Розділ 6 Крутий маршрут

Хай що ви скажете, комуністи були розумніші. Вони мали грандіозну програму, план нового світу, в якому кожен знайде собі місце… Одразу ж знайшлися люди, які зрозуміли, що ідилія не пасує їхньому темпераменту, і захотіли покинути країну.

Мілан Кундера

Тож було необхідно навчити людей не думати і продукувати судження, змусити їх бачити те, чого не існує, і стверджувати протилежне тому, що всім було очевидно.

Борис Пастернак, «Доктор Живаґо»

У таборі я зустріла багатьох людей, які зуміли поєднати проникливе розуміння того, що відбувається в країні, з фанатичним культом Сталіна.

Євгенія Гінзбург, «Крутий маршрут»^[97]

Сталінізм означав вбивство внутрішньої людини. І хай що кажуть софісти, хай яку брехню розповідають інтелектуали-комуністи, у цьому вся його суть. Потрібно вбити внутрішню людину, щоб прийняти в душу комуністичну заповідь.

Александр Ват

Тут вони людину спочатку повісять, а потім судитимуть.

Мольєр, «Месьє де Пурсоньяк»

Для західних спостерігачів після 1945 року Радянський Союз утілював страхітливу перспективу. Червона армія пересувалася пішки та тягнула зброю і припаси на возах, запряжених в’ючними тваринами; її солдати не мали ані відпусток, ані, якщо вагалися, пощади: 157 593 з них було страчено за «боягузтво» лише в 1941 та 1942 роках. Але після повільного старту СРСР зміг перевершити нацистського коло?са як у бою, так і у виробництві та вирвати серце неперевершеної німецької військової машини. І для друзів, і для ворогів радянська перемога в Другій світовій війні стала свідченням досягнень більшовиків. Політика Сталіна була виправданою, а довоєнні злочини здебільшого забуті. Успіх, як добре розумів Сталін, — це ключ до перемоги.

Але радянську перемогу було здобуто надзвичайно високою ціною. З усіх переможців Другої світової війни — насправді взагалі з усіх країн-учасниць, і переможців, і переможених, — тільки СРСР зазнавав постійних економічних збитків. Підраховані втрати людей та ресурсів були неоглядні й давалися взнаки ще багато десятиліть. Зденек Млинарж, чеський комуніст, який у 1950 році навчався в Москві, пригадував, що столиця загрузла в «бідності та відсталості… величезне селище з дерев’яних хатин». За межами міст становище було ще гіршим. На більшості територій Білорусі, України та Західної Росії дороги, мости і залізничні шляхи були навмисне зруйновані. Врожай зерна на початку 1950-х років був гіршим, аніж у 1929 році, що, зі свого боку, було значно менше, ніж в останній мирний врожай за царів. На деяких найкращих орних землях Радянського Союзу йшла війна, а сотні тисяч коней, корів, свиней та інших тварин були знищені. В Україні, яка так і не оговталася від спровокованого карального голоду 30-х років ХХ століття, голод — цього разу незапланований — повернувся знову взимку та навесні 1946–1947 років.

Але в роки війни також відбувалася напівмілітаризація радянського життя. Централізоване керування та невідступна зосередженість на виробництві танків, гвинтівок та літаків у час війни перетворили СРСР на напрочуд ефективну військову машину, байдужу до людського життя й добробуту, але в усіх інших сенсах добре пристосовану до участі в тотальній війні. Плеяда партійних бюрократів, яка сформувалася під час війни — покоління Брежнєва, — асоціювала владу та успіх з широкомасштабним виробництвом у галузі військової промисловості, і саме вони мусили керувати країною впродовж наступних сорока років, ніколи не забуваючи про цю модель. Давні ленінські метафори про класову боротьбу та протистояння тепер могли поєднуватися з гордими спогадами про справжню війну. Радянська партійна держава отримала новий засадничий міф: Велику Вітчизняну війну.

З огляду на те, як нацисти поводилися із землями та людьми, на яких вони наступали, війна 1941–1945 років у Росії і була великою вітчизняною війною.

Насамперед Сталін хотів від Європи, як ми вже знаємо, безпеки. Але водночас він був зацікавлений і в економічних перевагах, які міг отримати від своїх перемог на Заході. Маленькі держави Центральної Європи, від Польщі до Болгарії, жили в тіні домінування Німеччини задовго до Другої світової війни: у передвоєнний час, та особливо в 30-ті роки ХХ століття, нацистська Німеччина була їхнім головним торговельним партнером і джерелом зовнішнього капіталу. Під час війни їхні зв’язки звелися до відносин між господарем та рабом, а Німеччина витискала максимум можливого із землі та людей для своїх військових потреб. Після 1945 року Радянський Союз у буквальному розумінні продовжив з того місця, на якому зупинилися німці, приєднавши Східну Європу до власної економіки як ресурс, що можна експлуатувати як завгодно.

Радянський Союз отримав репарації від Угорщини та Румунії як від колишніх союзників Гітлера. Ці репарації, як і ті, що Радянський Союз так само зібрав з радянської окупаційної зони Німеччини, були порівняно незначні, щоб компенсувати російські втрати, але країни, які їх віддавали, змушені були піти на суттєві жертві: станом на 1948 рік румунські репарації СРСР становили 15% національного прибутку країни, угорські — 17%. Щодо країн, які з СРСР не воювали, Сталін був не менш вимогливий, щоправда, на «братерських», а не каральних засадах.

За підрахунками до кінця 50-х років ХХ століття Радянський Союз отримав від НДР, Румунії та Угорщини значно більше, ніж витратив на те, щоб контролювати ці країни. У Чехословаччині надходження дорівнювали видаткам. Допомога Болгарії та особливо Польщі впродовж 1945–1960 років, напевно, коштувала Москві значно більше, ніж вони вертали через торгівлю та інші надходження.

Чим Сталін відрізнявся від інших імперотворців, навіть від царів, то це тим, як уперто він прагнув запровадити на територіях під своїх контролем саме такий спосіб урядування та суспільний лад, який був у Радянському Союзі. Так само як у Східній Польщі в 1939‒1941 роках і в державах Балтії в 1940 році, а потім знову (після того, як відвоював ці території в нацистської Німеччини) у 1945 році, Сталін заходився перероблювати Східну Європу за радянською подобою: відтворювати радянську історію, інститути та практики в кожній з маленьких держав, які тепер були під контролем комуністичних партій.

Албанія, Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Польща та Німецька Демократична Республіка мали стати, за влучним висловлюванням одного вченого, «географічно суміжними копіями»^[98]. Кожна мала отримати конституцію, написану за радянською моделлю (першу з них було ухвалено в Болгарії в грудні 1947 року, останню — у Польщі в липні 1952-го). Кожна мала здійснити економічні «реформи» та скласти п’ятирічні плани, відповідно до яких їхні інститути й практики повинні бути адаптовані до інститутів і практик Радянського Союзу. Кожна мала стати поліцейською державою радянського зразка. І кожною мали керувати з апарату комуністичної партії, яка підпорядковувалась (де-факто, якщо не офіційно) керівній Комуністичній партії в Москві^[99].

Мотивація Сталіна щодо відтворення радянського суспільства в державах-сателітах знову ж таки була дуже проста. Прагнення миру, землі, їжі та нового початку, поширене в післявоєнній Східній Європі, очевидно, полегшило прихід комуністів до влади, але аж ніяк не гарантувало підтримки радянської політики серед місцевого населення.

Сталін мав домогтися непохитної лояльності від сусідів-сателітів і знав лише один спосіб, як цього досягти. По-перше, Партія мусила встановити монополію влади. Згідно з положеннями угорської Конституції, ухваленої в серпні 1949 року, вона мала взяти на себе та утримувати «головну роль», усунувши або поглинувши решту політичних партій. Партія ставала єдиним засобом соціальної мобільності, єдиним джерелом протекції та розподілювачем — через контроль над судами — справедливості. Невіддільна від держави, інститути якої вона монополізувала, місцева партія та її апарат державної безпеки, отримуючи вказівки просто з Москви, були безпосереднім важелем радянського командування.

По-друге, партійна держава мала одноосібно ухвалювати економічні рішення. Це було не так просто. Економіки східноєвропейських держав суттєво відрізнялися. Деякі були сучасні, міські та промислові, із великим робітничим класом; інші (більшість) — сільські та збіднілі. Деякі, як Польща й Угорщина, мали доволі значний державний сектор, який виник через довоєнні стратегії захисту від економічного проникнення Німеччини. В інших, як у Чехословаччині, майно та підприємства перед війною здебільшого були зосереджені в приватних руках. У деяких країнах і регіонах процвітала комерція; інші самі нагадували території Радянського Союзу. Більша частина регіону серйозно постраждала від наслідків Великої депресії та державоцентричної політики протекціонізму, яку впроваджували для їх подолання. Але, як ми побачили, під час війни деякі галузі промисловості — особливо в Угорщині та Словаччині — насправді виграли від німецьких інвестицій у військову промисловість.

Незважаючи на цю різноманітність, за комуністичним захопленням у регіон одразу ж прийшло встановлення економічної однорідності.

Одним зі способів нівелювання східноєвропейського середнього класу, який мав приватну власність, стала валютна реформа. Це був ефективний шлях знищення готівкових заощаджень як селян, так і підприємців, який запроваджували після попередніх здирництв, як-от примусового стягнення капіталу. У Румунії до цього вдалися двічі — у серпні 1947 року (з обґрунтованою підставою — зупинити гіперінфляцію) та в січні 1952 року, коли заощадження селян, накопичені за попередні чотири роки (їх мало на що можна було витратити), зникли в них на очах.

Як у Радянському Союзі, так і в контрольованій ним Східній Європі селянство було приречене. Унаслідок перших післявоєнних реформ маленькі ділянки землі розподілили між великою кількістю селян. І хоч ці реформи набули популярності, вони лишень загострили давню аграрну кризу в регіоні: замало капіталовкладень в устаткування та добрива, забагато напівбезробітних працівників та п’ять десятиліть стабільного зниження цін на сільськогосподарську продукцію. Перед тим як комуністичні партії Східної Європи впевнено закріпилися при владі, вони активно підтримували неефективний перерозподіл землі. Але, починаючи з 1949 року, вони із дедалі більшою наполегливістю та жорстокістю взялися за знищення «непманів» та «куркулів»^[100].

На перших етапах сільської колективізації дрібних селянських землевласників (бо великих землевласників на той час майже не лишилося) штрафували каральним оподаткуванням (обсяг якого часто перевищував їхній грошовий прибуток), ціновими відмінностями, квотами, від яких вигравали нові колективні державні господарства, відмовами в продовольчих книжках та дискримінацією їхніх дітей, яких не допускали до середньої освіти. Навіть за таких умов залишалася гідна подиву кількість незалежних селян, хоч і на економічно незначних «мікрофундіях» з двох чи менше гектарів.

У Румунії, де десятки тисяч селян примусово записали в колгоспи восени 1950 року і де режим мав змогу без обмежень застосовувати силу, майбутній президент Ніколае Чаушеску зміг лише в 1962 році гордо оголосити про завершення селянської колективізації «на три роки швидше від запланованого». У Болгарії впродовж перших двох п’ятирічок, які розпочалися в 1949 році, родючі сільськогосподарські землі були повністю зосереджені у власності держави. У Чехії, де колективізація стартувала доволі пізно (у 1956 році більшу частину орних земель усе ще обробляли фермери-власники), 95% земель сільськогосподарського призначення відібрали в подальші десять років, і дещо менше (85%) — у відсталих та важкодоступних регіонах Словаччини. Але тут, як і в Угорщині та й у всьому регіоні, незалежні селяни залишилися тільки на папері. Заходи, які проти них вживали, та знищення ринків і мереж постачання неухильно призвели до їх збідніння та розорення.

Нераціональні, подекуди химерні заходи радянської економічної політики точно копіювали в усіх країнах блоку. 30 вересня 1948 року Георге Георгіу-Деж, лідер Румунської комуністичної партії, проголосив: «Ми хочемо досягти соціалістичного накопичення коштом капіталістичних елементів у сільській місцевості» — у країні, де «капіталістичний елемент» у сільській економіці був явно відсутній. У Словаччині впродовж 1951 року були навіть спроби вирядити міських службовців та урядових бюрократів у поля. «Операція 70 000 мають бути продуктивними» — так вона називалась — виявилася катастрофічною, тож її швидко згорнули; але такі спроби в дусі маоїзму діяти на випередження, що мали місце лише за вісімдесят кілометрів на схід від Відня, красномовно ілюструють дух часу. Тим часом повсюди, зокрема в нещодавно радянізованих країнах Балтії, комуністична земельна реформа призвела до тривалого дефіциту там, де дотепер продукти харчування були доступні й дешеві^[101].

Щоб зарадити цій очевидній управлінській поразці, влада запровадила закони радянського типу, які встановлювали кримінальну відповідальність за «паразитизм», «спекуляцію» та «саботаж». 27 березня 1952 року суддя та член Національної асамблеї Чехословаччини, доктор наук Зденка Патчова звернулася до своїх колег-законотворців із такими словами: «Викриття справжнього обличчя селянських багатіїв — це першочергове завдання судових процесів… Непостачання та невиконання [сільськогосподарського] виробничого плану — це саботаж, який має суворо каратися». Як видно з цього відданого наслідування радянської риторики зразка 1930-х років, відраза до селянина та успішне втілення сільської колективізації були одним із головних випробувань сталінської доктрини.

У короткій перспективі реалізація планів для промисловості за радянськими зразками не була аж такою очевидно катастрофічною: з деякими речами командні економіки можуть цілком добре впоратись. Колективізація землі й знищення малих підприємств вивільнило велику кількість чоловіків та жінок для роботи в шахтах і на заводах; цілеспрямована сфокусованість комуністів на інвестуванні у важку промисловість за рахунок споживчих товарів і послуг гарантувала небачене зростання обсягів виробництва. Усюди були встановлені п’ятирічки зі скажено амбітними цілями. За валовими показниками виробництва темпи зростання на першому етапі індустріалізації прото приголомшували, особливо в таких країнах, як Болгарія чи Румунія, які почали практично з нуля.

Кількість працівників сільського господарства навіть у Чехословаччині, найбільш урбанізованій державі регіону, у 1948‒1952 роках упала на 18%. У радянській зоні Німеччини виробництво сталевої сировини зросло зі 120 тисяч тонн у 1946 році до понад 2 мільйонів тонн — у 1953-му. Частини Східної Європи (Південно-Західна Польща, промисловий район на північному заході від Бухареста) змінилися просто на очах: поставали цілі нові міста, як-от Нова Гута біля Кракова, де мали жити тисячі працівників, які виробляли залізо, сталь і верстати. Напівмілітаризовану, монолітну індустріалізацію першого покоління, яку впроваджували в міжвоєнному Радянському Союзі, тепер проганяли по країнах Радянського блоку у відповідно зменшених масштабах. Так само як колись у Росії, комуністи відтворювали в Східній Європі скорочену та прискорену версію західноєвропейської промислової революції ХІХ століття.

З такої перспективи економічна історія Східної Європи після 1945 року дещо подібна до тенденцій відновлення Європи Західної, яке відбувалося в ті самі роки. У Західній Європі теж віддавали перевагу інвестуванню в продуктивність та обсяги виробництва, аніж у постачання споживчих товарів і послуг, хоч План Маршалла і пом’якшив болючість цієї стратегії. У Західній Європі цілі виробничі галузі та регіони теж мали низькі стартові позиції, а впродовж 50-х років ХХ століття в Італії та Франції теж відбулися стрімкі хвилі урбанізації. Але на цьому подібність закінчується. Особливість економічної історії комуністичної Східної Європи полягає в тому, що, окрім вугілля, сталі, заводів та багатоповерхівок, радянська індустріалізація першого покоління призвела до гротескних викривлень і суперечностей навіть у більшому масштабі, ніж у самому СРСР.

Після того як у січні 1949 року створили Комекон (Раду економічної взаємодопомоги^[102]), були визначені правила торгівлі між комуністичними країнами. Кожна країна мала здійснювати двосторонню торгівлю з Радянським Союзом (ще одне відлуння вимог нацистської доби, тільки в ролі Берліна знову ж таки виступала Москва) та відігравати певну роль, умови якої не підлягали обговоренню, у міжнародній комуністичній економіці. Отож Східна Німеччина, Чехословаччина й Угорщина мусили постачати до СРСР готові промислові товари (за цінами, встановленими в Москві), тоді як Польща й Румунія мали спеціалізуватися на виготовленні та експорті продуктів харчування й первинних промислових продуктів. В обмін на це Радянський Союз продавав сировину та паливо.

За винятком незвичайних зворотних відносин, на які ми вже звертали увагу (коли імперія постачає сировину, а колонії — готову продукцію), ця схема нагадує європейську заморську колонізацію. Так само як у неєвропейських колоніях, місцеві економіки Східної Європи переживали спотворення й уповільнений розвиток. Одним країнам не дозволяли виготовляти готові товари, інші мали виробляти їх із надлишком (Чехословаччина — взуття, Угорщина — вантажівки) та продавати їх СРСР. Реальних економічних переваг кожної країни до уваги не брали.

Радянська модель 30-х років, винайдена для застосування з урахуванням унікальних радянських обставинах — широкого простору, достатку сировини та нескінченної, дешевої некваліфікованої робочої сили, — не була дієздатною для маленьких країн на кшталт Угорщини або Чехословаччини, які мали обмаль сировини, зате кваліфіковану робочу силу, що працювала в промисловій галузі, та давно сформовані міжнародні ринки для товарів з високою доданою вартістю. Випадок Чехословаччини особливо вражає. До Другої світової війни чеським регіонам Богемії та Моравії (які ще до 1914 року стали промисловим серцем Австро-Угорщини) був притаманний вищий рівень виробництва на душу населення, ніж Франції; вони спеціалізувалися на шкіряних виробах, автомобілях, високотехнологічній зброї та широкому асортименті товарів розкоші. За рівнем життя, промислової кваліфікації, продуктивності й часткою закордонних ринків Чехословаччина до 1938 року була подібна до Бельгії та значно випереджала Австрію й Італію.

До 1956 року комуністична Чехословаччина не тільки опинилася позаду Австрії, Бельгії та інших країн Західної Європи, а й була набагато менш продуктивною і біднішою, ніж двадцять років тому. У 1938 році на душу населення в Чехословаччині та Австрії припадала приблизно однакова кількість власних авто; у 1960 році співвідношення становило 1 до 3. Навіть ті галузі, у яких країна все ще залишалася конкурентною, зокрема у виробництві легкої зброї, більше не надавали чехам жодних переваг, оскільки вони були змушені спрямовувати експорт лише своїм радянським господарям. Що ж до утворення промислових гігантів, як-от металургійного заводу «Ґоттвальд» в Остраві, точнісінько подібного до аналогічних заводів у Польщі, Німецькій Демократичній Республіці, Угорщині, Румунії, Болгарії та СРСР, для чехів вони означали не стрімку індустріалізацію, а примусову відсталість (у Чехословаччині, попри мізерні запаси залізної руди в країні, впроваджували інтенсивні програми індустріалізації, основою яких було виробництво сталі). Після одноразових стартових прибутків від небаченого зростання у видобувній галузі те саме відбувалося в кожній іншій державі-сателіті. У середині 50-х років радянська Східна Європа вже розпочала цілеспрямований шлях до «планового» занепаду.

У цій стислій історії економіки Радянського блоку є два винятки. У Польщі з таким самим завзяттям, як в інших країнах, впроваджували примітивну індустріалізацію, однак не земельну колективізацію. Здається, Сталін усвідомив непрактичність примусу польських селян до колгоспів, однак саме лише це міркування навряд чи змусило б його засумніватися. Щодо Польщі Радянський Союз був надзвичайно обережним (ми ще матимемо нагоду побачити приклади цього). Поляки разюче відрізнялися від інших поневолених народів Східної Європи тим, що їх було багато; покоління російських офіцерів і чиновників добре знали їхні спроможності та схильність до повстань проти російського поневолення, і в Польщі більше, ніж будь-де, викликала незгоду радянська влада.

З радянського погляду, польський опір був подразником — залишки польського воєнного підпілля продовжували партизанську війну проти комуністичного режиму щонайменше до кінця 1940 років — та здавався необґрунтованим. Хіба не поляки отримали понад 60 тисяч квадратних кілометрів доволі плодючих орних земель замість 110 квадратних кілометрів східних боліт, які після війни увійшли до складу СРСР? І хіба Москва не була (єдиним) польським захистом від Німеччини, на чиє відновлення всі чекали? Ба більше, Польща нині звільнилася від меншин, які населяли її до війни: євреїв знищили німці, а німців та українців вигнали совєти. Якщо Польща тепер стала більш «польською», ніж будь-коли в її складній історії, дякувати треба було Москві.

Але міждержавні відносини, а особливо між країнами Радянського блоку, ґрунтувалися не на вдячності чи її відсутності. Польща була цінною для Москви передусім як захисний буфер проти німецької або західної агресії. Соціалізм у Польщі був бажаним, тоді як стабільність і надійність — украй необхідною. В обмін на внутрішній спокій у Польщі Сталін був готовий змиритися з класом незалежних селян, хай навіть неефективних й ідеологічно неохайних, та чинною Католицькою церквою, чого неможливо було собі уявити далі на Півдні або Сході. Польські університети також практично не чіпали, тоді як у сусідній Чехословаччині та в інших країнах відбулися чистки, які залишили заклади вищої освіти без викладацького складу.

Іншим винятком, звичайно, була Югославія. До розколу між Сталіним і Тіто Югославія, як ми бачили, найбільше з усіх східноєвропейських держав «просунулась» на шляху до соціалізму. Своїм першим п’ятирічним планом Тіто перевершив Сталіна, поставивши за мету досягти найвищого рівня промислових інвестицій серед країн Радянського блоку. Ще до того, як в інших державах-сателітах почалася колективізація, у Югославії вже було створено сім тисяч колективних господарств, а ефективністю та всюдисущістю репресивного апарату країна мала всі шанси перевершити навіть Москву. Партизанську службу безпеки, яка існувала протягом війни, перетворили на повноцінну поліцейську мережу, чиїм завданням, за словами Тіто, було «збурювати жах у серцях тих, кому не подобалась така Югославія».

Дохід Югославії на душу населення на момент розриву зі Сталіним був найнижчим у Європі після сусідньої Албанії; за чотири роки окупації та громадянської війни і так збіднілий край докотився до остаточних злиднів. Гірка спадщина воєнного досвіду Югославії додатково обтяжувала національний склад цієї останньої справді багатонаціональної держави в Європі: згідно з переписом 1946 року 15,7 мільйона населення Югославії становили 6,5 мільйона сербів, 3,8 мільйона хорватів, 1,4 мільйона словенців, 800 тисяч мусульман (здебільшого в Боснії), 800 тисяч македонців, 750 тисяч албанців, 496 тисяч угорців, 400 тисяч чорногорців, 100 тисяч волохів та невизначена кількість болгар, чехів, німців, італійців, румунів, росіян, греків, турків, євреїв та ромів.

Серед них згідно з Конституцією 1946 року окреме визнання отримали лише серби, хорвати, словенці, чорногорці та македонці, хоча і їх, як і решту, закликали вважати себе «югославами»^[103]. І як для югославів, їхні перспективи були справді похмурі. Як писав про країну Лоуренс Даррелл другові-греку з Белграда наприкінці 40-х років, «становище тут дуже сумне — майже як на війні, усюди натовпи та бідність. Що ж до комунізму, мій дорогий Теодоре, то варто приїхати сюди лише на трохи, щоб дійти висновку, що за капіталізм варто боротися. Попри його чорноту та кров, він менш сумний, сірий і безнадійний, ніж ця застійна й мертвотна поліцейська держава».

У перші місяці після розриву зі Сталіним Тіто став навіть ще радикальнішим, більш «більшовицьким», ніби хотів довести, що рацію має він, а його радянські критики — брехуни. Але довго покладатися на браваду було б неможливо. Без зовнішньої допомоги та під цілком реальною загрозою радянського вторгнення він звернувся по допомогу до Заходу. У вересні 1949 року Банк експорту-імпорту США надав Белграду позику на 20 мільйонів доларів. Наступного місяця Югославія взяла в борг 3 мільйони доларів у Міжнародного валютного фонду, а в грудні того самого року підписала торговельну угоду з Великою Британією й одержала 8 мільйонів доларів кредиту.

Радянська загроза змусила Тіто збільшити витрати на оборону (від частки югославського мізерного національного доходу) від 9,4% в 1948 році до 16,7% — у 1950-му; військове виробництво країни перемістили під захист боснійських гір (що мало певні наслідки під час воєн у 90-х роках ХХ століття). У 1950 році Конгрес США, на той час уже переконаний у потенційній важливій ролі Югославії в глобальній «холодній війні», запропонував країні ще 50 мільйонів доларів допомоги в межах Акта про термінову допомогу Югославії 1950 року, а в листопаді 1951-го виступив з угодою, яка дозволяла Югославії отримувати військову допомогу відповідно до Акта про взаємну безпеку. У 1953 році дефіцит бюджету Югославії був повністю покритий з американської допомоги; упродовж 1949‒1955 років розмір допомоги, яку одержав Тіто з усіх західних джерел, дорівнював 1,2 мільярда доларів, з яких Югославія повернула тільки 55 мільйонів. Суперечку через Трієст, яка була подразником у відносинах Югославії з Італією та Заходом із травня 1945 року, нарешті вдалося розв’язати в Меморандумі про порозуміння, який підписали Югославія, Італія, Британія та США 5 жовтня 1954 року.

Завдяки західній допомозі югославський режим міг продовжувати вкладати кошти у важку промисловість та оборону, так само як і до розриву 1948 року. І хоча Ліга комуністів Югославії втримала всі важелі авторитарної влади, ультрабільшовизм післявоєнних років відійшов у минуле. Навесні 1951 року тільки пошта, а також залізничний, повітряний та річковий транспорт залишалися під контролем федерації (тобто центрального уряду). Інші послуги й усі економічні підприємства перебували в руках окремих республік. Станом на 1954 рік, після декрету від 30 березня 1953 року, який дозволяв селянам виходити із колгоспів разом із землею, 80% сільськогосподарських угідь повернулися в приватну власність. Із 7 тисяч колгоспів залишилася тільки тисяча.

Після перемоги над Гітлером Сталін став ще сильнішим, ніж дотепер, гріючись у відблисках променів слави «його» Червоної армії у своїй країні та за кордоном. Культ особистості радянського диктатора, і так уже роздутий до війни, тепер досяг свого апогею. Популярні радянські документальні фільми про Другу світову війну зображали перемогу Сталіна, яку він здобув практично самотужки, розробляючи стратегії та командуючи битвами без допомоги жодного генерала. Сталіна було проголошено найвищою та беззаперечною інстанцією майже в усіх сферах життя, від філософії до ботаніки. Радянські біологи отримали наказ працювати за теоріями шахрая Лисенка, який пообіцяв Сталіну нечувані сільськогосподарські успіхи, якщо його теорії про спадкоємність набутих характеристик стануть офіційною доктриною і застосовуватимуться в сільському господарстві Радянського Союзу — що й сталося та призвело до катастрофи^[104]. З нагоди сімдесятого дня народження Сталіна в грудні 1949 року його портрет, освітлений прожекторами, прилаштованими на повітряній кулі, осяяв нічне небо над Кремлем. Поети змагалися в тому, хто складе найкращу хвалебну оду на честь Вождя: приклад — вірш латвійського поета Валдіса Лукса: «Немов прекрасною червоною ниткою, вишили ми, Сталіне, батьку наш і брате, ім’я твоє в наших серцях».

Таке раболіпне неовізантійське поклоніння деспоту, приписування йому майже чудодійних здібностей, відбувалося на дедалі безпросвітнішому тлі тиранії і терору. В останні роки війни під прикриттям російського націоналізму Сталін услід за поволзькими німцями, депортованими в 1941 році, виселив на Схід, до Сибіру та Центральної Азії, безліч невеликих народів із західних та південно-західних прикордонних регіонів, зокрема з Кавказу: чеченців, інгушів, карачаївців, ногайців, калмиків, кримських татар тощо. Таке свавільне поводження з маленькими етносами не було чимсь новим: сотні тисяч поляків та балтів вислали на Схід упродовж 1939‒1941 років, українців — у 30-х роках ХХ століття, а інші народи — починаючи ще з 1921 року.

Перші післявоєнні судові процеси над колаборантами й зрадниками в усьому регіоні також грали на патріотичних почуттях. Лідерів селянських партій у Польщі, Угорщині та Болгарії заарештували, судили і стратили протягом 1945‒1947 років на підставі заплутаного набору справжніх і вигаданих злочинів, починаючи від воєнної колаборації як вияву симпатії до фашизму до шпигунства на користь Заходу; але в будь-якому випадку прокурори з особливою ретельністю підважували їхній патріотизм і надійність як представників болгарського / угорського / польського «народу». Соціалістів, що відмовлялися вступати в лави Комуністичної партії, як-от болгарина Крастина Партахова (постав перед судом у 1946 році та був засуджений до тюремного ув’язнення, де помер три роки по тому), також карали як ворогів народу.

Що ж до цих некомуністичних жертв ранніх показових процесів вражає те, що (за винятком тих, хто справді зв’язав свою долю з німцями і чиї вчинки були всім відомі) вони показово відмовлялися визнати провину чи зізнатися в приписуваних їм «антинародних» злочинах. На, без сумніву, сфальсифікованому показовому процесі в Софії над лідером Аграрної партії Ніколою Петковим та його «спільниками-конспіраторами» в серпні 1947 року четверо з п’яти обвинувачених, попри тортури та сфабриковані свідчення, заявили про свою непричетність^[105].

Після югославської кризи 1948 року ставлення Сталіна змінилося. Белград як альтернатива Москві до певної міри імпонував багатьом. На відміну від Сталіна, Тіто не становив імперської загрози (якщо не враховувати місцевого балканського контексту); а звільнивши країну та будуючи в ній комунізм без допомоги Москви, югославський лідер створив привабливий прецедент для всіх комуністів Східної Європи, які все ще мали спокусу влаштувати місцеву революцію на національному ґрунті. Ні для кого не було таємницею, що в Сталіна була параноя щодо загроз його одноосібній владі; але це не означає, що він повністю помилявся, вбачаючи в Тіто та «тітоїзмі» реальну небезпеку. Тож надалі націоналізм («малодержавний націоналізм», «буржуазний націоналізм») перестав бути локальним явищем і перетворився на головного ворога. Термін «націоналізм» уперше було вжито з негативним значенням у червні 1948 року в комуністичному дискурсі — на засіданні Комінформу для засудження югославського «ухильництва».

Але які реальні загрози радянській монополії на владу могли існувати тепер, коли всі внутрішні противники комунізму були мертві, сиділи у в’язниці або втекли з країни? Інтелектуалів можна було купити чи залякати. Військові перебували під суворим окупаційним контролем радянських сил. Єдину відчутну загрозу для комуністичних режимів становили масові народні протести, оскільки вони могли серйозно підірвати репутацію держави «робітників та селян». Але на початку свого існування народні демократії дуже часто мали підтримку пролетаріату, який вони нібито представляли. Знищення середнього класу та висилка етнічних меншин справді відкрили шлях нагору для селян, промислових робітників та їхніх дітей.

Можливостей вистачало, особливо на нижчих щаблях драбини та на державних посадах: були і робочі місця, і квартири, у які можна було вселитися й отримувати пільги на оренду, і місця в школах, призначені для дітей робітників та не доступні для дітей «буржуазії». Компетентність важила менше за політичну благонадійність, працевлаштування було гарантоване, а клас комуністичної бюрократії, що дедалі розширювався, шукав надійних претендентів на всі посади, від розпорядника до слідчого поліції^[106]. Більшість населення радянської Східної Європи, особливо більш відсталих регіонів, покірно змирилася зі своєю долею, принаймні в ті роки.

Два найвідоміші винятки з цього правила мали місце в найбільш урбанізованих та розвинених куточках блоку: у промисловій Богемії та на вулицях окупованого совєтами Берліна. «Валютна реформа», запроваджена 31 травня 1953 року в Чехословаччині начебто з метою «завдати нищівного удару по колишніх капіталістах», у результаті скоротила зарплати робітників на 20% (через пов’язане з нею зростання цін). Ця подія вкупі з постійним погіршенням умов праці в колись розвинутій економічній зоні з добре оплачуваною кваліфікованою робочою силою спричинила масові протести 20 тисяч робітників заводу «Шкода» у Плзені, великому промисловому центрі Західної Богемії. Після цього 1 червня 1953 року відбулася хода до міської ратуші. Тисячі робітників несли портрети Бенеша та довоєнного президента Томаша Масарика. Плзенські демонстрації, обмежені кордонами маленького провінційного міста, зазнали поразки. Але за кілька днів північніше на кілька десятків кілометрів спалахнув значно більший протест, зумовлений значним (та неоплачуваним) збільшенням офіційних робочих годин у Німецькій Демократичній Республіці. Зміни запровадила непопулярна влада, уже й так (і не вперше) набагато суворіша за радянських керманичів у Москві. Порада піти на реформи та компроміси, щоб зупинити відтік кваліфікованих працівників на Захід, що її отримало з Москви комуністичне керівництво Східної Німеччини, залишилася без уваги. 16 червня близько 400 тисяч робітників організували страйк по всій Східній Німеччині, а найбільші демонстрації відбувалися в Берліні.

Як і у випадку плзенських протестувальників, з німецькими робітниками швидко впоралась фольксполіцай, але чималою ціною. Коли в наступ пішли танки Червоної армії, загинуло майже триста осіб; багато тисяч було заарештовано, з них 1400 — отримали довгі тюремні вироки. Двісті «ватажків» було страчено. Берлінське повстання стало приводом для відкритого літературного вияву незгоди Бертольда Брехта з комуністичним режимом, якому він себе — дещо неоднозначно — присвятив:

Після повстання Сімнадцятого червня секретар Спілки письменників наказав розповсюдити на алеї Сталіна листівки, де було написано, що народ не виправдав довіри керівництва і може повернути її, лише подвоївши трудові зусилля. Чи не простіше було б керівництву за таких обставин розпустити народ й обрати собі якийсь інший?

Злі та незадоволені робітники індустріалізованої західної окраїни радянської імперії, звичайно, були поганим рушієм комунізму, але навряд чи становили загрозу радянській владі — невипадково, що і плзенське, і берлінське повстання сталися після смерті Сталіна. За часів Сталіна здавалося, що по-справжньому загрозливий виклик зачаївся всередині комуністичного апарату. Саме це було справжнім наслідком югославського розколу, і безпосередньо у відповідь на «тітоїзм» Сталін вдався до своїх давніх методів, оновлених та адаптованих до нового становища. У 1948‒1954 роках комуністичним світом прокотилася друга хвиля арештів, чисток й особливо «показових процесів».

Основним попередником чисток і процесів тих років, безперечно, був Великий терор 1930-х років. Тоді головні жертви також походили з лав комуністів, а метою було очистити Партію від «зрадників» та інших супротивників політики й особи Генерального Секретаря. У 1930-х роках підозрюваним ватажком був Лев Троцький — як і Тіто, справжній комуністичний герой, що не визнав влади Сталіна та мав власні погляди на стратегію і практику комунізму. Терор 1930-х років став утіленням беззаперечної влади й авторитету Сталіна, як і чистки післявоєнного періоду в Східній Європі, що мали на меті те саме.

Але в той час, коли московські процеси 30-х років, особливо процес над Миколою Бухаріним 1938 року, стали унікальним театралізованим новаторством, а їхнього приголомшливого ефекту досягали моторошною постановкою того, як Революція пожирає не лише своїх дітей, а і своїх творців, процеси та чистки пізніших десятиліть були безсоромними повторами, навмисне скопійованими з попередніх радянських подій, так ніби залежні режими не заслуговували навіть на найменше зусилля, щоб зробити їх правдоподібними. Зрештою, вони відбувалися після довгої низки судових чисток.

На додачу до післявоєнних судів за зраду та політичних процесів над політиками, які опиралися комунізму, східноєвропейський комуністичний режим використовував суди, щоб покарати й закрити церкви всюди, крім Польщі, де відкрите протистояння з Католицькою церквою вважалося надто ризикованим. У 1949 році лідерів Об’єднаної протестантської церкви в Болгарії судили за таємний план «з відновлення капіталізму». За рік до того новий режим у Румунії, продовжуючи давню традицію переслідувань, яку розпочали ще російські царі у XVIII столітті, примусово здійснив злиття уніатської церкви з більш поступливою Румунською православною церквою. У двох окремих випадках деяких католицьких священників відправили під суд у Празі. Їм висунули обвинувачення в шпигунстві на користь Ватикану (і США) й засудили до різних термінів ув’язнення — від десяти років за ґратами до довічного; уже на початку 50-х років ХХ століття в чехословацьких тюрмах сиділи 8 тисяч ченців і черниць. Архієпископа Ґроса, який був наступником ув’язненого кардинала Міндсенті на посаді голови Угорської католицької церкви, визнали винним у тому, що він працював заради відновлення влади Габсбургів та перебував у змові з тітоїстами, щоб озброїти угорських фашистів.

Процеси над самими комуністами поділялися на дві різні категорії. Одні були безпосереднім наслідком розриву між Тіто і Сталіним. Вони брали початок у 1948 році та тривали до кінця 1950-го. В Албанії міністра внутрішніх справ, комуніста Кочі Дзодзе, який постав перед судом у травні — червні 1949 року, визнали винним та через місяць повісили. Дзодзе, якого звинуватили в тітоїзмі, вирізняло те, що він справді був прихильником Тіто та його планів на Балканах, коли їх ще підтримувала Москва. Ця обставина, а також те, що процес над ним відбувався за зачиненими дверима, робили його випадок дещо незвичним.

Після албанських процесів у Болгарії заарештували, засудили і стратили Трайчо Костова, одного із засновників Болгарської комуністичної партії. Костов, який після тортур болгарської міжвоєнної влади залишився калікою^[107], був, поза сумнівом, відомим противником Тіто та критикував його плани зробити Болгарію частиною Балканської Федерації (антипатія була взаємна: Тіто також не любив Костова). Але Сталін усе одно йому не довіряв: Костов необдумано заявляв, що радянсько-болгарська економічна угода не вигідна його країні, — і став ідеальною жертвою для процесу, який мав зобразити злочин націоналізму.

У грудні 1949 року йому та його «групі» («Групі підступних шпигунів і шкідників Трайчо Костова») висунули звинувачення в колаборації з довоєнними болгарськими фашистами, шпигунстві на користь британської розвідки та змові з Тіто. Після тривалих тортур Костов здався та підписав своє «зізнання», однак на суді відмовився виголосити наперед підготовлений текст, привселюдно заперечив свої слова під час допиту та був виведений із судової зали, викрикуючи, що він невинний. Через два дні, 16 грудня 1949 року, Костова повісили, а його «спільників» засудили до багатьох років позбавлення волі, які їм призначили Сталін та голова силовиків Лаврентій Берія ще до початку судового процесу. Справа Костова була незвичайна тим, що він був єдиним східноєвропейським комуністом, який відмовився від свого зізнання та публічно оскаржив прокурорське обвинувачення. Це коштувало владі невеликих репутаційних збитків на міжнародній арені (процес над Костовим транслювали по радіо і широко висвітлювали на Заході), тому видали розпорядження, щоб подібне ніколи не повторилося. Повторів справді не було.

Незадовго до розправи над Костовим угорські комуністи влаштували показовий процес над їхньою «версією» Тіто — міністром внутрішніх справ, комуністом Ласло Райком. Текст був такий самий, як у Болгарії — у буквальному розумінні, відрізнялися лише імена. Обвинувачення, заперечення й зізнання були точними копіями, що не дивно, враховуючи, що сценарій обох процесів писали в Москві. Сам Райк не був безневинним: як міністр внутрішніх справ комуністичного уряду він багатьох щонайменше запроторив до в’язниці. Але в його випадку сторона обвинувачення доклала особливих зусиль, щоб підкреслити його «зрадницьку діяльність» як «агента на зарплаті в іншої держави». Радянська окупація була в Угорщині особливо непопулярна, і в Москві не хотіли ненавмисно перетворити Райка на героя «національного комунізму».

Але цей випадок не становив такого ризику. Райк належним чином виголошував свої репліки, визнавши свою службу в ролі англо-американського агента, який працював на повалення комунізму в Угорщині: він сповістив суд, що його справжнє ім’я Райх (а отже, він німецького, а не угорського походження) і що в 1946 році його завербувала югославська розвідка, яка пригрозила йому оприлюднити докази його співпраці з угорськими нацистами під час війни, якщо він не виконає «всіх їхніх бажань». Перебіг трибуналу над Райком та його «спільниками-конспіраторами», як і його зізнання від 16 вересня 1949 року, транслювали наживо на «Радіо Будапешт». Наперед визначений вирок оголосили 24 вересня; Райка та ще двох осіб засудили до смерті. Страту через повішання виконали 15 жовтня.

Публічні процеси на Райком та Костовим були тільки верхівкою айсберга таємних судів і трибуналів, що розпочались як полювання на тітоїстів у комуністичних партіях та урядах країн регіону. Найбільше постраждав «південний кант» комуністичних держав, ближчий до Югославії: Болгарія, Румунія, Албанія й Угорщина. У самій лише Угорщині, де страх Сталіна перед повзучим тітоїзмом мав дещо більше підстав через географічну близькість Югославії, велику угорську меншину в сербському регіоні Воєводина та тісне координування зовнішніх політик двох країн у 1947 році, загалом стратили близько 2 тисяч комуністичних кадрів, ще 150 тисяч отримали тюремні строки та близько 350 тисяч виключили з партії (що часто означало втрату роботи, помешкання, привілеїв і права на вищу освіту).

Переслідування в Польщі та Східній Німеччині, унаслідок яких за ґратами опинилися тисячі осіб, не закінчилися великими показовими процесами. У Польщі також був кандидат на роль Тіто — Костова — Райка: Владислав Гомулка, генеральний секретар Польської об’єднаної робітничої партії та віце-президент Ради міністрів Польщі. Гомулка відкрито критикував плани земельної колективізації в Польщі, його публічно пов’язували з риторикою про польський «національний шлях» до соціалізму. За це йому дорікали переконані сталіністи з польської партії, тому в серпні 1948 року на посаді генерального секретаря його заступив Болеслав Берут. Через п’ять місяців Гомулка подав у відставку з міністерської посади, у листопаді 1949 року його виключили з партії, а в грудні Берут публічно звинуватив Гомулку та його «оточення» в націоналізмі й тітоїзмі.

Гомулку спершу понизили до посади клерка соціального забезпечення у Варшаві, а зрештою, в липні 1951 року, заарештували й випустили лише у вересні 1954-го. Однак йому не завдали шкоди, а у Варшаві не відбулося суду над тітоїзмом. У Польщі були суди: один із них, у якому групу офіцерів звинувачували в антидержавному заколоті, почався в день арешту Гомулки в 1951 році. За планом, розробленим московськими спецслужбами, Гомулку мали пов’язати з Райком, Тіто й багатьма іншими через складну мережу справжніх і вигаданих контактів, які сходилися на американці Ноєлі Філді^[108], керівникові гуманітарної допомоги унітаріанської церкви в післявоєнній Європі. Ці вигадані мережі професійних шпигунів і тітоїстів, що нібито базувалися в Будапешті, які вже використовували для того, щоб висунути звинувачення Райку й іншим особам, були головним доказом провини Гомулки.

Але поляки зуміли не піддатися радянському тиску й уникнути такого масштабного публічного полювання на відьом, яке відбувалося в Угорщині. Знищення за наказом Сталіна Польської комуністичної партії в екзилі в Москві десять років тому дозволило Беруту побачити, якою могла виявитись його власна доля, якби Польща також увійшла в коловорот арештів, чисток і судів. Крім того, полякам пощастило з часом: під час тяганини навколо підготовки справи Гомулки (на допитах він не зламався і не підписав фальшиве зізнання) Сталін помер, а його поплічника Берію вбили раніше, ніж був організований суд у Польщі. І, нарешті, в ті ранні роки деякі радянські керманичі, поза всяким сумнівом, вважали нерозважливим знищити польську комуністичну верхівку в усіх на очах.

Натомість у Чехословаччині жодних подібних перепон не існувало. Найбільший показовий процес влаштували в Празі в листопаді 1952 року. Великий чеський постановний судовий процес планували з 1950 року, одразу ж після усунення Райка та Костова. Але коли він нарешті розпочався, пріоритети змінилися. Тіто і далі був ворогом, а звинувачення в шпигунстві на користь Заходу все ще обіймали чільне місце в обвинувальних актах. Але з чотирнадцяти підсудних «Суду над верхівкою антидержавного конспіраційного центру» одинадцять були євреями. Уже на першій сторінці обвинувачення наводилися вичерпні свідчення, що це не просто збіг. «Троцькісти-тітоїсти, буржуазні націоналісти та вороги чехословацького народу» водночас були (і це мало найбільше значення) «сіоністами».* * *

Сталін був антисемітом. Він завжди ним був. Але до Другої світової війни його відраза до євреїв так зручно збігалася з винищенням інших категорій осіб — старих більшовиків, троцькістів, лівих та правих радикалів, інтелектуалів, буржуазії тощо, — і здавалося, що їхнє походження грає випадкову роль у їхній долі. У будь-якому разі комуністична догма стверджувала, що комунізм не сповідує жодних расових чи релігійних упереджень; а відколи радянська влада начепила на себе ярлик «антифашизму», зокрема від 1935 року до серпня 1939 року, а потім знову з червня 1941 року, європейським євреям було годі шукати кращого друга, ніж Йосип Сталін власною персоною.

В останньому твердженні тільки частка жарту. До європейських комуністичних партій, особливо з Центральної та Східної Європи, належало багато євреїв. Євреї міжвоєнної Польщі, Чехословаччини, Угорщини й Румунії були пригніченою та непопулярною меншиною. Молоді неортодоксальні євреї мали невеликий політичний вибір: сіонізм, бундизм^[109], соціальна демократія (там, де її не було заборонено законом) або комунізм. Комунізм як найбільш безкомпромісно антинаціональна й амбітна ідеологія приваблював особливо. Попри свої супровідні недоліки, Радянський Союз пропонував революційну альтернативу в той час, коли Центральна та Східна Європа, здавалося, стояла перед вибором між авторитарним минулим і фашистським майбутнім.

Під час війни СРСР набув ще більшої привабливості. Тих євреїв, які опинилися в окупованій Радянським Союзом Польщі після нападу німців у 1939 році, часто депортували на Схід, і багато з них загинуло від хвороб та поневірянь. Але їх не винищували систематично. Наступ Червоної армії територією України і Білорусі на Балтійські держави, Румунію, Угорщину, Чехословаччину, Польщу та Німеччину врятував тих євреїв, які ще там лишалися. Саме Червона армія звільнила Аушвіц. Безперечно, Сталін воював у Другій світовій не за євреїв; але якби переміг Гітлер — якби німці та їхні поплічники втримали під своєю владою території, які вони завоювали до Сталінградської битви, — загинули б ще мільйони євреїв.

Коли до влади в Східній Європі прийшли комуністичні партії, чимало з тих, хто обіймав у них керівні посади, були євреями. Це особливо впадало в очі на наступному після найвищого щаблі: євреями були начальники поліції в Польщі та Угорщині, а також провідні економісти, адміністративні секретарі, впливові журналісти й партійні теоретики. В Угорщині євреєм був лідер партії (Матяш Ракоші); у Румунії, Чехословаччині та Польщі партію очолювали не євреї, але ними була більшість керівної верхівки. Єврейські комуністи в усьому регіоні завдячували Сталіну всім. У тих країнах, куди вони повернулися, часто після тривалого періоду в еміграції, їм не дуже раділи: ні як комуністам, ні як євреям. Після війни й окупації місцеве населення озлобилося на євреїв ще більше, ніж раніше («Навіщо ти повернулася?» — запитав сусід у Геди Марґоліус, коли вона втекла з маршу смерті до Аушвіцу й дісталася до Праги в самому кінці війни^[110]). Сталін міг чи не найбільше покладатися на східноєвропейських комуністів-євреїв у тому, що вони зроблять, як він скаже.

У перші післявоєнні роки Сталін не виявляв ворожості до євреїв у своєму підпорядкуванні. Радянський Союз, щоб завадити імперським амбіціям британців, виступав в ООН палким прихильником сіоністського проєкту та підтримував створення Єврейської держави на Близькому Сході. У СРСР Сталін схвально ставився до роботи Єврейського антифашистського комітету, заснованого під час війни задля мобілізації підтримки радянської боротьби проти нацистів серед радянського й (особливо) закордонного єврейства. Радянські євреї, як і багато з тих, хто жив за московської влади, помилково припускали, що якомога більша підтримка впродовж війни, коли Сталін шукав та приймав допомогу від будь-кого, хто міг її надати, після війни конвертується в легше життя.

Насправді сталося навпаки. Ще до завершення війни Сталін, як ми побачили, виселяв на Схід цілі народи та, поза всяким сумнівом, мав подібні плани й щодо євреїв. І в Центральній Європі, і на теренах Радянського Союзу ситуація була однакова: хоча євреї постраждали найбільше, звинувачувати їх за муки решти було легко і звично. Використання знамен російського націоналізму для військових потреб дуже наблизило радянську риторику до слов’янсько-шовіністичного дискурсу російських антисемітів минулого, що точно не шкодило режиму. Для самого Сталіна це означало повернення на знайомий ґрунт, тим паче, що він ще більше утвердився у власних переконаннях, споглядаючи успішну експлуатацію народного антисемітизму, яку провадив Гітлер.

Радянському Союзу з різних причин було вигідно применшувати виразно расистський характер нацистських звірств: знищення українських євреїв у Бабиному Яру офіційно вшановували як «вбивство мирних радянських громадян», так само як на післявоєнному меморіалі в Аушвіці зазначили лише загальні згадки про «жертв фашизму». У марксистському лексиконі не було місця для расизму; мертвих євреїв посмертно зараховували до тих самих місцевих спільнот, які виявляли до них таку ворожість за життя. Але тепер, коли окреслилися фронти «холодної війни», а міжнародні контакти і зв’язки в очах Сталіна стали компрометувальними, космополітизм, що приписували євреям — міжнародні зв’язки, якими Сталін сподівався скористатися в темні місяці після німецького нападу, — почали знову використовувати проти них.

Першими жертвами стали єврейські лідери самого Антифашистського комітету, який працював у воєнний час. Соломон Міхоелс, його головний рушій та видатний діяч Московського державного єврейського театру, був убитий 12 січня 1948 року. Приїзд до Москви посла Ізраїлю Ґолди Меїр 11 вересня 1948 року зумовив спонтанні вияви єврейського піднесення: на Рош га-Шана та Йом-Кіпур^[111] відбулася демонстрація зі скандуванням «Наступного року — в Єрусалимі!»^[112] перед будівлею ізраїльського представництва. Такі дії за будь-яких обставин Сталін уважав неприйнятною провокацією. До того ж його підтримка новоствореної держави Ізраїль швидко танула: навіть із непевними соціалістичними тенденціями вона явно не збиралася ставати союзником СРСР у регіоні; ба більше, Єврейська держава в дражливий момент виявляла тривожні проамериканські настрої. Щойно розпочалася берлінська блокада, конфлікт між Тіто й Сталіним увійшов у гостру фазу.

21 вересня 1948 року «Правда» облікувала статтю Іллі Еренбурга^[113], яка чітко характеризувала зміну державної лінії щодо сіонізму. Із січня 1949 року в «Правді» почали з’являтися статті, які критикували «космополітів без батьківщини», «непатріотичні групи театральних критиків», «безрідних космополітів», «осіб без ідентичності» та «безпаспортних волоцюг». Школи й театри, які працювали на їдиші, закрили, газети заборонили, а бібліотеки знищили. Єврейський антифашистський комітет було ліквідовано 20 листопада 1948 року. Тих, хто належав до його верхівки, художників, письменників і чиновників наступного місяця арештували й три роки тримали за ґратами. Їх катували, щоб витиснути зізнання в «антирадянському» заколоті, й, очевидно, готували до показового процесу.

Володимир Комаров, полковник служби безпеки, який керував розслідуванням, намагався розширити обвинувачення так, щоб справа потягнула на масштабний єврейський заколот проти СРСР, керований з Вашингтона і Тель-Авіва. Соломону Лозовому, одному із в’язнів, він говорив так: «Євреї — ниці, брудні люди, усі євреї — паршиві виродки, уся опозиція партії складається з євреїв, євреї по всьому Радянському Союзу поширюють антирадянські чутки. Євреї хочуть знищити всіх росіян»^[114]. Утім такий неприхований антисемітизм міг навіть Сталіна зобразити в незручному світлі; зрештою всіх п’ятнадцятьох підсудних (євреїв) таємно судив Військовий трибунал улітку 1952 року. Стратили всіх, крім однієї людини: єдина, хто залишився живий, Ліна Штерн^[115], отримала десять років тюрми.

Тим часом хвиля антисемітизму набирала обертів і в державах-сателітах. У Румунії, де значна частина єврейського населення під час війни змогла вижити, антисіоністська кампанія розпочалася восени 1948 року й тривала з різною інтенсивністю впродовж наступних шести років. Але чисельність румунської єврейської спільноти та її зв’язки зі Сполученими Штатами убезпечили її від прямих атак; румуни навіть деякий час розглядали ідею того, щоб дозволити єврейській спільноті виїхати з країни — з весни 1950-го і по квітень 1952 року вони мали змогу подавати заявки на візи. На той момент лише до Ізраїлю з Румунії виїхало 90 тисяч євреїв.

Плани щодо показового процесу в Румунії зосереджувалися навколо румунського лідера Компартії (не єврея) Лукреціу Петрешкану. Петрешкану публічно поставив під сумнів доцільність сільської колективізації, через що перетворився на очевидного кандидата на роль «румунського Райка» для процесу на підставі звинувачень у тітоїзмі. У квітні 1948 року його заарештували. Але на той час, коли слідчі готувалися передати його справу до суду, завдання змінилися і справу Петрешкану пов’язали зі справою Анни Паукер. Паукер була єврейкою, донькою шохета (ритуального забійника худоби і птахів) з Молдови. Вона стала першою єврейкою в історії Румунії (як серед жінок, так і серед чоловіків), яка обійняла посаду міністра (і першою жінкою-міністром закордонних справ у світі). Крім того, відома її прямолінійність у питаннях політики та стратегії, що робило її ідеальною мішенню для румунської верхівки, яка намагалася заслужити популярність серед місцевого населення.

Смерть Сталіна поклала край планам лідера румунських комуністів Георге Георгіу-Дежа влаштувати показовий процес над Анною Паукер й іншими. Замість цього впродовж 1953 року та на початку 1954-го румунська Партія провела низку таємних процесів над дрібнішими фігурами, яких звинувачували в сіонізмі й шпигунстві за гроші «імперських агентів». Жертв, серед яких були і чинні члени (правої організації) сіоністів-ревізіоністів, і єврейські комуністи, на яких сіонізм кидав тінь, звинувачували в незаконних зв’язках з Ізраїлем та колаборації з нацистами під час війни. Вони отримали тюремні строки тривалістю від десяти років до довічного ув’язнення. Зрештою у квітні 1954 року судили і самого Петрешкану, який провів у в’язниці шість років. Його визнали винним у шпигунстві на користь Британії і стратили.

Анні Паукер пощастило більше: завдяки захисту Москви (спочатку Сталіна, а потім Молотова) їй ніколи не закидали прямих звинувачень у «сіонізмі». У вересні 1952 року її виключили з партії, й аж до своєї смерті в 1960 році вона вела непублічне життя. Румунська комуністична партія, менша та більш ізольована порівняно з іншими східноєвропейськими партіями, завжди потерпала від внутрішніх чвар, тож поразка «правого» Петрешкану та «лівої» Паукер була насамперед клановою перемогою зловтішного диктатора Георгіу-Дежа, чий стиль урядування (як і його наступника Ніколае Чаушеску) до болю нагадував авторитаризм старого зразка на Балканах.

У ті роки румунську партію та урядовий апарат було очищено від євреїв, так само як раніше в Східній Німеччині та Польщі, ще двох країнах, де одна партійна фракція змогла змобілізувати народні антиєврейські настрої проти власних партійних «космополітів». Східна Німеччина мала для цього особливо благодатний ґрунт. У січні 1953 року, коли в Москві розгорталася справа «заколоту лікарів», видатні східнонімецькі євреї та євреї-комуністи тікали на Захід. Один із членів Східнонімецького центрального комітету, Ганс Єндретські, вимагав, щоб євреїв — «ворогів держави» — виключили з громадського життя. Але, на щастя, чи то через обставини часу, чи то з міркувань доцільності, усі три держави уникнули масштабного антисемітського показового процесу на зразок того, який планували в Москві й довели до кінця в Празі.

Процес Сланського, як його називали, був класичним комуністичним показовим процесом. Його ретельно готували понад три роки. Спершу мали «розслідувати» діяльність групи словацьких комуністичних лідерів, зокрема міністр закордонних справ Чехословаччини Владімір Клементіс був заарештований у 1950 році та звинувачений у «буржуазному націоналізмі». Потім до них додалися різні чеські комуністи середньої ланки, яких разом зі словаками звинуватили в участі у тіто-троцькістському заколоті, подібно до сценарію справи Райка. Але ніхто зі звинувачених та ув’язнених у 1950 та 1951 роках не був достатньо вагомою фігурою, щоб навколо нього, як номінального очільника й ватажка, можна було організувати великий публічний процес, як того вимагав Сталін.

Навесні 1951 року шеф радянської поліції Берія наказав чехам змінити фокус їхніх розслідувань із тітоїстичних заколотів на сіоністські. Відтепер усі справи потрапили в руки радянських спецслужб: полковника Комарова та ще одного офіцера відрядили до Праги, щоб вони власноруч узялися за розслідування, а чеська таємна поліція й комуністична верхівка опинилися в їхньому підпорядкуванні. Потреба в непересічній жертві змусила радянську владу зосередити увагу на особі, яка була в чеській ієрархії другою після президента Клемента Ґоттвальда, — генеральному секретареві партії Рудольфі Сланському. На відміну від Ґоттвальда, догідливого і гнучкого очільника, а також відданого члена партії, Сланський, переконаний сталініст (як і раніше Райк), був євреєм.

Спочатку Ґоттвальд не хотів заарештовувати Сланського: у попередні три роки вони обидва тісно співпрацювали під час чисток серед колег, тож якщо генеральному секретарю було чим дорікнути, Ґоттвальд міг опинитися наступним. Але совєти наполягали, надаючи фальшиві докази зв’язків Сланського із ЦРУ, тому Ґоттвальд поступився. 23 листопада 1951 року Сланського арештували; кілька днів по тому відомі комуністи-євреї, які ще були на волі, склали йому компанію за ґратами. Спецслужби мали на меті вибити зізнання та «свідчення» від їхніх численних затриманих, щоб сфабрикувати велику справу проти Сланського та його спільників. Завдяки опору з боку їхніх жертв (зокрема самого колишнього генерального секретаря), навіть попри варварські тортури, виконання цього завдання забрало в них майже рік.

Зрештою, у вересні 1952 року обвинувальний висновок був готовий. Текст зізнань, обвинувачення, наперед підготовлені вироки та сценарій судового засідання надіслали в Москву для особистого схвалення Сталіна. У Празі ж відбулася — і була записана — «генеральна репетиція» всього засідання. Це зробили для того, щоб надати альтернативний текст для «трансляції наживо» в тому малоймовірному випадку, якщо один із підсудних, як Костов, відкличе своє зізнання на відкритому засіданні. Це не знадобилося.

Суд тривав з 20 по 27 листопада 1952 року. Він відбувався за добре відпрацьованою попередньою схемою: підсудних звинувачували в тому, чого вони не робили і не казали (на підставі свідчень, вибитих силою з інших свідків, зокрема інших обвинувачених); їм закидали те, що вони справді скоїли, але інакше це тлумачили (трьох підсудних звинувачували в тому, що вони дозволили Ізраїлю отримати переваги в торговельних угодах тоді, коли це ще відповідало радянській політиці); Клементіса прокурори звинуватили в тому, що він зустрічався з Тіто («катом югославського народу та попихачем імперіалізму») тоді, коли був заступником міністра закордонних справ Чехословаччини, а Тіто ще не втратив радянської прихильності.

Цей процес від усіх попередніх відрізняли дві обставини. Прокурори та свідки багаторазово підкреслювали, що більшість обвинувачених — євреї: «космополіт Рудольф Марґоліус», «Сланський… велика надія всіх євреїв у Комуністичній партії», «представники міжнародного сіонізму» тощо. «Єврейське походження» (часом «сіоністське») слугувало підставою провини в антикомуністичних та античеських намірах. А промови прокурорів, які транслювали по чехословацькому радіо, наслідували та навіть перевершували грубі прокльони прокурора Вишинського на московських процесах: «огидні зрадники», «пси», «вовки», «псячі наступники Гітлера» і так далі в тому самому дусі. Короткі версії цих виступів з’явилися і в чеській пресі.

На четвертий день суду празька щоденна комуністична газета Rude? Pra?vo видала редакційну статтю, яка містила такий текст: «Аж дрож проймає, так гидко дивитися на цих холодних, бездушних створінь. Іуда Сланський, — вів далі автор, — покладався на ці чужорідні елементи, цю наволоч із темним минулим». Жоден чех, пояснював автор, не міг скоїти такі злочини — «тільки цинічні сіоністи, які не мають батьківщини… пронири-космополіти, що продалися за долари. У своїй злочинній діяльності вони керувалися сіонізмом, буржуазним єврейським націоналізмом, расистським шовінізмом».

Одинадцятьох із чотирнадцяти підозрюваних засудили до смерті та стратили, троє отримали довічне ув’язнення. Через місяць після цього Ґоттвальд у промові до Національного з’їзду Комуністичної партії Чехословаччини сказав про своїх колишніх товаришів таке: «Як правило, банкіри, промисловці, колишні кулаки не потрапляють до нашої партії. Однак якщо вони були євреями та сповідували погляди сіонізму, мало хто з нас звертав увагу на їхнє класове походження. Так вийшло через нашу відразу до антисемітизму й повагу до страждань євреїв».

Суд над Сланським був кримінальним фарсом, судовим вбивством у формі публічної вистави^[116]. Як і суд над Єврейським антифашистським комітетом у Москві, що йому передував, празькі процеси також мали стати прелюдією до арешту радянських єврейських лікарів, чий «заколот» було викрито на сторінках «Правди» 13 січня 1953 року. Ці єврейські лікарі — ця «сіоністська терористична банда», яку звинувачували в убивстві Андрія Жданова^[117] і яка вступила в змову з «англо-американською буржуазією» та працювала на користь «єврейського націоналізму» в таємній спілці з Американським єврейським об’єднаним розподільчим комітетом (як і покійний «буржуазний єврейський націоналіст» Соломон Міхоелс») — мали постати перед судом через три місяці після оголошення вироку Сланському.

Існують свідчення того, що цей процес, зі свого боку, у Кремлі замислили як преамбулу й привід для масових затримань євреїв та їхнього подальшого виселення до Біробіджана (східної «батьківщини», яку призначили євреям) і радянської Центральної Азії, куди раніше в 1939‒1941 роках переселили багатьох польських євреїв: видавництво МВД надрукувало й приготувало для розповсюдження мільйон листівок, у яких пояснювали, «чому євреїв необхідно виселити з промислових районів країни». Але навіть Сталін, здається, сумнівався (Ілля Еренбург попередив його про руйнівні наслідки, які міг мати для західної думки показовий процес над єврейськими лікарями); у будь-якому разі Сталін не встиг ухвалити рішення — 5 березня 1953 року він помер.

Упередження Сталіна не потребувало пояснень: у Росії та Східній Європі антисемітизм викликав загальне схвалення. Цікавіше те, яку мету мав Сталін, влаштовуючи цілу пародію із чистками, звинуваченнями, зізнаннями й судами. Зрештою, навіщо радянському диктатору взагалі потрібні були суди? Москва могла усунути будь-кого та будь-де в усьому Радянському блоці шляхом «адміністративних процедур». Може навіть здатися, що суди завдавали шкоди: очевидно сфальсифіковані свідчення та зізнання, безсоромне націлювання на окремих осіб і суспільні групи навряд чи мали переконати західних спостерігачів у чесності та справедливості радянської судової системи.

Але показові суди в комуністичному блоці не мали стосунку до справедливості, а радше були свого роду публічним виховним процесом, утіленим на практиці; шанованим комуністичним владним інститутом (перші такі суди в СРСР відбулися в 1928 році), що мали на меті проілюструвати та слугувати прикладом владних структур у радянській системі. Вони вказували суспільству на те, хто мав рацію, а хто був винним; визначали відповідальних за політичні помилки та присуджували нагороди за вірність і підлабузництво; вони навіть писали сценарії — готовий набір слів, який треба було вживати в розмовах про суспільні справи. Після арешту про Рудольфа Сланського говорили лише як про «шпигуна Сланського»: цю ритуальну формулу вживали як спосіб політичного екзорцизму^[118].

Неприхованою метою показових процесів — або трибуналів, за визначенням «Радянського посібника з кримінальних розслідувань» Вишинського 1936 року — була «мобілізація пролетарської громадської думки». Як безпосередньо прописали в чехословацькому «Законі про організацію судів» від січня 1953 року, функцією судів було «виховання громадян у дусі відданості та вірності Чехословацькій республіці» тощо. Роберт Фоґелер, один із підсудних на будапештському процесі в 1948 році, свого часу зауважив: «Судячи з того, як писали сценарії, важливіше було встановити наші вигадані особистості, аніж нашу “провину”. У своєму зізнанні кожен із нас мусив “зняти маску” на благо преси та радіо Комінформу».

Підсудних понижували в статусі — від потенційних політичних критиків чи опонентів до жменьки безпринципних продажних змовників зі зрадницькими цілями. Незграбність радянського імперіалістичного стилю іноді заважала досягненню цієї мети: що можна сказати про риторику, яка була покликана мобілізувати громадську думку в столичному Будапешті, але повторювала помилки тих, хто опирався «боротьбі проти кулацтва»? Але «громадськість» не питають, чи вона вірить у те, що чує; її просто навчають це повторювати.

Публічні процеси використовували також для того, щоб визначати «цапів-відбувайл». Якщо комуністична економічна політика не досягала обіцяних успіхів, якщо радянській зовнішній політиці чинили опір чи змушували йти на компроміс, хтось мусив за це відповісти. Як іще можна було пояснити прорахунки бездоганного Вождя? Кандидатів було багато: Сланський мав чимало недоброзичливців як усередині, так і поза межами Компартії Чехословаччини. Райк був сталіністом і суворим міністром внутрішніх справ. І саме тому, що вони вжили непопулярних політичних заходів, які не дали результату, будь-хто з комуністичних лідерів й усі вони разом узяті могли стати наступними жертвами. Так само як переможені генерали, яких під час Французьких революційних воєн часто судили за зраду, комуністичні міністри зізнавалися в саботажі, якщо їхня політика була нездатна — часто в буквальному розумінні — принести благо.

Перевагою зізнання, окрім символізму цього способу поширення відчуття провини, було те, що воно підтверджувало комуністичну доктрину. У світі Сталіна не існувало незгодних, тільки єретики; не було критиків, а лише вороги; як і помилок — самі злочини. Суди слугували для того, щоб підкреслювати чесноти Сталіна і виявляти злочини його ворогів. А ще вони ілюструють масштаб сталінської параної та культури підозрілості, яка його оточувала. Її складником було глибоко вкорінене занепокоєння щодо російської та, загальніше, «східної» неповноцінності, страх перед західним впливом і спокусливістю західного багатства. На суді «американських шпигунів у Болгарії» 1950 року в Софії підсудних звинуватили в пропаганді погляду, що «обрані раси живуть лише на Заході попри те, що географічно вони всі походять зі Сходу». Далі в обвинувальному акті йшлося про те, що підсудні виявили «рабську неповноцінність», якою західні шпигуни успішно скористалися.

Отже, Захід уособлював злого духа, якого весь час потрібно було виганяти. Звичайно, справжні західні шпигуни також існували. На початку 1950-х років після початку Корейської війни Вашингтон справді розглядав можливість дестабілізації Східної Європи, а американська розвідка зробила низку невдалих спроб проникнути до Радянського блоку, з недовірою сприймаючи зізнання комуністів, які нібито співпрацювали з ЦРУ або шпигували на користь британських спецслужб. В останні роки життя Сталіна здавалося, що він очікував війни; як він пояснив в інтерв’ю «Правді» в лютому 1951 року, зіткнення між капіталізмом і комунізмом було неминучим і дедалі більш імовірним. Із 1947 по 1951 рік Радянський блок перебував у постійній бойовій готовності: у 1953 році проти 1948-го обсяги виробництва зброї в Чехословаччині збільшилися в сім разів, до НДР переправили ще більше радянських військ, і були розроблені плани щодо стратегічних бомбардувальників.

Тож арешти, чистки й суди були публічним нагадуванням про конфронтацію, що наближалася, обґрунтуванням радянського страху перед війною та (знайомою з попередніх десятиліть) стратегією щодо вдосконалення партії Леніна, а також її підготовки до бойових дій. У 1949 році інкримінована Райку змова із США та Британією з метою повалення комуністів здавалася правдоподібною багатьом комуністам та їхнім прихильникам на Заході. Навіть ті звинувачення проти Сланського й інших, які здавалися вкрай перебільшеними, спиралися на широко визнану істину, що Чехословаччина значно тісніше пов’язана із Заходом, ніж решта країн блоку. Але чому Райк? Чому Сланський? Як обирали цапів-відбувайл?

Сталін вважав, що до кожного комуніста, який провів час на Заході, де совєти не могли до нього дістатися, потрібно ставитися з недовірою, хай що він чи вона там робив. Комуністи, які активно брали участь у Громадянській війні в Іспанії в 1930-х роках — а таких у Східній Європі та Німеччині було багато, — першими потрапляли під підозру. Ласло Райк служив в Іспанії (як політичний комісар «батальйону Ракоші»); Отто Слінґ, якого обвинувачували разом зі Сланським, — теж. Після перемоги Франко чимало іспанських ветеранів утекли до Франції, де опинилися у французьких інтернаційних таборах. Звідти значна частина з них приєдналася до французького Опору, де вони об’єдналися з німцями й іншими комуністами-іноземцями, які знайшли притулок у Франції. Таких людей було достатньо, щоб французька Компартія могла організувати підрозділ комуністичного підпілля, Main d’Oeuvre Immigre? (MOI). Видатні комуністи післявоєнного часу, як-от Артур Лондон (інший підсудний у справі Сланського), налагоджували на Заході багато зв’язків завдяки роботі в МОІ, і це теж збурювало підозри Сталіна й пізніше було використано проти них.

Єврейський антифашистський комітет, який діяв під час війни в СРСР, отримав доручення встановлювати контакти на Заході та документувати нацистські звірства: саме ця діяльність згодом стала підставою для висунення проти них звинувачень у кримінальних злочинах. Німецькі комуністи на кшталт Пауля Меркера, який під час війни перебував у Мексиці; словацькі комуністи, як майбутній міністр закордонних справ Владімір Клементіс, що працював у Лондоні; будь-хто, хто залишався в Європі, окупованій нацистами, — усі вони могли стати жертвами звинувачень у зв’язках із західними агентами чи надто близькій співпраці з тими учасниками Опору, які не були комуністами. Йозефу Франку, чеському комуністу, який вижив після ув’язнення в Бухенвальді, на процесі Сланського інкримінували те, що він використовував свій час у таборі для того, щоб зав’язувати підозрілі знайомства із «класовими ворогами».

Першорядними об’єктами сталінських домислів не ставали лише ті комуністи, які довгий час провели в Москві, під збільшувальним склом Кремля. Такі заслуговували на подвійну довіру: провівши багато років як на долоні в радянської влади, вони навряд чи могли мати зв’язки за кордоном; а якщо вони пережили чистки 1930-х років (під час яких знищили більшість керівництва польської, югославської та інших комуністичних партій в екзилі), на них можна було покластися в тому, що вони виконуватимуть волю радянського диктатора без жодних запитань. З іншого боку, «національних комуністів», тобто людей, які залишалися на батьківщині, вважали неблагонадійними. Зазвичай вони мали героїчнішу біографію внутрішнього опору, ніж їхні московські «брати», які повернулися з милості Червоної армії, а отже, більшу популярність у своїх країнах. А ще вони частіше мали власну думку щодо місцевого чи державного «шляху до соціалізму».

Саме тому «національні» комуністи майже завжди ставали першими жертвами післявоєнних показових процесів. Отож Райк був «національним» комуністом, тоді як Ракоші та Ґере, угорські партійні лідери, які керували постановкою його процесу, — «московитами» (хоча Ґере брав участь в іспанських подіях). Більше їх майже нічого не відрізняло. У Чехословаччині ті, хто організував словацьке національне повстання проти нацистів (зокрема Сланський), були готовими кандидатами на лаву підсудних: Сталін не любив ділити заслуги за звільнення Чехословаччини. Кремль віддавав перевагу надійним, прозаїчним, позбавленим уяви та знайомим «московитам» — людям на кшталт Клемента Ґоттвальда.

Трайчо Костов під час війни і до свого арешту очолював болгарських партизанів-комуністів; коли війна скінчилася, він став другою особою після Георгія Димитрова, який щойно повернувся з Москви, аж доки в 1949 році його воєнне досьє не використали проти нього. У Польщі Гомулка разом із Мар’яном Спихальським організував збройний опір нацистському режиму; після війни Сталін надав перевагу Беруту й іншим московським полякам. І Спихальський, і Гомулка пізніше опинилися під арештом та, як ми вже бачили, заледве уникли головних ролей на своїх власних публічних процесах.

Траплялися й винятки. У Румунії був один «національний» комуніст, Деж, який стояв за поваленням іншого «національного» комуніста, Петрешкану, а також заходом зірки бездоганної «московської» сталіністки Анни Паукер. І навіть Костов провів початок 1930-х років у Москві, у балканському відділі Комінтерну. Крім того, він був знаним критиком Тіто (хоча мав на те власні причини: Костов убачав у Тіто спадкоємця сербських територіальних претензій до Болгарії). Однак це його не врятувало, а навпаки, лише обтяжило його злочин: Сталіна не цікавило порозуміння чи навіть згода, йому була потрібна тільки неухильна покора.

Насамкінець, під час відбору кандидатів на роль підсудних та їхніх обвинувачень значну роль відігравало особисте зведення рахунків та цинічний прагматизм. Як пояснював Карол Бацилек у своєму виступі перед Національним з’їздом Комуністичної партії Чехословаччини 17 грудня 1952 року, «питання, хто винний, а хто — ні, зрештою вирішуватиме Партія за допомогою органів національної безпеки». У деяких випадках останні фабрикували справи проти людей випадково або зі стелі; в інших — навмисне стверджували те, що суперечило відомій їм правді. Приміром, двох підсудних із процесу Сланського звинувачували в завищенні цін на чеські продукти для Москви. Зазвичай ціни на товари, які виробляли країни-сателіти, навмисне занижували на користь СРСР; тільки Москва могла погодити винятки. Утім «націнка» в чеському випадку була встановленою радянською практикою, і прокурори про це добре знали: то був шлях виведення готівки на Захід через Прагу для розвідницьких операцій.

Аналогічним виявом цинізму — та частиною кампанії особистого знеславлення — стало звинувачення проти Анни Паукер, якій закидали праве та ліве «ухильництва» водночас: спочатку вона «критикувала» сільську колективізацію, потім змушувала селян до колективізації проти їхньої волі. Райка звинувачували в тому, що він розпустив мережу Компартії в лавах угорської поліції в 1947 році; насправді ж він зробив це (напередодні виборів 1947 року та за офіційного схвалення) заради створення прикриття для розпуску набагато сильнішої поліцейської структури соціал-демократів. Пізніше він таємно відновив комуністичну мережу, тоді як заборону для інших партій зберігали. Але його дії, бездоганно доктринальні на той час, стали водою на радянський млин, коли прийшов час його позбутися.

Підсудними на великих публічних процесах були всуціль комуністи. Інших комуністів піддавали чисткам без публічного суду чи взагалі без будь-якого судового процесу. Але переважна більшість сталінських жертв, і в Радянському Союзі, і в державах-сателітах, звичайно, не були ніякими комуністами. У Чехословаччині в 1948‒1954 роках комуністи становили лише 0,1% засуджених до тюрми чи трудових таборів та 0,05% засуджених на смерть. У НДР 8 лютого 1950 року створили Штазі, завданням якого був нагляд та контроль не лише за комуністами, а й за всім суспільством. Сталін зазвичай тримав під підозрою не тільки комуністів, які мали західний досвід чи зв’язки, а взагалі будь-кого, хто коли-небудь жив поза межами Радянського блоку.

Тож само собою зрозуміло, що практично все населення Східної Європи в ті роки стало об’єктом кремлівських підозр. Не те щоб післявоєнні репресії всередині Радянського Союзу були менш всеохопні: колись вважали, що потрапляння росіян під західний вплив у 1813‒1815 роках спричинило повстання декабристів у 1825 році, тож Сталін так само боявся впливу й протестів унаслідок контактів воєнного часу. Тому будь-який радянський громадянин чи солдат, який пережив нацистську окупацію або ув’язнення, підпадав під підозри. Коли в 1949 році Президіум Верховної Ради видав закон, згідно з яким солдати, що скоїли зґвалтування, могли одержати від десяти до п’ятнадцяти років у трудових таборах, найменше, про що вони дбали, — це засудити свавілля Червоної армії в Східній Німеччині й Австрії. Їхнім справжнім мотивом було створити підставу для покарання радянських солдатів, які поверталися додому, в будь-який зручний момент.

Масштаб розправ, який випав на долю громадян СРСР та Східної Європи в післявоєнне десятиліття, був неосяжним, а поза межами самого Радянського Союзу — абсолютно безпрецедентним. Суди були всього-на-всього видимою верхівкою айсберга репресій: в’язниць, висилок, примусових трудових батальйонів. У 1952 році, на піку другого сталінського терору, в радянських трудових таборах утримували 1,7 мільйона в’язнів, ще 800 тисяч — у трудових колоніях, а 2 753 000 — на «спеціальних поселеннях». «Звичайним» терміном у ГУЛАГу було двадцять п’ять років, після чого засуджених (тих, хто вижив) найчастіше висилали до Сибіру чи радянської Центральної Азії. У Болгарії серед працівників промислового сектору, який складався з майже пів мільйона осіб, двоє з дев’яти були каторжниками.

У Чехословаччині, за підрахунками, на початку 1950-х років з 13 мільйонів населення 100 тисяч були політичними в’язнями, і це не враховуючи багатьох десятків тисяч, які працювали на примусових роботах (хоча їх так і не називали) на державних шахтах. Іншим способом покарання були «адміністративні ліквідації», коли чоловіків та жінок у тюрмах тихо страчували без суду чи розголосу. Сім’я жертви могла чекати понад рік, перш ніж дізнавалася, що він чи вона безслідно «зникли». Через три місяці людину, згідно з законом, визнавали мертвою, хоча жодних подальших офіційних підтверджень чи свідчень не надавали. На піку терору в Чехословаччині щодня в місцевій пресі з’являлося від тридцяти до сорока таких оголошень. Так зникли десятки тисяч; багато сотень тисяч були позбавлені своїх прав, квартир, роботи.

За деякими оцінками, в Угорщині впродовж 1948‒1953 років близько мільйона людей (у менш ніж десятимільйонній країні) стали жертвами арешту, переслідування, ув’язнення чи депортації. Безпосередньо постраждала кожна третя угорська родина. Репресії торкалися й родичів. Фрітці Льобль, дружину одного зі «спільників» Сланського, рік тримали у в’язниці в Рузіне під Прагою, де її допитували росіяни, обзиваючи «брудною єврейською шльондрою». Після звільнення її вислали в Північну Богемію для роботи на фабриці. Дружини в’язнів та депортованих втрачали роботу, помешкання і майно. У найкращому разі, якщо їм пощастило, про них забували — як про Жозефіну Ланґер, дружину Оскара Ланґера, свідка у справі Сланського, якого пізніше потай засудили до 22 років позбавлення волі. Вона з доньками шість років прожила в підвалі.

У Румунії переслідування були чи не найжорстокіші — і, поза сумнівом, тривали найдовше. Крім понад мільйона в’язнів тюрем і трудових таборів та рабської праці на Дунайсько-Чорноморському каналі, де загинули десятки тисяч людей, а також тих, кого вислали до Радянського Союзу, Румунія вирізнялася суворістю своїх буцегарень та різноманітними «експериментальними» в’язницями; наприклад, у колонії в Пітешті впродовж трьох років, від грудня 1949 року до кінця 1952-го, в’язнів змушували «перевиховувати» одне одного фізичними та психологічними тортурами. Більшість жертв були студентами, «сіоністами» і політичними в’язнями-некомуністами.

Комуністична держава перебувала в постійному стані неоголошеної війни проти своїх власних громадян. Сталін, як і Ленін, усвідомлював потребу у ворогах, тож, за логікою сталінської держави, вона мусила бути постійно мобілізованою проти своїх супротивників — зовнішніх та, понад усе, внутрішніх. У своєму зверненні від 11 червня 1952 року до з’їзду чехословацьких прокурорів Стефан Райш, міністр юстиції Чехословаччини, сказав так:

[Прокурор] має… покладатися на найдосвідченішу, єдино правильну і правдиву науку у світі — радянське право — та сумлінно використовувати досвід радянської юридичної практики… Неминуча необхідність нашого часу — дедалі більше розгортання класової боротьби.

Риторика війни, яку так полюбляли комуністи, була відлунням цього стану конфлікту. Військових метафор не бракувало: «класовий конфлікт потребував союзників», «зв’язок із масами», «тилові атаки», «фронтальні атаки». Твердження Сталіна про те, що класова боротьба загострюється із наближенням соціалізму, наводили як пояснення того цікавого факту, що навіть коли на виборах за партію скрізь голосувало 99% населення, її вороги навпаки примножувалися, боротися треба було ще рішучіше, а внутрішня історія СРСР мала бути старанно відтворена в країнах Радянського блоку.

На перший погляд, головними ворогами ставали селяни та буржуазія. Однак насправді найлегшою мішенню, так само як і для нацистів, були інтелектуали. Жовчні нападки Андрія Жданова на Анну Ахматову — «черницю або шльондру, або, скоріше, черницю і шльондру, яка поєднує розпусту з молитвою. Поезія Ахматової повністю відірвана від народу»^[119] — відлунюють більшістю звичайних сталінських закидів проти інтелектуалів: релігійність, проституція, далекість від мас. Якби Ахматова була єврейкою, як більшість центральноєвропейської інтелігенції, це довершило б картинку.* * *

Політичні репресії, цензура, навіть диктатура в жодному разі не були чимось, що з’явилося в східній частині Європи лише з початком доби сталінізму, хоча ті, хто мав змогу порівняти, одностайно погоджувалися, що слідчі та тюрми в міжвоєнній Угорщині, Польщі чи Румунії подобалися їм значно більше, ніж ті, що запровадили «народні демократії». Засоби контролю й терору, які застосовувала комуністична держава після 1947 року, удосконалили за наказом Сталіна, однак здебільшого їх не треба було завозити зі Сходу; вони там уже були. Невипадково колонію в Пітешті для комуністичної служби безпеки заснував й очолив Еджен Цуркану, який у минулому був у Ясському університеті студентом-активістом «Залізної гвардії» — румунського міжвоєнного фашистського руху.

Утім комуністична партія — держава відрізнялась від її авторитарних попередників передусім не так ефективністю її репресивного апарату, а радше ресурсами і владою, які тепер одноосібно привласнювали і якими зловживали заради майже виняткової користі іншої держави. Радянська окупація прийшла на зміну нацистській із мінімальними перебоями перехідного періоду і невпинно затягувала Східну Європу дедалі більше в радянську орбіту (для мешканців Східної Німеччини, яка постала після дванадцяти років нацистської диктатури, перехід був ще рівнішим). Цей процес та його наслідки — «радянізація» та «русифікація» в Східній Європі усього, від процесів виробництва до наукових посад, — мав рано чи пізно зруйнувати лояльність усіх сталіністів, крім найбільш затятих.

А ще це зручно затуманювало спогади багатьох людей про їхні власні неоднозначні погляди на початку комуністичних змін. У пізніші роки легко було забути, що антисемітський і часто ксенофобський тон публічної риторики Сталіна знаходив прихильних слухачів у багатьох місцях Східної Європи, як, власне, і в самому Радянському Союзі. Економічний націоналізм також був популярний серед місцевого населення, тож експропріація, націоналізація, контроль та державна регуляція виробничого процесу в жодному разі не були чимось новим. У Чехословаччині, наприклад, після запровадження в 1946 році дворічного плану, непокірних робітників могли відправити до трудового табору (хоча також варто зауважити, що більшість чеських суддів у 1946‒1948 роках відмовлялися призначати це покарання).

Тож на початкових етапах захоплення Радянським Союзом Східної Європи не було такою вже однозначною та жорстокою зміною, яким воно здається з пізнішої перспективи, навіть якщо не брати до уваги високих надій, які покладала на комуністичне майбутнє молодіжна меншість у Варшаві чи Празі. Але так само, як нацисти своїми звірствами відчужили від себе потенційно прихильне населення територій, які вони «звільнили» від СРСР у 1941‒1942 роках, Сталін невдовзі розвіяв ілюзії та очікування в державах-сателітах.

Про результат нав’язування пришвидшеної версії власної провальної економічної історії Радянського Союзу більш розвинутим регіонам уже йшлося вище. Єдиним ресурсом, на який комуністи-управлінці могли постійно розраховувати, було інтенсивне трудове виробництво на межі можливостей. Ось чому сталінський терор 1948‒1953 років у Східній Європі так сильно нагадував попередню радянську хвилю за двадцять років до цього: обидва етапи передбачали політику примусової індустріалізації. Економіки центрального планування були насправді досить ефективними в силовому примусі шахтарів та робітників заводів до досягнення понаднормового результату; але це все, на що вони були здатні. Сільське господарство Радянського блоку дедалі більше занепадало; прикладом його часом захмарної неефективності може слугувати випадок, коли чиновники у Фрунзе (нині Бішкек у Киргизстані) у 1960 році спонукали місцевих селян виконати (недосяжні та встановлені навмання) квоти з виробництва масла, скупивши запаси в місцевих магазинах…

Суди і чистки, які супроводжувалися хором оббріхувань, сприяли деградації того, що залишалося в Східній Європі від громадського простору. Політика й уряд стали синонімами корупції та свавільних репресій, здійснюваних з боку та задля вигоди продажного угруповання, яке саме роздирали підозри й страхи. Певна річ, це не було новим явищем для регіону. Але комуністичне безладдя мало особливо цинічну рису: давні зловживання були тепер старанно огорнені гаслами про рівність та соціальний прогрес. Ані міжвоєнні олігархи, ані нацистські загарбники не відчували потреби в такому блюзнірстві. І, знову ж таки, цю форму хибного керівництва пристосували до майже виняткової вигоди іноземної держави, і саме через це радянську владу так зневажали за межами кордонів Радянського Союзу.

Наслідки радянізації Східної Європи мали поступово відтягнути її від західної частини континенту. Саме тоді, коли Західна Європа мала от-от увійти в добу карколомних змін і небаченого процвітання, Східна Європа впадала в кому: зиму інерції та покірності, перервану періодами протестів і гноблення, що тривало майже чотири десятиліття. Показово і дещо очікувано, що в ті самі роки, коли План Маршалла влив близько 14 мільярдів доларів у розвиток економіки Західної Європи, Сталін — через репарації, примусове постачання та встановлення надзвичайно невигідних торговельних умов — одержав від Східної Європи приблизно ті самі кошти.

Східна Європа завжди відрізнялася від Західної. Однак відмінність між Східною та Західною Європою не була ані єдиною призмою, крізь яку континент себе усвідомлював, ані навіть найважливішою. Середземноморська Європа була відчутно несхожа на Європу Північно-Західну; усередині історичних кордонів та між державами релігія відігравала значно відчутнішу роль, ніж політика. У Європі до Другої світової війни відмінності між Північчю і Півднем, багатими і бідними, містами і селами важили більше, ніж відмінності між Сходом і Заходом.

Таким чином, наслідки радянської влади в країнах на схід від Відня в дечому залишили навіть глибший слід, ніж у самій Росії. Зрештою, Російська імперія завжди була тільки частково європейською; а європейська ідентичність Росії після Петра І викликала сумніви навіть усередині країни впродовж століття, яке передувало ленінському перевороту. Свавільно відрубавши канати, які зв’язували Радянський Союз із європейською історією і культурою, більшовики завдали Росії глибокої та тривалої шкоди. Однак їхня недовіра до Заходу і страх перед західним впливом аж ніяк не були чимось новим; вони мали глибокі корені в слов’янофільських текстах і практиках, які існували задовго до 1917 року.

У Центрально-Східній Європі такого раніше не траплялося. Навпаки, рисою націоналізму слабких маленьких держав на кшталт Польщі, Румунії, Хорватії та інших було те, що вони вважали себе не якимись далекими аутсайдерами на краю європейської цивілізації, а радше недооціненими захисниками центральної європейської спадщини — так само як чехи й угорці цілком обґрунтовано думали, що проживають у самому серці континенту. Для румунських і польських інтелектуалів законодавцем моди на ідеї та мистецтво був Париж, подібно до Відня в очах німецькомовної інтелігенції пізньої імперії Габсбургів, від Підкарпатської Русі до Трієста.

Та інтегрована, космополітична Європа, звичайно, у будь-який час свого існування була доступна лише меншості; її не стало в 1918 році. Але нові держави, які з’явилися у Версалі, були вразливі і якось від самого початку ненадійні. Тож міжвоєнні десятиліття стали свого роду інтервалом, ні війною, ні миром, у якому доля постімперської Центральної та Східної Європи залишалася дещо невизначеною. Найбільш імовірного сценарію, згідно з яким відроджена Німеччина, по суті, стала б спадкоємицею давніх імперій на територіях, що простягалися від Щецина до Стамбула, ледь вдалося уникнути тільки завдяки помилкам самого Гітлера.

Натомість встановлення російської, а не німецької влади відрізало вразливу східну частину Європи геть від тіла континенту. У той час це не вельми непокоїло самих західних європейців. За винятком німців — нації, на яку безпосередньо вплинув розподіл Європи, але яка була не в тому статусі, щоб висловлювати з цього приводу невдоволення, — західні європейці загалом байдуже ставилися до того, що Східна Європа зникла. Навпаки, невдовзі вони так до цього призвичаїлися, та й у будь-якому разі були такі заклопотані тими дивовижними змінами, які відбувалися в їхніх власних країнах, що їм здавалося цілком природним, що від Балтійського до Адріатичного моря мусить бути непрохідна укріплена перепона. Але для народів на схід від неї, яких, схоже, затиснуло в сірий, усіма забутий закапелок власного континенту з ласки напівчужої Великої Держави, якій і самій велося не краще за них і яка паразитувала на їхніх дедалі менших запасах, маховик історії повільно зупинив свій рух.