Розділ 5 Світанок «холодної війни»

Уявіть собі, що Австрійська імперія розпалася на безліч більших та менших республік. Який чудовий ґрунт для всесвітнього російського царювання.

Франтішек Палацький (квітень 1848 року)

Югославія хоче заволодіти грецькою Македонією.

Йосип Сталін, 1945 рік

Щоб дійти до Північного моря, Червона армія потребувала тільки чобіт.

Деніс Гілі

Ідея європейського порядку — це не німецька вигадка, а необхідність.

Поль-Анрі Спаак (квітень 1942 року)

Ми нутром відчуваємо, що не можемо цього зробити.

Ентоні Іден (січень 1952 року)

«Ця війна не така, як раніше; той, хто володіє територією, встановлює на ній свій суспільний лад. Кожен встановлює свій лад там, куди тільки може дістати його армія. Інакше бути не може». Відомий вислів Йосипа Сталіна — у переказі Мілована Джиласа в книжці «Розмови зі Сталіним»^[72] — не такий уже й оригінальний, як могло здатися. Друга світова війна в жодному разі не була першою війною в Європі, коли воєнні досягнення визначали соціальні системи: релігійні війни XVI століття закінчилися в 1555 році Аугсбурзьким миром, коли принцип cuius regio eius religio — «чия влада, того й віра» — надавав правителям право запроваджувати на своїй землі релігію на власний розсуд. Після перших європейських завоювань Наполеона на початку ХІХ століття воєнні перемоги швидко спричиняли соціальну та промислову революцію за французьким зразком.

Однак Сталін мав чітку позицію, яку він роз’яснив Джиласу задовго до того, як Східна Європа опиналася під комуністичною владою. Радянська сторона вела війну заради того, щоб перемогти Німеччину, відновити російську владу та безпеку на її західному кордоні. Хай яка доля чекала на саму Німеччину, простір між Німеччиною і Росією не міг залишитися без контролю.

Але єдиний спосіб забезпечити такий розвиток подій полягав у тому, щоб відтворити радянську політичну систему в державах Східної Європи. Саме цього від початку хотів і домагався Сталін. З одного боку, може видатись, що цієї мети досягти було доволі легко: старі еліти в країнах на кшталт Румунії чи Угорщині втратили свій авторитет, тож усунути їх та замінити новими було б нескладно. Багато де радянських окупантів спочатку вітали як визволителів та провісників змін і реформ.

З іншого боку, Радянський Союз практично не мав впливу на внутрішні справи своїх західних сусідів поза межами повноважень, які надавала йому всеохопна військова присутність. У більшості країн регіону впродовж попередніх двадцяти п’яти років комуністи не мали доступу до публічного життя та законної політичної діяльності. Навіть у тих країнах, де комуністичні партії не були заборонені законом, їхня ідентифікація з Росією та твердолобі сектантські практики, які після 1927 року майже безперервно диктувалися з Москви, перетворили їх на маргіналів східноєвропейської політики. Радянський Союз ще більше послабив їх, кинувши за ґрати й піддавши чисткам багатьох польських, угорських, югославських та інших комуністів, які тікали до Москви: у випадку Польщі керівництво Комуністичної партії ліквідували практично повністю.

Тож коли Матяш Ракоші, лідер Угорської комуністичної партії, у лютому 1945 року повернувся з Москви до Будапешта, то міг розраховувати на підтримку близько чотирьох тисяч угорських комуністів.

Діючи обережно та в будь-якому разі зберігаючи робочі стосунки із західними державами, Сталін спершу спробував тактику, уже знайому з часів народних фронтів 1930-х років та з комуністичних практик під час Громадянської війни в Іспанії: підтримувати створення «фронтових» урядів — коаліцій із комуністів, соціалістів й інших «антифашистських» партій, які б усунули й покарали стару владу та її прихильників, але діяли б обережно й «демократично» — як реформатори, а не як революціонери. До кінця війни або ж одразу після її завершення такий коаліційний уряд утворився в кожній країні Східної Європи.

З огляду на те, що науковці постійно сперечаються про те, хто несе відповідальність за поділ Європи, варто, мабуть, наголосити на тому, що ані Сталін, ані його місцеві представники не мали сумнівів щодо своєї кінцевої мети. Для комуністичних партій коаліції відкривали шлях до влади в регіоні, у якому вони були історично слабкими; щонайбільше вони слугували засобом для досягнення мети. У 1945 році Вальтер Ульбріхт, лідер комуністів Східної Німеччини, пояснював у приватній розмові своїм прихильникам, коли вони висловили подив політикою партії: «Дуже просто: має здаватися, що все демократично, але контролювати все маємо ми».

Контроль справді мав більше значення, ніж політичні дії. Невипадково в кожному коаліційному уряді Східної Європи — «Вітчизняному фронті», «Уряді єдності» або ж «Блоці антифашистських партій» — комуністи намагалися отримати контроль над ключовими міністерствами: Міністерством внутрішніх справ, яке давало партії владу над поліцією та службою безпеки, а також право надавати чи позбавляти ліцензії друковані видання; Міністерством юстиції, щоб заправляти чистками, судами й суддями; Міністерством сільського господарства, яке відповідало за реформу та перерозподіл землі, а тому давало можливість роздавати блага і завойовувати вірність мільйонів селян.

Натомість східноєвропейські комуністи не поспішали претендувати на посади президента, прем’єр-міністра чи міністра закордонних справ, часто воліючи віддавати їх своїм союзникам за коаліцією — соціалістам та представникам аграрної або ліберальної партії. Це відповідало післявоєнному розподілу місць в урядах, де комуністи були в меншості, та не викликало підозр у західних спостерігачів. Місцеве населення не дало ввести себе в оману та вжило запобіжних заходів (на кінець 1945 року Комуністична партія Румунії нараховувала вже 800 тисяч членів), але в багатьох аспектах стратегія комуністів була обнадійливо поміркованою. Партія не колективізувала землю, а навпаки стимулювала її розподіл серед безземельних. Якщо не враховувати конфіскації «фашистського» майна, вона не наполягала на націоналізації та переході приватної власності в державну — точно не більше, а зазвичай навіть менше, ніж деякі з її партнерів за коаліцією. Та й узагалі про «соціалізм» як мету майже не йшлося.

Офіційна мета комуністів у 1945 та 1946 роках полягала в тому, щоб «завершити» буржуазні революції 1848 року, перерозподілити майно, гарантувати рівність та утвердити демократичні права в тій частині Європи, де цих трьох складників завжди не вистачало. Ці цілі здавалися доволі вірогідними, принаймні на перший погляд, і подобалися багатьом із тих центрально-східних чи західних європейців, які хотіли думати про Сталіна та його мету щось хороше. Утім ставлення самих комуністів до цих завдань різко погіршилося після низки місцевих і національних виборів у Східній Німеччині, Австрії та Угорщині. Саме тоді одразу стало зрозуміло (в угорському випадку — після муніципальних виборів у Будапешті в листопаді 1945 року), що хай як вигідно комуністи облаштувалися на місцевих впливових позиціях, вони ніколи не зможуть заволодіти державною владою лише через виборчі бюлетені. Попри переваги, які надавала їм військова окупація та економічний патронаж, кандидатів від комуністів постійно перемагали представники старих ліберальних, соціал-демократичних та аграрних партій / партій дрібних землевласників.

У результаті комуністичні партії змінили тактику — спершу на завуальований тиск, а потім — на неприхований терор і репресії. Упродовж 1946-го та частково 1947 років на політичних опонентів зводили наклеп, залякували, били, арештовували, судили як «фашистів» або «колаборантів», кидали до в’язниці чи навіть страчували. «Народна» міліція допомагала створювати атмосферу страху й небезпеки, а потім речники комуністів покладали провину за це на своїх політичних критиків. Вразливих або непопулярних політиків із некомуністичних партій піддавали публічній дискредитації, а їхні колеги мовчки погоджувалися з таким несправедливим поводженням, сподіваючись, що їх не спіткає той самий жереб. Отож уже влітку 1946 року семеро з двадцяти двох членів Президіуму Землеробського союзу Болгарії та тридцять п’ять з вісімдесяти членів його керівної ради сиділи за ґратами. Типовою підставою для цього було звинувачення, яке висунули, наприклад, проти журналіста Кунєва, симпатика Землеробської партії. Йому закидали те, що він у своїй статті «в абсолютно кримінальний спосіб назвав болгарський уряд політичними та економічними мрійниками».

Аграрії, ліберали й інші традиційні партії виявилися легкими мішенями — на них лягала тінь фашизму або антинаціональних програм. З ними розправлялися поетапно. Складнішою перешкодою комуністичним амбіціям були місцеві соціалісти та соціал-демократичні партії, які поділяли реформаторські амбіції комуністів. Звинуватити соціал-демократів Центрально-Східної Європи у «фашизмі» чи колаборації було непросто: зазвичай вони самі ставали жертвами репресій не менше, ніж комуністи. І допоки серед виборців переважно селянської Східної Європи був промисловий робітничий клас, свою прихильність він віддавав соціалістам, а не комуністам. Тому, оскільки соціалістів не можна було так легко перемогти, комуністи вирішили до них приєднатися.

Точніше, змусити соціалістів приєднатися до себе. Це був давній прийом комуністів. У 1918‒1921 роках тактика Леніна спочатку полягала в тому, щоб розколоти європейські соціалістичні партії, навернути її радикальні ліві угруповання до новостворених комуністичних рухів, а те, що від них лишалося, оголосити реакційним та відсунутим на узбіччя історії.

Навіть у Західній Європі деякі французькі та італійські соціалісти, що мали ліві симпатії, спокусилися на запрошення комуністів об’єднатися в єдину політичну силу. У Східній Європі тиск виявився в буквальному сенсі непоборним. Цей процес почався в радянській зоні окупації Німеччини, де (під час таємної зустрічі в Москві в лютому 1946 року) комуністи домовилися про злиття з їхніми набагато численнішими соціалістичними «союзниками». Це злиття було довершене через два місяці з появою Соціалістичної єдиної партії Німеччини (характерною особливістю цих об’єднань було те, що в новопосталої партії терміна «комуністичний» навмисне уникали). Чимало колишніх лідерів соціал-демократів у Східній Німеччині виявилися лояльними до такого злиття й отримали почесні посади в новій партії та наступному уряді Східної Німеччини. Соціалісти, які протестували чи опиралися новій партії, підлягали осуду, їх виключали з партії або ж щонайменше витісняли з публічного життя чи висилали за кордон.

В інших країнах Радянського блоку ці комуністично-соціалістичні «союзи», побудовані схожим чином, з’явилися дещо пізніше, упродовж 1948 року: у Румунії — у лютому цього року; в Угорщині та Чехословаччині — у червні; у Болгарії — у серпні; а у Польщі — у грудні. На той момент соціалістичні партії переживали все нові й нові розколи через питання об’єднання, тож задовго до свого зникнення вони перестали бути ефективною політичною силою у своїх країнах. Так само як і в Німеччині, колишнім соціал-демократам, які поєднали свої долі з комуністами, належно віддячили порожніми титулами: першим головою держави в комуністичній Угорщині, призначеним 30 липня 1948 року, став Арпад Сакашич, колишній соціаліст.

Соціал-демократи в Східній Європі перебували в нестерпному становищі. Західні соціалісти часто заохочували їх об’єднатися з комуністами — або ж наївно вірячи в те, що це всім піде на користь, або ж сподіваючись, що це стане для комуністів стримувальним фактором. Уже в 1947 році незалежні соціалістичні партії у Східній Європі (тобто тих соціалістів, які відмовлялися співпрацювати зі своїми комуністичними «товаришами») не допускали до складу міжнародних соціалістичних організацій на тих підставах, що вони становили перешкоду альянсу «прогресивних сил». Тим часом вдома вони ставали об’єктами знущань та насильства. Навіть коли вони погодилися на комуністичні «обійми», їхнє становище мало чим покращилося: у лютому 1948 року, під час «об’єднавчого» конгресу двох партій в Румунії, лідерка комуністів Анна Паукер^[73] звинуватила своїх колишніх колег-соціалістів у системному саботажі, запопадливості перед реакційними урядами та антирадянських «наклепах».

Після того як комуністи знищили, посадили до в’язниці або поглинули своїх головних супротивників, вони справді отримали набагато кращі результати на виборах 1947 року та пізніше, хай і не без насильницьких атак на тих опонентів, які ще лишалися, залякування на виборчих дільницях та відвертих маніпуляцій під час підрахунку голосів. Після того зазвичай відбувалося формування уряду, в якому комуністи, або новооб’єднана партія «робітників» чи «єдності», тепер одержували відверту перевагу: якщо комуністи й мали партнерів за коаліцією, то їм відводилась формальна та беззмістовна роль. Дотримуючись тактики переходу від коаліції об’єднаних фронтів до встановлення комуністичної владної монополії, Радянський Союз у 1948 та 1949 роках вдався у своїй політиці до радикального державного контролю, колективізації, знищення середнього класу, чисток і покарань реальних та уявних опонентів.

Ця історія початку радянських захоплень у Східній Європі описує типовий для всіх держав регіону процес. Сталін у своїх розрахунках здебільшого не зважав на національні особливості. Коли комуністи могли сподіватися отримати владу законним чи нібито законним шляхом, Сталін обирав цей сценарій, принаймні до осені 1947 року. Але метою була влада, а не законність, тому, щойно ставало зрозуміло, що на виборах їм не перемогти, комуністи починали поводитись дедалі більш войовничо й менше зважали на юридичні чи політичні обмеження, навіть ціною закордонної прихильності.

Однак існували значні локальні відмінності. У Болгарії та Румунії радянська рука була найважчою: частково тому, що ці країни воювали проти СРСР, частково — через слабкість місцевих комуністів, але загалом просто тому, що вони були із самого початку так очевидно прикуті географією до радянської зони впливу. Лідер болгарських комуністів (та колишній секретар Комінтерну) Георгій Димитров уже в жовтні 1946 року прямо заявив, що кожного, хто голосуватиме за антикомуністичну опозицію, вважатимуть зрадником. Але навіть у цих умовах опозиція отримала на наступних загальнонаціональних парламентських виборах 101 мандат із 465. Утім вона вже була приречена: єдине, що стримувало окупаційну Червону армію та її місцевих союзників від того, щоб відкрито й остаточно розправитися з усіма незгодними, — це необхідність співпрацювати із західними союзниками над мирною угодою для Болгарії, а також отримати англо-американське визнання комуністичного уряду як легітимної болгарської влади.

Коли мирні угоди було підписано, комуністи більше не бачили сенсу зволікати, тож хронологія подій видається красномовною. 5 червня 1947 року Сенат США ратифікував Паризькі мирні договори з Болгарією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією та Італією, попри занепокоєння американських дипломатів у Софії і Бухаресті. Уже наступного дня головного опонента комуністів у Болгарії, лідера Землеробської партії Ніколу Петкова (який відмовився услід за більш поступливими однопартійцями вступити в комуністичний Вітчизняний фронт) заарештували. Суд над ним тривав із 5 по 15 серпня. 15 вересня Болгарський мирний договір офіційно набув чинності, а через чотири дні США запропонували надати уряду в Софії дипломатичне визнання. Петкова стратили впродовж 96 годин. Вирок не оголошували до офіційної заяви Сполучених Штатів. Після страти Петкова за рішенням суду болгарські комуністи більше могли не боятися інших перешкод. Пізніше радянський генерал Сергій Бірюзов, розмірковуючи про те, як Червона армія підтримувала болгарських комуністів у боротьбі з «буржуазними» партіями, відзначав: «Ми не мали права не надати підтримку болгарському народу в його намаганнях розчавити цю зміюку».

У Румунії позиції комуністів були навіть слабші, ніж у Болгарії, де партія принаймні могла спертися на давні проросійські симпатії^[74]. Хоча совєти обіцяли повернути Північну Трансильванію до Румунії (яка примусово відійшла до Угорщини в 1940 році), Сталін не мав наміру повертати ані Бесарабію чи Буковину, які були частиною СРСР, ані район Південної Добруджі на південному сході Румунії, що тепер стала частиною Болгарії. Через це румунські комуністи змушені були пояснювати значну втрату території, перебуваючи в ситуації, подібній до міжвоєнних років, коли їм плутали карти радянські зазіхання на Бесарабію, тоді — румунську територію.

Ще гірше було те, що румунську комуністичну верхівку часто формували навіть не румуни, принаймні згідно з традиційними румунськими критеріями. Анна Паукер була єврейкою, Еміль Боднараш — українцем, Василе Лука — трансильванським німцем. Інші були угорцями чи болгарами. Тож румунські комуністи, яких вважали чужинцями, повністю спиралися на радянські сили. Їхнє виживання залежало не від перемоги на виборах (це навіть ніколи не розглядали як досяжну мету), а від швидкості та ефективності, з якою вони могли окупувати державу, розділити й знищити своїх опонентів із «традиційних» партій ліберального центру — і вони напрочуд вправно впоралися із цим завданням. Уже в березні 1948 року кандидати за списками уряду отримали 405 із 414 місць на національних виборах. У Румунії, як і в Болгарії (чи в Албанії, де Енвер Ходжа мобілізував південні поселення тоскcьких албанців проти опору північних гегських албанських спільнот)^[75], підривна діяльність і насильство не були одним із можливих засобів — вони були єдиним шляхом до влади.

Поляки теж були приречені увійти до радянської зони впливу після Другої світової війни. Причинами цього стали їхнє географічне розташування на шляху від Берліна до Москви; їхнє минуле — давня історія створення перешкод радянським імперським амбіціям на Заході; а також те, що і в Польщі перспектива раптової появи дружнього до СРСР уряду за результатами народного голосування була мінімальною. Проте різниця між Польщею та Балканськими державами полягала в тому, що Польща була жертвою Гітлера, а не союзником; сотні тисяч польських солдатів воювали із союзницькими арміями на Східному та Західному фронтах; тож поляки виношували надії щодо своїх післявоєнних перспектив.

Як виявилося, перспективи були не такі вже й похмурі. Польські комуністи в так званому «Люблінському комітеті», що його у липні 1944 року створила радянська влада, щоб уже мати готовий уряд, який треба було лише наділити повноваженнями, коли вони увійдуть у Варшаву, заледве могли розраховувати на масову прихильність, але вони мали певну місцеву підтримку, особливо серед молоді. Вони також могли навести приклади деяких реальних переваг від «дружби» із совєтами — надійним важелем проти німецького територіального реваншизму (на той час це було актуальним занепокоєнням), а також згадати політику обмінів населенням, відповідно до якої територію Польщі «очистили» від залишків української меншини, а етнічні поляки зі сходу були переселені в межах нових державних кордонів. Ці обставини дозволили польським націоналістам, попри всю їхню маргінальність (серед них також було багато євреїв), претендувати на спадок у національній, ба навіть націоналістичній політичній традиції.

Проте в масштабах виборів польські комуністи також завжди залишалися незначною меншістю. Польська селянська партія під проводом Станіслава Миколайчика в грудні 1945 року налічувала близько 600 тисяч членів, що вдесятеро перевершувало кількість активних членів у комуністичній Польській робітничій партії (після злуки із соціалістами в грудні 1948 року вона стала називатися Польською об’єднаною робітничою партією). Але в Миколайчика, у воєнний час — прем’єр-міністра уряду в екзилі, була нездоланна перешкода — типове для Польщі наполягання його партії на тому, що вона і антинацистська, і антирадянська водночас.

Як показали пізніші події, Сталіна загалом мало цікавило, чи досягне «соціалізм» успіху в Польщі. Але до загального спрямування польської політики, особливо зовнішньої, йому було аж ніяк не байдуже. Насправді, разом із розв’язанням німецького питання для нього не було нічого важливішого, принаймні в Європі. Відповідно, Селянську партію планомірно відсували вбік, її прихильників залякували, на очільників здійснювали напади, її репутацію дискредитували. У січні 1947 року під час парламентських виборів, які відбулися з відвертими порушеннями, комуністичний «Демократичний блок» отримав 80% голосів, а Селянська партія — лише 10%^[76]. Через дев’ять місяців, відчуваючи, що його життя в небезпеці, Миколайчик утік з країни. Залишки Армії Крайової, які жевріли після війни, ще кілька років продовжували партизанську боротьбу проти комуністичної влади, але і їхня ситуація була безнадійною.

Радянський Союз мав такий очевидний інтерес у політичному складі Польщі, що її ілюзії воєнного часу — і до, і після Ялти — можуть видатися занадто романтичними і наївними. Водночас угорські ідеї щодо «угорського шляху до комунізму» не були аж таким мрійництвом. Головною післявоєнною метою Москви щодо Угорщини було створення безпечного коридору для Червоної армії, якби їй довелося рухатися на захід до Австрії (або, пізніше, на південь у Югославію). Якби місцеві комуністи мали широку громадську підтримку, їхні радянські наставники, можливо, були б не проти «погратися в демократію» довше, ніж це вийшло в реальності.

Але з’ясувалося, що і в Угорщині комуністи послідовно непопулярні, навіть у Будапешті. Незалежна партія дрібних господарників (угорський еквівалент аграрних партій в інших країнах), попри зображення її з боку влади як реакційної і навіть фашистської, отримала абсолютну більшість на загальнонаціональних виборах у листопаді 1945 року. За допомоги соціалістів (їхня лідерка Анна Кетлі відмовлялася вірити, що комуністи можуть опуститися до виборчих маніпуляцій) комуністи змогли вижити деяких депутатів-господарників з парламенту, а в лютому 1947 року висунули їм звинувачення у змові та, як у випадку з очільником партії Белою Ковачем, шпигунстві проти Червоної армії (Ковача вислали до Сибіру, звідки він повернувся в 1956 році). На наступних виборах у серпні 1947 року, безсоромно сфальсифікованих міністром внутрішніх справ, комуністом Ласло Райком, комуністи все одно змогли наскребти лише 22% голосів, хоча «дрібним господарникам» дали отримати тільки 15%. За таких умов угорський шлях до соціалізму стрімко сходився із маршрутом східних сусідів. На наступних виборах у травні 1949 року «Народний фронт» отримав 95,6% голосів.

Із сьогоднішньої перспективи легко говорити, що після 1945 року надії на демократію в Східній Європі були приречені. У Центрально-Східній Європі бракувало демократичної та ліберальної традиції. Міжвоєнні режими в цій частині континенту були корумповані, авторитарні та подекуди вбивчі. Старі владні касти часто виявлялися продажними. Справжнім керівним класом у міжвоєнній Східній Європі були чиновники, яких набирали з того самого соціального прошарку, що пізніше поповнював кадровий ресурс в адміністраціях комуністичних держав. Попри всю цю балаканину про «соціалізм», перехід від авторитарної відсталості до комуністичної «народної демократії» став коротким та легким кроком. Тож не дуже дивно, що історія складалася саме так.

До того ж альтернатива комунізму — повернення до політиків та політик, які панували в Румунії, Польщі чи Угорщині до 1939 року, суттєво послаблювала аргументацію його противників, принаймні до 1949 року, коли радянський терор розгорнувся на повну. Зрештою, як лукаво запитував лідер французьких комуністів Жак Дюкло на сторінках комуністичної щоденної газети l’Humanite? 1 липня 1948 року, чи не був Радянський Союз для цих країн найкращою запорукою не лише щодо неповернення до лихого минулого, а й їхньої власної державної незалежності? У той час це була поширена думка. Черчилль зауважив: «Одного дня німці захочуть повернути свою територію, а поляки не зможуть їх зупинити». Радянський Союз тепер виступав у ролі самопризначеного захисника нових кордонів Румунії та Польщі, не кажучи вже про землю в усьому регіоні, яка колись належала висланим німцям й іншим власникам і яку віддали в нові руки.

Це було нагадування, так ніби хтось забув, про повсюдну присутність Червоної армії. Тридцять сьома армія Третього українського фронту була відокремлена від військ, які у вересні 1944 року окупували Румунію, та дислокована в Болгарії, де вона залишалась аж до підписання Паризьких договорів у 1947 році. Радянські війська стояли в Угорщині до середини 50-х років (а після 1956 року — увійшли знову), у Румунії — до 1958 року. Німецька Демократична Республіка перебувала під радянською військовою окупацією впродовж її сорокарічного існування, а радянські війська регулярно проходили територією Польщі. Радянський Союз не збирався йти з цієї частини Європи, чиє майбутнє, як засвідчили подальші події, тісно переплелося з долею її величезного сусіда.

Очевидним винятком, звичайно, була Чехословаччина. Багато чехів вітали росіян як визволителів. Завдяки Мюнхену вони практично не мали ілюзій щодо Заходу, а Едвард Бенеш був єдиним представником лондонських урядів в екзилі, який робив у бік Москви недвозначні реверанси задовго до 1945 року. Як сам Бенеш роз’яснював свою позицію Молотову в грудні 1943 року, «у найважливіших питаннях [ми] … завжди будемо говорити та діяти згідно з інтересами представників радянського уряду». Можливо, Бенеш і не усвідомлював усіх ризиків російських чи радянських обіймів так добре, як його наставник, покійний президент Томаш Масарик, але й дурнем він також не був. Прага збиралася дружити з Москвою з тієї самої причини, з якої шукала близьких зв’язків із Парижем до 1938 року: Чехословаччина була невеликою і слабкою центральноєвропейською країною і потребувала захисника.

Тож попри те, що Чехословаччина була «найзахіднішою» з усіх «східних» європейських країн — з історичною традицією політичного плюралізму, значним міським та промисловим сектором, капіталістичною економікою, яка процвітала до війни, а після — західнозорієнтованою соціал-демократичною політикою, — після 1945 року ця країна стала найближчим у регіоні союзником СРСР, навіть втративши свої найсхідніші землі через радянські територіальні «корегування». Ось чому Бенеш, єдиний з усіх прем’єр-міністрів у вигнанні, які під час війни представляли країни Східної та Південно-Східної Європи, зміг поновитися у владі після повернення до країни. У квітні 1945 року він сформував уряд разом із сімома комуністами та одинадцятьма міністрами з чотирьох інших партій.

Чеські комуністи на чолі з Клементом Ґоттвальдом щиро вважали, що мають непогані шанси прийти до влади шляхом виборів. Вони показали поважний результат на останніх довоєнних виборах у Чехословаччині, отримавши 849 тисяч голосів (тобто 10%) у 1935 році. Вони не залежали від Червоної армії, яка вийшла з Чехословаччини в листопаді 1945 року (хоча у Празі, як і в інших країнах, Радянський Союз завдяки своєму дипломатичному представництву мав чималий штат розвідників і таємної поліції). На виборах у травні 1946 року, які були справді вільними, хоч і відбувалися в гнітючій атмосфері, комуністи набрали 40,2% голосів у чеських районах Богемії та Моравії і 31% — у здебільшого сільській та католицькій Словаччині. Кращий результат показала лише Словацька демократична партія, що, по суті, завдячувала цим словацькій третині населення^[77].

Чеські комуністи очікували на успіх і надалі, а тому спочатку схвально поставилися до перспективи Плану Маршалла та вдалися до активного ангажування до своїх лав, щоб збільшити свої перспективи на майбутніх виборах: кількість членів партії зросла від 50 000 у травні 1945 року до 1 220 000 у квітні 1946-го, а в січні 1948-го сягнула 1 310 000 осіб (у країні з населенням у 12 мільйонів). Щоб заручитися підтримкою, комуністи точно не гребували протекцією і тиском. І, як завжди, вони подбали про те, щоб одержати контроль над ключовими міністерствами і призначити своїх людей на важливі посади в поліції та в інших органах. Але, готуючись до виборів 1948 року, доморослі комуністи Чехословаччини очікували, що отримають повну владу в «чеський спосіб», який мусив відрізнятися від інших, східних країн.

Невідомо, чи справді радянська верхівка вірила запевненням Ґоттвальда в тому, що Комуністична партія Чехословаччини візьме першість самотужки. Однак принаймні до осені 1947 року Сталін залишив країну в спокої. Чехи вислали судетських німців (чим накликали на себе гнів Німеччини, а отже, поставили себе в ще більшу залежність від радянського захисту), а наголос, який післявоєнні уряди Бенеша робили на економічному плануванні, державній власності та важкій праці, нагадав принаймні одному французькому журналісту риторику й атмосферу ранньої радянської «стахановщини». На рекламних щитах у Празі портрети Сталіна висіли поруч із портретами Бенеша задовго до того, як комуністам навіть вдалося сформувати уряд, не говорячи вже про встановлення однопартійної монополії. Згадаймо, як міністр закордонних справ Ян Масарик з колегами за наказом Москви без вагань відкинули пропозицію про План Маршалла влітку 1947 року. Іншими словами, Сталін не міг нарікати на поведінку Чехословаччини.

Незважаючи на це, у лютому 1948 року комуністи влаштували в Празі політичний переворот, скориставшись недалекоглядною відставкою міністрів-некомуністів (через важливу, але маловідому причину — проникнення комуністів у поліцію), щоб захопити владу в країні. Празький переворот мав надзвичайне значення саме тому, що відбувся в більш-менш демократичній країні, яка здавалася такою дружньою до Москви. Це збурило західних союзників, які зробили висновок, що комунізм маршем прямує на Захід^[78]. Можливо, це врятувало фінів: через проблеми, які створив для нього чеський переворот у Німеччині та в інших країнах, Сталін був змушений у квітні 1948 року піти на компроміс із Гельсінкі й підписати Договір про дружбу (після того як спробував застосувати до Фінляндії східноєвропейський сценарій і розділити соціальних демократів, а тоді змусити їх об’єднатися з комуністами у «Фінську лігу народної оборони», щоб привести останніх до влади).

На Заході празькі події стали тим тривожним дзвоником, який змусив соціалістів усвідомити реалії політичного життя в Східній Європі. 29 лютого вже не молодий Леон Блюм^[79] надрукував у французькій соціалістичній газеті Le Populaire надзвичайно впливову статтю, в якій критикував західних соціалістів за неспроможність говорити вголос про долю своїх товаришів у Східній Європі. Завдяки Празі значна частина некомуністичної лівиці у Франції, Італії та в інших країнах відтепер чітко визначила свою належність до західного табору, через що комуністичні партії в країнах поза межами радянського контролю опинилися в ізоляції та поступово втрачали вплив.

Якщо Сталін влаштував празький переворот і до кінця не передбачив цих наслідків, це було не лише тому, що він завжди планував у якийсь спосіб встановити свій диктат у межах блоку. І не тому, що Чехословаччина мала для нього таке велике значення в масштабі всіх подій. Те, що сталося в Празі — як і те, що відбувалося в той самий час у Німеччині, де радянська політика швидко рухалася від ухиляння та непогодження до відкритої конфронтації з колишніми союзниками, — свідчило про повернення Сталіна до стилю і стратегії попередньої доби. Загалом рушієм цієї зміни було занепокоєння Сталіна, що він не зможе змусити події в Європі та Німеччині йти за його планом; але водночас і насамперед — зростання його роздратованості діями Югославії.

У 1947 році комуністичний уряд у Югославії під проводом Йосипа Броза Тіто мав унікальний статус. Це була єдина комуністична партія в Європі, яка прийшла до влади самотужки, без допомоги місцевих союзників чи зовнішнього впливу. Безперечно, у грудні 1943 року британці припинили надсилати допомогу її супротивникам, партизанам-четникам, чим згуртували їх навколо Тіто, а в перші післявоєнні роки Адміністрація Організації Об’єднаних Націй для допомоги і відбудови (УНРРА) витратила на допомогу Югославії більше, аніж на допомогу будь-якій іншій європейській країні (415 мільйонів доларів США), 72% цих коштів надали Сполучені Штати. Але для сучасників важило те, що югославські партизани-комуністи були єдиними, хто успішно чинив опір німецьким й італійським загарбникам.

Натхненні власною перемогою, комуністи Тіто не панькалися з коаліціями, які утворювалися скрізь на теренах звільненої Східної Європи, та заходилися знищувати всіх опозиціонерів. Під час перших післявоєнних виборів у листопаді 1945 року виборців поставили перед недвозначним вибором: «Народний фронт» Тіто або… урна, на якій просто було написано «опозиція». У січні 1946 року Комуністична партія Югославії ухвалила Конституцію, яка була написана точно за зразком Конституції СРСР. Тіто продовжував політику масових арештів, ув’язнень і страт своїх супротивників, а також примусової колективізації землі в той час, коли комуністи і сусідніх Угорщині та Румунії все ще обережно вибудовували більш помірковану політику. Те, що відбувалося в Югославії, було схоже на жорстку версію європейського комунізму, його вістря.

На перший погляд, здавалося, що югославський радикалізм та успіх Комуністичної партії Югославії у встановленні чіткого контролю над стратегічно важливим регіоном на руку СРСР, а між Москвою та Белградом встановилися приязні відносини. Москва щедро обсипала компліментами Тіто та його партію, показово раділа їхнім революційним досягненням і наводила Югославію як приклад для наслідування. Югославські лідери, зі свого боку, не втрачали нагоди засвідчити свою повагу Радянському Союзу; вони вважали себе провідниками більшовицької моделі революції та уряду на Балканах. Як пригадував Мілован Джилас, «усі ми духом були за [СРСР]. І ми б залишилися йому віддані, якби не його великодержавне уявлення про лояльність».

Однак югославська відданість більшовизму була, на думку Сталіна, дещо занадто підкресленою. Сталіна, як ми вже бачили, більше цікавила влада, ніж революції. Вирішувати, якою стратегією мають керуватися комуністичні партії — чи діяти помірковано, чи обрати радикальний шлях, — мала Москва. Як першоджерело та основа світової революції, Радянський Союз був не одним із варіантів революції, а єдиним варіантом. За відповідних обставин менші комуністичні партії могли діяти за його прикладом, але їм не варто було випереджати кроки Москви. В очах Сталіна це була слабкість Тіто. Прагнучи встановити стандарти комунізму в Південно-Східній Європі, колишній партизанський генерал випереджав радянські плани. Революційні успіхи вдарили йому в голову: він намагався бути святішим за Папу Римського.

Сталін дійшов до цих висновків не одразу, хоча згадки про його роздратування через «недосвідченого» Тіто датовані вже січнем 1945 року. У Москві дедалі більше переконувалися, що Тіто виходить за межі своїх повноважень та провадить місцеву югославську революцію як противагу радянській. Окрім того, між Сталіним і Тіто виникали суперечки щодо практичних питань регіональної політики. За Тіто в Югославії виношували прагнення, які походили з давнішої балканської історії — зробити Албанію, Болгарію та частини Греції частинами розширеної Югославії під егідою нової «Балканської Федерації». Ця ідея знаходила певну підтримку поза межами югославських кордонів: Трайчо Костов, один із лідерів комуністів у Софії, вважав, що вона має економічні переваги і надалі протидіятиме націоналізму малих держав, який до війни так сильно заважав перспективам цих країн.

Сам Сталін спочатку не був проти розмов про Балканську федерацію, а Димитров, довірена особа Сталіна в Комінтерні та перший комуністичний лідер Болгарії, відкрито висловився про таку можливість тільки в січні 1948 року. Але цей загалом привабливий план щодо об’єднання всієї Південно-Східної Європи в єдину федеральну структуру мав два недоліки. Те, що почалось як основа для взаємної співпраці між місцевими комуністами, підозрілій уяві Сталіна незабаром почало здаватися спробою одного з них отримати регіональну першість. Мабуть, уже лише цього вистачило б, щоб через деякий час Сталін поклав край амбіціям Тіто. Однак це ще було не все: важливо й те, що Тіто створював для Сталіна проблеми на Заході.

Югославія відкрито підтримала та заохочувала грецьких повстанців — як у 1944 році, так і, що важливіше, через три роки, коли в Греції знову спалахнула громадянська війна. Ця підтримка стала продовженням власного дещо нарцистичного активізму Тіто — допомогти грекам повторити його власні успіхи, — а також була пов’язана з інтересами Югославії щодо спірних «слов’янських» регіонів грецької Македонії. Але, як спочатку Черчилль, а потім Трумен дали дуже чітко зрозуміти, Греція належала до сфери інтересів Заходу. Сталін не збирався провокувати суперечку із Заходом щодо Греції, яка мала для нього другорядне значення. Грецькі комуністи наївно сподівалися, що їхнє повстання отримає підтримку СРСР, можливо, навіть викличе вторгнення радянських військ, але цього ніколи не було в планах совєтів. Навпаки, Сталін вважав їх недисциплінованими авантюристами, які борються за наперед програшну справу й можуть спровокувати Америку на військову інтервенцію.

Те, що Тіто провокативно надавав підтримку грецьким повстанцям, дратувало Сталіна, який обґрунтовано вважав, що без втручання Югославії грецьке сум’яття вже давно б розв’язалося мирним шляхом^[80] і ще більше віддаляло його від балканського союзника. Але дії Тіто, які турбували Сталіна та підживлювали англо-американське роздратування, не обмежувалися Південними Балканами. У Трієсті та на Істрійському півострові територіальні амбіції Югославії заважали укладенню Італійського мирного договору між союзниками: коли договір у вересні 1947 року нарешті підписали, він не містив конкретики щодо майбутнього регіону Трієста, а союзницькі війська все ще залишалися там для запобігання югославському вторгненню. У сусідній Каринтії, найпівденнішому районі Австрії, Тіто вимагав територіального рішення на користь Югославії, тоді як Сталін віддавав перевагу статус-кво, тобто стану невизначеності (що було б для совєтів відчутною перевагою, оскільки дозволяло б залишити свою армію в Східній Австрії, а отже, і в Угорщині).

Отже, суміш югославського реваншизму та партизанської революційної пристрасті, яку втілював Тіто, дедалі більше бентежила Сталіна. Як зазначено в «Офіційній британській історії Другої світової війни», у західних військових колах панувала думка про те, що, якби незабаром розпочалася Третя світова війна, це сталося б навколо Трієста. Але Сталін не хотів спровокувати Третю світову війну, а тим паче через якийсь глухий закапелок на північному сході Італії. Йому також не подобалося, що непопулярні територіальні амбіції комуністичної сусідки Італії кидають тінь на репутацію італійської Компартії.

Через це вже влітку 1947 року у вузьких колах стало відомо про те, що в Сталіна уривається терпець щодо Югославії. Його не могло потішити те, що вокзал у болгарській столиці завішаний портретами Тіто разом зі Сталіним та Димитровим; або ж те, що угорські комуністи почали говорити про наслідування югославської моделі комуністичного урядування — навіть рабськи відданий Ракоші нібито особисто оспівував Сталіна від імені Тіто під час зустрічі в Москві наприкінці 1947 року. Тіто не лише ганьбив Радянський Союз у дипломатичних відносинах із західними союзниками, а й створював проблеми всередині міжнародного комуністичного руху.

Для сторонніх спостерігачів комунізм був єдиним політичним утворенням, сформованим та керованим з московського «центру». Але з погляду Сталіна все було набагато складніше. З кінця 1920-х років аж до початку війни Москві справді вдалося контролювати світовий комуністичний рух усюди, крім Китаю. Але війна змінила все. У боротьбі проти нацистів Радянський Союз був змушений закликати до патріотизму, свободи, демократії та інших «буржуазних» цілей. Тож комунізм втратив свій революційний флер і свідомо став частиною широкої антифашистської коаліції. Таку саму тактику, звичайно, застосовували й довоєнні Народні фронти, однак у 1930-х роках Москва була здатна тримати закордонні партії під пильним наглядом — через фінансову допомогу, особисті втручання й терор.

Під час війни цей контроль було втрачено. Ця втрату символізувало закриття Комінтерну в 1943 році. Одразу ж після війни його не вдалося повністю відновити: югославська партія була єдиною в Європі, яка справді змогла прийти до влади без радянського втручання, але в Італії та Франції комуністичні партії, хоч і божилися Москві в послідовній вірності, у щоденній роботі обходилися без порад чи розпоряджень з-за кордону. Тамтешні партійні лідери не були посвячені в наміри Сталіна. Як і чехи, але з іще меншим залученням з боку СРСР, вони намагалися йти «шляхом до соціалізму» на французький та італійський лад, працюючи в межах урядових коаліцій та не вважаючи національні й комуністичні цілі чимось взаємовиключним.

Усе це почало змінюватися влітку 1947 року. У травні 1947 року міністрів-комуністів звільнили з урядів Франції та Італії. Для них це стало несподіванкою, а Моріс Торез, лідер французьких комуністів, і далі певний час очікував, що його партія невдовзі знову зможе приєднатися до провладної коаліції: під час партійного з’їзду в червні 1947 року в Страсбурзі він назвав тих, хто обстоював перехід у повну опозицію, «авантюристами». Комуністи в Західній Європі точно не знали, як їм реагувати на пропозицію Плану Маршалла, і тільки пізніше відмова Сталіна стала для них підказкою. Загалом між Москвою та західними комуністичними партіями комунікація відбувалася слабко. Після того як французькі комуністи залишили посади, Андрій Жданов надіслав Торезу конфіденційного листа (якого було продубльовано, зауважимо, чеському лідеру комуністів Ґоттвальду): «Багато хто думає, що дії французьких комуністів [з нами] погоджені. Ви знаєте, що це не так і що те, що ви зробили, стало повною несподіванкою для Центрального комітету».

Очевидно, що західні комуністи не могли втримати темп. Через декілька тижнів після того, як Торез отримав вищезгаданого листа, 2 червня, Москва укладала торговельні договори зі своїми східними європейськими сусідами та сателітами. Це було частиною спланованої реакції на План Маршалла й ту загрозу, яку він створював для радянського впливу в регіоні. На зміну політиці співпраці, яку провадили в Празі, Парижі та Римі і яку дотепер негласно підтримував Сталін, швидко приходила стратегія конфронтації, обґрунтована теорією двох непримиренних «таборів», поширюваною Ждановим.

Для її впровадження Сталін скликав зібрання в Шклярській Порембі в Польщі наприкінці вересня 1947 року. До участі були запрошені комуністичні партії Польщі, Угорщини, Румунії, Болгарії, Чехословаччини, Югославії, Франції, Італії та, звичайно, Радянського Союзу. Удаваною метою зустрічі було заснування «Комінформу» — Комуністичного інформаційного бюро, наступника Комуністичного інтернаціоналу, який відповідав би за «координацію» міжнародної комуністичної діяльності й забезпечував кращий зв’язок між Москвою та партіями-сателітами. Але насправді завданням, якому мало слугувати і зібрання, і Комінформ (що провів лише три зустрічі за весь період свого існування і був розпущений у 1956 році), було відновлення першості Радянського Союзу в міжнародному русі.

Сталін вирішив покарати та скомпрометувати всі «відхилення» вправо — так само, як він зробив це з більшовицькою партією двадцятьма роками раніше. У Шклярській Порембі представники Франції та Італії змушені були вислуховувати повчальні лекції з революційної стратегії від делегатів з Югославії Едварда Карделя й Мілована Джиласа, зразкове «лівацтво» яких окремо відзначили Жданов і Маленков, уповноважені від Радянського Союзу. Західні комуністи (разом із представниками чеських і словацьких партій, які також, очевидно, стали об’єктами критики) були цим заскочені зненацька. Мирне співіснування того ґатунку, якого вони намагалися досягти у внутрішній політиці, більше було неможливе. Формувався «антиімперіалістичний демократичний табір» (за словами Жданова). Потрібно було дотримуватися нової лінії. Тому Москва очікувала від комуністів більшої пильності й підпорядкування місцевих міркувань радянським інтересам.

Після зустрічі в Шклярській Порембі комуністи в усіх країнах перейшли до тактики конфронтації: страйків, демонстрацій, кампаній проти Плану Маршалла та — у Східній Європі — пришвидшеному захопленню влади. Центральний комітет Французької комуністичної партії під час зустрічі в Парижі 29‒30 жовтня 1947 року офіційно оголосив початок кампанії з очорнення своїх колишніх союзників-соціалістів. Італійським комуністам знадобилося трохи більше часу, щоб перелаштуватися, але на конгресі в січні 1948 року Італійська комуністична партія (ІКП) теж схвалила «новий курс», метою якого мала стати «боротьба за мир». Як наслідок, західноєвропейські комуністи, безумовно, постраждали: вони опинилися на узбіччі внутрішньої політики, а в Італії зазнали повної поразки у квітні 1948 року під час загальнонаціональних виборів, які відбулися за потужного тиску Ватикану та посольства США проти комуністів^[81]. Але це не мало значення. У теорії «двох таборів» Жданова роль комуністів у західному таборі тепер зводилася до другорядних позицій і саботажу.

Можна було подумати, що югославський надмірний революціонізм, який дотепер був перешкодою для сталінської дипломатії, тепер став перевагою — у Шклярській Порембі, де югославська партія мала зірковий статус, так і здавалося. Безумовно, французькі, італійські й інші делегати ніколи не пробачили югославам їхнє зверхнє ставлення і демонстрацію вищості та привілейованості в Шклярській Порембі: після радянсько-югославського розколу комуністи з усіх країн із великим задоволенням засудили «тітовське вільнодумство», не потребуючи від СРСР заохочення для того, щоб паплюжити та збиткуватися зі зганьблених балканських товаришів.

Однак насправді Сталін публічно розпочав розкол із Тіто, засудивши ідею Балканської федерації в лютому 1948 року та вийшовши з переговорів про торгівлю, а наступного місяця — відкликавши з Белграда радянських військових і цивільних радників. Це супроводжувалось низкою офіційних повідомлень та звинувачень, у яких обидві сторони стверджували, що керуються найкращими намірами, та досягло апогею, коли Тіто відмовився приїхати на другий з’їзд Комінформу, який мав відбутися незабаром. На тому з’їзді, 28 червня 1948 року, розрив було закріплено офіційно — ухвалено офіційну резолюцію, яка постановляла виключити Югославію з організації за відмову визнати головну роль Червоної армії та СРСР у звільненні та соціалістичній трансформації країни. Офіційно Белград звинуватили в націоналістичній зовнішній політиці й неправильній внутрішній. Насправді Югославія уособлювала міжнародний еквівалент «лівої опозиції» до сталінської монополії на владу, тож конфлікт був неминучий: Сталін мав зламати Тіто, щоб показати іншим комуністам, що Москва не терпітиме непокори.

Тіто, звичайно, не зламався. Але і він, і країна були більш вразливі, ніж здавалося, і йому було б складно витримати радянський економічний бойкот без збільшення західної підтримки (у 1948 році 46% югославської торгівлі припадали на Радянський блок, а вже через рік цей показник упав до 14%) та погрози щодо цілком імовірного радянського вторгнення. Через свою самовпевненість югослави змушені були терпіти багато болісних словесних атак. Упродовж наступних двох років градус критики Комінформу постійно зростав. Багатий словник ленінської лайки характеризував Тіто як «Іуду Тіто зі спільниками», «нового царя всіх сербів та всієї югославської буржуазії». Його прибічники поставали «мерзенними зрадниками та імперіалістичними найманцями», «злісними провісниками табору війни і смерті, підступними бойовиками та достойними спадкоємцями Гітлера». Комуністичну партію Югославії засудили як «банду шпигунів, провокаторів і вбивць», «псів на американських повідцях, які гризуть імперіалістичні кістки і гавкають на американські гроші».

Важливо, що напади на Тіто та його союзників збіглися в часі із найбільшим розквітом культу особистості Сталіна та чистками і показовими процесами подальших років. Поза сумнівом, Сталін справді вважав Тіто загрозою та викликом для себе, а також боявся його згубного впливу на вірність і покору інших комуністичних режимів та партій. Наполегливі згадки Комінформу в його виданнях і публікаціях про «загострення класової боротьби під час переходу від капіталізму та соціалізму» й «керівну роль» Партії могли нагадати людям, що саме це і було політикою югославської партії з 1945 року. Саме тому в приписах одразу ж наголошували на вірності Радянському Союзу та Сталіну, заперечували всі «національні» й «особливі» шляхи до соціалізму та вимагали «підвищеної пильності». Починався другий сталінський льодовиковий період.

Те, що Сталін пішов на такі заходи, щоб захистити та відстояти свій вплив у Східній Європі, було значною мірою зумовлено тим, що він втрачав ініціативу в Німеччині^[82]. 1 червня 1948 року під час зустрічі в Лондоні західні союзники оголосили про намір створити окрему Західнонімецьку державу. 18 червня заявили про створення нової валюти — дойчмарки; через три дні її запустили в обіг (банкноти таємно надрукували в США та доставили у Франкфурт у супроводі американської армії). Стару райхсмарку вилучили. Кожен мешканець Німеччини міг спочатку обміняти тільки сорок старих марок на нові за курсом 1 до 1, потім — за курсом 10 до 1. Спочатку нововведення критикували (оскільки воно знецінило заощадження, призвело до зростання реальних цін та зробило товари недоступними для більшості людей), однак швидко прийняли: магазини наповнювалися товарами, які фермери й торговці були готові продавати за фіксованими цінами та за надійну й придатну для конвертації валюту.

23 червня радянська влада відповіла створенням нової східнонімецької марки та відрізала залізничні шляхи, які сполучали Берлін із Західною Німеччиною (через три тижні перекрили і водне сполучення). Наступного дня західна військова адміністрація в Берліні заблокувала радянські спроби поширити нову східнонімецьку валюту в Західному Берліні — важливий момент, оскільки Берлін перебував під владою чотирьох держав, а західна зона дотепер не вважалася частиною Східної Німеччини, окупованої совєтами. Коли радянські війська посилили контроль над наземним сполученням у місті, уряди США та Британії вирішили здійснювати постачання до своїх зон за допомогою авіації, і 26 червня перший транспортний літак сів в аеропорту Темпельгоф у (Західному) Берліні.

Берлінський повітряний міст існував до 12 травня 1949 року. За ці одинадцять місяців західні союзники доставили близько 2,3 мільйона тонн продуктів харчування, здійснивши 277 500 рейсів, ціною життя 73 пілотів союзницьких повітряних сил^[83]. Блокадою Берліна Сталін намагався змусити Захід обирати між тим, щоб покинути місто (користуючись тим, що в Потсдамських протоколах не було жодної письмової гарантії надання союзникам наземного доступу до міста) або ж полишити плани щодо створення окремої Західнонімецької держави. Саме цього насправді хотів Сталін — Берлін завжди був для нього тільки розмінною монетою на переговорах, — однак зрештою не досяг ні того, ні іншого.

Західні союзники не лише відстояли свою частину Берліна (чим самі себе здивували й викликали подив і вдячність мешканців Західного Берліна). Радянська блокада, яка почалася одразу після Празького перевороту, тільки додала їм рішучості щодо втілення планів стосовно Західної Німеччини, а для самих німців зробила розділення країни більш прийнятним. Франція приєдналася до Бізонії у квітні 1949 року, створивши єдину західнонімецьку економічну зону із 49 мільйонами населення (натомість у радянській зоні мешкало тільки 17).

Як і більшість дипломатичних авантюр Сталіна, берлінська блокада була імпровізацією, а не частиною якогось прорахованого агресивного задуму (хоча Захід складно звинуватити в тому, що тоді вони цього не знали). Сталін не збирався воювати за Берлін^[84]. Відповідно, коли блокада закінчилася, радянський лідер змінив тактику. 31 січня 1949 року він виступив із пропозицією припинити блокаду в обмін на відкладення в часі планів на створення Західнонімецької держави. Західні союзники не збиралися йти на подібні поступки, але погодилися влаштувати зустріч для обговорення цього питання, тож 12 травня Радянський Союз припинив блокаду в обмін лише на конференцію міністрів зовнішніх справ, призначену на 23 травня.

Як і було домовлено, конференція відбулася і тривала місяць, але учасники очікувано не дійшли згоди. Насправді, щойно вона розпочалася, парламентська рада Західної Німеччини в Бонні офіційно ввела в дію «Основний закон», яким було сформовано Західнонімецький уряд; через тиждень Сталін відповів тим, що оголосив у відповідь план створення держави Східна Німеччина, яка офіційно постала 7 жовтня^[85]. Коли 20 червня конференція закінчилася, військовий уряд Західної Німеччини був заміщений високими комісарами із США, Британії та Франції. Незабаром було утворено Федеративну Республіку Німеччина, хоча союзники залишали за собою право на втручання і навіть право відновити безпосереднє керівництво, якби вони вирішили, що це необхідно. 15 вересня 1949 року, після успіху Християнсько-демократичної партії на серпневих виборах, її лідер Конрад Аденавер став першим канцлером Республіки.

Берлінська криза мала три важливі наслідки. По-перше, вона безпосередньо призвела до створення двох німецьких держав — результату, якого жоден із союзників не прагнув ще чотирма роками раніше. Для західних держав це стало привабливою та досяжною метою; насправді, попри всі публічні заяви про необхідність об’єднання Німеччини, ніхто не хотів його якнайшвидшого втілення. Коли дев’ять років по тому президент Шарль де Ґолль запитав у прем’єр-міністра Британії Гарольда Макміллана його думку про об’єднану Німеччину, той відповів: «У теорії. У теорії ми завжди маємо підтримувати об’єднання. У цьому немає небезпеки». Що ж до Сталіна, щойно він усвідомив, що не може ані змагатися із союзниками в прихильності німецького населення, ані змусити їх відмовитися від своїх планів, то вирішив, що окрема східнонімецька комуністична держава — це найкращий варіант серед найгірших.

По-друге, Берлінська криза вперше зобов’язала Сполучені Штати до значної військової присутності в Європі на невизначений час. Це було досягнення Ернеста Бевіна, британського міністра закордонних справ. Саме Бевін успішно переконав американців узяти лідерство в берлінському повітряному мості, щойно Маршалл та генерал Клей (командувач США в Берліні) запевнили Трумена, що цей ризик вартий того, щоб на нього піти. Залученість Франції до Берлінської кризи знижувалась, оскільки від 18 липня до 10 вересня 1948 року країна перебувала в політичній кризі, а в Національній асамблеї не було чіткої парламентської більшості.

А по-третє, і цей висновок випливав з перших двох, Берлінська криза прямо призвела до переоцінки західних воєнних розрахунків. Якщо Захід збирався відборонити своїх німецьких підзахисних від радянської агресії, тоді він мав забезпечити себе відповідними засобами. На початку Берлінської кризи американці розмістили в Британії стратегічні бомбардувальники, що могли бути застосовані для атомних бомб, яких США на той час мали п’ятдесят шість. Але Вашингтон не мав визначеної політики щодо використання атомних бомб (сам Трумен особливо неохоче розглядав їх застосування), а у випадку радянського наступу європейська стратегія США все ще передбачала відхід з континенту.

Центральна та Східна Європа після Другої світової війни

Воєнне переосмислення почалося після Чеського перевороту. Через нього Європа увійшла в добу загостреного відчуття небезпеки. Про можливість війни говорили багато. Навіть американського генерала Клея, зазвичай не схильного до перебільшень, не оминув поширений тоді страх: «Упродовж багатьох місяців, послуговуючись логічним аналізом, я вважав і стверджував, що війни, найімовірніше, не буде ще принаймні десять років. В останні кілька тижнів я відчуваю в радянському підході невловиму зміну, якої я не можу означити, але через яку мені здається, що війна може раптом заскочити нас зненацька». Саме в цій атмосфері 17 березня 1948 року Конгрес США ухвалив План Маршалла, а європейські союзники підписали Брюссельський договір. Останній був класичною угодою, яка на п’ятдесят років зобов’язувала Британію, Францію та країни Бенілюксу «співпрацювати щодо заходів взаємної підтримки у разі повторення німецької агресії», тоді як європейські політики дедалі виразніше усвідомлювали свою безпорадність та незахищеність перед радянським тиском. У цьому контексті вони, як і раніше, були вразливі. Дірк Стіккер, міністр закордонних справ Нідерландів, пізніше зазначав про той час: «У Європі ми мали лише усну обіцянку американської підтримки від президента Трумена».

До зміни підходу США підштовхнули британці. У своїй промові в парламенті 22 січня 1948 року Ернест Бевін заявив про участь Британії в спільній оборонній стратегії, «Західноєвропейському cоюзі», разом з її континентальними сусідами на тій підставі, що безпекові потреби Британії та континенту нерозривні. Це свідчило про суттєву зміну підходу порівняно з попередньою логікою британців. Про створення Західноєвропейського союзу офіційно оголосили разом із Брюссельським договором, але, як пояснював Бевін Маршаллу в повідомленні від 11 березня, цей інструмент був би неповноцінним, якби не поширювався на концепцію північноатлантичної безпеки як такої. Маршалл виявив ще більшу прихильність до цього аргументу, оскільки тоді Сталін саме чинив значний тиск на Норвегію, щоб змусити її підписати пакт про «ненапад» із Радянським Союзом.

Отже, за наполяганням Бевіна між представниками Британії, США й Канади у Вашингтоні відбулися таємні переговори, на яких підготували першу версію договору про атлантичну оборону. Шостого липня 1948 року, через десять днів після початку берлінського повітряного мосту та одразу ж після виключення Югославії з Комінформу, до цих переговорів запросили й інших членів Брюссельського договору, з-поміж яких Франція була не дуже рада дізнатися, що «англо-американці» знову впорядковували світ за її спиною. До квітня наступного року США, Канада й десять європейських держав погодилися стали членами Організації Північноатлантичного договору (НАТО).

Створення НАТО було визначним досягненням. Навіть у 1947 році мало хто міг передбачити, що Сполучені Штати візьмуть на себе зобов’язання щодо європейського військового альянсу. У Конгресі США багато хто принципово не хотів схвалювати статтю 5 Договору (який зобов’язував членів НАТО прийти одне одному на допомогу в разі атаки), і Договір отримав підтримку Конгресу тільки тоді, коли, після трьох місяців обговорень, був представлений як пакт атлантичної оборони, а не євро-американський альянс. Коли Дін Ачесон презентував позицію Адміністрації в Сенаті, то навіть завбачливо підкреслив, що Америка не відряджатиме значні наземні сили до Європи.

І це справді відповідало американським намірам. Якщо Сполучені Штати вперше за весь час і взяли на себе зобов’язання перед європейським альянсом, то лише тому, що багато хто у Вашингтоні вбачав у НАТО приблизно те саме, що і в Плані Маршалла: спосіб допомогти європейцям повірити в себе і навчитися самим давати раду своїм справам — у цьому разі своїй обороні. Саме по собі НАТО нічого не змінило для військової рівноваги в Європі: з чотирнадцяти дивізіонів, розташованих у Західній Європі, тільки два були американські. Західні союзники все ще поступалися наземними силами у дванадцять разів. Начальники штабів США в 1949 році прогнозували, що ефективну оборону на Рейні можна буде розбудувати щонайшвидше в 1957 році. Тож те, що 9 квітня 1949 року на церемонії підписання Північноатлантичного договору в Конституційній залі у Вашингтоні музичний гурт грав «Маю багато з нічого…»^[86], було геть не недоречно.

Утім з європейської перспективи все здавалося інакшим. Американці не надавали великого значення військовим альянсам; але для європейців, як попереджав колег Вальтер Беделл Сміт^[87] на засіданні Штабу політичного планування Держдепу, «папірець із обіцянками підтримки важить справді набагато більше, ніж він будь-коли міг би для нас важити». Напевно, це не повинно було вже аж так дивувати — вони не мали нічого іншого. Принаймні Британія все ще залишалася острівною державою. Але французи, як і решта, були не менш беззахисні, ніж раніше: як перед німцями, так і відтепер перед росіянами.

Тому НАТО мало, особливо для Парижа, подвійну привабливість: Альянс відсував лінію оборони проти радянських сил далі на схід: як зауважив Чарльз Болен^[88] за декілька місяців до підписання договору, «слабка дещиця впевненості, за яку тримаються французи, — це те, що американські війська, хай яка їхня чисельність, стоять між ними та Червоною армією». А ще більше значення, можливо, мало те, що він слугував би перестраховкою проти німецького реваншизму. Насправді французький уряд, досі добре пам’ятаючи про наслідки Першої світової війни, погодився на створення Західнонімецької держави тільки завдяки обіцянці захисту від НАТО.

Тож французи вітали НАТО як гарантію проти відновленої Німеччини, якої вони не змогли отримати впродовж попередніх трьох років дипломатичним шляхом. Нідерланди та Бельгія також розглядати НАТО як перешкоду для майбутнього німецького реваншизму. Італійців також запросили до альянсу, щоб допомогти Альчіде де Ґаспері наростити підтримку всередині країни проти критиків комунізму. Британці вважали Північноатлантичний договір знаковим досягненням у їхній боротьбі за те, щоб США і далі брали участь в обороні Європи. Адміністрація Трумена отримала підтримку Конгресу й американського народу, представивши договір як запоруку проти радянської агресії в Північноатлантичному регіоні. Звідси походить відомий вислів лорда Ісмея, який обійняв посаду першого генерального секретаря НАТО в 1952 році: метою Організації Північноатлантичного договору було «тримати росіян подалі, американців — усередині [Європи — Пер.], а німців — під контролем».

НАТО було блефом. Деніс Гілі, майбутній міністр оборони Британії, зауважував у своїх мемуарах, що «для більшості європейців НАТО нічого не важило, якщо не могло запобігти ще одній війні; вони не хотіли знову воювати». Новизна договору полягала не так у тому, чого він міг досягти, скільки в тому, що він означав: як і План Маршалла — та Брюссельський договір, якому він поклав початок, — НАТО втілювало найбільш істотну зміну, яка сталася в Європі (та США) унаслідок війни, — готовність ділитися інформацією та співпрацювати у сфері оборони, безпеки, торгівлі, валютних регуляцій і багато в чому ще. Зрештою, стандартизоване союзницьке командування в мирний час було досі нечуваною практикою.

Але створення НАТО не завершилося угодами 1949 року. Навесні 1950 року Вашингтон ще непокоїло те, як пояснити французам й іншим європейцям, що єдиною реалістичною надією на відновлення обороноздатності Західної Європи було переозброєння Німеччини. Ця тема була незручна для всіх та, як вважали, могла спровокувати Сталіна на непередбачувану реакцію. У будь-якому разі ніхто не хотів витрачати дорогоцінні ресурси на переозброєння. Як у Німеччині, так і у Франції зростала привабливість нейтралітету — як альтернатива безборонній конфронтації. Якби саме в той час не розпочалася Корейська війна (у цьому випадку умовний спосіб має значення, оскільки вона справді мало не розпочалася), контури недавньої європейської історії могли б набути цілком інших форм.

Те, що Сталін підтримав вторгнення Кім Ір Сена в Південну Корею 25 червня 1950 року, було його найсерйознішим прорахунком^[89]. Американці та західні європейці негайно (і помилково) дійшли висновку, що Корея — це маневр або розминка і Німеччина стане наступною. Цьому припущенню підігравало необачне вихваляння Вальтера Ульбріхта^[90], що далі впаде Федеративна Республіка. Вісьмома місяцями раніше Радянський Союз успішно протестував атомну бомбу, а тому американські військові експерти вважали, що СРСР готові до війни більше, ніж це було насправді; але й за таких обставин збільшення бюджету, як того вимагав документ № 68 Ради національної безпеки (представлений 7 квітня 1950 року), майже напевне не схвалили б, якби не корейський наступ.

Загроза війни в Європі була значно перебільшена, але не повністю безпідставна. Сталін справді обмірковував можливу атаку — на Югославію, а не на Західну Німеччину, однак відкинув ідею через переозброєння Заходу. Точнісінько так само, як Захід хибно оцінив мету Радянського Союзу в Кореї, Сталін, якому спецслужби точно доповіли про стрімке нарощування озброєнь у США, помилково припустив, що американці мають власні плани щодо нападу на його сферу контролю в Східній Європі. Але ані ці припущення, ані помилки на той час не були очевидні, тож політики й генерали керувалися тим, чим могли в умовах обмеженої інформації та послуговуючись минулими прецедентами.

Масштаб західного переозброєння справді вражав. Оборонний бюджет США виріс із 15,5 мільярда доларів у серпні 1950 року до 70 мільярдів у грудні наступного року, після того як президент Трумен оголосив надзвичайний стан. У 1952‒1953 роках оборонні витрати сягнули 17,8% ВНП США; до порівняння: у 1949 році вони становили лише 4,7%. На вимогу Вашингтона союзники США в НАТО також збільшили свої оборонні витрати: після стабільного скорочення з 1946 року британські оборонні видатки в 1951‒1952 роках виросли до рівня 10% ВНП — навіть швидше, ніж в останні передвоєнні роки під час гарячкового переозброєння. Франція також збільшила оборонні витрати до відповідного рівня. У кожній державі — члені НАТО витрати на оборони збільшились та сягнули піка в 1951‒1953 роках.

Економічні наслідки цього раптового стрибка військових інвестицій також були безпрецедентні. Це особливо позначилося на Німеччині: її завалили замовленнями на устаткування, обладнання, транспортні засоби й інші товари, для виготовлення яких Федеративна Республіка мала напрочуд вдалі можливості, підсилені ще й тим, що Західній Німеччині було заборонено виготовляти зброю, а отже, вона могла зосередитися на всьому іншому. Тільки видобуток сталі в Західній Німеччині, що дорівнював 2,5 мільйона тонн у 1946 році та 9 мільйонів тонн у 1949-му, зріс до майже 15 мільйонів тонн у 1953 році. Доларовий дефіцит у Європі та в решті країн світу впав на 65% упродовж одного-єдиного року, коли Сполучені Штати витрачали величезні суми за кордоном на зброю, запаси техніки, військові бази та війська. FIAT у Турині отримав перші американські замовлення на наземні реактивні літаки (Вашингтон із політичних мотивів наполягав на цьому контракті через своє посольство в Римі).

Але не всі економічні новини були добрі. Для того щоб дотриматися своїх зобов’язань, які стосувалися оборони, британський уряд був змушений скоротити бюджетні надходження до сфери соціального забезпечення. Це рішення спричинило розкол у керівній партії лейбористів та сприяло їхній поразці на виборах 1951 року. Вартість життя в Західній Європі зростала в міру того, як державні витрати спричиняли інфляцію: у Франції споживчі ціни збільшились на 40% упродовж двох років після початку Корейської війни. Західні європейці, які щойно почали відчувати на собі позитивні наслідки Плану Маршалла, очевидно, були неспроможні довго підтримувати те, що, по суті, було воєнною економікою, і в 1951-му це було визнано в законі США «Про взаємну безпеку». Він, по суті, означав кінець Плану Маршалла, перетворюючи його на програму військової допомоги. Наприкінці 1951 року США перенаправляли в Західну Європу майже 5 мільярдів військової допомоги.

Отже, починаючись як моральне заохочення, що мало стимулювати впевненість європейців у собі, НАТО перетворилося на важливе військове зобов’язання, що ґрунтувалося на, здавалося, безмежних спроможностях американської економіки та змушувало американців і їхніх союзників до небаченого для мирного часу нарощування збройних сил і військового арсеналу. Генерал Ейзенгавер повернувся до Європи як Верховний головнокомандувач об’єднаних збройних сил НАТО. У Бельгії та Франції була розташована військова штаб-квартира союзників й адміністрація. Тепер Організація Північноатлантичного договору недвозначно стала альянсом. Її основним завданням було те, що військові стратеги називали «оборонним форпостом» Європи, тобто конфронтацією з Червоною армією посередині Німеччини. Щоб організація змогла впоратися з цим завданням, під час засідання Ради НАТО в Лісабоні в лютому 1952 року погодили, що альянс упродовж двох років муситиме створити щонайменше дев’яносто шість нових дивізій.

Але навіть за умови численної американської військової присутності, що невпинно зростала, був лише один спосіб, у який НАТО могло втілити власну мету, — переозброєння Західної Німеччини. Завдяки Кореї американці відчували, що зобов’язані порушити це делікатне питання (Дін Ачесон уперше офіційно торкнувся цієї теми під час зустрічі міністрів закордонних справ у вересні 1950 року), хоча навіть сам президент Трумен спочатку його уникав. З одного боку, ніхто не хотів вкладати в руки німців зброю лише через п’ять років після звільнення Європи; з іншого, пам’ятаючи про економічні труднощі Бізонії лише три роки до того, витрачати мільярди доларів на захист західних німців від російської атаки і не просити їх зробити власного внеску у свою оборону було б украй неправильно. А якщо Німеччина мусила стати, як дехто передбачав, чимось на зразок буферної зони та майбутнього театру бойових дій, тоді не можна було не зважати на ризик втратити підтримку німецького населення й підігріти прагнення нейтралітету.

Звичайно, Москва не схвалила б переозброєння Західної Німеччини. Але після червня 1950 року головне занепокоєння викликали вже не радянські сентименти. Британцям не подобалася ця перспектива, однак вони не бачили іншого шляху, окрім як знайти спосіб озброїти Німеччину, водночас утримуючи її під контролем союзників. Проти того, щоб давати в руки німцям зброю, повсякчас і найбільш завзято виступали французи: Франція точно вступала в НАТО не для того, щоб стати парасолькою для нової мілітаризації Німеччини. Франції вдавалося блокувати та відкладати переозброєння Німеччини до 1954 року. Але задовго до того французький підхід почав зазнавати знакових змін, які дозволили Парижу з певною холоднокровністю прийняти часткове відновлення Німеччини. Франція, невдоволена й розчарована тим, що її змушують прийняти роль найменшої з великих сил, встала на шлях нового покликання — засновниці нової Європи.

Ідея Європейського Союзу, у тому чи іншому вигляді, не була новою. ХІХ століття позначилося різноманітними митними союзами в Центральній та Західній Європі, які діяли більш чи менш успішно, і навіть до Першої світової війни час від часу лунали ідеалістичні розмови, які спиралися на ідею, що майбутнє Європи полягає в тому, щоб її розрізнені частини зійшлися докупи. Сама по собі Перша світова війна не розвіяла цього оптимістичного бачення, а навпаки його посилила: як наполягав Арістид Бріан, французький державний діяч, а також натхненний автор європейських пактів і проєктів, настав час забути про давні суперництва й думати по-європейськи, говорити по-європейськи, почуватися по-європейськи. У 1924 році французький економіст Шарль Жід разом з іншими підписантами з усієї Європи приєднався до створення Міжнародного комітету для Європейського митного союзу. Через три роки після цієї події один із посадовців британського Міністерства закордонних справ визнав, що «вражений» масштабом інтересу до «пан’європейської» ідеї на континенті.

Якщо ж говорити більш прозаїчно, Велика війна цікавим чином змусила французів і німців краще усвідомити свою взаємозалежність. Щойно післявоєнні потрясіння вщухли, а Париж відкинув марні намагання силоміць стягнути з Німеччини репарації, Франція, Німеччина, Люксембург, Бельгія та (на той час автономний) регіон Саар підписали у вересні 1926 року міжнародний Сталевий пакт, покликаний регулювати виробництво сталі та запобігати надлишковому виробництву. Хоча наступного року до Пакту приєдналися Чехословаччина, Австрія та Угорщина, це був усього-на-всього звичайнісінький картель; але прем’єр-міністр Німеччини Ґустав Штреземанн однозначно бачив у ньому зародок майбутніх міжнародних домовленостей. І не лише він.

Як і інші амбітні проєкти 20-х років ХХ століття, Сталевий пакт майже не пережив кризи 1929 року та подальшої депресії. Але він визнав те, що вже було зрозуміло французьким сталеварам у 1919 році: французьке сталеве виробництво, після того як воно вдвічі зросло завдяки поверненню Ельзасу-Лотарингії, повністю залежатиме від коксу та вугілля з Німеччини, а отже, має знайти основу для довготермінової співпраці. Ситуація здавалася так само очевидною і для німців, тож коли в 1940 році нацисти окупували Францію та досягнули з Петеном домовленості щодо системи виплат і поставок, які означали примусове використання французьких природних ресурсів для німецьких військових потреб, багато хто з обох боків убачав у цьому новому способі франко-німецької «співпраці» паростки нового «європейського» економічного ладу.

Тож П’єр Пюшо, високопосадовець режиму Віші, якого пізніше стратила «Вільна Франція», уявляв післявоєнний європейський лад як скасування митних обмежень та встановлення єдиної європейської економіки з єдиною валютою, що поширювалась би на весь континент. Ідея Пюшо, яку поділяли Альберт Шпеєр та багато інших, була чимось на кшталт оновленої версії наполеонівської континентальної системи під гітлерівським началом і подобалася молодшому поколінню європейських чиновників і фахівців, які розчарувалися в економічній політиці 30-х років.

Такі проєкти здавалися особливо спокусливими, тому що зазвичай їх представляли в рамках спільного, пан’європейського інтересу, а не як втілення егоїстичних програм окремих держав. Ці ідеї були «європейськими», а не німецькими чи французькими, і під час війни ними дуже захоплювалися ті, хто відчайдушно хотів вірити, що з нацистської окупації могло вийти щось добре. Від того, що самі нацисти, очевидно, об’єднали більшу частину Європи в технічному розумінні цього слова — усунувши кордони, привласнивши майно, інтегрувавши транспортні сполучення тощо, — ідея здавалася ще реалістичнішою. За кордоном образ Європи, що звільнилася від пут минулого та взаємної ворожнечі, був не менш привабливим. Через чотири роки після поразки нацизму, у жовтні 1949 року, Джордж Кеннан, попри розуміння тривоги через зростання впливу Німеччини в західноєвропейських справах, зізнався Діну Ачесону: «…коли я жив там під час війни^[91], мені часто здавалося, що гітлерівський новий лад хибував саме тим, що був гітлерівським».

Кеннан висловив це в приватній розмові. Публічно після 1945 року мало хто був готовий сказати добре слово про Новий лад воєнного часу, неефективність та оманливість якого Кеннан радше недооцінював. Звичайно, міркування щодо внутрішньоєвропейської економічної співпраці не втрачали привабливості: наприклад, Жан Моне після війни, так само як у 1943 році, продовжував вірити в те, що заради «процвітання та суспільного прогресу… держави Європи мають сформувати… «європейську структуру», в якій стануть єдиним цілим». У «Руху за європейську єдність», заснованого в січні 1947 року за ініціативи Черчилля, теж знайшлися прихильники.

Вінстон Черчилль був одним із найперших і найвпливовіших прибічників європейського об’єднання в той чи інший спосіб. 21 жовтня 1942 року він написав Ентоні Ідену: «Мушу визнати, що в моїх думках — насамперед Європа, відновлення її величі… Якщо російський більшовизм заступить культуру та незалежність давніх європейських держав, це буде безмежна катастрофа. Хоч зараз і важко щось передбачити, я вірю, що європейська родина має діяти спільно, як одне ціле, під керівництвом Ради Європи»^[92]. Але післявоєнні політичні обставини здавалися несприятливими для таких ідеалів. Щонайбільше можна було сподіватися на створення якоїсь платформи для європейських дискусій, що й запропонував у травні 1948 року Конгрес руху європейської єдності в Гаазі. «Рада Європи», яка постала з цієї пропозиції, була заснована в Страсбурзі в травні 1949 року та провела там перше засідання в серпні того самого року. У ньому взяли участь делегати від Британії, Ірландії, Франції, країн Бенілюксу, Італії, Швеції, Данії та Норвегії.

У Ради не було ані влади, ані впливу; ані юридичного, ані законодавчого, ані виконавчого статусу. Її «делегати» нікого не представляли. Її найбільшою цінністю був сам факт її існування, хоча в листопаді 1950 року вона видала «Європейську конвенцію з прав людини», яка в подальші десятиліття набула більшої ваги. Як визнавав сам Черчилль під час промови в Цюріху 19 вересня 1946 року, «першим кроком для відтворення європейської родини мусить стати партнерство між Францією та Німеччиною». Але в ті перші післявоєнні роки французи, як ми бачили, були не в гуморі міркувати про таке партнерство.

Водночас їхні маленькі північні сусіди рухалися швидше. Ще до того, як війна закінчилася, уряди Бельгії, Люксембургу та Нідерландів в екзилі підписали «Угоду Бенілюксу», яка нівелювала тарифні бар’єри й мала на меті подальший вільний рух працівників, капіталу та послуг між їхніми країнами. Митний союз Бенілюксу набув чинності 1 січня 1948 року і дав імпульс для несистемних переговорів між країнами Бенілюксу, Францією та Італією щодо планів розширити таку співпрацю на більшій території. Однак усі ці напіввизначені плани щодо «Малої Європи» сідали на мілину біля берегів німецької проблеми.

Усі погоджувалися з висновком учасників переговорів у липні 1947 року щодо Плану Маршалла, згідно з яким «німецька економіка має бути інтегрована в економіку Європи в такий спосіб, щоб сприяти зростанню загального рівня життя». Питання полягало в тому, як цього досягти. Західна Німеччина, навіть після того, як у 1949 році стала державою, не мала жодних природних зв’язків з рештою континенту, за винятком інструментів Плану Маршалла та союзницької окупації — і те, й інше тимчасово. Більшість західних європейців досі вважали Німеччину загрозою, а не партнером. Нідерландці завжди були економічно залежні від Німеччини: 48% нідерландських «невидимих» прибутків^[93] до 1939 року надходили від німецького товарообігу через порти та водні шляхи країни. Отож для них економічне відновлення Німеччини було питанням власного виживання. Але в 1947 році лише 29% населення Нідерландів «дружньо» ставилися до німців; крім того, для Нідерландів було важливо, що економічно сильна Німеччина була політично і військово слабка. Цю позицію щиро поділяли в Бельгії. Обидві країни могли уявити собі мирне співіснування з Німеччиною лише за умови залучення Великої Британії.

Гордіїв вузол розрубали міжнародні події 1948–1949 років. Після Празького перевороту, домовленостей щодо Західнонімецької держави, блокади Берліна та планів щодо НАТО французькі державні діячі на кшталт Жоржа Бідо та Робера Шумана зрозуміли, що Франція має переглянути свій підхід до Німеччини. Відтепер мало бути створено західнонімецьку політичну структуру, до якої входили Рурський регіон та Райнланд; лише крихітний Саарланд лишався тимчасово відокремленим від основної території Німеччини, а вугілля Саарського регіону було непридатне для коксування. Як можна було стримати можливості цієї нової Федеративної Республіки і водночас спрямувати їх на користь Франції?

30 жовтня 1949 року Дін Ачесон звернувся до Шумана із проханням, щоб Франція взяла на себе ініціативу із залучення нової Західнонімецької держави в європейські справи. Французи добре усвідомлювали необхідність щось робити: як пізніше нагадував Жан Монне Жоржу Бідо, США обов’язково стимулюватиме Західну Німеччину, яка щойно отримала незалежність, збільшуватиме виробництво сталі, що цілком вірогідно призведе до перенасичення ринку, змусить Францію захищати власну сталеву промисловість і знову спровокує торговельні війни. Як ми побачили в розділі 3, власний план Монне — а водночас і відновлення Франції — залежав від успішного розв’язанні цієї головоломки.

Саме за таких обставин Жан Монне запропонував міністру закордонних справ Франції Роберу Шуману те, що увійшло в історію як «План Шумана». Це була справді дипломатична революція, хоч на її здійснення і знадобилося п’ять років. По суті, вона була дуже проста. За словами Шумана, «уряд Франції пропонує помістити франко-німецьке виробництво вугілля та сталі повністю під нагляд спільної Високої адміністрації, участь у якій також буде відкритою для інших держав Європи». Пропозиція Шумана — більше, ніж сталево-вугільний картель, але набагато менше, ніж проєкт європейської інтеграції — була практичним рішенням проблеми, над якою Франція ламала голову з 1945 року. Згідно з планом Шумана Висока адміністрація повинна була мати право стимулювати конкуренцію, встановлювати цінову політику, спрямовувати інвестиції, купувати і продавати від імені держав-учасниць. Але найголовніше — вона мала забрати в Німеччини контроль над Руром та іншими ключовими німецькими ресурсами. То було європейське рішення (саме) французької проблеми.

Робер Шуман оприлюднив свій план 9 травня 1950 року, попередивши Діна Ачесона за день до того. Британці попередніх повідомлень не отримали. На набережній д’Орсе від цього одержали своєрідну насолоду: це була перша з багатьох маленьких помст за англо-американські рішення, ухвалені без консультацій з Парижем. Один з останніх таких кроків — односторонню девальвацію фунта стерлінга з боку Британії на 30% — реалізували лише вісьмома місяцями раніше. Попередили лише американців, тоді як решта Європи була змушена діяти за її прикладом^[94]. За іронією долі, саме ця подія, яка стала нагадуванням про ризик поновленого переслідування власних економічних інтересів та відсутності комунікації між європейськими державами, спонукала Монне й інших прийти до того рішення, яке вони тепер пропонували.

Уряд Німеччини одразу ж привітав пропозицію Шумана. Ще б пак! У своїй радісній відповіді Шуману Конрад Аденавер зауважував: «План французького уряду надає відносинам між нашими двома країнами, які загрожувала паралізувати недовіра та підозри, нового стимулу до конструктивної співпраці». Або, як він більш прямо висловився в розмові зі своїми радниками, «Das ist unser Durchbruch», — це наш прорив. Уперше Федеративна Республіка Німеччина вступала до міжнародної організації на рівних правах з іншими незалежними державами — і відтепер, як і хотів Аденавер, мала бути пов’язана із західним альянсом.

Німці були першими, хто ратифікував План Шумана. Наступними стали Італія та країни Бенілюксу, хоча нідерландці спочатку не дуже бажали брати на себе зобов’язання без британців. Однак британці запрошення Шумана відхилили, а без Британії не могло бути й мови про те, щоб залучити скандинавів. Отож Паризький договір, згідно з яким утворилася Європейська спільнота вугілля та сталі, у квітні 1951 року підписали тільки шість західноєвропейських країн.

Тут, напевно, варто зробити паузу і звернути увагу на одну рису Спільноти, яка тоді не залишилася непоміченою. Усі шестеро міністрів закордонних справ, які підписали договір у 1951 році, були членами християнсько-демократичних партій своїх країн. Троє провідних державних діячів головних країн-членів — Альчіде де Ґаспері, Конрад Аденавер та Роберт Шуман — походили з прикордонних регіонів: де Ґаспері — з Трентіно на північному сході Італії, Аденавер — з Райнланду; Шуман — з Лотарингії. У той час, коли народився де Ґаспері — та протягом значної частини його дорослого життя, — Трентіно належало до Австро-Угорщини, він навчався у Відні. Шуман виріс у Лотарингії, яка стала частиною Німецької імперії. Замолоду він був членом католицьких спільнот — тих самих, що й Аденавер десятьма роками раніше. Під час зустрічей вони говорили німецькою мовою, спільною для них трьох.

Для цих трьох осіб, так само як для їхніх колег — християнських демократів із двомовного Люксембургу, двомовної та двокультурної Бельгії, а також Нідерландів, — проєкт європейської співпраці мав як культурний, так і економічний сенс: вони вбачали в ньому важливий внесок у подолання кризи цивілізацій, яка понівечила космополітичну Європу їхньої юності. Народившись на периферії своїх країн, де ідентичності вже давно були множинні, а кордони — змінні, Шуман з колегами не сильно переймалися через перспективу поглинання певної частки національного суверенітету. Усі шість країн новоствореної спільноти нещодавно пережили момент, коли їхнім суверенітетом знехтували й розтоптали його під час війни та окупації: від їхнього суверенітету, який ще можна було втратити, лишилося небагато. А спільна для християнських демократів турбота про суспільну згуртованість та колективну відповідальність дозволяла їм почуватися безпечно щодо перспективи міжнародної «Високої адміністрації», яка б мала виконавчу владу заради спільного блага.

Однак далі на північ ситуація була інакша. На протестантських землях Скандинавії та Британії (або з погляду північного німця — протестанта на кшталт Шумахера) від Європейської спільноти вугілля та сталі дещо відгонило авторитарним душком. Таґе Ерландер, шведський прем’єр-міністр від соціал-демократів у 1948‒1968 роках, навіть пояснював свою власну непевність щодо приєднання до нової Спільноти тим, що її переважну більшість становлять католики. 14 травня 1950 року, через п’ять днів після того, як Кеннет Юнґер, високий радник Бевіна, довідався про План Шумана, він записав у своєму щоденнику, що, попри те що загалом прихильно ставиться до європейської економічної інтеграції, нові пропозиції могли «з іншого боку, стати кроком до зміцнення католицького “братства”, яке… [він] завжди вважав великим рушієм до Ради Європи». На той час такий погляд не був ані радикальним, ані поодиноким.

Європейська спільнота вугілля та сталі не була «братством». Як насправді не була й особливо ефективним економічним важелем, оскільки Висока адміністрація ніколи не мала таких повноважень, які уявляв собі Монне. Замість цього Спільнота, як і багато інших тогочасних міжнародних інституційних новоутворень, надавала Європі психологічний простір для руху вперед з новою вірою в себе. Як через десять років пояснював Аденавер Макміллану, Спільнота взагалі не була економічною організацією (тож Британія, на його думку, правильно вчинила, що трималася осторонь). Попри багату фантазію Монне, на момент свого заснування вона була не проєктом європейської інтеграції, а радше найменшим спільним знаменником західноєвропейських взаємних інтересів. То був інструмент політики під прикриттям економіки, спосіб подолати франко-німецьку ворожнечу.

Тим часом проблеми, які мала розв’язати Спільнота, почали залагоджуватися самі. В останню чверть 1949 року Федеративна Республіка Німеччина відновила виробничу спроможність до рівня 1936 року; до кінця 1950-го перевершила його на третину. У 1949 році торговельний баланс Західної Німеччини з Європою спирався на експорт сировини (переважно вугілля). Через рік, у 1950 році, торговельний баланс став від’ємним, оскільки Німеччина споживала власну сировину для живлення місцевої промисловості. У 1951 році сальдо знову стало позитивним та залишалося таким упродовж багатьох років завдяки експорту промислових товарів з Німеччини. До кінця 1951 року експорт з Німеччини зріс у шість разів проти 1948 року, а німецьке вугілля, готові товари й торгівля живили європейське економічне відродження: насправді наприкінці 50-х років Західна Європа страждала від наслідків перевидобутку вугілля. Чи можна все це вважати заслугою Спільноти — питання сумнівне. Зрештою, це не Шуман, а Корея запустила західнонімецьку виробничу потужність на повну. Але в підсумку то було не так важливо.

Якщо Європейська спільнота вугілля та сталі мала набагато менше значення, ніж їй надавали, якщо французька відданість наднаціональним інституціям була лишень способом контролювати Німеччину, якій вона й надалі не довіряла, і якщо Висока адміністрація мало чим спричинилася до європейського економічного розквіту, позаяк мала мінімальний вплив на конкуренцію, ринок праці та ціноутворення, чому ж тоді британці відмовилися до неї вступити? І чому здавалося, що для них так важливо залишатися осторонь?

Британці нічого не мали проти європейського митного союзу — вони були повністю «за», особливо тому, що він стосувався інших європейців. Від чого їм було ніяково, то це від ідеї про наддержавний виконавчий орган, на який мала перетворитися Висока адміністрація, навіть якби могла скеровувати виробництво та цінову політику лише щодо двох товарів. Така позиція Лондона не була таємницею уже кілька років: у 1948 році, коли Бевін обговорював з урядом лейбористів американські пропозиції стосовно майбутньої Організації європейської економічної співпраці, він насамперед переймався тим, щоб «національні делегації мали реальний контроль… та не давали секретаріату (чи то пак «незалежному» очільнику) діяти самостійно… Не може бути й мови про те, щоб організація вказувала її членам, що робити».

Небажання Британії поступитися бодай часткою державної влади, вочевидь, було несумісним з метою Монне в Європейській спільноті вугілля та сталі. Однак британці вважали Спільноту тонким краєчком клина, який континент забивав у британські справи, а її значення — незрозумілим, а тому ще небезпечнішим. Роз’яснюючи Ачесону причини відмови Британії від членства, Бевін заявляв: «Коли на кону такі життєво важливі речі, ми не можемо купувати кота в мішку, і [я] цілком певен, що якби американці опинилися в подібній ситуації, то міркували б так само». Ще колоритніше він висловився про свої сумніви щодо Ради Європи, звертаючись до своїх радників: «Коли ви відкриваєте скриньку Пандори, то не можете бути певні, які троянські коні з неї повискакують».

Деякі аргументи британців були економічні. Британська економіка — особливо в тому, що стосувалося торгівлі — здавалася набагато здоровішою, аніж економіка її континентальних сусідів. У 1947 році вартість британського експорту дорівнювала вартості експорту Франції, Італії, Західної Німеччини, країн Бенілюксу, Норвегії та Данії разом узятих. Поки західноєвропейські держави переважно торгували одна з одною, Британія мала розгалужені торговельні відносини з усім світом: насправді частка торгівлі Британії з Європою в 1950 році була значно меншою, ніж у 1913 році.

Отже, в очах британських урядовців утрати країни значно переважили б здобутки, якби вона взяла на себе зобов’язання в межах економічних домовленостей з країнами, перспективи яких здавалися дуже непевними. За рік до пропозиції Шумана позиція Сполученого Королівства, озвучена в приватних розмовах деякими високопосадовцями, була така: «Ми не зацікавлені в довготерміновій економічній співпраці з Європою. У найкращому разі це виснажуватиме наші ресурси. У найгіршому — серйозно підірве нашу економіку». До цього варто додати особливі застереження Лейбористської партії щодо приєднання до таких континентальних домовленостей, які могли обмежити їхню свободу у впровадженні «соціалістичної» політики в країні — політики, тісно пов’язаної з корпоративними інтересами давніх промислових союзів, які, власне, і заснували Лейбористську партію п’ятдесят років тому. У 1950 році, коли пропозиція Шумана перебувала на (короткому) розгляді, виконувач обов’язків прем’єр-міністра Герберт Моррісон пояснював уряду: «Нічого хорошого в цьому немає, ми не можемо цього зробити, Даремська гірнича асоціація на це не піде».

Крім цього, була ще Співдружність. У 1950 році британська Співдружність охоплювала великі території Африки, Південної Азії, Австралазії та Америк, і більшість цих земель усе ще контролювала Британія. Колоніальні регіони від Малаї до Золотого берега (Гани) одержували чисті прибутки в доларах і зберігали в Лондоні значні суми — сумновідомі «стерлінгові запаси». Співдружність усе ще постачала значну частку сировини та продуктів харчування; до того ж «імперія», як більшість усе ще її називала, була невід’ємною частиною британської національної ідентичності, принаймні так тоді здавалося. Більшість політиків вважала очевидно нерозсудливим — та й практично неможливим — приєднання Британії до будь-якої континентальної європейської системи, яка відрізала б країну від цього іншого виміру її існування.

Британія була частиною Європи, але водночас і частиною всесвітньої англофонної імперіалістичної спільноти. А ще вона мала дуже особливі відносини зі Сполученими Штатами. Британці ставилися до Америки неоднозначно: здалека вона здавалася їм «раєм споживчих розкошів» (Малкольм Бредбері), що контрастував з їхнім власним повним обмежень життям, і саме тому вони її зневажали. Та їхні уряди продовжували вірити в те, що пізніше дістане назву «особливих відносин» між двома країнами. Почасти причина полягала в тому, що під час війни Британія була присутня за «головним столом» у Ялті та Потсдамі як одна з трьох Великих держав, а також третя ядерна держава після успішного випробування британської бомби в 1952 році. Також мала значення тісна співпраця між двома країнами власне впродовж війни. І ще трохи важило особливе англійське почуття зверхності щодо країни, яка витіснила їх з імперської верхівки^[95].

Американці були в розпачі від небажання Великої Британії поєднувати долю з Європою та роздратовані через її наполягання на тому, щоб зберегти імперський статус. Утім позицію Лондона в 1950 році визначало дещо більше, ніж імперський самообман чи кровожерливість. Як пізніше зазначав Жан Монне у своїх мемуарах, Британію ніколи не захоплювали і не окуповували: «вона не мала потреби звільнятися від історії». Для британців Друга світова війна стала досвідом національного примирення та згуртованості, а не їдким надривом державної і національної тканини, яким вона закарбувалася в пам’яті людей по той бік протоки. У Франції війна оприявнила всі недоліки національної політичної культури; у Британії вона ніби підкреслила всі здобутки та чесноти національних інституцій і звичаїв. Для більшості бритів Друга світова війна була війною між Німеччиною та Великою Британією, з якої Британія вийшла переможною та самоствердженою^[96].

Це відчуття тихої гордості за спроможність країни страждати, терпіти та перемагати відрізняло Британію від континенту. А ще воно формувало політичну культуру післявоєнних років. На виборах 1945 року Лейбористська партія вперше в історії здобула чітку парламентську більшість і, як ми побачили, заохотила хвилю націоналізації та соціальних реформ, апогеєм яких стала Конституція першої держави всезагального добробуту. Попри те, що урядові реформи призвели до напрочуд незначних змін у глибинних звичках та схильностях нації, вони здебільшого користувалися популярністю. Джон Бойнтон Прістлі висловився про це на сторінках видання New Statesman у липні 1949 року так: «Ми — соціалістична монархія, яка насправді є останнім пам’ятником лібералізму».

Внутрішня політика в післявоєнній Британії була зосереджена на питаннях соціальної справедливості та інституційних реформах, необхідних для її втілення. Значною мірою це стало наслідком загальної неспроможності попередніх урядів дати раду соціальній нерівності; потрібні державні витрати — на охорону здоров’я, освіту, транспорт, житло, пенсії тощо — знову із запізненням опинилися в центрі порядку денного та здавалися багатьом цілком заслуженою винагородою за нещодавні жертви, яких зазнала країна. Але водночас це означало, що більшість британських виборців (і чимало членів британського парламенту) і гадки не мають про те, яка бідна їхня країна і чого їм коштувало перемогти в епічному протистоянні з Німеччиною.

У 1945 році Британія була неплатоспроможною. Мобілізація в країні охопила більшу кількість осіб і тривала довше, ніж деінде: у 1945 році з 21,5 мільйона зайнятого дорослого населення 10 мільйонів чоловіків і жінок або тримали в руках зброю, або виготовляли її. Вінстон Черчилль не намагався обмежити військові зусилля Британії її ресурсами і поставив на карту все, беручи позики в американців та продаючи британські заморські активи, щоб забезпечити безперебійне надходження грошей та матеріальних ресурсів. За висловом одного з очільників британського Казначейства за часів війни, у ті роки «Англія перетворилася з найбільшого у світі кредитора на найбільшого боржника». Друга світова війна коштувала Британії вдвічі дорожче, ніж Перша світова; країна втратила чверть свого національного багатства.

Це пояснює, чому після війни Британія переживала одна за одною валютні кризи — країна силувалась виплатити величезні доларові борги зі свого різко скороченого прибутку. Це одна з причин, чому План Маршалла в Британії практично не вплинув на інвестиції чи модернізацію промисловості: 97% зворотних коштів (більше, ніж деінде) пішли на те, щоб виплатити колосальний державний борг. Для будь-якої середньої за розмірами європейської країни в таких скрутних умовах, у яких перебувала Британія після війни, це вже створило б доволі серйозні проблеми; але в британському випадку вони ще більш загострювалися через глобальний масштаб її імперських зобов’язань.

Ціна належності до Великих держав для Британії з 1939 року значно підвищилась. Витрати країни на військову галузь та дипломатію в 1934‒1938 роках становили шість мільйонів фунтів на рік. У 1947 році тільки на військові витрати в бюджеті було передбачено 209 мільйонів фунтів. У липні 1950 року, напередодні Корейської війни — тобто до збільшення витрат на оборону, які супроводжували її початок, — Британія мала повний флот в Атлантиці, ще один — у Середземному морі, третій — в Індійському океані, а також постійну «китайську станцію». Країна утримувала сто двадцять ескадронів Королівських повітряних сил в усьому світі, а її війська повністю або частково мали постійні бази в Гонконзі, Малаї, Перській затоці, Північній Африці, Трієсті, Австрії, Західній Німеччини та в самому Сполученому Королівстві. Крім того, по всьому світу Британія утримувала великий та дорогий штат дипломатів, консулів і розвідників, а ще державних службовців у колоніях, які вже самі по собі були значним бюрократичним й адміністративним тягарем, нехай він і зменшився після того, як Британія вийшла з Індії.

Звести кінці з кінцями в цих умовах країна могла, лише запровадивши режим економії та добровільних злиднів: у ті роки горда й переможна Велика Британія здавалася більш напруженою, біднішою, сірішою та сумнішою, ніж будь-яка інша країна на континенті, що була переможена, окупована й спустошена. Усе було нормоване, обмежене та контрольоване. Редактор та есеїст Сиріл Конноллі, який, треба визнати, і за найкращих часів дивився на речі песимістично, зміг дуже добре зловити тогочасний настрій порівняно з Америкою та Британією в квітні 1947 року:

Его тут на відпочинку; більшість із нас — не чоловіки і жінки, а щось середнє, велика спільнота змучених, запрацьованих і зарегульованих людей у дранті, з картками на харчування, історіями про вбивства та заздрісною, суворою, старосвітською недбалістю — вимучений народ. А втілює цю атмосферу сам Лондон — тепер найбільше, найсумніше та найбрудніше з великих міст. У ньому кілометри облуплених, напівпорожніх будинків, ресторани без їжі, паби без пива. Зникла атмосфера його колись жвавих районів та вишуканість його площ. Юрби в потертих плащах швендяють поміж пошарпаних їдалень із зеленими плетеними меблями під нескінченно нудним і важким, немов металева кришка, небом.

Це була доба економії. Щоб збільшити експорт (і так заробити життєво необхідну валюту), майже все було нормоване або просто недоступне: м’ясо, цукор, одяг, машини, бензин, поїздки за кордон, навіть цукерки. Хлібні талони, яких у війну не було, запровадили в 1946 році, а скасували тільки в липні 1948-го. 5 листопада 1949 року уряд показово відсвяткував «спалення обмежень»; але багато цих самих обмежень знову повернулося внаслідок Корейської війни, яка змусила затягнути паски, а нормування основних продуктів харчування в Британії припинили лише в 1954 році, коли в інших країнах Західної Європи його вже давно не було. Вуличні картини в післявоєнній Британії громадянам Радянського блоку видалися б знайомими; одна англійська домогосподарка пригадувала ті роки так: «Знаєте, черги тоді були по все. Навіть якщо ви не знали, по що ця черга, ви все одно вставали в неї, тому що в її кінці щось було».

Британці виявилися напрочуд толерантними до власних втрат: частково тому, що були переконані, що всі страждали більш-менш однаково, хоча роздратування, що накопичилося через пайки та норми, а також настрої пуританського патерналізму, які поділяли деякі міністри-лейбористи (зокрема канцлер Казначейства, сер Стаффорд Кріппс), і зумовили нові успіхи консерваторів на виборах у 1950-х роках. Через відчуття відсутності вибору та покладання сподівань на уряд, якому видніше, перше післявоєнне покоління в Англії виросло, як згадував романіст Девід Лодж у мемуарах про свої молоді роки, «обережним, нерішучим, вдячним за найменшу милість та скромним у своїх прагненнях», а також разюче відмінним від покоління, яке прийшло йому на зміну. А милості здавалися не такими вже й незначними. Сем Вотсон, багаторічний очільник Даремського гірничого союзу, на щорічному з’їзді Лейбористської партії в 1950 році нагадував: «Бідність викорінено. Ніхто не знає, що таке голод. Про хворих піклуються. Старих шанують, наші діти зростають у краю можливостей».

Британське суспільство залишалося шанобливим та поділеним на класи, а держава добробуту, як ми побачили, передусім віддавала переваги «тим, хто був посередині». Однак прибуток і багатство справді були перерозподілені відповідно до післявоєнних законів: частка національного багатства, яким володів один найбагатший відсоток населення, зменшилася від 56% у 1938 році до 43% у 1954-му, а успішне подолання безробіття позитивно відрізняло цю добу від похмурого довоєнного десятиліття. Упродовж 1946‒1948 років 150 тисяч британців виїхали до Канади, Австралії та Нової Зеландії, а чимало інших міркували над тим, щоб наслідувати їхній приклад; але з 1951 року почало здаватися, що найгірші роки економії позаду. Країна побалувала себе життєствердною подією — «Фестивалем Британії», на якому відзначали століття з часу проведення Великої виставки принца Альберта в 1851 році.

Тогочасну атмосферу вдало передає «Сімейний портрет» — документальний фільм про Англію в 1951 році, знятий того самого року Гамфрі Дженнінґсом. Власне, сама назва вказує на прикметні особливості країни — жодному документалісту у Франції, Італії, Німеччині чи Бельгії не спало б на думку щось подібне. Фільм прославляв англійськість, а також був відчутно забарвлений колективною пам’яттю про страждання й тріумф нещодавньої війни та просякнутий погано прихованою гордістю за місцеві особливості. У ньому багато йдеться про науку і прогрес, розробки і роботу. І жодної, абсолютно жодної згадки про сусідів чи союзників Англії (sic!). У 1951 рокі країну зображено так, якою вона справді була в 1940 році — сам на сам зі світом.

У 1828 році німецький поет Гайнріх Гайне, як і інші до нього, зауважував, що «для англійців дуже непритаманно говорити про принципи під час парламентських дискусій. Вони обговорюють тільки те, чи є від чогось користь, і наводять факти за і проти». Британці відповіли відмовою на запрошення Робера Шумана в 1950 році, тому що приєднання до європейського економічного проєкту здалося їм некорисним, а також через свою давню неприязнь до континентальних об’єднань. Однак рішення Британії залишитися осторонь Європейської спільноти вугілля та сталі стало передусім інтуїтивним, психологічним і навіть емоційним, наслідком надзвичайної особливості нещодавнього британського досвіду. У січні 1952 року Ентоні Іден підсумував рішення своєї країни перед нью-йоркською аудиторію так: «Ми нутром відчуваємо, що не можемо цього зробити».

Це рішення не було остаточним; але на той час воно виявилося доленосним. За відсутності Британії (та, за її прикладом, Скандинавії) вплив у межах «маленької Європи» Заходу автоматично переходив до Франції. Французи старанно робили те, що за інших обставин робили б британці, і створили «Європу» за власною подобою, зрештою надавши її інститутам і політиці тієї форми, яка була їм знайома з власного досвіду. У ті роки про такий перебіг подій жалкували континентальні європейці, а не британці. Чимало видатних європейських лідерів щиро бажали, щоб Британія стала частиною Спільноти. У своїх спогадах Поль-Анрі Спаак, бельгійський та європейський державний діяч, із жалем зауважував: «Моральне лідерство було біля ваших ніг». Монне також озирався в минуле і намагався уявити, як усе могло скластися, якби Британія вирішила взяти на себе ініціативу тоді, коли вона все ще мала беззаперечний авторитет. Справді, через десять років британці знову замислилися. Але в післявоєнній Європі десять років були дуже довгим періодом, і тоді карти вже було роздано.