Турецька Республіка

У третє тисячоліття Турецька Республіка вступила найпотужнішою в економічному та військовому відношенні, а також найбільш демо­кратичною країною ісламського світу. Маючи сімнадцяту економіку світу, вона увійшла до «Великої двадцятки» - кола економічно найрозвиненіших країн, хоча на початку минулого століття історичні перспективи колись величної Османської імперії видавалися дуже проблематичними.

Проте на чолі руху опору став харизматичний генерал Мустафа Кемаль, який пізніше одержав прізвище Ататюрк, у перекладі - «Батько турків». Це виявилося визнанням його заслуг не тільки у збереженні суверенітету країни, а й у творенні нової Туреччини і турецької нації. На виклик потужнішого Заходу країна відповіла модернізацією, яка здійснювалася шляхом радикальної вестернізації. На зміну султанату прийшла республіка. Іслам було проголошено приватною справою громадян, а не фундаментом функціонування усього суспільства від дер­жавних інституцій до сімейних відносин і зовнішнього вигляду чоловіків та жінок. Зміни мали настільки радикальний характер, що період 1918 - 1923 рр. увійшов в історію як період кемалійської революції. Будівництво розгорнулося по всіх напрямках - ідеологічному, економічному, політичному, соціальному, культурному, навіть мовному. У своїх перетвореннях Мустафа Кемаль Ататюрк спирався на єдину на той час Народно-республіканську партію (НРП), створену ним у 1923 р. В її програмі, схваленій на ІІІ з’їзді у 1931 р., закарбувалися «Шість стріл Кемаля Ататюрка» - основні принципи державного розвитку:

- республіканізм (зафіксований у першій конституції, укладеній на основі законів Великих Національних Зборів Туреччини - турецького парламенту

- у 1924 р.);

- націоналізм (Ататюрк дійсно творив турецьку націю, оскільки до нього не існувало турецької самоідентифікації, натомість населення вважало себе мусульманами, його привілейовані верстви називали себе «османли», а плебс презирливо звався «тюрки»; існування національних меншин не визнавалося, сама постановка питання розглядалася як «підрив єдності нації»);

- етатизм (принцип провідної ролі держави у суспільному житті, зокрема у керівництві економікою);

- народність (неприйняття класового поділу суспільства);

- революційність (вірність прийнятому курсу перетворень);

- лаїцизм (світськість, відокремлення світської влади від церковної).

Загалом політика Народно-республіканської партії Кемаля не могла не викликати опору з боку різних кіл суспільства, правих і лівих. Ліворуч були представники радикальних угруповань, які критикували кемалістів за обережну помірність їхньої політики. Праворуч - чималі реакційні сили, що спиралися на утиснене, але не зломлене ісламське духовенство, на селянство, яке не вписувалося в нововведення і мало одержало від перетворень. Саме у той момент було закладено так звану дуальність турецького суспільства, яка залишається його соціальною проблемою до цього часу. Поки був живий Кемаль Ататюрк, його колосальний авторитет стримував сили опозиції. Але після його смерті 10 листопада 1938 р. позиції кемалістів і НРП похитнулися. Почався новий етап в історії Туреччини, що характеризувався нестійкістю багатопартійної політичної системи. Але і досі кемалізм - це вісь, навколо якої обертаються політичні пристрасті Туреччини.

Після закінчення Другої світової війни, в якій, не зробивши жодного пострілу, Туреччина опинилася серед переможців, було обрано орієнтацію не на Радянський Союз, а на Сполучені Штати Америки, що підтвердив вступ до НАТО у 1952 р. На зміну однопартійності прийшов плюралізм політичного життя, в якому різну міру активності виявили приблизно 30 політичних партій. Найбільш впливова з них - Демократична партія на виборах до парламенту - меджлісу 1950 р. домоглася великого успіху (396 місць проти 68 у НРП). Президентом країни став Дж. Баяр, прем'єром - А.Мендерес. Була затверджена нова урядова програма, що передбачала обмеження державного капіталізму і проведення приватизації промисловості. Разом із тим ДП стала на шлях відмови від лаїцизму і поступок клерикальним колам. Відновилося припинене за часів Кемаля будівництво мечетей, почали відкриватися школи імамів та мул, читання Корану транслювалося по радіо, у середніх школах ввели обов'язкове навчання релігії.

Це спричинило різке невдоволення в офіцерському середовищі, оскільки армія завжди позиціонувала себе захисницею світського шляху розвитку країни.

Турецькі збройні на початку ХХІ ст. нараховували приблизно 800 тис. вояків із новітньою зброєю. За своєю чисельністю армія Туреччини - друга в НАТО після США. Проте не тільки цим зумовлювалося їх положення у країні. Армія завжди була предметом гордощів, а військовослужбовці мають високу повагу у населення. Маючи привілейоване становище в суспільстві, вищі армійські кола прямо чи опосередковано впливали на політичне життя країни. Достатньо сказати, що серед президентів Туреччини п’ять були генералами. Важлива роль - у Ради Національної Безпеки, до якої разом із першими особами уряду входило вище військове керівництво (Рада складається з президента, прем’єр-міністра, начальника Генерального штабу, міністрів оборони, іноземних, внутрішніх справ і командувачів родами Збройних Сил). Тривалий час в Туреччині велику роль відігравали військові суди, які розбирали справи не тільки армійців, але й цивільних осіб за звинуваченням у антидержавній діяльності.

Після перевороту 1980 р. було сформовано уряд військового режиму, в якому портфель міністра з питань економіки одержав Тургут Озал. У 1983 р. він став прем’єр-міністром, а в 1989 р. президентом.¹ Його називають «батьком турецьких реформ». В основі його концепції лежала ідея про необхідність лібералізації економіки і зміцнення ринкових відносин за рахунок відмови від суворого державного регулювання. В країні здійснювалися великі соціально-економічні реформи, орієнтовані на розвиток з орієнтацією на громадянське суспільство і економіку вільного ринку.

Політика економічного лібералізму з опорою на приватне підприєм­ництво і ринкові механізми за умілого спрямування ходу перетворень з боку держави дозволила вивести економіку країни з кризи, надати їй динамізму і експортної спрямованості у великих секторах промисловості, сфері послуг, особливо у туризмі, успішно завершити “зелену революцію”, спрямовану на розвиток сільського господарства, забезпечити реальне зростання доходів населення (на початку 1990-х рр. ВНП на душу населення складав 1110 дол., у 1997 р. - понад 3000) і перехід до конвертованості ліри.

Однак процеси лібералізації суспільних відносин та вестернізації культури, що супроводжували поглиблення економічних зв’язків з європейськими державами, викликали стійке неприйняття не лише з боку фундаменталістів, але й широких верств населення. З роками все більше виявлялися проісламські нахили самого Т.Озала. Він двічі демонстративно здійснив хадж до Мекки. За його урядування було поновлено діяльність раніше заборонених мусульманських сект, відкрито додаткові ісламські факультети при університетах, активізувалося будівництво нових мечетей і реставрація старих. На середину 90-х років у країні налічувалося понад 100 тис. мечетей (тільки у Стамбулі - 3 тис.), а також 70 тис. медресе і курсів із вивчення Корану.

Тому перемога на дострокових парламентських виборах грудня 1995 р. очолюваної Неджметтіном Ербаканом ісламістської^{[930] [931] Партії добробуту, що виступала під гаслами створення “нового світу і нового ісламського союзу, котрий об’єднає 1,5 млрд. осіб”, стала показовою. Оскільки Партія добробуту отримала лише відносну більшість у парламенті (21,3 % голосів виборців), Н. Ербакан змушений був утворити коаліцію з праволіберальною Партією вірного шляху президента Сулеймана Деміреля. Передбачалося, що посаду прем’єр-міністра будуть почергово займати Н.Ербакан і голова Партії вірного шляху Тансу Чіллер.}

За рік урядування Н.Ербакана значно посилилася ісламізація країни. Так, лише в Стамбулі ісламських училищ і курсів із вивчення Корану стало набагато більше, ніж початкових і середніх шкіл. Військові аналітики підрахували, що за такого розвитку подій вже на початку наступного десятиріччя в Туреччині пануватимуть ісламісти, а влада перейде до рук радикалів. За урядового потурання в країні активізувалися підпільні фундаменталістські угруповання, такі як “Хезболлах”. Біля третини турецької економіки потрапило під контроль так званого “ісламського капіталу”. Тобто виникла пряма загроза трансформації країни в ісламську, теократичну державу на зразок сусіднього Ірану. Коли це стало ясно, на політичну арену виступила армія й Конституційний суд республіки як гаранти збереження світського характеру держави.

Сутичку з ісламістами прискорив виступ іранського посла в Анкарі в лютому 1997 р., коли той закликав турецьку громадськість до запрова­дження в країні законів шаріату. Вже наприкінці місяця на прохання президента С. Деміреля генштаб турецьких Збройних Сил в ультимативній формі зажадав від Н. Ербакана відмовитися від здійснюваного ним проісламістського курсу й визнати виключно світський характер турецької держави. Конфлікт призвів до відставки кабінету Н.Ербакана 18 червня 1997 р. Конституційний суд позбавив лідера забороненої Партії добробуту Н.Ербакана на 5 років права займатися політичною діяльністю.

Після відставки прем’єр-міністра президент надав право на формування нового кабінету голові Партії вітчизни Месуту Йилмазу. Нові урядовці в липні 1998 р. ініціювали прийняття закону про перехід Туреччини від 5-річної до 8-річної загальної світської освіти. Духовні училища і школи з вивчення Корану перейшли під державний контроль. Як зазначив М.Йилмаз, після цього випускники восьмирічки будуть “виявляти більше інтересу до Інтернету й Світу третього тисячоліття, аніж до мороку в паранджі середньовіччя”.

На парламентських виборах 18 квітня 1999 р. відносну більшість голосів - 22% отримала Демократична ліва партія Бюлента Еджевіта, яка поєднувала соціал-демократичну ідеологію з турецьким націоналізмом. Її головним партнером по урядовій коаліції стала центристська Партія націоналістичного руху Девлета Бахджелі (більш відома як партія “Сірих вовків” - 18 % голосів), котра з пантюркістських позицій відстоює

принцип лаїцизму й виступає за повернення до політики етатизму. До урядової коаліції увійшли також представники Партії вітчизни. Але ісламістська загроза не зникла з політичного видноколу Турецької Республіки. Створена замість забороненої ісламістської Партії добробуту Партія чесноти навіть отримала почесне Ш місце (16 % голосів) і

намагалася проводити в парламенті свої вимоги.

З часом прем’єр Б.Еджевіт тяжко захворів, а всередині його партії спричинилася гостра криза. Її парламентська фракція зменшилася майже на третину. Політичні баталії точилися в уряді (його залишили віце- прем’єр і 6 міністрів). З таких умов були проведені дострокові парла­ментські вибори 3 листопада 2002 р. 34,4 % голосів (363 мандати) на виборах одержала створена всього роком раніше ісламістська Партія справедливості та розвитку (ПСР) Реждепа Тайїпа Ердогана, який 14 березня 2003 р. став прем’єр-міністром. Народно-республіканська партія здобула 178 депутатських місць. Решта політичних партій навіть не потрапили до парламенту. 9 місць одержали позапартійні кандидати.

Результати парламентських виборів насамперед красномовно проде­монстрували невдоволення виборців економічною і соціальною політикою попереднього керівництва. Треба зазначити, що то був період найтяжчої до того часу економічної кризи Туреччини: мільйони людей зубожіли в результаті зниження національного прибутку, що можна порівняти із часами Другої світової війни. Після подій 11 вересня 2001 р. Туреччина взяла участь у антитерористичних заходах в Афганістані, що забезпечило надходження у 2002 р. 30 млрд. доларів від Міжнародного валютного фонду. Уряд, сформований після виборів 2002 р., в якому провідну роль відігравали представники ПСР, спромігся покращити ситуацію.

28 серпня 2007 р. завершилися повноваження президента Ахмета Неджета Сезера (до обрання - головний суддя Конституційного Суду Туреччини, беспартійний). Літо того року стало часом жорстких політич­них баталій, гострота яких досягла небувалого за останнє тридцятиріччя рівня. Причиною стала найгостріша внутрішньополітична криза, початок якій поклав президентський марафон, що стартував 16 квітня 2007 р. У відповідності до Конституції, меджліс мав впродовж місяця визначити, хто стане одинадцятим президентом Туреччини. На внутрішньополітичному полі країни спостерігалася різка поляризація сил. З одного боку - так звані секуляристи, тобто прибічники світського шляху розвитку Туреччини -

президент А.Н.Сезер, армія, провідні профспілкові та громадські організа­ції, ректори понад 70 університетів, основні опозиційні політичні партії - Народно-республіканська партія, Партія Вітчизни, Партія вірного шляху, відомі представники ділових кіл. З іншого - так звані ісламісти - правляча Партія справедливості і розвитку, її однопартійний уряд і більшість у парламенті, що дозволяла їй проводити через меджліс необхідні закони і рішення, всупереч протидії опозиції. На боці ПСР також виступала значна частина національного бізнес-співтовариства.

У центрі протиборства - прагнення ПСР затвердити свою людину не тільки прем’єр-міністром, але й президентом. Опозиція ж вбачала у цьому перспективу посилення ісламізації Туреччини, підриву її світських підвалин. Саме на підтримку їх опозиція організувала наймасовіші в історії республіки мітинги в Анкарі, Стамбулі та інших великих містах, в яких взяли участь мільйони громадян. Учасники мітингів скандували антиурядові гасла, заявляючи, що шаріат не прийде у президентський палац, що президент має бути надпартійною фігурою, а не представником інтересів однієї партії. Висувалися аргументи: беззаперечний контроль ПСР над парламентом, урядом і президентом іде врозріз із принципом поділу влад. Провідні опозиційні партії висунули своїх кандидатів на президентську посаду.

На той момент, за турецькою Конституцією, для перемоги у першому і другому турі виборів кандидату на посаду глави держави необхідно було одержати кваліфіковану більшість 367 голосів, або 2/3 у 550-місному меджлісі. Проте впродовж визначеного місяця Абдуллах Гюль від ПСР не набув необхідної кількості голосів парламентарів. Неспроможність меджлісу обрати главу держави мала наслідком внутрішньополітичну кризу, яку можна було розв’язати лише за допомогою проведення дострокових парламентських виборів, які відбулися 22 липня 2007 р.

Участь в них мали право взяти понад 42,5 млн. виборців. До дільниць прийшли понад 32,5 млн., тобто приблизно 85 %. 14 політичних партій висунули понад 7 тис. кандидатів на 550 парламентських місць. Також у виборах взяли участь 699 позапартійних претендентів. Перемогу одержала Партія справедливості і розвитку із 46,7 % голосів виборців (341 місце в парламенті), що надало змогу сформувати однопартійний уряд на чолі з Р.Т.Ердоганом. Друге місце посіла Народно-республіканська партія - 20,9 % (99 місць), третє - Партія націоналістичного руху - 14,3% (70 місць). Інші партії не подолали 10% бар’єр, хоча пройшло декілька незалежних депутатів.

Звичайно, переважання ПСР в парламенті дало змогу А.Гюллю 28 серпня 2007 р. стати президентом Турецької Республіки. Він - друга після Р.Т.Ердогана людина в Партії справедливості і розвитку, один з її засновників, до обрання президентом був міністром іноземних справ. Ставши президентом, він заявив, що розірвав усі зв’язки із політичним ісламом. В міру того, як ПСР йшла до влади, із раніш набожним мусульманином А.Гюлем відбулися значні метаморфози: він відійшов від радикально ісламістських поглядів і став позиціонувати себе як ревного прибічника демократії та європейської орієнтації. У своїй інаугураційній промові у парламенті він особливо підкреслив свою відданість фундаментальним принципам Республіки, демократії, секуляризму, правам і свободам громадян, а також важливість входження Туреччини до Європейського Союзу.

Перемога на парламентських та президентських виборах Партії справедливості та розвитку у західних засобах масової інформації була названа «холодним душем для Європи», оскільки в тому вбачали перемогу прихильників ісламізації Туреччини. Але серйозні політичні аналітики за цим внутрішньополітичним конфліктом бачили не тільки протистояння ісламістів та захисників світських основ турецької держави. Дивлячись на ситуацію ширше, вони пропонували своє розуміння причин того, що відбулося. На їхню думку, саме висунення у передвиборчій боротьбі на перший план загрози державним підвалинам з боку радикального ісламу призвело опозицію до такої відчутної поразки. Важливе значення мало те, що конкретної програми, альтернативної урядовій, особливо в сфері соціальної політики, з боку опозиції не пролунало. Турецький виборець це відчув і проголосував за стабільність однопартійного уряду, за процес подальшого зростання зарплат і пенсій. Великі турецькі бізнесмени, які теж потребують стабільності, також значною мірою підтримали її перспективу в особі ПСР. Тобто причини успіхів проісламської партії у давно вже світській державі полягають у загальній кризі довіри до елітарних світських партій. ПСР, одержавши і законодавчу, і виконавчу владу, виявила намір рішуче стати до виконання своєї партійної програми та передвиборчих обіцянок.

Відповідно до них партія заявила про намір запропонувати ту­рецькому суспільству своє трактування понять світськості, демократії, соціуму тощо, що має реалізуватися у процес серйозної соціально - економічної реформації, що триватиме декілька років. ПСР декларувала: демократичне суспільство є гарантією існування держави, а основами держави є право, справедливість і свободи. При чому особливо під­креслювалася відданість партії принципам і реформам Ататюрка. Із свого боку, опозиція звинувачувала уряд і президента у таємному намірі по - ступового демонтажу світських основ Туреччини і перетворення її на ісламську державу.

Показовим на разі стало питання про скасування заборони жінкам носити хиджаб^[932], яка була запроваджена ще Кемалем Ататюрком у 1924 р. У лютому 2008 р. за ініціативи ПСР були схвалені поправки до законодавства, що дозволяли жінкам відвідувати навчальні заклади і державні установи у хиджабах. Інакше це - порушення їхніх прав, оскільки віруючим жінкам часто було важко знайти роботу або поступити у в вищий навчальний заклад. Кемалісти сприйняли це як свідчення намірів відродити норми шаріату і підготовку до трансформації світського режиму. У найбільших містах проходили багатотисячні мітинги протестів проти дій правлячої партії, що ведуть до повзучої ісламізації країни.

У березні 2008 р. Конституційний суд прийняв до розгляду позов, поданий Головним прокурором Вищого касаційного суду Туреччини А.Ялчинкая, про розпуск ПСР із звинуваченням у порушенні консти­туційних норм. Одне із головних звинувачень: Партія справедливості і розвитку проводить політику обману. Турбота про демократію, за думкою Головного прокурора Туреччини, «лише прикриття, а справжньою метою ПСР є запровадження у Туреччині шаріату». У тексті звинувачення Генеральний прокурор процитував 61 висловлювання прем’єр-міністра Р.Т.Ердогана та інших членів партії, які начебто свідчать про намір функціонерів ПСР підірвати республіканський лад у Туреччині, при чому джихад, тобто насильство, вважається за «реальну можливість». 5 червня 2008 р. Конституційний суд скасував поправки стосовно мусульманських хусток.

Проте сам президент не заперечував їх. Його дружина, так само, як і дружина Р.Т.Ердогана, з’являлася на офіційних прийомах у хиджабі. Президент пояснював це тим, що то є її власний вибір. Також він заявив: «Туреччина поважає свободу віросповідання. Носіння хиджабу є поклонін­ням, а поклоніння слід поважати. Люди всіх релігій сьогодні можуть прак­тикувати свої релігійні обряди в Туреччині, тим самим вони реалізують своє право на поклоніння. Так чому ж не давати змоги і їм робити те, що вони хочуть? Туреччина є демократичною країною». Внутрішнє протиріч­чя такої позиції полягає у тому, що носіння хиджабу по суті є ознакою дискримінації жінок, що виключається демократією, яка передбачає неможливість приниження для всіх людей, незалежно від статі¹.

Після прийняття Конституційним судом вище згаданих рішень уряд перейшов у контрнаступ. 28 червня 2008 р. Верховний суд взяв до розгляду кримінальну справу проти 86 осіб, звинувачених у причетності до таємного товариства «Ергенекон»^{[933] [934], яке буцімто почало підготовку військового перевороту з метою скинути діючий уряд. Пізніше додалися звинувачення у тому, що організація планувала терористичні акції проти вірменської діаспори, підтримувала курдських сепаратистів з метою дестабілізації ситуації в країні і створення приводу для путчу. Приводом до порушення справи стали боєприпаси, знайдені 12 червня 2007 р. в одного з відставних офіцерів.}

Цей крок уряду мав наслідки: через місяць після відкриття «справи Ергенекона», 31 липня 2008 р. Конституційний суд оголосив рішення по справі Партії справедливості і розвитку. 6 з 11 судей КС проголосували за закриття правлячої партії, але цього не вистачило, оскільки згідно діючої Конституції для позитивного рішення про заборону діяльності політичної партії потрібно 7 голосів. Разом із тим 10 суддів КС визнали, що партія проводила політику, спрямовану проти світського характеру держави, і у зв’язку з цими порушеннями віддали розпорядження вдвічі зменшити її державне фінансування. Пізніше справа про заборону ПСР розвалилася.

Натомість пресинг «неугодної» військової еліти посилювався. Крім справи Ергенекону були ще справи з приводу планів «Клітка», «Кувалда» та ін. У 2013 р. - суд над військовими за їхню роль у подіях 1997 р. У червні 2011 р. на знак протесту проти розгортання розслідування начебто дійсних планів державного перевороту пішли у відставку четверо військових найвищого рангу: начальник Г енерального штабу і командувачі армією, авіацією і флотом. Взагалі йшла масштабна ротація у коман­дуванні турецькими збройними силами. До суду також притягалися відомі політики з опозиційних партій, насамперед НРП, ректори університетів, журналісти та ін. Військова еліта, особливо після кадрових чисток липня - серпня 2011 р., демонстративної відставки вищого командування армії і приходу на їхнє місце лояльних владі керівників, втратила право голосу із багатьох внутрішньополітичних питань, які раніше де-факто перебували під її контролем. Так головний орган політичного впливу військової еліти - Рада національної безпеки стала більш цивільною за своїм складом і втратила значну частину впливу на поточний політичний процес. Образ армії відверто ганьбився, а військова еліта дискредитувалася. Надалі ПСР вдалося в цілому взяти гору над старою кемалійською елітою, відсунувши її від важелів реального впливу і влади. Кемалійський істеблішмент потіснили буквально на всіх рівнях - від міністрів і муніципалітетів до вищих навчальних закладів і силових структур. Взагалі талося витіснення кемалістської еліти з політичного поля, що призвело до зміни розстановки сил на користь ПСР і команди Р.Т.Ердогана.

В тексті партійної програми ПСР немає положень із посиланнями на Коран, які вимагали б встановлення в країні шаріатського режиму, обов’язкового носіння хиджабу, обов’язкового запровадження у систему освіти релігійного фактору тощо. Натомість - чимало положень, які наголошують на прагненні «поєднання ісламу з демократією». У програмі підкреслюється, що «релігійний фактор - це сила, покликана не розділяти суспільство, а об’єднувати його»^[935], що партія виступає за «демократичну, світську і соціально-правову державу», за перебудову у цьому напрямку «всіх державних структур», при чому «держава залишається нейтральною по відношенню до релігійних вірувань і філософських поглядів». Партія розуміє світськість як «фундамент релігійної свободи і свободи совісті». У тексті програми неодноразово повторюється намір переглянути Конституцію¹, закон про вибори та інші акти - з орієнтацією на демократизацію суспільства і творення громадянського суспільства.

Проблема поєднання демократії та ісламу є дуже складною. Річ у тім, що демократія виходить із поваги до прав і свобод особи, тобто в її основі - індивідуалізм. Демократизм - продукт розвитку західної цивілізації, для якої на верхівці системи цінностей - особистість. В ісламі для неї немає місця, більше того, правовірний мусульманин повинен постійно вести боротьбу проти свого «нафса» - почуття «самості», або ж «его». Під «нафсом» розуміється те, що дозволяє людині відчути свою індиві­дуальність, а це не дозволяє їй наблизитися до Бога. На землі сила Аллаха втілюється в «уммі» - мусульманській общині, в якій життя кожного члена, його образ думок, побут і система цінностей суворо контролюється общиною, без чого людина стає вигнанцем і не може розраховувати на благочестя і релігійне спасіння. Тобто відсутнє право вільного вибору. До того ж жінка в ісламі не є рівною чоловікові, існує поняття «пурда» - відокремлення чоловіків від жінок. Тобто, з точки зору демократії, права і свободи поширюються не на всіх, а це вже не демократія.

Проте діячі ПСР тлумачать її на свій лад. Ключовим елементом концепції демократизації у них є поняття «народ», під яким вони розуміють свій основний, релігійно налаштований електорат. Крім того, в особі свого лідера партія має «сильну людину з народу». Р.Т.Ердоган не впускає нагоди згадати про своє просте походження - «з людей праці».^{[936] [937] Таке популістське тлумаченя «демосу» в слові «демократія» дозволяє представникам правлячої партії ставитися до опозиції із зневагою й ігнорувати її як елітарну, неаутентичну спільноту, яка втратила зв’язки із реаліями країни. Активно пропагуючи імідж «народної» партії, яка протистоїть інтересам столичної республіканської еліти, ПСР досить успішно завоювала підтримку численного традиційно налаштованого населення провінцій Анатолії, бідних і найменш освічених прошарків.}

Треба наголосити, що Партія справедливості та розвитку не можна віднести до звичних партій ісламістського ґатунку, незмінною характе­ристикою яких є прагнення забезпечити додержання жорстких моральних норм, поставити консервативні соціальні, моральні та релігійні проблеми на перші позиції порядку денного. Впродовж останніх десятиріч відбулася трансформація лідерів впливових ісламістських організацій. Це - професіонали з гарною освітою (юристи, економісти, інженери, лікарі тощо), у поглядах яких релігійний консерватизм поєднується із гнучкістю і відкритістю у питаннях економічної і технологічної інтеграції із зовнішнім світом, тобто вірність традиційним цінностям ісламської релігії і націо - нальної турецької культури поєднується із прагненням до модернізації. Сенс їхнього прагматизму: аби вижити і бути успішним у світі, який впродовж тривалого часу формувався під беззаперечним впливом Заходу, слід прийняти західну науку, технології і методи виробництва, але при цьому всіляко відстоювати і зберігати свою, ісламську культуру^[938] і мораль. На відміну від фундаменталістів, на меті - не відсторонення від сучасності або скинення її, аби відтворити умови, які, як вони вважають, існували за часів Пророка. Радше йдеться про знайдення альтернативного і аутентичного шляху до ісламської сучасності. І такий підхід поділяють помірковані ісламісти по усьому світу. При цьому не ставиться всеохоп - лююча мета запровадити закони шаріату (хоча деякі принципи, співзвучні релігійному праву, можуть бути включені в існуючу нормативно-правову базу), і відсутнє прагнення до ізоляції від міжнародної системи. Разом із тим ПСР наполегливо проводить ідею про те, що вона є єдиною політичною силою, спроможною забезпечити розвиток країни, а решта суб’єкти політичної сфери на це неспроможні, не заслуговують довіри виборців і мають відійти на узбіччя публічної політики у Туреччині. В країні встановилася модель розділення політичної сфери на два табори: ПСР і «всі інші». Тобто авторитарний підхід Р.Т.Ердогана до влади як в партії, так і в країні в цілому екстрапольовано і на процес модернізації.

Підставою впевненості ПСР стали успіхи економічного розвитку Туреччини. Після кризи 2001 р. (до початку кризи 2008 р¹.) країна вступила в період стабілізації і зростання, коли темпи збільшення національної економіки не опускалися нижче 4,5 % на рік (2007 р.) при максимальному значенні у 9,4 % (2004 р.). Співвідношення державного боргу до ВВП знизилося від 80% у 2002 р. до 39 % у 2007 р.

Середньорічний рівень інфляції, розрахований на базі оптових цін, знизився за той же період з 45% до 8,7 % (вперше за тридцять років). У 2002 р. середньодушовий прибуток становив 2598 доларів, а на початку 2007 р. - 5500 доларів. Іноземні інвестиції у турецьку економіку за той же період зросли з 1 млрд. доларів до 20,2 млрд. доларів. За динамікою економічного зростання у 2010-2011 рр. Туреччина посіла друге місце в світі після Китаю. У 2002 р. ВВП країни складав 270 млрд. доларів, у 2012 р. - наблизився до трильйону, продемонструвавши практично чотириразове збільшення. Прибуток на душу населення у 2012 р. досяг 11 тис. доларів. Турецький експорт зріс від 32 млрд. у 2002 р. до 156 млрд. у 2012 р. Тобто Туреччина стала однією з країн світу, що найбільш динамічно розвивається. Під впливом цих досягнень іноземні експерти запропонували називати трансформації, що відбулися, «турецьким економічним дивом».

ПСР також користується підтримкою так званого «ісламського капіталу», або як його ще називають «зелений капітал». До нього відносяться насамперед фінансові установи, які функціонують на ісламських принципах. Ці принципи обіймають додержання в рамках права на власність справедливого врахування інтересів індивіда і мусульманської общини, заборону на позичковий (банківський) відсоток - «рібу», обов’язкове відрахування на користь бідних - «закят» та ін. Ісламські банки одержують капітал з мусульманських країн, зокрема нелегально готівкою. Вони також користуються великою популярністю у турецьких гастарбайтерів у Європі^{[939] [940]. Особливу роль відіграють різні фонди (вакфи) при релігійних мусульманських общинах - тарикатах, які почали активно відроджуватися і зростати з посиленням ісламістських настроїв в країні. Проте «зелений капітал» посилює свої позиції не тільки у фінансовому секторі, але й у промисловості і торгівлі, навіть в інформаційно-пропагандистському бізнесі. В цілому, слід зазначити, що однією з цілей ісламу є принесення правовірному користі, а не нанесення шкоди. І хоча він накладає на бізнес низку обмежень, водночас проповідується економічна активність. Логіка проста: неуважність до економіки може призвести до шкоди самому ісламу, оскільки буде ослабленою його фінансова база.}

Впевнена у своїх силах і дискредитуючи інші політичні партії, ПСР йшла на парламентські вибори 12 червня 2011 р. Її результат - 50,1% голосів конвертувалися у 326 мандатів з 550. Не вистачило 4 мандатів для можливості проводити конституційні реформи без врахування позицій інших політичних фракцій¹. Однак уряд був сформований однією партією, а її лідер залишився у прем’єрському кріслі. Під час виборчої кампанії в центр уваги висувалися не особисті якості тих чи інших кандидатів, а майбутня реалізація проектів і обіцянок, з якими публічно виступала ПСР. Вона постала своєрідним символом політичної сили, яка гарантувала виконання прагнень свого електорату у порівнянні із своїми опонентами.

Незаперечно, ПСР - найбільш впливова і системна політична сила в країні. Опозиція, яку не можна назвати потужною, звинувачує її у наявності «прихованої програми» ісламізації Туреччини і у прагненні встановити авторитарну владу. На підтвердження наводиться небажання ПСР знижувати 10% бар’єр, що дозволяє правлячій партії займати непропорційно велику кількість місць у парламенті, а також реформи у системі освіти, які відкривають можливість посилити її релігійний компонент. ПСР надала нові можливості для традиціоналістів, водночас обмеживши їх для іншої частини суспільства, яке поділене приблизно навпіл. Саме так званий «креативний клас» - студенти, інженери, архітектори, менеджери, працівники ІТ, вчителі, викладачі вищих навчальних закладів, навіть службовці банків і футбольні фанати - складають переважну частину тих, хто протестує проти політики ПСР та її лідера^{[941] [942].}

У сучасному світі найчастіше людей на вулиці виводять соціально- економічні причини: втрата робочих місць, скорочення зарплат і пенсій, зростання податків, урізання пільг. Турецькі протести травня 2013 р. не вписувалися у цей ряд. 28 травня 2013 р. на майдані Таксим в центрі Стамбулу спалахнули протести, які потім охопили інші стамбульські райони, а потім й 67 міст країни. Спочатку кілька сотень осіб, у тому числі громадські діячі і депутати, виступили проти вирубування дерев у парку Гезі, розташованому на майдані заради будівництва торгово-розважальних центрів комерційними структурами, що мали відношення до правлячої партії. Глибинною причиною протесту стало невдоволення світської частини суспільства авторитарною ісламістською владою. Влада кинула на розгін протестувальників силовиків, які використовували сльозогінний газ, водомети, гумові кулі, били і заарештовували учасників протестів. Було затримано кілька тисяч осіб, не минулося без жертв. 3 липня турецький адміністративний суд анулював постанову уряду про забудову парку Гезі. Але протестні виступи продовжилися із вимогами відставки прем’єра і розпуску його кабінету міністрів. Наприкінці грудня того ж року після поліцейської операції «Великий хабар» і звільнення поліцейських і прокурорів, які вели розслідування, молодь знов зайняла майдан. Скандал розгорівся щодо корупції, коли пішли у відставку десять осіб - міністрів та інших близьких президенту осіб. Поліція розігнала майдан. Р.Т.Ердоган заявив, що не збирається у відставку.

18 січня 2014 р. Туреччина знов вийшла на вулиці, протестуючи проти законів про контроль над Інтернетом. На початку червня 2016 р. - масові протести в Стамбулі з вимогою відставки Р.Т.Ердогана, який «поводиться, наче король» і проти ісламізації країни. Треба зазначити, що 10 серпня 2014 р. в ході прямого голосування на президентських виборах у першому турі із показником 51,79% голосів на підтримку він виборов перемогу. Його найближчий суперник - Екмеледдін Ісханоглу від коаліції опозиційних партій одержав 38,44% голосів. Третім був Селяхаттін Демирташ з результатом у 9,76% голосів виборців. 7 червня 2015 р. пройшли парламентські вибори, які показали деяке падіння електоральної підтримки населення ПСР: 40,9% голосів (на 8,9% менше, ніж попередній результат). Народно-республіканська партія здобула 25,0%, ультраправа Партія націоналістичного руху - 16,3%, про-курдська Демократична партія народів - 13,1%.

Одержавши менше половини місць в парламенті, ПСР не набула можливості змінити конституційний лад і зробити Туреччину президент­ською республікою, до чого прагнув Р.Т.Ердоган. Пропозиція пере­можниці іншим партіям, які пройшли до парламенту, створити коаліційний уряд зазнала невдачі. Це призвело до політичної кризи, виходом з якої мали стати позачергові вибори. Вони відбулися 1 листопада 2015 р. Розклад сил: ПСР - 49,5% голосів, Народно-республіканська партія - 25,32%, Демократична партія народів - 10,76%, Партія націоналістичного руху - 11,90% голосів.

Через розходження у поглядах з президентом (непогодження із наміром перетворити державу на президентську республіку, а також інші погляди на політику в Сирії та стосовно ЄС) на початку травня 2016 р. заявив про своє бажання піти у відставку з посади прем’єра і лідера ПСР Ахмет Давутоглу. Оглядачі зазначили, що з його відставкою пішла в історію «інтелектуальна епоха» турецьких поміркованих ісламістів. Новим лідером партії і прем’єром країни став міністр транспорту Біналі Їлдирим

- соратник Р.Т.Ердогана і прихильник його позицій у внутрішній і зовнішній політиці.

До середині літа Турція опинилася у кризовій ситуації. Двоїста лінія по відношенню до «Ісламської держави»: з одного боку, боротьба, з іншого

- тісне співробітництво. Серія страшних терористичних актів всередині самої Туреччини. Спроба вирішити курдську проблему спровокувала початок фактичної громадянської війни в окремих районах країни. Бажання президента Туреччини сприяти поваленню Асада у сусідній Сирії і не допустити створення там курдської держави мало наслідком «імпорт війни» через сирійський кордон на власну територію.

В ніч з 15 на 16 липня 2016 р. в Туреччині сталася сроба військового перевороту. Повсталі підрозділи турецької армії захопили телебачення TRT, будівлю генерального штабу збройних сил, його начальник був взятий у заручники. Цілями атак стали також парламент і штаб-квартира розвідки MIT. Армійці заблокували частину доріг в Анкарі і Стамбулі, атакували офіси правлячої партії. Бої в парламенті, вертолітні удари по цивільним і урядовим об’єктам. Танки вийшли на вулиці. Сотні загиблих і поранених. Військові заявляли: з демократією буде все гаразд, але без Ердогана. Путч став наслідком глибокого розколу у верхівці турецького суспільства. А той, в свою чергу, є прямим наслідком політики президента - його авторитаризму, його непередбачуваності, його спроб зруйнувати світські підвалини турецької держави.

Глава держави діяв рішуче. Тисячі його прихильників вийшли на вулиці. Заколот провалився. Він носив хаотичний характер і був настільки погано організований, що відразу оглядачі заговорили про те, що його інспірував сам Р.Т.Ердоган. Той оголосив натхненником путчу Фетхуллу Гюлена - колишнього свого соратника, ісламського діяча і лідера руху свого імені, а також розгалуженої фінансової і освітньої імперії, який на той момент вже 17 років жив у США. Сам Ф.Гюлен заявив про свою непричетність, а також про те, що путч був «штучним»: провідні політики не постраждали, військові стріляли по порожніх будівлях, а списки тих, кого потім заарештували, були підготовлені заздалегідь. Вашингтон на вимогу видати проповідника дав негативну відповідь, мотивуючи її бездоказовістю звинувачень. Хоча більшість світових лідерів висловили свою солідарність із турецьким лідером, він звинуватив Захід у втручання у внутрішні справи своєї країни.

Якщо повсталі військові вмовляли своїх прибічників не виходити із своїх домівок, президент кинув заклик «За демократію!» і покликав людей її захищати на вулицях. Така формула мобілізації виявилася дуже ефективною. Прибічники Р.Т.Ердогана, як він і закликав, активно виходили на вулиці в ніч заколоту і після.

Але демократія, за яку люди кидалися на танки, дуже швидко почала згортатися: було введено режим надзвичайного стану. В країні

призупинили дію Європейської конвенції із прав людини. Зокрема обмежили виїзд державних службовців за кордон. Почалися масові арешти і звільнення з посад. Десятки тисяч офіцерів заарештовано. За «зв’язки з Гюленом» заарештовано понад 50 тис. осіб. З роботи масово звільнені прокурори, судді, журналісти. 20 тис. вчителів, 15 тис. працівників вищої школи, серед них 2 тис. деканів втратили роботу. Пояснення влади: університети завжди були осередком антиурядових сил і розсадником змовників. По всій країні розпочалося полювання на реальних і удаваних ворогів режиму. Взагалі, під репресії підпали будь-які дисиденти, представники національних меншин, світські ліберали, - всі, хто міг би заважати Р.Т.Ердогану втілити свої плани перетворення Туреччини в президентську республіку, а самому стати авторитарним, одноосібним правителем країни з відповідними наслідками у внутрішній і зовнішній політиці.

В ніч на 13 січня 2017 р. парламент Туреччини схвалив¹ внесення запропонованих Р.Т.Ердоганом правок до Конституції країни, які значно посилюють владу президента. 16 квітня того ж року в країні пройшов відповідний референдум. Не дивлячись на протести опозиції, за посилення повноважень очільника держави і трансформацію держави з парла­ментської республіки в президентську проголосували 51,41% учасників референдуму, не погодилися на це 48,59%. Це - найбільша і системна реформа державного устрою країни від 1923 р., коли Ататюк заснував світську Турецьку Республіку. Поправки до Конституції передбачають, зокрема, право для президента формувати і очолювати уряд, пропонувати бюджет і призначати більше половини членів вищого судового органу країни. У його пряме підпорядкування переходять збройні сили Туреччини і спецслужби. Главу держави обиратимуть на всезагальних виборах одночасно із виборами до парламенту. При цьому президент зможе і надалі залишатися членом партії. Фактично Р.Т.Ердоган одержав безмежну владу. Без струмувань і противаг, характерних, наприклад, для США, Туреччина стає не просто сильною централізованою державою, а країною із авторитарним режимом. Турецька модель успішного поєднання демократії та ісламу відійшла у небуття.

В свій час заради зміцнення Туреччини ПСР оголосила курс на вбудовування у процеси глобалізації і на вступ до Європейського Союзу. Євроінтеграція є непростою проблемою турецької зовнішньої політики. Її поступове зближення з європейськими країнами почалося в повоєнні роки: участь держави в “плані Маршалла”, перетворення на південний фланг НАТО, а також потреба в дешевій турецькій робочій силі для відбудови повоєнної Європи, - все це сприяло налагодженню тісних взаємин Анкари з країнами континенту. Впродовж десятиріч Туреччині вдалося досягти високого рівня інтегрованості з країнами ЄС у зовнішньоекономічній сфері. Згідно положенням Анкарського Договору про асоціацію з Європейською Економічною Співдружністю^{[943] [944], який набув чинності з 1 грудня 1964 р., Туреччина після виконання низки умов мала стати його повноправним членом до 1995 р. Однак в 1995 р. з нею було укладено тільки угоду про безмитну торгівлю з ЄС, яка передбачала створення митного союзу, відмову від ліцензування і квотування при здійсненні імпортних операцій та усунення будь-яких перешкод на шляху товарів і послуг в обміні між країнами.}

Справа в тому, що поки турецький уряд намагався реалізувати прийняті на себе за договором зобов'язання до накресленої дати, з'ясувалося, що за нових умов впливові кола в Євросоюзі перестали заплющувати очі на колишні “антидемократичні гріхи” своєї союзниці. Вони також зажадали від неї все нових і нових кроків у досягненні певного рівня соціально-економічного розвитку, подолання правових вад у законодавстві, насамперед, у Конституції, прийнятій у 1982 р. в умовах військового режиму. При такому підході лише до 1999 р. Туреччині вдалося добитися визнання за нею статусу країни-кандидата в ЄС. Туреччина йшла на нові й нові кроки у європейському напрямку, проте самі європейці досі не визначилися стосовно припустимості її членства. Серед європейців поширеною є думка: ЄС - це «християнський клуб», який не бажає поповнювати свої ряди за рахунок мусульман, чиї традиції йдуть врозріз з духом Європи, що ґрунтується на християнстві. Хрис­тиянство становить стрижень європейської цивілізації, визначає базову модель соціального порядку, заснованого на індивідуальній автономії, що в принципі не визнається ісламом. Тобто головна причина полягає у цивілізаційних відмінностях.

В провину Туреччині ставлять не тільки деякі низькі економічні показники, а й антидемократизм, зокрема, невизнання геноциду вірмен 1915 - 1916 рр.^[945] і нерозв’язане курдське питання. Значення Туреччини було переглянуто у зв’язку із напливом мігрантів до європейських країн, що особливо посилився у 2015 р. У березні 2016 р. між двома сторонами було укладено угоду, згідно якої Анкара мала допомагати зупинити потік біженців і приймати назад тих, кого депортують із Греції. За це їй обіцяли 3 млрд. євро і безвізовий режим. Однак у червні Анкара висловила своє невдоволення тим, що ЄС не виконує свою частину домовленості стосовно фінансів і скасування віз. Після липневого путчу 2016 р. Європарламент прийняв рішення про призупинення переговорів про вступ Туреччини до ЄС. У березні 2017 р. Р.Т.Ердоган звинуватив Європейський Союз у початку «хрестового походу» проти ісламу. Так він прокоментував рішення Європейського суду у Люксембурзі, за яким європейським роботодавцям дозволяється забороняти своїм працівникам носити на робочому місці хустки та інші релігійні символи. Після референдуму Рада Європи вирішила поновити моніторинг стосовно дотримання демократії у Туреччині. В свою чергу Р.Т.Ердоган заявив про намір провести референдум стосовно вступу до Європейського Союзу, оскільки таке прагнення у його співгромадян слабшає. Також президент закликав турків, які живуть у Європі, народжувати по п’ять дітей, які будуть вважатися європейцями, аби через 18 років вони могли впливати на європейські країни в різних питаннях. Зокрема, у курдському.

Напруження у цьому питанні зростає¹. Борючись за державну незалежність, радикально налаштовані курди вдаються до терористичних актів, які почастішали останніми роками. Такі ж засоби використовують бойовики Ісламської держави, які також атакують турецькі війська на сирійському кордоні. 24 серпня 2016 р. було розпочато турецьку військову операцію «Щит Євфрата» у Сирії. За офіційною версією - заради боротьби з тероризмом, а також для створення «вільної від тероризму зони» поблизу власних кордонів. Під терористами Анкара розуміє не тільки «Ісламську державу», але й курдські збройні формування. На початку вересня 2016 р. Р.Т.Ердоган оголосив про початок кампанії проти Робітничої партії Курдистану.

Складні відносини має Анкара з країнами арабського Сходу, оскільки Туреччина обрала в якості головного зовнішньополітичного партнера Сполучені Штати Америки, підтримує відносини із Ізраїлем - ворогом номер один усього арабського світу. Для арабських країн Туреччина - колишній агресор, а тепер надто вестернізована. Проте із посиленням ісламського чинника у її політичному і економічному житті відбуваються деякі зміни у ставленні з боку арабів.

Нові можливості відкрилися для Туреччини після розвалу Радянського Союзу і утворення на його території незалежних держав, частина з яких - тюркомовні. В свій час прем'єр-міністр Т.Озал назвав дезінтеграцію СРСР “історичною можливістю” для Туреччини стати регіональною наддержавою. Він проголосив гасло: “Великий Туркестан від Середземного моря до Китайської стіни”. Йому вторили й інші політики президентсько-прем’єрського рівня: С.Демірель, Б.Еджевіт, Н.Ербакан. Усі вони сходилися на ідеї створення “Великого Турану” або “Туранського поясу” - геополітичного альянсу тюркських народів під егідою Туреччини. «Росія надто слабка, аби протистояти нам», - заявив турецький міністр А.Чей стосовно того, що «спадкоємець Великої Османської імперії» має створити нове об’єднання із Азербайджаном, Казахстаном, Узбекистаном, Киргизією та Туркменістаном, виконуючи «історичну місію старшого брата».

Раніше «старшим братом» для цих республік була Російська Федерація. Певний час відносини між РФ і Туреччиною були вельми дружні: обидва керівники держав наносили візити один одному,

підписували двосторонні угоди в торгово-економічній та енергетичній сферах. Оскільки ЄС поставився негативно до проекту міжнародного газогону «Південний потік», було домовлено про спорудження «Турець­кого потоку»^{[946] [947]. Москва запрошувала Анкару приєднатися до Митного союзу, створеного Росією, Казахстаном і Білорусією в рамках Євра­зійського економічного союзу. У Туреччині щорічно відпочивали понад 4 млн. російських туристів. Ситуація докорінно змінилася 24 листопада 2015 р., коли турецькі льотчики збили російський бомбардувальник Су-24, який увійшов у повітряний простір Туреччини і не залишав його всупереч численним попередженням. В.Путін заявив, що турки нанесли Росії «удар в спину». Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив: «Воювати з Туреччиною ми не збираємося». Натомість Москва розпочала проти Анкари економічну війну з усіма належними заборонами1.}

На цьому тлі подальший розвиток одержали відносини Туреччини з Україною. Турецьке керівництво заявило, що ніколи не визнає анексії Криму, однак не підтримало санкцій, які оголосили Російській Федерації Євросоюз, США та інші держави. Співробітництво з Україною значно пожвавилося після листопада 2015 р. Відбулися візити на найвищому рівні.

Після невдалого військового заколоту літа 2016 р. політика по відношенню до Росії змінилася ^{[948] [949] [950]. Льотчик, який збив російський літак, був названий агентом Гюлена, організацію якого звинуватили у тому, що вона зіпсувала турецько-російські відносини. Р.Т.Ердоган задекларував відновлення партнерства, про що свідчив його візит 9 серпня 2016 р. до Санкт-Петербургу. Напередодні зустрічі з В.Путіним турецький президент сказав: «Це буде історичний візит, новий початок. На переговорах із моїм другом Володимиром, я вірю, буде відкрита нова сторінка у двосторонніх відносинах. Нашим країнам треба багато чого зробити разом». Зокрема, відновилося обговорення проекту міжнародного газогону «Турецький потік» (в обхід України). У травні 2017 р. російський «Газпром» розпочав будівництво, завершення якого заплановано на 2019 р.[951]}

Військово-політична ситуація на Близькому і Середньому Сході останнім часом є нестабільною і навіть вибухонебезпечною, що не може не впливати на Туреччину. Важливе значення з точки зору безпеки країни мають такі фактори: можливість створення курдської держави на півночі Іраку і посилення сепаратистської активності курдів в самій Туреччині; вірогідність виникнення напруженості у зв’язку з Кіпром, що поділено на дві частини - грецьку і турецьку; конфлікт арабських країн із Ізраїлем, з яким Туреччина підтримує досить тісні відносини; політика головного зовнішньополітичного партнера - Сполучених Штатів Америки на Близькому і Середньому Сході; можливість виникнення конфліктів в республіках Закавказзя, Центральної Азії; сусідство Туреччини із Ісламською Республікою Іран; радикальність «Ісламської держави»; арабські революції, міжнародний тероризм і т. ін.

Турецька Республіка знаходиться в регіоні, де співіснують різні політичні режими, релігії та економічні системи. Завдяки своєму зручному розташуванню з виходом до Чорного, Середземного та Егейського морів, на Балкани, Кавказ та Близький Схід вона є точкою перетину найваж­ливіших напрямків стратегічних шляхів, починаючи від Гібралтарської протоки, де сходяться морські та сухопутні шляхи трьох континентів. В Азії немає подібної країни, зовнішня політика якої безпосередньо впливала б на баланс сил у регіоні. Міжнародні оглядачі вважають, що Туреччина через зростання своєї могутності буде формувати новий курс зовнішньої політики, все більше уваги звертаючи на Схід і, поступово досягаючи своїх цілей, витискатиме Сполучені Штати і Захід із зони своїх інтересів. До тих пір вона балансуватиме між інтересами своїх стратегічних партнерів. Але вже зараз Туреччина виявляє все більше самостійності у своїй зовнішній політиці, що буде вносити все більше коректив у майбутньому.

Внутрішньополітичне становище Туреччини у другому десятиріччі третього тисячоліття характеризується наявністю домінантної партії - Партії справедливості і розвитку, сильним і дієздатним урядом, що є результатом соціально-економічного і політичного розвитку турецької держави. Разом із тим іншим наслідком є глибокі протиріччя в самому турецькому суспільстві з низки питань, що виявляється у його глибокому розколі на світську частину і прибічників ісламізації країни. Досвід розвитку Туреччини дає підстави для аналізу варіанту модернізаційних процесів у мусульманській країні. Як виявилося, вкрай складно за допомогою світської ідеології змінити архетипи і коди древньої культури, стрижнем якої є релігія.

Література

Ахмедова Е.Р. Прагнення Туреччини до вступу в Європейський Союз: політико- правова позиція держав-членів ЄС /Е.Р.Ахмедова //Вісник Маріупольського державного університету. - 2014. - Серія: Право. - Вип. 7.

Ахмедова Е. Захист прав людини як обов’язковий стандарт міжнародного права на шляху вступу Туреччини до європейської спільноти /Е.Р.Ахмедова // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2015. - № 1.

Бостанджи Наджи Коротка історія турецько-українських зв’язків / Бостанджи Наджи //Східний світ. - 2011. - № 1.

Бугар А. Гнучка дипломатія Туреччини: від геополітичного балансування до зміцнення регіональних лідерських позицій /А.Бугар // Зовнішні справи. - 2012. - № 4.

Бузаров А. Турецький гамбіт: сирійський військовий конфлікт загострився через втручання Анкари /А.Бузаров [Ел. ресурс] - Режим доступу: https://www.rbc.ua/ ukr∕analytics∕turetskiy-gambit-siriyskiy-voennyy-konflikt-1455733760.html

Варбанець П.А. Політика Анкари щодо затвердження Туреччини системоутворюючим ядром тюркського світу: надбання і прорахунки /П.А.Варбанець //Гілея. - 2014. - Вип. 88. Волович О. Українсько-російська конфронтація і позиція Туреччини /О.Волович //Зовнішні справи. - 2015. - № 2.

Воротнюк М. "Арабська весна" - шанс регіонального лідерства для Туреччини? /М.Воротнюк // Зовнішні справи. - 2011. - № 11/12.

Воротнюк М. Протести в Туреччині та події на Близькому Сході: нормативні аспекти /М.Воротнюк //Зовнішні справи. - 2013. - № 10.

Гаджиев А. К вопросу о внутриполитической обстановке в Турции: отношения между ПСР и военными /А.К.Гаджиев [Эл. ресурс ] - Режим доступа:

//http://www.iimes.ru/rus/stat/2010/12-05-10a.

Гіймоль А. Бунт проти султана Ердогана /А. Гіймоль //Український тиждень.- 2013. - № 24. Джілавян А.С. Вплив Партії справедливості і розвитку на формування нової зовнішньополітичної ідеології Туреччини /А.С. Джілавян //Гілея. - 2014. - Вип. 85.

Дружиловский С. Турция: привычка управлять /С.Дружиловский [Эл. ресурс ] Режим доступа: //http://www.globalaffairs.ru/number/n_5965

Игнатенко А. Молоко и мясо: Национальный прагматизм и имперский романтизм во внешней политике Турции /А.Игнатенко [Эл. ресурс ] - Режим доступа: //

http://www.globalaffairs.ru/number/Moloko-i-myaso-14967

Ильинцева К. «Турецкое лето»: причины и следствия бунта на Босфоре /К.Ильинцева //Неприкосновенный запас. - 2013. - № 91.

Кияниця Л.Л. Зовнішня політика Туреччини в контексті "Арабської весни": від ізольованої держави до претендента на регіональну гегемонію /Л.Л.Кияниця // Наукові записки Національного університету "Києво-Могилянська академія". - 2014. - Т. 160 : Політичні науки.

Корсунський С. Уроки турецької /С.Корсунський //Дзеркало тижня. - 2015. - № 47.

Масумова Н. Турция: задача вступления в ЕС как фактор экономического развития /Н.Масумова //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 7.

Махмудова О.А. Питання інтеграції Туреччини в Європейський Союз: прихильники і противники /О.А.Махмудова //Гілея. - 2014. - Вип. 86.

Маштабей В.Я. Економічна дипломатія Туреччини: характерні риси /В.Я.Масштабей //Стратегія розвитку України: економіка, соціологія, право. - 2014. - № 3.

Молдобаев А. «Кипрская проблема»: история вопроса /А.Молдобаев [Эл. ресурс ] - Режим доступа: http: //www.easttime.ru/analytic/2/6/396.html

Морква В. Туреччина між Заходом і Сходом - глобалізація чи міжцивілізаційний конфлікт /В.Морква //Історичні науки: проблеми розвитку. - Львів, 2002.

Мощенко О.М. Нова зовнішня політика Турецької Республіки в категоріях неоосманізму та неопантюркізму /О.М.Мощенко //Гілея. - 2014. - Вип. 90.

Мхитарян Н. Посилення ісламського чинника у внутрішньополітичному житті Туреччини і його вплив на зовнішню політику країни в глобальному і регіональному вимірі /Н.Мхитарян //Дослідження світової політики. - 2005. - Вип. 33.

Онар Н.Ф. Турция: корпоративная модель? /Н.Ф.Онар //Pro et Contra. - 2012. - Июль - октябрь.

Орлова Т. В. Вестернізація Туреччини: історія і сучасність /Т.В.Орлова //Гілея. - 2011. - Вип. 46.

Павленко В.І. Політика безпеки і воєнно-політичні відносини Туреччини / В.І. Павленко, В.П. Бочарніков, С.В. Свєшніков //Наука і оборона. - 2015. - № 1.

Разливаев А. А. Турция: исламисты и армия. Кто кого? /А.А.Разливаев //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 1.

Ратніков М.І. Проблеми американо-турецьких відносин за минуле десятиліття /М.І.Ратніков //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 103, ч. 1.

Сафрастян Р. Турция и кипрская проблема: эпизоды «большой игры» /Р.Сафрастян //21-й век. - 2005. - № 2.

Татаренко Н.О. Туреччина: модернізаційні проекти і етатизм /Н.О.Татаренко //Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2014. - Серія "Політичні науки". -Вип. 21, ч. 2.

Туреччина у сучасному світі: пошук нової ідентичності : збірник статей та аналітичних матеріалів. / Волович О.О., Воротнюк М.О., Габер Є.В. ; Нац. ін-т стратегічних досліджень, Регіональний філіал у м. Одесі. - Одеса, 2011.

Ульченко Н. Социально-экономическая политика Партии справедливости и развития Турции: от популизма к популярности /Н.Ульченко // Восток. Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2012. - № 3.

Ульченко Н. Новый путь Турции? /Н.Ульченко //Мировая экономика и международные отношения. - 2012. - № 6.

Чубрикова О.О. Перехід до практичного втілення стратегічного партнерства України з Туреччиною /О.О.Чубрикова //Зовнішня політика України - 2012 : стратегічні оцінки, прогнози та пріоритети : щорічник. - К., 2013.

Чубрикова О.О. Посередницька діяльність у врегулюванні конфліктів у концепції сучасної зовнішньої політика Туреччини /О.О.Чубрикова // Актуальні проблеми всесвітньої історії: конфлікти як складова міжнародних відносин : зб. наук. праць. - К., 2014.

Чубрикова О. Туреччина в ООН у 2003-2015 роках: шлях утвердження держави-лідера /О.Чубрикова //Зовнішні справи. - 2015. - № 12.

Шлыков П. В. Гражданское общество в Турции: иллюзии и реальность /П.В.Шлыков //Восток. Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2009. - № 1. Шлыков В. Поиск политического равновесия. Эволюция партийной системы Турции в период Третьей Республики (1983-2009) /В.Шлыков [Эл. ресурс ] - Режим доступа: http://www.perspektivy.info /oykumena/vostok

/poisk_politicheskogo_ravnovesija_evolucija_partijnoj_sistemy_turcii_v_period_tretjej_re spubliki_1983-2009_2009-07-03.htm

Шлыков П. Турция после выборов 2011 г.: парадоксы политического развития под властью Партии справедливости и развития /П.Шлыков [Эл. ресурс ] - Режим доступа:

http://www.perspektivy.info/book/turcija_posle_vyborov_2011_g______________________________________________________ paradoksy_politichesk

ogo_razvitij a_pod_vlastj u_partii_spravedlivosti_i_razvitij a_2012-01-19.htm

Cagaptay S. Turkey's King. Erdogan After Davutoglu /S. Cagaptay // Foreign Affairs. - 2016. - May 8.

Danforth N.Ankara's Fight Against the Kurds. The Logic Behind Erdogan's Escalation / N. Danforth // Foreign Affairs. - 2016. -2016, June 3.

Daul E.P. Conceptualising and testing the «emerging regional power» of Turkey in the shifting international order /E.P.Daul //Third World Quarterly. - 2016. - Vol. 37. - Issue 8. Ipek P. Ideas and Change in Foreign Policy Instruments: Soft Power and the Case of the Turkish International Cooperation and Development Agency /P.Ipek //Foreign Policy Analysis. - 2015. - Vol.11. - Issue 2.

Lotyuk O. The relation between civil society and the state in European Union, Turkey and Ukraine /О. Lotyuk // Юридична наука. - 2014. - № 11.

Seckinelgin H. Social policy and conflict: the Gezi Park-Taksim demonstrations and uses of social policy for reimagining Turkey /H. Seckinelgin //Third World Quarterly.- 2016. - Vol. 37. - Issue 2.

Ziya Onis. Turkey's Two Elections: The AKP Comes Back / Ziya Onis. //Journal of Democracy. - 2016. - Vol. 27. - Issue 2.