Ісламська Республіка Афганістан

Однак слід зазначити, що нова влада не принесла миру країні. У боротьбі за перерозподіл влади продовжувалися бойові дії між різними угрупованнями моджахедів, очолюваними Б.Рабанні, Г.Хекматьяром, Ахмадом Шахом Масудом, Абдул-Рашидом Дустумом та іншими. Країна фактично опинилася розколотою на багато автономій, де польові командири, інші племінні й етнічні лідери (warlords) правили відповідно до власних понять. Вони звикли жити за рахунок військової здобичі й поборів з караванних шляхів. Владарі «удільних князівств» постійно воювали між собою, входячи у союзи один з одним і швидко виходячи з них. Посиленню тенденцій дезінтеграції країни, що існували і раніше, сприяло загострення етнонаціональних протиріч^[910], до яких додавалися конфесійні суперечки між сунітами, шиїтами й ісмаїлітами. Якщо право-радикальні діячі (наприклад, лідер ісламської партії Г.Хекматьяр, пуштун за національністю) виступали за те, аби Афганістан став унітарною іслам­ською державою, то лідери етнонаціональних меншин - таджиків (Б.Рабанні), узбеків, хазарійців, туркмен та інших - добивалися перетворення Афганістану у державу федеративну.

Арабською мовою слово «таліб» (у множині - «талібан») буквально означає «той, хто шукає знання», тобто еквівалент слова «семінарист». Перші загони талібів нараховували приблизно 800 осіб, на початку лютого 1995 р. їх чисельність сягала вже 25 тис. вояків, пізніше їх лави значно збільшилися. На озброєнні вони мали не тільки автомати, але й бронетехніку, реактивну артилерію, гелікоптери, літаки. Інколи можна зустріти відомості про те, що таліби - це в основному учні афганських релігійних шкіл (медресе). Але це не відповідає дійсності, адже в Афганістані до початку громадянської війни налічувалося тільки 12 медресе, в яких навчалося 10,5 тис. студентів. Значну частину складали бойовики з різних угруповань моджахедів, а також колишні офіцери й бійці армії М.Наджибулли, які не мали релігійної освіти. Частина бойовиків надходила з Пакистану, на території якого також готували мулл з Кораном в одній руці і автоматом Калашникова в другій. Пакистанські спецслужби взяли активну участь у їх підготовці, зокрема, військовій. За своєю етнічною приналежністю таліби - майже виключно пуштуни, які сповідують іслам суністського толку¹.

Таліби розпочали військові дії восени 1994 р., незабаром оволоділи Кандагаром, у вересні 1996 р. повалили владу моджахедів у Кабулі і створили власний режим, проголосивши країну Ісламським Еміратом Афганістан.

Вищим керівним органом стала «Керуюча колегія руху Талібан», очолювана особисто «повелителем правовірних» муллою Мохаммедом Омаром^{[911] [912]. Послідовно здійснювалася основна концепція мусульманського державного права, за якою центральним інститутом виступав глава держави і общини правовірних, який водночас вважався і релігійним главою. Іслам, на разі сунітського ґатунку, визнано державною релігією. Спочатку були створені керівні ради, які називалися «Велика шура» (40 вищих духовних керівників) і «Мала шура» (6 осіб), але потім їх розпустили і натомість створили уряд в Кабулі. На чолі всіх міністерств і відомств стали мулли. В основу правової системи держави чистого ісламу, за розбудову якої на території Афганістану із наміром поширення її за його межі[913] з ентузіазмом взялися таліби, були покладені принципи Шаріату - форми релігійного права, якій підпорядковане життя кожного мусульманина. Таким чином, головною рисою державного устрою Емірату стала неподільність релігії й політики, а талібська держава за своєю суттю виявилася військово-теократичною диктатурою.}

У всіх зайнятих провінціях таліби призначали губернаторів, мерів та адміністрацію, наводили необхідний їм порядок. Вони роззброювали моджахедів, широко використовуючи при цьому традиційні методи скликання народних зборів (джирг). Нова влада стала на шлях рішучого застосування найжорстокіших санкцій проти тих лідерів та командирів моджахедів, які заплямували себе грабунками, насильством та хабарництвом. Корупціонерів, які найбільш зарвалися, присуджували до смертної кари і виставляли їхні трупи на ганьбу (до рота були запхнуті грошові купюри). Таліби поставили за мету відродити ті норми ісламу, які ще від часів Пророка й правовірних халіфів регламентували всі питання економіки, фінансів, торгівлі тощо. Так, наряду із деклараціями про недоторканість приватної власності й пріоритетний розвиток приватного сектору, таліби оголосили скасування лихварства й банківського проценту. Влада намагалася відродити у нових масштабах традиційні для мусуль­манського світу важелі нівелювання соціальної нерівності, наприклад, зафіксовану в Корані систему добровільних пожертв. Така милостиня має назву «садака». У березні 1997 р. широко рекламувався указ «повелителя правовірних» мулли Омара про роздачу незаможному населенню 250 млн. афгані.

За суттю таліби виступили як продовжувачі ідей своїх попередників - моджахедів - і впровадили в життя низку ключових пунктів їхніх політичних програм, але вже у набагато жорсткішій формі. Всі аспекти життя зазнали суворої ісламізації з метою підвищення рівня «благочестя», що значно похитнувся за часи світської влади та громадянської війни. Заборонялися музика, кіно, телебачення, фото- та кінозйомка, користування Інтернетом. Поліція піддавала «страті через повішання» на стовпах і деревах телевізори, відеокасетні плеєри тощо. Навесні 1997 р. вийшло розпорядження про заборону використання паперу й паперових пакетів і обмеження на поширення друкованої продукції, оскільки будь- який «вдруге використаний папір може виявитися сторінками Корану, а іноземні книги поширюють західний вплив або інформацію, яка шкодить ісламу».

Життя людей детально регламентувалося з точки зору відповідності нормам ісламу їх зовнішнього вигляду, поведінки та вчинків. Всюди з’явилися шаріатські суди, які практикували жорстокі покарання, наприклад, за крадіжку відрубали кисті рук або ступні ніг. «Ворогів» вішали на танкових гарматах або розстрілювали. За невиконання щоденної п’ятикратної молитви - тюремне ув’язнення. Жіноцтво було виключено із громадського життя, позбавлене прав на освіту та роботу, натомість - повне затворництво та ізоляція, забезпечення максимуму жіночої скромності й непомітності, аби не приваблювати поглядів сторонніх чоловіків. Адже найбільшим гріхом для мусульманина таліби вважали хтиві бажання й дії по відношенню до жінки, яка не є його законною дружиною. Виходити з дому жінки могли лише у чадрі до п’ят із сіткою для очей і тільки у супроводі чоловіка - родича. Якщо ж у жінки в чадрі випадково оголювалася рука чи нога, то жорстоко били не тільки її, але й її чоловіка. Чоловіків зобов’язали носити бороди визначеної довжини. За порушення - побиття нагайкою по спині і приміщення до в’язниці на час, поки у «злочинців» не відросте борода необхідного розміру. Також пильно стежили, аби волосся не падало на чоло, оскільки там «оселяється диявол» і тоді мусульманину заборонено класти поклони при молитві. Поліція таких затримувала і примусово стригла.

Жорстокість талібів викликала негативну реакцію в світі. Разом із тим в цілому задіяні ними заходи - наведення адміністративного порядку, роззброєння загонів моджахедів, застосування санкцій проти неслухів - призвели, як свідчили очевидці, до досягнення певного ефекту умиротворення. Талібам вдалося на підконтрольних землях створити потужний репресивний апарат, вертикаль виконавчої і судової влади і встановити свою релігійно-політичну диктатуру, яку деякі політологи називали «муллократією».

Але не всі змирилися із владою талібів. Свою роль відіграла та обставина, що останні за своїм етнічним складом - здебільшого пуштуни. За роки громадянської війни пуштунські домінуючі позиції в Афганістані суттєво ослабли. З країни втекло 5,5 млн. населення¹, приблизно 70% з них - пуштуни, які осіли у Пакистані та Ірані. Перебування таджика Б.Рабанні на посаді голови держави дратувало національні почуття пуштунів. Цим можна пояснити переважаючий пуштунський склад руху «Талібан», який прагнув реставрувати політичне панування свого етносу в Афганістані. Також слід мати на увазі, що вони вважали тільки себе «справжніми мусульманами». Використовувалися масові репресії проти «невірних» та «зачистки» непуштунського населення.

З боку останнього зростало почуття національної самосвідомості й самоповаги, небажання повертатися у ті часи, коли пуштуни були привілейованою частиною населення, а решта зазнавала національної дискримінації. Таджики, узбеки, хазарійці, туркмени та інші народності здебільшого населяли північні райони країни. Саме там у 1997 р. виник Об’єднаний ісламський фронт Афганістану. Він поклав початок формуванню антиталібського Північного альянсу, який очолили Ахмад Шах Масуд та генерал Абдул-Рашид Дустум. Впродовж 1998 - 1999 рр. в тилу талібів часто спалахували бойові дії. Моджахедам нерідко вдавалося захопити значні плацдарми, включаючи адміністративні центри провінцій. Талібам доводилося з великими втратами знов відвойовувати втрачене. Але до 2001 р. 90% території Афганістану перебувало під владою талібів.

У 2001 р. 9 вересня. було тяжко поранено А.Ш.Масуда (помер 15 вересня), 11 вересня сталися масштабні терористичні акти у Сполучених Штатах Америки, в яких було звинувачено «Аль-Каїду», очолювану Усамою бен Ладеном^{[914] [915]. Останній також звинувачувався в організації вибухів в американських амбасадах у Кенії й Танзанії в 1998 р., в результаті яких загинуло 250 чоловік. Таліби заявляли, що бен Ладен - гість їхньої країни і вони не будуть діяти проти нього1. На контрольованій ними території до початку ХХІ ст. виникло близько 80 опорних баз, тренувальних центрів й таборів із підготовки бойовиків з різних ісламіст­ських організацій як самого Афганістану, так і Пакистану, арабських й центральноазіатських держав, Бангладеш, Філіппін, Китаю й російського Північного Кавказу. Тобто тут формувалося агресивне інтернаціональне співтовариство релігійних екстремістів.}

У відповідь на терористичні атаки США 7 жовтня 2001 р. розпочали військову операцію «Непохитна свобода» («Enduring Freedom»), метою якої проголосили знищення лідерів та інфраструктури «Аль-Каїди», усунення правлячого режиму талібів, побудову в Афганістані сучасної демократичного суспільства. Звичайно, слід дивитися глибше. Тоді можна побачити приховані наміри, зокрема, використання приводу боротьби проти міжнародного тероризму заради підтримання американських претензій керувати світом і мати з того й економічний зиск, одержання контролю над «ключем від дверей Центральної Азії» завдяки зміні режиму талібів на більш дружній, використання «маленької переможної війни» заради пом’якшення кризових явищ у власному суспільстві, яке треба було згуртувати тощо.

Американці кинули до міжнародного співтовариства заклик стати на бік тих, хто бореться проти міжнародного тероризму. До «антитеро- ристичної коаліції» увійшло чимало країн, насамперед, Велика Британія. Якщо американці й англійці наносили повітряні удари по Кабулу та іншим афганським містам а також по опорним базам талібів^{[916] [917], так у наземній операції найважливішу роль відіграв «Північний Альянс». Ядро Альянсу становила Ісламська партія Афганістану, очолювана Б.Рабанні. Таліби сподівалися, що увесь ісламський світ підніметься на захист бен Ладена і оголосить Сполученим Штатам та їхнім союзникам «всесвітній джихад». Але цього не сталося. В ніч з 12 на 13 листопада 2001 р. таліби без бою залишили Кабул. Бойові загони й техніку відвели на південь. Духовна столиця талібів - Кандагар чинив опір до 7 грудня. Мулла Омар зник у невідомому напрямку. Частина талібів здалися, частина перейшли на бік противника, частина відступила у прикордонні з Пакистаном райони. Чимало з них осіло у зоні пуштунських племен афгано-пакистанського прикордоння. Талібський режим формально було повалено.}

З кінця 2001 р. в Афганістані почали діяти Міжнародні сили сприяння безпеці¹ у відповідності до резолюції Ради Безпеки ООН № 1386 від 20 грудня того ж року. В цілому 48 держав відрядили свої військові контингенти різної чисельності до Афганістану, загальна кількість іноземних військовиків сягнула майже 150 тис. Кістяк МССБ складали американці. Серед обов’язків - не тільки військова безпека, але й відбудовча діяльність. На неї держави світу спрямували мільярдні, кошти. За офіційною інформацією, під час здійснення місії втрати з боку МССБ склали майже 3500 осіб (з них понад 2300 - американські військові).

Під егідою ООН у 27 листопада - 5 грудня 2001 р. у німецькому місті Бонн пройшла перша міжнародна конференція, присвячена полі­тичному врегулюванню афганського конфлікту (5 грудня 2011 р. відбулася друга боннська конференція). Її рішення, а також рішення Лоя Джирги (традиційна афганська асамблея - загальнонаціональна рада племінних старійшин), що засідала у червні 2002 р. і на яку зібралися 1500 представників всіх провінцій, визначили вектор розвитку країни на початку ХХІ ст. В галузі державного устрою визначено курс на відро - дження традиційних інститутів із врахуванням історичних реалій. Країна проголошена Ісламською державою Афганістан (з січня 2004 р. - Ісламською Республікою Афганістан). Тимчасову адміністрацію очолив Хамід Карзай^{[918] [919]. Пізніше він став головою Перехідної адміністрації (з повноваженнями президента й голови уряду з правом приймати законо - давчі акти), в якій більшість місць одержали представники Північного Альянсу. 4 січня 2004 р. делегати Конституційної Лойя Джирги після всенародного обговорення схвалили новий Основний закон. 24 червня 2002 р. у Кабулі відбулася церемонія приведення до присяги членів нового кабінету міністрів.}

9 жовтня 2004 р. пройшли президентські вибори,. В них взяли участь 18 кандидатів, які репрезентували широкий спектр політичних, етнічних, релігійних і соціальних сил, політиків, польових командирів, генералітету, вчених, діячів культури, бізнесменів, лікарів, ханів племен. Їхні програми, по суті, мало чим відрізнялися одна від одної - всі вони виступали за демократію, соціальну справедливість та іслам. Практично ніхто не висунув конкретних заходів із досягнення висунутих цілей. Незаперечним фаворитом виявився Х.Карзай. Він одержав хорошу сучасну освіту, не брав участі у міжусобній боротьбі моджахедів, не заплямував себе кров’ю співвітчизників, одержав потужу підтримку (політичну, політтехнологічну, фінансову) з боку США та інших країн Заходу, а також ООН, використав адміністративний ресурс. Перемогу принесли 55,4 % голосів електорату на підтримку. 20 серпня 2009 р. відбулися чергові президентські вибори¹. Х.Карзай залишився на своїй посаді.

Закон від 2003 р. дозволив створення політичних й громадських організацій. Впродовж короткого часу з’явилося понад 80 партій найрізноманітнішої політичної й етнорелігійної спрямованості - від крайніх правих до крайніх лівих (на початок 2016 р. їх налічувалося понад 100). Почала розвиватися незалежна преса, скасовано цензуру. У вересні 2005 р. пройшли вибори до нижньої палати Національних зборів^{[920] [921]. У побутовій сфері відкинуто більшість запроваджених талібами обмежень стосовно зовнішнього вигляду громадян країни, відновлено право жінок вчитися і працювати. Відновлено трансляції телебачення, запрацював Інтернет. До країни почали проникати елементи сучасної західної культури, але ці нові віяння поширені лише у великих містах і дуже обмежено.}

Сильні позиції зберігає іслам. Про це йдеться і в Конституції, де він проголошений державною релігією (ст. 2). А згідно ст. 3, жоден закон в країні не може бути прийнятий, якщо він не відповідає основам ісламу. Водночас в Конституції відсутні будь-які посилання на шаріат як джерело законодавства. В той же час в ній є посилання на демократію, права людини, пріоритет міжнародних угод, підписаних Афганістаном, Статуту ООН, Всезагальної декларації прав людини. Всі громадяни Афганістану - чоловіки й жінки, проголошує Конституція, мають рівні права й обов’язки перед законом. Останнє є дуже важливим, оскільки в країні поширене приниження статусу жіноцтва. В цілому, Конституція 2004 р. за духом і буквою - засадничій документ світської держави. Такий фактичний статус держави підтверджується виключно важливим положенням про те, що національний суверенітет належить народу, а не Богу, як зазначено в конституціях деяких мусульманських країн. Формально іслам та його служителі відокремлені від політики. Однак їх реальна роль у суспільстві дуже суттєва.

Головою Ісламської Республіки Афганістан, згідно Конституції, виступає президент. Він є також головою уряду. Тобто Афганістан - президентська республіка. Але фактичний ставленик Сполучених Штатів не зміг досягти в країні миру і добитися визнання навіть серед своїх одноплемінників-пуштунів. Кабул, з точки зору провінцій, став «надто центральним» для архаїчного укладу традиційного афганського життя із вкоріненими традиціями значної автономності племен. Надмірна централізація викликає роздратування в країні, яка історично звикла до общинної самостійності. Разом із тим афганська політична традиція, що сформувалася за два з половиною останні століття, - це незмінне правління пуштунів, які об’єднували країну, одноосібна влада правителя й унітаризм.

Традиційна афганська «хвороба» - відсутність єдності в політичній еліті. Вона виявилася з утворенням 4 квітня 2007 р. опозиційного Х.Карзаю Національного фронту Афганістану, до складу якого увійшли представники колись, здавалося б, непримиренних сил. Очолив фронт екс- президент Б.Раббані. Його союзниками стали не тільки інші партії, що входили до Північного Альянсу, але й колишні функціонери прорадян- ського режиму президента М.Наджибулли та деякі члени родини екс- короля Мухаммеда Захір-Шаха. Фронт оголосив, що виступає за зміну державно-політичної ситуації і перехід від президентської форми правління до парламентської. Серед вимог - запровадження принципу виборності губернаторів, що могло б допомогти польовим командирам - фактичним правителям у провінціях одержати офіційний статус. Однак невдовзі Національний фронт Афганістану увійшов у стан «паралічу». Завдяки різним обставинам, у тому числі й зусиллям команди Х.Карзая, у 2008 р. він еволюціонував від формату «коаліційної, об’єднаної опозиції» до формату «опозиції індивідуальних амбіцій», яка фактично розпалася. Разом із тим діють інші угруповання, яким не подобається центральна влада. Серйозну загрозу безпеці Афганістану продовжують являти «warlords». Зусилля президента, чия влада ледь поширюється за межі столиці, спрямовані на обмеження їхнього всевладдя й сваволі, введення їхньої діяльності в рамки закону, не є ефективними.

Ситуація в Афганістані складна і через те, що адміністрація Х.Карзая мала серйозні проблеми у сфері управління. З точки зору реальної полі­тики вона -малоефективна залежна від зовнішнього фактору. Її обґрунтовано критикували за неефективність керівництва економікою і нездатність підтримувати законність і порядок, особливо на периферії. В країні розквітла корупція. Афганістан став однією з найбільш корумпо­ваних країн світу. Корупція перетворилася на органічне для державного апарату сучасного Афганістану явище^[922]. Попри декларації президента щодо необхідності його викорінення, за останні роки жоден великий коруп - ціонер не поніс серйозного покарання - такого роду люди лише переміщуються з крісла в крісло. В той же час соціально-політичне, госпо­дарське, культурне життя ускладнене відсутністю елементарної безпеки.

5 квітня 2014 р. в Афганістані пройшли перші всенародні вибори президента. Вони стали першим в історії країни прикладом зміни влади

шляхом всенародного голосування. З 12 млн. виборців прийшло близько 7 млн. осіб, тобто явка склала понад 55%, не зважаючи на погрози талібів і десятки терористичних актів. Х.Карзай, який не мав права балотуватися після двох каденцій, високо оцінив проведення виборів, назвавши їх «кроком до миру». Свої кандидатури виставили вісім претендентів. Для перемоги в першому турі за необхідні були визначені 50% голосів. Фаворитами вважалися екс-глава МЗС Афганістану Абдулла Абдулла та колишній міністр фінансів Ашраф Гані Ахмадзай. Перший отримав 41,89% голосів, другий - 37,6%. 14 червня відбувся другий тур: за Абдуллу

Абдуллу проголосували 43,56% виборців, за Ашрафа Гані Ахмадзая - 56,44%. Перший не визнав перемогу другого і наполіг на перерахунку всіх голосів. Назрівала політична криза, яка загрожувала розколом країни. При посередництві державного секретаря США Джона Керрі вдалося досягти згоди між суперниками і вони підписали угоду про створення уряду національної єдності. 21 вересня Ашраф Гані Ахмадзай¹ прийняв присягу і офіційно вступив на посаду глави держави. Йому віддані стратегічні функції. Абдулла Абдулла^{[923] [924] став Виконавчим директором уряду (но­мінально посади прем’єр-міністра в Афганістані немає) з обов’язками займатися поточними питаннями. Перед новим керівництвом - чимало складних проблем. Серед найголовніших: тяжке економічне становище, необхідність знаходження порозуміння з Талібаном, виведення іноземного (американського) військового контингенту з країни.}

За оцінками ООН, Афганістан - одна з найбідніших країн світу^[925]. ВВП на душу населення тут не перевищує 700 доларів на рік. 70% афганців жеврюють на 1$ в день. Читати і писати вміють не більше 28% мешканців країни (хоча останнім часом в сфері освіти намітився прогрес: якщо 2001 р. у школах та вищих навчальних закладах вчилося 900 тис. осіб, так на початку 2013 р. - 5,7 млн., включаючи дівчат і жінок). Лише 23% афганців мають доступ до безпечної питної води. Це - одна з найбільш замінованих країн світу. За останнє десятиріччя в результаті вибухів протипіхотних мін стали інвалідами понад 200 тис. осіб. Середня тривалість життя - 47 років.

Разом із тим певні зрушення у відбудовчій діяльності наявні: відновлено деякі елементи інфраструктури, налагоджується торгівля й економічна взаємодія з іншими країнами. В столиці функціонують банки, з’являються нові фірми, підприємства, насамперед малого бізнесу (наприклад, невеликі крамниці, ресторації). Розвивається комп’ютерний зв’язок. Але показовим став красивий жест Х.Карзая на сесії Генеральної Асамблеї ООН у 2008 р., коли той продемонстрував учасникам засідання олівець, зроблений в Афганістані як свідчення економічного відродження країни. В Афганістані є деякий економічний потенціал, пов’язаний насамперед із розробкою корисних копалин, гідроенергетикою, будів­ництвом транзитних комунікацій¹ тощо. Але очевидно, що здійснити економічну модернізацію у стислі терміни не вдасться. Головною перешкодою є відсутність належної безпеки за умов продовження військового протистояння.

Афганська економіка залежить від зовнішньої допомоги, левова частка якої (до 80%) йде на зарплату чиновниками і співробітникам іноземних неурядових організацій або просто розкрадається. В країні як і раніше - руїна, не працює більшість промислових підприємств і електростанцій, важливі економічні проекти залишаються на папері. У вкрай тяжкому стані перебуває основна галузь - сільське господарство. Головна причина - руйнація його основи - іригації й деградація систем зрошування. Якщо декілька років тому Афганістан тією чи іншою мірою забезпечував себе продуктами харчування, так сьогодні більшість продовольства надходить з інших країн, зокрема, з Китаю.

Власне сільське господарство переважно орієнтовано на вирощу­вання опійного маку - основи виробництва опіуму і героїну. В цій країні здавна існувала така традиція, але від кінця 1970-х рр. темпи зростання обсягів стали астрономічними. На середину другого десятиріччя ХХІ ст. макові плантації охоплювали 224 тис. гектарів. Тому сприяли зростання попиту на світових ринках, низькі витрати на вирощування цієї культури і сприятливі кліматичні умови. В результаті більша частина афганців зайнята нарковиробництвом, що дає понад 50% реального ВВП країни. На цю країну припадає приблизно 90% світового виробництва опійних наркотиків. Прибутки від реалізації героїну оцінюються в 100 млрд. дол. на рік. Щорічно тут виробляється 150 млрд. разових доз героїну, що в 22 рази перевищує населення земної кулі^{[926] [927]. Афганістан став наркодержавою. У виробництві та контрабанді наркотиків за кордон функціонує цілий ланцюг, де кожна ланка (селяни, торговці, поліціанти, мулли, власники нарколабораторій, прикордонники, представники бюрократичної, військової, політичної та соціальної верхівки, зокрема «warlords») має свою частку від кінцевого прибутку. Заходи боротьби з наркоіндустрією, декларовані владою й міжнародним співтовариством, відчутних наслідків не приносять, хоча наркоманія набула характеру глобальної небезпеки[928]. В Афганістані наркоугрупування тісно пов’язані із ісламістськими радикалами.}

Хоча таліби були змушені відступити, але після зниження активності у 2002 - 2003 рр., у наступні роки вони дали про себе знати, відновившись як у військовому плані, так і організаційно. Закріпившись у південних та південно-східних провінціях Афганістану (Кандагар, Заболь, Урузган, Патія, Хост), таліби продовжили боротьбу проти урядових військ та міжнародних сил, активізуючись рік від року. Талібська тактика урізно­манітнилася: менше масштабних бойових дій - більше несподіваних точених ударів. Все більше терактів, в яких, на відміну від минулих років, використовуються смертники. Жертвами стають не тільки військові, але й працівники іноземних компаній та міжнародних організацій, які сприяють відбудові Афганістану. Таліби чинять розправи над співвітчизниками, які співробітничають із урядом, іноземними установами та організаціями. У ЗМІ часто повідомляється про вибухи в школах, вбивства вчителів, напади на маленьких школярок, коли дівчатам плескають в обличчя кислоту. Бойовики докладають зусиль, аби зірвати державотворчій процес, влаштовуючи терористичні акції під час парламентських виборів, як це було у вересні 2010 р. Поширюються листівки і «нічні листи» серед населення із закликами протидіяти «ворогам», піднятися на джихад проти іноземців.

Впродовж останніх років таліби значно розширили зону свого впливу. У 2008 р. їхня постійна присутність (часткова або періодична влада талібів на вказаній території або наявність екстремістських груп, які видають себе за талібів) фіксувалася на 72% території Афганістану. Безробіття, злиденність, корупція штовхають населення, насамперед, молодь, до лав талібів, де вони одержують кошти на існування. Чимало польових командирів, які мають власні збройні формування і неприязно ставляться до центрального уряду, співробітничають із талібами. Таким чином «Талібан» знов став реальною політичною силою, з якою уряд країни не може не рахуватися (до того ж він взаємодіє з іншими непримиренними ісламістами, а також із політичними та військовими колами Пакистану). Успіх руху зумовлений зростаючою підтримкою населення, причина якої - невдоволення політикою уряду, корупцією серед чиновників, неправомірними діями військових міжнародної коаліції (несанкціоновані обшуки у будинках, бомбардування населених пунктів, невдоволення знищенням опійних плантацій). Талібів пам’ятають за їхні жорстокі закони, але при них закони, якими б вони не були, виконувалися. Ніхто тоді не брав хабарів. На більшій частині афганської території панував порядок. Уряду та силам міжнародної коаліції цього не вдається. Неспівставний рівень збройної боротьби: високотехнологічна проти партизансько-терористичної. В асиметричній війні - чимало втрат з обох сторін.

Бачачи, що силові методи вирішення талібської проблеми не приносять бажаних результатів, Х.Карзай та його команда неодноразово вдавалися до спроб залучити частину талібів на свій бік шляхом оголошення амністії тим з них, хто складе зброю і перейде на бік уряду. Однак це дало лише частковий ефект: збройну боротьбу припинило не так багато талібів, хоча серед них виявилися й ті, хто увійшов до парламенту. Пропозиції президента муллі Омару вступити в діалог також не приймалися, бо в якості основної умови початку переговорів висувалася вимога негайного виведення всіх іноземних військ з території країни.

В країнах Заходу, які відрядили свої військовиків до Афганістану, все частіше висловлювалася думка: конфлікт в цій державі не має військового вирішення. Концентрованим виразом таких поглядів стала концепція американського президента Б.Обами, висунута у березні 2009 р., яка позначила розрив із безкомпромісною політикою по відношенню до талібів та пошук домовленостей з ними (причому стратегія має всеохоплюючий характер і розрахована не тільки для Афганістану, але й Пакистану, тому одержала назву AfPak). У відповідності до неї - переговори з лідерами Талібану про створення коаліційного уряду. Найважливіша умова при цьому - розмежування талібів із міжнародними терористами.

Нову стратегію американської адміністрації підтримало міжнародне співтовариство на конференції, яка пройшла 28 січня 2010 р. у Лондоні за участю глав зовнішньополітичних відомств понад 60 держав. Конференція підтримала курс на поетапну передачу відповідальності за встановлення безпеки в Афганістані місцевій владі з тим, аби впродовж найближчих 3 років Національні сили безпеки Афганістану взяли на себе провідну роль у більшості операцій, а впродовж 5 років - усю повноту відповідальності за безпеку в країні. З свого боку, міжнародне співтовариство висловило готовність надавати допомогу у зміцненні боєздатності та збільшенні чисельності Афганської національної армії до 171,6 тис. осіб, а Національної поліції Афганістану - до 134 тис. осіб. Також було перед­бачено підготовку 12 тис. місцевих цивільних службовців на ключових посадах у провінційних та уїзних органах влади, надання додаткової фінансової допомоги (довівши її до 11 млрд. дол.) у здійсненні нового плану економічного розвитку країни. Політологи назвали це «афганіза- цією» конфлікту, суть якої полягає у поєднанні військових та політичних зусиль з метою поступової передачі центральному уряду Афганістану тягаря війни з талібами. Відповідно передбачалося поступове виведення іноземних військових контингентів з території країни. У січні 2013 р. Б.Обама оголосив намір прискорити виведення американських військ і завершити афганську війну до 2014 р. Крім того він фактично визнав рух «Талібан» легальною силою, погодившись на відкриття його місії у столиці Катара, якою є місто Доха. Американський президент закликав талібів відмовитися від збройної боротьби і включитися у переговорний процес. Це кардинально відрізняється від настанови на початковому етапі американської операції в Афганістані «ніяких переговорів з терористами».

Оцінюючи результати останньої, міжнародні оглядачі часто згадують в’єтнамську кампанію а також радянську. Здобутки сумнівні. Що буде після виведення іноземних збройних сил? Таліби чекають на нові можливості розгортання своєї активності. За цим - загострення кон­фронтації між лідерами руху й урядом, а в результаті не можна виключати початку нової громадянської війни, якої чимало афганців боїться. У ставленні інших держав до перспектив виведення міжнародних сил безпеки з афганської землі теж відчутна напруга. Особливо це стосується Пакистану, Індії з одного боку, Росії та Китаю, з іншого. Два головних питання: 1) як афганський екстремізм може зашкодити стану власних справ? 2) як налагодити кращі стосунки з афганською стороною? Але передача відповідальності афганцям не означає, що центральна влада залишиться наодинці із своїми супротивниками. У Брюсселі була розроблена декларація про рамки довгострокового співробітництва і партнерства НАТО й Кабулу не тільки на час виведення Міжнародних сил сприяння безпеці з Афганістану, але й після 2014 р.

28 грудня 2014 р. НАТО офіційно завершила свою 13-річну військову місію в Афганістані і оголосила про початок нового етапу підтримки афганських військ. Командири під час церемонії в Кабулі підняли прапор нової місії, що має назву «Рішуча підтримка». Контингент - 12 тис. військових з країн НАТО та країн-партнерів. «Ми підняли афганський народ з темряви відчаю і дали їм надію на майбутнє», - заявив керівник місії генерал Джон Кемпбелл. Роль Північноатлантичного альянсу визначено у навчанні й підтримці афганської армії. У руках 350 тис. афганських солдатів та поліції - безпека країни. Проте з часом виявилося, що значна частина збройних сил Афганістану не здатна до ведення ефективних бойових дій. Щодоби в середньому гине 22 військовослужбовців. Ситуацію погіршує масове дезертирство солдатів, частина з яких переходить на бік талібів. Додалися терористичні акції, до яких вдаються бойовики Ісламської держави. 31 травня 2017 р. потужний вибух пролунав поблизу президентського палацу і будівель іноземних посольств, відповідальність за який взяла на себе «ІД». Загинуло понад 90 осіб. В цілому, за першу половину 2017 року жертвами терористів стали понад 1600 осіб.

Президент Ашраф Гані Ахмадзай підтримав продовження терміну присутності в країні американських військових. За його словами, більшість громадян країни потребують цього, а заяви про те, що афганці виступають проти - не відповідають дійсності. Президент США Б.Обама також визнав, що армія Афганістану не така сильна, як було б потрібно, а ситуація залишається крихкою. Було оголошено про збереження присутності НАТО до кінця 2016 р. У червні 2017 р. НАТО відрядило до Афганістану 5 тис. інструкторів для допомоги місцевим силовим структурам. Також було прийняте рішення про підтримку афганських урядових військ, які ведуть боротьбу проти ісламістських екстремістів, силами американської військової авіації. У квітні 2017 р. американці скинули «матір всіх бомб» (найпотужніший неядерний заряд) на позиції «ІД» в Афганістані. Сполучені Штати не зацікавлені у тому, щоби створена ними в Афганіс­тані політична система зазнала поразки, і у тому, аби ситуація повністю вийшла з-під контролю.

Понад 30 років в Афганістані точиться війна, в яку були втягнуті дві супердержави сучасності. Введення радянських військ, діяльність талібської влади, війна коаліції НАТО після 2001 р. - в дійсності три фази однієї тривалої громадянської війни з сильним релігійним підґрунтям. Невірно було б вважати, що вторгнення радянський військ спровокувало конфлікт в Афганістані. Військові зіткнення в країні розпочалися задовго до того, після скинення короля Захір-Шаха у 1973 р. Жорстка політика модернізації викликала спротив фундаменталістів. Вони знайшли підтримку у Пакистані. Введення радянських військ надало конфлікту характер визвольної війни, а за умов «холодної війни» внутрішній конфлікт перетворився на міжнародний. Після виводу військовиків СРСР боротьба в Афганістані розгорілася із ще більшою силою, що тільки підтверджує ту обставину, що там мала місце війна громадянська. Наявний локальний прояв загальносвітової тенденції, яку називають «ісламський ренесанс». Процес відродження «єдиної справжньої віри» породив два напрямки: прибічників модернізації за західним зразком і фунда- менталістів - прибічників відродження «справжнього» ісламу.

Між радянським й американським вторгненням політологи знаходять чимало спільного:

- обидві супердержави мали вельми приблизне уявлення про реальну ситуацію в Афганістані і переоцінювали власні сили й перспективи. Оголошуючи свої наміри відновити в країні мир і стабільність, і СРСР, і США були втягнуті у конфлікт, що має сторічні, суто афганські корені, а зовнішнє втручання лише підливало масло у вогонь. В обох випадках супердержави всупереч своїй волі стали учасниками громадянської війни на боці однієї з сторін;

- радянська й американська сторони схожі у намаганнях створити в Афганістані систему влади за своїм образом й подобою: перші хотіли будувати соціалізм, другі вирішили навчити демократії. І те, й інше виявилося безперспективним, оскільки афганці ніколи не визнають легітимність влади, створеної і підтриманої іноземцями;

- афганське суспільство є суто традиційним, продовжує жити за середньовічними нормами, у відповідності до яких реальна влада в цій країні завжди належала кланам і вождям племен, підтриманим власними збройними формуваннями. Вони визнають центральний уряд лише номінально;

- результатом обох вторгнень стало створення ситуацій глухого кута, і невідомо, чи є з нього вихід.

В країні довгі десятиріччя зберігається обстановка війни й нестабільності. Виросло не одне покоління людей, які нічого не вміють, крім того, що воювати. Афганістан з нейтральної країни перетворився у перманентний центр напруженості, в якому наявні кілька рівнів криз. З одного боку, це внутрішньо-афганська криза. При чому протиборство урядового й антиурядового блоків у боротьбі за владу переплетено із суперечностями всередині кожної з сторін, що базувалися й базуються не тільки на політичній, але й етнічній, релігійній, соціальній, меркантильній, амбіційній та інших основах з їхнім комплексним вмістом. З іншого, - кризові явища регіонального і глобального рівня. Всі вони сплелися у такий клубок, розплутати який вже кілька десятиріч не вдається ані мирними, ані мілітарними засобами. Останнє особливо примарне, зважаючи на те, що жителі Афганістану з давніх часів відомі рішучістю із зброєю в руках відстоювати свою гідність.

Література

Аляутдинов А.В. Место и роль главы государства в Исламской Республике Афганистан /А.В. Аляутдинов //Вестник МГИМО-Университета. - 2012. - № 2.

Бойко В. Контуры государственной политики талибов / В. Бойко //Азия и Африка сегодня. - 2000. - № 9.

Бурлинова Н. Война в Афганистане (2001 - 2011 гг.): обзор и перспективы /Н. Бурлинова [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.perspektivv.info/

rus/desk/vojna_v_afganistane 2001 _2011 gg obzor i perspektivy_2011-07-01.htm

Глазов О.В. Афганський вектор політики США в контексті глобальної антитерористичної стратегії.О.В.Глазов //Актуальні проблеми міжнародних відносин.- 2012. - Вип. 107, ч. 2.

Гончар Б.М. Барак Обама і зовнішньополітична "спадщина" Джорджа Буша-молодшого (кризові аспекти) / Б.М.Гончар, Ю.Б.Гончар //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2009. - Історія. - Вип. 96.

Гордійчук Ю. Афганська стратегія адміністрації Барака Обами в трансатлантичному вимірі: американські погляди та оцінки /Ю.Гордійчук // Вісник Київського

національного університету імені Тараса Шевченка. - 2012. - Історія. - Вип. 113. Горобець І. Афганська проблема в сучасних міжнародних відносинах /І. Горобець, А. Мартинов //Зовнішні справи. - 2010. - № 5-6.

Грациани Т. Стратегия США в Евразии и проблема наркотиков в Афганистане /Т.Грациани // Вестник аналитики. - 2010. - № 3 (41).

Гречанинов В.О. Афганистан как проблема безопасности в евро-азиатском регионе. Позиция Украины /В.О.Гречанинов //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2010. - Вип. 88, ч. 2.

Гушер А. И. Афганский капкан /А. И. Гушер //Азия и Африка сегодня. - 2009. - № 1. Князев А. Талибы возвращаются /А. Князев //Международная жизнь. - 2009. - № 1. Ковальков О. Реакція світової спільноти на радянське вторгнення до Афганістану /О.Ковальков //Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. - 2013. - Серія: Історичні науки. - Вип. 18.

Костиря А. Воєнно-політична спецоперація СРСР в Афганістані (1979 - 1989 рр.) як кульмінація «холодної війни» /А. Костиря //Політичний менеджмент. - 2008. - № 1.

Кривоносов О. Ідеологічні засади формування ісламської опозиції в Афганістані /О.Кривоносов //Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації.- 2009. - № 2.

Кривоносов О. Афганістан за талібів : народження нової сили /О.Кривоносов //Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації.- 2009. - № 4.

Кривоносов О. Афганістан на шляху відродження. Перші кроки /О.Кривоносов // Пам'ять століть. - 2010. - № 6 (88).

Лавров А. Ислам в Афганистане: сегодня и завтра /А. Лавров //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 1.

Лавров А. Афганистан: талибы и моджахеды: возможно ли примирение? /А. Лавров //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 12.

Липяцька М.В. Шляхи вірішення конфлікту в Афганістані /М.В.Липяцька // Політологічний вісник.- 2011. - Вип. 53.

Малашенко А. Станет ли кризис вечным? //Pro et Contra. - Том 13, 2009 год, №2 [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://uisrussia.msu.rU/docs/nov/pec/2009/2/pec_2009_2.htm

Моначенко Г.В. Теорія хаосу та трансформації в Афганістані (кінця XX - початку XXI століття) /Г.В.Моначенко //Науковий вісник Дипломатичної академії України.- 2014. - Вип. 21, ч. 1: Зовнішня політика і дипломатія: традиції, тренди, досвід. - Серія "Історичні науки".

Паничкин Ю.Н. История пакистано-афганских отношений и проблема полосы "свободных пуштунских племен" /Ю.Н.Паничкин // Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2009. - № 2.

Пархомчук О. С. Регіональний вимір зовнішньої політики Афганістану /О. Пархомчук, Д. Гринів //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 108. - Ч. І.

Рубцов Ю. В. Советский Союз в «необъявленной» войне в Афганистане (1979 - 1989 год): осмысление прошлого /Ю. В. Рубцов //Новая и новейшая история. - 2009. - № 1. Сажин В. Демократия XIV века /В. Сажин [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/n_5969

Святуха І.А. Соціально-політичне значення опійного маку в Афганістані /І.А.Святуха //Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - 2014. - № 1091. -Серія "Питання політології". - Вип. 25.

Сикоев Р. Две беды Афганистана: коррупция и наркотики /Р. Сикоев //Азия и Африка сегодня. - 2007. - № 1.

Туранова Е. Талибан в Афганистане: возвращение к власти или путь в никуда? /Е. Туранова [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://eastwest-review.com/rus

Умнов А.Ю. Афганистан: проблемы и перспективы /А. Ю. Умнов [Эл. ресурс]. - Режим доступа: http://www.iimes.ru/rus/stat/2010/28-10- 10.htm

Фокслі Т. Безпека та політика в Афганістані : прогрес, проблеми та перспективи /Т.Фокслі //Щорічник СІПРІ 2009: Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. - 2010. - Вип. 40.

Ханеев М. Политическая нестабильность в Афганистане: война идей или борьба кланов? /М. Ханеев //Азия и Африка сегодня. - 2008. - № 11.

Цветкова Н. А. Информационная война талибов: Вашингтон в обороне /Н. А. Цветкова //Азия и Африка сегодня. - 2013.- № 1.

Шило Н. И. Афганистан 30 лет спустя: последствия ввода советских войск в ДРА для страны и региона /Н. И. Шило //Вестник МГИМО - Университета. - 2010. - № 2.

Ahmad Murid Partaw. The Dynamics of Peace and Political Change in Afghanistan / Ahmad Murid Partaw // Foreign Policy Journal. - 2015. - July, 28.

Ahmad Murid Partaw The Afghan Security Forces Will Continue to Face a Resilient Insurgency /Ahmad Murid Partaw // Foreign Policy Journal. - 2016. - April 15.

Bouckaert P. // Schools Under Siege. How Afghan Classrooms Became Bunkers / P. Bouckaert //Foreign Affairs. - 2016. - May, 30.

Ginsburg T. What Can Constitutions Do? The Afghan Case / T. Ginsburg, A. Huq //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue 1.

Martini N. F. Foreign Policy Ideology and Conflict Preferences: A Look at Afghanistan and Libya /N. F. Martini // Foreign Policy Analysis. - 2015. -Vol. 11. - Issue 4.

Murtazashvili J.B. Afghanistan in 2015^ A year of Fragmentation //Asian Servey. - 2016. - Vol. 56. - № 1.

Simon M. The Drug Trade in Afghanistan: Understanding Motives behind Farmers' Decision to Cultivate Opium Poppies /M.Simon //Foreign Policy Journal. 2015. - November 27.

Snow Sh. Afghanistan: Weak Governance Bolsters the Taliban / Sh.Snow. //Foreign Policy Journal. - 2015. - November 6.