Глава 2 БОСПОРСЬКА ДЕРЖАВА BV- ПЕРШІЙ ПОЛОВИШ IV ст. до н. е.

Розширення економічної діяльності грецьких по­лісів на Bocnopi Кіммерійському, прибуття сюди нових партій коло­ністів на межі VI—V ст. із розореної персами Іонії, залучення до торгових і виробничих відносин аборигенів знаменували початок нового етапу в їх історичному розвитку.

За свідченням Діодора Сицилійського [XII, 3, 1], вся влада на Боспорі належала так званим царствуючим Археанактідам, які правили сорок два роки. Повідомлення давнього історика чітке, але надто коротке й, на жаль, не розкриває ні походження цієї династії, ні причин захоплення влади, ні процесів утворення держави. Міс­цеві епіграфічні джерела, як не дивно, нічого про це не повідом­ляють. На цю тему існує досить багата література з різноманітними гіпотезами та тлумаченнями^[562].

Рис. 53. Храм Аполлона в Пантикапеї. V ст. до н. е. Реконструкція I. Р. Ш- чикяна.

Імовірно, засновник роду Археанактідів належав до вихідців з Мілета. Очоливши партію колоністів, які заснували Пантикапей, він відповідно до статусу ойкіста одночасно займав посаду жерця в культі верховного покровителя новостворюваного поліса, яким у першій чверті VI ст. міг бути Аполлон Спаситель. Саме цим можна пояснити надзвичайну прихильність Археанактідів до цього культу.

Традиційно ойкіст та його нащадки дуже шанувалися грома­дянами, відігравали значну роль у релігійній політиці і, звичайно, в амфіктіонії. Створення такого сакрального об'єднання частково підтверджується тим, що політичну автократичну владу над багать­ма полісами, до того ж спадкову, можна було отримати за умови, що якийсь союз, утворений хоч і на релігійній основі, вже існував, а рід Археанактідів шанувався боспорцями і користувався їхньою до­вірою.

Античная археология и история.— M., 1985.— С. 207—211; Шелов Д. Б, История античных государств Северного Причерноморья // Античные государства Се­верного Причерноморья.— M., 1984.— С. 13; Vinogradov Ju. Die historische Ent- vicklung...— S. 65 ff; Его же. Полис...— С. 395—419; Шелов-Коведяев Ф. В. Указ, соч.— С. 70 и сл.; Анохин В. А. Указ. соч.— С. 26; тощо.

Оскільки релігія в античних полісах була завжди тісно пов'яза­на з політикою, то їх поєднання з метою створення сильного союзу на противагу варварам не могло викликати протесту з боку полісів. Навряд чи тут мала місце соціальна боротьба між олігархічними і демократичними силами полісів. Олігархічні режими в кожному з них не були серйозною перешкодою об'єднанню, оскільки заможні й освічені громадяни, особливо представники аристократичних ро­дів, краще за інших розуміли всі його вигоди. З сакрального об'єд­нання можна було швидше створити політичне. Тому цілком мож­ливо, що боспорська сакральна амфіктіонія унаслідок зростаючої небезпеки з боку номадів перетворилася на військово-політичну си- махію — оборонну федерацію автономних полісів під егідою Апол­лона^. Якась екстремальна ситуація у відносинах з номадами чи меотами, які часто грабували хору полісів [Strabo., П, 2, 4; Po- Iyaen., 8, 55], інтенсифікувала процеси консолідації боспорських греків. Звичайно, перебуваючи в оточенні войовничих племен, у далеких і ще малознайомих місцевостях, греки могли сподіватися лише на власні сили, добре розуміючи значення згуртованості та взаємовиручки. Об'єднання передусім вимагала загроза з боку но­мадів, які робили зимові походи по льоду в Сіндику [Herod., IV, 28]. Вже у перше двадцятиліття V ст. до н. е. на семи з тринадцяти населених пунктів першої половини V ст. зафіксовано сліди знач­них пожеж та руйнувань^. У зв'язку із загрозою варварських напа­дів у Пантикапеї було відкрито спеціальну майстерню для виготов­лення та ремонту зброї.

Амфіктіонія водночас мала в своїй основі й глибокі економічні та демографічні передумови. Швидке зростання населення у полі­сах не відповідало виробничим силам головної галузі економіки — землеробства, де кількість вільної землі, на відміну від Ольвії, була обмеженою^{[564] [565] [566]. Не залишалось нічого іншого, як розширити свої території шляхом приєднання земель сусідніх народностей або обезземелення частини своїх громадян, або ж війни одного поліса з іншим. Але в даному разі взяла гору громадянська свідомість пере­ваги єдності еллінів, де б вони не проживали, ідеологія еллінської етнічної спорідненості перед загрозою варварів, поширення якої по­чалося ще за перших воєн з персами в Малій Азії і набрало сили після перемог греків над ними[567].}

Проте не всі поліси одночасно ввійшли до федерації. Зокрема вважається, що Феодосія, навпаки, вийшла з первинного рівно­правного союзу, коли владу захопили Археанактіди^[568]. Певно, вона спочатку не входила навіть до релігійного об'єднання, оскільки її богом-покровителем був не Аполлон і вона знаходилася на значній відстані від інших міст Боспору, володіючи родючою землею і маю­чи природну оборону. Невідомо, як прореагували на це і два значні економічні центри Боспору — Німфей і Фанагорія, громадяни яких завжди тяжіли до самостійності. Проте інші поліси, особливо малі за кількістю населення і засновані пізніше (що не давало їм мож­ливості повністю забезпечити себе всім необхідним), знайшли безпеку в такій єдності. Отже, запровадження нового політично- сакрального правління спричинила загальна історична обстановка, що склалася в контактних зонах із скіфами та меотами, а також всередині Боспорського регіону. Створення на той час військово- політичної симахії — оборонної федерації спочатку автономних по­лісів, які розміщувалися на великих відстанях від основних центрів Еллади, було єдино можливою умовою протистояння ворожим нападам.

Швидке економічне зростання Пантикапею на фоні дрібних і малорозвинутих апойкій вирізняло його серед інших не лише як серйозного конкурента в торгівлі, але й звеличувало його як центр, що притягував до себе увагу еллінів ще й значним будівництвом, розвитком ремесел, карбуванням срібних монет, наявністю вели­кого порту та інтенсивністю зв'язків зі середземноморським та вар­варським світом. Все це сприяло тому, що Пантикапей став сто­лицею Боспорської держави, осередком правлячої верхівки.

У науці є різні тлумачення щодо характеру політичної влади Археанактідів. Більш-менш одностайно вважається, що вони отри­мали спадкову владу, використавши один з полісних інститутів, найімовірніше архонтат, і офіційно називалися архонтами. Припус­кається також, що вони лише відігравали релігійну роль, тобто бу­ли вищими жерцями в культі Аполлона Ієтроса, які мали титул царя і карбували монети^[569].

Порівняльний аналіз термінології і політичних структур Cnap- токідів, які успадкували владу від Археанактідів, а також сицилій- ської держави Діонісія дозволив висунути гіпотезу про існування на Боспорі тиранічного режиму ще за Археанактідів', що близько до 480 р. до н. е. міг установитись унаслідок військового конфлікту боспорської симахії зі скіфами^[570]. На чолі першої стояв стратег-авто- кратор з роду Археанактідів, який скористався перемогою і захопив спочатку владу в Пантикапеї, а потім силою почав приєднувати інші поліси. Щодо останнього, то якби це справді було так,— а греки над усе ставили елевтерію своїх полісів,— то, об'єднавшись знову, вони могли б виступити проти пантикапейського тирана і свого поне­волення. Зовсім інша справа, коли вони добровільно, заради ідеї еллінської єдності створювали свій союз під егідою єдиного бога.

Діяльність Археанактідів знайшла найяскравіший вияв в орга­нізації оборони полісів та в сфері релігії. Більшість дослідників вмотивовано відносять до часу їх правління будівництво й укріп­лення Тіритакської оборонної системи, яка складалась з насипного валу й глибокого рову.

Тіритакські укріплення захищали Пантикапей, Тіритаку, Mip- мекій, Порфмій, а на азіатському боці — острови з містами Фанаго- рія, Кепи і Гермонасса^[571]. Можливо, саме вони зі своїми сільськими округами складали основу першої Боспорської держави. За архео­логічними даними ці міста в першій половині V ст. до н. е. займали невелику площу. Зокрема, найбільший з них Пантикапей — близь­ко 9 га. Кількість населення в містах, на думку В. П. Толстикова, не перевищувала 2—3 тис. чоловік, а в усіх полісах могло прожива­ти приблизно 15 тис., з яких майже 5 тис. складали боєздатні чоло­віки. За такої демографічної ситуації боспорські греки, об'єднав­шись, спроможні були спорудити Тіритакські оборонні вали за допомогою мирно настроєних місцевих осілих племен (сіндів), та­кож зацікавлених у захисті від кочовиків. Проте за межами оборон­них кордонів залишився Німфей — один з найбагатших полісів Боспору. Біля нього утворився новий шлях для скіфів на проти­лежний берег Керченської протоки.

Для боспорців зведення оборонного кордону мало надзвичайно важливе значення. Набагато довший і важчий для номадів шлях до переправи в Сіндику в обхід тіритакського валу згодом звів нані­вець ефективність й інтенсивність ЇХНІХ ПОХОДІВ^[572]. -

Значну увагу Археанактіди приділяли релігійній справі. Про це передусім свідчить будівництво великого храму Аполлона Спаси­теля в Пантикапеї, спорудження якого відноситься до початку їх­нього правління — близько середини V ст. до н. е.^[573]. Храм став центром шанування Аполлона не лише пантикапейцями, а й грома­дянами інших боспорських міст. Водночас він був символом релі­гійної амфіктіонії і загальнополісного об'єднання під владою Ap- хеанактідів, які традиційно виконували в цьому храмі обов'язки жерця (сакрального басилевса).

Важливе значення цього храму і культу Аполлона в діяльності Археанактідів підкреслювалося карбуванням рідкісних монет з ле­гендою АПОА (скорочене ім'я бога або храму) і його культовою сим­волікою, які мали обіг на території всього Bocnopy. На основі аналізу цих монет визначають чотирьох правителів династії Археа­нактідів^[574]. Останнім часом ці монети трактуються як емісія верхов­ної симахії і релігійної амфіктіонії^[575], що, врешті-решт, не супере­чить одне одному, бо храм Аполлона був сакрально-політичним центром об'єднання.

Основою економіки полісів незалежно від їхнього політичного статусу було сільське господарство з усіма його структурними еле­ментами — землеробством, скотарством, садівництвом і, можливо, виноградарством^[576]. Крім того розвивалися промисли і ремесла: залізоробне, бронзо ливарне, ювелірне, керамічне, кам'яно-, дерево- і кісткообробне^[577]. Повсюдно спостерігається їх інтенсифікація. У металургійному виробництві використовувалася власна керченська руда. Залишки металургійної майстерні в Пантикапеї вказують на те, що тут виробництво заліза ще не було відокремлене від коваль­ської обробки. Вироби з кольорових металів не мали широкого по­питу серед варварського населення. Імпорт грецьких виробів дещо зріс лише в Сіндику, де почалася перебудова господарства в на­прямку збільшення виробництва додаткових продуктів для обміну з полісами.

Велася жвава торгівля, але її організація майже не відома. Гро­шовий обіг забезпечував Пантикапей в основному випуском дрібних номіналів, що, напевно, було пов'язано з наявністю великої кіль­кості дрібних споживачів і виробників^[578]. До часу правління Археа­нактідів належить дві паралельні групи монет, які мали в основ- ному емблематику Аполлона^[579]. У зовнішній торгівлі використову­валася в V ст. до н. е. інтерлокальна монета Кізіка.

Із завоюванням Іонії персами і падінням Мілета торгові зв'язки змінюються. На перше місце після переможного завершення бо­ротьби з персами виходять Афіни, які почали контролювати прохід в чорноморські протоки^[580]. Археанактіди заохочували торгову діяльність боспорців, що підтверджує наявність значної кількості імпорту різноманітного посуду аттичного виробництва, хіоських та фасоських амфор, в яких імпортувалося вино й маслинова олія. Окрім цього з Афін і Коринфа до Боспору привозили теракотові статуетки, мармурову скульптуру, металеві вироби, юіелірні при­краси і одяг. Значне збільшення афінського імпорту простежується у третій чверті V ст. до н. е., коли Афіни повністю заволоділи чорно­морськими протоками.

Соціальне розшарування населення, особливо сільського, ще не було яскраво виражене. Використання масової рабської праці на Боспорі, яків інших регіонах Причорномор'я, не помічається. Про наявність рабовласників, в тому числі й храмових, можна лише висловлювати здогади. За правління Археанактідів збільшився на­плив місцевого населення в міста, зокрема заможних представників з Сіндики і, можливо, меншою мірою, номадів. У відносинах з бос- порськими греками провідну роль відігравали сінди^[581]. В соціально- економічному плані сінди та меоти були найрозвинутішим місце­вим населенням. Психологічна близькість з сіндами диктувалась однаковим з еллінами образом життя. Над усе елліни цінували зем­леробство, яке у місцевих племен мало значний розвиток. Із свого боку дружелюбні сінди дозволили на побережжі заснувати колонії і зуміли швидко оцінити й сприйняти надбання греків. Рядове сіль­ське населення Сіндики в V ст. до н. е. матеріально було багатшим, ніж скіфи Східного Криму і меоти^[582]. При Археанактідах сіндська знать встановила економічні, культурні та родинні відносини з аристократією грецьких міст, особливо азіатської частини Боспору і Німфею. Войовничіші меоти, навпаки, продовжували досить стри­мано, а може й вороже ставитися до греків^[583]. Взагалі зв'язки із місцевим населенням Боспору, етнос якого невизначений, а також скіфськими номадами в цей час ще не набули особливого економіч­ного значення. Щоправда, існує думка, що між ними не тільки встановлювалися інтенсивні контакти, але й що номад и, інтегро­вані в античні поліси, були основним виробником у Боспорській державі^[584]. Проте на перших етапах розвитку боспорських полісів, які традиційно зберігали єдність громадянської общини, навряд чи могло бути прийнято до їхнього середовища значну кількість вар­варського населення, а особливо номадів. Хоч у V ст. відзначається седентаризація якоїсь їх частини, вони в основному зберігали кочо­вий образ життя. Більше того, з їхнього боку простежується постій­на загроза полісам^[585]. Не можна також перебільшувати і скіфський вплив у Німфеї, хоча б тому, що в його некрополі виявлено еле­менти сіндського і грецько-сіндо-скіфського поховального ритуалу, де важко вбачати тільки номадів будь-якого рангу^[586].

Що являла собою структура Боспорської держави і яким був офіційний статус полісів і їхніх громадян, невідомо. Однак, врахо­вуючи те, що всі міста Боспору в V ст. до н. е. розвивалися більш- менш рівномірно, автономію при Археанактідах, напевне, зберіга­ли майже всі. Між полісами існували тісні економічні, культурні, релігійні і, звичайно, родинні відносини. Інтенсивніше розвивався Пантикапей. Цікаво відмітити, що у ньому в період спорудження величного храму Аполлона не велося значного житлово-господар­ського будівництва^[587]. Пантикапейці задовольнялися в основному житлами, збудованими раніше. В деяких містах (Мірмекій, Тіри- така, Фанагорія), які входили до федерації, і тих, що не входили (Німфей, Феодосія), навпаки, саме в V ст. до н. е. розпочалося роз­ширення територій завдяки новому будівництву. В.Фанагорії про­водилося терасування схилів, які відокремлювали нижнє плато від верхнього, та влаштування агори з одночасним спорудженням гро­мадських будівель. Кам'яне будівництво велося в Німфеї і Феодосії. У першому значна увага приділялась організації та перебудові святилищ^[588].

Аналіз джерел дає змогу дійти висновку про те, що династія Ap- хеанактідів не змогла створити сильного політичного об'єднання, в якому з усією очевидністю виявився б справді тиранічний автаркіч- ний режим. Консолідація більшості полісів, які зберігали свою ав­тономію, мала в основному оборонний і сакральний характер. Однак і таке, суто номінальне, об'єднання стало запорукою збере­ження полісів від можливого підкорення їх скіфською державою. Політика Археанактідів, здійснювана під егідою Аполлона Спаси­теля, спрямовувалася на винятково мирні взаємовідносини з сусід­німи етносами. Врешті-решт перше об’єднання, яким би воно не було, стало основою для створення автаркічної держави. Так завер­шився етап історії Боспору, пов’язаний з династією Археанактідів.

На основі того ж уривку з «Історичної бібліотеки» Діодора Си- цилійського [12, 31, 1] відомо, що владу після Археанактідів отри­мав Спартак і правив сім років. Він був засновником династії Cnap- токідів, яка царювала з 438 р. до І ст. до н. e.^[589]√ Як і стосовно попередніх правителів, поки що немає єдиної думки щодо їх похо­дження і причин зміни правління.

Давні автори, не уточнюючи конкретну етнічну приналежність, відносили Спартокідів до варварів [Plut., De stoic, rep., 20, C-D; Adv. Stoic., 7]. Сучасними вченими висунуто три основні версії щодо їх походження. За першою — Спарток вважався вихідцем із середовища сіндської знаті, хоча, можливо, і скіфської чи скіфо- фракійської^[590]. Друга версія припускає походження Спартокідів з місцевої племенної знаті, яка була тісно пов'язана з грецькими куп­цями і рабовласниками спільністю торговельних і інших інтере­сів^[591]. За третьою — вони належать до скіфського, а точніше, фра­кійсько-іранського етносу^[592]. Існує й протилежна варварській версія еллінського походження цієї династії, яка базується на переважан­ні еллінських імен над фракійськими серед її представників, та ди- настійному наслідуванні, що було характерною ознакою грецьких тираній^[593]. Нині більшість дослідників дотримуються версії фракій­ського походження Спартака^[594], рід якого протягом більше 300 ро­ків хоч і зазнавав значної еллінізацїї, проте зберігав свої традиційні імена. Деякі з них були характерні й для фракійських царів. Най­переконливішим доказом їхньої безперечної спорідненості з фра­кійськими царями є династійна емблематика, пов'язана з релігією Діоніса й Аполлона. Вірогідно, що один з представників царського двору фракійців міг з'явитися на Боспорі, взявши династійний шлюб, можливо, саме з донькою останнього Археанактіда, у якого не було прямих спадкоємців. У Археанактідах необов'язково вбача­ти лише правителів. Це, імовірно, рід, представники якого займали різні посади в об’єднанні боспорських полісів. Зважаючи на те, що Спарток правив усього сім років, він, можливо, був уже в літах, і його могли добре знати на Боспорі, якщо він займав при Археа­нактідах якісь державні посади.

Те, що на чолі грецької держави у V сті. до н. е. стояв фра­кієць — факт унікальний в історії Еллади. Враховуючи ставлення греків до варварів, можна стверджувати, що ніякі угруповання та союзи на Боспорі не могли б довго утримувати владу тирана за існу­ючої традиції полісної єдності, якби тиран був чужинцем, який не мав найтісніших родинних зв'язків з попередньою династією або іншим знатним родом. Інша справа, що на відміну від Археанак- тідів, він побажав правити одноосібно і, можливо, якісь представ­ники цього роду, котрі не примирилися з передачею правління Спартоку, втекли до Феодосії [Anon. Peripl., 77].

У зв'язку з цим відзначимо, що конкретні причини падіння пер­шої династії і роль у цьому Афін, зокрема, Перікла, невідомі. З цього приводу висловлено чимало різних припущень^[595], але жодне з них не можна вважати переконливим. За правління Спартока на Боспорі не відбулося ніяких помітних змін у політичному житті, економіці або релігії^[596]. Захоплення влади Спартоком ще не означа­ло, що він став повним володарем полісів. Під його контролем зали­шилися лише ті населені пункти, які були відмежовані за попе­редньої династії Тіритакським валом. Судячи з усього, Спарток не прагнув до територіального розширення. Отже, є всі підстави вва­жати, що він лише продовжував політику своїх попередників.

Ситуація почала докорінно змінюватися лише наприкінці прав­ління його сина Сатира (433/32—390/389 рр. до н. е.)^[597]. А помітні зрушення в усіх сферах життя боспорців почалися при Левконі І (389—347 рр. до н. е.). Саме цього ініціативного і рішучого діяча в Афінах вважали засновником нової правлячої династії Левконідів [Ael., Var. hist., 6, 13].

Правителі династії Спартокідів у античній літературній тради­ції, починаючи з Левкона І, характеризуються різними потестар- ними термінами: архонти, царі, династи, тирани^[598]. В боспорських епіграфічних документах Левкон І іменувався архонтом Bocnopy і Феодосії [КБН, 1111], а відносно підкорених народів — басилевсом [КБН, 6]. Які титули насправді мали Спарток і Сатир, можна тільки здогадуватись. Можливо, титул архонта Левкон успадкував від батька.

Певно, впровадженням цього терміна в офіційну титулатуру Спартокіди намагалися замаскувати тиранічний характер своєї вла­ди щодо вільних грецьких громадян. Цей політико-правовий термін вони принципово могли наслідувати від Археанактідів, які в свою чергу запозичили його з полісної практики, де архонти були верхов­ними магістратами, нерідко з епонімними функціями, як і Левкон^[599].

Але оскільки офіційний титул архонта в боспорських докумен­тах вживається лише стосовно Левкона І, за якого вперше набули такого великого розмаху афіно-боспорські взаємовідносини і посада архонта була піднята на високий політичний щабель, навряд чи його варто переносити на Археанактідів, яких треба, за Діодором, називати царями.

Боспорська тиранія є поодиноким своєрідним явищем у кон­ституційній історії античного світу. Вона відрізняється від тиранії в Сиракузах і Гераклеї Понтійській, від короткочасних міських тира­ній елліністичного часу і не схожа з винятковою βασιλεiα (царською владою східного чи елліністичного типу)^[600].

Характерним для влади Спартокідів, починаючи з Левкона І, було підкорення усіх греків на Боспорі Кіммерійському; довічний «архонтат» без будь-якої помітної участі громадянської общини у виборах чи зміні посади верховного магістрата; співправління ар­хонта з синами чи братами^[601]; поширення влади під титулом баси- левса на підкорені племена; створення сильної воєнної системи як для забезпечення мирного співіснування у державі, так і на проти­вагу скіфам, які в цей час складали найсильніше об'єднання нома- дів у Північному Причорномор'ї.

Наприкінці V — на початку IV ст. до н. е. починається експан­сія Спартокідів, зокрема Сатира І, насамперед на Німфей та Феодо­сію. Щодо причин приєднання Німфею існує велика кількість гі­потез^[602]. Найвірогіднішою здається така. Якщо Німфей входив до Афінської архе, то він мав пріоритет і в торгівлі з нею, а отже, виступив головним конкурентом Боспору. На основі епіграфічних джерел встановлено факт сплати Німфеєм Афінам суми фороса в один талант^[603].

Цікава і найповніша інформація про це місто на час його вклю­чення до складу Боспорської держави відома з промови Есхіна, спрямованої проти мосфена [3, 171—172]: «...Був якийсь Гілон з керамейців (афінян.—A. P.). Він-то, запродавши ворогам Німфей на Понті, адже тоді місто (Афіни — А. Р.) володіло цією областю, втік з міста через ісангелію, не дочекавшись рішення суду, і прибув у Боспор, і одружився на багатій жінці, клянусь Зевсом, яка при­несла чимало золота, а за родом — скіф'янці». Судячи із цього тексту, можна вважати, що якоюсь мірою Німфей справді залишав­ся незалежним від Спартокідів полісом і через зраду Білона був приєднаний до їхньої держави, ймовірно, без серйозних воєнних дій. За своє зрадництво Гілон отримав місто Кепи, що в свою чергу свідчить про економічну спроможність Сатира. Згодом внук Біло­на — відомий оратор Демосфен став гарячим захисником боспор- ських інтересів у Афінах [Dem. Adv. Lept., 29, 31—32, 36, 40; Deinarch. Adv. Dem., 1], за що боспорці надсилали йому щорічно тисячу медимнів зерна. Нучфей міг бути і формальною компенса­цією Афінами Спартокідам за збільшення торгівлі хлібом і зміцнен­ня культурно-політичних відносин. Слід відзначити, що при цьому Німфей зберіг свою політичну автономію. Про це, зокрема, свідчать нумізматичні дані: емблематика його монет зовсім відмінна від пан- тикапейських^[604].

Можливо, зображення на них голови німфи як покровйтельки і захисниці громадянського колективу Німфею, наштовхнуло на думку Сатира І теж змінити емблематику боспорських монет. У вся­кому разі, після підкорення Німфею Сатир, який носив однакове ім'я з міфологічним супутником Діоніса, змінює емблему на моне­тах: зображення бородатого сатира надовго залишається головним

типом у боспорському карбуванні Спартокідів. У цьому слід вбача­ти також зміну офіційного культу. В державній політиці, починаю­чи з Сатира, головне місце відводиться релігії Діоніса, хоча водно­час зберігається і культ Аполлона, який мав багато шанувальників серед грецьких громадян. Поступово на Bocnopi складається своє­рідний синтез релігії двох божеств. Спадкоємцям Спартока, які доб­ре знали своє фракійське походження,— а у Фракії культ Діоніса мав надзвичайно велике значення,— важливо було знайти при­хильників свого бога і разом з тим зберегти традиційні культи. Слід відзначити, що, починаючи від Сатира І, виробляється орієнтація на походження правителя від бога, на їх ідентифікацію. Фракій­ський цар Котіс І, який правив одночасно з Сатиром, вважав себе сином Аполлона^[605]. ∣

У своїй експансіоністській політиці Сатир не задовольнився тільки Німфеєм: він розпочав війну із Феодосією — високорозви- нутим полісом, який мав єдиний у регіоні незамерзаючий порт та підтримував широкі контакти з багатьма містами Еллади і, зви­чайно, з Афінами [Dem. Adv. Lept.; 20, 33; Strabo., VII, 4, 4]. Бо­ротьба виявилася навдивовижу складною та затяжною. Можливо, Сатир І, зрештою, зміг би її завоювати, якби не втрутився у внут­рішні справи Сіндики, з метою повернути на престол Гекатея, ски­нутого своєю дружиною — меотянкою Тіргатао [Polyaen., VIII, 55]. Шляхом дипломатичних переговорів це йому вдалося, і для припи­нення війни між ними Сатир віддав у заручники Тіргатао свого сина Метродора, маючи на меті в подальшому її вбити. Але цей план було розкрито. Войовнича меотянка знову почала війну і вби­ла Метродора. У відчаї Сатир помер, можливо, навіть під час невда­лої облоги Феодосії. Конфлікт з Тіргатао за допомогою дорогих дарунків зумів владнати його син Горгіпп, який був правителем азійської частини Боспору, і заради якого, певно, старався Сатир.

Після смерті Сатир залишив своїм спадкоємцям чимало склад­них проблем та нездійсненних намірів. Левкону І дісталися фінан­си, обтяжені великими витратами на будівництво і ведення війни з Феодосією, невдала зовнішня політика, розорена Сіндика та вна­слідок цього зростаюче невдоволення династією^[606].

Приєднання Феодосії виявилося складною справою і для Левко- на. Феодосійці активно захищалися протягом кількох років (напев­не, велася війна з перервами). На її боці виступила Гераклея Понтій- ська [Polyaen., 5, 23; 6, 9, 3, 4; Ps.-Arist., Oec., 2, 2, 8], яка боялася, з одного боку, зростання експансії Боспору, що могла загрожувати ге- раклейській колонії — Херсонесу, а з іншого — збільшення тор­говельної спроможності Спартокідів у відносинах з Афінами^[607].

Вирішивши, що без сторонньої допомоги Феодосію підкорити не вдасться, Левкон уклав угоду зі скіфами. Незважаючи на герак- лейську допомогу, оборонні стіни, добре навчених воїнів, Феодосія здалася і була приєднана до Боспору у 80-ті роки IV ст. до н. е.^[608]. Варто відзначити, що. в цій війні Левкон показав свою жорстокість. Він наказав скіфським кінним лучникам розстрілювати своїх воїнів, якщо вони почнуть відступати під натиском гераклеотів, які висадилися на берег у різних місцях, щоб зняти блокаду з обло­женого міста [Polyaen., 6, 9, 4]. Левкон І до титулу архонта Боспору* приєднав титул архонта Феодосії. Особливий політико-правовий статус цього міста вказує на те, що воно до певної міри за своїм становищем відрізнялося від інших полісів, які складали цілісну державу. Це, звичайно, пояснювалося його географічним розташу­ванням та наявністю незамерзаючого порту. Одночасно з підкорен­ням Феодосії простежується короткочасна фінансова й політична криза, зокрема організація змови проти Левкона, в якій брали участь усі соціальні угруповання. Але рішучий, ініціативний ар­хонт швидко налагодив становище в державі.

Невдовзі, у першій половині IV ст. до н. е. була також приєд­нана столиця Азіатського Боспору — Фанагорія, громада якої теж прагнула до самостійності. Припинення власного карбування та зруйнування міських оборонних укріплень у першій половині IV ст. до н. е. свідчать про те, що Левкон силою підкорив Фанагорію^[609].

Наступний етап експансійної політики Левкона був пов'язаний з підкоренням Сіндики. Як саме проходив цей важливий етап в історії Боспору — невідомо. Можливо, аристократія і громадяни полісів після завоювання Феодосії і значного розширення держави підтримали Левкона як потенційного вождя для остаточного під­корення сіндів і племенних угруповань на північ від Тамані.

Комплекс різноманітних заходів був спрямований на цю акцію: дипломатичні переговори, інтриги, дарунки вождям, укладення шлюбів і т. ін. Значну роль зіграло приваблювання знаті на свій бік за допомогою посвячень в діонісійські таїнства, які набули широ­кого поширення при Левконі. Припущення, що приєднання до Бос­пору сіндів, меотів, торетів, дандаріїв, псессів, які називалися в титулатурі Левкона [КБН, 6, 6А, 8], було пов'язане із запеклими військовими діями, здається перебільшеним, хоча окремі воєнні су­тички могли мати місце. Серед приєднаних племен сінди займали особливе становище в державі завдяки дружнім стосункам з боспор- цями і високому економічному розвитку. Ряд дослідників вважа­ють, що сінди в V ст. до н. е. перебували на початку формування основ державності, що нібито випливає з випуску ними власної мо- нети з легендою ΣINΔΩN^[610]. Але слід зазначити, що ці монети, як за типологією, так і за семантикою, мають суто грецькі ознаки^[611]. Інша справа, що Спартокіди якийсь час на прохання сіндів незадовго до їх підкорення на своєму монетному дворі карбували монети для обігу на їхній території. Зображення Геракла і коня на цих моне­тах, певно, може свідчити про те, що боспорці знали варіанти етно- генічних легенд, за якими цей грецький герой виступав першопред- ком багатьох етносів.

Важливе місце в історії Bocnopy за часів правління Сатира і Левкона займали взаємовідносини з Афінами, які вже в 90-ті роки IV ст. до н. е. були оформлені спеціальною угодою^[612]. У ній, зокрема, передбачалася видача злочинців і підозрілих осіб, які могли пере­міщатися з Bocnopy в Аттику і навпаки, а також відповідне судо­чинство щодо цього. Саме такими дружніми контактами між двома державами пояснюється бажання Сопеїда, сина начальника великої області в державі Сатира, можливо, сінда за походженням, втекти з Афін у Візантій, а не на Боспор. Через порушення правил комерції він був позбавлений права залишатися в Афінах, куди його відпра­вили для здобуття вищої освіти та удосконалення ведення торгових операцій. Ісократ також згадує про значні привілеї, які мали афіняни в хлібній торгівлі з Боспором [Isocr., 17, 57].

В Афінах були поставлені стели Сатиру, можливо, Левкону І, а також його синам, які стали проксенами цього міста, отримавши, таким чином, значні переваги перед іншими. Вся економічна полі­тика Спартокідів визначалася прагненням отримати від сільського господарства греків та варварів якнайбільші прибутки. Демосфен називав Левкона І господарем боспорського хліба [Dem., 20, 31].

Спартокіди щорічно передавали Афінам близько 400 тис. ме- димнів (16380 т) безмитно, тобто фактично презентуючи їм 300 ме- димнів (540 т) хліба [Dem., 20, 31].

За свідченням Страбона [VII, 4, 6], Феодосія теж стала значним портом, з якого тільки за Левкона І було вивезено в Афіни 2100 тис. медимнів хліба (86 тис. т). Окрім того, сам Демосфен, який піклу­вався про добробут боспорців, отримував від них щорічно 1 тис. медимнів (41 т) безмитного хліба. Спартокіди забезпечували своїм зерном половину населення цього великого на той час міста. Декрет на честь синів Левкона [IG., II², 212] свідчить про те, що афіняни всіляко намагалися віддячити Спартокидам за безмитну торгівлю хлібом і першочерговість у навантаженні кораблів [Dem., 20, 29 sq.].

Будучи верховними царями етнічних об'єднань в окрузі грець­ких полісів, Спартокіди одержували значні доходи, в тому числі зерно від своїх підданих, яке вивозилося на продаж.

Окрім Афін боспорці торгували з південнопонтійськими міста­ми Синопою та Гераклеєю, Фасісом в Колхіді, Хіосом, Фасосом, Паросом та ін.

В обмін на хліб, рибу, шерсть боспорці діставали дорогоцінні ювелірні вироби, одяг, скульптуру, високохудожні розписні вази, серед яких чимало виготовлених спеціально для Спартокідів і їхніх родичів, вино, маслинову олію^[613].

Поряд з цим значно зросло на Боспорі виробництво різноманіт­них речей, у тому числі надзвичайно дорогих, які поширювалися серед місцевої аристократії, а особливо в середовищі елітарної вер­хівки скіфських номадів і сіндів.

За правління Левкона І територія Боспору зросла до 5 тис. кв. км^[614]. Він став найбільшою після Сиракуз державою цього часу. Із заходу вона була захищена Узунларським і Тіритакським вала­ми. Велика частина цієї території Боспору була відведена під сіль­ське господарство, яке забезпечувало всім необхідним не лише бос- порців, але й давало багато товарного хліба, продуктів тварин­ництва і, можливо, вина. Землю обробляли як греки, так і місцеві осілі землероби, підвладні Спартокідам.

Вже у IV ст. до н. е. на Боспорі вирізняється значний прошарок аристократії [Isocr., 17, 3 sq; Polyaen., 6, 9, 2], серед якої були еллінізовані представники аборигенної знаті. Роль грецького поліс­ного громадянства в державі маловідома. Окремі натяки в промові Ісократа [17, 5] і розповіді Поліена [6, 9, 2, 3] вказують на те, що вони противилися тиранічному режиму. Але явно воєнізована і вод­ночас спрямована на збільшення добробуту влада Спартокідів спри­яла всебічному розвитку економіки і культурно-політичних зв'яз­ків та поступовому збагаченню усіх верств населення, широкому будівництву і благоустрою усіх міст, зміцненню оборонної системи держави, розвитку сільського господарства. Найбільше піднесення останнього спостерігається з другої чверті IV ст. до н. е., коли в околицях міст створюється традиційна антична система земельних наділів з відповідними садибами^[615]. Спартокідам вдалося створити велику державу, яка за своєю могутністю могла суперничати з су­сіднім скіфським царством. «Постійна небезпека з боку скіфського царства була тим цементом, який згуртував навколо влади і грецькі і негрецькі елементи Боспорської держави, які бачили запоруку своєї самостійності, свого економічного та культурного процвітання в розумній і твердій військовій політиці Спартокідів»^[616]. Створена ними держава постійно зміцнювалася і завдяки зовнішній політиці. За безперервний потік хліба Афіни гарантували Спартокідам не лише матеріальні блага, майнове зростання, залучення до високої культури, а й політичну та військову підтримку. Отже, перші Cnap- токіди зуміли остаточно пристосувати полісний устрій боспорських міст до надполісної державної структури з тиранічним режимом. Ідеї возз'єднання всіх еллінів і сусідів-варварів, домагання гегемо­нії в усьому регіоні визначали політику ранніх Спартокідів, але здійснити їх зміг лише Левкон І.