Південно-Африканська Республіка

На початку першого десятиріччя минулого століття Південно- Африканська Республіка була вигнанцем світового співтовариства. В наш час вона входить до «Великої двадцятки» завдяки своїм досягненням в політичній, соціальній, економічній, культурній сферах.

Понад 340 років на цій землі панувала система колоніалізму та расової дискримінації. Від початку європейського загарбання місцеве населення винищувалося і уярмлювалося, не маючи жодних політичних та соціальних прав. На цих територіях здавна мешкало чимало різних етнічних груп - зулуси, коса, венда, кої, сан, тсвана та ін. Привозилися раби із Індії, Індонезії, Малайзії, Мозамбіку, Мадагаскару та інших островів Індійського океану. Приїздили китайські переселенці. Відбува­лася метисизація населення в наслідок змішаних шлюбів та позашлюбних зв’язків. Представників змішаних етнічних коренів південноафриканська держава класифікувала як «кольорових». «Небіле» населення складало понад три чверті мешканців.

Вся політична та економічна влада впродовж століть зосере­джувалася в руках білої меншості - європейців - нащадків голландських, французьких, німецьких колоністів^{[964] [965], переселенців з Великої Британії[966]. У расовій ієрархії вони посідали найвище положення із різноманітними привілеями. Чорне населення - найнижче: ніяких політичних прав і тільки 13% землі, при чому найгіршої, а родовища корисних копалин залишилася поза її межами.}

Дискримінація, нерівність, що виявлялися в умовах життя, роботи^{[967] [968], освіти, медичного обслуговування тощо, - зумовили політичну активність чорного населення. Ще у 1912 р. супротивники апартеїду створили Африканський національний конгрес (АНК), що очолив боротьбу. Його союзниками виступили Південноафриканська комуністична партія (виникла у 1921 р.), Конгрес південноафриканських профспілок (створе­ний у 1955 р.) та деякі нечисленні організації демократичного спрямуван­ня. АНК впродовж багатьох років організовував кампанії ненасильни­цького протесту, демонстрації та страйки. За часів найвищого розквіту на середину 1950-х рр. у його лавах нараховувалося приблизно 100 тис. осіб. У 1960 р. після розстрілу поліцією в Шарпевілі мирної демонстрації чорного населення, під час якого загинуло 67 чоловік, АНК був заборо­нений і перейшов на нелегальне положення. Його лідери, зокрема, Нельсон Мандела, Уолтер Сісулу, Гован Мбекі, Ах-Катрада, Денніс Голдберг, Еліас Мотсоаледі, Раймонд Мхлаба та інші одержали довічне ув’язнення.}

Лідери так розуміли завдання цих структур: пряме політичне представництво; зворотний зв’язок із керівництвом всіх рівнів; поширення інформації про те, що відбувалося у Південній Африці; обговорення тактики і стратегії невиходів на роботу, споживчих бойкотів та несплати місцевих податків; вирішення місцевих конфліктів через місцеві суди; участь в управлінні селищами. Вуличні комітети також почали тісно співробітничати із радами представників учнів, та також із профспілками і радами цехових старост. Нові форми діяльності дали поштовх народній політичній творчості. За оцінками ОДФ, «ніколи ще наші селища не були свідками таких дебатів, такої масової участі, такого прямого пред­ставництва не тільки за боку політичних активістів, але і з боку пересічних південноафриканців, яких все їхнє життя штовхали із сторони с сторону як обрубки дерева». Ця система народної влади вуличних комітетів довела свою ефективність у період, що передував запровадженню надзвичайного стану. ОДФ свідчив: «реальна демократія вперше стала виникати на вуличному та селищному рівнях, коли люди почали обирати структури, відповідальні перед ними. Вуличні комітети радо приймалися людьми, як їхні справжні представники». Вуличні комітети, участь в них тисяч мешканців селищ надали демократичному рухові дійсно масового характеру. Разом із профспілками, молодіжними і жіночими організаціями общинні організації стали основою широкого фронту, який боровся проти апартеїду.

На середину 1980-х рр. серія міських та селищних повстань, страйків та споживчих бойкотів у поєднанні із здійснюваною АНК стратегією економічної війни, промислового саботажу і нападів на державні об’єкти завели країну у глухий кут. У відповідь уряд скасував низку законів апартеїду. У 1983 р. П.Бота виступив із пропозицією внести до Конституції зміни, що передбачали участь кольорового населення та індійців в органах влади. 3 вересня 1984 р. набула чинності нова Конституція, яка передбачала створення трипалатного парламенту (представників білого, кольорових та індійців - без чорних).

В результаті поєднання внутрішніх та зовнішніх факторів у країні склалися умови, коли і Африканський національний конгрес, і Національна партія зрозуміли, що вони швидше досягнуть своїх цілей шляхом політичних переговорів. Впливали декілька факторів: національно-демо­кратичний рух, погіршення економічної ситуації, тиск світового співтова­риства, а також поразка південноафриканської армії в Анголі, прихід до влади африканської більшості у Намібії. Очевидні політичні проблеми ускладнювалися економічною неефективністю режиму апартеїду. З одного боку, його мета полягала у тому, аби не випускати чорношкірих африканців за межі виділених їм територій, з іншого, індустріальна економіка потребувала робочої сили у «білих» міських районах. До того ж економіці на певному етапі розвитку потрібна значна кількість кваліфі­кованих робітників із хорошою зарплатою та високим рівнем потреб, а не розлючені злидарі, які постійно влаштовують страйки та споживчі бойкоти. І місцеві, і іноземні підприємці для ведення свого бізнесу потре­бували політичної стабільності, у протилежному випадку - потерпали від негарантованості безпеки капіталів. Коли почав діяти надзвичайний стан, проти країни задіяли міжнародні санкції, наприклад, іноземні банки заморозили кредити Південній Африці, що миттєво призвело до 50% падіння вартості місцевої валюти і гострого дефіциту капіталу. Світова спільнота засуджувала расову нерівність і закликала до реформ, до переговорів з метою винайдення політичного рішення конфлікту.

На початку 1989 р. з П.Ботою трапився інсульт. Замість нього на чолі Національної партії і країни став Фредерік Віллем де Клерк (1989 - 1994 рр.), до того - керівник Міністерства внутрішніх справ. Під час своєї виборчої кампанії напередодні парламентських виборів 1989 р. він висунув п’ятирічний план демонтажу системи апартеїду (без передачі влади африканській більшості). Ставши президентом, Ф.В.де Клерк проявив себе як реформіст-прагматик. Дехто з політологів називав його «Горбачовим Південної Африки». Він дійсно, як і перший і останній президент СРСР, ініціював злам авторитарного режиму, заснованого на ідеології, що дискредитувала себе. Проте, на відміну від радянського керівника, Ф.В.де Клерк зміг контролювати перебіг реформ і не допустив, аби вони набули некерованого лавиноподібного характеру.

Зміни у державній політиці почалися відразу після виборів. Миттєво скасовані головні расистські закони - закон про розселення за групами і закон про реєстрацію населення. Виступаючи на відкритті сесії парламенту ПАР 2 лютого 1990 р., президент Ф.В.де Клерк оголосив про зняття заборони на діяльність АНК, Південноафриканської комуністичної партії та інших організацій, а також про звільнення після 27-річного ув’язнення командувача «Умконто ве сизве» Нельсона Мандели, інших активістів АНК. Конгрес напередодні переговорів вимагав скасування усіх законів апартеїду, доступу до влади чорної більшості, проведення вільних демо­кратичних виборів. Офіційні багатосторонні переговори із політичного врегулювання в ПАР розпочалися у грудні 1991 р. Однак попередні прямі перемови між основними сторонами - урядом Національної партії і Африканським національним конгресом, які носили відкритий характер, йшли із травня 1990 р. Їм передували кілька років закритих контактів між представниками режиму Преторії і керівниками АНК, що розпочалися ще з середини 1980-х рр. Таким чином, в цілому процес політичного врегулювання, що завершився вільними виборами у квітні 1994 р., тривав у тій чи іншій формі майже десять років. Вони відбувалися дуже непросто, їм чинилися перешкоди як з боку білих, так и з боку чорних. Так 10 квітня 1993 р. був вбитий генеральний секретар Південноафриканської комуніс­тичної партії Крис Хані, що багатьма було розцінено як спробу правих білих зірвати переговори, а країну поставити на межу громадянської війни. К.Хані мав величезну популярність серед африканського населення, особливо серед молоді. Згідно опитуванням громадської думки, прове­деним напередодні вбивства, він посів друге місце після Н. Мандели, і противники АНК злякалися від перспективи, що ця людина може невдовзі стати президентом країни.

АНК оголосив про проведення масових дій з метою примусити уряд задовольнити його вимогу про призначення на найближчий час дати проведення всезагальних виборів, а також інших вимог. Уряд поспіхом прибирав останні закони апартеїду. 3 червня 1993 р. представники 26 партій прийшли до компромісу і призначили попередню дату проведення перших в історії багаторасових виборів - 27 квітня 1994 р. Зусилля двох основних учасників переговорів - АНК і уряду Національної партії - були відзначені присудженням їхнім керівникам - Н.Манделі та Ф.В.де Клерку - Нобелівської премії миру.

17 листопада 1993 р. парламент ПАР, де більшість мала правляча Національна партія, схвалив проект нової - тимчасової або перехідної Конституції. Термін її дії передбачався у два роки для того, аби обраний на всезагальних виборах парламент мав можливість розробити нову, постійну конституцію. Окрім звичайних функцій парламент конституював себе як Установчі збори, що складалися із 490 членів (400 депутатів Національної асамблеї і 90 сенаторів). Саме у цьому полягала важлива частина досягнутого компромісу. Установчі збори виявилися ніби зв’язані кон­ституційними принципами, які не можна було змінити при розробці нової конституції. Вони включали, зокрема, гарантію збереження приватної власності. Ця обставина забезпечила наступність політичного врегулю­вання для більшості білого населення, яка в такий спосіб зберігала свою економічну владу у Південній Африці, хоча і відмовлялася від більшої частини політичної. Закон про перехідну Конституцію 1993 р. урівнював в правах усе населення країни, тобто скасовувався апартеїд як система. Розпочинався перехід від репресивного режиму, що дискредитував себе, до конституційної держави, де декларовані права громадян захищає суд і де править демократичний уряд.

Таким чином, в ході тривалих і складних переговорів між різними політичними формуваннями Південно-Африканської Республіки було досягнуто компроміс, підтриманий організаціями, що репрезентували майже 100 % населення країни. Ініціатива, звичайно, належала АНК, який використовував різні форми тиску на уряд. Масові політичні дії не дозволили тому затягнути передачу влади демократичній більшості, але це було б неможливим без готовності АНК йти на розумні компроміси, які забезпечували як політичні, так і економічні права білої меншості.

Вибори пройшли 26 - 29 квітня 1994 р. За АНК проголосували 63%, в той час як за Національну партію - 20%¹, 10% - за Партію свободи Інката (представник народності зулу). Решта політичних партій не змогли подолати 5%-й бар’єр, необхідний для включення їхніх представників до складу уряду. З представників партій-переможниць було сформовано уряд національної єдності, який мав керувати країною у наступні п’ять років. В ньому АНК мав 18 портфелів, НП - 6 і зулуська «Інката» - 3. У листопаді 1995 р. пройшли вибори до місцевих органів влади, в яких 64% голосів виборов АНК, Національна партія - 16%, Партія свободи Інката - 0,4 %. 9 травня 1994 р. Національна асамблея одноголосно обрала президентом Н.Манделу^{[971] [972] - президента АНК від 1991 р., чиї видатні здібності сприяли врегулюванню тривалого конфлікту, а також у збереженні стабільності в країні у перехідний період. Перехід влади від білих до чорної більшості не супроводжувався ані кривавою бійнею, ані навіть серйозними ексцесами на відміну від інших країн Африки із значним білим населенням (Ангола, Мозамбік, Родезія-Зімбабве, Кенія), де зміна влади була пов’язана із громадянськими війнами або збройними повстаннями, етнічною ненавис­тю та економічною катастрофою. Неабияке значення мала й та обставина, що у ПАР перехід влади відбувався вже після закінчення «холодної війни», коли внутрішні протиріччя африканських країн не підігрівалися із-зовні.}

Нова влада поставила собі за мету покласти край расовій дискримінації більшості населення країни. Були розроблені програми покращення умов життя для тих, хто зазнавав дискримінації, заради включення до тих видів діяльності, які раніше вважалися монополією білих. Разом із тим уряд Н.Мандели прагнув не вдаватися до дій, що могли б зашкодити важливим для країни економічним структурам. Ця політика подобалася не всім. Розчарування відчувала та частина чорного населення, яка сподівалася, що з новою владою її становище покращиться негайно і кардинально. А у середовищі білих зростала невпевненість у майбутньому та побоювання розвитку чорного расизму. Але невдоволення з обох сторін не виходило за помірковані межі. За широкою участі громадськості 490 представників від 7 партій, що увійшли до Конституційної асамблеї, склали нову Конституцію, яка набула чинності 4 лютого 1997 р. У її преамбулі зазначено: «Ми, народ Південної Африки, визнаємо несправед­ливість нашого минулого... [і] вважаємо, що Південна Африка належить всім, хто живе в ній, і ми єдині у нашій багатоманітності. Тому ми. приймаємо цю Конституцію як вищий закон Республіки, аби подолати минуле розділення. покращити якість життя всіх громадян і вивільнити потенціал кожної особистості».

Прийшовши до влади, АНК почав, за його власним визначенням, здійснення національно-демократичної революції, в ході якої мали «вирішитися антагоністичні протиріччя між пригнобленою більшістю та її гнобителями»: ствердження і зміцнення африканського націоналізму, збереження і розширення основ ринкової економіки за умов перерозподілу власності на користь чорної буржуазії, турбота про добробут чорної більшості і захист її інтересів. За думкою теоретиків АНК, єдино можли­вою південноафриканською нацією є нація африканська, заснована на єдності багатоманітних африканських культур («ідентичностей»), а неафриканці можуть стати членами цієї нації, тільки відмовившись від своєї власної «ідентичності» і прийнявши африканську. Важливо також підкреслити, що з часом із настановних документів АНК зникло будь-яке згадування про те, що національно-демократична революція має врешті решт підвести суспільство до наступного, соціалістичного щабля, або перейти на нього. Національно-демократична держава, яку розбудовує АНК, визначається як соціал-демократична, що, за думкою союзників- комуністів, далека від соціалізму.

Докорінні перетворення політичної системи ПАР після 1994 р. поклали початок і соціальним змінам в країні, хоча глибокої ломки соціально-економічної структури (націоналізація промисловості^[973], перероз­поділ землі) не відбулося. Соціальні перетворення, покликані викорінити спадщину апартеїду, можна умовно поділити на ті, що покращують соціальне становище широких верств африканського населення, але не змінюють соціальну структуру суспільства, і ті, що ведуть до змінювання соціальної структури. До перших відносяться урядові заходи із поліпшення соціальних параметрів життя африканського населення, такі як: будівництво дешевого житла, його електрифікація, постачання населення чистою питною водою, покращення медичного обслуговування тощо. Однак цих заходів недостатньо, аби докорінно змінити на краще соціальне становище африканського населення ПАР. Базові показники, від яких відштовхувалася влада при оцінці соціальних параметрів життя чорного населення у порівнянні із іншими етнорасовими групами людності країни, потребували заходів, спрямованих на змінювання соціальної структури африканської общини. Була висунута програма «позитивних дій», по­кликана створити для цієї категорії населення пріоритетні умови їхнього просування соціальними сходами: встановлення обов’язкової квоти при прийомі африканців на роботу; збільшення для них можливостей у сфері освіти і професійного навчання; створення сприятливих умов для африканського бізнесу тощо. За десятиріччя, що минули, найзначніші зсуви відбулися саме у бізнесі - різко зросла чисельність африканських підприємців, збільшилася кількість великих компаній. Проте радикальних зрушень у соціальній структурі широких африканських мас не відбулося. Серед них - найбільше безробітних, найнижчий рівень освіченості, найбільше ВІЧ-інфікованих тощо. Заходи пасивного покращення життя цих верств населення потребують великих фінансових витрат, що важким тягарем лягає на бюджет і знижує темпи економічного зростання. Система «позитивних дій» певною мірою погіршує міжетнічні відносини і фізичні показники виробництва - продуктивність праці, керованість виробничими процесами і т. ін. Однак саме в такий спосіб влада намагається гармо­нізувати рівні життя всіх етнорасових груп населення ПАР. Сама нова африканська еліта наполягає на посиленні заходів стимулювання чорно - шкірого населення в економічній діяльності, оскільки вважає: якщо розрив між багатими і бідними прошарками не буде подолано, то у середньо- терміновій перспективі можлива серйозна криза.

Криза може зумовлюватися і тією обставиною, що політична система, що склалася у ПАР після 1994 р., не має дієвої опозиції. Ще у червні 1996 р. представники Національної партії вийшли із складу уряду, заявивши, що протиріччя із АНК шляхом переговорів врегулювати неможливо: будь-які їхні пропозиції наштовхуються на опір з боку правлячої партії. Суперечки стосувалися системи формування виборних органів влади за мажоритарним принципом, яка не залишала білій меншості ПАР шансу на участь в управлінні державою, і економічної програми - «Програми реконструкції та розвитку». За думкою опонентів АНК, ця програма проголосила «соціально-економічні реформи на соціалістичних основах» і означала відмову від ринкової економіки. Наступні роки підтвердили певні резони критиків: реформування економіки відбувається повільно через спротив могутніх, тісно пов’язаний із АНК профспілок. У багатющу за своїми ресурсами країну неохоче йдуть інвестори, оскільки їх відлякують своїми нескінченними вимогами ті самі профспілки. Національна партія врешті решт саморозпустилася. Здавалося б, політична система ПАР набула відносно стабільного вигляду, коли правляча партія не просто домінує, але й може не турбуватися про дії опозиції, принаймні, інституціоналізованої опозиції у вигляді інших політичних партій. Однак, за думкою політологів, в ситуації, коли роль інституціоналізованої опозиції через відсутність сильних партій та яскравих лідерів зведено до мінімуму, а невдоволеність потреб і чаянь громадян достатньо значна, зростає ймовірність формування і розвитку різних так званих «позасистемних» форм політичної участі, у тому числі достатньо деструктивних. Таким чином, знов вимальовується невиз­наченість у віддаленій перспективі.

Велике значення для утримання політичної стабільності на перехідному етапі розвитку ПАР мали керівництво з боку загально­визнаного авторитета - Н.Мандели, його спокійний і розсудливий стиль, політичне мистецтво та посередницький талант. Вражає той факт, що йому довіряли і чорні, і білі, і «кольорові», і низи, і велика біла буржуазія. Він любив повторювати, що девізом його політичної боротьби ніколи не було: «Вся влада чорним!», натомість - «Одна людина - один голос». Перш за все він спромігся добитися безумовної лояльності щодо нового уряду поліції та армії ПАР (в основному білих у расовому відношенні) і таким чином створити найважливіші передумови для плавного і координованого розвитку інфраструктури країни. Н. Мандела став символом згоди нації. На піку слави і всезагальної поваги в 2 червня 1999, коли відбувалися парламентські вибори, він пішов у відставку^[974]. На тих виборах його партія одержала 66,35% голосів, друге місце посіла Демократична партія - 9,56 % голосів, третє - Партія свободи Інката з результатом 8,58 %. Усього брали участь 50 партій та організацій, проте вони мали значно менші показники. Вражала електоральна активність населення - в середньому по країні вона становила 85% (15,5 млн. осіб), а у сільських районах сягала 87%.

Наступником Н. Мандели став син його соратника і друг Табо Мбекі. У віці 14 років він вступив до Молодіжної ліги АНК, а потім виріс до голови Африканського національного конгресу. Його головна характе­ристика - «людина честі», серед рис вдачі - європейські манери, скромність, витримка, широка освіченість, репутація прозахідного лібе­рала. Оскільки партія перемогла на виборах, її керівник посів президентське крісло. Офіційний вступ на посаду відбувся 16 червня 1999 р., у 2004 р. Т.Мбекі переобрали на другий термін (до квітня 2009 р.). Його найбільшими досягненнями в ролі голови держави називали насамперед досить швидке і тривале - майже десять років - економічне зростання. Тому сприяли ліквідація апартеїду, стабілізація політичного становища в країні, а також скасування режиму міжнародних санкцій. Змінився характер зовнішньоекономічних зв’язків: відбулася фактична реінтеграція ПАР до світової економіки. Важливу роль відіграла достатньо жорстка макроекономічна політика уряду. Позитивний вплив мали заходи із стабілізації національної валюти, що змусило іноземних вкладників капіталів повірити у спроможність південноафриканців створити відповідний інвестиційний клімат. Мали значення проведення лібералізації зовнішньої торгівлі, надання податкових пільг інвесторам, збільшення обсягів внутрішніх заощаджень, створення нових робочих місць, помірне підвищення зарплати і реформування ринку праці. Поступово почала здійснюватися приватизація, проте держава пішла на продаж на ринку лише частини пакету акцій, активів (не більше 49%), аби обов’язково зберегти управління над компаніями, що перейшли до приватних підприємців. Разом із тим уряду доводилося долати опір профспілок, через їхнє побоювання негативних наслідків приватизації.

Уряд Т.Мбекі продовжив, причому більш активно і навіть агресивно, здійснення політики «позитивних дій» - перерозподілу посад у державі, у приватному секторі на користь представників раніш гноблених прошарків, а також прискорення їх просування службовими сходами^[975]. В країні вступили в силу закони, спрямовані на зміцнення принципу «демо­графічної репрезентативності», тобто приведення кадрового складу у відповідності до расового складу населення країни. У 2003 р. уряд прийняв Закон про розширене наділення економічною владою чорних, спрямований на забезпечення зростання чорного бізнесу та зайнятості чорного населен­ня. Запроваджено «расові квоти» - обов’язкова рознарядка прийому чорношкірих південноафриканців на навчання і роботу ледь не для кожного навчального закладу і кожної фірми. З’явилося чимало «дітей революції 1994 року» - чорних мільйонерів, які дуже нагадують новурішів пострадянських Росії та України. Чисельність багатих африканців сягнула приблизно 10% населення, зростала чисельність середнього класу. При тому, що ВВП на душу населення у 2008 р. складав 10100 $ (у США - 46 900), ПАР відносилася до країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу.

Однак не розвиток промисловості найновітніших напрямків зумов­лює зростання її економіки. Головне - експорт мінеральної сировини, в якому на першому місці - золото та алмази. Впродовж 2000 - сер. 2011 рр. ціни на золото зросли в світі у 5 разів. Знецінення резервних валют в ході кризи, що покотилася світом у 2008 р., призвело до цього^[976]. А ПАР забезпечує 47% світового експорту жовтого металу. Цілий ряд країн у кризові часи доклав зусилля, аби збільшити запаси золота та алмазів у своїх золотовалютних резервах. Ця обставина відіграла неабияку роль у тому, щоби втримати південноафриканську економіку на плаву серед бурхливих хвиль світової фінансово-економічної кризи - одного з наслідків дії глобалізації.

Відповіддю на «виклики глобалізації» прийнято вважати ідею «африканського ренесансу» - гармонійного розвитку континенту, на чолі якого має стати Південно-Африканська Республіка. Виступаючи в університеті ООН в Токіо 9 квітня 1998 р. із промовою «Африканський ренесанс, Південна Африка і світ», Т.Мбекі оголосив «африканський ренесанс» політичною доктриною керівництва ПАР і визначив його основні напрямки: соціально-культурна, політична, економічна реінтегра­ція і підвищення геополітичного статусу Африки в світі. У жовтні 1999 р. за активною участю ПАР у столиці Ботсвани Габороні почав працювати Інститут африканського ренесансу. Керівництво ПАР на чолі з президентом наголосило на «мобілізації народів Африки на самостійне вирішення своїх доль» і сприянні створенню відповідних структур у власній країні та з її межами з метою залучення, з одного боку, південно - африканської «патріотичної» буржуазії та інтелектуалів, а з іншої - бідноти та маргінальних прошарків населення. Беручи на себе подібну місію, керівництво ПАР висловило усвідомлення свого значення, набутого завдяки демократичному розвиткові, стратегічному розташуванню регіону, його ресурсам та потенціалу. Висуваючи концепцію «африканського ренесансу», Т.Мбекі на його прихильники переслідували подвійну мету. З одного боку, визначали роль і місце нової демократичної ПАР на Африканському континенті, а з іншого, зробили спробу використати дану концепцію для внутрішньої політики в якості національної ідеї, яка б могла об’єднати населення країни за умов, коли основний лозунг попереднього періоду - вимога знищення режиму апартеїду - вичерпала себе. До завдань «африканського ренесансу» для африканських держав Т.Мбекі відніс:

- створення демократичних політичних систем, що забезпечуватимуть «народне правління»;

- врахування «африканської специфіки» з тим, аби забезпечити викорис­тання політичних, мирних засобів для задоволення інтересів різних соціальних груп у кожній країні;

- досягнення стабільного економічного розвитку, результатом якого є постійне покращення життєвих стандартів і якості життя народних мас;

- успішна боротьба проти пандемії ВІЧ/СНІД;

- нове відкриття «творчого минулого Африки», відновлення культур, сприяння художній творчості і доступу до передової науки та технології.

Однак, як виявилося, не все складалося так, як це бачилося президентові Т.Мбекі. З одного боку, потенціал цієї країни¹ дозволив досягти її включення у 2011 р. до неформального клубу країн-гігантів Бразилії, Індії, Росії та Китаю. Абревіатура БРІК перетворилася на БРІКС^{[977] [978]. Проте, уважний аналіз показує, що партнери не надто налаштовані сприяти промисловому розвиткові новака, навпаки, прагнуть легше заволодіти його ресурсами і мати кращі умови збуту власних промислових товарів (особливо це стосується КНР та Індії).}

Колись агресивна по відношенню до сусідів зовнішня політика Південно-Африканської Республіки змінилася на цілком миролюбну, її пріоритетами проголошено: забезпечення визнання демократичної ПАР світовим співтовариством і встановлення відносин з іншими державами (раніше більшість з них не бажала мати з нею ніяких відносин, аж до відмови південноафриканським спортсменам в участі в Олімпійських іграх допоки не буде скасовано кричущу дискримінаційну систему); створення сприятливого іміджу ПАР в світі (в якості одного з результатів можна розглядати проведення тут світового чемпіонату з футболу в 2010 р.); розширення і диверсифікацію торгово-економічних відносин і залучення іноземних інвестицій; підтримка зусиль світової спільноти, спрямованих на додержання прав людини і демократі, а також міжнародної безпеки і стабільності; відстоювання інтересів Африки і сприяння її розвиткові. Пріоритетними і найважливішими об’єктами своєї зовнішньої політики керівництво країни вважає держави, що входять до складу Співтовариства розвитку Півдня Африки^[979] (Ангола, Ботсвана, Замбія, Зімбабве, Демо­кратична Республіка Конго, Лесото, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Намібія, Свазиленд, Сейшели, Танзанія). САДК - одне з найбільш успішних африканських регіональних об’єднань, в якому ПАР відіграє провідну роль. За всім цим проглядає прагнення стати регіональним лідером, на місце якого також претендує Нігерія - інша досить потужна африканська країна. Однак, остання значно відстала від ПАР з точки зору науково-технічного розвитку, на що розраховувалося найбільше.

Саме на науково-технічний прогрес покладалися сподівання щодо прискорення розвитку економіки країни. Задля цього уряд ПАР прийняв десятирічний план переходу від «економіки ресурсів» до «економіки знань», розрахований на 2008 - 2018 рр. Іншими словами, від

індустріальної економіки, що значною мірою базувалася на експлуатації природних ресурсів, до економіки інноваційної, заснованої на розвиткові науки та високих технологій, таких як інформаційні, біо- та нанотехно- логії¹, медицина та фармацевтика, космічні дослідження, забезпечення енергетичної безпеки країни та комплексу соціальних завдань, які мають вирішуватися на основі розвитку людського потенціалу. Однак з плином часу з’ясувалося, що нема кому робити відкриття. Адже в результаті «позитивних дій» утисків зазнали громадяни із білим кольором шкіри, які складали переважну більшість фахівців всіх рівнів, особливо в науковій сфері. Біле населення все більше потерпало від тих чи інших проявів «чорного» расизму - від дискримінації при прийомі на роботу і кар’єрного зростання до масових вбивств господарів віддалених ферм^{[980] [981]. Воно почало масово залишати країну від середини 1990-х рр. Усього від 1994 р. виїхав понад мільйон мешканців, головним чином білих спеціалістів. Але належної кваліфікованої заміни з боку небілого населення не вистачало. Показовим став провал найбільш амбітної та дорогої програми створення модульних ядерних реакторів четвертого покоління, якою пишалася вся країна. У 2010 р. тему остаточно закрили через масову еміграцію фахівців всіх рівнів до США, Канади, Австралії. І не тільки ця програма припинилася. Інший приклад - боротьба із СНІДом, яким вражена значна частина населення ПАР[982]. Сам Т.Мбекі не розглядав її в якості серйозної небезпеки і всіляко зволікав із закупівлею та застосування необхідних лікарських препаратів. Тодішній міністр охорони здоров’я одержала зневажливе прізвисько «Доктор буряк», через переконання, що хвороба лікується буряком та часником. Пізніше вдалися до запізнілих заходів, проте час втрачений.}

Місцеве суспільство є дуже суперечливим. Від середини 1990-х рр. відбулися значні зміни. Корінне населення набуло доступ до освіти (наприкінці 2000-х рр. рівень письменності досяг 86 %), державним

посадам, занять бізнесом. Сільські райони одержали електрифікацію та телефонізацію. Будується дешеве житло і шляхи. Безробіття вдалося знизити до 23 - 25 %. Однак значна частина чорного населення - за ме­жею бідності. Системне вирішення проблеми масової бідності, необхідне для успішного розвитку країни комплексне перетворення всієї соціальної сфери підмінялося масовою роздачею соціальних подачок, на які підсіла приблизно третина чорношкірих африканців. З іншого боку, наприкінці 2000-х рр. ПАР посідала перше місце в світі за кількістю вбивств та збройних пограбувань. Неспроможність влади розв’язати гострі соціальні проблеми обурювала людей. Також дратувало збільшення чисельності заможних громадян. Посипалися звинувачення, що влада турбується лише про своїх друзів, створюючи їм сприятливі умови для ведення бізнесу.

Тобто за час перебування при владі у АНК накопичилися не тільки успіхи, але й проблеми, які викликали внутрішню кризу: всередині постійно виникають і діють різноманітні фракції і «партійні ухили», які інтригують між собою і проти керівництва. Роль масових демократичних організацій (общинних, молодіжних, жіночих) виявилася приниженою. Формально вони залишалися важливою частиною політичного ландшафту країни, але насправді виконавча влада поступово відтіснила їх від участі у прийнятті найважливіших рішень. Це викликало критику як в середині АНК, так і з боку її політичних союзників.

Особливої гостроти внутрішні протиріччя набули після зняття у 2005 р. з посади заступника президента ПАР, одного з провідних діячів АНК Джекоба Зуми, якого звинуватили у корупції, відмиванні грошей, негідній поведінці^[983]. Харизматичний лідер і яскравий оратор, Дж.Зума активно експлуатував імідж вихідця з народу, який мав піти працювати у 15 років і одержував «освіту» у в’язницях, постійно протиставляв себе холодному і стриманому Т.Мбекі, який одержав вищу освіту у Лондоні. Дж.Зума звинуватив свого супротивника в інсинуаціях і у тиску на слідство та суд, що заперечувалося з боку Т.Мбекі. АНК і все суспільство розкололися на два табори, що підтримували кожного з учасників конфлікту.

Однак реально в основі його лежали не особисті обставини, а невдоволеність значної частини чорного населення Південної Африки темпами поліпшення умов життя. Популіст Дж.Зума обіцяв швидкі зміни на краще в разі широкої підтримки. Він наголошував, що після його приходу до влади покращення відчують усі верстви населення. Резуль­татом стало зняття з нього усіх звинувачень. Після цього він ініціював звернення правлячої партії до президента із вимогою достроково піти у відставку. Т.Мбекі без заперечень підкорився рішенню АНК. Своїм вчинком він продемонстрував, що демократія в ПАР - не порожній звук, не данина політичній моді, а цілком реально діючий механізм, що дозволяє суспільству при необхідності вносити корективи у політику влади. Частина керівництва АНК, незгодна із рішенням про відсторонення від влади Т.Мбекі, виступила з ініціативою створення нової партії. Її установчий з’їзд пройшов у Блумфонтейні 16 грудня 2008 р. Нова партія взяла назву найвідомішого форуму в історії ПАР - Конгресу народу, який у 1955 р. прийняв видатний документ - Хартію свободи - дороговказ на багато років визвольного руху в країні. Програма нового утворення не сильно відрізняється від програми правлячої партії.

До обрання нового керівника ПАР тимчасовим президентом не стала спікер парламенту Балека Мбете, як те передбачалося. Державу очолив Кгалема Мотланте, який у вересні 2008 р. одержав цей мандат від правлячої партії, де посідав місце заступника голови. На парламентських виборах 22 квітня 2009 р. Африканський національний конгрес одержав 65,9 % голосів, що принесло 264 депутатських мандатів із 400. Хоча це більшість, але не конституційна - дві третини голосів, що дають змогу вносити зміни до Конституції. 9 травня того ж року новим президентом країни обраний Дж.Зума: в парламенті за нього проголосували 277 депутатів, 47 віддали свої голоси висуванцю від Конгресу народу Мвуме Дандалу.

Новообраний президент у першому зверненні до народу після інавгурації закликав до «оновленню» країни і поверненню до «духу примирення» Нельсона Мандели, до національної єдності і співробіт­ництва усіх расових та національних груп на основі взаємоповаги та демократичного діалогу. Дж.Зума виступив за популістські економічні заходи, обіцяючи перерозподіл багатства. Він називав себе «соціалістом», і його палко підтримали південноафриканські соціалісти та комуністи. Але найголовніше: він - народний улюбленець, справжній представник свого народу зулу. Зокрема, у звичаях цього народу - полігамія. Президент офіційно одружувався п’ять разів^[984]. Одна з його дружин померла, з однією він розлучився і вона стала міністром іноземних справ ПАР, а пізніше зайняла посаду міністра внутрішніх справ. Коли виникло питання про першу леді, Дж.Зума представив у цій ролі всіх трьох своїх дружин. Звичайно, лідери деяких мусульманських країн також мають не одну дружину, проте на офіційних заходах з’являються самі.

Прийшовши до влади, Дж.Зума проголосив «нову політику еконо­мічного зростання ПАР». 15 травня 2012 р. було надруковано розроблений Національною плановою комісією при президенті Національний план розвитку - «Наше майбутнє. Зроби так, щоби воно запрацювало. 2030» (Our Future - make it work. 2030). Цей документ, що складається із майже 500 сторінок, проголосив за основну мету «знищення бідності і зменшення нерівності». Зокрема, передбачається збільшення чисельності зайнятих з 13 млн. у 2010 р. до 24 млн. у 2030 р., зростання прибутків на душу населення з 50 тис. рандів до 120 тис. рандів. Проте виконання накрес­лених планів виявило значне відставання від встановлених показників. Так, у 2015 р. зростання економіки становило лише 1,5%, хоча в Плані передбачалося 5,4%. В цілому, південноафриканська економіка уповіль­нила темпи розвитку.

З плином часу все відчутнішим стає деградація усього суспільного організму, однією з головних причин чому - некомпетентність і сильна корумпованість практично усього апарату влади та управління країною. З часом Африканський національний конгрес все більше почав компро­метувати себе корупцією, некомпетентністю, підтримкою репресивного режиму у Зімбабве, внутрішніми чварами, ігноруванням гострих проблем суспільства, насамперед, поширення СНІДу та катастрофічного зростання злочинності. Після керівництва країною ветеранів боротьби з апартеїдом, які одержали вищу освіту в еміграції, влада в Південно-Африканській Республіці опинилася в руках «дітей міських нетрів», які, як правило, шу­кають найпростіше, проте не завжди вірне вирішення проблем. Аналогічна політика Роберта Мугабе усього за кілька років привела Зімбабве, колись одну з найбільш гараздуючих країн Африки, до економічного колапсу.

На початку президентської каденції Дж.Зума мав рейтинг у 58%. На березень 2011 р. він становив 49%, 16 % не змогли вирішити, чи

підтримують вони політику свого президента. Восени 2009 р. країною прокотилася хвиля акцій протесту проти низького рівня життя. Поліція розганяла демонстрантів, використовуючи гумові кулі. Десятки людей були заарештовані. На вимогу демонстрантів про зустріч, Дж.Зума відповів відмовою і пропозицією зв’язатися з ним телефоном. У 2010 р. пройшли протести проти величезних витрат державних коштів на проведення футбольного чемпіонату, що надавав широкі можливості для їх розкрадання на тлі убогого існування великих мас місцевого населення. Протестували і будівельники, обурені важкими умовами праці і неадекват­ною заробітною платою. Проте чемпіонат був проведений з великою помпою. У лютому 2011 р. протестувальники вимагали від уряду збіль­шення робочих місць і поліпшення умов життя. На цей раз - не тільки арешт понад ста учасників виступу, але й людські жертви. 16 серпня 2012 р. біля платинової копальні Марикана у Північно-Західній провінції ПАР від куль поліції загинули 34 і були поранені 78 робітників-шахтарів, які взяли участь у страйку з вимогою збільшення зарплат у три рази. У попередні дні за умов жорсткого протистояння там були вбиті 10 осіб^[985].

Прихід Дж.Зуми на найвищі посади у правлячій партії, а потім і в країні розглядався багатьма в ПАР як «лівий поворот» або принаймні «потенціал для лівого повороту». Пізніше подібні судження вщухли. Хоча Африканський національний конгрес виступає у союзі з Конгресом південноафриканських профспілок і Південноафриканською комуністич­ною партією, яка самостійно у виборах участь не бере¹. Всезагальні вибори травня 2014 р. підтвердили: АНК користується підтримкою значної більшості - перемога з 62,15% голосів (лише на 3,5% менше, ніж 5 років тому). Друге місце посіла партія Демократичний альянс - 22,23%, третє - з результатом 6,35% голосів - посіла партія «Борці за економічну свободу», створена лише за кілька місяців до виборів. 25 місць у парламенті нова партія одержала, проголошуючи гасла на кшталт «взяти все і поділити» і співаючи пісеньку «вбий бура». 249 мандатів одержав АНК. 21 травня Дж.Зуму переобрали в парламенті на другий президентський строк без голосування (інших кандидатів не було).

Президент Дж.Зума регулярно зазнає критики з боку місцевих ЗМІ, значною мірою опозиційних урядові. Особливий розголос одержала історія з витратами коштів на облаштування маєтку на його батьківщині, у Нканді (провінція Квазулу-Наталь). 31 березня 2016 р. Конституційний Суд виніс рішення: президент виявив зневагу до Конституції, коли використав близько 15 тис. млн. доларів із державного бюджету на розбудову свого приватного будинку ^{[986] [987]. Керманич держави заявив, що не вбачає у тому зумисної розтрати коштів, вибачився та пообіцяв повернути частину грошей. Багато громадян ПАР були розчаровані виступом Дж.Зуми, оскільки вони очікували від нього оголошення про відставку. Опозиція вимагала імпічменту, проте парламент не підтримав цю пропозицію.}

У квітні 2015 р. кількома містами країни прокотилася хвиля ксенофобії, яка спричинила жертви як серед іноземців, так і самих південноафриканців, а тисячі громадян інших африканських країн тікали з ПАР і були депортовані як нелегальні мігранти. Причинами кризи стала незадоволеність значної частини місцевого населення низькими темпами соціально-економічних перетворень. Приводом став виступ «короля» зулусів Гудвіла Звелітіні, який назвав прибульців з інших (здебільшого сусідніх африканських країн) «вошами», які займають робочі місця і зажадав, аби вони «забралися геть». За його словами, іноземці «відбирають харч у місцевих», від чого «чорношкіре населення ПАР стало біднішим».

Рівень безробіття у Південно-Африканській Республіці є вельми високим, багатомільйонні лави гастарбайтерів надто дратують мешканців індустріальних районів, а також найчисельніше плем’я зулусів. Масове прибуття іноземців до країни почалося відразу після приходу до влади АНК. Претендуючи на роль регіональної держави, ПАР узяв на себе відповідальність за біженців з країн із хронічними громадянськими війнами (насамперед, з величезного Конго). Сусідні Мозамбік і Малаві стали постачальниками робочої сили - ще більш дешевої, ніж місцева. Зростаюче промислове виробництво поглинало все більше іноземців, а розвиток сфери послуг привабив пакистанський та індійський дрібний бізнес, який теж зазнав руйнувань. Уряд вдався до різних засобів подолання ксенофобських ексцесів: від проведення демонстрацій на захист мігрантів до залучення армії на допомогу поліції. Водночас було розпочато операцію «Фієла» - кампанію із наведення ладу. Під час неї 9 тис. іноземців були заарештовані, а 15 тис. осіб, які не мали належних доку­ментів, вислали з країни. Міжнародні оглядачі відзначили, що в і ПАР не реалізувала шанс на мультикультурність, який давався проголошеним на початку 1990-х років Н.Манделою гаслом «Південна Африка - Бать­ківщина для всіх».

Звичайно, понад трьохсотрічну расистську спадщину ПАР не можна перестрибнути в один момент, хоча багато хто на це сподівався. Був час, коли успіх національно-визвольного руху скинув у минуле найганебнішу систему апартеїду і надав імпульс розвиткові країни демократичним шляхом. В наш час для ПАР політологи запропонували термін «демократія особливого роду». Це - «неліберальна демократія», яка має усі атрибути демократичного правління, але не має ліберальної політичної культури, яка дозволяє цим інститутам працювати у повну силу. Однак, не дивлячись на відчутну тенденцію до централізації влади і нетерплячість до критики на її адресу, в країні існує багатопартійність, декларується свобода засобів масової інформації, паростки громадянського суспільства у вигляді численних громадських організацій. Це - складне суспільство, де прагнення до національної єдності переплетено із прагненням до расового розмежування. Складається враження виникнення та посилення «апартеїду навпаки», що завдає великої шкоди розвиткові країни взагалі і кожної сфери зокрема. Адже відбувається форсоване посилення влади чорних і витіснення кадрів білих фахівців, які повсюдно замінюються значно менш компетентними «історично ображеними».

До цього негативу додалися ефекти кризи 2008 р.^[988], адже ПАР має достатньо розвинену економіку і глибоко інтегрована у світову. Цією кризою, за думкою експертів, було порушено стійкість усіх галузей та сфер діяльності, при цьому суттєво зросла міра невизначеності соціально - економічного розвитку. При збереженні порівняно непоганих формально - економічних показників, відчутно змінився на гірше функціональний стан країни. Це виявляється у падінні професіоналізму та відповідальності різних служб та систем, у деградації великих міст із розповзанням злиденності нетрів, у самовпевненому невігластві слів та справ все більш корумпованого і менш компетентного верхнього ешелону влади. При загальному кількісному збільшенні тих, хто має різні дипломи, «розруха в головах» дає про себе знати в економіці, науці, культурі, освіті, тощо.

Тобто відбувається перехід до іншої якості, провал до нижчого світу: неефективно керована країна, яка бездарно розбазарює свій

«людський капітал», з претензією на входження до світу інноваційних еко­номік, яка виглядає необгрунтованою. Навряд чи можливе успішне розв’я­зання найтяжчих проблем країни за умов деградуючого, неефективного управління без радикального перегляду теперішнього контрпродуктивного курсу правлячої еліти. У Південній Африці зростає розчарування результа­тами її діяльності, у тому числі у лавах АНК^[989] та її союзників.

Причини негараздів шукаються за межами країни. Часто спливають різноманітні «теорії змов», серед яких чільне місце відводиться Заходу, зокрема Центральному розвідувальному управлінню США. Шукаючи союзників, південноафриканський режим активно співробітничає із Кремлем. Дж.Зума неодноразово відвідував Москву. Між Російською Федерацією і ПАР підписано Декларацію про всеохоплююче стратегічне партнерство. Також укладено Угоду про стратегічне партнерство в атомній енергетиці між двома країнами. Між керівництвом склалися дружні відносини. Африканський президент був серед небагатьої керівників держав, які приїхали до Москви на 9 травня 2015 р. В документі, підготовленому до засідання Національної політичної ради АНК зазна­чалося: «Росію не пощадив гнів західного імперіалізму на чолі із США... Війна, яка йде на Україні, - не про Україну. Вона має ціллю Росію. сусідів Росії мобілізує на те, аби вони зайняли ворожу позицію проти Москви і заманюють до Європейського Союзу та НАТО».

Отже, у Південно-Африканській Республіці очікуваного чуда швидкого переходу до квітучого суспільства для всіх в результаті національно-демократичної революції і переходу влади до демократично обраного керівництва, злиття розчленованого за расовою ознакою суспільства у єдину націю не відбулося. Замість еволюції країни аналітики все частіше говорять про її інволюцію, тобто рух у зворотному від прогресу напрямку. Попри значні успіхи ПАР на фоні решти країн Чорної Африки - вона є найбільш розвиненою країною найменш розвиненого в економічному відношенні континенту - на заваді історичному оптимізму залишається чимало складних проблем.

Література

Архангельская А.А. ЮАР - 20 лет спустя /А.А.Архангельская //Азия и Африка сегодня.

- 2014. - № 4.

Давидсон А. Б. Национальная идеология и политическая борьба в ЮАР после 1994 года /А.Б.Давидсон, И.И.Филатова //Новая и новейшая история. - 2008. - № 1.

Давидсон А. Б. Какого цвета «южноафриканское чудо»? /А.Б.Давидсон, И.И.Филатова //Pax Africana. Континент и диаспора в поисках себя. - М., 2009.

Давидсон А. Б. Южная Африка после апартеида /А.Б.Давидсон, И.И.Филатова //Мировая экономика и международные отношения. - 2008. - № 11.

Карімі Ф. Президент ПАР Джейкоб Зума знехтував Конституцією - суд /Ф.Карімі, Б.Суейлз [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://african.com.ua/zuma-znehtuvav- konstytucieju- sud/

Мозиас П.М. Экономическая трансформация в ЮАР: успехи и трудности /П.М.Мозиас //Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 10.

Орлова Т.В. ПАР: "Африканський ренесанс" у деклараціях і реаліях /Т.В.Орлова // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2012. - № 3.

Самойлова Л.І. Південно-Африканська Республіка: головні напрями внутрішнього та зовнішнього розвитку країни в умовах всебічної глобалізації (Південно-Африканський сценарій глобального розвитку) /Л.І.Самойлова // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2014. - Серія "Історичні науки" - Вип. 21, ч. 1 : Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід.

Сидоров В.А. ЮАР в экономике Африки /В.А.Сидоров //Азия и Африка сегодня. -

2015. - № 12.

Скубко Ю. С. Переход к «экономике знаний» и перспективы НТП в ЮАР в предстоящем десятилетии /Ю.С.Скубко //Восток: Афро-азиатские общества: история и современность. - 2008. - № 4.

Скубко Ю. С. ЮАР на пути к экономике знаний: съезд на обочину? /Ю.С.Скубко //Восток: Афро-азиатские общества: история и современность. - 2011. - № 1.

Тетекин В. Борец и миротворец /В.Тетекин //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 8. Тетекин В. Н. Общинные организации ЮАР - основа антиапартеидного движения /В.Тетекин //Восток: Афро-азиатские общества: история и современность.- 2009. - № 3. Тетекин В. Н. ЮАР: демократия и власть /В.Тетекин //Азия и Африка сегодня. - 2009. - № 4. Тетекин В. Н. Эволюция политического сознания белых в Южной Африке /В.Тетекин /Восток: Афро-азиатские общества: история и современность.- 2010. - № 5.

Тетекин В. Н. Апартеид и протестное движение в Южной Африке /В.Тетекин // Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 11.

Тетекин В.Н. ЮАР: самый долгий путь к свободе /В.Тетекин //Азия и Африка сегодня. - 2011. - № 12.

Уилсон С. Бумажные кирпичики государства. Южная Африка отдает дань многообразию страны в новом дизайне своей валюты /С.Уилсон // Финансы и развитие.

- 2015. - Вып. 52, № 2.

Филатова И. Апартеид воочию /И.Филатов // Азия и Африка сегодня. - 1990. - № 7.

Шубин В. «Африканский ренессанс»: концепция или лозунг? /В.Шубин, Л.Прокопенко //Азия и Африка сегодня. - 2002. - № 3.

Шубин В. ЮАР после апартеида: достижения и проблемы /В.Шубин //Год планеты. 2007. Шубин В.Г. ЮАР: политическая жизнь сегодня /В.Г.Шубин //Азия и Африка сегодня. -

2016. - № 1.

Gibson J.L. Apartheid's Long Shadow. How Racial Divides Distort South Africa's Democracy /J.L. Gibson //Foreign Affairs. 2015. - March/April.

Kroth V. A Better Life for All? Democratization and Electrification in Post-Apartheid South Africa ? /V.Kroth, V.Larcinese, J.Wehner //The Journal of Politics. - 2016. - Vol. 78. - № 3. Piombo J. Has South Africa Lost Its Way? / J. Piombo, Ch.Africa //Foreign Affairs. 2016, May 12.