Розділ 3 Відновлення Європи

Усі ми вже знаємо, що після цієї війни суспільство не може йти далі своїм звичаєм, що війна сама собою — це тиха революція, яка торує шлях для нового типу спланованого порядку.

Карл Маннгайм

Усі практично одностайно погоджуються, що із завданнями відбудови засобами капіталізму не впоратися.

Йозеф Шумпетер

Багато хто з нас був розчарований тією Британією, до якої ми повернулися… Ніхто не міг за ніч перетворити її на країну, про яку ми мріяли.

Місіс Вінні Вайтгауз за книжкою Пола Еддісона «Коли закінчилася війна»

Потрібно зруйнувати зачароване коло і повернути європейцям упевненість в економічному майбутньому їхніх країн та Європи загалом.

Джордж Маршалл

Масштаб європейської катастрофи створював нові можливості. Війна змінила все. Знову жити так, як до 1939 року, було неможливо практично ніде. Такий погляд, звичайно, поділяла молодь та радикали, однак очевидність цього твердження так само розуміли і проникливі спостерігачі зі старшого покоління. Шарль де Ґолль, який походив із католицької буржуазної родини з півночі Франції та якому на момент звільнення країни було 54 роки, висловився щодо цього вельми влучно: «Під час катастрофи, під тягарем поразки, у головах людей сталася велика зміна. Для багатьох лихо 1940 року здавалося поразкою керівного класу та системи в кожному її прояві».

Однак проблеми почалися не в 1940 році — ані у Франції, ані деінде. Борцям із фашизмом здавалося, що вони весь час воюють не лише з військовими окупантами та їхніми місцевими заступниками, а з цілою політичною та соціальною системою, яку вони вважали безпосередньо відповідальною за ті лиха, які пережили їхні країни. Саме політики, банкіри, бізнесмени та солдати міжвоєнних років, які зрадили жертв Першої світової війни й заклали основу для Другої, привели їхні країни до катастрофи. Це були «винні» («Guilty men»), як писали в одній британській брошурі, що вщент розкритикувала консервативних поборників політики умиротворення до 1940 року.

Отже, опір повсюдно був імпліцитно революційним. Це було закладене в його логіці. Відкидання суспільства, яке породило фашизм, природно означало «мрію про революцію, яка почне все із чистої дошки» (за словами Італо Кальвіно). У більшості країн Східної Європи дошку, як ми бачили, справді витерли начисто. Але навіть у Західній Європі панувало очікування кардинальної та стрімкої суспільної трансформації: зрештою, хто б міг стати їй на заваді?

З погляду рухів Опору воєнного часу післявоєнна політика мала стати продовженням їхньої боротьби, природним масштабуванням та розширенням їхнього підпільного існування. Багато молодих чоловіків та жінок, які опинилися на передовій підпільного руху, не мали іншого досвіду громадського життя: з 1924 року в Італії, з початку 1930-х років у Німеччині, Австрії та більшості країн Східної Європи, а від 1940 року — по всій окупованій континентальній Європі нормальної політики не існувало. Політичні партії були заборонені, вибори фальсифіковані або скасовані. Бути в опозиції до влади, обстоювати соціальні зміни чи навіть політичну реформу означало оголосити себе поза законом.

Отож це нове покоління розуміло політику насамперед як опір — владі, традиційному суспільному чи економічному ладу, опір минулому. Клод Бурде, активний учасник руху Опору у Франції, редактор провідних видань лівого спрямування та письменник повоєнних років, відтворив цей настрій у своїх мемуарах, «L’aventure incertaine»^[38]. «Опір, — писав він, — перетворив нас усіх на опозиціонерів у всіх значеннях цього слова — як проти людей узагалі, так і проти суспільного ладу». Перехід від боротьби з фашизмом до перешкоджання післявоєнному повторенню помилок 1930-х років здавався природним кроком. Від цього в суспільстві панувало дивне піднесення, яке відзначали багато самовидців одразу ж після звільнення. Попри всюдисущу злиденність — навіть завдяки їй, — мало постати щось нове, краще.

Головною перешкодою на шляху радикальних змін після поразки Гітлера стали не реакціонери чи фашисти, які об’єдналися з диктаторами і яких було усунено разом із ними, а легітимні уряди в екзилі, більшість з яких пересиділи війну в Лондоні, плануючи повернення. Місцеві організації Опору вони сприймали як проблему, а не як союзників: легковажних молодиків належало роззброїти та повернути до мирного життя, а державні справи — віддати до рук політичного класу, ретельно очищеного від колаборантів та зрадників. Будь-що менше означало б анархію або ж окупацію союзницькими арміями на невизначений час.

Групи Опору, які в 1944‒1945 роках переформатувалися в різні політичні рухи, ставилися до урядів у вигнанні зі взаємною недовірою. У їхніх очах політики, урядовці й радники, які уникли окупації, були подвійно дискредитовані — власними довоєнними помилками та подальшою відсутністю. У Франції та Норвегії парламентарі, обрані 1936 року, позбавили себе повноважень своїми діями в 1940 році. У Бельгії та Нідерландах відсутність урядовців упродовж п’яти років унеможливила розуміння ними страждань місцевого населення та зміни суспільних настроїв, спричинених нацистською окупацією. У Центральній та Східній Європі, окрім, що важливо, Чехословаччини, колишні уряди стали непотрібні після появи Червоної армії (хоча іноді вони розуміли це не одразу).

Уряди, що поверталися, були цілком готові до компромісів у політичних рішеннях, зокрема, як ми побачимо далі, у питаннях суспільних та економічних реформ. Утім вони наполягали на тому, що де Ґолль та інші сприймали як «планомірний перехід» до легітимної влади. Оскільки об’єднані окупаційні сили із Заходу та Сходу також підтримували такий підхід, рух Опору невдовзі позбувся своїх ілюзій.

У ретроспективі просто приголомшує, наскільки мало спротиву чинилося такому відновленню інституційного статус-кво. У Польщі та західних частинах Радянського Союзу озброєні партизанські загони проіснували ще кілька років, однак вони вели особливу національну та антикомуністичну боротьбу. У Норвегії, Бельгії, Франції та Італії організований рух Опору мирно розчинився в післявоєнних політичних партіях та союзах із хіба що мовчазним протестом. У Бельгії в листопаді 1944 року озброєним членам руху Опору дали два тижні, щоб скласти зброю. Це призвело до великої вуличної акції протесту 25 листопада в Брюсселі, під час якої поліція відкрила вогонь і поранила 45 осіб. Але то були нетипові випадки^[39]. Більш показовий приклад того, як 200 тисяч французьких учасників руху Опору успішно увійшли до складу регулярної армії, а їхню організацію Forces Françaises de l’Interieur, або Французькі внутрішні сили, безперешкодно розпустили.

Демобілізації Опору значною мірою сприяла радянська стратегія, яка прагнула відновлення парламентських режимів у Західній Європі (як, формально, і в Східній Європі). Комуністичні лідери на кшталт Моріса Тореза у Франції та Пальміро Тольятті в Італії зіграли велику роль у забезпеченні мирної співпраці між їхніми (часом спантеличеними) прихильниками. Однак багато хто хотів вірити, що енергія й амбіції рухів Опору відтепер служитимуть на благо політичних проєктів національного відновлення.

Зв’язки, встановлені всередині рухів Опору, іноді вдавалося зберегти: наприклад, післявоєнне об’єднання нідерландського суспільства, подолання міжконфесійного протистояння між католицькою та протестантською спільнотами завдячують особистим стосункам, які зав’язалися під час війни.

Отже, у перші післявоєнні роки більшість європейців отримали не нові уряди, створені партизанами-побратимами, а опинилися під владою коаліцій лівих та лівоцентричних політиків, дуже подібних до Народних фронтів 1930-х років. Це мало сенс. У ті роки нормально працювати були спроможні лише ті довоєнні політичні партії, які мали антифашистську репутацію, або ж, як в окупованій совєтами Східній Європі, ті, кому новій владі було вигідно приписати таку репутацію, принаймні тимчасово. По суті, під такі критерії підпадали комуністи, соціалісти та жменька ліберальних чи радикальних груп. Ці сили разом із новими впливовими християнсько-демократичними партіями формували уряд у перші післявоєнні роки, приносячи із собою і практики, і людей із часів Народних фронтів.

Наявні партії лівого спрямування неймовірно виграли від залучення до руху Опору: особливо у Франції, де комуністам вдалося конвертувати свої (подекуди перебільшені) воєнні подвиги у політичний капітал та переконати навіть найбільш байдужих спостерігачів у власних унікальних моральних чеснотах — у тому, що вони справді «великі герої Опору», як їх описувала Жанет Фленнер у грудні 1944 року. Тож не надто дивно, що програми реформ післявоєнних європейських урядів стали повторенням та відлунням незавершених проєктів 1930-х років.

Якщо досвідченим партійним політикам і було нескладно усунути активних учасників Опору після 1945 року, то лише тому, що їх об’єднували спільні антифашистські ідеали та всеохопне бажання змін, а члени руху Опору та їхні наступники мали проблеми з конкретикою.

Однак найбільшим недоліком Опору було те, що його учасникам бракувало досвіду. Серед підпільних організацій тільки комуністи мали практичні політичні знання, і то небагато (хіба що у Франції). Але комуністи не дуже хотіли зв’язувати собі руки ґрунтовними програмними заявами, які могли дистанціювати майбутніх тактичних союзників. Тож Опір мало що заклав у фундамент післявоєнних реформ, окрім хитромудрих тверджень про наміри та деяких загальників, — і навіть вони, як зазначив у серпні 1944 року Франсуа Моріак попри всю свою симпатію до Опору, були «наспіх накиданими витворами фантазії».

Однак усі — як політики, так і учасники Опору — погоджувалися щодо одного: «планування». Катастрофи міжвоєнних десятиліть — втрачені можливості після 1918 року, Велика депресія після обвалу фондових бірж у 1929-му, яма безробіття, нерівність, несправедливість та неефективність вільного капіталізму, який підштовхнув дуже багатьох до спокуси авторитаризму, нахабна байдужість пихатих керівних еліт і некомпетентність негодящого політичного класу — усе це, здавалося, свідчить про абсолютну неспроможність добре організувати суспільство. Щоб повернути втрачену привабливість, демократія мала бути спланованою.

Часом припускають, що таку віру в планування — політичну релігію післявоєнної Європи — заохочував приклад Радянського Союзу: планова економіка, яка нібито уникнула травм капіталістичної Європи, витримала атаку нацистів і перемогла в Другій світовій війні завдяки низці детальних планів-п’ятирічок. Це зовсім не так. У післявоєнній Західній та Центральній Європі лише комуністи вірили в радянську модель планування (про яку знали дуже мало), та вони і гадки не мали, чи такі плани можуть бути застосовані в їхніх місцевих умовах. За винятком одиниць, усі тогочасні західні апологети планування були далекі від радянської одержимості кількісними планками, квотами виробництва й централізованими директивами. На заході такі урядовці, а їх було чимало типів і видів, використовували зовсім інший інструментарій.

Мода на плани та планування почалася задовго до 1945 року. Під час міжвоєнної депресії від Угорщини до Великої Британії лунали голоси на підтримку планової економіки того чи іншого типу. Деякі із запропонованих ідей, зокрема в Австрії та Товариством Фабіана^[40] в Британії, сягали давнішої соціалістичної традиції, але більшість спиралася на ідеї ліберальних реформаторів до 1914 року. Модель держави-«доглядача», як у ХІХ столітті, завдання якої зосереджувалися на безпеці та громадському порядку, застаріла, говорили критики. Тепер, хоча б із міркувань розважливості — щоб запобігти політичному перевороту, — необхідно втручатися в економіку, щоб урівноважити дисбаланс, викорінити неефективність та компенсувати нерівність і несправедливість ринку.

До 1914 року в головному фокусі таких реформаторських проєктів були заклики до прогресивного оподаткування, захисту праці та, час від часу, встановлення державної власності на обмежену кількість природних монополій. Однак коли міжнародна економіка зазнала колапсу, а згодом почалася війна, планування стало більш нагальним й амбітним. Середовищами молодих інженерів, економістів і держслужбовців у Франції та Німеччині навперебій ширилися версії національного Плану, згідно з яким держава мала активно діяти задля підтримки, придушення, сприяння чи, за потреби, спрямування ключових секторів економіки.

Упродовж майже всього міжвоєнного часу планувальники-фантазери та їхні прибічники в розпачі ниділи на політичних задвірках. Старше покоління політиків не чуло їхніх закликів: для багатьох представників консервативної правиці й центристів утручання держави в економіку досі здавалося неприйнятним, тоді як соціалістична лівиця загалом вважала, що тільки постреволюційне суспільство спроможне раціонально планувати свої економічні справи. До того часу капіталізм був приречений страждати і зрештою зазнати краху через власні суперечності. Думка про можливість «планування» капіталістичної економіки здавалася обом сторонам нісенітницею. Таким чином, розчарованих прибічників планової економіки нерідко притягували авторитарні партії радикальної правиці, підкреслено більш відкриті до їхніх ідей.

Отже, те, що Освальд Мослі та деякі інші британські лейбористи навернулися у фашизм із розпачу через невдалу відповідь їхньої партії на Велику депресію, не було випадковістю. У Бельгії Гендрік де Ман аналогічним чином не зміг переконати своїх однопартійців-соціалістів у життєздатності його «Плану» та почав пропонувати більш авторитарні рішення. У Франції чимало блискучих молодих лідерів, незадоволених неспроможністю власної Соціалістичної партії творчо підійти до врегулювання економічної кризи, вийшли з неї та сформували новий уряд. Багато хто з них, як і інші, їм подібні, опинилися в лавах фашистів.

Прибічники Муссоліні у Франції та Британії до 1940 року заздрили тому, що вважали його успіхом у подоланні економічних недоліків Італії шляхом державного планування та заснування парасолькових структур для цілих секторів економіки. Альберт Шпеєр, утілювач гітлерівського Нового ладу, здобув чималу популярність за кордоном зі своєю програмою економічного керування та регуляції. У вересні 1943 року Шпеєр та Жан Бішелон, міністр промислового виробництва режиму Віші, розробили систему зниження тарифів, що ґрунтувалася на міжвоєнних «планових» ідеях, які були близькими провісниками європейських торговельних відносин та франко-німецької економічної координації в подальші роки. У «Молодій Європі», клубі, заснованому в 1933 році для молодих мислителів і політиків, які прагнули сформувати новий напрямок в урядуванні, майбутній бельгійський державний діяч та єврофіл Поль-Анрі Спаак та інші його сучасники-однодумці, як-от Отто Абец, у майбутньому нацистський військовий адміністратор у Парижі, обмінювалися думками щодо посилення ролі держави.

Одне слово, у «планування» складна історія. Багато його адвокатів отримали перший досвід як держслужбовці та керівники на підприємствах під час роботи в окупаційних адміністраціях — у Франції, Італії, Бельгії та Чехословаччині, уже не кажучи про Німеччину. Британія не була під окупацією, але й там війна запровадила та призвичаїла британців до донедавна доволі абстрактного поняття урядового «планування». У Британії насамперед через війну уряд опинився в центрі економічного життя. Білль про надзвичайні повноваження від травня 1940 року уповноважував уряд доручати будь-кому виконувати будь-яке завдання в ім’я національних інтересів, контролювати будь-яке майно та використовувати будь-яке підприємство заради тієї мети, яку обирала держава. Кеннет Гарріс, біограф Клемента Еттлі, прем’єр-міністра Британії від лейбористів у післявоєнні роки, писав: «Державне планування та державна власність, які в 1945‒1951 роках здавалися результатом втілення лейбористським урядом соціалістичних принципів, значною мірою були спадщиною держави, організованої для участі в тотальній війні».

Отже, фашизм і війна були тими сполучними ланками, які пов’язували єретичні, маргінальні та часто суперечливі ідеї щодо планової економіки з панівними післявоєнними економічними підходами. Однак скомпрометоване минуле майже не знижувало привабливості планування: попри зв’язки з ультраправими, ультралівими, окупацією чи війною, планування абсолютно точно не співвідносили з дискредитованою політикою міжвоєнного періоду, що якраз широко тлумачили на його користь. Планування радше пов’язували з довірою до держави. У багатьох країнах це було наслідком обґрунтованого й підсиленого досвідом війни усвідомлення, що за відсутності будь-якої структури, відповідальної за регуляцію або розподілення, між особою та бідністю стояла тільки держава. Але ентузіазм того часу щодо державного втручання в економіку був продиктований не лише відчаєм чи власними інтересами. Тогочасні настрої вдало підсумував у своїй концепції Клемент Еттлі, британський лідер лейбористів, чия партія перемогла консерваторів Черчилля за результатами вирішальних виборів у 1945 році: що було потрібно тепер, то це «добре спроєктовані й добре побудовані міста, парки й спортивні майданчики, будинки й школи, заводи й магазини».

Люди сильно вірили в спроможність (а не тільки обов’язок) держави розв’язувати масштабні проблеми шляхом мобілізації та спрямування людей і ресурсів заради спільного блага. Звичайно, такий спосіб мислення був особливо близький соціалістам; але ідеєю про те, що добре спланована економіка означала багатше, справедливіше та краще регульоване суспільство, перейнялися дуже широкі верстви, зокрема християнсько-демократичні партії, які здобували дедалі більшу популярність у всій Західній Європі. Англійський історик Алан Джон Персіваль Тейлор у листопаді 1945 року заявив слухачам BBC, що «ніхто в Європі не вірить в американський спосіб життя, себто приватні підприємства; чи, швидше, ті, хто в нього вірить, — це партія переможених, на яких чекає не краще майбутнє, ніж якобітів в Англії після 1688 року». Тейлор, як завжди, перебільшував; у далекосяжній перспективі він помилився (але хто не помиляється?) і, ймовірно, здивувався б, дізнавшись про планувальний ентузіазм прибічників Нового курсу, яких було чимало в тогочасній американській адміністрації в Німеччині. Але на той момент він загалом мав рацію.

У чому ж полягало планування? Назва була оманлива. Якщо всі його прибічники і мали щось спільне, то це віру в посилену роль держави в соціальній та економічній політиці. Поза цим між ними існували великі розбіжності, зазвичай зумовлені виразними національними політичними традиціями. У Британії, де планування насправді практично ніколи не проводили, справжньою проблемою був контроль — над різними галузями промисловості та соціально-економічними послугами — через державну власність як самоціль. Таким чином, націоналізація — зокрема шахт, залізничних шляхів, товароперевезень і комунальних підприємств — та надання медичних послуг перебували в центрі програми Лейбористської партії з 1945 року. Іншими словами, економіка отримала новий «командний центр». Але не більше.

В Італії фашистські державні інститути, які встановили державний контроль над великими сегментами економіки, після війни залишилися практично неушкодженими. Зміна торкнулася лише політичних кольорів партій, що тепер користалися з промислової та фінансової потужності, якою вони володіли через контроль над компаніями й агенціями в державній власності. У Західній Німеччині після 1948 року економіка перебувала здебільшого в приватній власності, але за детальних та схвалених державою інструкцій щодо керівництва заводами, стосунків між роботодавцем та працівниками, а також умов праці й розподілу продуктів виробництва. У Нідерландах центральне планування супроводжувалося низкою різноманітних прогностичних приписів та вказівок для приватних підприємств.

У більшості країн Західної Європи державний сектор стрімко розростався, якщо вимірювати його зростання обсягом державних видатків або кількістю його працівників. Однак декларативне захоплення плановою економікою дало справжні результати лише у Франції. Як і в Британії, післявоєнні французькі уряди націоналізували повітряне сполучення, банки, тридцять дві страхові компанії, комунальні підприємства, шахти, воєнні заводи, виробництво літаків та гігантський концерн Renault (як покарання його власникові за військову допомогу Німеччині). Станом на травень 1946 року в державній власності перебувала п’ята частина всіх виробничих спроможностей Франції.

Тим часом 4 грудня 1945 року Жан Монне представив президенту де Ґоллю свій План з відновлення та модернізації. Через місяць для його виконання було створено Генеральний комісаріат, який і очолив Монне. Упродовж наступних місяців Монне запустив роботу Модернізаційних комісій для низки галузей виробництва (шахт, виробництва електроенергії, транспорту, будівельних матеріалів, сталі та сільськогосподарської техніки; пізніше до цього переліку увійшло нафтове виробництво, хімічні продукти, добрива, транспортні перевезення та синтетичні волокна). Комісії розробляли пропозиції та плани розвитку галузей. Рівно через рік після створення, у січні 1947 року, Комісаріат отримав свій перший національний План, одностайно затверджений урядом Франції.

План Монне унікальний. Він був витвором незвичайної людини^[41]. Та найголовнішим було те, що це продукт політичної культури, яка вже прихильно ставилася до авторитарного способу ухвалення рішень та досягнення консенсусу через вказівки держави. Під його егідою Франція стала першою західною країною, яка поклала абсолютну відповідальність за економічне зростання та модернізацію на державну політику. План Монне значною мірою ґрунтувався на припущенні, що Франція матиме доступ до німецької сировини та ринків, тому історія його успіху — це частина наративу про відносини Франції з Німеччиною та рештою країн Європи в післявоєнне десятиліття: історія багатьох передчасних стартів, обмежень і розчарувань.

Перший план Монне був здебільшого нагальним заходом для подолання післявоєнної кризи у Франції. Тільки пізніше його розширили й адаптували до умов Плану Маршалла. Але основні риси французької післявоєнної економічної стратегії стали очевидні одразу. Французьке планування завжди було не більш ніж «орієнтовним»: воно лише встановлювало цілі, а не виробничі квоти. Цим воно кардинально відрізнялося від радянського планування, основною особливістю якого (і головною вадою) була вимога щодо чітко визначених та жорстких норм виробництва кожного товару в кожній галузі. План Монне обмежувався тим, що пропонував уряду стратегію та важелі впливу для активного досягнення кількох пріоритетних цілей. На той час це була напрочуд оригінальна спроба.

У Чехословаччині Центральну комісію з планування, властивостями та цілями подібну до комісії Монне, створили в червні 1946 року. Вона мала спрямовувати та координувати чималий державний сектор, націоналізований президентом Бенешем у 1945 році. За рік до комуністичного перевороту в Празі в лютому 1948 року 93% всіх працівників транспортної сфери та 78% виробничої вже працювали на державних підприємствах. Банки, шахти, страхові компанії, великі комунальні підприємства, заводи із виробництва сталі та хімікатів, харчові й переробні фабрики та всі великі підприємства були націоналізовані — 2119 компаній, які становили близько 75% усієї виробничої потужності країни.

Отож у випадку Чехословаччини націоналізація і державне планування економіки розпочалося задовго до комуністичного перевороту та справді відповідало політичним очікуванням більшості виборців. Тільки в лютому 1949 року, через рік після перевороту, Комісію з планування люстрували та перейменували на Державне планувальне управління із зовсім іншими повноваженнями. У решті країн регіону великомасштабні націоналізації, наприклад, такі, яких вимагав польський закон про націоналізацію, ухвалений у січні 1946 року, були роботою коаліційних урядів, у яких переважали комуністи. Але й тут не обійшлося без докомуністичного коріння: ще в 1936 році авторитарний уряд довоєнної Польської республіки започаткував «Чотирирічний інвестиційний план» із базовою системою централізованого директивного планування.

Головною метою планування в післявоєнній континентальній Європі були державні інвестиції. У часи гострої нестачі капіталу та колосальної потреби в інвестиціях у кожній галузі державне планування передбачало складний вибір: куди спрямувати обмежені державні ресурси та за рахунок чого. У Східній Європі в безумовному пріоритеті були основні витрати — на дороги, залізниці, заводи й комунальні підприємства. Дуже мало лишалося на харчування та житло, а ще менше — на медичні, освітні й інші соціальні послуги; і взагалі нічого — на споживчі товари не першої необхідності. Такий розподіл бюджету навряд чи міг сподобатися будь-якому електорату, надто в країнах, які роками терпіли злидні, тож не дивно, що внаслідок такого планування в умовах гострої нестачі ресурсів майже завжди рано чи пізно встановлювалась авторитарна влада та поліцейська держава.

Але ситуація не надто відрізнялася й на Заході. У Британії, як ми побачимо, люди мусили миритися з роками «економії», що були ціною економічного відновлення. У Франції та Італії, де майже не існувало сталого ринку приватного капіталу, усі великі інвестиції мусила робити держава — саме тому в першому Плані Монне акцент було зроблено на інвестиціях капіталу у великі підприємства за рахунок внутрішнього споживання, побудови житла та послуг. Політичні наслідки цього рішення було легко передбачити: уже в 1947 році Францію, як і Італію, розхитували страйки й демонстрації із застосуванням сили та постійно зростала підтримка Комуністичної партії і її профспілок. Свідоме нехтування сектором споживчих товарів та спрямування обмежених державних ресурсів у кілька ключових промислових галузей мало сенс для економіки в довгостроковій перспективі; однак то була стратегія з високим ступенем ризику.

Планова економіка безпосередньо спиралася на уроки 1930-х років: успішна стратегія післявоєнного відновлення мала зробити неможливим будь-яке повернення до економічної стагнації, депресії, протекціонізму, а понад усе — до безробіття. Ті самі міркування лежали в основі створення модерної європейської соціальної держави. У 1940-х панувала думка, що до політичної поляризації останнього міжвоєнного десятиліття призвела саме економічна депресія та її суспільна ціна. І фашизм, і комунізм розквітали на ґрунті суспільного відчаю, на величезному проваллі, яке розділяло багатих і бідних. Якщо йшлося про повернення до демократій, потрібно було розв’язати питання «становища людей». Як сказав Томас Карлайл^[42] за сто років до цих подій, «якщо чогось не робити, одного дня це станеться саме по собі, але так, що це нікому не сподобається».

Але «держава добробуту» — соціального планування — була більше ніж просто профілактикою політичних заворушень. Наше теперішнє зніяковіння щодо понять раси, євгеніки, «дегенерації» та інших їм подібних затьмарює розуміння того, яку роль вони відігравали в європейській громадській думці першої половини ХХ століття: усерйоз до них ставилися не тільки нацисти. Станом на 1945 рік уже два покоління європейських лікарів, антропологів, чиновників зі сфери охорони здоров’я та політичних експертів брали участь у популярних дискусіях і полеміці щодо «расового здоров’я», зростання населення, охорони навколишнього середовища, працевлаштування та державної політики, яка могла їх забезпечити чи покращити. Існував широкий консенсус щодо того, що фізичний та моральний стан громадян — це сфера спільного інтересу, а відтак частина відповідальності держави.

Як наслідок, базове соціальне забезпечення в тому чи іншому вигляді було поширене вже до 1945 року, хоча й сильно відрізнялося за якістю та всеохопністю. Німеччина зазвичай тримала в цьому лідерство, запровадивши за Бісмарка, у 1883‒1889 роках, пенсії та програми страхування здоров’я, зокрема від нещасних випадків. Але в останні роки перед та після Першої світової війни інші країни почали її наздоганяти. У Британії зародки державного страхування й пенсійних програм започаткував ліберальний уряд Асквіта в першій декаді ХХ століття; і в Британії, і у Франції одразу після закінчення Великої війни (у 1919 та 1920 роках відповідно) були створені міністерства охорони здоров’я. Обов’язковий соціальний захист для безробітних, уперше запроваджений у Британії в 1911 році, ввела також Італія (1919), Австрія (1920), Ірландія (1923), Польща (1924), Болгарія (1925), Німеччина і Югославія (1927), а також Норвегія (1938). Румунія та Угорщина вже мали програми страхування від нещасних випадків та захворювань до Першої світової війни, а всі країни Східної Європи створили національні пенсійні системи в міжвоєнний період. Ключовим елементом у планах збільшити рівень народжуваності була допомога на сім’ю — ідея, яку країни, що зазнали під час війни найбільших втрат, утілювали після 1918 року з особливим фанатизмом. Вона була вперше реалізована в Бельгії (у 1930 році), потім у Франції (у 1932 році), а в Угорщині та Нідерландах — незадовго до початку війни.

Але жодна з цих регуляцій, навіть нацистська, не була втіленням усеохопної соціальної системи. А радше набором спонтанних реформ, кожна з яких була спрямована на розв’язання певної суспільної проблеми чи усунення очевидних недоліків попереднього ладу. Наприклад, різноманітні пенсійні системи та системи медичного страхування, введені в Британії, пропонували дуже обмежені засоби та поширювалися тільки на чоловіків, які мали роботу: їхні дружини та інші залежні особи не мали на них прав. У міжвоєнній Британії право на допомогу із безробіття надавали на підставі «перевірки засобів для існування». Остання, зі свого боку, спиралася на принцип «Закону про бідних» ХІХ століття про «найменшу відповідність» та вимагала від претендента на державну підтримку буквально продемонструвати своє зубожіння. На той час обов’язок держави гарантувати певну кількість послуг усім громадянам, незалежно від статі, працевлаштованості чи віку, ще ніде не був чітко прописаний.

Усе це змінила війна. Так само як Перша світова війна по своєму завершенні дала поштовх запровадженню змін у законах та соціальному забезпеченні — хоча б для того, щоб ним могли скористатися вдови, сироти, інваліди та безробітні в перші післявоєнні роки, — Друга світова змінила роль сучасної держави та пов’язані з нею очікування. Найвиразніші зміни відбулися в Британії, де Мейнард Кейнс влучно передбачив післявоєнну «жагу суспільної та особистої безпеки». Але всюди (за висловом історика Майкла Говарда) «війна та добробут були нероздільні». У деяких країнах харчування та медичне забезпечення під час війни навіть покращилися: мобілізація чоловіків і жінок для тотальної війни означала, що треба було з’ясувати їхній стан здоров’я та робити все необхідне для підтримки їхньої ефективності.

Європейські соціальні держави після 1945 року суттєво відрізнялися і засобами, які вони надавали, і тим, яким чином вони їх оплачували. Але деякі спільні риси були. Надання соціальних послуг стосувалося переважно освіти, помешкання й медичного догляду, а також міських зон відпочинку, пільг на проїзд у громадському транспорті, державної підтримки мистецтва та культури й інших непрямих видів допомоги держави, що піклується про громадян. Соціальний захист полягав передусім у державному страхуванні — на випадок хвороби, безробіття, нещасного випадку та небезпек, пов’язаних зі старістю. Кожна європейська держава в післявоєнні роки надавала або оплачувала більшість із цих заходів — якісь більше, якісь менше.

Важлива відмінність полягала в способі виплат нового громадського забезпечення. Одні країни отримували надходження через оподаткування та надавали догляд і послуги безкоштовно або з великими пільгами: таку систему обрали в Британії, де вона відображала тогочасне захоплення державною монополією. В інших країнах громадяни, становище яких відповідало суспільно визначеним критеріям, одержували виплати готівкою, а тоді самі могли заплатити за послуги, які обирали на власний розсуд. У Франції та в низці інших менших держав громадяни мусили самостійно сплачувати за певні види медичних послуг, але потім мали змогу отримати державну компенсацію більшої частини витрат.

Ці розбіжності відбивали відмінності в системах державних фінансів та обліку, а також свідчили про фундаментальний стратегічний вибір. Саме по собі соціальне страхування, навіть дуже щедре, у принципі не було політично радикальним заходом — ми бачили, як легко його ввели навіть найконсервативніші режими. Однак всебічні системи соціального забезпечення, по суті, означають перерозподіл. Їхній усезагальний характер та власне масштаб, з яким їх застосовують, передбачає переведення ресурсів — зазвичай шляхом оподаткування — від заможних груп населення до менш забезпечених. Таким чином, соціальна держава сама по собі була радикальною ініціативою, і відмінності між соціальними державами після 1945 року стали наслідками не лише інституційних процедур, а й політичного розрахунку.

Наприклад, у Східній Європі комуністичні режими після 1948 року загалом не дуже прихильно ставилися до систем загального добробуту: у них не було такої потреби, оскільки вони мали змогу перерозподіляти ресурси силою, не витрачаючи при цьому мізерних державних коштів на послуги для громадян. На селян, приміром, соціальне страхування та пенсійне забезпечення часто не розповсюджувалося з політичних міркувань. У Західній Європі лише шість країн — Бельгія, Італія, Норвегія, Австрія, Федеративна Республіка Німеччина та Велика Британія — запровадили обов’язкові виплати для всіх безробітних, починаючи з 1945 року. Системи добровільних пільг існували в Нідерландах до 1949 року, у Франції — до 1967-го, у Швейцарії — до середини 1970-х років. У католицькій Європі давня традиція місцевої та громадської підтримки у випадку безробіття, ймовірно, перешкоджала розвитку національних систем страхування, бо зменшувала в них потребу. У країнах, де міжвоєнне безробіття було особливо болючим, — у Сполученому Королівстві чи Бельгії — витрати на добробут були частково продиктовані бажанням втримати повну або майже повну зайнятість. Там, де це не мало такого суттєвого значення, — наприклад, у Франції чи Італії — розподіл пріоритетів дещо відрізнявся.

Хоча Швеція та Норвегія (але не Данія) перебували в авангарді надання соціальної підтримки широкого спектра, а в Західній Німеччині зберігалися системи добробуту, запроваджені попередніми режимами (зокрема програми нацистської доби, спрямовані на збільшення народжуваності), саме в Британії влада доклала найамбітніших зусиль, щоб з нуля побудувати справжню «державу добробуту». Частково це відображало особливу позицію британської Лейбористської партії, яка здобула беззаперечну перемогу на виборах у липні 1945 року та, на відміну від урядів більшості інших європейських держав, мала змогу законодавчо втілювати всю свою виборчу програму, не зазнаючи обмежень з боку партнерів по коаліції. З іншого боку, британський підхід сягав і зовсім інших джерел британського реформаторства.

Соціальне законодавство в післявоєнній Британії спиралося на заслужено відомий звіт сера Вільяма Беверіджа, який був оприлюднений під час війни в листопаді 1942 року й одразу став бестселером^[43]. Беверідж народився в 1879 році в родині британського судді в колоніальній Індії, а його смаки та цілі формувалися в колі великих лібералів-реформаторів едвардіанської Британії. Його звіт був водночас обвинувальним вироком соціальній несправедливості британського суспільства довоєнного зразка та політичним дороговказом для радикальної реформи після завершення війни. Навіть партія консерваторів не наважалася суперечити його ключовим рекомендаціям. Цей документ став моральною основою для найпопулярніших та найбільш життєствердних складових післявоєнної програми лейбористів.

Беверідж висунув чотири припущення щодо післявоєнної соціальної системи, і всі вони мали стати частиною британської політики щодо наступного покоління: ішлося про державну систему охорони здоров’я, адекватну державну пенсію, допомогу на сім’ю та майже повну зайнятість. Останній пункт не був елементом соціальної допомоги як такої, однак на нього спиралися всі інші: його наявність свідчила про те, що для здорової дорослої людини в післявоєнній Британії мати оплачувану роботу на повний день повинно було стати звичайною, нормальною ситуацією. Якби так і було, держава змогла б щедро дотувати страхування на випадок безробіття, пенсію, допомогу на сім’ю, медичні й інші послуги, оскільки ті оплачувалися б з податку на заробітну плату, а також шляхом прогресивного оподаткування зайнятого населення загалом.

Наслідки були суттєві. Жінки, які не працювали і не мали приватного медичного страхування, уперше отримали підтримку від держави. Приниження та соціальна залежність від Закону про бідних чи «перевірки на бідність» залишилися в минулому: у тому рідкісному (як очікувалося) випадку, коли громадянин держави добробуту міг потребувати державної підтримки, він чи вона мав би на неї законні права. Медичні та стоматологічні послуги надавали в державних кабінетах безкоштовно, право на пенсію мали всі, було запроваджено допомогу на сім’ю (п’ять шилінгів на тиждень на другу дитину та всіх наступних). Головний парламентський Білль, який законодавчо закріплював ці положення, одержав схвалення Його Величності в листопаді 1946 року, а Акт про державне медичне забезпечення — основа британської соціальної системи — був ухвалений як закон 5 липня 1948 року.

Британська держава добробуту стала водночас завершенням попереднього циклу реформ, які сягали ще часів «фабричного законодавства» середини ХІХ століття, і справді кардинальним нововведенням. Різниця між Британією, описаною в книжці Джорджа Орвелла «Дорога на Віган-Пірс» (вийшла друком у 1937 році)^[44] та Британією в час, коли прем’єр-міністр від консерваторів Гарольд Макміллан відповів провокатору^[45] відомою фразою («Вам ніколи не було так добре»), — це заслуга державної системи охорони здоров’я й заходів із безпеки, підтримки доходу та зайнятості, які були запроваджені разом із нею. Сьогодні, озираючись у минуле на прорахунки перших післявоєнних реформаторів, дуже легко применшити чи навіть не визнавати їхніх досягнень. Через декілька років багато всеохопних положень системи охорони здоров’я стали непосильно дорогими; якість надаваних послуг перестали стабільно підтримувати на належному рівні; і з часом стало зрозуміло, що деякі з основоположних кількісних припущень — зокрема оптимістичні прогнози щодо постійної повної зайнятості — були щонайменше недалекоглядними. Але будь-хто, хто виріс (як і автор цих рядків) у післявоєнній Британії, мав чимало підстав бути вдячним державі добробуту.

Те саме стосувалося й усього післявоєнного покоління на всьому європейському континенті, хоча ніде за межами Британії не було спроби запровадити загальну соціальну допомогу з таким розмахом і всю одразу. Наслідками появи соціальних держав стало те, що європейці більше та (майже всюди) поживніше харчувалися, жили довше і щасливіше, мали кращі оселі та одяг, ніж будь-коли до того. Та, найголовніше, вони були більш захищені. Не випадково, що більшість європейців, коли їх запитують їхню думку про державні послуги, майже завжди спершу говорять про мережу страхування та пенсій, якою їх забезпечила післявоєнна держава. Навіть у Швейцарії, країні з найменшою кількістю видів соціальної допомоги за європейськими стандартами добробуту, Федеральний акт страхування літніх та вцілілих, ухвалений у грудні 1948 року, більшість громадян вважають одним з найважливіших досягнень їхньої країни.

Держава добробуту коштувала недешево. Її вартість була дуже відтчутною для країн, які ще не до кінця оклигали від кризи 1930-х років та воєнної руйнації. Франція, яка витрачала лише 5% свого ВВП на соціальні послуги в 1938 році, у 1949-му закладала 8,2%, що означало збільшення на 64% в реальних цифрах. У Британії станом на 1949 рік майже 17% усіх державних витрат ішли тільки на соціальне забезпечення (тобто не враховуючи державні послуги та можливості, які надавалися за іншими рядками), що свідчило про їх збільшення на 50% проти рівня 1938 року в час надзвичайного навантаження на державний бюджет. Навіть в Італії, країні набагато біднішій, де уряди намагалися уникнути високої вартості соціального забезпечення, перекладаючи надання послуг та підтримки на приватний сектор чи роботодавця, державні витрати на соціальні послуги як частка ВВП виросли від 3,3% в 1938 році до 5,2% — у 1949-му.

Чому європейці були готові платити за страхування та інше довгострокове соціальне забезпечення в час, коли жити було справді важко й усього не вистачало? По-перше, саме з огляду на тяжкі часи післявоєнна система добробуту гарантувала мінімальний рівень справедливості. Це не було тією духовною та соціальною революцією, про яку мріяли учасники воєнного руху Опору, але це був перший крок подалі від безнадії та цинізму довоєнних років.

По-друге, соціальні держави Західної Європи не мали політичних суперечностей. Загалом вони всі здійснювали суспільний перерозподіл (одні — більше, інші — менше), але не робили це радикально — не «витискали кошти з багатих». Навпаки, хоча негайні переваги найбільше відчули бідні, у далекій перспективі по-справжньому вигравав середній клас фахівців та підприємців. Раніше вони переважно не могли претендувати на допомогу у зв’язку з безробіттям, пенсію чи лікарняні й до війни мусили платити за такі послуги чи потреби приватному секторові. Тепер усе це було їм доступно — безкоштовно або за низькою ціною. У поєднанні з державною безкоштовною чи пільговою середньою та вищою освітою для дітей це означало, що працевлаштовані фахівці й «білі комірці» матимуть кращу якість життя і більше грошей у власному розпорядженні. Європейська соціальна держава не лише не налаштувала суспільні класи один проти одного, а й пов’язала їх сильніше, ніж будь-коли раніше, на основі спільного інтересу вберегти та захистити таку державу.

Але державна фінансова підтримка соціального захисту населення та надання соціальних послуг ґрунтувалася на загальному переконанні, що це і є завдання урядів. Післявоєнна держава в усій Європі була «соціальною» державою за своєю суттю (а часто й на вимогу конституційних положень), відповідальною за добробут своїх громадян. Вона була зобов’язана не лише створити інститути й послуги, необхідні для доброго урядування, безпеки та процвітання країни, а й покращити умови існування населення, які вимірювалися низкою показників, кількість яких весь час зростала. Чи спроможна держава відповідати всім цим вимогам — то було вже інше питання.

Певна річ, з’ясувалося, що досягнути ідеалів соціальної держави «від колиски до могили» легше в заможній та однорідній державі з невеликою кількістю населення — радше як у Швеції, аніж як в Італії. Однак у бідних країнах у державу вірили щонайменше так само сильно, як і в багатих — можливо, навіть більше, оскільки в таких місцях народні маси могли покладати надії або ж очікувати підтримки тільки від держави. А після економічного занепаду, окупації, громадянської війни держава — як постачальник добробуту, безпеки та справедливості — стала життєво необхідним джерелом громадської та соціальної єдності. Сьогодні багато експертів схильні вважати державне забезпечення та залежність від держави європейською проблемою, а ідею про «порятунок згори» — ілюзією тієї доби. Але для покоління 1945 року якась життєздатна рівновага між політичними свободами та раціональним справедливим перерозподілом, який здійснює держава-адміністратор, здавалася єдиним розумним виходом із безодні.

Післявоєнна жага змін стосувалася не лише соціального забезпечення. Роки після Другої світової війни були такою собі прискореною добою реформ, коли багато давніх проблемних питань із запізненням починали врегульовувати. Одне з найважливіших — питання аграрної реформи, яку чимало добре поінформованих сучасників вважало найнагальнішою європейською дилемою. Тягар минулого все ще важко тиснув на селянство європейського континенту. Тільки в Англії, Нідерландах, Данії, на альпійських землях та в деяких регіонах Франції можна було говорити про заможний і незалежний фермерський клас. Абсолютна більшість переважно селянського населення Європи жила в боргах і злиднях.

Однією з причин цього було те, що великі ділянки найкращих орних земель та пасовищ досі перебували в руках порівняної меншості багатих землевласників, часто відсутніх та здебільшого запеклих супротивників будь-яких покращень для їхніх земель, орендарів чи працівників. Іншим чинником стало тривале падіння цін на сільськогосподарську продукцію порівняно з промисловою, що інтенсифікувалося, починаючи з 70-х років XVIII століття, через завезення дешевої пшениці та, пізніше, м’яса з Америк і британських домініонів. Станом на 1930-ті роки вже майже три покоління європейських селян зазнавали перманентного погіршення умов свого життя. Більшість — із Греції, Південної Італії, Балкан, Центральної та Східної Європи — емігрували до США, Аргентини й інших країн. Ті, хто залишився, часто ставали легкою здобиччю для націоналістської та фашистської пропаганди. Тому після війни багато хто вважав, особливо серед лівацтва, що фашизм особливо популярний серед зневірених селян і що будь-яке відновлення фашизму в Європі має розпочатися із сільської місцевості. Тож аграрна проблема містила в собі два питання: як покращити економічні перспективи селян та як віднадити їх від авторитарної спокуси.

Першої мети вже намагалися досягти після Першої світової війни шляхом низки земельних реформ — насамперед у Румунії та Італії, але більшою чи меншою мірою практично всюди. Вони прагнули перерозподілити великі землеволодіння, зменшити кількість «мікрофундій» (неефективних маленьких ділянок) і надати фермерам кращу можливість ефективно наповнювати ринок товарами. Але досягнути цього не вдалося: селяни, які віднедавна стали «незалежними» землевласниками, почасти через катастрофічні економічні обставини в міжвоєнній Європі, коли ціни падали ще швидше, ніж до 1914 року, насправді опинилися в ще вразливішому становищі.

Після Другої світової війни мала місце нова спроба аграрної реформи. Під час румунської земельної реформи в березні 1945 року мільйон гектарів землі відібрали в «куркулів» та «воєнних злочинців» і роздали майже 600 тисячам доти бідних чи безземельних селян. В Угорщині, де міжвоєнний режим адмірала Горті перешкоджав будь-якому значному перерозподілу землі, згідно з програмою тимчасового післявоєнного коаліційного уряду, підписаною в грудні 1944 року в місті Сегед, у попередніх власників експропріювали третину поверхні країни. У тому самому році чехословацький воєнний уряд Народного фронту розробив подібну програму та в перші післявоєнні місяці відповідно перерозподілив великі масиви землі, зокрема господарства, відібрані в судетських німців та угорців. Упродовж 1944‒1947 років кожна східноєвропейська країна переживала створення великого класу дрібних землевласників, які були зобов’язані своїми ділянками новій владі. Через кілька років у гонитві за колективізацією комуністичні режими відбирали землю вже в тих самих землевласників. Водночас у Польщі, Східній Пруссії, Угорщині, Румунії та Югославії зникли цілі прошарки земельної шляхти й великих фермерів.

З-поміж країн Західної Європи тільки в Південній Італії відбувалося щось подібне до тих кардинальних змін, яких зазнав Схід. У 1950 році було ухвалено закони про широку реформу — перерозподіл земельної власності на Сицилії та в регіоні Меццоджорно, що відбувся одразу після захоплення та окупації земель у Базилікаті, Абруццо та на Сицилії. Та, попри багато галасу, мало що змінилося: на більшій частині колишніх великих угідь бракувало доріг, води та помешкань. Із 74 тисяч гектарів, перерозподілених на Сицилії після Другої світової війни, 95% земель були «пісні», тобто неродючі й не придатні для вирощування корисних культур. Зубожілі селяни, які їх отримали, не мали ані грошей, ані доступу до кредитів; вони насилу могли дати раду своїй новій власності. Земельна реформа в Італії провалилася. Заявлену мету — розв’язання «південного питання» — вдалося втілити лише через десять років, і то частково, коли неприкаяні селяни з Півдня кидали землю та їхали шукати роботу в бурхливі північні міста італійського «дива».

Однак Південна Італія була складним випадком. Нові права для земельних орендарів у Франції та в інших країнах стимулювали їх вкладати гроші в їхні ділянки, а інноваційні кредитні системи та сільські банки забезпечували їм таку можливість. Державне субсидування систем підтримки цін на сільськогосподарську продукцію допомогло повернути навспак цінове падіння, яке тривало десятиліттями, тому що фермери мали стимул виробляти якомога більше і водночас знали, що гарантовано продадуть усе за фіксованою мінімальною ціною. Тим часом не бачена досі післявоєнна потреба в робочій силі в містах відтягнула безробітних із бідніших сільських районів, тому на селі залишилися більш ефективні господарники і менше голодних ротів.

Політичного виміру аграрної проблеми непрямо торкався ширший пакет політичних реформ, ухвалених у перші післявоєнні роки. Чимало з них були за своєю суттю структурними — знову ж таки аби завершити незакінчені справи 1918 року. В Італії, Франції та Бельгії жінки нарешті домоглися виборчого права. У червні 1946 року італійці проголосували за те, щоб стати республікою, але з невеликою перевагою (12,7 мільйона голосів за скасування монархії, 10,7 мільйона — за збереження), проте результат виборів ще сильніше загострив історичні суперечності в країні: за винятком регіону Базиліката, Південь абсолютною більшістю проголосував за короля (у Неаполі співвідношення було чотири до одного).

Греки ж, навпаки, у вересні 1946 року проголосували за збереження монархії. Бельгійці також залишили в себе монархію, однак у покарання за співпрацю з нацистами усунули чинного тоді короля Леопольда ІІІ. Це рішення, ухвалене в 1950 році під тиском громадськості всупереч бажанню невеликої за кількісною перевагою більшості населення, загострили в країні суспільні та мовні лінії розподілу: валлони-франкофони проголосували за усунення Леопольда з престолу, тоді як 72% фламандців, носіїв нідерландської мови, висловилися за те, щоб його лишити. У французів не було монарха, на якому можна було б відігратися за спогади про приниження під час війни, тож вони в 1946 році просто проголосували за заміну зганьбленої Третьої республіки її порядковою наступницею. Подібно до німецького Основного закону 1949 року, Конституція Четвертої республіки була складена таким чином, щоб усіма способами виключити ризик спокуситися на принади авторитаризму чи абсолютизму: пізніше з’ясувалося, що цей намір зазнав гучної поразки.

Тимчасові, або Установчі збори, на яких ухвалювали такі післявоєнні конституції, пропонували проводити народні референдуми із дражливих тем та здійснювали великі інституційні реформи, які здебільшого мали лівий ухил. В Італії, Франції та Чехословаччині комуністичним партіям після війни велося добре. На виборах в Італії 1946 року Комуністична партія Італії отримала 19% голосів; Комуністична партія Франції на других французьких виборах у тому самому році — 28,5%, свій найкращий в історії результат. У Чехословаччині на вільних виборах у травні 1946 року комуністи одержали 38% голосів населення (на чеських землях — 40%). В інших країнах комуністи на вільних виборах не досягли таких хороших результатів, однак вони все одно були кращі, ніж у всі пізніші роки: від 13% у Бельгії до лишень 0,4% у Сполученому Королівстві.

Спершу своєю політичною вагою комуністи в Західній Європі завдячували своєму зв’язку із соціалістичними партіями, більшість яких до 1947 року неохоче виходили із союзів на кшталт Народних фронтів, що перетворилися на рухи Опору. Партії соціалістів в Італії та Франції одержали майже такі самі хороші результати на перших післявоєнних виборах, як і комуністи, а в Бельгії — ще кращі. У Скандинавії соціальні демократи з великою перевагою вийшли в лідери серед усіх партій, узявши від 38 до 41% голосів у Данії, Норвегії та Швеції на виборах між 1945 і 1948 роками.

Проте за межами Британії та північних країн «стара лівиця», тобто комуністи й соціалісти, так і не отримала змоги урядувати самостійно. У Західній Європі їх урівноважувала, а часом і переважала нова політична сила — християнсько-демократичні партії. Католицькі партії вже були відомі в континентальній Європі: вони тривалий час були популярні в Нідерландах і Бельгії. У Німеччині часів Вільгельма ІІ та Веймарської республіки існувала Партія католицького центру, а консервативне крило австрійської політики дуже довго тісно пов’язували з (католицькою) Народною партією. Навіть «християнська демократія» як така не була абсолютно новою ідеєю, вона походила з католицького реформізму початку ХХ століття та католицьких рухів політичного центру, які безуспішно намагалися здобути підтримку в буремні роки по завершенні Першої світової війни. Але після 1945 року ситуація стала зовсім іншою і вельми для них сприятливою.

По-перше, ці партії — особливо Християнсько-демократичний союз (ХДС) у Західній Німеччині, Християнські демократи (ХД) в Італії та Національний республіканський рух (НРР) у Франції — тепер майже одноосібно забирали голоси католиків. У Європі 1945 року це все ще мало важливе значення: католики були й досі дуже консервативні, особливо стосовно соціальних питань та в регіонах із великою кількістю активних парафіян. Традиційно католики в Італії, Франції, Бельгії, Нідерландах та Південній і Західній Німеччині рідко голосували за соціалістів і майже ніколи за комуністів. Утім — і це було особливістю післявоєнної доби — навіть консервативні католики в багатьох країнах часто не мали іншого вибору, окрім як голосувати за християнських демократів, попри реформістський ухил їхніх політиків та політики, позаяк традиційні праві партії або трималися в тіні, або були й зовсім заборонені. Навіть консерватори-некатолики виявляли дедалі більше прихильності до християнських демократів, які вважалися перешкодою «марксистській» лівиці.

По-друге, зі схожих причин християнські демократичні партії активно підтримували жінки — у Франції в 1952 році дві третини ревних католичок проголосували за НРР. Поза сумнівом, на їхнє рішення вплинули церковні проповіді. Однак християнсько-демократичні партії значною мірою користувалися популярністю серед жінок через свої програми. На відміну від постійного заколотницького підтексту, наявного навіть у найбільш внутрішньоорієнтованій риториці соціалістів та комуністів, провідні християнські демократи — Моріс Шуманн і Жорж Бідо у Франції, Альчіде де Ґаспері в Італії та Конрад Аденавер у Федеративній Республіці — завжди робили наголос на примиренні та стабільності.

Християнські демократи уникали класозорієнтованих закликів, натомість наголошуючи на соціальних та моральних реформах. Зокрема, вони наполягали на важливості сім’ї — властиво християнська тема зі значними політичними наслідками в той час, коли потреби самотніх батьків, бездомних та знедолених сімей як ніколи зросли. Тому християнсько-демократичні партії перебували в ідеальному становищі, щоб зіграти практично на кожному нюансі післявоєнного стану: бажанні стабільності та безпеки, сподіванні відновлення, відсутності традиційних правих альтернатив й очікувань, що покладалися на державу, — бо, на відміну від традиційних католицьких політиків попереднього покоління, лідери християнсько-демократичних партій та їхні радикальніші молоді прибічники не мали жодних застережень щодо спрямування державної влади на досягнення своїх цілей. Навпаки, християнські демократи перших повоєнних років вважали своїми головними опонентами радше лібералів — прихильників вільного ринку, аніж загальну лівицю, і прагнули довести, що сучасна держава могла бути придатна для благонамірених регуляцій у несоціалістичний спосіб.

Як наслідок, в Італії та Західній Німеччині християнські демократичні партії (за деякої підтримки Сполучених Штатів) закріпили за собою майже одноосібну владу в державі на багато років уперед. У Франції справи НРР ішли не так добре: його популярності зашкодили наслідки двох колоніальних воєн, розв’язаних після повернення де Ґолля до влади в 1958 році. Але й там партія зберігала владні повноваження і беззаперечне право призначити ключових міністрів (зокрема закордонних справ) до середини 1950-х років. Католицькі партії християнсько-демократичного ухилу користувалися неподільною владою в країнах Бенілюксу протягом більш ніж одного покоління, а в Австрії — до 1970 року.

Очільники християнсько-демократичних партій, як-от Вінстон Черчилль у Британії, були людьми минулих часів: Конрад Аденавер народився в 1876 році, Альчіде де Ґаспері — на п’ять років пізніше, сам Черчилль — у 1874 році. Це був не просто збіг чи спостереження зацікавленого біографа. До 1945 року багато континентальних європейських країн втратили два покоління тих, хто міг би стати елітою: перше покоління полягло чи зазнало поранень у Першій світовій війні, друге — стало жертвою фашистської спокуси чи загинуло від рук нацистів та їхніх прибічників. Цей дефіцит проявився в загалом дуже посередній якості молодших політиків післявоєнної доби. Винятком став Пальміро Тольятті (який більшість часу в попередні двадцять років провів під політичним прикриттям у Москві)^[46]. Леон Блюм, повернувшись до громадського життя у Франції після ув’язнення режимом Віші й таборів у Дахау та Бухенвальді, здобув особливу популярність не лише завдяки своєму героїзму, а й через вік (він народився в 1872 році).

На перший погляд, може здатися дивним, що відбудова Європи після війни була справою рук людей, які досягли зрілості й увійшли в політику на кілька десятиліть раніше. Черчилль, який уперше пройшов до парламенту в 1901 році, завжди говорив про себе як про «дитя вікторіанської епохи». Клемент Еттлі також був вікторіанцем — він народився в 1883 році. Та, зрештою, це, мабуть, не мало аж так дивувати. По-перше, таким старшим чоловікам рідко вдавалося пройти крізь тридцять років сум’яття політично й етично незаплямованими, а політична довіра до них посилилася з огляду на їхню рідкісність. По-друге, усі вони належали до покоління видатних європейських соціальних реформаторів, які досягли зрілості в 1880‒1910 роках — чи то як соціалісти (Блюм, Еттлі), чи то як ліберали (Беверідж або майбутній італійський президент Луїджі Ейнауді, що народився в 1874 році), чи як прогресивні католики (де Ґаспері, Аденавер). Їхня інтуїція й інтереси дуже добре відповідали настроям післявоєнної доби.

Але по-третє, що, можливо, було найважливішим, старше покоління, яке відбудувало Західну Європу, втілювало тяглість. Між війнами в моді було нове і сучасне. Багато хто — не тільки фашисти й комуністи — вважали парламенти й демократії відсталими, гальмувальними, корумпованими та в будь-якому разі такими, що не відповідають завданням модерної держави. Війна й окупація розвіяли ці ілюзії — якщо не для інтелектуалів, то принаймні для виборців. У холодному світлі миру нудні компроміси конституційної демократії набули нової привабливості. Безперечно, в 1945 році людям найбільше хотілося суспільного прогресу та відновлення, однак у поєднанні з надійністю стабільних та знайомих політичних форм. Там, де Перша світова війна викликала політизацію та радикалізацію, її «наступниця» призвела до зворотних наслідків — глибинного прагнення нормальності.

Таким чином, державні діячі, чий досвід формувався за часів, давніших за буремні міжвоєнні десятиліття — більш врівноваженої та самовпевненої доби до 1914 року, — викликали особливу довіру. Уособлюючи тяглість, вони були здатні полегшити складний перехід від політичних пристрастей нещодавнього минулого до прийдешньої доби стрімких суспільних змін. Хай під якими «знаменами» виступали їхні партії, усі старійшини Європи в 1945 році були скептичними і прагматичними майстрами мистецтва можливого. Ця особиста віддаленість від надмірно самовпевнених догм міжвоєнної політики точно відповідала настрою їхніх виборців. То був початок «постідеологічної» доби.

Перспективи політичної стабільності та соціальних реформ у післявоєнній Європі насамперед залежали від відновлення економіки континенту. Хай що могла планувати держава і скільки політичних лідерів не бралися б до справи, ніщо не могло полегшити того непосильного завдання, яке постало перед європейцями в 1945 році. Найочевиднішим економічним наслідком війни були втрати житлового фонду. Шкода, заподіяна Лондону, де в столичній зоні було зруйновано три з половиною мільйони будинків, була більшою, ніж після Великої пожежі 1666 року. У Варшаві було знищено 90% усього житла. У Будапешті для життя були придатні лише 27% житлових будинків. Війна знищила 40% житлового фонду в Німеччині, 30% — у Британії, 20% — у Франції. В Італії було зруйновано 1,2 мільйона будинків, здебільшого в містах із населенням понад 500 тисяч осіб. Проблема безпритульності, як ми вже бачили, стала, напевно, найочевиднішим наслідком війни одразу після її завершення: у Західній Німеччині та Британії житла бракувало аж до середини 1950-х років. Як висловилась одна жінка — представниця середнього класу, вийшовши з виставки «Житло після війни» в Лондоні, «я так відчайдушно хочу власне житло, що згідна на все. Чотири стіни та стеля — це межа моїх мрій»^[47].

Другою очевидною категорією збитків був транспорт — торговельні судна, залізничні колії, рухомий склад, мости, дороги, канали і трамвайні колії. Над Сеною в Парижі й аж до моря не лишилося жодного мосту, над Рейном уцілів лише один. Через це, навіть якщо шахти й заводи могли виготовити необхідні товари, то не могли їх перевезти: до грудня 1945 року чимало європейських вугільних шахт відновили роботу, однак Відень тоді все ще не мав вугілля.

Найгіршим було візуальне сприйняття: багато країн мали такий вигляд, ніби їх сплюндрували й поруйнували так, щоб не лишити жодних надій на відбудову. До того ж національна економіка майже кожної європейської країни, яка брала участь у Другій світовій війні, справді переживала занепад або скоротилася проти навіть найпосередніших міжвоєнних показників. Але війна не завжди стає економічною катастрофою; навпаки, в окремих сферах вона може дати потужний стимул для стрімкого зростання. Завдяки Другій світовій війні США досягли беззаперечного лідерства в торгівлі й технологічній галузі, приблизно так само, як Британія після наполеонівських воєн.

І справді, як незабаром з’ясували союзницькі оцінювачі, руйнівний економічний вплив війни проти Гітлера навіть у Німеччині не був аж таким тотальним, як вони гадали спочатку. Попри всі людські жертви, бомбардування завдали меншої економічної шкоди, ніж очікували прибічники цієї версії. Станом на травень 1945 року було знищено трохи більше 20% німецьких промислових заводів. Навіть у Рурському регіоні, на який припала найбільша кількість бомбардувань, дві третини всіх заводів та устаткування залишилися неушкодженими. На інших територіях, зокрема чеських, промисловість і сільське господарство процвітало за німецької окупації та пережило війну практично без втрат, а в Словаччині, як і в деяких частинах Угорщини, під час війни відбувалася прискорена індустріалізація, тож по її закінченні становище Словаччини було ще кращим, ніж до того.

Через те що шкоди здебільшого було завдано надзвичайно нерівномірно (люди, міста й села постраждали, тоді як заводи та товари залишилися відносно неушкодженими), ключові сектори економіки після 1945 року змогли неочікувано швидко відновитися. Машинобудування під час війни процвітало. Сполучене Королівство, СРСР, Франція, Італія та Німеччина (а також Японія і США) — усі вони вийшли з війни з більшими запасами устаткування, ніж мали до її початку. В Італії серйозної шкоди зазнала тільки авіаційна та суднобудівельна промисловість. Інженерним підприємствам на півночі країни, там, куди не дісталися найтяжчі бої під час італійської кампанії, велося доволі добре (як і під час Першої світової війни), позаяк обсяги виробництва та інвестиції у воєнні роки вповні відшкодовували будь-які збитки. Щодо машинобудівної галузі в новоутвореній Західній Німеччині, то внаслідок війни вона втратила лише 6,5% виробничих потужностей.

У деяких країнах, звичайно, воєнних збитків узагалі не було. Ірландія, Іспанія, Португалія, Швейцарія та Швеція під час війни залишалися нейтральними. Це не означає, що війна на них не вплинула. Навпаки, більшість європейських нейтральних країн були тісно, хоч і непрямо, залучені у військову кампанію нацистів. Німеччина у воєнні роки сильно залежала від поставок марганцю з Іспанії, якою правив Франсіско Франко. Вольфрам постачали до Німеччини з португальських колоній через Лісабон. 40% військових потреб Німеччини в залізній руді покривала Швеція (її привозили до німецьких портів шведські кораблі). І за все це платили золотом, здебільшого вкраденим у німецьких жертв та переправленим через Швейцарію.

Швейцарія не просто допомагала Німеччині у відмиванні та переховуванні грошей, що вже саме по собі було значною підтримкою Гітлера. У 1941–1942 роках у Швейцарії 60% товарів військової промисловості, 50% продукції оптичної промисловості та 40% машинобудівельної виготовлялося для Німеччини й оплачувалося золотом. Компанія «Бюрле-Орлікон», виробник малокаліберної зброї, навіть у квітні 1945 року ще продавала Вермахту скорострільні рушниці. Загалом німецький Райхсбанк під час Другої світової війни тримав на депозиті у Швейцарії золотий еквівалент одного мільярда шестисот тридцяти восьми мільйонів швейцарських франків. І сама швейцарська влада ще до початку конфлікту висловила вимогу, щоб у німецьких паспортах стояла позначка, якщо їхніми власниками були євреї, — щоб обмежити небажані переїзди.

На захист швейцарської влади можна сказати те, що вони мали серйозні підстави не сваритися з нацистами. І хоч верховне командування Вермахту відклало плани вторгнення у Швейцарію, які затвердило в червні 1940 року, воно ніколи від них не відмовлялося; а досвід Бельгії та Нідерландів був похмурим нагадуванням про долю слабких нейтральних держав, які трапилися Гітлеру на шляху. З аналогічних причин шведи також розширили свою співпрацю з Берліном, від якого історично залежали в постачанні вугілля. Швеція багато років продавала Німеччині залізну руду: ще до війни половина закордонних постачань залізної руди до Німеччини відбувалася через балтійський регіон, а три чверті всього шведського експорту руди припадало на Німеччину. У будь-якому разі шведський нейтралітет уже давно хилив до Німеччини, підбурюваний страхом перед амбіціями Росії. Тож співпраця з нацистами — дозвіл на транзит 14 700 військових Вермахту на початку реалізації плану «Барбаросса», а також німецьких солдатів на шляху додому з Норвегії, відкладення призову для шведських робітників, які працювали на видобутку заліза, щоб забезпечити його безперебійне постачання до Німеччини — не була чимось надзвичайним.

Після війни швейцарці (але не шведи) спочатку стали об’єктом презирства та підозрілого ставлення з боку міжнародної спільноти як німецькі воєнні поплічники; Вашингтонські угоди, датовані травнем 1946 року, зобов’язали їх зробити «добровільний» внесок обсягом 250 мільйонів швейцарських франків для європейської відбудови задля остаточного врегулювання всіх позовів щодо транзакцій Райхсбанку через швейцарські банки. Але до того часу Швейцарія вже реабілітувалась як квітучий острівець фінансової чесності: її банки одержували високі прибутки, а ферми та промислові підприємства були готові постачати продукти й техніку на бідні європейські ринки.

До війни ані Швейцарія, ані Швеція не були особливо заможними — насправді у цих країнах існували великі нужденні сільські регіони. Але першість, яку вони закріпили за собою протягом війни, виявилася тривкою: обидві країни нині очолюють європейські рейтинги та безперервно обіймають лідерські позиції впродовж чотирьох десятиліть. В інших країнах шлях до відновлення був дещо тернистішим. Але навіть у Східній Європі економічна інфраструктура була відбудована напрочуд швидко. Усупереч найбільш нищівним зусиллям Вермахту під час відступу німців та наступу Червоної армії, мости, дороги, залізничні шляхи й міста Угорщини, Польщі та Югославії були відбудовані. До 1946 року транспортні мережі та рухомий склад у Центральній Європі вийшли на довоєнний рівень або ж перевершили його. У Чехословаччині, Болгарії, Албанії та Румунії, де війна принесла меншу руйнацію, на відбудову знадобилося менше часу, ніж у Югославії чи Польщі. Але навіть польська економіка відновилася доволі швидко — частково тому, що західні території, отримані назад від Німеччини, тепер давали більше врожаю, там було більше промислових містечок і заводів.

У Західній Європі матеріальні збитки також подолали надзвичайно швидко: загалом найшвидше — в Бельгії, дещо повільніше — у Франції, Італії та Норвегії, найповільніше — у Нідерландах, де найбільше шкоди (фермам, дамбам, дорогам, каналам і людям) було завдано в останні місяці війни. Бельгійці отримали перевагу від привілейованого статусу Антверпена як єдиного великого європейського порту, що пройшов крізь війну більш-менш неушкодженим, а також від значного зосередження союзницьких військ у їхній країні, що зумовлювало вливання постійного потоку твердої валюти в економіку, тривалий час сфокусовану на вугіллі, цементі та напівоброблених металах — усьому незамінному у справі відбудови.

Натомість Норвегія перебувала в значно гіршому становищі. Половину риболовних та торговельних суден, життєво важливих для країни, було втрачено під час війни. Через навмисні руйнування, які приносив Вермахт на шляху свого відступу, промислова продуктивність Норвегії в 1945 році дорівнювала 57% проти рівня 1938 року. Країна втратила п’яту частину свого капіталу. У пізніші роки розсерджені норвежці все ще не могли наздогнати Швецію. Але навіть Норвегії до кінця 1946 року вдалося відновити більшу частину свого залізничного та дорожнього сполучення; а впродовж наступного року, як і в інших країнах Західної та більшості держав Східної Європи, брак палива та неналежні лінії комунікації вже не були перешкодою для економічного відновлення.

Утім тодішнім оглядачам найдивовижнішою здавалася саме німецька здатність до відновлення. То була данина зусиллям місцевого населення, яке, виявивши приголомшливу згуртованість, працювало заради відбудови своєї понівеченої країни. У день смерті Гітлера працювало лише 10% німецької залізниці. Країна в буквальному розумінні була знерухомлена. Через рік, у червні 1946 року, 93% всіх німецьких колій знову ввели в експлуатацію, було відбудовано 800 мостів. У травні 1945 року німецьке вугільне виробництво заледве сягало однієї десятої рівня 1939 року; через рік воно зросло в п’ять разів. У квітні 1945 року Солу Куссієлу Падоверу, який спостерігав за наступом американської армії в Західній Німеччині, здавалося, що місту Аахен, яке зрівняли із землею, для відбудови знадобиться не менше двадцяти років. Але вже буквально через декілька тижнів він став свідком відновлення роботи міського заводу з виробництва шин, текстильної фабрики та початку економічного життя.

Однією з причин стрімкого перезапуску в Німеччині було те, що одразу ж після відбудови житла для працівників і транспортного сполучення промисловість була повністю готова до постачання товарів. На заводі Volkswagen 91% обладнання вцілів після бомбардувань та післявоєнного мародерства, і станом на 1948 рік компанія могла виготовляти кожну другу машину в Західній Німеччині. Німецький Ford також загалом не постраждав. Завдяки воєнним інвестиціям третина німецького промислового обладнання станом на 1945 рік не була у використанні й п’яти років — проти лише 9% у 1939 році. А ті галузі, у які Німеччина найбільше інвестувала для воєнних цілей — оптика, хімічна й легка промисловість, транспорт, кольорові метали, — власне, й забезпечили економічний розквіт у 1950-х. На початку 1947 року головними перешкодами на шляху відновлення Німеччини були вже не воєнні збитки, а брак сировини й інших матеріалів — і, понад усе, непевність щодо політичного майбутнього країни.

1947 рік виявився доленосним — волосинкою, на якій висіла доля континенту. До того часу європейців поглинув ремонт та реконструкція або ж вони були зайняті побудовою інституційної інфраструктури для довгострокового відновлення. Упродовж перших вісімнадцяти місяців після перемоги союзників настрій на континенті хитнувся від полегшення, яке давала сама перспектива миру й нового початку, до безжального усвідомлення та зростання розчарування від навали завдань, які ще тільки належало виконати. На початку 1947 року вже було зрозуміло, що найважчі рішення ще попереду і відкладати їх більше не можна.

По-перше, основоположне питання постачань харчів усе ще не було врегульоване. Продуктів бракувало всюди, окрім Швеції та Швейцарії. Запаси УНРРА, накопичені навесні 1946 року, врятували австрійців від голоду в подальші дванадцять місяців. Калорійність денного пайка в британській зоні Німеччини зменшилася з 1500 ккал на дорослу особу в середині 1946 року до 1050 ккал — на початку 1947-го. Італійці, які в 1945 і 1946 роках постраждали від двох років голоду поспіль, навесні 1947 року в середньому споживали найменше їжі серед усіх західноєвропейських країн. У французьких опитуваннях громадської думки впродовж 1946 року «їжа», «хліб», «м’ясо» постійно переважали всі інші варіанти відповідей на питання про те, що найбільше турбувало людей.

Проблема частково полягала в тому, що Західна Європа більше не могла скористатися житницями Східної Європи, на які вона традиційно покладалася. Тому що там так само бракувало їжі. У Румунії в 1945 році через некомпетентно проведену земельну реформу та погану погоду не було врожаю. Від Західної Валлахії до Молдови, Західної України й аж до поволзького регіону СРСР погані врожаї та посуха практично призвели до голоду восени 1946 року: гуманітарні організації повідомляли про однорічних дітей, які важили лише три кілограми, а у звітах писали про випадки людожерства. В Албанії працівники служби допомоги постраждалим говорили про тутешнє становище як про «жах і страждання».

А потім настала жорстока зима 1947 року, найгірша з 1880 року. Крига скувала канали, дороги тижнями були непроїзні, замерзлі станції блокували цілі залізничні сполучення. Початкове післявоєнне відновлення різко припинилося. Вугілля не вистачало навіть для внутрішніх потреб, і воно так чи інакше не могло доїхати до споживачів. Промислове виробництво різко зупинилося — виробництво сталі, яке щойно почало зростати, одразу ж впало на 40% порівняно з попереднім роком. Коли сніг почав танути, у багато регіонів Європи прийшли повені. Через декілька місяців, у червні 1947 року, на континенті почалося одне з найбільш спекотних та засушливих літ за всі роки спостережень. Було зрозуміло, що доброго врожаю не буде — у деяких місцях третій рік поспіль: врожайність сільськогосподарських культур впала на третину навіть проти скромного результату попереднього року. Брак вугілля частково міг бути компенсований за рахунок імпорту із США (34 мільйони тонн у 1947 році). Їжу також можна було купити в Америці та в Британських домініонах. Але за все це треба було платити твердою валютою, зазвичай доларами.

У європейської кризи 1947 року було дві структурні причини. Одна полягала у фактичному зникненні Німеччини з європейської економіки. До війни Німеччина слугувала основним ринком для більшості країн Центральної та Східної Європи, а також для Нідерландів, Бельгії та Середземноморського регіону (наприклад, до 1939 року 38% експорту Греції, а також третина її імпорту припадали на Німеччину). Французькі виробники сталі не могли обійтися без німецького вугілля. Але поки не було ясності щодо політичного майбутнього країни, німецька економіка, попри весь її відновлений потенціал, залишалася замороженою, по суті, унеможливлюючи економічний підйом решти континенту.

Друга проблема полягала не в Німеччині, а в США, хоча ці дві країни і були пов’язані. У 1928 році 44% британського імпорту машинної продукції у вартісному вираженні походили із США, 25% — з Німеччини. У 1947 році ці показники становили 65 та 3% відповідно. Ситуація в інших європейських країнах була аналогічна. За іронією долі, таке різке зростання попиту на американські товари свідчило про підйом європейської економіки, однак для купівлі американських товарів чи матеріалів потрібні були американські долари. Європейці не мали що продавати світу, а без твердої валюти не могли ані купити їжу, щоб припинити голод серед мільйонів людей, ані завезти сировину та обладнання, щоб рухати вперед власне виробництво.

Доларова криза була серйозною. У 1947 році майже половина імпорту Сполученого Королівства, державний борг якого з 1939 року зріс у чотири рази, припадала на США, тож у країні швидко закінчувалися гроші. Франція, найбільший імпортер вугілля у світі, щорічно недоплачувала Сполученим Штатам 2049 мільйонів доларів. Більшість інших європейських країн навіть не мали валюти для торгівлі. Румунська інфляція сягнула свого піку в серпні 1947 року. Інфляція в сусідній Угорщині, найбільша в історії та набагато гірша за інфляцію в Німеччині в 1923 році, сягнула курсу 5 квінтильйонів (5³⁰) паперових пенге за долар. Таким чином, на момент, коли в серпні 1946 року пенге замінили на форинт, доларова ціна всіх угорських банкнот в обігу становила одну тисячну цента.

У Німеччині валюта не функціонувала. Чорний ринок процвітав, а прийнятним обмінним товаром були сигарети: учителям у таборах для біженців платили п’ять пачок на тиждень. Вартість коробки американських сигарет у Берліні коливалася в межах 60–165 доларів, що давало солдатам американських окупаційних сил можливість серйозно заробити на обміні та переобміні своїх сигаретних запасів: у перші чотири місяці союзницької окупації американські військові в Берліні надіслали додому на 11 мільйонів доларів більше, ніж вони отримали як заробітну плату. У Брауншвейзі за 600 сигарет можна було купити велосипед — не меншу необхідність у Німеччині, аніж в Італії, що незабутньо зобразив Вітторіо де Сіка у фільмі «Крадії велосипедів» 1948 року.

Глибина європейської кризи не залишилася непоміченою американцями. Як ми побачимо далі, це була одна з причин, чому вони наполягали на вирішенні німецької проблеми — з радянською допомогою чи без. Добре обізнані радники президента на кшталт Джорджа Кеннана вважали, що Європа навесні 1947 року опинилася на межі краху. Розчарування західних європейців, яких спочатку змусили повірити у швидке відновлення та повернення до звичних економічних умов, зневіра німців та інших центральних європейців і ще й неочікувана криза 1947 року на додачу могли лише зміцнити привабливість комунізму або ж ризик заглиблення в анархію.

Привабливість комунізму була реальною. Попри те, що комуністичні партії Італії, Франції та Бельгії (а також Фінляндії й Ісландії) до травня 1947 року залишалися у складі урядових коаліцій, завдяки членам їхніх профспілок і народним демонстраціям їм вдалося активізувати народний гнів та зіграти на провалах власних урядів. Через виборчі успіхи місцевих комуністів у поєднанні з образом непереможної Червоної армії італійський (так само як французький або чеський) «шлях до соціалізму» здавався вірогідним та спокусливим. До 1947 року 907 тисяч осіб приєдналися до лав Комуністичної партії Франції. В Італії ця цифра становила два і чверть мільйона, набагато більше, ніж у Польщі чи навіть Югославії. Навіть у Данії та Норвегії кожен восьмий виборець спочатку був схильний до обіцяної комуністичної альтернативи. У західних зонах Німеччини союзницька адміністрація побоювалась, що ностальгія за золотими днями нацизму сукупно з реакцією на програми денацифікації, браком харчів та повсюдною дрібною злочинністю могли обернутися перевагами для неонацистів чи навіть совєтів.

Напевно, західноєвропейським державам пощастило, що їхні комуністичні партії навесні 1947 року все ще продовжували той поміркований демократичний курс, який вони розпочали в 1944 році. У Франції Моріс Торез усе ще закликав шахтарів «видобувати» вугілля. Британський посол в Італії описував Тольятті як важіль, який стримує своїх більш «радикальних» союзників-соціалістів. З особистих причин Сталін ще не почав заохочувати своїх численних прихильників у Центральній та Західній Європі зіграти на народному гніві та розчаруванні. Але примара громадянської війни та революції і так постійно бовваніла десь поруч. У Бельгії спостерігачі-союзники серйозно оцінювали суспільну й політичну напругу та зараховували країну разом з Грецією й Італією до «нестабільних».

У Франції економічні труднощі зими 1947 року вже закладали початок загального розчарування новою післявоєнною Республікою. За результатами опитування громадської думки, 1 липня 1947 року 92% опитаних вважали, що справи у Франції йдуть «погано або радше погано». У Британії канцлер Казначейства від лейбористів Г’ю Далтон, міркуючи про вщент розбитий ентузіазм перших післявоєнних років, зізнавався у своєму щоденнику: «Більше ніяких яскравих упевнених ранків». Його французький колега, Андре Філіп, міністр національної економіки від соціалістів, чіткіше сформулював ту саму думку у своїй промові у квітні 1947 року: «Ми, — заявляв він, — стоїмо перед загрозою тотальної економічної та фінансової катастрофи».

Відчуття безнадії та наближення катастрофи було повсюдним. «В останні два місяці, — повідомляла Жанет Фленнер з Парижа в березні 1947 року, — у Парижі та, напевно, й у всій Європі панувала й дедалі густішала атмосфера безсумнівного недугу, ніби всі французи або й усі європейці чекали, що станеться щось погане чи, ще гірше, що нічого не станеться». Європейський континент, як вона зауважила кількома місяцями раніше, повільно входив у новий льодовиковий період. Джордж Кеннан, мабуть, погодився б. В аналітичному документі для департаменту планування політики він припустив, що справжньою проблемою був не комунізм, а якщо й так, то тільки опосередкованою. Справжньою причиною європейського недугу були наслідки війни і те, що Кеннан діагностував як «глибоке виснаження фізичних спроможностей і духовної сили». Перешкоди, які стояли перед континентом, здавалися надто складними, особливо тоді, коли початковий імпульс післявоєнних надій та відбудови став слабнути. Гамільтон Фіш, редактор видання Foreign Affairs, що користувалося авторитетом серед американського зовнішньополітичного істеблішменту, виклав свої враження від Європи в липні 1947 року так:

Бракує всього: надто мало поїздів, трамваїв, автобусів і автомобілів, які б вчасно довозили людей до роботи, не кажучи вже про те, щоб поїхати у відпустку; надто мало борошна, щоб спекти хліб без домішок, а навіть такого хліба замало, щоб досита нагодувати людей, які тяжко працюють; надто мало паперу, щоб надрукувати в газетах більше ніж дещицю світових новин; мало зерна для посіву й добрив, щоб його підживити; надто мало будинків, щоб у них оселитися, і скла, щоб вставити в них шибки; мало шкіри, щоб пошити взуття; мало вовни для светрів, газу для приготування їжі, вати для підгузків, цукру для варення, олії для смаження, молока для немовлят, мила для прання.

Сьогодні серед науковців поширена думка про те, що, попри весь тогочасний смуток, початкове післявоєнне відновлення, реформи і плани 1945‒1947 років заклали основи майбутнього добробуту Європи. Без сумніву, для Західної Європи принаймні 1947 рік став поворотним моментом у відновленні континенту. Але в той час усе це не було так очевидно. Навпаки. Друга світова війна та її непевні наслідки цілком могли пришвидшити остаточний кінець Європи. Конраду Аденаверу, як і багатьом іншим, масштаб європейського хаосу здавався гіршим, ніж навіть у 1918 році. Маючи свіжі спогади про помилки попереднього післявоєнного періоду по закінченні Першої світової війни, чимало європейських й американських спостерігачів насправді боялися найгіршого. За їхніми найоптимістичнішими підрахунками, на континент очікували десятиліття бідності й боротьби. Німці, що проживали в американській зоні, вважали, що їхній країні для відновлення знадобиться щонайменше двадцять років. У жовтні 1945 року Шарль де Ґолль безапеляційно заявив французам, що для реанімування Франції потрібно двадцять п’ять років «несамовитої праці».

Водночас песимісти вважали, що набагато скоріше, ніж це станеться, континентальну Європу знову накриє громадянська війна, фашизм та комунізм. Коли державний секретар США Джордж Кетлетт Маршалл повернувся 28 квітня 1947 року із зустрічі міністрів зовнішніх справ союзницьких сил у Москві, розчарований небажанням Радянського Союзу співпрацювати задля розв’язання німецького питання та приголомшений побаченим економічним і моральним станом Західної Європи, він був твердо переконаний, що необхідно діяти вкрай радикально і дуже швидко. І судячи з атмосфери безнадії та приреченості в Парижі, Римі, Берліні й інших столицях, Вашингтон мав узяти на себе ініціативу.

План Маршалла щодо Програми європейського відновлення, який він упродовж наступних кількох тижнів обговорював зі своїми радниками й оприлюднив у відомій вступній промові в Гарвардському університеті 5 червня 1947 року, був радикальним та особливим. Але він не взявся нізвідки. У проміжку між закінченням війни та оголошенням Плану Маршалла Сполучені Штати вже витратили багато мільярдів доларів на гранти та позики для Європи. Головними адресатами цієї допомоги були Велика Британія та Франція, які отримали позики на 4,4 мільярда та 1,9 мільярда доларів відповідно, але жодна країна не залишилася обділеною: позики для Італії в середині 1947 року перевищували 513 мільйонів доларів, а Польща (251 мільйон), Данія (272 мільйони), Греція (161 мільйон) та багато інших країн також були в боргу перед США.

Однак ці позики йшли на те, щоб закрити діри та ліквідувати наслідки надзвичайних ситуацій. Американську допомогу використовували не для відбудови чи далекосяжних інвестицій, а для постачання першого необхідного, надання послуг та ремонту. Ба більше, позики, особливо великим європейським країнам, надавалися під певні зобов’язання. Одразу після капітуляції Японії президент Трумен мав необережність денонсувати угоди про ленд-ліз^[48], через що Мейнард Кейнс попередив британський Кабінет міністрів у меморандумі від 14 серпня 1945 року, що країна опинилася на порозі «економічного Дюнкерка». Упродовж подальших місяців Кейнс успішно уклав із США угоду про надання великої позики, щоб Британія отримала долари і могла купити товари, які більше не отримувала в рамках ленд-лізу, але американські умови були неймовірно обмежувальними: зокрема Штати вимагали, щоб Британія позбулася імперських амбіцій щодо заморських домініонів, припинила ручне керування обмінним курсом і зробила стерлінг повністю придатним для конвертації. Як і попереджав Кейнс та інші експерти, це закінчилося тим, що люди почали (і продовжували) масово здавати британські фунти, британські доларові резерви швидко виснажилися, а наступного року настала ще серйозніша криза.

Умови позики, про яку в травні 1946 року домовилися США та Франція, якщо й були менш суворими, то не набагато. Французи отримали сотні мільйонів доларів кредитів та обіцянку подальших позик під низькі відсотки, а на додачу — списання 2,25 мільярда доларів воєнного боргу. Натомість Париж зобов’язувався скасувати протекціоністські квоти на імпорт і запровадити вільний імпорт для американських та інших закордонних товарів. Ця позика, як і британська, частково мала на меті просування інтересів США щодо міжнародної вільної торгівлі, відкритого та стабільного обміну валют і тіснішу міжнародну співпрацю. Однак насправді гроші були витрачені за один рік, а єдиним більш-менш тривалим наслідком стало ще сильніше народне обурення (на якому сильно грали ліві) щодо зловживання з боку Америки своєю економічною перевагою.

Отож уже навесні 1947 року двобічний підхід Вашингтона до європейської економічної скрути зазнав поразки. Негативне сальдо в торгівлі між Європою та США в 1947 році сягнуло 4742 мільйонів доларів — більше ніж удвічі проти попереднього року. Якщо це було «побічним ефектом зростання», то, як пізніше зауважували спостерігачі, Європа була близька до смерті від передозування. Ось чому Ернест Бевін, міністр закордонних справ Британії, коментуючи виступ Маршалла, назвав його «однією з найважливіших промов у світовій історії», і не помилився.

Пропозиції Маршалла передбачали кардинально інший підхід, на відміну від попередньої допомоги. По-перше, за винятком певних рамкових умов, європейці мали самі вирішити, чи приймати американську допомогу взагалі та як її використовувати, хоча очікувалося, що американські радники і фахівці будуть безпосередньо залучені до адміністрування коштів. По-друге, допомогу мали надавати протягом певної кількості років, а отже, від початку вона була програмою стратегічного відновлення та зростання, а не фондом для надзвичайних ситуацій. По-третє, ішлося про справді дуже суттєві суми. На момент, коли допомогу згідно з Планом Маршалла було повністю виплачено, у 1952 році, Сполучені Штати витратили близько 13 мільярдів доларів — більше, ніж уся заокеанська підтримка США разом узята. Із цих коштів Сполучене Королівство та Франція отримали найбільшу допомогу в абсолютних цифрах, але, здається, відносний вплив на Італію та інші країни, які отримали менше коштів, усе ж таки був сильнішим: в Австрії 14% прибутку в перший повний рік Програми європейського відновлення (ПЄВ) від липня 1948 року до червня 1949 року надходили від допомоги згідно з Планом Маршалла. На той час це були гігантські суми: у готівці План Маршалла за сьогоднішнім курсом (2004 рік) становив близько 100 мільярдів доларів, але в мірках американського ВВП (у 1948‒1951 роках на допомогу припадало близько 0,5% останнього) План Маршалла на початку ХХІ століття коштував би близько 201 мільярда доларів.

Одразу після промови Маршалла міністри закордонних справ Британії, Франції та СРСР за пропозицією Бевіна зустрілися в Парижі, щоб обміркувати свою відповідь. Другого липня радянський міністр закордонних справ В’ячеслав Молотов вийшов з переговорів, а через два дні Британія та Франція офіційно запросили представників 22 європейських країн (за винятком Іспанії та Радянського Союзу), щоб обговорити пропозицію Маршалла. 12 липня в цьому обговоренні взяли участь 16 європейських держав. Усі вони — Британія, Франція, Італія, Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Данія, Норвегія, Швеція, Швейцарія, Греція, Туреччина, Ірландія, Ісландія, Австрія та Португалія — були серед майбутніх одержувачів. Утім, попри початковий інтерес, який виявила Польща, Чехословаччина, Угорщина, Болгарія й Албанія, жодна майбутня комуністична держава не взяла участь у Програмі європейського відновлення і не отримала ані долара з допомоги Маршалла.

Варто зупинитися і подумати про те, що це означало. Те, що гроші призначалися тільки для Заходу (Греція і Туреччина були в статусі почесних західних європейців), поза сумнівом, полегшувало для Трумена завдання протягнути свій план допомоги через Конгрес наступного року. До того часу багато що змінилося, і Конгрес радо підтримав аргументи про те, що План Маршалла — це економічний запобіжник радянської експансії. У червні 1947 року пропозицію допомоги через нову Програму Маршалла отримали всі без винятку європейські країни. Сталін і Молотов, певна річ, ставилися до американських намірів з недовірою: умови, які пропонував Маршалл, були практично несумісні із закритою радянською економікою, але інші країни Східної Європи не надто поділяли їхнє ставлення, принаймні ті, які ще не стали частиною блоку.

Отож Ян Масарик, чехословацький міністр закордонних справ, не комуніст, радо прийняв спільне франко-британське запрошення від 4 липня. Уже наступного дня очільника Чеської комуністичної партії та прем’єр-міністра Клемента Ґоттвальда викликали в Москву і вручили йому розпорядження відвідати паризьку конференцію. Однак наказ був чіткий: своєю присутністю в Парижі він мав продемонструвати «неприйнятність англо-французького плану, завадити ухваленню одностайного рішення, а тоді залишити конференцію й забрати з собою якомога більше делегатів інших країн».

Через чотири дні Сталін передумав. Ґоттвальду наказали відкликати згоду на участь у паризькому заході. На зустрічі з делегацією від чеського уряду, зокрема з Масариком, Сталін роз’яснив чехам: «Ми вважаємо цю ситуацію ключовим питанням, яке визначає дружбу [Чехії] з СРСР. Якщо ви поїдете в Париж, то засвідчите, що збираєтесь співпрацювати в рамках ініціативи, покликаної ізолювати Радянський Союз». Наступного дня чеський коаліційний уряд слухняно оголосив, що не відправлятиме делегацію в Париж. «Участь Чехословаччини буде витлумачено як акт, спрямований проти дружби з Радянським Союзом та рештою наших союзників. Тому уряд одностайно вирішив не брати участі в конференції».

Чому чехи поступилися? Їхнім польським та угорським сусідам, уже з комуністами при владі та під пильним наглядом Червоної армії, нічого не лишалося, окрім як виконувати радянські «поради». Але з Чехословаччини Червона армія давно пішла, а комуністи ще не мали монопольної влади. Утім Масарик та його колеги прогнулися за першого ж вияву невдоволення Сталіна. Якби некомуністичні чеські партії наполягли на одержанні допомоги Маршалла, то мали б підтримку переважної більшості своїх співгромадян (а також чималої частки чеських комуністів), через що Сталіну було б значно складніше обґрунтувати необхідність покори. У ширшому контексті постмюнхенської політики чеське рішення віддати перевагу радянським обіймам було зрозумілим; але воно майже напевно призвело до успіху комуністичного перевороту в Празі сім місяців по тому.

Неприєднання Чехословаччини до Плану Маршалла стало економічною та політичною катастрофою для країни (те саме можна сказати й про «вибір», до якого були змушені країни регіону), а найбільше, мабуть, для самого Радянського Союзу. Його рішення залишитися осторонь Програми європейського відновлення було однією з найбільших стратегічних помилок Сталіна. Хай які були їхні особисті розрахунки, американці не мали б іншого вибору, окрім як увести Східну Європу до ПЄВ, запропонувавши допомогу всім, а майбутні наслідки виявилися б неоглядними. Натомість допомогу спрямували на Захід, що, відповідно, означило роздоріжжя для двох половин континенту.

Від самого початку допомога Маршалла мала бути самообмежувальною. Її метою, яку Маршалл виклав у своїй гарвардській промові, було «розірвати зачароване коло, щоб населення Європи знову повірило в економічне майбутнє своїх країн та Європи загалом». Замість того, щоб просто надати допомогу у вигляді готівки, план пропонував безкоштовно постачати товари, які надходили б до європейських країн після щорічних запитів, індивідуально сформованих кожною країною-отримувачем у межах чотирирічного плану. Потім ці товари продавали б у кожній країні, а одержані в місцевій валюті так звані зворотні кошти можна було потім використати згідно з двосторонніми домовленостями між Вашингтоном та кожним окремим урядом. Деякі країни використовували ці гроші, щоб купити ще більше імпортних товарів; інші, як, наприклад, Італія, переводили їх у національні резерви на випадок майбутніх потреб у валюті.

Такий незвичайний спосіб надання підтримки мав прогресивні наслідки. Програма зобов’язувала європейські уряди планувати наперед та прораховувати майбутні інвестиційні потреби. Вона накладала на них вимогу домовлятися та консультуватися не лише зі Сполученими Штатами, а й між собою, оскільки торгівля й обмін, передбачені програмою, мали на меті якомога швидше перейти від двосторонніх до багатосторонніх. Це змушувало уряди, підприємства та профспілки співпрацювати, коли вони планували збільшення норм виробництва й умови, які мали цьому сприяти. Найголовніше, це робило неможливим повернення до тих спокус, які занапастили міжвоєнну економіку: дефіцит виробництва, усебічно шкідливий протекціонізм та занепад торгівлі.

Хоча влада США не приховувала своїх очікувань стосовно Плану, вона залишила визначення рівня допомоги та способу її розподілу на розсуд європейців. Європейські урядовці, звичні до відвертої політики Штатів у просуванні власних інтересів у попередніх двосторонніх переговорах щодо позик, були здивовані таким підходом. Їхнє спантеличення можна зрозуміти. Американці самі мали різне бачення завдань Плану. Ідеалісти-прибічники Нового курсу — а таких у післявоєнних американських урядах було багато — вбачали в ньому можливість відбудувати Європу за американською подобою, надаючи особливого значення модернізації, інфраструктурним інвестиціям, виробничій продуктивності, економічному зростанню та взаємозв’язку між працею і капіталом.

Отже, у складі «місій із продуктивності», профінансованих Планом Маршалла, до США приїздили багато тисяч керівників, інженерів та працівників профспілок, які мали вивчати американський спосіб ведення бізнесу: упродовж 1948–1952 років у Штатах побувало п’ять тисяч французів (загалом кожен четвертий з усіх запрошених). Сто сорок п’ять «європейських команд продуктивності» прибули до США тільки між березнем і липнем 1951 року — здебільшого до їхнього складу входили чоловіки (зрідка жінки), які ніколи раніше не бували поза межами Європи. Тим часом енергійні апологети Нового курсу з Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), заснованої в 1948 році для адміністрування коштів Плану Маршалла, проповідували своїм європейським колегам переваги вільної торгівлі, міжнародного співробітництва та міждержавної інтеграції.

Треба сказати, що ці заклики одразу мали незначний успіх. Більшість європейських політиків та виконавців ще не були готові осягнути великі проєкти міжнародної економічної інтеграції. Напевно, найбільшим досягненням виконавців Плану Маршалла в цьому напрямку став Європейський платіжний союз, запропонований у 1949 році та заснований роком пізніше. Його обмеженою метою було «уміжнароднити» європейську торгівлю шляхом створення чогось на кшталт координаційного центру для дебетів та кредитів у європейських валютах. Такий задум мав попередити ризик того, що різні європейські країни намагатимуться заощадити дорогоцінні долари, обмеживши імпорт з інших європейських країн, і таким чином погіршуватимуть становище всіх.

За допомогою Банку міжнародних розрахунків як посередника європейські держави мали узгоджувати для себе кредитні лінії відповідно до власних торговельних потреб. Потім, замість того щоб витрачати мізерні доларові запаси, вони могли погасити свої зобов’язання через внутрішньоєвропейський перерозподіл кредитів. Значення мало не те, з ким ви торгували, а загалом баланс дебетів та кредитів у європейських валютах. До 1958 року, коли Платіжний союз припинив своє існування, він непомітно посприяв не лише стабільному розширенню торгівлі між європейськими країнами, а й небаченому рівню взаємовигідної співпраці — профінансованої, що варто підкреслити, значними вливаннями американських доларів для створення першого кредитного фонду.

З більш традиційного американського погляду вільна торгівля та її супутні переваги вже самі по собі були достатньою метою й виправданням для Плану Маршалла. Спад торгівлі й експорту в 1930-х роках особливо сильно вдарив по США, тож вони не шкодували зусиль, щоб переконати інших у важливості лібералізації тарифних режимів та вільної конвертації валют для післявоєнної відбудови. Так само як і захоплення вільною торгівлею з боку англійських лібералів до 1914 року, такі американські заклики до необмеженого руху товарів не були цілком безкорисливими.

Утім ця корисливість була добре обґрунтована. Зрештою, директор ЦРУ Аллен Даллес зазначав: «План передбачає, що ми бажаємо допомогти відновленню Європи, яка зможе і буде конкурувати з нами на світових ринках, і саме з цієї причини зможе купувати значні обсяги наших товарів». У кількох випадках переваги були негайними: у самих Штатах, щоб забезпечити підтримку Плану Маршалла серед профспілкових організацій, їм пообіцяли, що всі товари з Америки перевозитимуть американські судна і вантажитимуть американські портовики — члени Американської федерації праці — Конгресу виробничих профспілок. То був рідкісний випадок прямої та негайної перемоги. Здебільшого Даллес мав рацію: План Маршалла був вигідним для США тому, що мав відновити їхнього головного торговельного партнера, а не скинути Європу в імперську залежність.

Але це ще не все. Навіть якщо на той момент це було очевидно не для всіх, Європа в 1947 році мала вибір. Однією стороною цього вибору було відновлення або занепад, але глибше питання полягало в тому, чи Європа та європейці — все ще господарі власної долі, чи тридцять років убивчого внутрішньоєвропейського конфлікту віддали її до рук двох великих периферійних сил — США та Радянського Союзу. Радянський Союз дуже радо чекав на таку нагоду: як зауважував Кеннан у своїх мемуарах, пелена страху, що нависла над Європою в 1947 році, вела континент до того, щоб він, наче стиглий фрукт, упав до рук Сталіна. Але для американських політиків вразливість Європи була проблемою, а не можливістю. Як було зазначено у звіті ЦРУ в квітні 1947 року, «найбільша загроза безпеці Сполучених Штатів — це можливість економічного занепаду в Західній Європі та, як наслідок, прихід до влади комуністичних елементів».

Спеціальна екстрена робоча група координаційного комітету Державного департаменту, Військового міністерства та Міністерства військово-морських сил США більш повно висловила цю тезу у звіті, датованому 21 квітня 1947 року: «Важливо, щоб регіони, які містять або захищають джерела металів, нафти та інших природних ресурсів, що мають стратегічне значення або розташовані в стратегічно важливих зонах, містять значний виробничий потенціал, багаті на робочу силу та організовані військові сили, або які через політичні чи психологічні причини дозволяють США підтримувати значний вплив на стабільність, безпеку й мир у світі, залишалися в дружніх руках». Таким був ширший контекст Плану Маршалла, похмурий політичний та безпековий пейзаж, у якому американські інтереси були нерозривно переплетені з інтересами вразливої та слабкої частини європейського континенту.

Добре поінформовані європейські отримувачі допомоги згідно з Планом Маршалла, зокрема Ернест Бевін та Жорж Бідо, його колега в Міністерстві закордонних справ Франції на набережній Орсе, це чудово розуміли. Але внутрішні європейські інтереси щодо Програми європейського відновлення та способи її втілення, звичайно, сильно різнилися залежно від країни. У Бельгії, де американська допомога, напевно, була найменш нагальною, План Маршалла, можливо, у довгостроковій перспективі навіть нашкодив, оскільки дозволяв уряду робити значні інвестиції в традиційні виробничі заводи та політично чутливі галузі виробництва, як-от видобуток вугілля, незважаючи на довгострокову ціну цього рішення.

Однак переважно План Маршалла використовували за призначенням. У перший рік реалізації Плану допомога Італії здебільшого полягала в терміново необхідному імпорті вугілля й зерна, а також у допомозі постраждалим галузям промисловості, наприклад, текстильній. Але потім 90% італійських зворотних коштів були спрямовані в інвестиції: в інженерну галузь, енергетику, сільське господарство і транспортне сполучення. Насправді за Альчіде де Ґаспері та християнських демократів планова економіка в Італії наприкінці 1940-х років дуже нагадувала східноєвропейську: виробництво споживчих товарів було не в пріоритеті, споживання їжі утримувалось на довоєнному рівні, а ресурси спрямовувалися в інфраструктурні інвестиції. Це було занадто: американські спостерігачі занервували й безуспішно спробували змусити уряд запровадити більш прогресивні податки, послабити режим економії, дозволити зменшення резервів та попередити рецесію. Тут, як і в Західній Німеччині, американські виконавці Плану Маршалла воліли б бачити соціальну й економічну політику більш центристського спрямування, віддалену від традиційних дефляціоністських ухилів.

У Франції План Маршалла повністю служив цілям «планувальників». П’єр Урі, один із соратників Монне, пізніше визнавав: «Ми використовували американців, щоб змусити французький уряд до того, що вважали необхідним», — не зважаючи на американські заклики щодо лібералізації, але радо вітаючи їхні вмовляння інвестувати та модернізуватися. Кошти Плану (1,3 мільярда доларів у 1948–1949 роках, а в наступні три роки — ще 1,6 мільярда) склали майже 50% французьких державних інвестицій відповідно до Плану Монне в роки Маршалла, і без них країна ніколи не впоралася б. Саме тому певна, м’яко кажучи, іронія полягає в тому, що саме у Франції План Маршалла зазнав найбільшої критики з боку населення. У середині 1950-х років кожен третій дорослий француз визнавав, що чув про План Маршалла, а 64% з цієї групи вважали його «поганим» для країни!

Порівняно погана репутація Плану у Франції стала результатом частково успішної інформаційної кампанії французьких комуністів, можливо, найбільшого їхнього успіху^[49]. В Австрії місцеві комуністи, за підтримки радянських сил, які все ще окуповували східну частину країни, ніколи не зазіхали на популярність американців та їхньої допомоги: вона давала харч голодним, а це було найголовніше. У Греції все було ще простіше. В умовах жорстокої громадянської війни План Маршалла, що охопив Грецію у квітні 1948 року, відкривав шлях від злиднів до виживання. Шістсот сорок дев’ять мільйонів доларів американської допомоги Греції в рамках Плану підтримали біженців та відвернули голод і хвороби: самі лише мули, надані бідним фермерам, стали порятунком для тисяч селянських сімей. У 1950 році країна завдячувала Плану Маршалла половиною Внутрішнього національного продукту (ВНП).

Наскільки успішною була Програма європейського відновлення? Поза сумнівом, Західна Європа відновилася, і це сталося саме протягом впровадження Плану Маршалла (1948–1951 роки). У 1949 році промислове та сільськогосподарське виробництво у Франції вперше перевершило обсяги 1938 року. За тим самим критерієм Нідерланди досягнули сталого відновлення в 1948 році, Австрія та Італія — у 1949-му, Греція та Західна Німеччина — у 1950-му. Серед країн, які під час війни були окуповані, лише Бельгія, Данія та Норвегія відновилися швидше (у 1947 році). Упродовж 1947–1951 років спільний ВНП у Західній Європі зріс на 30%.

У короткостроковій перспективі головним компонентом Програми, який сприяв цьому відновленню, безперечно, було надання доларових кредитів. Вони перекривали дефіцит торгівлі, уможливлювали постачання у великих кількостях терміново необхідної сировини і таким чином вивели Західну Європу з кризи середини 1947 року. Чотири п’ятих усієї пшениці, спожитої європейцями в 1949–1951 роках, походили з доларових країн. Незрозуміло, як без Плану Маршалла взагалі можна було б упоратися з браком пального, їжі, бавовни та інших товарів, заплативши за це політично прийнятну ціну? Певний час економіки Західної Європи, звичайно, могли б підтримувати зростання без допомоги Америки, однак цього можна було досягти лише за рахунок стримування внутрішнього споживання, скорочення нововведених соціальних послуг та подальшого зниження місцевого рівня життя.

Це був ризик, на який більшість обраних урядів зі зрозумілих причин не мали бажання йти. У 1947 році коаліція урядів у Західній Європі потрапила в пастку і знала про це. Зараз нам дуже легко розмірковувати, що завдяки Плану Маршалла «лише» вдалося впоратися зі скрутою, спричиненою відновленням попиту, що новий підхід Вашингтона допоміг подолати «тимчасовий» брак доларів. Але в 1947 році ніхто не міг знати, чи «тимчасовий» цей дефіцит у 4,6 мільярда доларів. І хто на той час міг бути певним, що скрута не затягне вразливі європейські демократії в безвихідне провалля? Навіть якщо Програма допомогла тільки виграти час, то було безцінно; саме цього тоді, здається, і бракувало Європі. План Маршалла передбачав економічну програму, але криза, яку він попередив, була політичною.

Триваліші переваги Плану Маршалла оцінити важко. Деякі експерти були розчаровані тим, що американці, очевидно, не спромоглися переконати європейців співпрацювати, зробивши планування частиною державної політики, як це очікувалось від самого початку. Крім того, хай яких навичок співпраці зрештою не набули європейці і які б інституції не побудували, насправді американська заслуга в цьому була щонайбільше скромною. Але у світлі нещодавнього минулого Європи будь-які рухи в цьому напрямку означали прогрес; і допомога Маршалла принаймні зобов’язувала європейські держави, які ставилися одна до одної зі взаємною підозрою, зібратися разом і узгодити відповіді, та, зрештою, багато чого ще. Оглядачі газети Times були не так далеко від істини, коли в редакційній колонці від 3 січня 1949 року стверджували, що, «якщо порівняти торішні спроби налагодити співпрацю із запеклим економічним націоналізмом міжвоєння, можна цілком обґрунтовано припустити, що План Маршалла починає нову добу в європейській історії, і це вселяє надію».

Реальні наслідки були психологічними. Можна майже напевне стверджувати, що План Маршалла спонукав європейців покращити їхнє ставлення до самих себе. Він допоміг їм рішуче переступити спадщину шовінізму, занепаду та авторитарних рішень. Завдяки йому координація економічних рішень стала нормою, а не винятком. А практики в торгівлі та валютній політиці, які шкодили іншим країнам, спершу почали здаватися нерозсудливими, потім — непотрібними і зрештою — абсурдними.

Усе це було б неможливо, якби План Маршалла запропонували як план «американізації» Європи. Навпаки, після війни європейці були такі свідомі своєї принизливої залежності від американської допомоги та підтримки, що будь-який необережний тиск з-за океану напевно мав би зворотний політичний ефект. Дозволивши європейцям впроваджувати політику, народжену з внутрішніх компромісів та досвіду, і відмовившись від спільного підходу в наданні допомоги всім європейським країнам, Вашингтон насправді мусив полишити надії щодо західноєвропейської інтеграції, принаймні на деякий час.

ПЄВ не постала на порожньому місці. Західна Європа могла отримати американську допомогу, тому що це здавна був край приватної власності, ринкової економіки та, за винятком останніх років, стабільної політики. Але саме тому Західна Європа сама мала ухвалювати рішення і зрештою наполягла на цьому. Як зауважив британський дипломат Олівер Френкс, «План Маршалла полягав у тому, щоб європейці могли купити за американські долари інструменти для відбудови». Решта — конвертація валют, хороші торговельні відносини, збалансовані бюджети та лібералізація торгівлі — залежала від них самих.

Утім очевидну паралель можна було провести не між американським баченням та європейськими практиками, а між 1945 та 1918 роками. Обидві післявоєнні епохи здавалися напрочуд подібними, набагато більше, ніж ми зараз пригадуємо. У 1920-х роках американці вже заохочували європейців перейняти їхні техніки виробництва та трудові відносини. У той час чимало американських експертів вважали, що порятунок Європи полягає в економічній інтеграції та інвестиції капіталу. І так само в 1920-х роках європейці очікували з-за океану порад щодо свого майбутнього та практичної допомоги в теперішньому.

Однак суттєва відмінність полягала в тому, що після Першої світової війни США давали тільки позики, а не гранти, — і майже завжди через приватний ринок капіталу. Таким чином, вони мали свою фіксовану ціну та зазвичай були короткочасними. Коли на початку Великої депресії їх завимагали повернути, це обернулося катастрофою. У цьому аспекті відмінність вражає: після кількох помилок у 1945–1947 роках американські урядовці доклали певних зусиль, щоб виправити хиби попередньої післявоєнної доби. План Маршалла був важливий не лише своїми наслідками, але й тим, чого він мав обережність уникнути.

Однак була ще одна європейська проблема, якої План не міг ані розв’язати, ані упередити, хоча від цього залежало все інше. Ідеться про німецьке питання. Без відновлення Німеччини французьке планування зійшло б нанівець: приміром, Франція збиралася пустити зворотні кошти Маршалла на будівництво нових великих металургійних комбінатів у Лотарингії, проте без німецького вугілля це б не мало сенсу. Німецьке вугілля можна було купити на кредитні кошти Маршалла — прекрасно; але якщо вугілля не було взагалі? Навесні 1948 року продуктивність німецького виробництва все ще дорівнювала половині рівня 1936 року. Британська економіка ніколи б не оговталася, якби продовжувала витрачати небачені суми (317 мільйонів доларів тільки в 1947 році) лише на те, щоб забезпечити безпорадне населення британської окупаційної зони в північнозахідній Німеччині. Без купівельної спроможності Німеччини експортно-орієнтовані економіки Нідерландів та Данії були приречені.

Логіка Плану Маршалла вимагала зняти всі обмеження із (західно)німецького виробництва та продукції, щоб країна знову змогла стати ключовим гравцем європейської економіки. Справді, державний секретар Маршалл одразу ж дав зрозуміти, що його План означав кінець французьких надій на отримання від Німеччини воєнних репарацій; зрештою, його метою був розвиток й інтеграція Німеччини, а не її перетворення на залежного вигнанця. Але американцям та їхнім союзникам було зрозуміло, що, для того щоб уникнути трагічного повторення подій 1920-х років — коли відчайдушні спроби стягнути воєнні репарації з переможеної Німеччини викликали, як здавалося вже з перспективи часу, відчуття незахищеності у Франції, обурення в Німеччині та прихід до влади Гітлера, — План Маршалла міг спрацювати лише в тому випадку, якби став частиною ширшої політичної домовленості, яку б і Франція, і Німеччина вважали по-справжньому вигідною і тривалою. Те, що вирішення німецького питання — ключ до післявоєнного майбутнього Європи, ні для кого не було секретом; у Москві це розуміли так само добре, як і в Парижі, Лондоні чи Вашингтоні. Але набагато суперечливішою дилемою було те, як саме воно мало вирішитися.