Країни Африки

Як єдиного цілого Африки не існує. При тому, що в свій час були створенні і продовжують розвиватися декілька загальноафриканських структур, окремі країни настільки значно розрізняються за цивіліза- ційними характеристиками, рівню і темпам економічного розвитку, що виокремлюють регіон Північної Африки, що належить до арабо- мусульманського світу, Південну Африку (Південно-Африканську Респуб­ліку) та регіон, який має кілька позначень: Субсахарський регіон, Са- хельська зона, Африка на південь від Сахари, Тропічна Африка, Чорна Африка.

Перший підхід до модернізації орієнтувався на форсовану індустріа­лізацію. При цьому роль головного агента та організатора соціально - економічної деколонізації і національної консолідації відводилася державі. Ідеологічна складова такої стратегії - вельми різноманітна. На країновому рівні вона формувалася з опертям на антиімперіалістичні та націо - налістичні гасла, на ідеї різних «соціалізмів», у тому числі марксистського ґатунку. На регіональному рівні спочатку домінували концепції нового світового економічного порядку, а потім - «опори на власні сили». Африканці самі стали формувати усі ланки державного апарату, армії, поліції.

Відрилися широкі можливості для розвитку африканських культур.

Найжорстокіша економічна криза 1980-х рр., до якої додалися страшна посуха та голод в багатьох країнах Сахельської зони, а також неспроможність субрегіональних економічних угрупувань, скомпромету­вали ставку на державу як головного агента розвитку. В наслідок цього на перший план вийшли програми фінансової стабілізації і структурної адаптації, які розробили і фінансували Міжнародний валютний фонд і Міжнародний банк реконструкції та розвитку. Під дією цих програм сформувався другий, суто ринковий підхід до проблеми розвитку. Він зводився до лібералізації загального економічного облаштування, приватизації державного сектору, обмеження державного втручання у господарську діяльність суб’єктів ринку і до стимулювання експортного виробництва.

Загальна картина ускладнювалася тією обставиною, що на афри­канський континент, як і на весь тодішній «третій світ», було перенесено протистояння двох суспільно-політичних систем - соціалістичної і капіталістичної, кожна з яких прагнула довести свої переваги. Капіталізм в уявленні африканців асоціювався з колоніалізмом, тому соціалістичні ідеї, особливо з урахуванням особливостей общинного менталітету місцевого населення, здавався привабливішим. До того ж Радянський Союз та інші соціалістичні держави не мали провини за колоніалізм на Чорному континенті^[952]. Свою роль відігравало сподівання, що соціалістичний табір допоможе молодим державам уникнути лих капіталізму і перейти до вищих щаблів розвитку, минаючи їх. Для значної частини африканських лідерів привабливими виявилися концепції «некапіталістичного розвитку» та «соціалістичної орієнтації». Правлячі партії оголосили своєю ідеологією «африканський соціалізм», деякі - марксизм-ленінізм. На шлях «некапіта- лістичного розвитку» стали уряди Гани, Гвінеї, Малі, Танзанії, Конго, Малагасійської Республіки, Сомалі, Судану, Буркіна Фасо, Мозамбіку, Анголи та ін.

Часто в країнах некапіталістичного розвитку ситуація була дуже непростою: жорстка диктатура лідера та правлячої партії, нерідко - криваві громадянські війни. Проте подібні проблеми спостерігалися і в тих країнах, які погодилися на капіталістичний розвиток. І в тих, і в інших дуже складно йшло творення державності, на що впливали фактори не тільки колоніального, а ще доколоніального минулого. Яким би не був апарат колоніального управління, він ґрунтувався на тривалому досвіді, обслуговувався фахівцями і діяв як налагоджений механізм. Коли ж він розвалився, африканці мали самі створювати усю систему управління від низу до гори, не маючи відповідного досвіду та кваліфікації. В переважаючій більшості молодих держав виник розбухлий, непрофесійний і неефективний бюрократичний апарат, наскрізь корумпований, вражений розкраданням державних коштів, непотизмом¹, вертикальною солідар­ністю трайбалістського^{[953] [954] типу.}

Господарська система функціонувала погано. Це сприяло поши­ренню «деструктивної економіки»: нелегальний видобуток та продаж корисних копалин, виробництво та поширення наркотиків, торгівля людьми, - в той час, як випуск готової продукції на душу населення скорочувався. Індустріалізація виявилася обмеженою, не дивлячись на масовану допомогу з боку «соціалістичного табору», чиї ресурси були далеко не безмежні. Головна увага приділялася постачанню військової техніки та експертів з її використання (наприкінці 1980-х рр. в країнах Африки перебувало приблизно 9 тис. радянських і 54 тис. кубинських військових радників). Продукція створених за участю СРСР підприємств не знаходила попиту ані на внутрішньому, ані на світовому ринках. Соціалістичні ідеї не сприяли розвитку сільського господарства. Спроби переходу до колективних форм обробки землі за умов збереження примітивної техніки землекористування вели не до збільшення, а до падіння продуктивності праці. Працюючи не на власні потреби, а на «колектив», селяни втрачали стимули до трудової діяльності. Націо­налізація великих господарств, які належали колонізаторам або місцевій знаті, і передача їх під управління мало зацікавлених в успіхах чиновників, тим більше зрівняльний розподіл землі серед селян вели до падіння продуктивності землеробства.

Авангардні партії, які монополізували владу, дуже швидко втрачали націленість на кардинальні перетворення, ставали інструментом панування кланових, племінних «вождів», швидко зростаючої всевладної бюрократії, що призводило на складання системи «партія-держава». Однак автори­тарна система мало або зовсім не зачепила місцеві соціальні структури, що базувалися на територіально-земляцькій та етнічній солідарності. Владна еліта руйнувати їх не могла або вважала невигідним. Можливо, через сподівання, що вони амортизують евентуальне^[958] невдоволення автори­тарними порядками. Ці структури - общини, групи селищ - часто являли собою автономні утворення, паралельні місцевим адміністраціям. Маючи певні власні ресурси, вирішуючи свої проблеми в обхід офіційної влади, звичним шляхом обговорення, під керівництвом традиційних вождів, вони фактично конкурували із системою «партія-держава». Однак це не був відкритий конфлікт, оскільки традиційне суспільство мало тою чи іншою мірою пристосовуватися до політичних реалій, що існували (наприклад, узгоджувати із офіційною владою кандидатуру нового вождя після смерті попереднього). При чому традиційне селянське середовище не потребу­вало якихось громадських організацій. Їхні функції, зокрема, правозахисні, виконувала сама община, принаймні, якщо її не чіпали. Така система дійсно певною мірою пом’якшувала негативні наслідки авторитаризму. Однак вона не змогла відвернути того, що стало зрозумілим з плином часу: реалізація соціалістичної ідеї в африканських країнах, лідери яких проголосили свою прихильність до «революційної демократії» завер - шилася накопиченням негативного досвіду. В результаті вплив радянської моделі на континенті не просто зійшов нанівець, а скомпрометував соціалістичну ідею як таку, хоча вона і втілювала нездоланну віру людини в ідеали соціальної справедливості.

Розпад СРСР призвів до зникнення соціалістичної альтернативи капіталізмові.

Задоволення з приводу краху Радянського Союзу гучно виявили ті режими, які йшли у фарватері Заходу (Кот д’Івуар, Кенія, Сенегал та ін.). Але минуло небагато часу, і деякі з лідерів відчули на собі загрозу власному благополуччю через внутрішній та зовнішній тиск. Перший - через зростання антиавторитарних настроїв серед співгромадян. Другий - через зміну ставлення з боку Заходу. Раніше чимало африканських країн одержувало від нього значну політичну та фінансову підтримку насамперед тому, що розглядалися як противага прокомуністичним режимам. Послаблення міжнародних позицій СРСР, що позбавило останні будь-якої опори, дозволило Заходу змінити підходи до африканських союзників. У сучасному світі всезагальним ідеалом проголошена демократія, яка давно пропагувалася Заходом в якості антитези політичній організації суспільства за радянським зразком. У зв’язку з цим ті авторитарні режими, які раніше підтримувалися Заходом, після розвалу радянського блоку стали для нього обтяжливими і компрометуючими прихильників демократії. Витрати на їх підтримку вже не були виправданими, тим більше, що населення Африки розчарувалося у можливостях однопартійної системи та харизматичних лідерів, які на неї спиралися. Розвинені західні країни наполягали на демократичних змінах, ув’язуючи їх із наданням африканським державам, що на них пристануть, фінансової допомоги. Офіційно така позиція стосовно демократизації пояснювалася виключно міркуваннями вищого порядку, а саме - турботою про прилучення Африки до «цивілізованого світу» та дотримання прав людини. Проте в глибині проглядає турбота про створення ліпших умов для втягування африканських країн до глобалізаційних процесів, від яких об’єктивно виграють найсильніші гравці - чи то найбільш розвинені країни, чи то транснаціональні корпорації.

Інша умова - «структурна перебудова», тобто другий шлях модер­нізації. Це мало стати інструментом впровадження неоліберальних моде­лей економічного та соціально-політичного розвитку в обтяженій боргами та іншими складними проблемами Африці, аби залучити її до світових інтеграційних процесів. Уряди африканських країн мали фактично відмовитися від участі у розвиткові власних господарств, надавши свободу грі ринкових сил і зробивши ставку на входження без протекціоністських заходів до світового ринку. Процеси лібералізації та приватизації певною мірою сприяли інвестиційному пожвавленню. Деякі макроекономічні показники покращилися. Проте в більшості країн Тропічної Африки запровадження неоліберальної моделі господарювання призвело до зниження загального рівня життя населення. Логіка проста: за цією моделлю роль держави має зменшуватися. Звужується і її соціальна функ­ція, що невідворотно призводить до погіршення умов існування людей, особливо тих, кого не можна віднести до заможних. В умовах «рівної конкуренції» слабко розвинені економіки завжди програють сильнішим. До того ж додається фактор так званого «замикання», коли найбільш розвинені країни воліють мати справу із такими ж самими, а решту використовувати як сировинний додаток, диктуючи йому зручні для себе ціни (хоч часом процес має зворотній напрямок, наприклад стосовно енергоносіїв).

Також треба мати на увазі, що неоліберальні ідеологи, які представляють МВФ та БРР, сконструювали у своїх головах ідеальну модель країни, де держава мінімально втручається у економічне та соціаль­не життя, забезпечуючи лише найнеобхідніші послуги для ефективного функціонування приватного сектору і захищаючи найслабших членів суспільства, а економіка самостійно регулюється за допомогою вільної конкуренції між приватними підприємствами. Такої країни не існує - ані в Європі, ані в Америці. Проте в Африці міжнародні агенції почали нав’язувати свої надумані рекомендації державам, які, за їхньою думкою, не були спроможними усвідомити свої «перспективи». Водночас ігнору­вались місцеві історичні, цивілізаційні, соціальні, культурні особливості. Життя продемонструвало, що помилково відокремлювати економічний розвиток від рівня соціального і культурного прогресу суспільства. Тобто без вираховування соціально-культурної специфіки Африки здійснення запозиченої стратегії розвитку виявилося малорезультативним.

Ідеологи і практики неолібералізму вважали, що в ході економічних реформ відбудеться становлення місцевого справді підприємницького класу та його політичних організацій, здатних суттєво вплинути на формування ринкової економіки та демократизацію суспільства. Однак від політики приватизації найбільше виграли не підприємці, а державна бюрократія найвищої ланки і пов’язана із державою торгово-посеред­ницька буржуазія. Цим групам не потрібні ринкова економіка та демо­кратія. Вони зацікавлені у збереженні монополії держави на владу, у тому числі і економічної.

Все ж результатами політичних змін у Тропічній Африці стали кінець жорсткого повсюдного авторитаризму, поява багатопартійності, принципу виборності законодавчої та виконавчої влади на різних рівнях, деяке звуження прерогатив глав держав тощо. Разом із тим виявилося, що Африканський континент, у порівнянні із країнами Латинської Америки, Східної Європи та Азії, відзначається більшим набором факторів, що перешкоджають демократичним трансформаціям. Ці фактори пов’язані як із кількісними характеристиками (низька питома вага середнього класу у соціальній структурі суспільства, високий рівень неписьменності серед населення тощо), так і якісними параметрами, пов’язаними із цивіліза- ційно-культурною специфікою Сахельської зони. Зокрема, запровадження багатопартійних систем у більшості випадків не змінює суттєво природи і ролі правлячої еліти. За спостереженнями політологів, більшість місцевих нових режимів очолювали представники старих владних груп, які довели держави та їхню економіку до жахливого стану. За таких умов збері­гаються старі стилі та методи державного управління, старі протиріччя та проблеми. Базою африканської держави як такої залишилася клієнтельна практика, включаючи патронаж та різні форми «пошуку ренти». Влада за звичай концентрується у руках президента, який і контролює більшість клієнтельних мереж. Панує патримоніалізм, тобто привласнення суспіль­них ресурсів правлячою елітою і подальший розподіл їх між її членами та наближеними до неї особами. Тобто реальний механізм владарювання на початку ХХІ ст. продовжує спиратися на такі архаїчні цивілізаційні цінності, як культ вождя, соціальна ієрархія, той самий патримоніалізм. В цілому, продовжують панувати ідеї і норми, спрямовані на «розчинення» особистості та її потреб у колективі, на придушення її волі і стримування її соціальної та економічної активності, на збереження її психологічної несвободи. В результаті - дефіцит соціально-економічного динамізму.

Правляча еліта, беручи до уваги «віяння часу», наголошує свою відданість демократії, а насправді використовує її ідеї у своїх корисливих цілях. За умов «демонстративної» або показної демократії задоволь­няються лише деякі другорядні, технічні вимоги. Наприклад, дебатуються не найважливіші питання суспільного буття, а лідери вдаються до різного роду фальсифікації, насамперед, виборчих систем, зводячи до нуля можливості власного усунення від влади шляхом голосування. Не дивно, що у сприйнятті більшості африканців уявлення про демократію віддзеркалюють в основному негативні риси цієї форми організації влади. Демократія пов’язується із такими явищами, як «корупція», «зростання соціальної напруженості», «економічні негаразди». Поширенню принципів демократії західного типу у країнах Африки перешкоджають нерозви­неність елементів громадянського суспільства, вузькість соціальної основи, відсутність сучасної плюралістичної свідомості.

Природу політичного плюралізму в Субсахарському регіоні дуже сильно викривляють етнічні, кланові, конфесійні^[959] протиріччя, які являють постійну загрозу стабільності держави та суспільства. Традиції пред­ставницької демократії на континенті не склалися. Впродовж століть тут практикувалися традиції селищного сходу - безпосередньої демократії, проте це є надто далеким від парламентаризму. Це - зовсім інший терито­ріальний, політичний та історичний рівень. Крім общинної демократія Африка також знала владу племінних вождів, напівфеодальних князьків та царьків, які іноді сягали рівня деспотів традиційного східного типу, а також колоніальне правління - аж ніяк не демократичне. Подекуди залишилися традиції партизанської війни з їхніми традиціями авторитариз­му. У всіх цих випадках особистість підкорювалася різного роду об’єднан­ням, поглиналася ними, втрачала самостійність і цінність, розглядалася лише як клітинка суспільного організму. Також не сприяли розквіту демократії в Африці міжнародна обстановка. За умов втручання колишніх колоніальних метрополій, міжнародних монополій та інших акторів вельми широкі політичні кола в африканських країнах вбачали у сильній одноосібній владі гарантію справжнього суверенітету.

Досвід розвитку Африки ще раз підтвердив абеткову істину: демократію неможна швидко запровадити через декрети, бо вона є політичною формою буття громадянського суспільства. А сучасне громадянське суспільство є продуктом тривалої еволюції, неможливе без наявності розвиненого середнього класу, розвинених ринкових відносин, що вже склалися, певного рівня економічного розвитку та стабільності, розвиненої системи неурядових організацій, політичної культури, що визнає і права, і обов’язки усіх громадян, легітимного насильства в інтересах суспільства.

Певні зміни у політичних режимах багатьох африканських країн почалися тільки від початку 1990-х рр. Вони здійснювалися знизу опозиційними силами і одержали назву «панафриканський рух проти однопартійності» - створення нових партій та рухів, що супроводжувалося масовими мітингами та маніфестаціями. Здавалося, що під тиском масових антиавторитарних виступів населення та наполяганням Заходу, форму­вання громадянського суспільства вперше після одержання африканськими країнами незалежності мало набути певні конкретні обриси. Проте на практиці цей громадянський елемент опинився в тіні перших багато - партійних виборчих кампаній, на хід яких сильно впливала традиційна політична культура. За її канонами виборці мусили слідувати рекомен­даціям вождів у своїх вподобаннях тих чи інших кандидатів на посаді у законодавчій та виконавчій владі. Суттєву роль при цьому також відігравав етнічний фактор. Саме на його основі, а також на основі кланових, місцевих, регіональних, конфесійних інтересів структурувалися опозиційні партії^[960]. Однак ані вони, ані правлячі політичні сили не мали ніякої ефективної та реальної програми відбудови економіки і оздоровлення громадського життя. А збереження такого елементу політичної культури, як персоналізація влади та її концентрація в руках президента, зробило боротьбу за президентську посаду найважливішим моментом протиборства опозиції та правлячого режиму. В більшості країн Тропічної Африки результатом реформ стала або зміна провідних етнополітичних кланів у керма правління, або деяке розширення доступу опозиційних еліт до влади-власності. Становлення ж багатопартійних систем свідчить не про створення конкурентного середовища, а скоріш про інституціалізацію «представницького клієнтелізму». Має місце закріп­лення нових форм патронажно-кліентальних відносин в якості основи і механізму функціонування політико-державних інститутів і всієї владної вертикалі.

Як би там не було, а на початку ХХІ ст. багатопартійні режими встановилися у 40 державах Тропічної Африки, що відобразило зростання політичної активності населення. Звертає на себе увагу партійна багаточисельність. Наприклад, у Беніні на початок 2004 р. зареєструвалися 160 партій, в результаті на 45 тис. мешканців країни приходилася одна політична партія. В Камеруні у середині 2006 р. функціонувало 176 політичних партій. В Демократичній Республіці Конго у 2006 р. у парламентських виборах взяли участь 260 партій. Така множинність не є свідченням ідейно-політичної різноманітності партійних програм або установок. В Африці політичні партії виконують дві функції: структурують клієнтуру того чи іншого лідера або виражають етнічну, релігійну і мовну ідентичність. Мультипартійність нерідко нейтралізується діяльністю домінуючої партії із функцією консолідації існуючого політичного режиму, оскільки і вона зазвичай представляє інтереси провідного (найбільшого) етносу у немоноетнічній країні. Значна частина партій висуває демократичні та ліберальні завдання. Однак насправді на суд виборців, як правило, виносяться не різні стратегії розвитку, а набори взаємних звинувачень. Опозиція часто гудить правлячу партію або коаліцію за корупцію і різного роду скандали. В свою чергу, правлячий режим намагається всіма силами скомпрометувати опозицію і підкреслити власні досягнення.

На відміну від «старих» правлячих партій, які створювали свої масові громадські організації (профспілки, молодіжні об’єднання), майже всі «нові» партії слабко пов’язані із суспільством. Причина полягає насамперед у соціальній дезінтеграції, у низькому рівні організованості окремих груп суспільства, які неспроможні стати базою підтримки нових партій. Однак, не дивлячись на організаційну слабкість, африканські партії беруть активну участь у виборах, зокрема, у політичному житті своїх країн, в цілому. Це досягається передусім завдяки неформальним особистим зв’язкам політиків через мережу клієнтельних відносин, які виконують функцію партійного апарату і утворюють невидиму основу африканських партій. Переважаючий більшості політичних партій країн Субсахарської Африки притаманний відвертий прагматизм. Це призводить, з одного боку, до нечіткості їхніх програмних настанов, з іншого, - до утворення партійних союзів та коаліцій, які складно пояснити.

Африканським політичним партіям притаманний популізм лідерів і всієї партійної верхівки. Під час передвиборчих кампаній вони дають безліч нездійсненних обіцянок. Серед них найбільш частими є: збільшення кількості робочих місць, асигнувань на соціальні потреби, ліквідація заборгованості по заробітній платі тощо. Однак при цьому - очевидне зречення від соціалістичних ідеалів. Натомість - проголошення або соціал- демократичних цінностей, як це має місце в Анголі, Мозамбіку, або - ринкових відносин (Малі, Бенін). На тлі невиразності програмних настанов більшості партій виділяються ті, які мають чітко сформульовані партійні програми. Найчастіше - це колишні правлячі партії або їх спадкоємці. Прикладом можуть бути Народний рух за звільнення Анголи - Партія праці, Африканський національний союз Зімбабве - Патріотичний фронт, Об’єднання тоголезького народу та інші. Разом із тим виразні політичні програми мають деякі «нові» партії, зокрема, Патріотичний рух порятунку у Чаді, Демократичний і соціальний конвент, діючий у Нігерії та інші.

Особливості партійно-політичного життя Африки яскраво виявилися у процесі переходу від однопартійності до партійної плюралізму. Чи не єдиною метою партійної боротьби стало завоювання влади, при чому, будь-якими засобами. Особлива роль належить особистісному фактору, політичному суперництву лідерів, зіткненню їхніх амбіцій. Національно- державні інтереси, як правило, виявлялися далеко на периферії політичної боротьби. Подібна практика межувала із політичним аморалізмом. Часто вона призводила до загибелі тисяч людей.

Однак, якщо раніше Африканський континент був охоплений «заразою хакі», тобто військовими переворотами та встановленням військових диктатур, так наприкінці першого десятиріччя ХХІ ст. спостерігалося посилення демократичних тенденцій. Свідчення цього: проведення виборів на багатопартійній основі, зростання ефективності законодавчої влади, прийняття документів, найважливішим з яких є Африканська хартія з демократії, виборів та правління (січень 2007 р.). Міжнародне співтовариство підтримує ці процеси, при чому не тільки у фінансовому, кадровому, моральному відношеннях. Наприклад, збройні сили Європейського Союзу були тимчасово розгорнуті на підтримку збройних сил ООН під час виборчої кампанії у Конго, аби не допустити насильства або суттєво його обмежити. Прийнявши Африканську хартію із прав людини і народів, місцеві держави виробили правові рамки для захисту цих прав. Були призначені перші 11 суддів до Африканського суду із прав людини і народів. У листопаді 2005 р. прийнято Протокол із прав жінок в Африці, покликаний гарантувати гендерну рівність у соціальному та економічному аспектах. Проте результативність цих та подібних заходів залишається вельми незначною через цілу низку обставин, які у сукупності призвели до того, що у більшості сучасних африканських країн склався вельми специфічний і, ймовірно без аналогів, первісний (основний) спосіб організації влади, який поєднує окремі принципи та інститути старих (традиційних і колоніальних) і нових форм автократії та демократії.

Однією з провідних рис політичного життя Африки є нестабільність обстановки. Дестабілізації в більшості країн певною мірою сприяла політична лібералізація. До одержання незалежності колоніальна адмініст­рація тримала під пресом численні племінні, релігійні, етнічні протиріччя в тій чи іншій країні перебування. Після деколонізації всі вони вийшли на поверхню, до них додалися нові з тенденцією до загострення. Регіон, що розглядається, є світовим лідером за чисельністю та запеклістю збройних конфліктів. Впродовж 40 років після набуття незалежності у понад 50 африканських конфліктах загинуло більше 5 млн. чоловік. Найбільш визначними стали конфлікти у Судані, Сомалі, Кот-д’Івуарі, Ліберії, Сьєра-Леоні, Руанді, Бурунді, Демократичній Республіці Конго, Нігерії, Занзибарі (нині частина Танзанії), Нігерії, Кенії, Танзанії та ін. Най- запеклішим з усіх став конфлікт між народностями тутсі і хуту, в який були втягнені Руанда, Бурунді, Уганда, Демократична Республіка Конго, Ангола, Зімбабве, Намібія із 2 млн. жертв.

Справа в тому, що після одержання незалежності від бельгійського колоніального протекторату в двох країнах - Руанді і Бурунді - порушився природний для них своєрідний "суспільний договір", який існував між тутсі і хуту принаймні п’ять століть. Завойовники - кочовники-скотарі тутсі створили своєрідну економічну систему. В ній землеробство вважалося обов’язком хуту, їм же віддавалися на випас стада тутсі. Останні, будучи національною меншино (приблизно 15% населення), в якості власників великих черед великої рогатої худоби, перетворилися на касту «шляхетних», чиїм заняттями стали війна і поезія. Вони займали адміністративні посади і мали 85 % загальних прибутків. Конфлікт між двома етносами був невідворотним. Поштовхом стали події в Руанді, яка одержала незалежність від колоніального уярмлення у 1962 р. Ображені хуту відразу ж пришли до влади і почали відтісняти тутсі. Почалися масові вбивства тутсі, пік геноциду припав на 1994 р., коли впродовж 100 днів загинуло 800 тис. тутсі. У відповідь Руандійський патріотичний фронт, створений тутсі, заходився вбивати хуту, число жертв яких сягнуло 200 тис. В той рік кінець вбивствам тутсі поклав наступ Руандійського патріотичного фронту (тутсі) і взяття столиці - міста Кігалі 4 липня 1994 р. 2 млн. хуту, побоюючись розплати за різанину, вчинену по відношення до тутсі, залишили країну. Пішла цепна реакція в Бурунді, де співвідношення тутсі і хуту було приблизно таким самим, як і в Руанді, а число жертв з обох боків у протистоянні налічувалося сотнями тисяч. Поки йшла війна, обидва народи - і тутсі, і хуту, швидко налагодили співпрацю із одноплемінниками по обидва боку кордону Руанди і Бурунді. В результаті, у міжетнічних конфлікт виявилися втягненими й інші держави, де мешкали тутсі і хуту. Час від часу укладаються перемир’я, але після них - знов загострення, як це мало місце у жовтні 2008 р. у Конго. Міжнародне співтовариство намагається залагодити конфлікт, відряджаючи своїх миротворців. Так, у березні 2013 р. ООН прийняв рішення посилити миротворчий контингент, який там знаходився і нараховував 18 тис. осіб, додатковими двома тисячами.

Поки що усі спроби примирити два народи не приносять результатів. Провалився спосіб Нельсона Мандели, який був апробований у Південній Африці. Ставши міжнародним посередником на переговорах між урядом Бурунді і повстанцями, колишній президент Південно-Африканської Республіки у 1993 р. запропонував схему "одна людина - один голос". Він заявив, що мирне врегулювання конфлікту можливе лише за умов відмови меншості тутсі від монополії на владу, і запропонував: "армія повинна складатися, принаймні наполовину, з іншої основної народності - хуту, а голосування слід проводити за принципом одна людина - один голос". Влада Бурунді спробувала піти на цей експеримент. Він завершився дуже сумно: у тому самому 1993 р. президент країни П. Буйоя передав владу законно обраному президенту-хуту М. Ндайле. Через три місяці після вибобрів 21 жовтня 1993 р. військові вбили нового президента і людей з його найближчого оточення. У відповідь хуту винищили 50 тис. тутсі, а армія винищила у помсту 50 тис. хуту. Приблизно мільйон стали біженцями або переміщеними особами. Сьогодні вважається, що знов впроваджувати систему "одна людина - один голос" означає продовжувати війну. Це ще раз підтверджує ту обставину, що демократія не є ідеальним засобом для розв’язання всіх соціальних проблем. Часто саме вона розв’язує пристрасті, які тривалий час знаходилися під пресом авторитаризму. Або авторитаризм розв’язує нові: так уряд Зімбабве, намагаючись у 2000 р. відвести від себе гнів народу, розпалював ненависть до білих і заохочував захоплення ферм, які тим належали.

Вважається, що серед причин виникнення і загострення конфліктів у Тропічній Африці на першому місці стоїть недоладна система кордонів між державами, які колись колонізатори проводили без врахування ареалів розселення племен та їхніх взаємин. До цього додаються фактори релігійних суперечок, політичні амбіції лідерів, боротьба за владу, різний рівень соціально-економічного розвитку, бідність тощо.

Проте професор університету Осло К.Доккен головну роль відводить жадобі учасників конфліктів. Проведений аналіз виявив, що у більшості випадків боротьба точиться не стільки за доступ до природних ресурсів та районів, багатих на корисні копалини, скільки за збільшення обсягів їх видобутку і розширення ринків збуту із наступним використанням одержа­них коштів на придбання зброї і продовження військових дій. Тобто діє замкнене коло: війна за право використання ресурсів заради продовження війни. Хоча значна частина війн в Африці зумовлена глибокою кризою державної легітимності і провалами в управлінні, величезну роль відіграє «військова економіка». У багатьох випадках, як показали конфлікти у Ліберії, С’єрра-Леоні, Демократичній Республіці Конго та ін., керівники держав під виглядом допомоги тій чи іншій воюючій стороні поширювали свою діяльність на непідвладні їм території, за допомогою армій, які часто складаються із найманих вояків, встановлювали контроль над експортом алмазів, золота, цінних мінералів, нафти, деревини та інших матеріалів заради власного збагачення. При чому навіть рядовим учасникам конфліктів війна приносила суттєве і швидке покращення економічного становища. Тому головним мотивом конфлікту і головною перешкодою його завершення є те, що ані політичні лідери, ані пересічні вояки не бажають відмовлятися від джерел швидкого збагачення. Не дарма найзапекліші конфлікти в Африці останніх десятиріч мали місце у названих країнах - найбільш багатих на ресурси.

Парадокс: навіть незначне покращення умов життя тих, хто брав участь у конфліктах і мав дещицю прибутків від видобування та збуту цінної сировини, призвели до того, що значна частина африканців почала розглядати війни як шлях до покращення, а не погіршення економічної ситуації. Виявилося, що дуже багато різних сил зацікавлені не у в регулюванні конфліктів, а в їх продовженні. Окрім лідерів і вояків, які безпосередньо беруть участь у боротьбі, це - іноземні й транснаціональні корпорації, що прагнуть нажитися на хаосі та анархії і фінансують повстанський рух, війни, армії.

Свій інтерес мають торговці і перевізники зброї, найманці і ті фірми, які її постачають зацікавленим сторонам. За умов анархії та війни процвітають наркобарони і торговці людьми, криміналітет і фінансисти, зайняті відмиванням грошей, а також банки, зацікавлені у вільному русі капіталів і швидкому одержанні прибутків в районах, охоплених війною. З’явилася група, названа «лорди бідності» - це особи та організації, які збагачуються шляхом привласнення гуманітарної допомоги від держав- донорів. Всі названі персонажі прагнуть нажитися на природних багатствах регіону, охопленого війною.

У ХХ ст. світова економіка мала велику потребу у нафті та алмазах, на які багата Ангола. Певною мірою, природні ресурси стали карою для жителів країни, де точилася тривала і запекла війна. Парадокс: найбільший виробник нафти в Африці - Ангола входить до 15 найбідніших країн світу. Багатство сконцентровано в руках нечисельної верхівки, а прибутки від продажу нафти та алмазів впродовж довгих років йшли не на фінансування соціально-економічного розвитку, а на продовження війни. Склалася особливого роду влада - «хижацька автократія» - режими, які витрачають колосальні кошти на забезпечення свого панування та контролю над ресурсами і майже нічого - на потреби населення, до якого ставиться з усією байдужістю. Проте намагаються тримати його у покорі, тому відзначаються високим рівнем репресивності. Іншими характерними рисами таких режимів є надзвичайна некомпетентність та корумпованість.

Важливою рисою є регіональний характер конфліктів в Африці, оскільки між політичними лідерами різних країн існують тісні особисті контакти, досить розвинена регіональна формальна і неформальна економіка, багаточисельні потоки біженців, величезна кількість найманців, які мігрують із країни до країни, а також розпорошеність представників тієї чи іншої етнічної приналежності по сусідніх країнах, як це має місце у випадку із тутсі та хуту, що втягує у протистояння ті землі, на яких вони мешкають. Державні кордони не є перешкодою для руху мінералів, наркотиків, зброї, бойовиків і біженців, а також хвороб, серед яких найпоширенішими є СНІД, гепатит, малярія, нематода та інші. Часом для ворогуючих сторін війна, що затяглася, виступає своєрідним виправданням неспроможності організувати мирне життя в країні. На війну можна списати некомпетентність керівництва та його прагнення до жорсткої влади. Збройні конфлікти вписалися у структуру багатьох африканських держав, являючи серйозну загрозу безпеці не тільки їх, а й усього світу.

Африка - континент, більшість населення якого потерпає від злиденності і поневірянь. Хоча сприятлива світова кон’юнктура дала можливість збільшення експорту мінеральної та сільськогосподарської сировини, що сприяло деякому економічному зростанню впродовж 2000 - 2007 рр., призупиненому у 2008 р., загострення економічних та соціальних проблем на континенті не подолано. А будь-який конфлікт призводить - крім жертв, матеріальних збитків, порушення прав людини для сторін, що беруть у ньому участь, - до збільшення числа біженців, які намагаються знайти притулок в інших країнах, насамперед більш розвинених і спокійних. З ними пов’язане розповсюдження хвороб, розширення бази світового тероризму, зростання злочинності, зокрема, поширення наркотиків тощо. Нині люди рятуються не тільки від війн. Значна частина - економічні мігранти. Приплив біженців із Близького Сходу до країн ЄС відсунув на другий план не меншу масу переселенців з Африки.

У листопаді 2015 р. на Мальті пройшов саміт ЄС - Африка, на якому було схвалено рішення про створення фонду екстреної допомоги країнам Чорного континенту для підтримки африканської молоді і припинення нелегальної міграції. Для цього передбачено виділення спершу 1,8 млрд. євро із подальшим збільшенням сум. Гроші Європи спрямовуватимуться на створення нових робочих місць для молоді, інтеграцію африканців, які повертатимуться на батьківщину, боротьбу із злочинними угрупуваннями контрабандистів та зміцнення прикордонної охорони.

Серед африканських лідерів чимало тих, хто прагне до подолання конфліктності та об’єднання власних зусиль у розв’язанні численних проблем. Загальноконтинентальну єдність передбачає панафриканський проект, що виник понад 100 років тому. Спочатку він був популярним лише у інтелектуальної еліти і не користувався підтримкою широких мас африканського населення, але з часом зміцнював свої позиції. У сучасних умовах він виступає важливим інструментом згуртування африканських народів, подолання трайбалістських, етносепаратистських тенденцій, які породжують гострі міждержавні та внутрішньополітичні конфлікти. Важливу роль у цьому плані відіграє створення регіональних інтегра­ційних об’єднань. 25 травня 1963 р. на першій конференції незалежних африканських країн, що зібралася в Аддис-Абебі, було створено Організацію африканської єдності. Її головна мета вбачалася у відстою­ванні політичної незалежності учасників, неприєднанні до існуючих блоків, досягненні економічної самостійності на противагу політики неоколоніалізму. 26 травня 2001 р. було оголошено про створення на основі цієї організації більш тісного регіонального об’єднання - Афри­канського Союзу. На середину другого десятиріччя ХХІ ст. до його складу входило 54 держави, тобто це - найбільша в світі регіональна міжнародна організація. Зразком для неї є інтеграційні ідеї, які реалізуються у Європейському Союзі. Африканські лідери заявили про намір створити континентальний парламент, суд, центральний банк, спільний ринок і сформувати збройні сили та поліцейські підрозділи для підтримання миру на континенті. Амбіційність проекту виявилася у пропозиції створити Сполучені Штати Африки і запровадити нову грошову одиницю - афро. На сучасний момент головним завданням об’єднання є протидія нега­тивним наслідкам глобалізації через сприяння соціально-економічному розвиткові Африки. 30 січня 2016 р. у столиці Ефіопії, Аддис-Абебі, від­крився 26-й саміт Африканського Союзу. Офіційна тема: «2016: Африканський рік прав людини з упором на права жінок». Однак насправ­ді його головними питаннями були ті, що пов’язані із безпекою на континенті.

Після одержання незалежності, а потім після закінчення «холодної війни» значення африканських держав на міжнародній арені дійсно зросло, проте на сучасний момент вони відіграють маловпливову роль у світовій політиці¹ та економіці. Разом із тим чимало подій та ситуацій стали об’єктом останніх: проблема голоду, економічна відсталість, конфронтація між країнами і всередині них, геодемографічні протиріччя тощо. У їх розв’язанні беруть участь універсальні та регіональні організації: ООН, НАТО, «Велика сімка» та інші. Вони вступають із країнами Африки у багатосторонні відносини і тим самим ускладнюють багатоликий світополітичний ландшафт. До цього додається суперництво за ресурсні багатства^{[961] [962] Африки з боку країн Заходу і Сходу, найбільшу активність серед яких виявляють Сполучені Штати Америки, Франція, Індія, Росія і особливо Китай.}

Безумовно, впродовж останніх десятиріч в Африці відбулися серйозні якісні зміни: припинили своє існування одіозні диктаторські режими, рухнула система апартеїду, заіснувала багатопартійна система, дещо скоротилася загальна кількість збройних конфліктів^[963], у більшості

країн ринкове господарство прийшло на зміну адміністративному регулюванню. Спостерігається зростання деяких економічних показників. Проте тут сконцентровано найбільше голодних, злиденних, неписьмен­них, хворих людей світу, які існують у стані постійної політичної нестабільності і все гостріше відчувають свою убогість через демонстра­тивний ефект глобалізації, що посилюється засобами масової інформації. Після нетривалої ейфорії від набуття незалежності, коли здавалося, що зміни на краще відбудуться дуже швидко, виявилося, що свобода не принесла очікуваного процвітання. Ситуація погіршується через особли­вості африканської демографії. Темпи зростання чисельності місцевого населення - 2-2,5% щорічно значно перевищують аналогічні показники розвинених держав (0,3%), де виробляється 75% світового ВВП. Невідпо­відність економічного та демографічного зростання веде до загострення на Африканському континенті проблем бідності, зайнятості, голоду, неписьменності, здоров’я, збереження екологічної рівноваги і ще більше сприятиме зростанню розриву між відсталими і гараздуючими країнами. За підрахунками експертів ООН, чисельність африканців до 2050 р. збільшиться з 728 млн. до 4,6 млрд. осіб і складатиме понад 40% населення Землі. Безглуздо сподіватися, що виразки, що назріли у найбідніших країнах світу, не прорвуться і не вразять інші регіони планети.

Стали поширюватися настрої «афропесимізму». Знакова поява ідей африканського громадського діяча Алі Мазруї про реколонізацію конти­ненту колишніми метрополіями, але вже на гуманітарній основі. Проте його опоненти висунули контраргумент: де знайти необхідне число людей, які це будуть здійснювати? За часів колонізації білі йшли до Африки, не думаючи про її благо. Їм були невідомі принципи рівноправності у відносинах, прав і свобод людини, не зважаючи на колір її шкіри. До того ж, якщо стати на позиції реколонізації, слід визнати, що ті африканські країни, які на це б погодилися, самі неспроможні створити державу. Таке приниження викликало б сильний опір з їхнього боку. Пізніше А.Мазруї пом’якшив свою позицію, закликавши африканців до “самоколонізації” та об’єднання з метою відродження континенту. Роль авангарду у цих процесах він відводить Південно-Африканській Республіці - країні, де висунуто нову стратегію, названу “африканським ренесансом”. В ній - но­вий стимул для пробудження африканської думки і водночас залучення світової наукової громадськості до проблем цивілізаційного розвитку Африки.

Дехто із місцевих політичних і громадських діячів закликає «повер - нутися до коренів», аби у протистоянні вестернізації знайти нові стратегії розвитку. Інші вказують на концепцію «розвиваючих держав», яка виходить із досвіду азіатських «нових індустріальних країн», таких як Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Малайзія, Таїланд та ін. Її прихильники пояснюють успіхи останніх саме роллю держави у дерегуванні економічним розвитком. Опоненти цієї концепції висловлюють сумніви щодо можливості її застосування у країнах Тропічної Африки через низьку якість інституціонального середовища, корумпованість та жадібність політико-бюрократичної еліти, її зануреність у патронажно-клієнтельні відносини, неспроможність субсахарських держав розробити і реалізувати політику, подібну до тої, що забезпечила успіх азіатських «драконів» і «тигрів». Однак остання світова фінансово-економічна криза наочно продемонструвала значення більш активної ролі держави у розв’язанні проблем розвитку - економічного, соціального, політичного, в ході якого тільки і виникають умови становлення і зміцнення громадянського суспільства.

Аналітики, шукаючи відповідь на питання, за яких умов можливе відродження континенту, називають такі: різке збільшення розміру допомоги розвинених країн на конкретні цілі на принципах партнерства; врегулювання поточних і відвернення потенційних збройних конфліктів; покращення правління, посилення його прозорості, зменшення корупції; збільшення інвестування у «людський капітал», насамперед, у розвиток освіти, охорони здоров’я, боротьбу проти небезпечних хвороб; забезпе­чення ширшого залучення до економічного та соціального життя жіноцтва; припинення «втечі капіталів» і «відпливу інтелекту»; перешкоджання «відмиванню грошей» і переведенню їх до банків розвинених країн; підключення Африки до інформаційної революції.

Реалізація названих заходів - справа дуже складна, може здатися нереальною. Здатність домінуючого соціокультурного середовища “пере­травити” нововведення і дати адекватну відповідь на виклики глобалізації є вкрай обмеженими. І це за умов, коли постіндустраільні країни демонструють найвищу динаміку суспільних процесів. А на порядку денному для глобального розвитку залишаються соціально-економічні орієнтири, які транслюються Заходом на периферію світового госпо­дарства: висока якість життя, перетворення знань та інтелекту на головний ресурс суспільних трансформацій, а високих технологій - на локомотив розвитку. Треба підкреслити, що долі африканців і усього людства за умов глобалізації є тісно пов’язаними. Розв’язання африканських проблем - не є просто виявом альтруїзму з боку більш розвинених країн, а турботою про власне майбутнє, про стабільність світового співтовариства у ХХІ ст. і надалі. Адже на нинішньому етапі його розвитку простежується складання контурів інволюційної спільноти потенціально планетарного масштабу, що несе у собі гени своєрідної «паралельної історії». Тому становище, що реально складається в африканському регіоні розглядається ООН як інтегральна проблема стабільного розвитку цивілізації, що торкає колективні інтереси світового співтовариства.

Література

Абрамова И.О. «Демографический дивиденд» и будущее Африки /И.О.Абрамова //Азия и Африка сегодня. - 2014. - № 11.

Андреев А. Африка: испытание независимостью /А.Андреев // Азия и Африка сегодня. - 2001. - № 5.

Васильев А. Африка: виден ли свет в конце тоннеля ? /А.Васильев. //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 9.

Гришина Н.В. Гендерное неравенство в странах Африки южнее Сахары /Н.В.Гришина /Азия и Африка сегодня. - 2015. - № 3.

Гусаров В.И. Социоэкологический кризис в Африке на новом этапе /В.И.Гусаров //Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 6.

Гусаров В.И. Гражданское общество в Африке: очередная утопия или определенное будущее /В.И.Гусаров //Восток. - 2008. - № 4.

Давидсон А.Б. Тропическая и Южная Африка в ХХ веке /А.Б.Давидсон //Новая и новейшая история. - 2000. - № 5.

Дейч Т. Миротворчество на Африканском континенте /Т.Дейч //Азия и Африка сегодня. - 2007.- № 1.

Дейч Т.Л., Усов В.А. «Восходящие» державы на Африканском континенте /Т.Л.Дейч //Азия и Африка сегодня. - 2014. - № 2.

Деминцева Е.Б. Мифы и реальность африканской миграции /Е.Б.Деминцева //Азия и Африка сегодня.- 2013. - № 11.

Денисова Т.С. Африканские конфликты и религиозные ритуалы /Т.С.Денисова // Азия и Африка сегодня. - 2012. - № 10.

Дирда А. Африканський вектор зовнішньоекономічної політики КНР /А.Дирда //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 104, ч. 1.

Емельянов А.Л. Особенности политического процесса и политических структур на Африканском континенте /А.Л.Емельянов // Полис. - 2013. - № 1.

Емельянов А.Л. Имитационная демократия: африканский вариант /А.Л.Емельянов //Новая и новейшая история. - 2015. - № 5.

Кияниця Л. Економічні та політичні чинники поширення впливу КНР на африканському континенті /Л.Кияниця // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 95, ч. 1.

Княждвірська К. КНР та Індія в боротьбі за Африканський континент /К. Княждвірська //Зовнішні справи. - 2013. - № 12.

Ковальчук А.П. Как мир помогает Африке преодолеть кризис и наращивать темпы экономического развития /А.П.Ковальчук //Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 5.

Костелянц С. В. Конфликты по-африкански: динамика и способы урегулирования //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 1.

Костелянц С.В. Политическое лидерство в Африке /С.В.Костелянц //Восток. - 2011- № 6. Косухин Н. Д. Африка: поиски обновления. - К., 2007.

Косухин Н. Африка южнее Сахары: партийно-политические системы и проблемы плюрализма властных структур //Азия и Африка сегодня. -2008. - № 5.

Лебедева Э. Тропикоафриканская цивилизация в современном мире //Мировая экономика и международные отношения. - 2004. - № 4.

Лебедева Э. Субсахарская Африка: конфликты и развитие // Мировая экономика и международные отношения. - 2014. - № 12.

Маценко И.Б. Наименее развитые страны Африки: перспективы развития /И.Б.Маценко //Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 11, 2014. - № 7.

Мельянцев В. Субсахарская Африка: некоторые успехи и очевидные трудности развития /В.Мельянцев //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 11.

Мішин О.В. Особливості формування та функціонування безпекових механізмів Африканського союзу /О.В.Мішин //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 95, ч. 1.

Мишель С. Новые африканцы: Африка. Средний класс /С.Мишель, Ж.Барделетти //GEO: непознанный мир. - 2011. - № 8.

Мовчан М.П. Політичні та економічні інтереси Китаю на Африканському континенті /М.П.Мовчан //Економічний часопис - XXI. - 2015. - № 3 / 4.

Олійник Ю.І. Фактори політичної легітимації та групової ідентичності в Тропічній Африці - моделі етнічної нації, політичної нації і традиційного світогляду /Ю.І.Олійник //Гілея. - 2016. - Вип. 104.

Олійник Ю.І. Політична самоідентифікація середнього класу тропічної Африки на матеріалі опитування африканських студентів в Україні /Ю.І.Олійник // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - 2016. - Серія "Питання політології" ; вип. 29.

Панов П. Практики смены лидера в странах Черной Африки /П.Панов //Неприкосновенный запас. - 2014. - № 2.

Pax Africana: континент и диаспора в поисках себя /Отв. ред. А. Б. Давидсон. - М., 2009. Политические системы и политические культуры государств Африки //Восток и политика: Политические системы, политические культуры, политические процессы: Учебник для вузов /Под ред. А.Д.Воскресенского. - 2-е ызд., испр. и доп. - М., 2015.

Потемкин Ю.В. Гражданское общество в странах Африки: проблемы становления /Ю.В.Потемкин //Восток. - 2009. - № 5.

Родригес А.М. История стран Азии и Африки в новейшее время: Учебник для вузов /А.М.Родригес. - М., 2009.

Рыбалкина И.Г. Кризисы и конфликты в Африке /И.Г.Рыбалкина //Азия и Африка сегодня. - 2014. - № 3.

Рябінін Є. "Сомалізація" Африканського континенту /Є.Рябінін //Зовнішні справи. - 2012. - № 9.

Садыхов А. Китайский капитал на Африканском континенте /А.Садыхов //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. -2014. - №4.

Сапсай А.П. Участь ЄС у врегулюванні конфліктів на африканському континенті /А.П.Сапсай, М.К.Манташян //Гілея. - 2013. - Вип. 72.

Усов В.А. Африканский Союз: цели и реальность /В.А.Усов //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 12.

Шубин В. «Африканский ренессанс»: концепция или лозунг /В.Шубин, Л.Прокопенко // Азия и Африка сегодня. - 2002. - № 3.

Ямчук А.М. Класифікація операцій ООН із підтримання миру на Африканському континенті /А.М.Ямчук //Держава і право. - 2012. - Вип. 57.

Frank R. Does the Leader's Ethnicity Matter? Ethnic Favoritism, Education and Health in Sub-Saharan Africa /R.Frank, I.Rainer //American Political Science Review. - 2012. - Vol. 106. - Issue 2.

Gudz N. The European Union in Africa: Incoherent Policies, Asymmetrical Partnership, Declining Relevance? /N. Gudz //West European Politics. - 2015. - Vol. 38. - Issue 3.

Gyimah-Boadi E. Africa's Waning Democratic Commitment /E. Gyimah-Boadi //Journal of Democracy. - 2015. - Vol. 26. - Issue 1.

Joseph R. Growth, Security, and Democracy in Africa /R. Joseph //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue 4.

Linke A.M. Population Attitudes and the Spread of Political Violence in Sub-Saharan Africa /A.V.Linke, S.Schutte, H.Buhaug //International Studies Review. - 2015. - Vol. 17. - Issue 1.

McCauley D. The Political Mobilization of Ethnic and Religious Identities in Africa /D.McCauley //American Political Science Review. - 2014. - Vol. 1o8. - Issue 4.

Pierskalla J.H. Technology and Collective Action: The Effect of Cell Phone Coverage on Political Violence in Africa /J.H. Pierskalla, F.M,Hollenbach //American Political Science Review. - 2013. - Vol. 107. - Issue 2.