі, так і серед варварів. Спо­чатку Перісад іменувався «архонтом Перісадом, сином Спартока» або «царствуючим Перісадом, сином Спартока» [КБН, 20, 21, 1036]. Проте на відміну від свого батька він, на деякий час, напевне, зумів знову підкорити своїй владі сусідні племена, оскільки в одному з присвятних написів, залишеному його сином Левконом, відновлена пишна титулатура — «архонт Боспору і Феодосії, царствуючий над сіндами, всіма меотами і фатеями» [КБН, 25]. Однак цей єдиний документ може свідчити лише про те, що Перісад II на короткий строк домігся успіхів у стабілізації економічного й політичного ста­новища, встановивши кордони Боспорської держави в межах IV ст.

Надалі, а можливо, навіть ще за його часів іншоетнічні об'єд­нання знову вийшли з-під опіки боспорців. Назавжди перестала існувати в 70—60 роки III ст. до н. е. боспорська колонія на Єлиза- ветівському городищі, що, певно, можна пояснювати як розвитком несприятливих тенденцій у степових районах Північно-Східного Причорномор’я, викликаних збільшенням агресивності кочових сарматських орд^[644], так і появою поблизу більш-менш значного міського центру — Танаїсу. Руйнівні вторгнення галатів на терито­рію Балканського півострова і Малої Азії, з одного боку, і сарматів на східні землі Боспору і Скіфії,— з другого, значно ускладнили стан зовнішньої торгівлі, що відповідно зумовило поступовий еко­номічний спад^[645]. До цього долучилась і загальна екологічна катаст­рофа — довголітня засуха. Це була загальна доля всіх народів, які населяли Північне і Західне Причорномор'я. Але Перісаду II до деякої міри вдалося на певний час стабілізувати становище у своїй державі і навіть зав'язати безпосередні контакти з Делосом і Єгип­том. Зокрема, в делоське святилище Аполлона 250 р. до н. е. він подарував дорогоцінну чашу і, можливо, звертався до оракула. Але найбільший інтерес викликають його взаємовідносини з Єгиптом^[646].

Щодо боспорсько-єгипетських контактів існують дві основні концепції. Майже всі вони переважно грунтуються на археологіч­них пам'ятках і відомому документі — папірусі 254 р. до н. е. з архіву Зенона [P. Lond., 7, 1973], в якому повідомляється про по­сольство Перісада II до Єгипту: «Аполлоній вітає Зенона. Як тільки прочитаєш листа, пошли в Птолемаїду екіпажі та інші транспортні засоби, а також в'ючних мулів для послів від Перісада й аргоських феорів, яких цар направив для огляду Арсіноїтського йому...».

Згідно з першою концепцією, Єгипет виступав небезпечним кон­курентом Боспору в хлібній торгівлі, що призвело до скорочення експорту боспорського зерна в Афіни і погіршення економічного становища Боспору^[647]. Мета посольства Перісада II до Птолемея II Філадельфа полягала у врегулюванні питань, які стосувались хліб­ного експорту.

На противагу висловлена думка, яку останнім часом поділяє чимало дослідників, що ніякої конкуренції між Єгиптом і Боспором не існувало". Навпаки Птолемеї прагнули встановити дружні сто­сунки з боспорцями (в той час вони воювали за свої переваги лише в Східному Середземномор'ї). У такій ситуації їм важливо було зару­читись якоюсь підтримкою великої держави на Понті^{[648] [649]. Про боспор- сько-єгипетські зв'язки свідчать також різноманітні археологічні ма­теріали (персні «птолемеївського» типу, скульптура, кераміка).}

Недавно знайдена німфейська фреска із зображенням єгипет­ського корабля «Ізіда» та графіто з іменем Перісад на ній (в числі багатьох написів) значно доповнюють різноманітні джерела про на­лагодження між Боспором і Єгиптом дружніх контактів і обмін посольствами^[650]. Розквіт птолемеївського царства приваблював уче­них і митців. Сюди з'їзджалися в «пошуках щастя» мандрівники з усіх кінців античного світу. Наприклад, боспорський філософ-стоїк Сфер, учень Зенона з Кітіона і Клеанфа з Accoca, «... досягнувши великих успіхів в науках, поїхав у Олександрію до Птолемея Філо- πaτqpa>> [Diod. Laert., VII, 177]. Однак це були спорадичні зв'язки, бо вони не внесли істотних змін у життя Боспору, який поступово і невпинно йшов до занепаду, незважаючи на всі зусилля Перісада II поліпшити економічний стан.

На час правління Спартокідів у першій половині III ст. до н. е. припадає грошова криза на Боспорі^[651]. Для монетного карбування в цей час характерні брак монет з дорогоцінних металів, деградація ваги мідних монет, випуск великої кількості їх з накарбуванням, перекарбуванням, швидке знецінення, запровадження нових типів монет, недбалість у їх виготовленні. Причини цієї кризової ситуації в основному крилися у незадовільному зовнішньо- і внутрішньо­політичному стані країни: посиленні конкуренції у торгівлі з Єгип­том, занепаді Афін, ускладненні відносин зі скіфами та міжусобній боротьбі синів Перісада, загальній слабкій економічній ситуації в античному світі через поширення золотих монет македонських ца­рів, недостачу дорогоцінних металів і т. ін.

Грошова криза протягом першої половини III ст. до н. е. охо­пила всі північнопонтійські держави. Це наводить на думку, що, крім внутрішніх причин, існувала загальна спільна причина. Ap- хеологічні дані в багатьох регіонах фіксують майже повне припи­нення життя на сільськогосподарських округах, що було викли­кано екологічною кризою і, відповідно, тотальною зміною демогра­фічної та воєнно-політичної ситуації у кочовому світі Степу в зв'язку з першими вторгненнями сарматів^[652]. «Можна припускати, що саме різка дестабілізація ситуації у світі варварів, «світового коридору», яка призвела до розорення землеробських територій — основної економічної бази грецьких держав цієї зони — і викликала серйозні економічні труднощі, була тією головною причиною, яка призвела до грошової кризи. Характер і розвиток цих криз, а також їх подолання в різних центрах залежали від конкретних економіч­них і політичних обставин, які складались в окремих районах на фоні загальної для Північного Причорномор'я ситуації»^[653].

Занепад сільської округи на Боспорі, а разом з цим і зменшення товарного зерна, яке було тут головним джерелом багатства, в ре­зультаті спричинилося до грошової кризи. У другій половині III ст. почався поступовий вихід з цієї кризи і налагодження грошового обігу в державі, яке, однак, не змогло вивести економіку на рівень її розвитку за правління ранніх Спартокідів. Але в цілому боспорці, на відміну від ольвіополітів, не зазнали катастрофічних збитків. Великі багатства, якими володіли крупні землевласники і купці, дали змогу розширити внутрішню торгівлю^[654]. Крім того в III ст. до н. е. на Боспорі почали інтенсивно розвиватися ‘виноробство і ремесла.

За деякими даними складається враження, що саме в еллініс­тичний час на Боспорі надавалося особливого значення спеціаліза­ції окремих міст по виробництву певних продуктів і ремісничих ви­робів. Якщо в Пантикапеї були зосереджені кращі майстерні по виробництву кераміки, торевтики, зброї, скульптури і багатьох ін­ших речей, то Мірмекій і Тіритака славилися своїм виноробством і рибозасольними комплексами. На території Мірмекію, наприклад, відкрито десять виноробних господарств, в одному з яких знаходи­лося три цистерни для вина загальною місткістю 7830 л. Перифе­рійні міста і поселення займалися переробкою сільськогосподар­ських продуктів. Окрім того в більшості міст існували невеликі бронзо ливарні, залізообробні та керамічні майстерні. Історія Бос- порської держави після смерті Перісада II у другій половині III —

Рис. 55. Пантикапей. Царський курган. Реставрований вхід до дромосу: а — вигляд ззовні; б — вигляд зсередини.

II ст. до н. е. на відміну від попередніх часів значно менше відома. Лише окремі згадки імен царів трапляються в епіграфічних доку­ментах^[655]. Економічний спад, зменшення торгівлі спричинилися до втрати інтересу в античному світі до історії Боспору. Періодизацію подальшого правління боспорських царів точно не визначено. Щодо їх хронологічної послідовності існує низка гіпотез^[656].

Імовірно, що після Перісада II спочатку правив його син Спар­так, якого Левкон вбив через Алкатею, яка згодом вбила Левкона [Schol. ad Ovid. Ibis., 310]. Останній відзначився енергійною діяль­ністю, спрямованою на подолання грошової кризи, і проклав надій­ний шлях для подальшого врегулювання монетної справи на Боспо- рі^[657]. За його правління було випущено царську серію монет, мож­ливо, внаслідок значних фінансових витрат на воєнні дії і збідніння міської казни.

Проте остаточний вихід із грошової кризи було знайдено за Гі- гієнонта, який правив близько 220—200 рр. до н. е. Його ім'я збе­реглося лише на монетах і клеймах, але тільки з титулом архонта, що значно вирізняє його серед представників династії Спартокідів, які іменувалися подвійною титулатурою: архонт-цар (починаючи з Перісада II майже традиційним став царський титул)^[658]. Існує при­пущення, що Гігієнонт — не спадкоємець царського роду, а чоловік Алкотеї — першої дружини Спартока, яка відплатила Левкону II за його вбивство. Проте імовірніше, що він був одним із молодших братів, які найчастіше отримували нетрадиційні династичні імена. Інакше, враховуючи навіть умовне датування правління Спарто­ка IV, Левкона II і Гігієнонта (близько 50 років), наслідування вла­ди Спартокідами могло б порушитись.

Гігієнонт вперше на Bocnopi випустив від свого імені золоті і срібні монети, чим повністю стабілізував стан у грошовій сфері^[659]. Використання у титулатурі тільки звання архонта може свідчити також про його прихильність до полісно-демократичного правлін­ня, що могло відбитися як на титулі, так і на прагненні збільшити права боспорських полісів, тим паче, що варварські володіння, зав­дяки яким спочатку встановився царський титул, було повністю втрачено^[660].

Далі протягом II ст. до н. е. правили різні ∏₁p∙pi, про яких ми маємо ще менше відомостей. Дослідники більш-менш одностайно поділяють думку, що на початку цього століття царював Спарток V. З датованих епіграфічних пам'яток відомо, що в 178—176 рр. до н. е. Камасарія і Перісад III зробили присвяти в Дідімейон поблизу Мілета, а дельфійський декрет на їх шану відноситься до часу близько 170 р. до н. е.^[661]. Керуючись такими хронологічними межа­ми, дослідники історії Bocnopy визначили різні, наведені в таблиці, періодизації їх правління^[662].

Отже, хронологія правління останніх Спартокідів в основному умовна, тому в ній є такі значні розходження. Серед них виріз­няється Камасарія, яка певний час правила одноосібно, потім стала співправителькою свого чоловіка і сина, а згодом вийшла вдруге заміж за якогось Аргота [КБН, 75]. Згідно з елліністичною тради­цією, Камасарія і Перісад наділені титулами-епіклезами: Філотек- на і Філометор, які свідчать про тісні родинні стосунки між матір'ю і сином та, можливо, родом Мітридатідів.

Найважливіші події наприкінці правління Перісада V й динас­тії Спартокідів були пов'язані зі скіфами й сарматами. За правління останніх боспорських царів спостерігається значна несталість полі­тичного життя. Зміцнення сарматів у причорноморських степах, витіснення ними скіфів і створення останніми свого царства в Кри­му, безсумнівно, тією чи іншою мірою відбилися на долі всіх при­чорноморських держав.

Цікаво відзначити, що, незважаючи на те що боспорські міста входили до однієї держави, в кожному з них, особливо в III—II ст. до н. е., спостерігається значне зміцнення оборонної системи. У пер­ші десятиліття III ст. почалося створення нового оборонного комп­лексу в Пантикапеї; у III—II ст. до н. е. відновлені міські укріп­лення Фанагорії, Мірмекію, Тіритаки; в середині III ст. до н. е. заново було переплановано й збудовано м. Порфмій. Повсюдна орга­нізація оборонної системи міст у цей час, певно, пояснювалася не­стабільним зовнішньополітичним становищем як у державі, так і в усьому світі. Кожне місто Боспору намагалося власними силами забезпечити свою оборону, що ще раз підкреслює живучість поліс­них традицій.

За свідченням Страбона [VII, 4, 4], останній Спартокід, «не бу­дучи в змозі протистояти варварам, які вимагали данину більшу, ніж раніше, передав владу Мітридату Євпатору». Виникає питання, хто ж саме були ті варвари?

Більшість дослідників, спираючись на дані Страбона про крим­ських номадів, які «ведуть війни через данину» [VII, 4, 6], новелу Лукіана Самосатського «Токсарид» та херсонеський декрет на честь Діофанта [ІРЕ, І², 352], вважають, що це могли бути скіфи за царів Скілура і Палака^[663]. Однак з'являється все більше даних, що в дру­гій половині і особливо наприкінці II ст. до н. е. Боспор зазнавав рішучого натиску і впливу з боку не скіфів, а сарматів^[664]. Боспорці змушені були сплачувати данину сарматським царям, представни­ки яких для цього прибували в Пантикапей. Більше того, недавня знахідка на Боспорі присвятного напису дочки Скілура Сенамотіс, яка стала дружиною Геракліда — представника боспорської знаті, найімовірніше, члена царської сім'ї, дала змогу дійти висновку, що Боспор мав дружні стосунки зі Скіфським царством і не сплачував йому принизливу данину^[665]. Обидва царства були пов'язані тісними узами, скріпленими династичними шлюбами.

Проте згодом ці взаємовідносини порушилися. Так, один з най­більших натисків скіфів на Херсонес наприкінці II ст. до н. е., згід­но із Страбоном [VII, 4, 3], примусив громадян цього міста зверну­тися за допомогою до царя Мітридата VI Євпатора. Це звернення поклало початок новому етапу не лише в політичній історії Хер­сонеса й Боспору, а й усього Північного Причорномор'я^[666]. На чолі війська, яке боролося з кримськими скіфами, стояв Діофант [IOSPE, I², 352]^[667]. (

У декреті на честь Діофанта є дані, які безпосередньо-стосу­ються Боспору: «Він [Діофант] відбув у боспорську місцевість і, здійснивши там за короткий час багато великих діянь, знову повер­нувся в наші місця» [IOSPE, І², 352, 9—10]. Які саме були ці діян­ня, невідомо. Це могло бути прохання Перісада про надання йому допомоги Мітридатом; повне підкорення Боспору Мітридатом; дип­ломатична місія стратега про передачу влади понтійсЬкому царю або з метою забезпечення нейтралітету боспорців у боротьбі Херсо­несу зі скіфами тощо^[668]. Очевидно, найбільше відповідає дійсності остання версія, оскільки Діофант справді міг побоюватися наступу Перісада, знаючи про боспоро-скіфський договір^[669]. Заручившись згодою боспорського царя про нейтралітет, Діофант розбив військо Палака, а Скіфське царство стало частиною Понтійської держави Мітридата.

Після перемоги над скіфами Діофант знову відправився на Бос- пор. Результатом цього стало юридичне оформлення цередачі влади Перісадом Мітридату [IOSPE, І², 352, 32—33]. Таким чином цар­ська династія Спартокідів, що правила на Боспорі більше трьохсот років, повністю і назавжди втратила владу.

У той час, коли Діофант займався врегулюванням боспорських справ на користь Мітридата, в Пантикапеї відбувся державний пе­реворот під проводом Савмака [IOSPE, I², 352]^[670]. Перісада було вбито, а понтійський стратег зумів утекти на кораблі, який присла­ли за ним херсонесити. Через якийсь час він організував військо, куди ввійшов десант з трьох херсонеських кораблів, і порівняно швидко оволодів опорними пунктами повстанців на Боспорі — Пан- тикапеєм і Феодосією, придушив повстання, а Савмака відправив в Понт, де його, певно, стратили.

Характер і мета цього повстання, його рушійні сили й особа Савмака не мають однозначного тлумачення^[671]. Найпоширенішою є концепція, згідно з якою на Боспорі повстали скіфські раби, оскіль­ки сам організатор походив з рабів. Вважається також, що голов­ною рушійною силою повстання були різноманітні верстви міського й сільського населення всього Східного Криму^[672].

Згідно з останньою концепцією, Діофант за короткий час воєн­них дій на Боспорі покарав не всіх його учасників\ а лише Савмака і близьких до нього людей, які й були тими скіфами, що згурту­валися навколо Савмака і про яких ідеться в декреті [TΩN ПЕРІ ΣAYMAKOY EKYOAN]^[673].

Із змісту документа ясно, що в повстанні не брали участі інші скіфи, крім тих, які згуртувалися навколо Савмака; змова, най­імовірніше, була влаштована групою скіфів на чолі з Савмаком, щоб виступити проти Діофанта і зробити державний переворот на Bocnopi.

Свідчення про справжнє походження Савмака і його права на престол невідомі. Втім ніщо не заважає вбачати у його особі знат­ного скіфа, який, можливо, був одружений з однією із Перісадових дочок, належав, як і Сенамотіс, до роду Скілура^[674].

Саме тому він зміг виступити проти Діофанта, який уособлював найбільшого ворога боспорського трону, бо шляхом дипломатичних хитрощів зумів переконати Перісада без боротьби передати владу понтійському царю.

При цьому зовсім не відомим залишається ставлення до таких вирішальних подій в історії держави громадян боспорських міст, зокрема Пантикапею і Феодосії, які, до речі, найбільше зберігали полісні традиції і для яких зовсім не байдужою була доля вітчизни. Можливо, що херсонесити, щоб не загострювати надалі відносини з боспорськими греками, в Діофантовому декреті, зміст якого, зви­чайно, ними стверджувався, навмисно не згадали про останніх.

Після придушення Діофантом повстання Боспор встановив свою незалежність. У цьому неабияку роль зіграв Херсонес Таврійський, який не лише звернувся за допомогою до Мітридата, а й всіляко підтримував його полководця — три кораблі з воїнами брали актив­ну участь у боях на боспорській землі. Звичайно, річ була не тільки в тому, щоб завершити підкорення скіфів понтійському царю й пов­ністю позбавити Херсонес від варварської загрози, а в необмеже­ному прагненні Мітридата створити велику державу. Підкорення Боспору в цих експансивних планах становило одну з найголов­ніших ланок. Звернувшись за допомогою до честолюбного понтійця в боротьбі проти скіфів і отримавши її, херсонесцям надалі не зали­шалося нічого іншого, як підтримувати цього стратега, який вико­нував волю свого царя.

Можливо, на Боспорі, як і в інших античних містах, на той час вже діяли промітридатівські угруповання, і тому він порівняно швидко підкорився Понтійській державі. Подібне угруповання тут могли створити противники Перісада, які в його особі вбачали го­ловного винуватця економічного занепаду й посилення скіфського впливу. Мітридат же славився філеллінською політикою, надавав свободу грецьким полісам, захоплювався їх культурою, знав і вико­нував грецькі релігійні обряди, особливо шанував Діоніса і Герак­ла, з якими згодом почав себе уособлювати [App., Mithr., 10, 112; КБН, 31, 979].

Політичний статус Боспорської держави в цілому і окремих її територій після приєднання до володінь Мітридата відомий мало. Значно поліпшується монетне карбування порівняно з монетами ос­танніх Спартокідів^[675]. Окрім Пантикапею право карбування отри­мали Горгіпія і Фанагорія, що вказує на їх формальну самостій­ність і додержання окремих полісних традицій. У межах хори міст продовжувало розвиватися аграрне господарство, завдяки чому на­селення забезпечувалося необхідними продуктами. Частина про­дуктів віддавалася понтійському царю як данина. Але вже перша війна Мітридата з Римом (89—84 рр. до н. е.) показала, яким важ­ким тягарем може стати підпорядкування понтійському царю. Вій­на порушила давно налагоджені торговельні зв'язки боспорців.

Певно, наприкінці першої війни з римлянами Боспор відокре­мився від Понтійської держави^[676]. Мітридат зумів знову його під­корити лише 80 р., після завершення другої війни з Римом, при­значивши для його управління свого сина Махара [Арр. Mithr., 67]. За його правління боспорські міста втратили право автономного карбування монет, хоч і зберігали ще деякі елементи полісних структур^[677].

Під час третьої війни з Римом (74—63 рр. до н. е.) Maxap зрадив батька і перейшов на бік римлян [App., Mithr., 78; Plut., Luc., 24]. Він особисто звернувся до полководця Лукулла з проханням визна­ти його другом і союзником римського народу, пославши йому золо­тий вінок. Відмовившись від підтримки понтійського царя, який все частіше зазнавав поразок, втрачаючи володіння, і визнавши ге­гемонію Риму, Maxap став одноосібним і майже незалежним пра­вителем Боспору, хоч і не насмілився проголосити себе царем.

Мітридат після втрати малоазійських територій, захоплених римлянами і переслідуваний ними, прибув на східні боспорські зём- лі, де проти нього ніхто не виступив. Навпаки, Maxap послав йому назустріч послів з намаганням виправдатись, але, зрозумівши, що прощення не буде, втік на кораблі, можливо, до Херсонеса. Рятую­чись від переслідування, він спалив інші судна в гавані [App., Mithr., 102]. Невдовзі Maxap помер: його було вбито або він закінчив життя самогубством.

Боспорське населення, як і в інших драматичних ситуаціях, залишилося байдужим до цих подій. Певно, воно не було причет­ним до проримської діяльності Maxapa^[678].

По смерті Махара Мітридат укріпився на Боспорі, узявши собі за мету зібрати нове військо для походу на Рим через Альпи^[679]. Помпей, який командував римською армією, намагався його зни­щити, не згоджувався на мирні переговори. Морська блокада Бос- пору й параліч морської торгівлі змусили Мітридата інтенсивніше готуватися до війни. Він набирав солдатів з усіх верств населення, здійснював масову заготівлю зброї та провіанту, налагоджував зв'язки з царями варварів. Для покриття надзвичайних витрат було збільшено побори з боспорців, що викликало їх невдоволення.

Зрештою, це невдоволення переросло у відкритий масовий про­тест проти Мітридата не тільки на Боспорі, айв інших регіонах. Коли він відправив у Фанагорію частину свого війська, щоб за­кріпити за собою азійську територію Боспору, місто повстало. За Фанагорією піднялись інші боспорські міста. Заворушення поча­лось і в армії Мітридата. Його син Фарнак, бачачи, що цар не може придушити повстанців, перейшов на бік римлян. Втікаючи від бун­тівних солдатів, Мітридат сховався в пантикапейському палаці, де 63 р. до н. е. й закінчив своє життя.

Після цього Понтійська держава перейшла в руки римлян. Фар- наку, який звернувся до Помпея з проханням отримати батькові володіння, було дозволено стати лише правителем Боспору й Херсо­несу. Фанагорії було надано автономію за те, що вона перша висту­пила проти Мітридата. Так завершилася ця остання драматична сторінка в елліністичній історії Боспору.

Мітридату VI Євпатору вдалося створити всепонтійську державу величезних розмірів, на території якої жили не тільки греки, а й різноманітні народи, віддалені один від одного на сотні й тисячі кілометрів. Таке політичне об'єднання було пі д готов лене^ всім попе­реднім розвитком припонтійських областей і базувалося на цілком реальній основі розвинутих внутрішньополітичних зв'язків, які особливо зміцнились в елліністичний час^[680]. У короткочасний пе­ріод існування цієї держави Боспор з його значними економічними ресурсами й можливістю поповнювати військовий контингент ста­новив одну з її важливих складових частин.