Ісламська Республіка Іран

Впродовж останніх декількох десятиріч Іран є об’єктом підвищеної уваги міжнародних оглядачів і політологів. Значною мірою через колосальний вплив Сполучених Штатів Америки на світові засоби масової інформації, створено образ «темряви середньовіччя», що запанувала у цій країні після 1979 р.

Модернізація - це всесвітньо-історичний процес переходу від традиційного, доіндустріального суспільства в напрямку індустріального і постіндустріального. Тривалий час Захід був лідером у цьому процесі, і тому модернізація в регіонах, де вона починалася пізніше, переймала західні цінності та інститути. Так сталося і в Ірані. Ще у ХІХ ст. мали місце намагання прискорити його розвиток завдяки реформам Тагі -хана, але їх згорнули. Спроби модернізувати Іран робилися за часів Реза-шаха у 1925 - 1941 рр.

Їх продовжив його син - шах Мохаммад Реза Пехливі, який проголосив у 1962 р. початок «Білої революції» - великих реформ, які мали ввести країни до кола розвинених країн світу, надати їй європеїзованого вигляду. Керуючись рекомендаціями американських радників і поважних міжнародних фінансових установ (Світовий банк реконструкції та розвитку, Міжнародний валютний фонд), а також використовуючи величезні прибутки від продажу нафти, шах та його оточення намагалися сприяти реструктуризації національної економіки заради подолання соціально-економічної відсталості. З’явилися нові галузі - автомобілебудування, нафтохімія, радіотехніка, металургія, машинобуду­вання тощо. Почалося закуповування новітніх технологій та впрова­дження їх у виробництво. Масово залучалися іноземні інвестиції. Була проведена радикальна аграрна реформа, яка ліквідувала напівфеодальне землеволодіння та іздольну оренду.

З іншого боку, модель модернізації, що здійснювалася, почала ви­кликати у широких мас населення відторгнення. Старі методи господарювання, особливо на селі, руйнувалися швидше, ніж формувалися і давали позитивні результати нові. Ставка на прискорений розвиток капіталістичних методів господарювання виявилася передчасною. Зростала чисельність пауперизованих селян і ремісників, які не змогли «вписатися» в обставини, що швидко і радикально змінювалися. За час «Білої революції» понад 40% сільського населення перетворилася на злидарів, які вимушено залишали свої домівки і линули до міст, шукаючи заробітку. У переповнених безробітними містах зростала соціальна напруга, що посилювалася враженнями від анклавних елементів пишного міського життя на західний манер. Надто швидке привнесення до життя нації елементів західної культури - не тільки технологічної, але й побутової - озлоблювало тих, хто не міг ними скористатися, не спромігся адаптуватися до прискореної модернізації. Антишахський рух увібрав до себе практично увесь спектр іранського суспільства: сільських батраків, робітників- нафтовиків, ремісників, дрібних підприємців, торговців, домогосподарок, студентську молодь і демократично налаштовану інтелігенцію.

Перед громадою постало питання соціального вибору, який відпо­відав би основам суспільства, що склалися історично, та його природно - історичному розвиткові. Вирішувати цю проблему мали учасники потужного суспільно-політичного потоку, який став у антишахську опозицію.

У країні панує іслам - релігія, що, переплітаючись із традиціями, виступає в ролі потужного соціального регулятора. Під тиском вестернізації ця релігія також стала головним орієнтиром національної самосвідомості. Усі духовні передумови, необхідні для забезпечення соціального вибору населення сконцентрувало у собі духовенство на чолі із аятоллою на ім’я Рухолла Хомейні. Сформульована ним ідейно- політична концепція релігійно-революційного руху знайшла розуміння і підтримку переважаючої більшості правовірних громадян країни. Гасла були близькі більшості іранців: ліквідація шахського режиму заради подолання «розриву між багатими і бідними», вигнання іноземного капіталу, негайна і масштабна націоналізація промисловості країни, особливо у нафтогазовому секторі, обмеження чужого мусульманській культурі іноземного впливу, боротьба за єдність Ірану. В січні 1978 р. в країні розгорнулася «ісламська революція», яку історики пізніше кваліфікували як загальнонародну за характером, рушійним силам та методам боротьби; за основною спрямованістю - як антимонархічну, антиімперіалістичну, антиамериканську; за соціальною суттю - як консервативну; як релігійну - через керівну роль духовенства та організаційно-ідеологічну основу.

Шах намагався маневрувати, але врятувати режим не вдалося. 16 січня 1979 р. він залишив Іран¹, що означало повалення найдавнішої в світі монархії, яка проіснувала понад 2500 років. Це також означало закінчення прискореної модернізації Ірану на західний лад, що водночас було відповіддю на процес глобалізації, намаганням уникнути її негативних наслідків. Почала формуватися ісламська модель розвитку на основі релігійних соціально-економічних та політичних цінностей, в якій пере­важали ідеї протистояння Заходу у всьому - в державному будівництві, в економіці, у культурі^{[858] [859].}

Іран є дуже ідеологізованим. В якості державної ідеології виступає іслам, при чому, в наші дні тільки це є дійсно ісламською державою, а не просто ісламською країною. Після перемоги революції 1979 р. тут насильницькі зміцнювалося панування єдиної державної ідеології - крайньої фундаменталістської¹ форми шиїзму. У жодній іншій країні світу релігійні догми, цілеспрямовано перетворені на офіційну ідеологію, не відіграють такої інституціональної ролі, як в Ісламській Республіці Іран (ІРІ). Політико-релігійні діячі цієї держави прямо заявляють: «Наша політика - те ж саме, що наша релігія, а наша релігія - те ж, що наша політика». Таким чином, межі між релігійною і політико-ідеологічною діяльністю значною мірою розмиті, вони злилися в єдине ціле.

В Ірані встановилася теократична форма державності, суттю якої є одухотворене Всевишнім правління, назване «велаят-е-факіх». Визнаючи божественне начало влади, вважаючи її визначеною Богом, який зумовлює існування усього земного, а отже, і земні діяння людини своїм благосло- венням^{[861] [862] [863], система «велаят-е-факіх» оголосила себе «богоцентристським» правлінням, покликаним керувати мусульманською спільнотою.}

Згідно Конституції, управління країною здійснюється трьома гілками влади, які функціонують під контролем імама. Законодавча влада - за парламентом, що називається «меджліс ісламської ради», складається з 270 депутатів, які обираються на чотирирічний термін з представників народу прямим таємним голосуванням. На чолі виконавчої влади стоїть президент. Його обирають на чотири роки прямим голосуванням, проте він підпорядкований рахбару. Главу судової влади призначає рахбар на п’ятирічний термін із найбільш компетентних у судових справах представників духовенства. Всі гілки влади перебувають під пильним контролем духовенства. При рахбарі діють декілька суто теократичних інститутів: Наглядова рада або Рада хранителів Конституції, Рада старійшин або Рада експертів, Узгоджувальна Рада або Рада із визначення державної доцільності, Рада із політики відродження, Вища рада із культурної революції.

Практично всі органи влади в Ірані є виборними - від муніципальних рад до вищих державних посад, тому використання у назві держави слова «республіка» політологи вважають цілком виправданим^{[865] [866]. А поєднання особливих прав духовенства і принципу виборності створили досить міцну і гнучку систему влади. Проте на варті її стоять не тільки збройні сили, але й Корпус стражів ісламської революції - потужна воєнізована організація, що нараховує понад 200 тис. осіб і навіть має свої військово-морські сили. Це - гвардія, яка складається із прекрасно навчених і фанатично відданих ідеалам революції бійців. Корпусу підпорядкований басидж - ополчення або добровільна міліція, в якій перебуває 90 тис. осіб, але в разі необхідності можлива мобілізація майже 7 млн. добровольців.}

Від початку творення нової державності, то затухаючи, то посилюючись, точиться боротьба за обмеження релігійного компонента у політичній структурі влади. До свого тріумфального повернення з еміграції на батьківщину Хомейні сформулював ставлення до світської влади: «Будь-яка світська влада, у якій би формі вона не виступала - справа рук сатани. Наш обов’язок - душити її у зародку і боротися з усіма її наслідками». Стосовно демократії, він вважав, що це - західне поняття і тому її відхиляв. Від початку вищий законодавчий орган країни - парламент - мав вигляд «п’ятого колеса» у структурі органів влади, що виявлялося у малопродуктивних обговореннях малозначущих питань, в основному, пов’язаних із інтерпретаціями шаріату.

Справжнє ставлення до світської влади вождя ісламської революції висвітлює доля першого президента Республіки - Абольхасана Банісадра. Це була світська людина, яка брала участь в антишахському русі, яка навчалася у Сорбонні, доктор економічних наук. 1 лютого 1979 р. разом із Руххолою Хомейні А.Банісадр повернувся на батьківщину як його однодумець і радник. Як справжнього прибічника ісламського режиму його 25 січня 1980 р. обрали президентом на чотирирічний термін. Але доля була визначена наперед, оскільки його кар’єра - лише елемент схеми, розробленої Хомейні та оточенням. За логікою аятоли, спочатку при владі треба поставити саме світських людей із західною освітою, аби потім продемонструвати їхню «неспроможність до служби на благо ісламу» у хомейністській інтерпретації. Дійсно, президент схилявся до необхідності лібералізації і вважався виразником інтересів прозахідних інтелектуалів. І коли А.Банісадр відіграв відведену йому роль, він, відповідно до задуму, мав піти з політичної арени, а може, і з життя, як це сталося з іншими політиками. Хомейні спочатку звинуватив президента у нездатності керувати військами у війні з Іраком і позбавив його повноважень верховного головнокомандувача. 21 червня 1981 р. меджліс виніс А. Банісадру вотум недовіри із формулюванням «за діяльність, спрямовану проти ісламського духовенства», а днем пізніше імам звільнив свого соратника. Перший президент країни переховувався, а потім залишив країну.

Наступним президентом став також світський політик Мохаммад Алі Раджаї, фізично усунений через два тижні після інавгурації (30 серпня 1981 р.) в результаті вибуху в канцелярії прем’єр-міністра. Разом із ним загинув і прем’єр Мохаммад Бахонар. На дострокових виборах у жовтні 1981 р. президентом став вже представник шиїтського духовенства Алі Хосейні Хаменеї (1981 - 1989 рр.). Ці вибори в основному завершили реалізацію ідеї аятоли Хомейні про встановлення в Ірані теократичного режиму, в якому провідну політичну роль мають відігравати виключно прихильники релігійної влади.

Щодо економіки, то вона не надто цікавила «революційне» духо­венство. Хомейні взагалі вважав, що поділ на багатих і бідних, наявність підприємців-капіталістів пояснюється «сатанинськими прагненнями окремих особистостей». Тому, прийшовши до влади, шиїтське керівництво не мало будь-якої чіткої економічної програми. Під час революції і наступної війни з Іраком з країни слідом за шахом втекла більша частина правлячого класу, залишивши після себе мільярди доларів у вигляді нерухомості та авуарів корпорацій. Нова влада їх конфіскувала і передала фондам, контрольованим духовенством. Після нафтової промисловості, що перейшла у державну власність, ці фонди - найбільші виробники, торгові підприємства, фермерські господарства і розпорядники нерухомості в країні. Найбільший з таких фондів - «Фонд знедолених», утворений на основі майна сімейства померлого шаха. Він об’єднує понад 700 компаній. Через цей фонд, а також 120 інших фондів та організацій, відбувається перерозподіл значних коштів серед нужденних, що в такий спосіб здійс­нює ісламський принцип допомоги бідним. Поширені раніше крайня злиденність і голод пішли в минуле, значною мірою завдяки перерозпо- дільчій функції держави. Крім допомоги фондів вона виділяє численні дотації на предмети першої необхідності. Однак таку допомогу одержують не всі, хто її потребує. Разом із тим, не можна заперечувати, що від часів ісламської революції в країні організована система соціального захисту, зріс рівень письменності, збільшилася середня тривалість життя, змен­шився рівень захворюваності, дитячої смертності. Соціальна політика держави асоціюється у населення із ісламськими принципами, з традиційними для іранської спільноти засобами підтримки нужденних, сприяє підтримці рівноваги у суспільстві.

Іранську економіку називають «тоухідною». Принцип «тоухіду» - один з наріжних у шиїтській концепції держави і влади, що передбачає здійснення в економіці ісламського права в інтересах мусульманської общини в цілому і кожного її члена зокрема задля того, аби покінчити із економічною нерівністю і покращити становище «знедолених». Вирі­шальна роль в цьому плані відводиться державі. Тобто, роль держави в економіці є значною, хоча в наш час її частіше називають «ісламською». Одним з провідних принципів новоствореної економіки від початку став принцип автаркії¹ з метою уникнення впливів з боку більш розвинених західних країн. Створена в 1979 - на початку 1980-х рр. жорстко

централізована економічна система, в якій переважав державний сектор, а зв’язки із зовнішнім світом обмежувалися експортом нафти і контрольованим державою імпортом найнеобхідніших товарів (пріоритет віддавався тільки зв’язкам із мусульманськими країнами), невдовзі виявила свою низьку ефективність. Деякий час ситуацію рятували високі ціни на нафту^{[867] [868] на початку 1980-х рр. Але як тільки від 1986 р. світові ціни на «чорне золото» почали різко падати, економічне становище Ірану значно погіршилося. Так, валовий національний прибуток на душу населення у 1989/1990 фінансовому році виявився у 2,6 рази нижчим від показника 1976/1977 рр. Звичайно, свою негативну роль відіграла війна з Іраком (1980 - 1988 рр.), але, з іншого боку, ймовірно, що надцентралізація економіки допомогла країні в ній вистояти. Допомогла і загальна налаштованість населення захиститися від іракського нападника, хоча він належав до мусульманського світу.}

В Ірані при Хомейні відбувався наступ надзвичайної революційно- аскетичної суворості. Режим посилив ісламізацію на рівні соціально- громадського, сімейно-побутового та культурного життя. Розгорнулася «ісламська культурна революція», яка супроводжувалася закриттям університетів, «чисткою» державних службовців. Заборонялися розваги на західний манер, певні фільми та художні твори. На вулицях, в установах загони вартових ісламської революції пильно стежили за виконанням ісламських норм поведінки, носінням дозволеного шаріатом одягу: могли схопити на вулиці людину в краватці, або юнака, який насмілився заговорити із дівчиною. З одного боку, відбувалася всезагальна десекуля- ризація суспільства, що не могло не призвести до заперечення плюралізму у повному виявленні як у ідейно-політичній, так і в культурній сферах. За таких умов зникав грунт для існування інакомислення, особливо в ньому вбачалися «шкідливі впливи Заходу». З іншого, розгорнулася потужна кампанія із відродження самобутньої іранської культури, яка проходила під знаком реісламізації і наполягання щодо повноцінної присутності елементів «непохитної духовності» як у побуті, так і у суспільній свідомості. Зрозуміло, що це не могло не вплинути на політичні переконання, визначаючи їхню спрямованість, зокрема, сприйняття масовою свідомістю релігії в якості детермінанти політичного життя, і не тільки політичного.

У 1988 р. закінчилася ірано-іракська війна. У 1989 р. помер аятола Хомейні, якого заступив Алі Хосейні Хаменеї. 3 серпня 1989 р. президентом став Алі Акбар Хашемі Рафсанджані, до того - перший спікер меджлісу. Він закликав залишити богословські дискусії і зайнятися нагальними проблемами держави. До плавного відходу від жорстких ідеологічних норм, хоча і за збереження декоруму наступності (президент неодноразово запевняв, що дії його кабінету міністрів не суперечать «принципам ісламської революції»), аби не викликати прямої конфронтації із фундаменталістами, його спонукала складна ситуація, зумовлена неефективністю економіки, падіння цін на нафту та міжнародна ізоляція.

На зміну політиці жорсткого регулювання господарської сфери прийшла «нова економічна політика», яка мала на меті лібералізацію економіки, розвиток ринкових відносин. Розпочалася дуже обережна і поетапна приватизація раніш націоналізованої власності. Іран відмовився від проведення «шокової терапії», ціни відпускалися поступово: спочатку на імпортні товари, потім на товари вітчизняного виробництва. Розши - рювалися імпортні операції. Попри негативну реакцію частини духовенства, прагматично налаштовані його представники побачили у заходах уряду А.Рафсанджані можливості для зміцнення фондів через використання приватизаційних програм у збільшенні їх власності. Розширення зв’язків із іноземним капіталом, що також піддавалося критиці, здійснювалося, головним чином, в рамках державного сектору, що сприяло його модернізації та збільшенню економічного потенціалу. Разом із тим створювалися сприятливіші умови для діяльності приватного сектору. Перехід від одержавлення економіки до ринкових реформ відбувався дуже повільно, залишаючи за державою не тільки економічну і соціальну інфраструктуру, але й головні сировинні галузі. Правовою основою змін економічного курсу акцентувався іджтіхад як пошук рішень з тих питань, які в шаріаті детально не визначені, а принципи фікха¹ допускають зміни норм в залежності від змін ситуації та умов. Хоча у парламенті прибічники президента становили меншість, проте за його межами А.Рафсанджані користувався широкою підтримкою, особливо молоді^{[869] [870].}

Зміни в економічній політиці впливали на лібералізацію політичного життя. Це відбилося у тому, що до Конституції були внесені деякі зміни. Зменшувалася роль Наглядової ради за рахунок створення Ради із визначення державної доцільності - додаткового арбітражного органу, покликаного вирішувати спірні питання у відносинах між меджлісом і Наглядовою радою; скасовувалася посада прем’єр-міністра; посилювалася роль президента та ін. В результаті політики уряду А. Рафсанджані економіка почала виходити з глибокої кризи, а популярність президента зростати. Наслідком стало переобрання його на другий термін і досягнення наприкінці каденції економічних показників не тільки довоєнного, а навіть дореволюційного рівня. Через заслуги «ініціатора небувалих економічних успіхів ІРІ» численні симпатики президента вимагали внести до Конституції поправку, яка дозволила б йому балотуватися втретє, але А. Рафсанджані категорично від цього відмовився.

23 травня 1997 р. відбулися чергові президентські вибори. На найвищу посаду претендували 234 особи, проте тільки чотири з них допустили до участі у виборчій кампанії. Решта не одержала такої можливості через недостатню релігійну та політичну кваліфікацію. З результатом 69,6% голосів переміг ходжат-оль-іслам Сеїд Мохаммад Хатамі, міністр культури та ісламської орієнтації в уряді А.Рафсанджані. Ця перемога виявилася для багатьох несподіваною, оскільки вся пропагандистська машина працювала на його суперника - спікера парламенту Алі Акбара Натег-Нурі - помітну фігуру у таборі іранських консерваторів. Його електорат складався із фундаменталістські налашто­ваних громадян, прихильників жорсткої лінії. М.Хатамі спирався головним чином на молодь і жінок. Ймовірно, такому тріумфу сприяли передвиборчі обіцянки змін. Тобто вибір відбувався між консерваторами і реформаторами, і він був зроблений на користь останніх.

Офіційно вступивши на посаду 8 серпня 1997 р., новий президент відразу зазнав критики із стану опонентів. Одним з перших його кроків, що викликав обурення консерваторів, стало призначення на посаду віце- президента жінки - безпрецедентна подія для ісламського Ірану. 37-річна Масуме Ебтекар стала заступницею М.Хатамі з питань охорони довкілля. Супротивники назвали його «аятолла Горбачов» і передрікали, що подібний курс призведе до розпаду держави, як це сталося із Радянським Союзом. Проте пророцтва не збулися, а популярність п’ятого іранського президента зростала місяць від місяця, досягши через рік показника 88 %. Його прихильники здобули більшість місць у парламенті, що полегшувало президентське положення, проте все одно підзвітне рахбару.

Законотворчий процес лібералізації суспільства пішов жвавіше, попри опір консервативно налаштованих кіл. Головним в еволюції ісламського правління при М.Хатамі стало прагнення демократизувати внутрішньополітичне життя в країні, особливо обмежити втручання духо - венства у державне управління, і дещо виправити характер її зовнішньо - політичного курсу. Президент неодноразово, особливо у виступах перед студентством, говорив не тільки про можливість, але й доцільність діяльності громадських організацій різного типу. Почався процес творення політичних партій. Організована аятоллою Хаменеї на світанку революції 1978 - 1979 рр. Ісламська республіканська партія після офіційного

визнання незворотності ісламського правління в країні оголосила про саморозпуск. Такий крок мотивувався міркуваннями збереження націо­нальної єдності і уникнення виникнення демаркаційної лінії між нею та основною частиною населення. Наприкінці 1990-х років число релігійних і нерелігійних партій сягало кілька десятків, а у 2004 р. перевалило за сотню, вступив в силу закон про партії. Проте партії не вимагають змін існуючої системи, а сперечаються головним чином навколо обґрунтування непохитності принципів хомейнізму або необхідності їх коректування за нових умов.

М.Хатамі заявляв, що він виступає за лібералізацію суспільно- політичного життя, діяльності ЗМІ, політичних партій; зміцнення громадянських інститутів державного управління; пріоритетність Конституції, а не принципів ідеологічної доцільності, групових інтересів; реалізацію передбачених Конституцією основних прав і свобод громадян. Молодь особливо привабив доступ до комп’ютерних мереж, а також можливість одержання освіти за кордоном. М.Хатамі вдалося пом’якшити жорсткі приписи шиїтських лідерів, спрямовані на регулювання соціального життя, манери одягатися, послабити цензуру, що стало безпрецедентним у суворому фундаменталістському світі. Прискорилося поширення англійської мови, особливо після дозволу користуватися Інтернетом. Доступними стали раніше заборонені художні фільми та літературні твори.

Все це відбувалося на тлі поліпшення ситуації в економіці, що відбивалося і на макро- і на мікропоказниках: чверть ВВП інвестувалася в економіку, рівень бідності в країні знизився з 50% до 17% від загальної чисельності населення. В країні було подолано централізацію управління економікою, приватизовані тисячі середніх та дрібних підприємств. Завдяки діяльності фондового ринку акціонування набуло характеру «народної капіталізації», що відіграло важливу роль у зміцненні позицій середнього класу. Впевненіше відчули себе підприємницькі кола. Роки перебування М.Хатамі при владі більшість іранців пов’язували із сподіваннями на покращення свого становища, тісніші зв’язки Ірану із світовим співтовариством, що дозволило підвищити економічних рівень та політичну вагу. Тому він знов одержав їх підтримку на виборах 8 червня 2001 р. Серед 10 претендентів на президентську посаду його результат становив 78,3 %. Вдруге обраний президент розумів, що від нього чекали більш радикальних заходів із реформування країни. Про це він казав у зверненні до народу відразу після перемоги на виборах: «Народ Ірану тепер очікує, що система і уряд прискорять кроки із задоволення потреб суспільства. А що йому потрібно сьогодні і завтра, так це встановлення і зміцнення демократичної системи шляхом створення здорової і відкритої атмосфери, свободи слова, критики, навіть протестів в рамках закону, підтримання і зміцнення цієї атмосфери». Проте далеко не все задумане було здійснено, оскільки домінування духовенства у політичному житті залишилося в силі.

Головний зміст політичного процесу в Ірані являє боротьба між політичними групами. Ці групи поділяються на «консерваторів» і «реформаторів». У 2004 - 2007 рр. кожна з них стала поділятися на «традиційну» частину та «нових». Від 1997 до 2004/2005 рр. основні важелі законодавчої і виконавчої влади знаходилися у руках реформаторів (президент М.Хатамі, спікер меджлісу М.Кяррубі). Вони продовжили розпочату А.Рафсанджані економічну лібералізацію, добилися дозволу перших приватних банків, ініціювали прийняття нового закону про залучення і заохочення іноземних інвестицій тощо. Головне у їхній програмі реформування - демократизація суспільства, розвиток партійного життя, надання більшої свободи ЗМІ.

Проте реформатори зазнали поразки спочатку на парламентських виборах 2004 р., а потім на президентських 2005 р. Спікером меджлісу став Г.Ходдад Адель, президентом - Махмуд Ахмадінежад. Вони - представ­ники молодого покоління консерваторів, яке прагне сумістити економіч­ний прагматизм із посиленням ісламізації суспільного і культурного життя у поєднанні з радикалізмом у зовнішній політиці на противагу західним впливам. Прихід до влади нових діячів відбувся за потужної підтримки духовенства, яке відчуло загрозу своїм позиціям через те, що економічна лібералізація в Ірані стимулювала політичну лібералізацію, несумісну із обмеженнями шиїтської системи правління. Реформатори також потерпали від цих обмежень і своєю поразкою заплатили за нездійсненні сподівання співгромадян на покращення життя. Негативний вплив мали наслідки світової фінансової кризи 1998 р. і падіння цін на нафту, зниження інвестиційної довіри до Ірану у зв’язку із терактами 11 вересня 2001 р.^[871], що спровокувало різкий обвал ВВП країни, а з ним і всі негативні наслідки, зокрема, зростання безробіття, що є особливо болючим питанням для молоді. Тільки у 2004 р. економіка країни змогла вийти на рівень семирічної давності.

У 2003 р., апелюючи до популістських заходів покращення

економічної ситуації, консервативні сили одержали серйозну підтримку на виборах до місцевих органів влади, у червні 2005 р. - на президентський, в результаті яких перемогу одержав молодий мер Тегерану М.Ахмадінежад - представник радикально-консервативних сил. Вплинула і та обставина, що реформістські сили не спромоглися на повноцінну консолідацію. Якщо б вони висунули єдиного кандидата, (як це було у 1997 і у 2001 рр., коли переміг М.Хатамі), той міг би перемогти вже у першому турі. До того ж окремі іранські політики ліберального спрямування заявляли про готовність реформаторів взагалі бойкотувати вибори.

Результатом став прихід на президентську посаду людини яскравої, але суперечливої, яка стала постійним джерелом конфліктності і в середині країни, і за її межами. Це перша за майже чверть-сторічну іранську історію світська людина на президентській посаді. Він привернув увагу тим, що являв собою вихідця із народу, із самих низів, хто пройшов і політичні баталії боротьби проти шахського режиму, й ірано-іракську війну, здобув інженерну освіту, виявив адміністративний і політичний хист, відрізнявся вражаючою соціальною риторикою і скромністю способу життя. Особливо він подобався шиїтській верхівці у намаганні відродити «справжні ісламські цінності» у широкому спектрі. Так, перебуваючи на мерській посаді, М.Ахмадінежад згорнув низку реформ своїх попередників, розпорядився, аби у муніципальних установах виділили окремі сходи для чоловіків та жінок, вимагав, аби чиновники відпустили бороди і не носили одяг із короткими рукавами тощо. Ставши президентом, він зайняв жорстку позицію по відношенню до будь-яких проявів тиску з боку Заходу. Маси, особливо незаможні, він привернув на свій бік популістськими заявами і готовністю розпочати кампанію боротьби проти корупції. Молоді припав до душі його радикалізм, адже такі емоції є провідними у цьому віці. В політичному житті взагалі стали переважати саме такі настрої. У парламентських виборах 2008 р. взяли участь сили, які за суттю відрізнялися лише мірою радикалізму. Після того, як основні ліберальні та реформаторські сили відмовилися від участі у кампанії, пославшись на те, що їхніх кандидатів утискають під приводом нелояльності ісламським цінностям, перемога консерваторів була визначена наперед. Вони здобули 71% депутатських мандатів.

Після своєї перемоги М.Ахмадінежад взяв курс на різку радикалізацію внутрішньої і зовнішньої політики. У внутрішній політиці він продовжив розпочаті на посаді мера столиці заходи із загвинчування ідеологічних та релігійних «гайок». У зв’язку з цим багато хто з аналітиків називали його більшим «хомейністом», ніж сам Хомейні, оскільки виявлялася не тільки ідеологічна нетерпимість, але й диктаторські замашки в адмініструванні. Понад 200 видань було закрито, багато журналістів, правозахисників та опозиціонерів опинилися за гратами.

Однак в економічній політиці популістські заходи нового президента не принесли бажаних результатів. Не дивлячись на зниження темпів приросту населення (до 1,1% на рік), тиск нових «робочих генерацій» залишався величезним. Це зумовлює еміграцію, в основному молодіжну, на рівні 200 тис. осіб на рік. За рахунок Нафтового стабілізаційного фонду були розроблені спеціальні програми з метою організації нових робочих місць, проте вони виявилися не надто ефективними, а одна з претензій до уряду М.Ахмадінежаду - у недолугості у розпорядженні величезними коштами від продажу нафти. Результатом стало зростання інфляції до 24% на рік, а 40% населення залишалися за межею бідності. Попри оголошену кампанію із подолання хабарництва та скромність способу життя самого президента, корупція досягла розмірів, співставних із тими, що були за часів шаха. І це - чи не найбільше розчарування для тих, хто гаряче вітав «ісламську революцію». Коли люди переповідають один одному, як той чи інший мулла придбав шикарну нерухомість за кордоном, або супердорогий автомобіль вдома, віра у справедливість влади, угодної Аллаху, невід­воротно слабне. Разом із тим, хто відчув зміни на краще, так це - селяни. Хоча радикальна аграрна реформа проведена не була (здебільшого все обмежилося передачею величезних площ від шахських маєтностей до духовенства), і селяни одержали мало землі, проте значний прогрес досягнутий у будівництві шкіл, лікарень, шляхів, електрифікації, водо­постачанні, створенні іригаційних каналів тощо. Найпомітніші зрушення відбулися у найвідсталіших районах.

Саме незаможна периферія підтримала М.Ахмадінежада на президентських виборах 12 червня 2009 р. Головним його суперником виступив Мір Хосайн Мусаві - впливовий іранський політик, у 1981 - 1989 рр. - прем’єр-міністр. Він відчув незадоволення багатьох іранців радикальним курсом М.Ахмадінежада і закликав до змін у внутрішній та зовнішній політиці. За М.Мусаві голосували мешканці великих і середніх міст, більшість освічених іранців, молодь, жінки, бізнесмени нової формації, діячі культури, етнічні азербайджанці, яких в країні налічується приблизно 20 млн. Несподівано за нього виступили багато відомих і впливових клерикалів, незгодних із політикою М.Ахмадінежада. Але президент використав адміністративний ресурс, починаючи з того, що за кілька місяців до виборів уряд різко збільшив пенсії, соціальну допомогу, різні виплати, а також зарплати державним службовцям, вчителям, в першу чергу, сільським (у себе вдома вони є найголовнішими після мул політичними авторитетами). Прибічники президента всіляко позиціону- вали його як молодого, світського, але безмежно відданого справі ісламської революції самородка, який досяг вершин виключно завдяки їй, але із праведним способом життя та непідкупністю. Така людина виявилася більш близькою малоосвіченим масам, сільським мешканцям, дрібним торговцям, а також націоналістично налаштованим колам, ніж інтелектуал М.Мусаві.

Офіційно було оголошено, що М.Ахмадінежад одержав 63% голосів, що виглядало як явна фальсифікація¹. Відразу після оголошення результатів на вулиці міст вийшли великі маси людей (тільки у Тегерані чисельність протестувальників іноземними журналістами оцінювалася у понад мільйон осіб) з вигуками: «Де мій голос?!» і навіть «Геть диктатора!» Люди вийшли на протест під зеленими прапорами, що пізніше дало підставу назвати ті події «Зеленою революцією». Задля координації і висвітлення акцій протесту учасники використовували соціальні мережі. Тому вважається що одна з перших твіттер-революцій відбулася саме в Ірані^{[872] [873].Молодики із загонів басиджу безжально розганяли демонстрантів. У сутичках загинуло 27 осіб, близько тисячі одержали поранення. Тоді придушення руху, що представляв опозицію, дозволило послабити супротивників консерваторів і навісити на багатьох реформаторів ярлик розкольників і противників ісламської ідеї, поставивши хрест на їхній політичній кар’єрі.}

М.Ахмадінежад, який прийшов до влади за підтримки рахбара, спробував змінити існуючу «вертикаль влади», вважаючи, що духовний лідер не має права втручатися у «світські питання». Це не могло не викликати зворотної реакції. На президента було покладено головну провину за погіршення економічної ситуації в країні. Ціни на основні товари значно зросли через падіння вартості іранської валюти і нових санкцій Євросоюзу і США на іранський фінансовий і нафтовий сектори^[874]. Критики звинуватили М.Ахмадінежада у погіршенні становища пересіч­них іранців, заявивши, що його рішення замінити субсидії на продукти харчування і паливо прямими місячними виплатами з 2010 р. тільки сприяло інфляції, яка, за офіційними даними склала 21%. Сам М. Ахмадінежад не мав права обиратися на третій термін, але послаблення позицій не дало йому змоги висунути і просувати свою людину на президентську посаду.

14 червня 2013 р. пройшли президентські вибори¹. В них взяли участь 6 кандидатів, четверо з яких належали до табору консерваторів; представником реформаторського крила іранського політичного істеблішменту виступав Хассан Роухані; в якості незалежного кандидата виступав екс-міністр пошти Сейед Мохаммад Каразі. У першому турі з показником 50,71% голосів переміг Х.Роухані - 64-річний священно­служитель. Оглядачі сформулювали висновок: «Перемога поміркованості над екстремізмом», тобто після фанатичного М.Ахмадінежада прийшов прагматичний Х.Роухані. Виступаючи перед виборами, він висловлювався за відновлення діалогу із Заходом, обіцяв підготувати «хартію громадян­ських прав», звільнити політв’язнів, дещо пом’якшити цензуру, підняти економіку. У липні 2015 р. президент оголосив плани структурних реформ економіки Ірану. Головні напрямки роботи - інвестиційне законодавство, банківський сектор і податки. З приходом до влади поміркованого реформатора - певні сподівання на зміни на краще^{[875] [876]. За роки міжнародних санкцій країна, її економіка, фінанси багато втратили. Відповіддю режиму на зовнішній тиск стала посилена роль держави практично у всіх сферах, різке падіння рівня життя, високе безробіття, особливо серед молоді, всепроникна мілітаризація, провальне імпортозаміщення (це особливо обурювало всіх через низьку якість товарів). Проте значних зрушень швидко досягти не вдалося. Через специфіку іранської політичної системи президент за функціями є всенародно обраним прем’єр-міністром. Він залежить від верховного лідера - рахбара, котрий має практично необмежену владу, а також від співвідношення сил у парламенті.}

На парламентських виборах 2012 р. перемогли консерватори. Виборча кампанія 2016 р. проходила під знаком сподівань на зміни. З більш ніж 12 тис. претендентів Рада хранителів Конституції пропустила до участі 6,2 тис. (серед них - 600 жінок). При цьому відкрито дискримі­нувалися реформатори і помірковані. Набагато менше було відведено тих, хто позиціонував себе як консерватор або консервативний радикал. Тенденційність була настільки очевидною, що викликала численні протести, які залишилися без адміністративних і юридичних наслідків, хоча серйозно загострили обстановку. Про гостроту ситуації свідчить публічна суперечка між рахбаром і президентом напередодні виборів. Аятолла Хаменеї виголосив промову у місті Наджафабад напередодні голосування, присвятивши її «підступам зовнішніх сил». Він звинуватив реформаторів у тому, що вони беруть гроші у іноземців і хочуть їх приходу до Ірану. Президент відкинув ці звинувачення, назвавши їх наклепом. Сам по собі факт такої перепалки, що суперечить традиціям, - наочне свідчення глибини протистояння.

Явка склала 62%, тобто з 55 млн. електорату взяли участь у виборах 34 млн. Багато хто йшов голосувати, аби завадити прихильникам жорсткої лінії продовжувати свій курс. Всупереч спротиву консервативних кіл, вони поступилися реформаторам і поміркованим, як у меджлісі, так і в Раді експертів, вибори до якої проходили водночас. Склад іранського парламенту змінився майже на 80%. Консерватори одержали 60% місць, але 30% - в руках реформаторів, ще 10% - у прибічників поміркованого курсу. Тобто у президента - міцна меншість, здатна підтримувати його законодавчі ідеї у парламенті. Баланс сил дещо змінився. На думку політологів, вибори стали важливим індикатором ставлення населення до політики президента. Голосування показало, що в країні відбуваються певні зрушення. Виборці прагнуть змін, на які орієнтований Х.Роухані. Це прагнення відбилося на результатах президентських виборів, що відбулися 19 травня 2017 р. На них висувалося понад 1636 кандидатів (1499 чоловіків і 137 жінок), пройшли всі перевірки і були допущені до виборів 6 претендентів. З результатом 57,13% голосів вдруге переміг Х.Роухані. Збільшення його прибічників в меджлісі має сприяти реалізації наміченої політичної лінії. Однак будь-яка законодавча ініціатива парламенту має проходити складну систему схвалень і затверджень, що дозволяє консервативному керівництву Ірану втручатися в процес законотворчості на будь-якому етапі. Адже реформи невідворотно призведуть до послаблення його позицій. Заради їх зміцнення вибудовується не тільки внутрішня, а й зовнішня політика.

Не можна заперечувати, що від часів ісламської революції міжнародна обстановка навколо Ірану, а отже його зовнішня політика постійно були дуже складними. На першому рівні її пріоритетів - вирішення внутрішніх проблем, зокрема, в сфері забезпечення військово- політичної, соціальної та ідеологічної стабільності держави, у створенні незалежної економіки із розвиненою промисловістю, насамперед, військовою. На другому - ствердження Ірану в ролі загальнорегіонального центру сили в зоні Близького і Середнього Сходу, для чого іранське керівництво прагне досягти в регіоні релігійно-політичного, економічного і військового лідерства. На третьому - главенство Ірану у загальномусуль- манському русі з претензією шиїтського духовенства на формування єдиної для всіх мусульман цієї частини Євразії соціально-політичної догматики. На четвертому - опір тиску з боку Заходу, особливо Сполу­чених Штатів Америки, які претендують на встановлення власного контролю над надзвичайно важливим з геополітичної та ресурсної точок зору регіоном, і яким заважає «незручний» режим країни. П’ятий - несення «ісламської революції» іншим народам світу з метою встановлення дійсно «гармонійного ладу» у відповідності до норм «єдино вірної релігії». Якщо говорити конкретно, так бажання бути «захисником шиїтів повсюдно» виявилося у підтримці Башара Асада в Сирії, вербовці великої кількості афганських і пакистанських шиїтів для боротьби в цій країні проти бойовиків Ісламської держави та екстремістських сунітських груп¹. Тегеран постійно підтримує вимоги щодо політичних реформ у Бахрейні - державі, де проживає значна кількість шиїтів, а править сунітська монархія. Підтримка надається шиїтам, які б’ються за владу в Ємені. У боротьбі за домінування іранський режим протистоїть сунітській Саудівській Аравії. Фінансова і матеріальна допомога надається іранською владою організаціям «Хезболла» і ХАМАС, які так само не визнають право на існування єврейської держави^{[877] [878]. 22 вересня 2015 р. головно­командувач армією Ірану генерал-майор А.Салехі оголосив про ліквідацію Ізраїлю у найближчому майбутньому. Іранські ЗМІ зазначають, що подібну позицію розділяє верховний лідер Хаменеї. І це при тому, що Ізраїль має ядерну зброю. У свою чергу тегеранські правителі також вдалися до розробки атомної програми.}

Ядерна програма Ірану - в центрі уваги міжнародної спільноти вже не один десяток років. Ще за часів шаха, за схвалення США, у 1974 р. була прийнята програма зведення 23 атомних електростанцій. Американці не заперечували проти створення іранцями повного замкненого ядерного паливного циклу, оскільки шахський режим розглядався як союзник у безпосередній близькості до радянських кордонів. Потім кількість АЕС скоротилася до двох, і перед ісламською революцією будівництво перших двох блоків АЕС у Бушері на 75 % здійснила західнонімецька фірма. Роботи з ядерної програми призупинилися, бо розпочалася війна, потім настали складні часи для економіки, коли гроші спрямовувалися не на такі затратні справи. З приходом до влади М. Ахмадінежада розробка атомного проекту активізувалася, що поставило країну у центр міжнародної політичної кризи. У 2010 р. за допомогою Росії АЕС у Бушері була запущена.

Ірак на всіх рівнях і при кожній нагоді наголошував мирний характер цієї програми, яка покликана розв’язати проблему енергопостачання, а не створювати ядерну зброю, проте перешкоджав здійсненню повноцінного контролю з боку інспекторами МАГАТЕ. Треба розуміти, що атомна енергетика і військова промисловість - це дві сторони однієї медалі. На атомних електростанціях виробляється плутоній, необхідний у військовій сфері. Проконтролювати, аби не здійснювалася військова програма, дуже складно.

Рада Безпеки ООН, починаючи з кінця липня 2006 р. одну за одною приймає резолюції відносно неоднозначності ядерної програми Ірану, які наполягають на припинення всіх робіт в галузі збагачення і переробки урану до того, як буде зняте занепокоєння міжнародного співтовариства відносно характеру цієї програми. Запроваджувалися міжнародні санкції проти Ірану, покликані перешкоджати надходженню матеріалів, техно - логій та устаткування, які б могли сприяти переведенню роботи з мирного у воєнне русло¹. Заради тиску на Тегеран з 2012 р. США та європейські країни відмовилися від іранської нафти.

Різноманітні розвідувальні дані свідчили про заходи в ядерній області з військовим забарвленням. Деякі західні політики та військові не раз пропонували нанести ракетно-бомбові удари по об’єктах з ймовірними відповідними розробками. Проте перемагало розуміння катастрофічних наслідків таких дій не тільки для Ірану, але й для усього світу. Тому перевага віддавалася дипломатичним заходам із сподіванням переконати іранське керівництво облишити амбітні і небезпечні наміри.

Десять років тривали умовляння персів^{[879] [880] облишити творення ядерної зброї. У листопаді 2013 р. між Іраном і «міжнародною шісткою» (США, Китай, Німеччина, Франція, Велика Британія, Росія) було досягнуто угоду у Женеві, яка набула чинності з січня 2014 р. За умовами угоди Іран погодився частково заморозити ядерну програму в обмін на послаблення економічних санкцій. 14 липня 2015 р. у Відні завершилися перемови про згортання ядерної програми Ірану в обмін на пом’якшення санкцій і доступ до світового нафтового і фінансового ринків. 16 січня 2016 р. офіційно були зняті міжнародні економічні і фінансові санкції з Ірану[881]. Відтоді експорт країни, зокрема нафти, значно збільшився. Його валовий внутрішній продукт на душу населення зріс, інфляція знизилася.}

Позначилася тенденція до поліпшення відносин між Іраном і країнами Заходу, свідченням чому стали візити і зустрічі між політиками і бізнесменами. США і країни Європейського Союзу за умов дотримання санкцій проти Росії у зв’язку з її агресивною політикою проти України, шукають заміну в енергопостачанні, а також можливості виходу на широкий споживчий ринок. В свою чергу Тегеран висловився за розвиток співробітництва з нашою країною. Повернення Ірану на світовий нафтовий ринок занепокоїло Росію, і вона висловила сподівання на те, що Тегеран зменшить видобування «чорного золота» заради втримання високих цін. Відповіддю було, що до досягнення щоденного видобутку у 4 млн. барелів і продажу 2 млн. барелів ніякого обмеження не буде. На початку 2016 р. було заявлено про введення в експлуатацію двох потужних родовищ газу із наміром постачати його у скрапленому вигляді до Європи. Експерти прогнозують Ірану зростання не тільки експорту енергоносіїв, але й імпорту іншої продукції, а також старт модернізації низки секторів економіки.

Консервативні кола країни до цього ставляться сторожко. По-перше, у попередні часи склалися певні схеми, які давали їм зиск, зокрема у нафто-газовій сфері (енергоносії у менших обсягах, але продавалися до Китаю, Японії та інших країн). Реформи в економіці невідворотно мають призвести до посилення позицій приватного бізнесу, з чим пов’язані процеси лібералізації у різних сферах життя, зокрема, в політиці. За більшу інтеграцію у міжнародне співтовариство виступає молодь країни. В її середовищі зростає прихильність до західних цінностей і зменшується релігійний вплив.

Клерикальні кола вдаються до превентивних заходів. На зустрічі з членами Вищої ради культурної революції аятола Хоменеї заявив: «Необхідно змінити пріоритети, і вони мусять бути такими: культура, економіка і політика, а не економіка, політика, культура». Стратегічною необхідністю для іранського суспільства визначено розвиток культури в накресленому напрямку. Небажання молоді йому слідувати визнається «сатанинськими сумнівами», які треба якомога швидше викорінювати. Сама Вища рада - результат Культурної революції, яка буяла в країні впродовж 1981 - 1984 р., коли знищувалася будь-яка незалежна думка в навчальних закладах, зокрема в університетах, що суперечила принципам Ісламської республіки. Розуміючи значення освіти, особливо гуманітарної, для визрівання потенційної опозиції, влада прагне змінити саму структуру майбутніх політичних еліт.

Попри всі обмеження, які накладає існуюча система на розвиток Ірану, певна модернізація все ж відбулася. По-перше, була скинута абсолютна монархія шаха. По-друге, - спроба побудувати «ідеальне суспільство». Заради такого ладу, що мав спиратися на настанови «єдино вірної в світі релігії», вибудовано шиїтську теократію. Проте задум виявився на практиці утопією. На першому етапі свого існування цей режим спирався на ентузіазм широких мас, які прокинулися і сподівалися на «справедливе і гарне життя», героїчно билися на фронтах війни з Іраком, а потім відбудовували зруйноване господарство.

Проте надалі у нових умовах світу, що змінюється, необхідний інший тип організації суспільства, ніж той, що спирається на примітивні форми соціального устрою, визначені закоснілими релігійними догмами та середньовічними традиціями. Нині країна вже не та, навіть всупереч бажанням правителів. Іранське суспільство повільно, але поступово змінюється. Попри спроби закритися від світу, або обмежити контакти з ним, провідні тенденції все більше впливають на стан справ в кожній окремо взятій країні, і в цій теж. Існуюча система приходить у все зростаюче протиріччя із новими віяннями. Подібно до того, як радянська влада в СРСР спромоглася здійснити індустріалізацію і організувати країну на опір фашистському агресору, проте зазнала краху через неспроможність дати адекватні відповіді на виклики часу, пов’язані із переходом до постіндустріального суспільства, так правління богословів і суспільство, ними організоване, підійшли до межі, за якою історичний потенціал здається вичерпаним. Про це свідчить рух Ісламської Республіки Іран все далі від радикальності в бік поміркованості. Країна стає все більш світською. Іранський правозахисник Гаемі переконаний: «Молоді іранці змінять країну, і культура, яку вони створять, буде сильно відрізнятися від того, чим сьогодні є Іран».

Література

Авдеев Г. Шиитское духовенство и ирано-американские противоречия /Г. Авдеев //Азия и Африка сегодня. - 2007. - № 1.

Арбатов А. Г. Иранский ядерный узел /А.Г.Арбатов //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 2.

Ахундов К.Ю. Ідеологічна основа ісламської революції в Ірані та її передумови /К.Ю.Ахундов //Трибуна. - 2010. - № 3/4.

Борисов Е. Президентские выборы в Иране: геополитический контекст и последствия /Е.Борисов [Эл. ресурс] - Режим доступа: //http://www.apn.ru/publications/article21595.htm Бураков Ю. В. До історії виникнення та розвитку ядерної програми Ісламської Республіки Іран /Ю.В.Бураков //Військово-науковий вісник. - 2009. - Вип. 12.

Варнавський Д. Іран: держава і суспільство /Д.Варнавський //Дослідження світової політики. - 2003. - Вип. 23.

Васильченко О. Україна - Іран: шляхи оптимізації співпраці на сучасному етапі /О.Васильченко //Зовнішні справи. - 2014. - № 9.

Горобець І. Віденські домовленості з Іраном і нова конфігурація світової системи / І. Горобець, А. Мартинов //Зовнішні справи.- 2015. - № 9.

Дружиловский С.Б. Социальные протестные выступления в Исламской Республике Иран /С.Б.Дружиловский //Вестник МГИМО - Университета. - 2015. - № 4.

Дунаева Е. В. Внутриполитическая ситуация в Иране /Е.В.Дунаева //Азия и Африка сегодня. - 2012. - № 11.

Дунаева Е.В. Иран: религиозные организации на политическом поле /Е.В.Дунаева //Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 7.

Дунаева Е.В. Политическая система Исламской Республики Иран: вызовы либеральной модернизации /Е.В.Дунаева //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2016. - №1.

Иранская модель модернизации //Мировая экономика и международные отношения. - 2008. - № 7.

Каменева М. С. Иран и исламские страны /М.С.Каменева, Н.М.Мамедова //Восток. - 2008. - № 4.

Каспрук В. Іран на порозі Культурної революції /В.Каспрук [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://tyzhden.ua/W orld/97295

Крамар О. Іранський інтерес України /О.Крамар //Український тиждень. - 2015. - № 45. Крепиневич Э. Опасности ядерного Ирана /Э.Крепиневич, Э.Монтгомери, Э.Эделльман [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/Opasnosti-yadernogo- Irana-15186

Кудрик В. Иранские скрепы: что мешает либерализации Ирана /В.Кудрик [Эл. ресурс]

- Режим доступа: http://politeka.net/143856-iranskie-skrepy-chto-meshaet-liberalizatsii- irana/

Куприянов Л. Иран: проблема власти в исламе /Л.Куприянов // Азия и Африка сегодня.

- 2002. - № 11.

Лукоянов А. К. Иран на пороге обновления /А.К.Лукоянов [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/print/number/n_13637

Лукоянов А. К. Шиизм и великодержавность /А.К.Лукоянов [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www. perspektivy.info/oykumena/vostok/shiizm_i_velikoderhavnost_2011- 07-01.htm

Мамедова Н. Иран. Тернистый путь трансформации исламский государственности /Н. Мамедова // Азия и Африка сегодня. - 2004. - № 1.

Мамедова Н.М. Социальная политика Ирана в исламском контексте /Н.М. Мамедова //Азия и Африка сегодня. - 2013. - № 4.

Мамедова Н. М. Иран: особенности формирования политической элиты /Н.М. Мамедова //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2016. - №1.

Марьям Хамеди. Выборы после санкций: как иранская демократия победила обиду /Марьям Хамеди [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://carnegie.ru/publications/?fa=62903 Мирский Г. Иран: трещина в системе /Г. Мирский //Мировая экономика и международные отношения. - 2009. - № 11.

Михеев В. Иран: вся власть заветам? /В.Михеев //Азия и Африка сегодня. - 1992. - № 2, 3. Міхненко А. Світ міняє Росію на Іран /А.Міхненко [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://www.ukrinform.ua/rubric-other_news/1954641-svit-minae-rosiu-na-iran.html Нагорний С. Стан і перспективи співробітництва України з Іраном в економічній сфері на початку ХХІ століття / С. Нагорний, Д. Нагорний // Зовнішні справи. - 2012. - № 4. Павлюк О.І. Концептуальне забезпечення політики США щодо країн Перської затоки на прикладі відносин з Іраном /О.І.Павлюк // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - 2012. - Вип. 19.

Пелих А. Іран або Ізраїль: чия візьме? /А.Пелих [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://iac.org.ua/iran-abo-izrayil-chiya-vizme/

Перетворення Ірану на регіональну силу: зростання шиїтського впливу і його межі [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://www.nato.int/docu/review/2016/Also-in-2016/iran- regional -power-tehran-isl ami c/UK/index.htm

Сажин В. Маятник иранской демократии /В.Сажин [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://www.globalaffairs.ru/number/n_5458

Сахаренко О. Іранський лабіринт /О.Сахаренко //Зовнішні справи. - 2013. - № 7.

Свешникова Ю. Иранский атом: дойдет ли дело до войны? /Ю.Свешникова //Мировая экономика и международные отношения. - 2013. - № 1.

Седляр Ю.О. Геополітичне середовище як фактор імплементації міжнародного режиму санкцій /Ю.О.Седляр // Філософія і політологія в контексті сучасної культури. - 2013.

- Вип. 6.

Седляр Ю.О. Міжнародні санкції у світовій політиці: теорія і практика. Гл. 3.1«Тегеранський ядерний вузол» і політика санкцій як спосіб його розв’язання / Ю.О.Седляр. - Миколаїв, 2013.

Скосырев В. А. Иран в ожидании оттепели /В.А.Скосырев //Азия и Африка сегодня. - 2010. - № 2.

Ушаков В. Персидский залив. Амбициозные планы Тегерана /В.Ушаков // Азия и Африка сегодня. - 1999. - № 1.

Федянін В. Іран: рахбар, баржам і вибори /В.Федянін // Дзеркало тижня. - 2017. - 13-19 травня.

Филин Н.А. Межэлитный конфликт в Иране (1989 - 2010 гг.) /Н.А.Филин //Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. - 2013. - № 1.

Ходунов А.С. Иран: политико-демографическое развитие как фактор стабильности и потрясений /А.С.Ходуднов //Азия и Африка сегодня. - 2014. - № 7.

Чебан О.Я. Ядерний вибір Ірану: аналіз сучасної наукової думки /О.Я.Чебан // Міжнародні відносини та політика держав в умовах глобальних трансформацій: аналіз сучасної політичної думки : монографія / Є.В. Багацький, О.І. Брусиловська, Є.В. Габер, С.В. Глебов, В.А. та ін. Дубовик. - Одеса, 2016.

Юсеф Н. Н. Іран і світова фінансова криза /Н.Н.Юзеф //Політологічний вісник. - 2009.

- Вип. 39.

Abbas Milani The Authoritarian Resurgence: Iran’s Paradoxical Regime / Abbas Milani //Journal of Democracy. - 2015. - Vol. 26. - Issue 2.

Аsadi Т. On the effectiveness of UN security council sanctions: HSE approach to the case of Iran //Актуальні проблеми економіки. - 2015. - № 11.

Iranians protest against clerics [Electronic resource] - Mode of access:

http//news.bbc.co.uk/2/hi/middle_east/2980102.stm

Protests at Tehran universities [Electronic resource] - Mode of access:

http//news.bbc.co.uk/2/hi/middle_east/

Vatanka A.The Authoritarian Resurgence: Iran Abroad /A. Vatanka //Journal of Democracy.

- 2015. - Vol. 26. - Issue 2.

Vatanka A. Iran's Supreme Politics.The Battle To Succeed Khamenei Heats Up / A. Vatanka //Foreign Affairs. - 2016. - May 8.