Республіка Ірак

Війна коштувала Іраку півмільйона вбитими, не кажучи про поранених, величезних витрат і утворення зовнішньої заборгованості у 80 млрд. доларів. В країні - економічна руїна, а відбудова ускладнювалася через різке падіння світових цін на нафту (з 19 до 11 доларів за барель). Таке падіння зумовлювалося економічною політикою Кувейту та Об’єднаних Арабських еміратів, які продавали нафту понад квоту, встановлену Організацією країн - експортерів нафти. На прохання С. Хусейна утримувати квоти на видобування нафти і надати Іраку позику Кувейт відповів відмовою. Ірак зреагував на це військовою акцією: перейшовши кордон, його війська захопили столицю Ель-Кувейт. Опір відносно малочисельних збройних сил багатої нафтою держави було легко придушено. А Саддам заявляв про велику місію - «похід на Єрусалим через Кувейт». За цим крилися плани здійснити «історичне возз’єднання із однією з своїх колишніх провінцій», надзвичайно багатою на нафту, і завоювати в такий спосіб провідне положення на нафтовому ринку.

Міжнародне співтовариство спробувало вплинути на агресора дипломатичними зусиллями, проте у листопаді вони виявилися вичерпаними. ООН встановила термін, у який Ірак мусив піти з Кувейту і дала дозвіл на прийняття «будь-яких необхідних заходів», які б сприяли виконанню вимог світового співтовариства.

приблизно 600 тис. особового складу) почали масовану ракетно-бомбову операцію - почалася війна під кодовою назвою «Буря в пустелі». 24 лютого союзники розгорнули наземний, повітряний та морський наступ. Опір іракської армії, яка в цілому нараховувала приблизно 900 тис. солдатів та офіцерів, було зламано впродовж лише 100 годин. 26 лютого Ірак заявив про виведення своїх військ з Кувейту. Це означало капітуляцію. Під час 42-денної війни загинули 20 тис. арабських військових, приблизно 72 тис. потрапили у полон. Втрати з іншої сторони - 248 американських

військових і 70 військових інших союзницьких країн.

Причини швидкої і практично безкровної для коаліції перемоги крилися у повній перевазі новітнього озброєння і тактики ведення війни. Її суть - «безконтактність», коли сили противника виводяться з ладу за допомогою авіації, ракет, пошкодження систем зв’язку та комунікацій, перешкоджанням постачанню боєприпасів, пального та продовольства. Сухопутним військам союзників треба було тільки зайняти ворожу територію, оточити деморалізовані іракські дивізії, зібрати полонених. Разом із тим, під час авіаційних та ракетних обстрілів постраждало чимало мирного населення. Йому довелося відчувати наслідки війни ще довго, оскільки проти саддамівського режиму було запроваджено суворі міжнародні санкції.

Резолюція Ради Безпеки ООН № 661 від 6 серпня 1990 р.

запровадила економічні та фінансові санкції проти Іраку - заборону на імпорт іракських товарів, на постачання йому всілякої продукції, крім медичних та гуманітарних товарів, на надання йому будь-яких фінансово- економічних ресурсів. Резолюція РБ ООН № 670 від 25 вересня 1990 р. ще більше посилила санкції, оголосивши повну повітряну і морську блокаду Іраку і вимагаючи від держав-членів ООН заморозити всі іракські активи, що знаходилися на їх території.

Резолюція РБ ООН № 687 від 3 квітня 1991 р., прийнята після припинення опору з боку армії С.Хусейна, визначила умови капітуляції переможеної країни. Відповідно до неї, Ірак погодився на знищення під міжнародним контролем усієї наявної в нього зброї масового враження - ядерної, хімічної, біологічної, а також балістичних ракет із дальністю дії понад 150 км. Він також погодився не використовувати, не розробляти і не купувати такі зброю та ракети. Також ця резолюція вимагала від Іраку сплатити Кувейту грошову компенсацію за завдану шкоду. 20 травня 1991 р. РБ ООН прийняла рішення про створення спеціального компенсаційного фонду з метою відшкодування за рахунок його коштів збитків численних потенційних позивачів - юридичних та фізичних осіб з понад ста держав, а також збитків, завданих довкіллю. На це мало надходити до 30% прибутків від експорту нафти та нафтопродуктів. При чому, саме ембарго ООН позбавляло економіку Іраку основної статті надходжень, оскільки продаж нафти - головне джерело фінансування бюджету країни. Становище в економіці стало вкрай важким: не вистачало продовольства, ліків, товарів першої необхідності, сировини, запасних частин до обладнання, через що зупинялися підприємства, а решта працювала не на повну потужність. Катастрофічно зросло безробіття. Було запроваджене жорстке нормування продовольства для населення¹, менше, ніж необхідне для підтримки життєдіяльності. Хронічне недоїдання стало повсюдним явищем. Значно погіршилися санітарні умови, забезпечення питною водою та електрикою, занепала медицина, результатом чого зросла кількість захворюваньі на недуги, які вважалися подоланими: малярію, тиф, холеру, туберкульоз. Скоротилася середня тривалість життя, а дитяча смертність, особливо серед новонароджених, зросла у чотири рази. Підраховано, що за роки ембарго в Іраку померло понад мільйон осіб, а два мільйони виїхали з країни.

Лише у 1996 р., після того, як UNICEF повідомила про «надмірну смертність» серед іракських дітей, причину чого вбачала у нестачі продовольства та якісної медичної допомоги, викликаних економічними санкціями, почала діяти програма ООН «Нафта в обмін на продовольство». Передбачалося, що кожні 6 місяців Іраку дозволять продавати нафту на суму у 2 млрд. доларів, дві третини від них мало витрачатися на гуманітарні потреби країни. Керівники програми з боку ООН один за одним залишали свою посаду, вказуючи, що санкції б’ють по простих людях, а в країні розгорнулася «справжня людська трагедія». З свого боку, адміністрація США неодноразово заявляла, що виступатиме проти зняття сакцій^{[DCCCXLVII] [DCCCXLVIII] доти, поки при владі в Багдаді знаходитиметься С. Хусейн. Це називалося «виховання голодом», що передбачало підбурення іракців на повалення режиму. Сполученим Штатам було вигідне збереження санкцій проти Іраку і з огляду на те, що забезпечувалися стабільні ціни на нафтопродукти. Проти повернення Іраку на світовий нафтовий ринок також виступали американські союзники в регіоні - Саудівська Аравія й Кувейт, а також інші країни - члени Організації експортерів нафти, оскільки вони розділили квоту іракської нафти на світовому ринку між собою і таким чином одержували більші прибутки.}

Іракську владу звинуватили у тому, що вона перешкоджає діяльності міжнародних інспекторів, які мали контролювати виконання вимог щодо знищення зброї масового знищення. 17 - 20 грудня 1998 р. Сполучені Штати та Великобританія здійснили в Іраку бомбардувальну кампанію під кодовою назвою «Лисиця у пустелі». Ракетно-бомбовий удар завдали по майже 100 цілях з метою «зниження режиму» Саддама Хусейна у створенні зброї масового знищення^[DCCCXLIX]. Американська адміністрація не припиняла заявляти, що метою її іракської політики є «зміна режиму» - найнебезпечнішого вістря «вісі зла» і головної опори міжнародного тероризму. Останні звинувачення посилилися після подій 11 вересня 2001 р. Не мала значення та обставина, що серед 19 терористів-смертників 15 були громадянами Саудівської Аравії, а іракців не було взагалі. Більшість американського народу, просякнутого «антиісламським гнівом», не бачила відмінностей між словом «мусульманин» і терорист, тому підтримала операцію проти Саддама. Підтасовані дані розвідки щодо «розробки зброї масового знищення» в Іраку були використані адміністрацією Дж. Буша для обґрунтування агресії.

Однак крім прагнення покласти край небезпечним розробкам зброї масового знищення, що пізніше ніяк не підтвердилося, крім «праведного бажання нести демократію іракському народові, який потерпав від жорстокого диктатора», американська адміністрація - президенти Дж.Буш- батько, Б.Клінтон, Дж.Буш-молодший - прагнули замість саддамівського режиму створити проамериканський режим в Іраку в якості нової опори США в регіоні, що виступив би потужною противагою Ірану, а також сприяв би контролюванню Америкою багатих запасів енергоносіїв регіону. Виношувалися і більш далекосяжні плани: після Іраку змінити нелояльні США або нестабільні режими в Сирії, Саудівській Аравії, Єгипті, Ірані і замінити їх на дружні й стабільні, при чому організовані за звичною для Заходу моделлю - ліберальної демократії. Таким чином розрахунок полягав у перетворенні регіону - найважливішого у економічному та геостратегічному відношенні, небезпечного в плані ісламістського радикалізму і поширення зброї масового знищення - із джерела загроз для США у новий плацдарм та ресурсний запас їхнього світового впливу як єдиної супердержави.

Не дивлячись на масований інформаційно-психологічний наступ на міжнародне співтовариство адміністрації Дж.Буша-сина, Америці не вдалося схилити Раду Безпеки ООН до прийняття рішення про застосування сили до Іраку. Проти виступили Німеччина, Франція, Росія, Китай. Порушуючи Статут ООН і всупереч протестам громадськості багатьох країн світу в ніч на 20 березня 2003 р. США почали вторгнення до Іраку разом із своїми союзниками¹. Усього 36 країн відрядили свої військові контингенти на здійснення операції «Шок і трепет» та повоєнну окупацію^{[DCCCL] [DCCCLI]. Воєнна частина операції була проведена союзниками на найвищому рівні сучасного військового мистецтва і із застосуванням найновітніших озброєнь та техніки. Найсильніша армія світу швидко розгромила малу і слабку країну, при чому іракська національна гвардія, від якої очікувалася особлива мужність, якось швидко розтанула, кинувши техніку. Про рівень підготовки іракської армії можна судити по «Довіднику із підготовки республіканської гвардії», в якому солдат вчили плавати, видиратися на пальми для ведення снайперської стрільби, копати глибокі бункери і не збиватися у компактні маси під час бою.}

9 квітня 2003 р. пав Багдад, а 15 квітня капітулював Тікрит - батьківщина Саддама та більшості іракської вищої верстви. 1 травня того ж року президент Дж.Буш-молодший на палубі авіаносця «Авраам Лінкольн» виголосив промову, у якій оголосив перемогу Сполучених Штатів Америки над режимом С.Хусейна і про загальне завершення бойових дій. Скиненого диктатора довго не могли знайти, навіть призначили винагороду у 25 млн. доларів за інформацію про його місцезнаходження. Його виявили 14 грудня 2003 р. у норі із засипаним сміттям входом біля невеликого сільського будинку у містечку Ед-Даур. Очманілий старий чоловік не зчинив ніякого опору. Іракський суд засудив колишнього диктатора на смерть за злочини проти людяності. 30 грудня 2006 р. його повісили у штаб-квартирі військової розвідки Іраку в Багдаді. Після повідомлення про страту реакція людей виявилася неоднозначною - хтось радів на вулицях, інші вдалися до активних терористичних дій. Перші вважали його кривавим диктатором, який привів країну до національної катастрофи, а інші - мучеником, котрий постраждав у боротьбі за цілісність і незалежність країни^{[DCCCLII] [DCCCLIII].}

Одержати військову перемогу американцям виявилося досить легко, проте їхнє керівництво не усвідомлювало тяжких наслідків своєї політики після завершення військової операції. Президент США проголосив завдання: «роззброєння Іраку та його трансформація у вільне суспільство, що подає надії», тобто активне перевлаштування іранського суспільства, його політичних та економічних інститутів. Проте ті, хто накреслював плани «перебудови», не усвідомлювали усієї складності умов, за яких вона мала відбуватися. Країна лежала в руїнах, була зруйнована і адміністративна система управління. Вкрай важким виявилося творення авторитетної серед місцевого населення вертикалі влади і налагодження безпеки в країні.

Після краху режиму Саддама на поверхню вийшли усі гострі протиріччя та темні пристрасті, що придушувалися десятиріччями. Колишній іракський прем’єр-міністр постсадамівського Іраку Айяд Аллауї писав про іракське суспільство, що воно «тримається географічними імперативами співіснування на одному просторі, а не усвідомленням спільно прожитої історії та спільної мети... Плем’я проти племені; плем’я проти міста; місто проти уряду. у жодного з арабських народів немає таких конфліктів сектового, етнічного і трибалістського характеру». С. Хуссейн - одіозна жорстока фігура, проте він був світським правителем, який намагався формувати свідомість своїх підлеглих в дусі приналежності до єдиної національної спільноти, незалежно від віри та общинного фактору, під гаслом національного соціалізму-баасизму. Після закінчення існування його режиму знову на весь голос про себе заявила трьохчленна структура країни: сунітський центр, шиїтський південь і курдська північ. Причому цей поділ не відображує усієї складності картини, адже кожна з груп всередині має не менш складні та глибокі межі. До того ж представники названих груп часто проживають по сусідству або утворюють змішані родини. Плюс існування інших етнічних та релігійних груп, наприклад, туркмен, ассирійців, християн та інших у ісламському середовищі, яке не можна вважати надто толерантним до «іновірців».

Попри те, що переважна більшість населення Іраку є мусульманами, згоди між ними немає, оскільки впродовж століть вирує ворожнеча між двома головними напрямками - сунітами та шиїтами. При тому, що серед мусульман світу сунітів приблизно 90%, в Іраку вони складають приблизно 20 % населення (усього воно оцінюється приблизно у 27 млн. осіб). А шиїти - меншість серед мусульман світу - в цій країні становлять від 55 до 60 % людності. За часів баасистів реальне співвідношення між сунітами та шиїтами всіляко приховувалося. Приховувалося і те, що суніти перебували у привілейованому становищі, що повелося від часів Османської імперії (сповідувала сунітський іслам), частиною якої колись були іракські землі. Усі керівні посади у адміністративних органах, у різних галузях економіки, переважна більшість офіцерських посад а армії, поліції у першу чергу надавалися сунітам. Крах режиму С.Хусейна вони сприйняли як завершення періоду гегемонії в Іраку, тому чинили найзапекліший опір американській окупації, побоюючись втрати своїх позицій, якщо переможе демократія західного зразка. Її принцип «одна людина - один голос» змінює пропорцію представництва в органах влади на користь тих релігійно-етнічних груп, які переважають кількісно. В результаті вільних виборів шиїти одержали переважання у парламенті, забезпечили собі разом із курдами домінуючі позиції в уряді. Тобто шиїти вперше в історії стали домінуючою політичною силою в країні. Але ані сунітам-арабам, які були не просто пануючою, а найбільш впливовою общиною, яка забезпечувала кваліфікованими кадрами усі сфери суспільного життя, ані курдам не до вподоби роль народу, відсунутого на задній план. Так суніти, більшість з них - баасисти, які втратили свої посади й переваги через заборону партії і помсту за попередні злодіяння, розгорнули боротьбу, сподіваючись повернути втрачене після того, як окупанти підуть з країни. До них приєдналися суніти-терористи - бойовики Аль-Каїди.

В свій час, намагаючись скинути режим С.Хусейна, американці спробували підняти гноблених шиїтів та курдів на повстання проти нього. У лютому 1991 р. Дж.Буш-старший закликав іракський народ та армію «взяти хід подій у свої руки». Сподіваючись на американську підтримку, курди на півночі та шиїти на півдні відгукнулися повстаннями, які режим жорстоко придушив. А американці після швидкого успіху «Бурі в пустелі» не стали заглиблюватися у проблеми переможеної країни, де почалися страти мирних жителів, підозрюваних у співчутті інсургентам. Лікарні, школи, мечеті, храми, колони біженців обстрілювали іракські бойові гелікоптери. За даними США, тоді загинули від 30 до 60 тис. осіб. На придушення опору шиїтів американці дивилися крізь пальці через їхні зв’язки із головним супротивником Вашингтону в регіоні - Іраном. Можна сказати, що тоді Америка сприяла загостренню етно-релігійних протиріч в Іраку з метою полегшення своєї перемоги над баасистською диктатурою, що заважала встановленню власного домінування у регіоні. Руйнівні та дестабілізуючі наслідки у майбутньому не передбачалися.

Коли американці з союзниками у 2003 р. увійшли до Іраку, шиїти по-різному поставилися до окупації. Дехто з них сподівався на покращення долі через закінчення панування сунітського режиму і відновлення «справедливості», адже раніше існувала система «політичного апартеїду», коли доступ до політичної влади для шиїтів був практично закритий. Іракський аятола аль-Сістані видав фетву^[DCCCLIV], в якій закликав не чинити опору іноземним військам. Проте більша частина під впливом своїх теократичних лідерів з Ірану вбачає у Америці головного і непримиренного ворога ісламу, «великого сатану», як її назвав їхній кумир аятола Хомейні. І тому вступ іноземців сприйнято як приниження та образу на адресу ісламу з відповідними заходами протидії. Проте і суніти, і курди за умов «шиїтизації» політичного життя Іраку, коли все більше влади переходить до рук представників саме цього спрямування, з побоюванням ставляться до перспектив встановлення теократичної держави зразку Ірану часів аятоли Хомейні.

За приблизними оцінками, від 15 до 20 % населення Іраку складають курди - найбільший в світі етнос, що не має власної держави. Від давнини вони мешкають на землях, що в наш час входять до складу Туреччини, Ірану, Іраку та Сирії. Етнічно - це зовсім інший народ, їхня мова відноситься не до семітської, а до іранської мовної групи, в них самобутня культура та традиції. Від 1920-х рр. почалися повстання проти багдадської влади, що жорстоко придушувалися. Проте наприкінці 1980-х рр. розгорнувся справжній геноцид - операція «Аль-Анфаль»: режим С. Хусейна знищив 4 тис. курдських селищ, загинуло понад 100 тис. осіб, а 180 тис. вивезли у невідомому напрямку, ймовірно вони теж загинули. На місто Халабджа в березні 1988 р. були скинуті бомби із нервово -паралітичним гірчичним газом. Миттєво загинули 5 тис. мешканців, а в тричі більше залишилися інвалідами. Іракські командувачі мали накази знищувати в деяких районах всіх жителів чоловічої статі у віці від 15 до 70 років.

Але після «Бурі в пустелі» іракським збройним силам довелося залишити територію Курдистану, їм також заборонялося використовувати авіацію у боротьбі із непокірним народом. Так у 1991 р., номінально входячи до складу Іраку, ця територія стала фактично самостійною: курди вперше в історії почали самі управляти своєї землею. Вони досить швидко відновили зруйновані іракськими каральними загонами села, заходилися будувати школи, лікарні, шляхи. Все це робилося завдяки тому, що за угодою «Нафта в обмін на продовольство» 13 % всіх прибутків від

продажу іракських енергоресурсів передбачалося для Іракського Курдистану і використовувалося міжнародними організаціями для потреб його економічного та соціального розвитку. Однак, звільнившись від іракського гноблення, він перетворився на арену боротьби двох фракцій курдського визвольного руху - Демократичної партії Курдистану і Патріотичного союзу Курдистану. Ця боротьба дійшла на середину 1990-х рр. до стану справжньої громадянської війни і призвела до утворення двох частин - одна із центром у Сулейманіє, контрольована Патріотичним союзом Курдистану на чолі із Джалялем Талабані, а друга - з центром в Ербілі, з керівництвом Демократичної партії Курдистану на чолі із Масудом Барзані. Кожен район мав власний уряд, адміністративні органи і збройні сили^[DCCCLV]. Конфлікт носив суто політичний характер і зумовлювався розбіжностями щодо тактики боротьби проти багдадської влади і необхідності укладання альянсів з тими чи іншими зовнішніми силами. За посередництва американців протистояння було припинено, і восени 2002 р. запрацював спільний парламент, який зібрався в Ербілі. Сформований регіональний уряд, Конституція гарантує права і свободи. В той час, коли центральна, переважно сунітська частина Іраку, і південна, переважно шиїтська частина, вели запеклу боротьбу проти іноземних окупантів, курди залишалися лояльними по відношенню до американців, користуючись їхньої політичною та економічною підтримкою. І вони не мали зацікавленості у швидкому виході іноземних військових за межі країни, вбачаючи в них запоруку хоча б якоїсь стабільності.

Оскільки незалежність пов’язана з безліччю складностей внут­рішнього і зовнішнього характеру (особливе значення мають побоювання Туреччини, яка неодноразово переходила кордон, аби запобігти поши­ренню курдського сепаратизму на власній території; аналогічні упереджені настрої є досить сильними в Ірані та Сирії), курдські керівники раніше заявляли, що не ставлять питання про вихід із складу Іраку. У відносинах із новою владою існує складна проблема Кіркука, - міста, яке іракські курди називають «курдським Єрусалимом» і бажають офіційно оголосити своєю столицею. Під Кіркуком видобувається приблизно 20% іракської нафти, і володіння цією територією дорівнює створенню міцної економічної бази для незалежності Іракського Курдистану в разі відокремлення від Іраку. Влітку 2014 р., після загострення ситуації у зв’язку із активізацією ісламістів президент Іракського Курдистану Масуд Барзані заявив намір провести референдум про незалежність і вийти із складу Іраку. Така пропозиція мотивувалася тим, що країна вже поділена на частини. В той час, коли іракська армія тікала під натиском ісламістських бойовиків, курдські ополченці захопили декілька міст, у тому числі Кіркук.

Від початку союзницької операції проти режиму С.Хусейна і налагодження мирного життя, за американськими даними, вбито іракців від 96 до 104 тис. (за іншими даними - у 4 - 5 разів більше), амери­канських солдатів та офіцерів - 4 419, поранено 31,7 тис.осіб. Основні втрати обидві сторони понесли вже після офіційного оголошення Дж.Бушем-молодшим завершення війни. Проте насправді країна перетворилася на арену терористично-диверсійних дій широкого масштабу проти окупантів, до яких невдовзі додалася міжобщинна війна сунітських та шиїтських загонів, які однаково завзято вбивали американців. Масово гинули мирні жителі. Часто смертник спрямовував вантажівку із вибухівкою у натовп людей, які виходили з мечеті після молитви. Бійці того чи іншого табору витягали пасажирів з маршрутних таксі, одних відпускали, інших заводили за ріг і розстрілювали. Людина у цивільного одязі могла підійти до військових і відкрити по них вогонь або рвонути пас шахіда. Часто в цій ролі виступали жінки і діти. Квартали міст, заселені «іновірцями», зачищалися автоматниками. Якщо шиїти спиралися на підтримку американців, сунітам на допомогу прийшли бойовики «Аль- Каїди», які почали масово приїздити з-за кордону. Врешті-решт вони своєю жорстокістю настільки обурили іракців, що ті почали створювати загони під назвою «Сини Іраку», аби захиститися від алькаїдівців. Зрозуміло, що економіка лежала в руїнах, а люди масово виїздили з країни, рятуючись від смертельної небезпеки.

Перед новою владою гостро постали проблеми: покласти край насильству; налагодити безпеку; відновити інфраструктуру; інтегрувати іракське суспільство; знайти компроміси з питань доступу до влади, розподілу природних ресурсів та прибутків від них; врегулювати конфлікти із країнами регіону (Іран, Туреччина, Кувейт, Сирія); вирішити проблему біженців; підвищити рівень життя і медичного забезпечення; погасити зовнішній борг та інше. Стосовно внутрішньополітичного облаш­тування Іраку, то нагальною потребою стали:

- модернізація політичної системи, в якій розстановка політичних сил мала більш-менш адекватно представляти інтереси всіх груп населення, які мешкають у країні (арабів-шиїтів, арабів-сунітів, курдів та інших);

- запровадження у політичний процес в Іраку звички вирішувати найважливіші питання внутрішнього життя через стандартні демократичні механізму і процедури (політичні партії, вибори глави держави, парламентські вибори, вибори місцевих органів влади тощо);

- створення і зміцнення нових іракської армії, сил безпеки та поліції.

22 травня 2003 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію № 1483, у якій формулювалися основні шляхи розв’язання проблем повоєнного облаштування Іраку^[DCCCLVI]. Згідно резолюції, з моменту її прийняття припинялася дія санкцій, запроваджених від початку 1990-х рр. Сполучені Штати Америки та Велика Британія визнавалися державами, які здійснюють окупацію і несуть конкретні зобов’язання і повноваження згідно нормам міжнародного права. Із квітня 2003 р. Іраком почала управляти Тимчасова коаліційна адміністрація. Фактично керівництво здійснювала військова влада США, на чолі якої з травня став генерал Пол Бремер. 13 липня 2003 р. у Багдаді відбулося перше засідання сформо­ваної не без допомоги окупаційних сил Тимчасової управляючої ради Іраку, до складу якої увійшли 25 осіб із міністерськими повноваженнями. Вони представляли всі національні, релігійні та політичні сили країни - мусульман (сунітів та шиїтів), християн-асирійців, арабів, курдів і туркмени. 8 березня 2004 р. прийнято Основний закон країни (нову тимчасову конституцію), на основі якої мали створити перехідні органи влади, після чого установи тимчасової коаліційної влади мали бути розпущені. Конституція націлювалася на формування основ нової державно-політичної системи. У відповідності до неї 28 червня 2004 р. в Багдаді владу передали Тимчасовому уряду Іраку і розпустили Тимчасову управляючу раду. Наприкінці травня 2004 р. прем’єр-міністром країни було призначено члена Тимчасової управляючої ради шиїта Айяда Аллауї, який у 1991 р. в еміграції заснував рух Іракська національна згода. На посаду президента Іраку призначено суніта Газі аль-Йавара, племінника шейха одного з найбільших племен Шаммар, теж члена ради. Попри існування Тимчасового уряду, військова адміністрація фактично продовжувала зберігати в своїх руках основні важелі влади, значною міру через розгортання руху опору, який міг би добитися відставки будь-якого уряду, яки би той не спирався на іноземні багнети.

30 січня 2005 р. пройшли вибори до Перехідної національної асамблеї - Тимчасового парламенту, який мав прийняти нову постійну Конституцію, покликану знаменувати повернення Іраку повномасштаб- ного суверенітету (поки що формального). Ці вибори - перші демократичні вибори в історії Іраку. Право участі одержали понад 120 партій, усього у голосуванні взяли участь приблизно 8,5 млн. іракців (58% загальної кількості, яка становила приблизно 12 млн. осіб). Суніти бойкотували їх, в основному голосували шиїти та курди. Перше місце посів Об’єднаний іракський альянс, утворений на основі 22 в основному шиїтських партій та груп - 48% голосів та 140 місць у парламенті. На другому місці - коаліція курдських партій - Демократичний патріотичний альянс Курдистану - 26% голосів і 75 місць. Третє місце - за світським блоком під назвою «Іракський список» на чолі із тодішнім прем’єром А. Аллауї (14% голосів - 40 місць). Решта 20 парламентських крісел зайняли представники дрібних партій та громадських організацій. У списках до складу парламенту, які представлялися на вибори, 33 % мали належати жінкам. 6 квітня 2005 р. президентом Іраку був обраний лідер Патріотичного Союзу Курдистану Джалал Талабані, віце-президентами стали шиїт А.Абдул Махді і шейх Газі аль-Йавар. 7 квітня 2005 р. затверджено призначення шиїта Ібрагіма аль-Джафарі прем’єр-міністром, 28 квітня після тривалих дебатів офіційно затвердили склад уряду Іраку.

15 жовтня 2005 р. після подолання багатьох перешкод в країні відбувся загальнонародний референдум, який схвалив проект Конституції. В ньому взяли участь 61% громадян із правом голосу (за іншими даними - 63%). Оскільки бойовики обіцяли розстріляти всякого, хто піде голосувати, для охорони громадян біля виборчих дільниць чергували 70 тис. поліціантів. Всі кордони країни закрили, оголосили чотириденні вихідні і комендантську годину. За повідомленням Центральної виборчої комісії, проект Конституції підтримали 79% тих, хто прийшов голосувати. Новий Основний закон оголосив неподільність Іраку і в цілому мав відносно демократичний характер. Проте він не в повній мірі віддзеркалює політичну ситуацію, що склалася в країні, а чимало статей носять деклара­тивний характер, не підкріплені ані матеріальними, ані процесуальними гарантіями.

Два місяці потому, 15 грудня 2005 р. відбулися вибори до першого після повалення режиму С.Хусейна постійного парламенту. У голосуванні взяли участь майже 11 млн. осіб, які визначали, хто із понад 7 тис. кандидатів від 300 партій займе 275 місць у вищому законодавчому органі країни. Пройшли представники 12 політичних блоків та коаліцій. Найбільше мандатів вибороли Об’єднаний Іракський Альянс (понад 20 шиїтських партій та груп) - 128; Курдський альянс (об’єднання двох великих курдських партій Патріотичного союзу Курдистану та Демокра­тичної партії Курдистану та шести дрібніших партій) - 53 місця, Іракський фронт згоди (три сунітські партії) - 44 місця. Не дивлячись на те, що шиїтський Об’єднаний іракський альянс переміг кількісно, проте шиїти не змогли досягти більшості (50% парламентських місць дорівнювало 138, а набрано 128). В той же час суніти вирішили не бойкотувати вибори і в сукупності різних блоків набрали 59 мандатів. Курди здобули 53 місця в парламенті. Більшість партій, що пройшли до парламенту висунули вимогу формування уряду національної єдності. Після чотиримісячного обговорення 22 квітня 2006 р. прем’єр-міністром Іраку затвердили Нурі аль-Малікі, члена шиїтської партії Ад-Даава. Кандидатура попереднього прем’єра І.аль-Джафарі була відхилена, оскільки багато хто вбачав у ньому політика, чия діяльність викликала у суспільстві суперечки, тому йому відмовили у здатності сформувати уряд національної згоди. Призначення нового прем’єр-міністра затягувалося через те, що І.аль- Джафарі тривалий час не погоджувався залишити посаду. Таким чином, у творенні нової системи вищих органів управління державою - парламенту, уряду - відбився принцип пропорційного представництва найважливіших етноконфесійних груп.

Цей же принцип діяв і на наступних парламентських виборах 7 березня 2010 р. На 325 мандатів претендували 6200 кандидатів, чверть яких за законом були жінки. Вони представляли 165 політичних організацій, об’єднаних у 12 виборчих блоків та коаліцій. Найкращих результатів досягли світський блок партій «Аль-Іракія» колишнього прем’єра А. Аллауї (об’єднання здебільшого сунітських угрупувань) - 91 місце; 89-у «Коаліції правової держави», очолювана прем’єр-міністром Н.аль-Малікі, яка позиціонувала себе в якості представниці інтересів всіх основних груп населення країни; 70 мандатів здобув прошиїтський «Іракський націо­нальний альянс»; Патріотичний союз Курдистану на чолі із президентом Дж.Талабані одержав 43 місця.

Весною - влітку в країні мала місце серйозна політична криза, яка призвела до кровопролитних зіткнень. Вона була спричинена тим, що представники іракських общин - шиїтів, сунітів і курдів - не могли вирішити, чий представник очолить кабінет міністрів за результатами виборів. Ірак балансував на межі громадянської війни. І тільки 11 листопада 2010 р., тобто через 8 місяців після виборів парламент спромігся обрати нового президента - ним знов став курд Дж.Талабані, прем’єром - шиїт Н. аль- Малікі, спікером парламенту - суніт Осама Нуджейфі. Фактично це було щось на кшталт спроби створити політичну систему стримувань і противаг трьох провідних сил країни - шиїтів, сунітів і курдів. Формування повного складу уряду надто затяглося. Нарешті до його складу увійшли 47 осіб, і на той час це був найчисельніший уряд за всю іракську історію.

30 квітня 2014 р. знов відбулися вибори до парламенту. Загалом за партійними списками було висунуто 9040 кандидатів від 107 партій, у тому числі 2612 жінок. За умов терористичної загрози голосування проходило із максимальними заходами безпеки: виборчі дільниці охороняли сотні тисяч військових і поліціантів. Однак впродовж дня голосування повідомили про 14 загиблих і 16 поранених в результаті терактів. Як і на попередніх виборах, переважна більшість іракців мали намір віддати свої голоси не за примарні загальнонаціональні ідеї і цінності, а за списки «своїх» кандидатів за етно-конфесійною ознакою. Перші три місця за кількістю завойованих парламентських крісел посіли коаліція «Уряд закон» на чолі з прем’єр-міністром Н. аль-Малікі, фракція «аль-Маватен» («Громадянин»), очолювана Аммаром Хакімом, і фракція «аль-Ахрар» («Вільні»), близька до руху Муктади Садра. Однак коаліція діючого прем’єра, одержавши 92 з 328 мандатів, не могла сама сформувати уряд. Н.аль-Малікі претендував на високу посаду втретє, однак найбільший у парламенті блок шиїтських партій «Національний альянс» висунув кандидатуру віце-спікера Хейдара аль-Абаді. Президент країни Фуад Масум 11 липня призначив його на цю посаду і доручив сформувати уряд. Н.аль-Малікі назвав дії президента неконституційними, відмовився добровільно йти у відставку і звернувся із позовом до федерального суду країни, однак врешті решт мав погодитися з таким рішенням. Нове призначення і формування «уряду національної згоди» підтримали США, ЄС, ООН, Ліга арабських держав, Іран, Саудівська Аравія, Туреччина.

Ці вибори стали першими після виведення окупаційних сил з Іраку. 31 серпня 2010 р. було офіційно заявлено про припинення військами США бойових дій на іракській території. Президент Барак Обама заявив про намір завершити їх виведення до кінця 2011 р. Тривала присутність в окупованій країні коштувала Америці дуже дорого у прямому і переносному сенсі. Тільки прямі фінансові витрати на ведення війни становили 748 млрд. доларів, не кажучи про опосередковані, які значно послабили внутрішні і зовнішні позиції супердержави. Наприкінці 2010 р. американській адміністрації здалося, що іракські сили безпеки здатні самі взяти відповідальність щодо ситуації в країні. Виведення американських військ дав Іраку поштовх для подальшого поступального розвитку. Обстановка там поступово стабілізувалася, життя держави і її населення поверталося у нормальне русло. Не дивлячись на усі складності перехід­ного періоду, соціально-економічні складності, міжетнічні і релігійні суперечності, іракський державний механізм функціонував, відбудовуючи економічну інфраструктуру і всі необхідні політичні інститути. Регулярно проводилися парламентські і місцеві вибори. Видобувалася нафта. Багдад співробітничав і торгував із сусідами регіону. Намітилося економічне зростання, чому сприяло зняття санкцій і високі ціни на енергоносії на світовому ринку. Тобто країна всіма силами намагалася повернутися до нормального стану.

Проте різкий поворот стався на початку червня 2014 р., коли в країні знов спалахнув збройний конфлікт. З 5 до 22 червня бойовики «Ісламської держави», які брали участь у сирійському протистоянні, перейшли кордон і взяли під свій контроль провінцію Найнава із другим за значенням в Іраку містом Мосул, а також провінції Салах-ед-Дін, Анбар і Діяла. Бойовики перетворили Мосул на свій оплот і налагодили сполучення з Раккою в Сирії. Саме ці два міста стали центрами організації наступальних операцій ІД з метою розширення територій у всіх напрямках. Халіф Абу­Бакр аль-Багдаді проголосив створення Ісламської держави Іраку та Леванту із столицею в Мосулі. Світ вразила блискавичність наступу: проти тридцятитисячного корпусу іракських військових, озброєних і навчених американцями, виступила лише тисяча бійців «ІД». Іракські вояки швидко здали майже двомільйонне місто своїм супротивникам, залишивши їм велику кількість зброї, техніки, боєприпасів, спорядження і понад 400 млн. доларів активів у декількох місцевих банках. Урядові війська сподівалися оточити загарбників у місті і без труднощів побороти, проте план не спрацював. Проти Багдаду виступила справжня армія, до якої приєднуються незадоволені політикою дискримінації сунітів. Разом з бойовиками «ІД» б’ються колишні баасисти, серед яких чимало фахових військових, різні радикальні угрупування, місцеве ополчення. Після захоплення кількох нафтових родовищ екстремісти почали експорт сирої нафти прибутком у 1 - 1,4 млн. доларів на день, що надає їм змогу не тільки купувати зброю, а й винагороджувати своїх вояків. Цим вони приваблюють і колишніх військових С. Хусейна.

Джихадісти вбивають не тільки людей із зброєю. 19 січня 2016 р. ООН оприлюднила звіт щодо злочинів Ісламської держави проти мирного населення Іраку впродовж минулих двох років. У дослідженні наводяться дані про щонайменше 18 802 вбитих цивільних осіб і ще близько 36 245 поранених. Документ назвав знищення мирного населення «приголомш­ливим» і навів деталі злочинів «ІД». Серед них: розстріли, обезголовлення, страти з використанням бульдозерів, спалення живцем і викидання людей з будівель. Ісламісти вдаються до терористичних актів з масовими жертвами по всій території країни.

Проти озброєних формувань екстремістської організації розгорнули бойові дії іракська урядова армія, збройні формування шиїтських добровольців і деяких сунітських племен, курдські сили пешмерга за активної допомоги авіації США^[DCCCLVII] та їх західних союзників. Ситуація ускладнилася втручанням Туреччини, яка після масштабного теракту у місті Суруч розпочала військову кампанію проти бойовиків Робітничої партії Курдистану на півночі Іраку. У березні 2016 р. турецька авіація почала наносити удари по цілям РПК в Іракському Курдистані. Одночасно прикордонні райони Іраку зазнали обстрілів турецької артилерії і танків. Багдад заявив, що розглядає турецькі бомбардування Північного Іраку як «небезпечну ескалацію і замах на іракський суверенітет». Туреччина - одна із держав, які мають свої інтереси стосовно Іраку. За вплив на цю країну також борються Сполучені Штати Америки, Іран, Саудівська Аравія, Росія, Китай.

Війна в Іраку значною мірою змінила відносини між багатьма країнами, загострила дискусію стосовно можливостей і міри їх втручання у справи незалежної держави. З одного боку, пішов у минуле один із найжорстокіших диктаторських режимів у новітній історії. З іншого, здійснено спробу «насильницької демократизації» без врахування наявних місцевих особливостей тієї країни, де це планувалося здійснити. Законо - мірно постає питання про справжність тої демократії, яку нав’язують із­зовні. А також про специфіку демократії як такої на арабо-мусульман- ському Сході. В Іраку формально існують усі інститути суверенної державної влади, проте, як відзначає чимало політологів, особливості країни не дозволяють сподіватися на становлення його у найближчому майбутньому як стабільної та демократичної держави. Свою модель намагаються реалізувати бойовики «Ісламської держави». Існує загроза територіальної дезінтеграції через суперництво сунітів, шиїтів та курдів, що може призвести до зникнення Іраку як держави і вибухом нових протиріч, які зачіпатимуть не тільки найближче оточення, а й усю світову спільноту. Як вже йшлося, боротьба між різними угрупуваннями ведеться за ресурси і владу, яка їх розподіляє. І в цьому - основа конфлікту.

За час від скинення баасистської диктатури в Іраку не вдалося у повному обсязі відновити національну державність, послабити відцентрові тенденції, стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію і зміцнити безпеку, налагодити більш-менш нормальне повсякденне життя громадян, економічну діяльність. Розорений Ірак впав у стан політичного паралічу, а війна стала способом його існування. Іракці, які не залишили батьківщини, живуть серед кровопролиття і страху. Країна перетворилася на територію, де киплять міжконфесійні, міжетнічні та міжкланові пристрасті, протиріччя та зіткнення. Він став зоною екстремізму та міжнародного тероризму, одним із найбільших осередків напруженості і нестабільності не тільки на регіональному, а й на світовому рівні. Криза навколо Іраку впливає і буде впливати на регіональну та глобальну політику у тривалій перспективі.

Література

Арбатов А. Иракский кризис в мировой политике: предыстория и перспективы /А.Арбатов //Мировая вая экономика и международные отношения. - 2004. - № 9.

Бейлс А. Дж. Уроки Иракского кризиса /А.Дж.Бейлс //Мировая экономика и международные отношения. - 2004. - № 9.

Гончар Б.М. Іракське питання і трансатлантичні відносини на початку XXI століття /Б.М. Гончар, Ю.Б. Гончар //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2006. - Серія «Історія» - Вип. 85/86.

Гончар Б. Інформаційна війна США щодо Іраку / Б. Гончар, Н. Слободян // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2006. - Серія

«Історія». - Вип. 87/88.

Гончар Б.М. Барак Обама і зовнішньополітична "спадщина" Джорджа Буша-молодшого (кризові аспекти) /Б.М. Гончар, Ю.Б. Гончар // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка - 2009. - Серія «Історія» - Вип. 96.

Горобець І. Ісламська держава Іраку і Леванту" як проблема сучасних міжнародних відносин / І. Горобець, А. Мартинов // Зовнішні справи. - 2016. - № 10.

Гушер А. Ирак: вчера, сегодня, завтра [Эл. ресурс] - Режим доступа:

//http://www.journal-neo.com/?q=ru/taxonomy/term/90&page=1

Денисюк І. Участь Великої Британії в операціях НАТО в Іраку (2003-2011 рр.) /І.Денисюк // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2013. - Серія «Історія» - Вип. 1(114).

Джабер Н.А.А.-Т. Воєнно-політична ситуація в Іраку: сучасні тенденції / Н.А.А.-Т.Джабер //Держава і право. - 2009. - Вип. 46.

Жегалов В. Ирак. Режим Саддама устоял? /В.Жегалов //Азия и Африка сегодня. - 1992 -№ 6.

Жовтенко Т. Г. Інформаційний вимір сучасних військових конфліктів (Іракська кампанія 2003 р. ) / Т. Г. Жовтенко, В.М.Яблонський // Стратегічні пріоритети.- 2008. - № 4.

Зинин Ю. Н. Ирак после парламентских выборов 2010 года: этно-цивилизационный срез //Вестник МГИМО-Университета. - 2011. - № 3.

Зіньковський С.О. Український миротворчий контингент у Республіці Ірак /С.О.Зіньковський //Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.- 2012. - № 1006. - Серія «Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки». - Вип. 15.

Иванов С. Ситуация в Ираке после очередных парламентских выборов / С.Иванов [Эл. ресурс] - Режим доступа: http://ru.journal-neo.org/2014/05/13/situatsiya-v-irake-posle- ocheredny-h-parlamentskih-vy-borov/

Иванов С. Карт-бланш. Новый президент - шанс на спасение Ирака /С.Иванов [Эл. ресурс] - Режим доступа: www.ng.ru/world/2014-08-07/3_kartblansh.html

ІДІЛ в Іраку - невловимий і безжальний ворог [Ел. ресурс] - Режим доступу: http://ua.euronews.com/2016/04/25/fighting-isil-exclusive-in-depth-report-from-iraq- frontlines/

Ирак: выборы премьера на фоне угроз исламистов [Эл. ресурс] - Режим

доступа:http://www.dw.com/ru/ирак-выборы-премьера-на-фоне-угроз-исламистов/a- 17833012

Калінчук О. Парламентаризм Республіки Ірак: нелегкий досвід /О.Калінчук // Зовнішні справи. - 2012. - № 2.

Каспрук В. «Демонтаж» Іраку /В.Каспрук //Дзеркало тижня. - 2014. - 15 серпня.

Кравченко В. Ірак: країна періоду напіврозпаду /В.Кравченко //Дзеркало тижня. - 2014. - 11 липня.

Крисенко Д.С. Ірак у системі зовнішньої політики США (2003 - 2006): від гуманітарної інтервенції до спроб мирної розбудови держави /Д.С.Крисенко //Магістеріум. Історичні студії. - 2007. - Вип. 28.

Крушинський В.Ю. Іракський вузол Тоні Блера /В.Ю.Крушинський // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - 2011. - Вип. 103, ч. 2.

Маначинский А. Я. Ирак: тайные пружины войны /А.Я.Маначинский. - К., 2005.

Миркасымов Б. Шииты в Ираке и других государствах Ближнего Востока /Б.Миркасымов Б. //Азия и Африка сегодня. - 2007. - № 11.

Мирский Г. Новый поворот в судьбе Ирака /Г.Мирский //Мировая экономика и международные отношения. - 2003. - № 8, 9.

Мирский Г. Иракская драма идет к концу? /Г.Мирский //Мировая экономика и международные отношения. - 2011. - № 2.

Мирский Г. Драма Арабского Востока /Г.Мирский //Мировая экономика и международные отношения. - 2014. - № 11.

Пастухов Е. Иракское поле битвы /Е.Пастухов //Центр Азии. - 2014. - № 3.

Петраускас О.О. Криза політики врегулювання міжнародних конфліктів ООН у контексті війни в Іраку /О.О.Петраускас //Всесвітня історія очима українських істориків : присвячена науковому і педагогічному доробку фундаторів кафедри, професорів М.Ф.Александри та А.Ф.Трубайчука : [зб. наук. статей учасників конференцій (Київ, 8 груд. 2011 р.)] - К., 2012.

Підлісний А.Р. Воєнна кампанія США в Іраку як зразок інформаційно-психологічного забезпечення на державно-політичному та військовому рівнях /А.Р.Підлісний [Ел. ресурс] - Режим доступу: www.asv.gov.ua/content/nauka/editions/.../178-189.pdf

Попко С.М. Особливості переміщення українського миротворчого контингенту в зону відповідальності (за досвідом операцій в Республіці Ірак у 2003-2006 рр.) /С.М.Попко // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - 2009. - Т. 26. Ражбадинов М. Ирак. Был ли причастен Саддам Хусейн к международному терроризму? /М. Ражбадинов //Азия и Африка сегодня. - 2003. - № 5.

Рось А.О. Інформаційне протиборство на теренах Іраку на сучасному етапі / А.О. Рось, М.С. Чернов //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2007. - Серія «Військово-спеціальні науки» - Вип. 16/17.

Скороход Л.І. ООН і постконфліктне миробудівництво в Іраку (деякі аспекти проблеми) /Л.І.Скороход // Актуальні проблеми міжнародних відносин : збірник наукових праць.- 2011. - Вип. 96, ч. 2.

Стрільчук Л. Еволюція близькосхідної політики США щодо Іраку (90-ті роки XX - поч. XXI ст.) /Л.Стрільчук //Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. - 2013. - Серія: Історичні науки". - № 21.

Тамір Муаффак Зіяд. Вторгнення Іраку до Кувейту як підстава для накладення на нього міжнародно-правових санкцій / Тамір Муаффак Зіяд // Часопис Київського університету права. - 2008. - № 2.

Цирфа Ю. Ірак. 5 років війни : 20 березня 2003 року президент США Джордж Буш оголосив про початок війни з Іраком /Ю.Цифра //Віче. - 2008. - № 7/8.

Шафраник Ю. Ирак: ключевое звено энергетического «солнечного сплетения» мира /Ю.Шафраник //Международная жизнь. - 2010. - № 1.

Шахбазян Г. Ирак. Санкции ООН и их последствия /Г.Шахбазян //Азия и Африка сегодня. - 1996. - № 3.

Шелест Г. Ірак: десять років, які втратили /Г.Шелест //Дзеркало тижня. - 2013. - 22 березня.

Шквірук В. В. Феномен терористичної організації Ісламська держава Іраку та Леванту /В.В.Шквірук //Гілея. - 2016. - Вип. 104.

Eshbaugh-Soha M. Presidential and Media Leadership of Public Opinion on Iraq /M. Eshbaugh-Soha, C. Linebarger //Foreign Policy Analysis. - 2014. - Vol. 10. - Issue 4.

Kuoti Y. Exclusion and Violence in Post-2003 Iraq / Y. Kuoti //Journal of International Affairs. - 2016. - Vol. 69. - № 2. - Spring - Summer.

Light M. Interpersonal violence by authoritarian rulers: Saddam Hussein and Joseph Stalin compared / M. Light, R. Gartner, M. Strbac //Post-Soviet Affairs. - 2014. - Vol. 30. - Issue 5. McEneaney K. Reforming Baghdad. How Iraq's Economy Can Turn Itself Around / K. McEneaney //Foreign Affairs. - 2016. - April, 19.

Moore P.The War Economy of Iraq / P. Moore, Ch. Parker [Electronic resource] - Mode of access: http://www.merip.org/mer/mer243/war-economy-iraq

Olidort J. The Truth About Sectarianism. Behind the Various Strands of Shiite-Sunni Discord /J. Olidort //Foreign Affairs. - 2016. - January, 25.

Eshbaugh-Soha M. Presidential and Media Leadership of Public Opinion on Iraq /M. Eshbaugh-Soha, Ch. Linebarger //Foreign Policy Analysis. - 2014. - Vol. 10. - Issue 4.