Ісламська Республіка Пакистан

Сімдесятирічна історія Пакистану насичена бурхливими політич­ними подіями, кризами, гострими конфліктами, різкими зіткненнями гілок влади, що часто закінчувалися загибеллю державно-політичних діячів і великого числа простих людей^[DCCCLXXXII].

Країна розташована на географічному стику Західної, Центральної та Південної Азії. За кількістю людності - шоста в світі і друга найбільша мусульманська країна після Індонезії із швидко зростаючим злиденним і неспокійним населенням, розділеним на ворогуючі угрупування, що постійно з’ясовують відносини як в самій держави, так і за її межами. Це виливається в ескалацію насильства, особливо небезпечну тим, що терористи можуть захопити пакистанську ядерну зброю. Гордість за «ісламську атомну бомбу» надихає борців із «Великим Сатаною» - Сполученими Штатами Америки і ширше - всією західною цивілізацією. З іншого боку, США намагаються зберегти союзницькі відносини із Пакистаном, який розглядається як єдина «надійна» опора супердержави у цьому регіоні.

Пакистан - порівняно молода держава, утворена у 1947 р. на уламках колишньої колонії Великої Британії на релігійно-ідеологічному грунті. Сама його назва перекладається як «Країна правовірних», тобто мусульман. Згідно статті 2-й Конституції, державною релігією є іслам, президентом і прем’єр-міністром можуть бути лише представники даної релігії. В Конституції, діючих законах та підзаконних актах міститься чимало додаткових положень стосовно пріоритетності ісламу у політичному та громадському житті країни. При тому, що для пересічних громадян іслам - це більше, ніж релігія, це спосіб життя, оскільки ним просякнуті всі його сфери, зокрема, політична.

Для державно-політичної системи Пакистану завжди було притаманне прагнення до централізму, до посилення виконавчих органів влади, до жорсткого і репресивного стилю діяльності. Від початку самий факт існування Пакистану у вигляді двох майже нічим не пов’язаних між

собою частин, розділених 1600 км вороже налаштованої Індії^[883], вимагав сильної, централізованої системи правління.

Слабка в економічному відношенні і без політичного досвіду правляча еліта Пакистану виявилася неспроможною ефективно викорис­тати конституційно-парламентські механізми, що не сприяло зміцненню держави. Це зумовило перманентну участь у державно-політичному житті армії як найбільш організованої та дисциплінованої сили. Демократичні періоди між військовими диктатурами характеризувалися крайньою нестабільністю політичних режимів, нездатністю урядів до проведення успішних реформ, гострою і безпринципною боротьбою за владу, вражаючою корупцією.

Військові режими є крайньою формою одержавлення політики. Вони відіграли в історії Пакистану далеко не однозначну роль. З одного боку, правління військових само по собі мало антидемократичний характер, супроводжувалося порушенням прав людини, масовими репресіями та іншими ексцесами. З іншого, саме міліарному керівництву вдавалося вирішувати чимало назрілих проблем, що не могли зробити представ­ницькі органи влади. Без військових Ісламська Республіка просто б розпалася, бо вони є стрижнем її державності. Навіть формально цивільні уряди мали завжди брати до уваги позицію військових з тих чи інших питань.

Перше десятиріччя існування Пакистану, коли в країні діяла парламентська форма правління, спроби хоча в якійсь мірі модернізувати суспільство не мали успіху. В умовах зростання хаосу 8 жовтні 1958 р. в перший раз до влади прийшли військові на чолі з генералом Мухаммедом Айюб Ханом, які жорсткими методами провели серію перетворень в аграрній та промислових сферах, в освіті, юриспруденції. Невдачі у війні з Індією у серпні-вересні 1965 р. погіршили економічне і політичне становище в країні. Криза, що розпочалася наприкінці 1968 р., у березні наступного року призвела до відставки Айюб Хана з посади президента, відміни конституції і нового правління військових, яке тривало до грудня 1971 р. За рік до того військова влада, очолювана президентом, генералом Агою Мухаммедом Яхья Ханом, провела перші всезагальні прямі вибори до парламенту за принципом «одна людина - один голос». На них перемогу одержала Пакистанська народна партія (ПНП), керована Зульфікаром Алі Бхутто. Ставши на чолі держави, він оголосив: «Іслам - наша віра, демократія - наша форма влади, соціалізм - наша економічна система». Він пропонував програму економічних реформ під назвою «ісламський соціалізм». Почалася націоналізація промислових підпри­ємств, у відставку відправлено чимало представників генералітету. Така політика не сподобалася дійсно правлячій еліті суспільства і була оголошена «неісламською», хоча З.А.Бхутто це заперечував.

На всезагальних виборах у березні 1977 р. HHH знову перемогла, проте лідери опозиції звинуватили її у фальшуванні результатів і розгорнули протестну кампанію. У відповідь З.А.Бхутто наказав заарештувати її ватажків і ввести у найбільших містах країни військовий стан. Почалися масові заворушення, які уряд жорстоко придушував. Це дало привід військовим втрутитися «для наведення порядку». Путч очолив начальник штабу сухопутних військ генерал Мохаммед Зія-уль-Хак.

У країні запанував жорсткий авторитарний режим ісламського типу. Насамперед, значно зміцнилися позиції армії у різних сферах життя країни. Виборний парламент був розпущений, натомість особливим декретом Зія- уль-Хак запровадив Маджліс-і-шура - наполовину консультативний орган, наполовину ерзац-парламент, який призначався главою військового режиму в результаті консультацій з наближеними особами. Проводилася широка чистка державного апарату та армії від прибічників попереднього режиму. Чимало політичних діячів потрапили за грати, серед них і донька З.А.Бхутто - Беназір, яка очолила створену батьком партію. Супротивників військового режиму, насамперед, членів та активістів Пакистанської народної партії, не тільки заарештовували, але й катували і піддавали публічним побиттям. Військові зайняли вищі посади в державному апараті і державних корпораціях.

Посилилося проникнення мілітократії в економіку. Армійські фонди розросталися до гігантських розмірів. Їхні інтереси охоплювали цементну і бавовняну промисловість, виробництво добрив і продовольства, електро­ніку, сільське господарство тощо. Не тільки офіцерам, але й солдатам і сержантам було призначено зарплату, яка набагато перевищувала зарплати цивільних осіб. Вся влада сконцентрувалася в руках М. Зії-уль-Хака, який спочатку став головним військовим адміністратором, а з вересня 1978 р. - президентом країни. Були створені спеціальні і польові військові суди для розгляду справ, пов’язаних із порушенням правил військового стану.

Пакистанське суспільство наполегливо прилучали до «справді ісламського» способу життя і думок. Заради цього вдалися до низки радикальних перетворень: заборонялися алкоголь і наркотики, азартні ігри, порнографія. Вводилися жорстокі традиційні покарання за порушення цих та інших заборон у відповідності до законів шаріату, наприклад, відрубування руки за крадіжку. Сильно урізавши повноваження судів, диктатор запровадив Федеральний шаріатський суд. Посилювався кон­троль за поведінкою жіноцтва, яка жорстко регламентувалася тими ж нормами і законами шаріату. Приниженість їхнього соціального становища провокувала ексцеси знущань та насильства. Проходила активна ісламіза­ція сфери освіти та культури: програми навчання у коледжах та університетах змінювалися у відповідності до «ідеології Пакистану», з бібліотек вилучалися книги на світські або суто наукові теми, не пов’язані із релігією. Здійснювалася масована релігійна пропаганда через засоби масової інформації. Значно збільшилася кількість духовних шкіл та семінарій.

Чимало людей позбавлення від численних життєвих негараздів вбачали в ісламській альтернативі.

Ісламізація згори та ісламський ригоризм^[885] посилювали тертя в середині Пакистану між представниками двох головних мусульманських течій - сунітами (приблизно 80% населення) і шиїтами (біля 20% людності), які теж організовували бойові групи заради відстоювання власних переконань та інтересів. До того кожна з течій поділяється на безліч напрямків, шкіл та сект, які мають складні взаємовідносини. Починаючи від середини 1980-х рр., сутички між їх представниками рік у рік набирали частоти, сили й жорстокості.

У 1984 р. виникла релігійна партія «Сепахе сахаба». Вона проголосила своєю головною метою створення у Пакистані сунітської держави, в якій всі інші напрямки ісламу будуть поставлені поза законом. У відповідь виникла шиїтська організація «Техрик-Нафаз Фікх-і- Джафарія», яка оголосила себе політичною партією із помстою та терором в якості головних методів боротьби проти сунітів. Треба підкреслити, що названі організації далеко не єдині у своїй боротьбі - утворилися десятки інших різного спрямування. Призначений мусульманином-сунітом Зія-уль- Хаком Федеральний шаріатський суд, членів якого призначав він сам, оголосив неісламськими значну частину (267 з 1511) законів, що діяли на той час у Пакистані. Мусульманські богослови-шиїти розцінили ці дії як спробу поширити сунітські норми ханіфітського¹ толку на шиїтську общину. Відбулися масові антиурядові виступи, які забрали сотні життів.

Підвалини Ісламської Республіки розхитують також етнічні протиріччя та сепаратизм. Пакистан являє собою рідкісний для мусуль­манських країн федеративний устрій. Він складається з чотирьох провінцій. Найбільшою з них за чисельністю населення є Пенджаб (понад 56%^{[886] [887]) із чвертю всієї території держави. Далі йдуть - Сінд - 23% жителів і 18% території; Белуджистан - 44% площі і 5% населення; Півнчіно-Західна прикордонна провінція (у 2010 р. назву змінено на «Хайберська сторона землі пуштунів») - 16% населення і 13% площі[888]. Кожна з чотирьох}

провінцій заселена здебільшого представниками окремої етно- національної групи - пенджабцями, сіндхами, белуджами і пуштунами. Мають місце протестні настрої проти «гноблення з боку пенджабців», що часом виливаються у збройну боротьбу з урядом. Її ведуть різні сепаратистські рухи, не гребуючи засобами терору. Існує Рух гноблених націй, який вимагає адміністративних реформ та рівноправності.

У провінції Сінд від 1947 р. існують дуже гострі протиріччя між місцевим населенням та переселенцями з Індії - мохаджирами. За офіційними даними, тільки впродовж серпня - листопада 1947 р. на тери­торію сучасного Пакистану прибуло понад 5,5 млн. біженців-мусульман, що становило 19% його тодішнього населення^[889]. Поява чужинців відразу не сподобалася сіндхам. До того ж в основному більш освічені та достатньо забезпечені переселенці невдовзі почали займати домінуючі позиції в економіці та торгівлі. Тому сприяла політика пакистанського керівництва: надання їм земельних ділянок, позик та інших компенсацій за втрати внаслідок переселення. Стиккаючись із неприязню до себе, мохаджири відчували необхідність в організації, що згуртувала б їх сили. Виник Національний рух мохаджирів, що трансформувався в потужну політичну партію, до якої пізніше приєдналися екстремістські групи і кримінальні структури. Наприкінці 1980-х рр. цей рух остаточно став на шлях насильства, що призвело до посилення напруження в провінції. Уряд для ліквідації «банд кримінальних та антисоціальних елементів» ввів до найбільшого промислового і комерційного центру не тільки провінції, а й усієї країни, міста Карачі 45-тисячне військо. З травня 1992 р. до листопада 1994 р., за офіційними даними, було вбито 2400 осіб, понад три тисячі поранено. З боку уряду робилися спроби залагодити проблеми шляхом переговорів, проте вони не давали дієвих результатів. Найчастіше на заваді стояли особисті амбіції втягнених до конфліктів політичних лідерів, їх небажання йти на взаємні поступки. В цілому, врегулювання міжнаціональних відносин стало однією із найбільш гострих і складних проблем політичного життя Пакистану в подальшому.

Звичайно, не тільки особисті амбіції впливають на гостроту міжетнічних стосунків. Протиріччя між різними етнонаціональними групами провінцій зумовлюються регіональною нерівномірністю розвитку країни, а також проблемою нестачі ресурсів. В першу чергу не вистачає води для штучного зрошення, від якого залежить понад 80% посівів. Це критично через те, що Пакистан - аграрна країна, в якій і внутрішній добробут, і зовнішні надходження залежать від успішності ведення сільського господарства, яке за мірою іригації є одним із потужніших в світі. Нафта, що видобувається в країні, задовольняє її потреби лише на 20%, більше газу, проте і його не вистачає^[890]. Причому, Белуджистан, де розташовані головні газові родовища, до останнього часу не одержував адекватних фінансових надходжень, що призводило до сепаратистських настроїв - аж до вимог утворення незалежної держави.

Тільки поправки до Конституції, внесені у 2010 р., забезпечили провінціям контроль над 50% мінеральних та енергетичних ресурсів на їх території. Проте залишається проблема, яку можна сформулювати так: «Населення багато, ресурсів мало». На кінець 2016 р. чисельність мешканців Ісламської Республіки оцінювалася у 195 млн. осіб. Річний приріст населення становить понад 2%. Половина жителів - діти і молодь. Дві третини людності зайняті у сільському господарстві. Третина чоловіків і дві третини жінок не вміють читати і писати (є місцевості, де грамотних - 3 %). Країна посідає останні місця серед інших держав за показниками якості життя: дві третини живуть на суму, менше двох доларів на день. Тільки 3-5% припадає на заможних, а 20% вважаються «середнім класом» за місцевим виміром. Проте Пакистан входить до числа найбільш корумпованих країн світу: квітне непотизм, хабарництво, катастрофічних розмірів набуло ухилення від сплати податків і неповернення банківських кредитів, хоча військові постійно позиціонували себе як ревні борці проти всіх цих лих.

Не відомо, скільки б проіснувала диктатура Зії-уль-Хака, але 17 серпня 1988 р. він загинув в авіакатастрофі при нез’ясованих обстави­нах. Перед тим, наприкінці травня, скориставшись своїми необмеженими повноваженнями, він розпустив парламент та уряд і оголосив про проведення нових виборів. Виконувач обов’язків президента Гулам Ісхак Хан у листопаді 1988 р. заявив, що вибори проводитимуться на партійній основі у повній відповідності до конституційних вимог. Армія вирішила «відійти до казарм». Її керівництво декларувало рішення всіляко сприяти відновленню в країні конституційних демократичних норм і не претендувати на політичну владу, обмежуючись виконанням свого профе­сійного обов’язку - забезпечення обороноздатності Пакистану. Вибори відбулися. Із встановленням конституційно-парламентської форми прав­ління почався новий етап державно-політичного розвитку країни. За результатами виборів на основі компромісу із вищим командуванням збройними силами прем’єр-міністром призначено лідера ПНП Беназір Бхутто^[891]. 35-річна жінка на посаді керівника уряду - безпрецедентний випадок для тогочасного мусульманського світу.

У своїх виступах до і після виборів вона наголошувала на тому, що вирішення проблем Пакистану можливе лише на основі соціальної справедливості і всебічного розвитку демократичних начал. За 20 місяців її уряду вдалося зробити чимало: відновлена свобода друку, звільнені всі політв’язні, зросла роль судових органів, на всіх рівнях почала функціонувати представницька влада, значною мірою вона зміцнилася на місцях. Проте надто складно було знайти спільну мову із військово- бюрократичною верхівкою та клерикальними колами в країні, що розривалася гострими суперечками конфесійного та етнічного характеру (на той момент припало криваве протистояння у провінції Сінд).

Не всі обіцянки, дані масам, які підтримали її на виборах, вдалося здійснити. Розбіжності виникли із ліворадикальним крилом у власній партії, тиснула опозиція. Через типове звинувачення у корупції уряд Б. Бхутто відправили у відставку. На виборах нового парламенту перемогла партія-суперник - Пакистанська мусульманська ліга, а посаду прем’єра одержав Наваз Шаріф.

За період після впровадження цивільного конституційного правління у 1988 р. в країні три рази розпускався парламент - жоден із складів не пропрацював належні за Конституцією шість років. Послідовно змінювалися відповідальні перед парламентом уряди Б.Бхутто (вдруге очолила уряд у 1993 р. до 1996 р.) та Н.Шаріфа (знов сформував уряд після парламентських виборів березня 1997 р.). У проміжках діяли тимчасово виконуючі обов’язки кабінети, які призначалися президентом. Пакистан заливала кров від численних сутичок різного характеру і масштабів. Він перетворився на країну озлоблених людей. Керівники держави намагалися проводити ліберальну політику, але вона обтяжувалася бюрократизмом, розгулом корупції і сваволі, тому економіка перебувала у тяжкому стані. Ситуація в країні наближалася до вибуху у всіх сферах і у всіх провінціях.

За рахунок зменшення прерогатив президента та парламенту Н. Шаріф домігся максимального збільшення своїх повноважень, аби правити одноосібно, ні на кого не оглядаючись. Але він не взяв до уваги ту обставину, що політичний лідер, який стає на такий шлях, повинен бути готовим підкорюватися особливим правилам гри. Одне з них полягає у тому, що чим більше влади зосереджує у своїх руках правитель, тим більше в нього виникає проблем, тим менше забезпечені його тили.

Зростання цін, податкового тягаря і безробіття в останні місяці 1998 р. стали причиною масових антиурядових виступів. В них активну участь взяли селяни, робітники, торговці, службовці державних і приватних установ, учнівська і студентська молодь. Особливо обурювалися селяни після запровадження у серпні того року додаткового сільськогос­подарського податку в той час, коли вони вже виплачували 25 різних податків і зборів, що в сукупності давало понад чверть всіх бюджетних надходжень пакистанської скарбниці.

Особистому престижу глави пакистанського уряду завдали значної шкоди публікації англійської газети «Обсервер», матеріали якої показали, що Н.Шаріф та його родина належать до найбагатших людей Пакистану. В їхній власності - 40 % промислових підприємств та тисячі акрів землі, мільярди рупій переведено до іноземних банків. Ці публікації викликали великий резонанс в країні і супроводжувалися вимогами створити спеціальну незалежну комісію для об’єктивного розслідування, а також відсторонити Н.Шаріфа з посади до завершення розслідування. Це стало кульмінаційною точкою масового обурення розгулом корупції в країні. Різку реакцію громадськості також зустрів «Шаріат білль» - внесена Н. Шаріфом до законодавчих органів Пакистану 15-а поправка до Конституції, яка проголошувала вищим законом держави Коран і Сунну. Цей крок прем’єр- міністра призвів до ескалації напруження у відносинах між сунітами і шиїтами. Шиїтські богослови побачили в цьому нову спробу поширити сунітські норми ханіфітського тлумачення мусульманського права на шиїтську общину. Сутички з численними жертвами між віруючими різних напрямків додалися до тих, що зростали у Карачі та Сінді.

В умовах, коли правляча Пакистанська мусульманська ліга втратила всіх політичних союзників, а уряд виявився нездатним залагодити ситуа­цію, допомогти могла тільки армія. Голова комітету начальників штабів Первез Мушарраф швидко підготував і розпочав реалізацію програми нормалізації обстановки у «зонах турбулентності». Для підтримки закон­ності і правопорядку до Карачі було кинуто армійський корпус, запрацю - вали військові трибунали, які виносили максимально жорстокі вироки. Розгорнулися заходи із подолання корупції: в одне тільки Управління з енергетики і водних ресурсів, де були зафіксовані безпрецедентні крадіжки електроенергії, відрядили біля 35 тис. військових. Дії П.Мушаррафа в Сінді, його поведінка як лідера з усією повнотою влади, не могли не насторожити Н.Шаріфа. Повідомлення спецслужб також підтверджували наявність в того далекосяжних амбітних планів. Тому приймається рішення про звільнення П. Мушаррафа, однак час було упущено, і генерал взяв гору.

12 жовтня 1999 р. він очолив безкровний державний переворот. За кілька годин армійські підрозділи взяли під контроль основні урядові будівлі, телебачення та аеропорти у провідних містах країни. Н.Шаріфа заарештували і віддали під суд. Спочатку вироком було довічне ув’язнення, але через рік його випустили і вислали з країни. В цілому треба підкреслити, що військовий режим П.Мушаррафа виявився набагато м’якішим, ніж той, що встановився за часів Зія уль-Хака. Не вводився воєнний стан, а лише надзвичайний; не спостерігалось масових репресій; права людини, звичайно, обмежувалися, проте не так жорстко, як раніше. Більшість пакистанців схвально поставилася до приходу військових до влади, оскільки з цим пов’язувалося «наведення порядку», подолання корупції та беззаконня, хоча таку думку поділяли не всі.

Не створювалася військова адміністрація із управління країною, однак усю роботу із управління чиновництво здійснювало під керів - ництвом та наглядом офіцерів відповідного рангу. Нові губернатори у провінціях призначалися із середовища відставних генералів. Велику роль відігравали так звані «комкорівські конференції», на яких під головуванням П.Мушаррафа брали участь разом із командирами корпусів високопосадовці, і на яких вирішувалися важливі державні питання. Таким чином, державно-політична система, що встановилася з приходом П.Мушаррафа, характеризувалася як військово-бюрократична та авто­ритарно-демократична. Перша характеристика відносилася до носіїв влади, армії, тобто генералітету, та вищої цивільної бюрократії. Друга - до способів її реалізації. Авторитарність правління полягала у домінуючій ролі президента, яким став П.Мушарраф. «Демократизм» демонструвався у відносно ліберальних порядках, встановлених для суспільства: свобода преси та інших засобів масової інформації, включаючи Інтернет, майже повна незалежність судової влади^[892], проведення всезагальних виборів до парламенту тощо. П.Мушарраф у 1999 р. про свій режим сказав: «Це не військовий стан, а лише інший шлях до демократії. Збройні сили не мають намірів залишатися при владі довше, ніж абсолютно необхідно для того, аби прокласти шляхи для справжньої демократії в Пакистані...». Але демократія розуміється як демократія для обраних. При цьому армія - постійно діючий фактор у національній політиці.

Генерал-президент набув репутацію прибічника проведення в середині країни та в усьому ісламському світі політики «освіченої поміркованості». На чолі уряду він поставив Шауката Азіза, який зробив блискучу кар’єру міжнародного менеджера-економіста. Впродовж перших двох років нова адміністрація в основному наводила порядок, економіка до того страждала від впливу жорстокої посухи. Від 2002 р. позначилося економічне піднесення, що призвело до зростання ВВП у 2004 р. на 6%, у 2005 р. - на 8%. (середньорічні за 2000 - 2006 рр. - 5,4%). Помітно збіль­шилися експорт, золотовалютні резерви та іноземні інвестиції. Хоча все це досягалося у надзвичайно складних умовах боротьби проти ісламізму, сепаратизму і зростання тиску з боку опозиції.

Особливу небезпеку становило посилення ісламізму в країні, що призводило до зростання напруженості із численними кривавими жерт­вами. П.Мушарраф заявив про неможливість використання ісламу у політичних цілях. Вперше в історії Пакистану влада почала проводити політику обмеження релігійного фундаменталізму та екстремізму. Були заборонені або взяті під контроль деякі ісламістські терористичні організації, перекриті шляхи їхніх фінансових надходжень, заарештовані активісти і члени цих організацій. Водночас велася чистка армії та Об’єднаної військової розвідки від традиціоналістів, які являли на той час значну силу. Під державний контроль взяті школи-медресе, а також мечеті з тим, аби із розсадника ісламістського екстремізму перетворити їх на звичайні релігійні установи. Реалістична оцінка П.Мушаррафом сили пакистанських ісламістів пояснювала його обережність у всьому, що стосувалося ісламу. Тим більше, що йому доводилося завжди пам’ятати про ту допомогу, яку надавав давній союзник - Сполучені Штати Америки. Фінансові надходження йшли не тільки на зміцнення збройних сил і антитерористичну боротьбу, але й на стабілізацію економіки.

Економічне зростання, що спостерігалося в Пакистані у перші роки ХХІ ст., здавалося б, не передвіщало політичної кризи, до якої країна увійшла на початку 2007 р. У цьому році мали відбутися чергові всезагальні вибори (останні пройшли у 2002 р.): обрання членів нижньої палати парламенту (Національні збори) і законодавчих зборів провінцій, за результатами виборів - формування верхньої палати парламенту (Сенат).

За Конституцією колегія виборщиків обирає главу держави - президента. Колегія - усього 1170 чоловік - складається з депутатів обох палат парламенту і законодавчих зборів провінцій. Було оголошено, що вибори президента пройдуть у вересні того року, а вибори вищих пред - ставницьких органів - у листопаді. Таким чином виходило, що вибори президента відбудуться до парламентських, за результатами яких мала бути створена виборча колегія із обрання глави держави. Невпевненість правлячої верхівки у перспективах зумовила гру на випередження: нового президента мала обирати «стара» колегія виборщиків. Невдоволення також викликала та обставина, що П.Мушарраф разом із президентством зберігав за собою посаду головнокомандувача збройними силами. І те, й інше не подобалося опозиційним силам, зокрема, представникам судової влади.

У березні 2007 р. П.Мушарраф несподівано відсторонив від виконання обов’язків головного суддю Іфтіхара Мухаммада Чаудрі (голову Верховного суду). Той не погодився із звинуваченнями і, по суті, підняв бунт, підтриманий тисячами суддів та адвокатів. Масові заворушення сталися у травні в Карачі, куди прибув відставний суддя. Політична боротьба і нестабільність загострювалися. До цього додалися протиріччя із ісламістами, які ще в січні захопили комплекс будівель в Ісламабаді, де знаходилася Червона мечеть (Лал масджид) і дві релігійні школи. Дивувала поведінка влади, яка спочатку допустила захоплення екстре­містами будинків, появу там зброї та боєприпасів, а потім наважилася на штурм, в результаті чого загинуло понад сто осіб. У відповідь піднялася хвиля актів відплати з боку шахідів. До листопаду 2007 р. в результаті 28 терористичних актів загинуло 600 осіб із сил безпеки і понад 1300 осіб цивільного населення.

Занепокоєна погіршенням ситуації в країні, адміністрація США зробила спробу зблизити президента П.Мушаррафа із опозицією, зокрема із Б.Бхутто (розрахунок полягав у збереженні першого на президентській посаді за підтримки прем’єрки від опозиції, а також у послабленні напруження у провінції Сінд, де вона була дуже популярною). Очолювана «Незрівнянною»¹ партія дала згоду на обрання П.Мушаррафа на новий термін за умов залишення ним військової посади. 6 жовтня 2007 р. це сталося, проте Верховний суд, очолюваний суддею Чаудрі, затягував із рішенням питання про затвердження нового президентства, оскільки вища військова посада не була залишена. У відповідь П.Мушарраф оголосив про введення надзвичайного стану, тимчасово призупинив дію Конституції і спеціальним указом здійснив заміну складу Верховного суду. Через три тижні новий головний суддя оголосив П.Мушаррафа обраним на посаду президента, наприкінці листопада генерал передав повноваження начальника штабу армії іншому генералу, у середині грудня відмінив надзвичайний стан. Усі основні політичні партії готувалися взяти участь у призначених на 8 січня 2008 р. парламентських виборах. Серед них - Пакистанська мусульманська ліга - N, тобто фракція Наваза Шаріфа, якому дозволили повернутися до країни, а також Пакистанська народна партія на чолі з Б.Бхутто.

18 жовтня 2007 р. після 8 років еміграції Б.Бхутто прибула до країни всупереч попередженням про небезпеку для її життя. Не встигла вона від’їхати від аеропорту в місті Карачі, її кортеж, який вітали натовпи симпатиків «Білого янгола», підірвав обвішаний вибухівкою смертник - загинули 150 чоловік. Впевнена у підтримці Сінду, свої головні агітаційні зусилля Б.Бхутто зосередила на Пенджабі. Після виступу у місті Равалпінді 27 грудня вона загинула в результаті терористичного акту, обставини якого залишилися нез’ясованими. На вулиці міст вийшли тисячі молодих людей. За три скорботних дні під час сутичок і погромів, перестрілок із поліцією та силами охорони правопорядку загинуло шість десятків людей^{[893] [894].}

Розгул пристрастей і масштаби руйнувань призвели до перенесення дати виборів на 18 лютого 2008 р. Всупереч побоюванням, влада не вдалася до масового фальшування результатів волевиявлення народу. Найбільше голосів - третину - одержала ПНП, яку після смерті Б.Бхутто очолив її чоловік Асіф Алі Зардарі. Понад чверть голосів - у партії Н. Шаріфа, колишня правляча партія (Пакистанська мусульманська ліга - Q) отримала лише 15 % голосів.

Перемозі опозиції сприяло декілька обставин. По-перше, симпатії населення до тієї партії, лідерка якої трагічно загинула (у чому вбачався «слід» П.Мушаррафа, популярність якого після цього значно впала). По­друге, люди втомилися від обмеження демократичних свобод, здійснюваних військовими, а також від ускладнення економічного становища. Військові, в свою чергу, вирішили відійти в бік за умов зростання негативних наслідків світової фінансово-економічної кризи, аби зняти із себе відповідальність за погіршення ситуації в країні. Можливо, подібні міркування рухали Н.Шаріфом, який спочатку погодився на створення коаліційного уряду, а потім відмовився виконувати угоду. Вже у травні 2008 р. після виходу з уряду, очолювана ним партія виступила проти кандидатури А.А.Зардарі на виборах президента (через загрозу імпічменту попередній президент П.Мушарраф пішов у відставку і виїхав до Лондону). 6 вересня 2008 р. вибори відбулися, президентом в умовах найжорстокішої кризи країни став А.А.Зардарі.

Успадкувавши від своєї загиблої дружини лідерство у популярній партії, новий президент - фігура досить суперечлива. Провівши 11,5 років у в’язниці із звинуваченням у корупції та вбивстві, які не були доведені у судовому процесі, він не міг не відчути руйнівних наслідків для свого здоров’я (можливо, образ мученика додав йому популярності у незаможного і нещасного населення, яке, за звичай, подібним діячам співчуває). Те, що йому важко ходити, не так важливо для політика (Ф.Д.Рузвельт не вставав із інвалідного візка, але чотири рази обирався президентом США). Проте опоненти пакистанського президента турбувалися про його психічний стан, особливо стосовно спроможності виконувати обов’язки головнокомандувача.

Надто складними для нового очільника виявилися економічні проблеми, особливо за умов світової фінансово-економічної кризи. Пакистан став першою в Азії та Африці країною, яка запросила і одержала у листопаді 2008 р. від Міжнародного валютного фонду фінансову допомогу у сумі 7,6 млрд. доларів заради покращення економічного становища.

Уряд на чолі з Юсуфом Реза Гілані не спромігся розробити ефективну програму реформ для подолання скрути, натомість всі економічні негаразди звалювалися на недалекоглядну і помилкову політику попереднього уряду Шауката Азіза (високопрофесійного економіста на відміну від Ю.Р.Гілані, який був і залишався політиком - міністр в уряді Б.Бхутто у 1988 - 1990 рр. і спікер нижньої палати парламенту у 1993 - 1996 рр.). Звинувачення мали здебільшого піарівський характер, оскільки час минав, а ситуація погіршувалася. Все більше зростання цін, насамперед, на продовольчі товари, часте і тривале відключення від електроенергії обурювали населення.

Проголосивши курс країни на демократію, новий президент вдався до перетасувань на верхівці влади, усунення політичних супротивників. Часом це призводило до сильних внутрішніх потрясінь, як це сталося у березні 2009 р. Спроба розправитися із керівниками опозиційної Мусуль­манської ліги братами Навазом і Шахбазом Шаріфами мала наслідком «великий марш» опозиції, який рушив з Лахору на Ісламабад. В столиці було оголошено стан облоги, і президент в решті -решт пішов на поступки своїм опонентам.

У квітні 2010 р. введено в дію 18-та поправка до Конституції, яка мала наслідком перерозподіл повноважень від президента до парламенту та прем’єр-міністра. Глава держави залишився при суто церемоніальних функціях. З одного боку, він втратив можливість відправляти у відставку голову уряду, розпускати парламент, призначати суддів та командувачів родів військ. Але з іншого, таким чином, він знімав із себе значну частину відповідальності за стан справ в державі, яка переходила до прем’єр- міністра (обмеження двома каденціями скасовано) і керівника парламентської більшості.

І сам президент, і його уряд не користувалися популярністю. Політик одержав прізвисько «містер 10%» - саме стільки, за словами його

супротивників, він вимагав собі в якості «подяки» за різні урядові контракти в період прем’єрства його дружини Б. Бхутто. Особливо сильно рейтинг можновладців впав після того, як внаслідок злив у липні 2010 р. стався страшенний паводок. Понад півтори тисячі людей загинули, тисячі втратили домівки, усього постраждало понад 2 млн. осіб. В цей час президент їздив з візитами до Великої Британії та Франції, а на допомогу постраждалим прийшли військові, які організовано і самовіддано проводили рятувальні роботи з використанням значного особового складу і необхідних видів техніки. Через природний катаклізм в країні сталася гуманітарна катастрофа, наслідки якої давали про себе знати впродовж наступного року. Постраждали значні площі сільськогосподарських угідь, що давали продовольство, сировину для місцевої промисловості, значну частку експорту. Неспроможність і деградація цивільних структур влади і поглиблення кризових явищ призводить до того, що пересічні громадяни все більше сподівань покладають на армію.

Хоча армія продовжує користуватися значним авторитетом у суспільстві, останніми роками вона взяла на себе радше роль «тіньового гравця» а не «керівної сили». В моменти загострення внутрішньо­політичної ситуації нерідко виступає в ролі арбітра і допомагає цивільній владі у вирішенні таких гострих проблем, як боротьба з екстремізмом. Разом із тим у середовищі офіцерів помітне відчуття втоми. Багато хто з них не готовий до того, аби взяти безпосереднє управління країною в свої руки, і скоріше схиляються до виконання суто конституційних обов’язків. Генералітет зберігає за собою вирішальний вплив у питаннях національної

безпеки і зовнішньої політики, фактично шляхом тиску на цивільні уряди. Інша справа - цей вплив став м’якішим, ніж раніше.

Зокрема, військові доклали зусиль для безпеки співгромадян у травні 2013 р., коли бойовики Талібану намагалися зірвати «антиісламські

вибори», організовуючи терористичні акти. Пакистанська народна партія президента Асіфа Алі Зардарі програла Пакистанській мусульманській лізі, яка на парламентських виборах набрала близько 30% голосів. Її лідер і колишній прем’єр-міністр Наваз Шариф взяв керівництво країною до своїх рук. Представник Пакистанської мусульманської ліги Мамнун Хусейн був обраний президентом^[895]. Пакистанська народна партія, яка перейшла в опозицію, бойкотувала голосування, знявши свого кандидата.

Заради участі у виборах до країни 24 березня 2013 р. до Пакистану повернувся екс-президент Первез Мушарраф. 31 березня його заарешту­вали в розпочали суд. Звинувачення стосувались подій 2007 р., коли було запроваджено надзвичайний стан, призупинено дію конституції і ув’язнено декілька суддів. Також йому було висунуто звинувачення у причетності до вбивств політичних опонентів. 9 жовтня його випустили під заставу, 10 жовтня знов заарештували. У січні 2016 р. суд відхилив всі звинувачення проти колишнього президента. Сам П.Мушарраф заявив, що справу було інспіровано з метою перешкоджання участі у виборах. Ті вибори місцеві і міжнародні оглядачі високо оцінили: вперше в історії Пакистану один цивільний уряд передав владу іншому в результаті голосування. Впевнена більшість у парламенті його партії дала змогу Н.Шарифу проводити через Національну Асамблею всі законопроекти, за виключенням конституційних поправок. При необхідності кваліфікованої більшості (2 / 3 голосів) - переговори з іншими партіями із намаганням досягнення компромісу.

Діяти доводиться у складній обстановці як в середині країни, так і на міжнародній арені, де Пакистан відіграє надзвичайно дестабілізуючу роль. Найбільш напруженими є відносини із Індією, конфлікт між двома країнами виник відразу після їх утворення і триває досі. Він відноситься до числа найзастаріліших міжнародних колізій. По суті, між державами точиться «холодна війна», яка переростала у силові акції - справжні війни у 1947 - 1948, 1965, 1971 і 1999 рр. Кризова ситуація 2001 - 2002 рр. фак­тично поставила дві держави на межу повномасштабної війни. Особливу небезпеку збройні конфлікти між ними являють після проведення кожною стороною випробувань ядерної зброї у 1998 р.

Для більшості правовірних мусульман в Пакистані Індія - ворог номер один, від якого можна очікувати як дрібних неприємностей, так і великої агресії. В епіцентрі протистояння - кашмірська проблема, суть якої полягає у тому, кому має належати колишнє індійське князівство Джамму і Кашмір. Ця територія займає важливе стратегічне положення у центрі Азії, у безпосередній близькості з Китаєм, Індією, Пакистаном, Афганістаном, пострадянськими державами. В результаті першої війни 1947 - 1948 рр. її поділили на дві нерівні частини: до Пакистану відійшли прилеглі до нього землі, що становить приблизно 40% території і 30% населення колишнього князівства. Решта стала індійським штатом - єдиним із переважанням мусульманського населення¹.

Делі розглядає увесь Кашмір в якості складової частини Індії (мається на увазі звернення у 1947 р. правителя князівства Джамму і Кашмір махараджи Харі Сінгха про прийняття до складу Індії і законодавче оформлення цього кроку у 1954 р. установчими зборами штату), а проблему вбачає у продовженні пакистанської окупації деяких територій колишнього князівства^{[896] [897]. Пакистан вважає інакше і наполягає на розв’язанні проблеми через проведення плебісциту на всій території колишнього князівства, що має вирішити його долю.}

До територіальних факторів додаються інші. Важливе значення має проблема водних ресурсів. 80% пакистанського землеробства залежить від іригації. Основне водне джерело, крім підземних резервуарів, які мають тенденцію до вичерпання, це вода ріки Інд та двох з п’яти його східних приток, які протікають через територію Кашміру. Якщо Індія побудує кілька гребель на них, Пакистан втратить значну частину необхідного обсягу води.

Також важливе значення має релігійний фактор, в якому і індуїсти, і мусульмани не відзначаються особливою толерантністю. Останні заради досягнення свого у вирішенні тих чи інших питань все більше вдаються до радикальних дій. Тому Кашмір перетворився в одне із вогнищ ісламістського тероризму. Поліпшенню відносин між Індією і Пакистаном сприяла «талібізація» останнього. Делі має на увазі долю пакистанської ядерної зброї, перспективу мільйонів біженців і небезпеку перетворитися на наступну жертву талібів. Тому вже після травневих виборів 2013 р. індійський уряд запросив Н.Шарифа відвідати країну, а пакистанський прем’єр неодноразово висловлював зацікавленість у налагодженні відносин із Індією.

Найважливіший союзник Пакистану в регіоні - Сполучені Штати Америки. В свою чергу Пакистан виступає тут єдиним союзником Америки, яка прагне тримати ситуацію під своїм контролем. Заради цього - щедрі асигнування на озброєння пакистанської армії та економічні цілі. Однак після 11 вересня 2001 р. особлива увага приділяється спільній боротьбі проти міжнародного тероризму, одним з центів якого визнано Афганістан.

Ще у 1987 р. Зія уль-Хак виступав із ідеєю створення конфедерації Пакистану і Афганістану¹, до якої у майбутньому могли б приєднатися Іран, Туреччина, Узбекистан та Таджикистан. Однак реалізувати ці плани було неможливо без нормалізації обстановки в Афганістані, без припинення громадянської війни, що тривала на території цієї країни. Зазнавши невдачу у примиренні лідерів військово-політичних угрупувань, чиє суперництво зросло після виведення радянського військового контингенту у 1988 - 1989 рр. і падінням московського ставленика Наджибулли (28 квітня 1992 р.), пакистанські правлячі кола вирішили ввести в дію нову силу, не пов’язану із тими угрупуваннями.

Такою силою став «Ісламський рух талібів^{[898] [899]». Перші загони талібів чисельністю приблизно 800 чоловік були сформовані на території Пакистану, в районі Кветти, поблизу південно-східного кордону Афганіс­тану. У 1996 р. їхня чисельність перевищила 50 тис. осіб. Серед бійців руху налічувалося чимало колишніх моджахедів[900], які брали участь у війні проти радянських військ в Афганістані, а потім продовжили заробляти тим, що тільки і вміли. В лавах талібів опинилося чимало пуштунів із північно-західних районів Пакистану, які відслужили по десять- п’ятнадцять років у прикордонних військах. Під знамена талібів встали також учні релігійних навчальних закладів (дін-і мадраса), яких у Пакистані за даними 1997 р. нараховувалося 5,5 тис., де навчалося понад 200 тис. осіб (98% - суніти, 2 % -шиїти). У ста з таких шкіл учні водночас проходили і військову підготовку. На утримання «дін-і мадраса» надходження йдуть із 36 мусульманських країн, а також від приватних осіб. Рух талібів формувався за безпосередньої участі міністерства внутрішніх справ і міжвідомчої розвідки Пакистану, які вербували і готували бойовиків. Значну роль у його створенні відіграли керівники праворадикальних ісламських партій Пакистану. І навіть «Білий янгол» Б. Бхутто пізніше визнавала, що таліби «зверталися до неї по консультації».}

Навесні 1995 р. таліби зайняли Кандагар і з часом взяли під свій контроль практичну всю територію Афганістану. 27 вересня вони зайняли Кабул. 28 жовтня 1997 р. Шура (Рада) руху талібів проголосила Афганістан еміратом, тобто відновила в країні монархічний лад. Перемоги талібів зміцнили позиції Пакистану в Афганістані, розширили його можливості спрямовувати розвиток подій у вигідному напрямку, хоча й не завжди таліби погоджувалися на роль слухняних маріонеток. Зокрема, вони у гігантських розмірах збільшили виробництво та продаж наркотиків, проти чого Захід завжди намагався боротися.

Вороже налаштовані проти «пекельного кубла» афганські таліби дали прихисток керівнику «Аль-Каїди» Усамі бен Ладену після 11 вересня 2001 р. У відповідь на це адміністрація США прийняла рішення про проведення операції «Незламна свобода», яка мала покласти кінець правлінню талібів в Афганістані. Почалося очищення країни від них і нарощування військової присутності з метою встановлення американ­ського контролю. 7 листопада 2001 р. з падінням останнього оплоту руху - Кандагару, американці оголосили перемогу над талібами. Проте те було тільки початком нової виснажливої війни проти окупантів, яка розтяглася на роки. Як колись у війні із Радянським Союзом, чимало баз бойовиків розташувалося у горах на кордоні Афганістану і Пакистану, в Зоні племен. США постійно вимагали посилення зусиль пакистанського союзника у здоланні ісламістського тероризму.

З одного боку, пакистанська сторона наче виявляла активність у боротьбі із бойовиками, але з іншого, мала свої власні розрахунки. Вони зумовлювалися непопулярністю союзницьких відносин із іновірцями серед мусульманського населення, особливо тих племен, де таліби знаходили прихисток. Час від часу таємно ісламістські терористи використовувалися Ісламабадом заради збурення населення Кашміру. Наявність неподоланої небезпеки виступала підставою одержання чималих сум американського фінансування: від 2001 р., коли П.Мушарраф виступив на боці США у міжнародній боротьбі з тероризмом, Америка надала його країні понад 21 млрд. доларів.

Пакистанська сторона заперечувала наявність баз талібів, Аль-Каїди і перебування її глави на своїй території. Проте, коли американці таки виявили місцезнаходження Усами бен Ладена у власному триповерховому маєтку, розташованому у пакистанському Абботабаді^[901], і 2 травня 2011 р. знищили «терориста № 1», відносини із союзниками погіршилися.

Зокрема, Вашингтон відмовився надавати обіцяну допомогу у розмірі 800 млн. доларів. Хоча, зрозуміло, Вашингтону доведеться продовжити співробітництво із не надто надійним партнером. В самому Пакистані військово-політична обстановка - дуже нестабільна. На території країни не припиняються підривні дії з боку різних екстремістських угрупувань, в основному здійснювані бойовиками Талібану. У грудні 2014 р. світ був шокований повідомленням про захоплення ними школи в Пешаварі, коли загинуло понад 140 осіб, здебільшого дітей і підлітків. Терористичні акти стали невід’ємною складовою життя пакистанського суспільства.

Серед західних політологів стосовно Пакистану часто викорис­товується визначення «провальна держава Азії». Слабке місце теперішньої влади - економіка. Країна сильно залежить від зовнішніх донорів, насамперед, Сполучених Штатів Америки, а також МВФ. Для політичного життя цієї країни притаманні перманентна нестабільність, порушення законності і порядку, зростання тероризму, наркобізнесу, контрабандної торгівлі зброєю. Ворожнеча племен і радикально налаштованих прихиль­ників різних напрямків «єдино вірної віри» постійно вибухає сутичками, в яких рахунок жертв іде на десятки і тисячі.. Маси людей страждають від бідності, голоду, хвороб, безробіття, відсутності нормальних житлових умов, зростання цін, неосвіченості та ускладнень політичної ситуації як в середині країни, так і за її межами. Адже шалені витрати на військовий паритет з Індією або на «боротьбу із тероризмом» відтягують кошти, які можна було б спрямувати на соціально-економічні потреби, але водночас живлять найбільш надійний стрижень суспільства - армію. Саме вона поки що стоїть на заваді розпаду держави, населеною розколотою нацією, яка своєю головною метою вважає протистояння із великим сусідом - Індією. Між тим інтереси не тільки регіональної, але й глобальної безпеки потребують, аби це протистояння не загрожувало світові, а Пакистан став стабільною державою, що розвивається і виявляє достатньо сил для ефективної боротьби із соціальними проблемами, релігійним екстремізмом та міжнародним тероризмом.

Література

Артемов Ю. Пакистан на перепутье /Ю.Артемов //Международная жизнь. - 2009. - № 9. Белокреницкий В. Я. Гибель Бхутто и судьба Пакистана /В.Я. Белокреницкий [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.perspectivy.info /oykumena/vostok/gibel_bkhutto_i_sudba_pakistana_2008-01-09.htm

Белокреницкий В. Кризис пакистанской государственности: приметы и последствия /В.Я. Белокреницкий [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www.perspektivy.info /oykumena/vostok/krizis_pakistanskoj_gosudarstvennosti_primety_i_posledstvija_2009-12- 25.htm

Белокреницкий В. Я. Внешнеполитический процесс в Пакистане: внутренние и внешние детерминанты /В.Я. Белокреницкий //Вестник МГИМО - Университета. - 2010. - № 1.

Белокриницкий В.Я. Исламизация мусульманского общества и диффузия власти. Пример Пакистана /В.Я. Белокреницкий //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2013. - № 5.

Белокреницкий В.Я. Исламистский радикализм в Пакистане: факты, этапы, циклы /В.Я.Белокреницкий //Азия и Африка сегодня. - 2016. - № 5.

Борділовська О.А. Індія і Пакистан: 60 років ідейного протистояння /О.А.Борділовська //Східний світ. - 2011. - № 2.

Вишньов В.М. Вплив доктринальних підходів Індії та Пакистану до застосування ядерної зброї на формування системи регіонального ядерного стримування /В.М.Вишньов //Філософія і політологія в контексті сучасної культури.- 2013. - Вип. 6 (4).

Воробьев В. В. Правление Муххамада Зия-уль-Хака и его влияние на развитие Пакистана /В.В.Воробьев //Восток. Афро-азиатские общества: история и

современность. - 2011. - № 1.

Воробьев В.В. Роль армии в современном Пакистане /В.В.Воробьев //Вестник МГИМО - Университета. - 2014. - № 3.

Ганковский Ю. Пакистан. Суннитско-шиитское противостояние /Ю.Ганковский // Азия и Африка сегодня. - 1999. - № 1.

Горобець І. Індія - Пакистан: проблема тероризму /І.Горобець // Зовнішні справи. - 2009. - № 3.

Горобець І. Пакистан: між ядерним статусом і долею дефолтної держави /І.Горобець // Зовнішні справи. - 2013. - № 6.

Замараева Н.А. Пакистан: от военно-гражданской формы правления к гражданской /Н.А.Замараева [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.iimes.ru/?p=7881

Ігнатьєв П. М. Пакистан після Мушаррафа: продовження нестабільності? /П.М.Ігнатьєв //Гілея. - 2011. - Вип. 45.

Ігнатьєв П.М. Індійсько-пакистаньке суперництво за вплив у Афганістані /П.М.Ігнатьєв //Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 103, ч. 2.

Ігнатьєв П. Парламентські вибори в Пакистані - 2013: деякі підсумки /П.М.Ігнатьєв //Зовнішні справи. - 2013. - № 6.

Каменев С. Н. Пакистан: старые беды и новый кризис /С.Н.Каменев //Азия и Африка сегодня. - 2009. - № 4.

Каменев С. Н. О пакистано-индийских отношениях /С.Н.Каменев [Эл. ресурс] - Режим доступа: //www.perspectivy.info/oykumena/azia/o_pakistano-indijskih_otnoshenijah_20-10- 06-21.htm

Карманов Д. Талибы уводят Пакистан в тупик /Д.Карманов // Эхо планеты. - 2010. - № 35.

Крижко Є.В. США як фактор зовнішньої політики Пакистану у 1990-2008 рр.

/Є.В.Крижко // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2012. - Вип. 107, ч. 2.

Мирский Г. США и Пакистан: альянс, разрушаемый талибами? /Г.Мирский //Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 3.

Ливен А. Понять Пакистан /А.Ливен [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www.globalaffairs.ru/number/Ponyat-Pakistan-15226

Москаленко В. Пакистан и Индия: две страны, один конфликт /В.Москаленко // Азия и Африка сегодня. - 2001. - № 1.

Паничкин Ю.Н. История пакистано-афганских отношений и проблема полосы "свободных пуштунских племен" /Ю.Н.Паничкин // Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2009. - № 2.

Плешов О. Пакистан. Армия у власти /О.Плешов // Азия и Африка сегодня. - 2000. - № 2.

Плешов О. Пакистан. Ислам и политическая культура общества /О.Плешов // Азия и Африка сегодня. - 2003. - № 2.

Сергеев В. В. Двойственная политика Пакистана /В.В.Сергеев // Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 12.

Сотников В. И. Новая стратегия президента США Б.Обамы в отношении Пакистана и

Афганистана /В.И.Сотников [Эл. ресурс] - Режим доступа:

//www.iimes.ru/rus/stat/2009/03-04-09.htm

Фененко А.В. Проблематика "АфПак" в мировой политике /А.В.Фененко // Вестник

Московского университета им. М.В. Ломоносова. - 2013. -Серия 25. Международные отношения и мировая политика. - № 2.

Филимонова А.Л. Идея Пакистана: предыстория формирования /А.Л.Филимонова //Вестник Московского университета им. М.В. Ломоносова. - 2010. - Серия 13. Востоковедение - № 3.

Хайцева М.В. Пакистан. По законам родства и веры /М.В.Хайцева // Азия и Африка сегодня. - 2012. - № 8.

Хохлов И. Ядерный Пакистан - дихтомия силы и слабости /И.Хохлов // Мировая экономика и международные отношения. - 2011. - № 8, 9.

Черкизова О.П. Особенности эволюции исламского радикализма в Пакистане /О.П.Черкизова //Вестник МГИМО - Университета. - 2013. - № 5.

Шелл Ф.П. Ядерні сили Пакистану / Ф.П.Шелл, Х. М.Крістенсен // Щорічник СІПРІ 2014. Озброєння, роззброєння та міжнародна безпека. - 2015. - Вип. 45.

Aqil Shah. Pakistan in 2015: Fighting Terror, Pakistan Army Style / Aqil Shah. //Asian Survey. - 2016. - Vol. 56. - № 1.

Masud K.A. Will Pakistan be ultimately talibanised? /K.A.Masud // South Asia Analyses Group. - Paper No.3230. - 2009. - June 4. [Electronic resource] - Mode of access: http://www.southasiaanalysis.org%5Cpapers33%5Cpaper3230.html

Tudor M. Shifting Tides in South Asia: Renewed Hope in Pakistan? /M.Tudor //Journal of Democracy. - 2014. - Vol. 25. - Issue 2.

Husain Haqqani. Islamists and Democracy: Cautions from Pakistan / Husain Haqqani //Journal of Democracy. - 2013. - Vol. 24. - Issue 2.