Розділ 7 Культурні війни

Ми всі зреклися минулої доби. Я знав про неї здебільшого з літератури, і вона здавалася мені добою дурості та дикості.

Мілан Сімечка

У ХХ столітті кожна дія передбачає й означає обрання певної позиції щодо радянського питання.

Реймон Арон

Я був правий у своїй помилковості, тоді як Ви і Вам подібні помилялися у своїй правоті.

П’єр Куртад (у листі до Едґара Морена)

Подобається вам це чи ні, але створення соціалізму особливе, бо, щоб зрозуміти його, потрібно підтримати його рух та прийняти його цілі.

Жан-Поль Сартр

Люди бувають праві з хибних причин, нічого з цим не вдієш… Страх опинитися в поганій компанії — це не вияв політичної чистоти; це вияв недостатньої впевненості в собі.

Артур Кестлер

Не встигла скінчитися європейська боротьба між фашизмом і демократією, як їй на зміну, зі швидкістю, що дивувала наступні покоління, прийшов новий розкол: той, що розділяв комуністів та антикомуністів. Обмін політичними й інтелектуальними поглядами за та проти Радянського Союзу не почався із післявоєнним поділом Європи. Але саме в ці післявоєнні роки, між 1947 та 1953 роками, лінія, яка відділяла Схід від Заходу, лівих від правих, глибоко врізалась у культурне й інтелектуальне життя Європи.

Для цього були напрочуд сприятливі обставини. Між війнами ультраправих підтримували більше, ніж багатьом хотілося б пам’ятати. Від Брюсселя до Бухареста в полемічній літературі та періодичних виданнях 1930-х років процвітав расизм, антисемітизм, ультранаціоналізм, клерикалізм та політичний реакціонізм. Інтелектуали, журналісти й учителі, які до і під час війни висловлювали фашистські чи ультрареакційні погляди, мали серйозні підстави для того, щоб після 1945 року емфатично доводити свій новонабутий статус прогресистів або радикалів (або ж поринути в тимчасове чи тривале забуття). Оскільки більшість партій та видань фашистського або навіть ультраконсервативного спрямування тепер у будь-якому разі перебували під забороною (за винятком Іберійського півострова, де було навпаки), публічні виявлення політичної прихильності обмежувалися центром і лівим крилом політичного спектра.

Але хоча у змісті публічних текстів і виступів після повалення Гітлера, Мусоліні та їхніх послідовників сталися приголомшливі зміни, тональність залишилася такою самою. Апокаліптична наполегливість фашистів; їхній заклик до насильницьких, «остаточних» рішень, ніби справжні зміни могли постати лише через докорінне руйнування; відраза до компромісу й «облудність» ліберальної демократії, а також захоплення маніхейськими альтернативами (усе або нічого, революція або занепад) — усі ці спонуки могли незгірше нагодитися лівим, і після 1945 року так і сталося.

Переймаючись нацією, занепадом, жертвами та смертю, міжвоєнні письменники-фашисти оглядалися на Першу світову війну. Інтелектуальна лівиця після 1945 року також була сформована досвідом війни, але цього разу крізь зіткнення несумісних моральних альтернатив, які виключали будь-яку можливість компромісу: Добро проти Зла, Свобода проти Поневолення, Опір проти Колабораціонізму. Звільнення з-під фашистської або нацистської окупації широко вітали як нагоду для радикальних політичних і суспільних змін, можливість обернути воєнне розорення на революційний переворот і почати все спочатку. А коли, як ми побачили, стало здаватися, що цю можливість змарнували і загалом відновилося «нормальне» життя, зраджені сподівання досить швидко перетворилися на цинізм — або ж призводили до ультралівих поглядів у світі, який знову розділився на непримиренні політичні табори.

Післявоєнні європейські інтелектуали поспішали і не терпіли компромісів. Це були молоді люди. У Першій світовій війни загинуло молоде покоління. Але після Другої світової війни із суспільної сцени зник здебільшого прошарок старших, скомпрометованих людей. На його місці постали письменники, митці, журналісти й політичні активісти, які були занадто молоді, щоб пам’ятати війну 1914‒1918 років, але яким кортіло надолужити роки, втрачені впродовж війни наступної. Їхнє політичне виховання тривало в добу Народних фронтів й антифашистських рухів; тож публічного визнання та впливу, часто за свої воєнні звитяги, вони досягли в незвично ранньому, за європейськими стандартами, віці.

У Франції Жану-Полю Сартру було сорок, коли закінчилася війна; Сімоні де Бовуар — тридцять сім; Альберу Камю, найвпливовішому з них усіх, — лише тридцять два. Зі старшого покоління тільки Франсуа Моріак (який народився в 1885 році) міг змагатися з ними у впливовості — завдяки тому, що його репутацію не заплямували минулі зв’язки з Віші. В Італії з попереднього покоління публічних осіб лишився тільки неаполітанський філософ Бенедетто Кроче (народився в 1866 році). У постфашистській Італії Іґнаціо Сілоне, 1900 року народження, був одним із найстарших серед впливових фігур-інтелектуалів; романісту та політичному коментатору Альберто Моравіа виповнилось тридцять вісім років, редактор та письменник-комуніст Еліо Вітторіні був на рік молодший. У Німеччині, де симпатії до нацистів і війна найбільше вдарили по публічних інтелектуалах та письменниках, Гайнріху Бьоллю — найталановитішому з нової самосвідомої генерації письменників, які через два роки після поразки Гітлера згуртувалися, щоб створити «Групу 47», — коли закінчилася війна, було лише 28 років.

У Східній Європі, де інтелектуальні еліти довоєнних років скомпрометувало захоплення ультраконсерватизмом, містичним націоналізмом чи ще чимось гіршим, соціальний ліфт молоді був ще більш промовистим. Чеслав Мілош, який опублікував свій впливовий есей «Поневолений розум» у 1951 році, коли йому виповнилось лише сорок років і він уже перебував у політичній еміграції, аж ніяк не був винятком з правила. Єжі Анджеєвський (якого Мілош зобразив у своїй книжці в не надто приємному світлі) видав «Попіл й алмаз», свій відомий роман про повоєнну Польщу, коли йому ще не було сорока. Тадеушу Боровському, 1922 року народження, було тільки двадцять з гаком років, коли він опублікував свої мемуари з Аушвіцу «Ласкаво просимо до газової камери, пані та панове».

Лідери східноєвропейських комуністичних партій були, як правило, дещо старші; ці люди пережили міжвоєнні роки як політичні в’язні або в еміграції в Москві, або ж і так, і так.

Серед інтелектуалів середнього класу, як на Сході, так і на Заході, панувало молодече завзяття щодо комуністичного майбутнього. І воно супроводжувалось виразним комплексом неповноцінності порівняно з пролетаріатом, робітничим класом «блакитних комірців». У перші післявоєнні роки кваліфіковані робітники перебували в привілейованому становищі, що так разюче відрізнялося від часів Великої депресії, спогади про які все ще були свіжі в колективній пам’яті. Треба було видобувати вугілля; ремонтувати або будувати з нуля дороги, залізниці, будинки, лінії електромереж; виготовляти устаткування, а потім користуватися ним для виробництва інших товарів. Для всіх цих робіт кваліфікованих працівників бракувало; як ми бачили, молоді та здібні чоловіки в таборах для переміщених осіб практично не мали труднощів із тим, щоб знайти роботу й притулок, на відміну від жінок з дітьми чи «інтелектуалів» будь-якого штибу.

З-поміж іншого, це зумовило всезагальне піднесення промисловості та її працівників, що було реальною політичною перевагою для партій, які нібито їх представляли. Схильні до лівих поглядів та освічені чоловіки й жінки із середнього класу, соромлячись свого соціального статусу, могли зарадити своєму зніяковінню, віддавшись в обійми комунізму.

Хоча це явище було в масштабі своєму загальноєвропейським та повсюдним у комуністичному політичному середовищі (найвідоміший приклад інтелектуального «робітництва» в Європі — Жан-Поль Сартр, який так і не вступив до лав Французької комуністичної партії), саме в Східній Європі воно мало реальні наслідки. Студенти, вчителі, письменники та митці з Британії, Франції, Німеччини й інших країн поринули в Югославію («дорозкольних» часів), щоб, закатавши рукави, працювати на відбудові залізниць. У серпні 1947 року Італо Кальвіно захоплено писав про молодих волонтерів з Італії, які схожим чином працювали в Чехословаччині. Відданість новому початку, поклоніння справжній чи уявній спільноті робітників і захоплення совєтами (та їхньою непереможною Червоною армією) відділяли молоде післявоєнне покоління від його соціального походження та національного минулого.

Стати комуністом (або «марксистом», що в умовах часу здебільшого означало те саме) зазвичай вирішували в молодому віці. Людек Пахман, чех, писав так: «Я став марксистом у 1943 році. Мені було дев’ятнадцять років, й усвідомлення того, що я все зрозумів і все міг пояснити, зачаровувало мене, так само як і усвідомлення, що я міг виступити разом із пролетарями всього світу — спочатку проти Гітлера, а потім проти інтернаціональної буржуазії». Навіть такі, як Чеслав Мілош, що не були засліплені вабами комуністичної догми, недвозначно вітали комуністичні соціальні реформи: «Мене тішило те, що напівфеодальний польський лад було нарешті повалено, університети відчинили двері для молодих працівників і селян, відбулася аграрна реформа, і країна нарешті рушила в напрямку індустріалізації».

Комуністичні партії спершу загравали з інтелектуалами, для яких комуністичні цілі були привабливою протилежністю малодержавній обмеженості їхніх батьківщин та жорстокому антиінтелектуалізму нацистів. Для багатьох молодих інтелектуалів комунізм був питанням не стільки переконання, скільки віри: як зауважив Александр Ват (інший поляк, який із часом позбувся комуністичних переконань), польська світська інтелігенція зголодніла за «витонченою катехизою». Хоча серед східноєвропейських студентів, поетів, драматургів, романістів, журналістів чи професорів тих, хто ставав активними комуністами, була завжди меншість, саме до них найчастіше належали найталановитіші чоловіки та жінки свого покоління.

Отож Павел Когоут, який у пізніші десятиліття одержав міжнародне визнання як дисидент та посткомуністичний есеїст і драматург, уперше привернув до себе суспільну увагу у своїй рідній Чехословаччині як ультраприхильник нового режиму в себе вдома. У спогадах 1969 року він описував своє «відчуття певності», коли споглядав лідера партії Клемента Ґоттвальда на переповненій Староміській площі в Празі в день лютневого Чеського перевороту в 1948 році. Тут, «у цій людській масі, яка вирушила на пошуки справедливості, та в цій людині [Ґоттвальді], яка веде їх у цю вирішальну битву», двадцятирічний Когоут знайшов «Centrum Securitatis [центр безпеки], який марно намагався відшукати Коменський^[120]». За чотири роки Когоут у релігійному піднесенні написав «Кантату нашій такій рідній Комуністичній партії»:

Заспіваймо у славу партії! Її молодість карбована молодими ударниками праці. Вона має розум мільйонів голів Та силу мільйонів людських рук, А її батальйон — це слова Сталіна і Ґоттвальда. Посеред квітучого травня На далеких просторах Над старим замком майорить стяг Зі словами «Правда переможе!». Й передбачення славетне здійснилось: Правда робітників перемогла! До славного майбутнього встає наша країна. Слава партії Ґоттвальда! Слава! Слава!^[121]

Така віра була поширена серед покоління Когоута. Як зауважував Мілош, комунізм діяв за принципом, що письменникам не потрібно думати, їм потрібно тільки розуміти. І навіть розуміння потребувало не більше ніж відданості, і саме цього шукали молоді інтелектуали Східної Європи. «Ми були дітьми війни, — писав Зденек Млинарж (який вступив до Чехословацької комуністичної партії в 1946 році, коли йому було п’ятнадцять років), — які, власне, ні з ким не воювали, але які в перші післявоєнні роки прийшли з цим воєнним світоглядом, і тоді нарешті з’явилась можливість за щось битися». Покоління Млинаржа знало лише роки війни та нацистської окупації, коли «були тільки дві сторони, а між ними — нічого. Тож наш єдиний досвід закарбував у нас певність того, що перемога правильного світогляду означала просто ліквідацію, знищення іншого»^[122].

Невинний запал, з яким деякі молоді східноєвропейці поринули в комунізм («Я в такому революційному настрої…» — вигукнув письменник Людвік Вацулік у розмові зі своєю дівчиною, після того як вступив у чеську партію), не применшував відповідальності Москви за те, що було, зрештою, радянським захопленням їхніх країн. Але він допомагає зрозуміти масштаб розчарування і зневіри, які настали потім. Дещо старші комуністи, як-от Джилас (1911 року народження), напевно, завжди розуміли те, що (за словами Джиласа) «маніпулювання запалом — це зародок рабства». Натомість молодші навернені, особливо інтелектуали, були шоковані, коли дізналися про суворість комуністичної дисципліни й реалії радянської влади.

Тож встановлення після 1948 року догми «двох культур» Жданова^[123], яка наполягала на сповідуванні «правильних» поглядів у будь-яких питаннях від ботаніки до поезії, стала особливим потрясінням для народних демократій Східної Європи. Рабське дотримання інтелектуалами партійної лінії, здавна практиковане в Радянському Союзі, де в будь-якому разі вже існувала дорадянська спадщина репресій та доктринальності, складно давалося країнам, які лише нещодавно звільнилися від благодатного режиму Габсбургів. У Центральній Європі ХІХ століття інтелектуали й поети набули звички та відповідальності говорити від імені своєї нації. За комунізму їхня роль змінилася. Раніше вони представляли абстрактний «народ», а тепер були не більше ніж культурними рупорами для (справжніх) тиранів. Навіть гірше, невдовзі вони ставали улюбленими жертвами — як космополіти, «паразити» чи євреї — тих самих тиранів, які шукали цапів-відбувайл для своїх помилок.

Тож ентузіазм східноєвропейських інтелектуалів щодо комунізму — навіть у Чехословаччині, де він був найсильнішим — здебільшого випарувався після смерті Сталіна, хоча кілька років він ще протримався у формі проєкту «перегляду» чи «реформи комунізму». Лінії поділу всередині комуністичних держав уже не пролягали між комунізмом та його супротивниками. Важливе протистояння знову відбувалося між тими, хто уособлював владу — партією-державою і її поліцією, державним апаратом і придворною інтелігенцією — та всіма іншими.

У цьому сенсі лінія розлому «холодної війни» пролягала не так між Сходом і Заходом, як усередині Східної та Західної Європи. У Східній Європі, як ми побачили, Комуністична партія і її апарат були в стані неоголошеної війни проти всього суспільства, а ближче знайомство з комунізмом призвело до появи нових фронтів: між тими, для кого комунізм давав практичну суспільну користь у тому чи іншому вигляді, і тими, для кого він означав дискримінацію, розчарування й репресії. У Західній Європі в обох таборах також опинилося багато інтелектуалів; але характерно, що захоплення комунізмом у теорії було обернено пропорційне досвіду комунізму на практиці.

Це поширене невігластво щодо долі тогочасної Східної Європи, укупі зі зростанням байдужості Заходу, багато кого на Сході бентежило і вводило в розпач. Проблемою для східноєвропейських інтелектуалів було не те, що вони перебували на периферії — з цією долею вони давно змирилися. Що боліло їм після 1948 року, то це подвійне виключення: з їхньої власної історії через радянську присутність та зі свідомості Заходу, де найвідоміші інтелектуали й гадки не мали про те, що і як з ними відбувалося. У східноєвропейських текстах про Західну Європу на початку 50-х років рефреном проходить тон образи та збентеженого подиву: тон «розчарованого кохання», як описав це Мілош у «Поневоленому розумі». Хіба Європа не розуміє, писав румунський письменник Мірча Еліаде в еміграції у квітні 1952 року, що їй ампутували частину її власної плоті? «Бо… всі ці країни і є в Європі, усі ці народи належать до європейської спільноти».

Але вони більше до неї не належали, і в цьому була проблема. Сталіну вдалося просунути свою лінію оборони глибоко в центр Європи і цим витіснити Східну Європу з рівняння. Європейське інтелектуальне й культурне життя після Другої світової війни відбувалося на радикально зменшеній арені, з якої вилучили поляків, чехів та інших народів усім гамузом. І попри те, що комунізм та його загрози були в центрі західноєвропейських дискусій і суперечок, на існування «справжнього втіленого комунізму» за декілька десятків кілометрів на схід майже ніхто не зважав — надто серед найпалкіших його прихильників.

Якби в післявоєнній Західній Європі опинився гість, який був знайомий з її інтелектуальним становищем у нещодавньому минулому, він би її не впізнав. Німецькомовна Центральна Європа — локомотив європейської культури в першій третині ХХ століття — припинила існувати. Відень, який став тінню себе самого після повалення Габсбургів у 1918 році, як і Берлін, був поділений між чотирма союзниками. Місто заледве могло підтримувати своїх мешканців продуктами та одягом, що вже казати про живлення інтелектуального життя континенту. Австрійські філософи, економісти, математики та науковці, як і їхні сучасники в Угорщині й інших частинах колишньої дуалістичної монархії, або втекли в еміграцію (у Францію, Британію, її домініони чи США), або співпрацювали з владою. Або ж, як третій варіант, їх повбивали.

Сама ж Німеччина лежала в руїнах. Серед німецької інтелектуальної еміграції після 1933 року не лишилося практично жодної статусної особи, яка б не була скомпрометована своєю співпрацею з режимом. Сумнозвісні загравання Мартіна Гайдеґґера з нацистами відрізнялися лише тим, які неоднозначні наслідки вони мали для його впливових філософських текстів; десятки тисяч менших гайдеґґерів у школах, університетах, місцевих і центральних урядах, газетах і закладах культури схожим чином зіпсували свою репутацію тим, що з таким завзяттям підлаштували свої тексти та дії до вимог нацистів.

Післявоєнна ситуація в Німеччині ускладнювалася ще й існуванням двох Німеччин, одна з яких претендувала на монопольне спадкоємство «хорошого» німецького минулого — антифашистського, прогресивного, просвітленого. Чимало інтелектуалів і митців відчували спокусу пов’язати долю з Радянською зоною та її наступницею, Німецькою Демократичною Республікою. На відміну від Федеративної Республіки зі столицею в Бонні, яка ще не повністю денацифікувалась і неохоче дивилася в обличчя нещодавнього німецького минулого, Східна Німеччина гордо наполягала на своїй антифашистській ідентичності. Комуністична влада вітала істориків, драматургів і режисерів, які хотіли нагадати їхній публіці про злочини «іншої» Німеччини — якщо лише вони не торкалися певних табуйованих тем. Деякі найкращі таланти часів Веймарської республіки, які залишилися серед живих, емігрували на Схід.

Однією з причин було те, що, оскільки окупована совєтами Східна Німеччина була єдиною державою Східного блоку із західним «двійником», її інтелектуали, на відміну від румунських чи польських письменників, мали доступ до західної аудиторії. А якщо цензура й тиск ставали нестерпними, залишалася можливість повернутися на Захід, через берлінські пропускні пункти, принаймні до 1961 року і будівництва Стіни. Приміром, Бертольд Брехт обрав життя в НДР; там також залишилися молоді письменники на кшталт Крісти Вольф. Молодші письменники, як-от майбутній дисидент Вольф Бірман, навіть виїжджали на Схід, щоб отримати освіту й писати (Бірман переїхав у сімнадцятирічному віці, у 1953 році)^[124].

Радикальних інтелектуалів з «матеріалістичного» Заходу приваблювало в НДР те, що вона позиціонувала себе як прогресивна, егалітарна й антинацистська країна, чиста і зрозуміла альтернатива Федеральній Республіці. Здавалося, що остання обтяжена історією, про яку вона воліла не говорити, і водночас, що цікаво, невагома, без політичного коріння й залежна від західних союзників, насамперед від США, які її створили. Інтелектуальному життю в ранній Федеративній Республіці бракувало політичного спрямування. Радикальні напрямки з протилежних кінців політичного спектра були навмисне виключені із суспільного життя, а молоді письменники на кшталт Бьолля не дуже хотіли встрявати в партійну політику (чим кардинально відрізнялися від наступного покоління).

Безумовно, культурних осередків не бракувало: уже в 1948 році, щойно нестача газетних видань залишилася в минулому й були відновлені мережі збуту, у Західній зоні Німеччини в обіг потрапило понад двісті літературних і політичних журналів (хоча багато з них зникли після валютної реформи), а нова Федеративна Республіка могла похвалитися напрочуд великою кількістю якісних газет, насамперед новим щотижневиком Die Zeit, друкованим у Гамбурзі. І все ж таки Західна Німеччина опинилася й на багато років залишилася на узбіччі головної течії європейського інтелектуального життя. Мелвін Ласкі, західний журналіст і редактор, який жив у Берліні, у 1950 році писав про інтелектуальне становище в Німеччині таке: «Думаю, ніколи протягом сучасної історії жоден народ і нація не були такі виснажені, такі позбавлені натхнення чи навіть таланту».

Саме через разючий контраст із попередньою німецькою культурною перевагою чимало внутрішніх і закордонних спостерігачів відчували розчарування, коли дивилися на нову Республіку: Реймон Арон був не єдиний, хто згадував, що ХХ століття раніше здавалося німецьким. Коли виявилося, що стільки німецької культурної спадщини заплямовано та списано з рахунку через те, що нацисти використовували її для своїх цілей, стало незрозуміло, який саме внесок Німеччина могла зробити в Європу. Німецькі письменники й мислителі з цілком зрозумілих причин були одержимі питомо німецькими проблемами. Варто підкреслити, що Карл Ясперс, єдина велика фігура з донацистського інтелектуального світу, яка брала активну участь у післявоєнних дебатах, найбільш відомий своїм єдиним внеском у внутрішню німецьку дискусію — есеєм 1946 року про «Питання німецької провини». Але в перше післявоєнне десятиліття західнонімецькі інтелектуали найбільше маргіналізували себе тим, що ретельно уникали ідеологізованої політики в той час, коли суспільний дискурс у Західній Європі відрізнявся сильною та радикальною політизацією.

Британці також у ті роки перебували здебільшого на узбіччі європейського інтелектуального життя, хоча й із зовсім інших причин. Політичні позиції, які розділяли Європу, були відомі і Британії: міжвоєнні сутички щодо пацифізму, Великої депресії та Іспанської громадянської війни розділили Лейбористську партію й інтелектуальну лівицю, і в подальші роки всі ці розбіжності залишалися в пам’яті. Але в міжвоєнній Британії ані фашистам, ані комуністам не вдалося перетворити суспільну незгоду на політичну революцію. Фашисти загалом зосереджувалися в бідніших районах Лондона, де вони в 30-х роках певний час грали на народному антисемітизмі; Комуністична партія Великої Британії (КПВБ) ніколи б не здобула підтримки, яка б виходила за межі її перших опорних осередків у шотландській кораблебудівній промисловості, деяких шахтарських спільнотах та купці фабрик у Західному Мідленді в Англії. Навіть під час короткого піка популярності в 1945 році партія отримала тільки 102 тисячі голосів (0,4% виборців) і двох членів парламенту. Обидва вони втратили мандати після виборів 1950 року. Під час виборів 1951 року КПВБ здобула підтримку 21 тисячі виборців із 49-мільйонного населення.

Тож комунізм у Великій Британії був політичною абстракцією. Це в жодному разі не виключало інтелектуальної симпатії до марксизму серед лондонської інтелігенції та в університетах. Більшовизм від початку мав певну привабливість для британських соціалістів з Товариства Фабіана, як-от Герберта Веллса, які вбачали в політиці Леніна і навіть Сталіна щось знайоме та близьке: суспільне впорядкування згори з боку тих, хто знає найкраще. А британська бюрократична лівиця, як і їхні сучасники в міністерстві закордонних справ, не мали часу перейматися недолею маленьких країн між Німеччиною та Росією, які вони завжди вважали надокучливими.

Але в той час, коли ці питання викликали запеклі дискусії по той бік Протоки, комунізм жодним чином не мобілізував і не розділяв інтелектуалів у Британії в подібний спосіб. Як зауважив Джордж Орвелл у 1947 році, «англійці не настільки зацікавлені в інтелектуальних питаннях, щоб бути до них нетерпимими». Натомість інтелектуальні й культурні дебати в Англії (та меншою мірою в решті регіонів Британії) були зосереджені навколо внутрішньої проблеми — перших проявів занепокоєння щодо державного «занепаду», що тривало багато десятиліть. Це було властиво для неоднозначних настроїв, які панували в післявоєнній Британії: країна, яка щойно закінчила шестирічну війну та перемогла смертельного ворога, розпочала безпрецедентний експеримент соціального капіталізму — і все одно діячі культури були одержимі пошуком ознак занепаду й погіршення.

Саме тому Томас Стернз Еліот у своїх «Записках про визначення культури» (1948) стверджував «з деякою впевненістю, що наша доба — це доба занепаду; що культурні стандарти нижчі, ніж вони були п’ятдесят років тому; і що свідчення цього занепаду наявні в кожному вияві людської діяльності». З аналогічних міркувань Британська телерадіомовна корпорація (BBC) запустила «Третю програму» на радіо в 1946 році: глибокоінтелектуальний продукт високої культури, очевидною метою якого стало заохочення та поширення «якості» й орієнтація на тих, кого на континентальній Європі можна було вважати «інтелігенцією». Але в поєднанні класичної музики, актуальних лекцій та серйозних розмов передача залишалася специфічно англійською, позаяк старанно уникала поляризованих чи політично чутливих тем.

Британців не цікавили європейські справи. Про європейську політику й літературу регулярно писали в тижневиках і періодиці, тож британські читачі могли бути добре поінформовані. Крім того, британці знали про масштаб травми, яку щойно пережили європейці. Сиріл Конноллі висловив свою думку про тогочасний стан Європи у своєму дописі у власному журналі Horizon у вересні 1945 року: «Європа програла у війні морально й економічно. Велике шатро європейської цивілізації, у світлі софітів якого ми всі зростали, читали, писали, кохали чи мандрували, пало. Його мотузки витончилися, його каркас зламався, стільці та столи в друзках, намет порожній, троянди у вазах зів’яли…».

Однак, попри це хвилювання за стан континенту, британські (й особливо англійські) експерти залишалися дещо осторонь, ніби проблеми Європи та Британії, хоч і очевидно пов’язані, усе ж таки відрізнялися в ключових аспектах. За деякими важливими винятками^[125], британські інтелектуали не мали значного впливу на великі дискусії континентальної Європи, а спостерігали за ними збоку. Якщо узагальнити, питання, які були гостро політичними в Європі, у Британії викликали лише інтелектуальний інтерес; а те, чим переймалися інтелектуали континенту, у Британії зазвичай не виходило за межі наукових кіл, якщо його взагалі помічали.

Ситуація в Італії була майже діаметрально протилежна. З усіх країн Західної Європи саме Італія найбільш безпосередньо зазнала нещасть доби. Двадцять років країною керував перший фашистський режим у світі. Вона перебувала під німецькою окупацією, потім її звільнили Західні союзники. Повільна війна на виснаження і знищення, яка тривала майже два роки на трьох чвертях території країни, залишила більшу частину цих земель та їхнього населення на межі злиднів. Ба більше, з вересня 1943 року по квітень 1945 року північ Італії здригалася від, по суті, повномасштабної громадянської війни, хоч її так і не називали.

Як колишній країні Осі, Італії не довіряли ані на Заході, ані на Сході. Після розколу між Тіто і Сталіним невизначений кордон Італії з Югославією став найбільш нестабільним та потенційно вибухонебезпечним фронтиром «холодної війни», а непрості відносини країни з комуністичним сусідом ускладнювалися тим, що в Італії існувала найбільша комуністична партія поза межами Радянського блоку: із підтримкою в 4 350 000 голосів (19%) у 1946 році, які зросли до 6 122 000 голосів (23%) у 1953-му. Того самого року Італійська комуністична партія могла похвалитися 2 145 000 членів, які платили членські внески. Місцевий вплив партії підсилювали її майже абсолютна влада в деяких регіонах (зокрема Емілії-Романьї навколо міста Болонья), підтримка Італійської соціалістичної партії^[126] під проводом П’єтро Ненні та широка популярність її витонченого й вдумливого лідера Пальміро Тольятті.

З усіх цих причин інтелектуальне життя в післявоєнній Італії було дуже політизоване і глибоко пов’язане з проблемою комунізму. Абсолютна більшість молодих італійських інтелектуалів, зокрема і деяких з тих, хто піддався на чари фашизму, формувалася в тіні Бенедетто Кроче. Характерне поєднання геґеліанського ідеалізму у філософії та лібералізму ХІХ століття в політиці, притаманне Кроче, стало етичною системою координат для покоління інтелектуалів-антифашистів; але в післявоєнних обставинах здавалося, що цього явно замало. Реальний вибір, який мали італійці, полягав у радикальній альтернативі: політизований клерикалізм — альянс консервативного Ватикану (за правління папи Пія ХІІ) та християнських демократів, підтримуваних США, — або ж політичний марксизм.

Італійська комуністична партія мала певну особливість, яка відрізняла її від інших комуністичних партій і на Сході, і на Заході. Із самого початку її очолювали інтелектуали. Тольятті, як і Антоніо Ґрамші та інші молоді засновники партії двадцять років тому, був помітно більш освіченим — та шанобливим у своєму ставленні до освіти, — ніж лідери більшості інших комуністичних партій Європи. Ба більше, упродовж десятиліття після Другої світової війни партія відкрито вітала інтелектуалів — і як членів, і як союзників — і дбала про те, щоб пом’якшувати партійну риторику в тих питаннях, які могли відштовхнути. Насправді Тольятті свідомо адаптував комуністичні заклики до італійських інтелектуалів через власну формулу — «напів-Кроче та напів-Сталін».

Ця формула виявилась надзвичайно успішною. Шлях від ліберального антифашизму Кроче до політичного марксизму обрали деякі з найталановитіших молодших лідерів італійської Компартії, як-от Джорджо Амендола, Лучіо Ломбардо Радіче, П’єтро Інґрао, Карло Кассола й Еміліо Серені. Усі вони прийшли до комуністичної політики зі світу філософії та літератури. Після 1946 року до них приєдналися чоловіки та жінки, розчаровані неспроможністю Партії дії^[127] втілити прагнення воєнного опору, що означало кінець надій на світську, радикальну й немарксистську альтернативу в італійському суспільному житті. Один тогочасний письменник назвав їх «присоромленими крочеаністами».

Позиціонуючи себе як голос прогресу й сучасності в краю застою та найкращу надію на реальні соціальні й політичні реформи, ІКП зібрала навколо себе почет науковців і письменників-однодумців, які створювали для партії та її політики ауру респектабельності, освіченості й навіть універсальності. Однак після поділу Європи стратегія Тольятті зазнавала дедалі більшого тиску. Із критики ІКП з боку совєтів на першій зустрічі Комінформу у вересні 1947 року стало зрозуміло, що Сталін налаштований узяти італійських комуністів (так само як і французьких) під пильніший контроль; їхні політичні дії мають бути тісніше координовані з Москвою, а на зміну їхній толерантності до культурних справ повинна прийти безкомпромісна теза Жданова про «дві культури». Тим часом після нахабного, але успішного втручання Америки у вибори 1948 року на боці християнських демократів післявоєнна політика Тольятті щодо роботи з інститутами ліберальної демократії стала здаватися наївною.

Тож навіть якщо Тольятті й сумнівався, то не мав іншого вибору, окрім як встановити тісніший контроль та запровадити сталінські практики. Це викликало публічну незгоду з боку деяких партійних інтелектуалів, котрі досі були вільні відокремлювати політичний авторитет партії, який вони не ставили під сумнів, від царини «культури», де вони цінували свою незалежність. У відкритому листі в січні 1947 року Вітторіні, редактор комуністичного культурного журналу Il Politechnico, нагадав Тольятті, що «культуру» не можна підпорядковувати політиці, хіба що коштом самої культури та ціною правди.

Тольятті, який провів 1930-ті роки в Москві й очолював Іспанські операції Комінтерну в 1937‒1938 роках, вважав інакше. У Комуністичній партії всі отримували вказівки згори, політиці підпорядковувалося все. «Культура» не була захищеним простором, на який не поширювалися радянські вказівки. Вітторіні та його однодумці мали прийняти партійну лінію в літературі, мистецтві й ідеях або йти геть. Упродовж кількох наступних років італійська партія стала ще більше дотримуватись радянської лінії, а Вітторіні та багато інших інтелектуалів, як і очікувалось, віддалилися. Та, попри непохитну вірність Москві з боку Тольятті, ІКП ніколи до кінця не втрачала «аури» недогматизму, оскільки це була єдина комуністична партія, яка дозволяла і навіть заохочувала інтелектуальну незгоду та свободу думки; у подальші десятиліття така репутація стала їй у пригоді.

Насправді критики Тольятті з некомуністичної лівиці весь час опинялися в пастці через поширене уявлення, яке панувало в Італії та (особливо) за кордоном, що ІКП відрізняється від інших комуністичних партій. Як пізніше визнавав Іґнаціо Сілоне, італійські соціалісти й інші могли звинувачувати лише себе. Близькі відносини між комуністами та соціалістами в Італії, особливо до 1948 року, і подальше небажання марксистів-некомуністів критикувати Радянський Союз, унеможливили появу чіткої лівої альтернативи комунізму в італійській політиці.

З-поміж країн Західної Європи Італія вирізнялася відносною «симпатичністю» її комуністів, але водночас була винятком з правила не лише через це. Повалення Муссоліні в 1943 році не могло приховати співучасті багатьох італійських інтелектуалів у його двадцятирічному правлінні. Ультранаціоналізм Муссоліні був, зокрема, спрямований на іноземну культуру та вплив; а фашизм відверто віддавав перевагу «національним» інтелектуалам, застосовуючи до літератури й мистецтв націоналістичну політику захисту та заміни, подібну до звичніших аналогічних заходів щодо іноземних товарів.

Певна річ, багато італійських інтелектуалів (особливо молодших) приймали підтримку й допомогу від фашистської держави: альтернативою була еміграція або мовчання. Сам Еліо Вітторіні здобував перемоги на фашистських літературних конкурсах. Вітторіо де Сіка, перш ніж стати провідним представником післявоєнного неореалізму, був відомим актором фашистського кінематографу. Його колега, режисер Роберто Росселліні, який також працював у жанрі неореалізму і чиї післявоєнні фільми мали виразну комуністичну політичну тональність, лише за кілька років до того створював документальне кіно й художні фільми за підтримки уряду Муссоліні, і то був не поодинокий випадок. До 1943 року влада Муссоліні для багатьох мільйонів італійців, які в дорослому віці не знали жодного іншого мирного уряду, становила звичний порядок речей^[128].

Тож моральні дилеми переважної більшості італійських інтелектуалів у післявоєнні роки віддзеркалювали досить неоднозначну міжнародну позицію країни загалом, яка мала занадто обтяжливі зв’язки з авторитарним минулим, щоб посісти центральне місце в післявоєнних справах Європи. У будь-якому разі Італія, хай як це не дивно, давно опинилась на узбіччі сучасної європейської культури — можливо, через її власну децентралізацію в історії та адміністративному ладі: Неаполь, Флоренція, Болонья, Мілан і Турин створили свої власні маленькі світи з університетами, газетами, академіями й інтелігенцією. Рим був місцем локалізації верхівки, джерелом заступництва та осердям влади. Але він ніколи не уособлював центр культурного життя країни.

Зрештою, справжнє європейське інтелектуальне життя в ті післявоєнні роки могло відбуватися лише в одному місці — в одному місті, одній столиці, поділи якої і відображали, і визначали стан культури всього континенту. Її конкуренти опинилися за колючим дротом, знищили самі себе або ж поринули в містечковість. Ще з 20-х років ХХ століття, коли одна європейська держава за іншою опинялася під владою диктаторів, політичні біженці й емігранти-інтелектуали стікалися до Франції. Дехто під час війни залишився і приєднався до Опору, тоді як багато з них стали жертвами Віші або нацистів. Дехто втік до Лондона, Нью-Йорка чи Латинської Америки, але повернувся після звільнення. Інші, як-от Чеслав Мілош чи угорський історик і політичний журналіст Франсуа Фейто, переїхали, лише коли змушені були тікати через радянські перевороти — і тоді здавалось абсолютно логічним, що вони поїдуть прямо до Парижа.

Через це, уперше із 40-х років ХІХ століття, коли Карл Маркс, Генріх Гайне, Адам Міцкевич, Джузеппе Мадзіні й Олександр Герцен жили в паризькій еміграції, Франція знову стала природним європейським домом для знекоріненого інтелектуала, чистилищем модерної європейської думки й політики. Отож післявоєнне паризьке інтелектуальне життя було подвійно космополітичним: у ньому брали участь чоловіки та жінки з усієї Європи, і це була єдина європейська сцена, де місцеві думки та дискусії розросталися й виходили на широкий міжнародний рівень.

Отож, незважаючи на нищівну поразку Франції в 1940 році, її ганебне підкорення впродовж чотирьох років німецької окупації, моральну неоднозначність (і не тільки) режиму Віші маршала Петена та принизливе підпорядкування США і Британії в міжнародній дипломатії в післявоєнні роки, французька культура знову стала центром міжнародної уваги: французькі інтелектуали набули особливого міжнародного значення як речники доби, а тональність французьких політичних дискусій утілювала ідеологічний розкол усього світу. Знову — і востаннє — Париж став столицею Європи.

Іронію цього становища не могли не помітити її сучасники. Історичний шанс поставив французьких інтелектуалів у центр уваги, позаяк те, чим вони переймалися, було не менш містечковим, ніж у решти. Післявоєнна Франція заглибилась у свої власні проблеми зведення рахунків, дефіциту й політичної нестабільності так само сильно, як і будь-яка інша країна. Французькі інтелектуали по-новому витлумачували політику в усьому світі крізь призму власних нав’язливих ідей, а нарцистична самозакоханість Парижа у Франції несамокритично проєктувалася на світ загалом. Як незабутньо описав це Артур Кестлер (у «Маленьких кокетках Сен-Жермен-де-Пре»), післявоєнні французькі інтелектуали були «пронирами, які позирали на оргії Історії крізь шпарину в паркані». Але Історія приберегла для них найкращі місця.

Поділи, характерні для французької інтелектуальної спільноти в пізніші роки, були очевидні не одразу. Коли в 1945 році Жан-Поль Сартр заснував Les Temps Modernes, до редакційної ради належали не лише Сімона де Бовуар та Моріс Мерло-Понті, а й Реймон Арон, що свідчило про широкий консенсус навколо політики лівого спрямування й «екзистенціальної» філософії. Останню також сповідував (не дуже охоче) Альбер Камю, на той час близький друг Сартра та де Бовуар і, завдяки своїй колонці на редакційних шпальтах щоденної газети Combat, найвпливовіший письменник у післявоєнній Франції.

Усіх їх об’єднувала певна «ментальність Опору» (хоча в самому Опорі активну участь брав лише Камю: Арон належав до «Вільних французів» у Лондоні, а інші пережили часи окупації більш-менш безпроблемно). За словами Мерло-Понті, завдяки боротьбі під час війни французькі інтелектуали розв’язали для себе дилему «бути чи робити». Віднині вони були в історії та могли долучитися до неї по повній. У їхній ситуації вони вже не могли дозволити собі розкіш відмовитися зробити політичний вибір і дотримуватися його; справжня свобода означала прийняти цю істину. За словами Сартра, «бути вільним означає не робити, що хочеш, а хотіти робити те, що можеш».

Інший урок, який нібито засвоїли Сартр та його покоління, — це те, що війна була неминучим — і до певної міри навіть бажаним — наслідком політичного насильства. Така інтерпретація зовсім не схожа на питомо французьке сприйняття нещодавніх подій: до 1945 року багато європейців пережили три десятиліття військового та політичного насильства. Молоді люди з усього континенту звикли до такого рівня суспільної агресії — як на словах, так і в діях, — якого їхні предки з ХІХ століття навіть не могли собі уявити. А сучасна політична риторика пропонувала «діалектику», за допомогою якої заклики до насильства й конфлікту не здавалися такими дикими: без сумніву, Еммануель Муньє, редактор журналу Esprit і впливовий представник християнської лівиці, промовляв до широкої аудиторії, коли в 1949 році стверджував, що виступати проти насильства та класової боротьби лицемірно, позаяк «біле насильство» щодня використовують проти жертв капіталізму.

Але у Франції привабливість насильницьких рішень була більше ніж проєкцією в майбутнє нещодавнього досвіду. Вона стала відлунням давнішої спадщини. Звинувачення в колабораціонізмі та зраді, вимоги покарати винних і почати життя з нуля розпочалися не після звільнення. Вони відтворювали давню французьку традицію. Із 1792 року революційний і контрреволюційний полюси французького суспільного життя втілювали та підсилювали розкол країни надвоє: за і проти Монархії, за і проти Революції, за і проти Робесп’єра, за і проти Конституцій 1830 та 1848 років, за і проти Комуни. Жодна інша країна не мала такої довгої та безперервної традиції біполярної політики, підкресленої традиційною історіографією національного міфу Революції, який упродовж десятиліть прищеплювали французьким школярам.

Ба більше, Франція, більше ніж будь-яка інша західна національна держава, була країною, де інтелігенція схвалювала та навіть обожнювала насильство як інструмент державної політики. Жорж Санд пригадувала, як під час прогулянки берегами Сени в 1835 році друг пристрасно обґрунтовував їй необхідність кривавої пролетарської революції: тільки коли води Сени почервоніють, пояснював він, коли Париж палатиме, а бідні обіймуть місце, що належить їм по праву, лише тоді переможуть справедливість і мир. Майже сто років по тому англійський есеїст Пітер Кеннелл описував у New Statesman «майже патологічний культ насильства, яким, здається, одержимі так багато французьких письменників».

Тож коли літній представник Радикальної партії Едуар Ерріо, президент Національної асамблеї Франції аж до своєї смерті в 1957 році у віці 85 років, після звільнення оголосив, що нормальне політичне життя може відновитися тільки тоді, коли «Франція спершу пройде шляхом кровопролиття», ці слова, хай навіть з вуст череватого провінційного депутата політичного центру, зовсім не різонули французькі вуха. Французькі читачі й письменники вже давно звикли до думки, що історичні зміни та спокутне кровопролиття нероздільні. Коли Сартр та його сучасники наполягали на тому, що комуністичне насильство — це «пролетарський гуманізм», «акушерка історії», вони були менш оригінальними, ніж їм здавалося.

Через цю ознайомленість із революційним насильством в уяві французів у поєднанні зі спогадами у формі пожовклих ілюстрацій давнього франко-російського альянсу, французькі інтелектуали були схильні сприймати комуністичні обґрунтування радянської жорстокості з особливим співчуттям. Не обійшлося й без діалектики. У коментарі щодо процесу Сланського для Сартрового Les Temps Modernes, Марсель Пежу нагадував своїм читачам, що в убивстві своїх політичних ворогів немає нічого поганого. Що було не так із празьким судом, то це те, «як відбувалася процедура їхнього вбивства [тобто показовий процес]. Це здається якоюсь карикатурою на те, як усе могло б бути, якби з погляду комуністів насильство мало підстави. Зрештою, звинувачення, які їм висувають, prima facie^[129] не правдоподібні».

Французькі інтелектуали, які приїжджали до Радянського блоку і бачили процес побудови комунізму дужче за інших, удавалися до лірики та виявляли своє захоплення. Так, поет і сюрреаліст Поль Елюар у своїй промові перед (поза сумнівом, спантеличеною) публікою в Бухаресті в жовтні 1948 року сказав такі слова: «Я з країни, де більше ніхто не сміється, ніхто не співає. Франція поринула в темряву. Але ви відкрили сонячне світло Щастя». А ще той самий Елюар через рік в окупованій совєтами Угорщині зазначав: «Народ має бути єдиним господарем у своєму краї, і за кілька років Щастя стане верховним законом, а Радість — щоденним обрієм».

Елюар був комуністом, але його погляди широко поділяли навіть ті інтелектуали й митці, які ніколи не були членами партії, а таких налічувалося чимало. У 1948 році, після Чеського перевороту, Сімона де Бовуар була певна, що комунізм став на шлях до повсюдної перемоги: як за багато років до того написав її сучасник Поль Нізан, революційний філософ лише тоді може досягти результату, якщо обере той клас, який є носієм революції, а комуністи й були самопроголошеними представниками цього класу. Попри всі моральні мінливості долі, заангажовані інтелектуали мусили стати на бік прогресу та Історії^[130].

Крім того, французькі інтелектуали вважали комуністичне питання таким важливим через усюдисущу присутність Французької комуністичної партії (ФКП). Хоча ФКП ніколи не була такою великою, як італійська (у найкращі часи до її складу входило 800 тисяч членів), на виборах у перші післявоєнні роки вона мала навіть більший успіх, набравши в 1946 році 28% голосів. І, на відміну від італійців, французькі комуністи не мали протистояти об’єднаній правоцентристській Католицькій партії. Іншою відмінністю було те, що Соціалістична партія Франції, завдяки своєму тривалому знайомству з комуністичними практиками під час війни, не робила безумовного переходу на бік комуністів на ранніх етапах «холодної війни» (хоча меншості її членів саме цього й хотілося б). Тож ФКП була водночас і сильнішою, і більш ізольованою, ніж будь-яка інша комуністична партія.

Водночас вона була особливо нетерпима до інтелектуалів. ФКП різко відрізнялася від італійців тим, що її завжди очолювали практичні й тупоголові партійні бюрократи, на кшталт Моріса Тореза, у минулому шахтаря, який керував партією від 1932 року до своєї смерті в 1964 році. Для Сталіна найважливішою рисою Тореза було те, що на нього можна було покластися; як і Ґоттвальд у Чехословаччині, він робив те, що йому кажуть, і не ставив запитань. Невипадково, дезертирувавши з французької армії під час «Дивної війни»^[131] 1939‒1940 років, Торез провів наступні п’ять років у Москві. Таким чином, французька Компартія була надійною, хоч і дещо негнучкою партією-сателітом, справним інструментом для проголошення та впровадження сталінської лінії.

Саме ця жорсткість ФКП до певної міри приваблювала, принаймні кілька років, післявоєнне студентське покоління, яке шукало собі лідерів, спрямування, дисципліни й обіцянки діяти з «робітниками» в одній упряжці: так само як їхні чеські та польські однолітки спочатку заражали ентузіазмом своїх друзів на Сході. Але для більш авторитетних французьких інтелектуалів запал, з яким культурні комісари ФКП встановлювали безкомпромісність на сторінках щоденної газети L’Humanite та деінде, був щоденним викликом їхнім прогресивним поглядам. Письменники чи науковці, які пов’язали себе з ФКП, не могли сподіватися, як Вітторіні в Італії чи Група істориків Компартії в Лондоні, що їм дозволять якісь відхилення^[132].

З цієї причини уподобання паризької інтелігенції — наш найнадійніший компас у визначенні ліній розлому віри та думки в Європі часів «холодної війни». Саме в Парижі, як ніде більше, інтелектуальні розломи проходили по контурах політичних — і всередині країни, і за кордоном. Східноєвропейські показові процеси особливо палко обговорювали в Парижі, оскільки дуже багато їхніх жертв жили і працювали у Франції: Ласло Райк був інтернований до Франції після Громадянської війни в Іспанії; Артур Лондон працював у французькому Опорі, одружився з однією відомою французькою комуністкою та був майбутнім свекром іншої; «Андре Сімон» (Отто Кац, інша жертва процесу Сланського) був широко відомий у паризьких журналістських колах з 1930-х років, коли він там працював; Трайчо Костова добре пам’ятали з часів його роботи в болгарському диппредставництві в Парижі — новину про його арешт у Софії навіть надрукували на першій шпальті Combat Камю.

Навіть у самому Парижі мали місце два впливові політичні процеси. У 1946 році Віктор Кравченко, радянський службовець середньої ланки, який утік до США у квітні 1944 року, видав свої мемуари «Я обрав свободу». Коли вони вийшли в травні того самого року у Франції під назвою J’ai choisi la Liberte?, опис радянських чисток, розправ й особливо системи радянських концентраційних таборів, ГУЛАГу, викликав сенсацію^[133]. У листопаді 1947 року, через два місяці після засідання Комінформу в Польщі, де лідерам ФКП дали добрячого прочухана за те, що вони не змогли протиснути нову жорстку радянську лінію, інтелектуальне періодичне видання партії Les Lettres françaises опублікувало низку статей, автори яких стверджували, що книжка Кравченка — це плетиво брехні, сфабриковане американськими спецслужбами. Коли газета повторила та розширила ці звинувачення у квітні 1948 року, Кравченко подав до суду за наклеп.

На суді, який тривав з 24 січня по 4 квітня 1949 року, Кравченко привів на свою підтримку низку доволі непереконливих свідків; а відповідачі могли сипати цілим сонмом присяг провідних французьких інтелектуалів-некомуністів: романіста, учасника підпілля Веркора, фізика, лауреата Нобелівської премії Фредеріка Жоліо-Кюрі, критика мистецтва, героя Опору і директора Музею сучасного мистецтва Жана Кассу та багатьох інших. Усі вони свідчили про бездоганну репутацію Комуністичної партії Франції під час опору нацистам, беззаперечні революційні звитяги Радянського Союзу та неприйнятні наслідки визнання правоти Кравченка — навіть якщо він справді має рацію. За рішенням суду, Кравченко отримав один франк принизливо символічної компенсації.

Ця «моральна» перемога прогресивної лівиці збіглася в часі з першим колом великих показових процесів у Східній Європі та встановленням інтелектуальних позицій за і проти Європейського Союзу: як за декілька місяців до того почав переконувати Сартр, «треба обирати між СРСР та англо-саксонським блоком». Але для багатьох критиків Радянського Союзу Кравченко був аж ніяк не ідеальним речником. Його, радянського апаратника зі стажем, утікача до США, не вважали привабливою фігурою ті європейські інтелектуали-антикомуністи (можливо, більшість із них), які намагалися триматися подалі від Вашингтона, так само як і не були згодні віддавати Москві монопольне право на титул лідера прогресу. З такою людиною, писали Сартр та Мерло-Понті в січні 1950 року, ми не можемо відчувати себе побратимами: він живе свідчення занепаду «марксистських цінностей у самій Росії».

Але на інший процес махнути рукою виявилося складніше. 12 листопада 1949 року, через чотири тижні після страти Ласло Райка в Будапешті, Давід Руссе опублікував у Le Figaro litte?raire звернення до колишніх в’язнів нацистських таборів з проханням допомогти йому в розслідуванні щодо радянських концентраційних таборів. Покликаючись на радянський Кодекс виправної праці, він стверджував, що це були не центри перевиховання, як заявляли офіційні представники СРСР, а радше система концентраційних таборів, вбудована в радянську економіку й пенітенціарну систему. За тиждень, знову-таки в Les Lettres françaises, письменники-комуністи П’єр Декс і Клод Морґан звинуватили його у використанні фальшивих джерел та завданні образи СРСР низькопробним наклепом. Руссе подав до суду за обмову.

Dramatis personae^[134] в цьому протистоянні були напрочуд цікаві. Руссе не зраджував Кремль. Він був французом із давнім соціалістичним стажем, часом троцькістом, героєм підпілля, вижив у Бухенвальді та Ноєнгамме, дружив із Сартром і разом з ним заснував у 1948 році недовготривалий політичний рух Rassemblement de?mocratique re?volutionnaire (Революційні демократичні збори). Те, що така людина звинувачувала Радянський Союз у використанні концентраційних чи трудових таборів, абсолютно не вписувалось у традиційні політичні розломи того часу. Декса також заарештували за участь у підпіллі й так само депортували — у його випадку до Маутгаузену. Те, що двоє ліваків, колишніх партизанів і табірних в’язнів, отак ламали списи, свідчило про те, наскільки старі політичні альянси та союзи тепер стали залежні від одного лише комуністичного питання.

Список свідків Руссе містив різноманітних і дуже поважних експертів, які знали про радянську тюремну систему не з чуток. Верхівкою їхніх свідчень був зворушливий виступ Марґарет Бубер-Нойманн, яка розповіла про свій досвід не лише в радянських таборах, але також і в Равенсбрюку, куди її вислали після того, як Сталін видав її нацистам у 1940 році в межах невеликого обміну за пактом Молотова — Ріббентропа. Руссе переміг. Він навіть дещо вплинув на сумління та свідомість своїх сучасників. Після оголошення рішення суду в січні 1950 року Моріс Мерло-Понті визнав, що «факти загалом ставлять під сумнів значення російської системи». Сімона де Бовуар почувалася зобов’язаною включити у свій новий роман «Мандарини», заснований на реальних подіях, низку болісних діалогів між головними героями про новини з радянських таборів (хоча вона улесливо адаптувала хронологію подій таким чином, щоб здавалося, що Сартр і його друзі були поінформовані про ці питання ще в 1946 році).

Щоб протистояти Руссе та йому подібним — а також приборкати «прогресивних» інтелектуалів, — комуністичні партії застосовували моральний важіль «антифашизму». Це було знайомо і тому привабливо. Багато європейців одержали свій перший досвід політичної мобілізації в антифашистських лігах Народних фронтів 1930-х років. У пам’яті більшості людей Друга світова війна була перемогою над фашизмом, і саме так її відзначали у Франції та Бельгії, особливо одразу ж по її закінченні. «Антифашизм» був обнадійливою й універсальною сполучною ланкою з простішими часами.

У центрі антифашистської риторики, якою послуговувалась офіційна лівиця, перебувала звичайна бінарна опозиція політичної належності: ми — ті, ким не є вони. Вони (фашисти, нацисти, франкісти, націоналісти) — праві, ми — ліві. Вони — реакційні, ми — прогресивні. Вони за Війну, ми за Мир. Вони — сили Зла, ми — на боці Добра. Як сказав Клаус Манн у Парижі в 1935 році, хай чим був фашизм, ми — його протилежність, і ми проти нього. Оскільки більшість супротивників антифашистів підкреслено визначали свою політику як насамперед антикомуністичну (у цьому частково полягала привабливість нацистів для консервативних еліт у воєнний час у таких далеких одна від одної країнах, як Данія та Румунія), ця охайна симетрія в полеміці працювала передусім на користь комуністів. Філокомунізм, або принаймні анти-антикомунізм, був логічною сутністю антифашизму^[135].

Звичайно, Радянський Союз був дуже зацікавлений у тому, щоб у післявоєнні роки привернути увагу до свого антифашистського характеру, особливо після того, як місце його ворога замість Німеччини посіли США. Антифашистську риторику тепер спрямували проти Америки, яку спершу звинувачували в захисті фашистів-реваншистів, а потім, розширивши закиди, і саму називали загрозою протофашизму. Ця комуністична тактика була особливо ефективна з огляду на поширений і щирий страх власне фашистського реваншу в Європі або ж щонайменше хвилі неофашистських симпатій, які відродяться з попелу.

«Антифашизм», під яким, зокрема, мали на увазі опір і союзництво, також пов’язували з позитивним образом Радянського Союзу під час війни, який він ще подекуди зберігав, зі щирою симпатією, яку чимало західних європейців відчували до героїчних переможців Курської і Сталінградської битв. Як у характерній запальній манері стверджувала у своїх мемуарах Сімона де Бовуар, «наша дружба із СРСР була беззастережною: жертви російського народу довели, що його очільники втілювали його бажання». За Едґаром Мореном, Сталінград відкинув усі сумніви, усю критику. Цим настроям також підігравало те, що Париж звільняли Західні союзники, чиї прогріхи в пам’яті місцевого населення здавалися більшими.

Але джерела інтелектуальної русофілії цим не обмежувалися. Важливо пам’ятати про те, що відбувалося лише на кілька кілометрів східніше. Західне інтелектуальне захоплення комунізмом мало тенденцію бути найсильнішим не в часи «гуляш-комунізму» чи «соціалізму з людським обличчям», а радше в часи найбільших звірств режиму: у 1935–1939 та 1944–1956 роках. Письменники, професори, митці, вчителі й журналісти часто захоплювалися Сталіним не всупереч його провинам, а завдяки ним. Саме тоді, коли він винищував людей у промислових масштабах, коли показові процеси оприявнювали всю найбільш гротескну моторошність радянського комунізму, чоловіки і жінки, які були для Сталіна в недосяжності, найдужче захоплювалися цією людиною та його культом. Саме абсурдно велика прірва між риторикою й реальністю зробила її такою невідпорною для прихильних чоловіків і жінок у їхніх пошуках Причини^[136].

Комунізм запалював інтелектуалів так, як ані Гітлер, ані (особливо) ліберальна демократія не могли навіть сподіватися. Комунізм був екзотичним географічно та героїчним у своєму масштабі. Реймон Арон у 1950 році назвав «безглуздою несподіванкою… що європейська лівиця прийняла будівельника пірамід за свого Бога». Але чи було це справді так несподівано? Хоча той самий Жан-Поль Сартр мав найбільший потяг до комуністів якраз у той момент, коли «будівельник пірамід» розпочинав свої останні схиблені проєкти. Інтелектуали-раціоналісти захоплювались оригінальністю ідеї, що Радянський Союз вирішує монументальне завдання, мета якого виправдовує та вибачає її вади. Бентежним гріхом фашизму були його обмежені цілі. Але цілі комунізму були бездоганно універсальні й трансцендентні. Його злочини багато спостерігачів-некомуністів списували, так би мовити, на те, що він мав справу з Історією.

І навіть за таких умов у перші роки «холодної війни» в Західній Європі було багато тих, хто міг би більш відверто критикувати Сталіна, Радянський Союз та своїх місцевих комуністів, якби їх не стримував страх підіграти своїм політичним опонентам. Це теж було спадщиною «антифашизму», переконанням, що «на лівому фланзі ворогів немає» (правило, на яке сам Сталін, треба сказати, мало зважав). Прогресист Аббе Бульє, вмовляючи Франсуа Фейто не писати про процес Райка, висновував так: привертати уваги до гріхів комунізму означало «грати на руку імперіалістам»^[137].

Цей страх послужити антирадянським інтересам не був чимось новим. Але до початку 1950-х років він став головним розрахунком у європейських інтелектуальних дебатах, передусім у Франції. Навіть після того, як східноєвропейські показові процеси зрештою змусили Еммануеля Муньє й інших з його кола Esprit дистанціюватися від Французької комуністичної партії, вони ретельно спростовували будь-який натяк на те, що перетворилися на «антикомуністів» або, гірше того, що вони припинили бути «антиамериканістами». Анти-антикомунізм ставав політичною і культурною самоціллю.

Отже, з одного боку європейського культурного розлому перебували комуністи та їхні прихильники й апологети — прогресисти й «антифашисти». З іншого боку — набагато чисельніший (поза межами Радянського блоку), але також виразно різношерстий табір антикомуністів. Оскільки належність до антикомуністів позначала діапазон від троцькістів до неофашистів, критики СРСР часто опинялися на одному майданчику і на одній демонстрації з тими, чия політика в усіх інших питаннях була для них неприйнятна. Такі «грішні» альянси стали улюбленим об’єктом радянської полеміки, й інколи ліберальних критиків комунізму було важко вмовити публічно заявити про свою позицію, оскільки вони боялися кинути на себе тінь реакціонізму. Як пояснював Артур Кестлер перед великою аудиторією в Карнеґі-холі в Нью-Йорку в 1948 році, «буває, що люди мають рацію з неправильних причин, нічого з цим не вдієш… Страх опинитися в поганій компанії — це не вияв політичної чистоти; це вияв недостатньої впевненості в собі».

У перше повоєнне десятиліття по-справжньому реакційні інтелектуали були рідкісними птахами. Навіть такі особи, як Жак Лоран чи Роже Нім’є у Франції, що безсоромно позиціонували себе як представників правиці, отримували деяке задоволення від визнання безнадійності свого становища, створюючи вигляд певної необогемної ностальгії за дискредитованим минулим та хизуючись своєю політичною недоречністю як орденом за заслуги. Поки лівиця була на коні і їй підігравала Історія, нове покоління правої інтелігенції демонстративно пишалося своєю поразкою, перетворюючи щирий декаданс та навколосмертний соліпсизм^[138] міжвоєнних письменників на кшталт П’єра Дріє ла Рошелля й Ернста Юнґера на суспільну моду — випередивши в такий спосіб «старомодних молодиків»^[139] тетчерівської Британії.

Численнішими, принаймні у Франції та Британії, були інтелектуальні консерватори, які за тридцять років мало змінилися у своїй відразі до комунізму. В обох країнах, так само як і в Італії, активні інтелектуали-католики відіграли визначну роль в антикомуністичних дискусіях. Івлін Во та Ґрем Ґрін прийшли на зміну Гілеру Беллоку та Ґілберту Честертону в ту нішу англійського культурного простору, яка була призначена для обдарованих і гострих на язик католицьких традиціоналістів. Однак там, де англійські консерватори нарікали на беззмістовність сучасного життя або й узагалі самоусувалися з нього, французькі католики, як-от Франсуа Моріак, цілком природно встрявали в полемічні перепалки з політичною лівицею.

Упродовж довгої післявоєнної публічної діяльності Моріака (аж до вісімдесяти з гаком років він регулярно дописував у Le Figaro; помер у 1970 році у віці 85 років) він практично завжди полемізував навколо етичних питань: спочатку з Альбером Камю стосовно права на післявоєнні чистки, пізніше — з колегами-консерваторами щодо війни в Алжирі, яку він засуджував, і завжди — з комуністами, яких він ненавидів. Як він пояснював читачам Le Figaro 24 жовтня 1949 року, виправдання тодішніх показових судів у Будапешті з боку французьких комуністів були «une obsce?nite? de l’esprit» [непристойністю духу]. Але морально чітка позиція Моріака щодо злочинів комунізму в ті роки поєднувалася з аналогічною моралізаторською огидою до «чужоземних цінностей» американського суспільства: як і більшості європейських консерваторів, йому завжди було дещо ніяково від союзу з Америкою, якого потребувала «холодна війна».

Для ліберальних реалістів на кшталт Реймона Арона це не було проблемою. Як і багато інших «борців “холодної війни”» європейського політичного центру, Арон відчував не більше ніж стриману прихильність до Сполучених Штатів. «Мені здається, — писав він, — що модель економіки США не підходить ані для людства, ані для Заходу». Але Арон розумів головну істину європейської післявоєнної політики: що внутрішні та зовнішні конфлікти відтепер взаємозалежні. «У наші часи, — писав він у липні 1947 року, — вибір окремих осіб і цілих народів, від якого залежить усе інше, — це глобальний вибір, навіть географічний. Ти або у світі вільних країн, або у краях, які опинилися під жорсткою владою совєтів. Відтепер кожен у Франції мусить зробити цей вибір». Або, як він сказав з іншої нагоди, «боротьба завжди відбувається не між добром і злом, а між бажаним та відразливим».

Тож ліберальні інтелектуали, чи то континентальних переконань, як-от Арон чи Луїджі Ейнауді, чи то британського штибу, як-от Ісая Берлін, завжди почувалися набагато комфортніше щодо нав’язаного їм історією зв’язку з Америкою, ніж більшість консерваторів. Як це не дивно, те саме стосувалося і соціальних демократів. Частково це пояснювалося ще свіжими спогадами про Франкліна Делано Рузвельта, а багато американських дипломатів і політиків, з якими в ті роки мали справу європейці, були представниками «нового курсу», що спонукав державу до активної ролі в економічній та соціальній політиці, тоді як їхні політичні прихильності тяжіли до лівоцентристських.

Але це також було прямим наслідком американської політики. Американська федерація праці — Конгрес виробничих спілок, американська розвідка й Державний департамент вважали помірковані соціально-демократичні та робітничі партії, що спиралися на профспілки, найкращою перепоною для просування комунізму, особливо у Франції та Бельгії (в Італії, де політична конфігурація була іншою, вони покладали надії та вливали левову частку своїх коштів у християнських демократів). До середини 1947 року певності в тому, що ця ставка правильна, не було. Однак після того, як весною того року комуністичні партії опинилися поза урядами Франції, Бельгії та Італії, а особливо після Празького перевороту в лютому 1948 року, шляхи західноєвропейських соціалістів і комуністів розійшлися. Криваві сутички між профспілками комуністів і соціалістів, а також між страйкарями під проводом комуністів та державними військами, які діяли за наказом міністрів-соціалістів, разом із новинами зі Східної Європи про арешти й ув’язнення соціалістів перетворили багатьох західних соціал-демократів на переконаних ворогів Радянського блоку та вдячних отримувачів таємно розданої американської готівки.

Від соціалістів на кшталт Леона Блюма у Франції чи Курта Шумахера в Німеччині «холодна війна» вимагала певних політичних рішень, знайомих принаймні в одному аспекті: вони знали комуністів давніших часів і прожили достатньо довго, щоб зберегти гіркі спогади про братовбивчі війни темних часів до появи Народних фронтів. Молодше покоління такої втіхи не мало. Альбер Камю, який дуже недовго був членом Комуністичної партії в Алжирі в 1930-х роках, після війни, як і багато його сучасників, непохитно вірив у коаліцію Опору, що складалася з комуністів, соціалістів та радикальних реформаторів будь-якого ґатунку. «Антикомунізм, — писав він в Алжирі в березні 1944 року, — це початок диктатури».

У Камю вперше почали зароджуватися сумніви під час післявоєнних судів і чисток у Франції, коли комуністи зайняли жорстку лінію як єдина партія Опору та вимагали виключень, тюремних і смертних вироків для тисяч колаборантів, чинних чи ні. Пізніше, коли головні течії політичних й інтелектуальних належностей почали зміцнюватися після 1947 року, Камю виявив, що дедалі більше схильний сумніватися в добрих намірах своїх політичних союзників. Спочатку він за звичкою та заради єдності придушував ці сумніви. Він віддав керівництво газетою Combat у червні 1947 року, не будучи більше ані настільки політично впевненим, ані оптимістичним, як три роки тому. Із його відомого роману «Чума», який вийшов того самого року, було видно, що Камю некомфортно від жорсткого політичного реалізму його політичних соратників. Словами одного зі своїх персонажів, Тарру, він сказав: «Я вирішив відкинути все, що прямо чи опосередковано змушує людей вмирати чи виправдовує вбивства, скоєні іншими».

Проте Камю все ще неохоче висловлював свої погляди публічно та йшов на розрив з давніми друзями. Прилюдно він ще намагався балансувати між чесною критикою сталінізму із чесними, «об’єктивними» прикладами американського расизму та іншими злочинами, скоєними в капіталістичному таборі. Але процес Руссе й показові процеси в Східній Європі поклали край останнім ілюзіям, які ще могли в нього залишатися. У своєму особистому щоденнику він зізнавався: «Одна з речей, про яку я шкодую, — це те, що я занадто багато поступався заради об’єктивності. Іноді об’єктивність — це компроміс. Сьогодні все стало ясно, і якщо це “concentrationnaire” [концентраційний табір], ми так і мусимо його називати, навіть якщо це соціалізм. Одне слово, я ніколи більше не буду політкоректним».

Можливо, у цьому також є несвідоме відлуння промови на Міжнародному конгресі ПЕН-клубу^[140] за два роки до того, у червні 1947-го, коли Іґнаціо Сілоне, виступаючи про La Dignite? de l’Intelligence et l’Indignite? des Intellectuels («Гідність розуму та негідність інтелектуалів»), публічно пошкодував про мовчання — своє та інших лівих інтелектуалів: «Ми відклали на полиці, немов зброю на склади, принципи свободи для всіх, людської гідності й усього іншого». Як і Сілоне, який пізніше написав один з найкращих есеїв для збірки Річарда Кроссмана 1950 року «Бог, який не зміг», Камю після того став ще гостріше критикувати ілюзії «прогресивізму», сягнувши апогею осуду революційного насильства в есеї 1951 року «Бунтівна людина», через який остаточно розсварився з колишніми друзями з паризької інтелектуальної лівиці. Для Сартра першочерговим обов’язком радикального інтелектуала було не зрадити робітників. Камю, як і Сілоне, вважав найважливішим не зрадити себе. Лінії розлому культурної «холодної війни» були накреслені.

Дивлячись на ті часи крізь десятиліття, важко повністю відтворити різкі контрасти й дискурси «холодної війни» тих ранніх років. Сталін ще не був приводом для сорому — навпаки. За висловом Моріса Тореза в липні 1948 року, «люди вважають, що можуть принижувати нас, комуністів, жбурляючи в нас словом «сталіністи». Що ж, для нас цей ярлик — честь, якої ми щосили прагнемо вповні заслужити». А багато обдарованих не-комуністів, як ми бачили, так само намагалися не критикувати радянського лідера, вишукуючи способи применшити його злочини або й узагалі їх виправдати. Надії та ілюзії щодо радянської проблематики супроводжувалися поширеними побоюваннями — і не тільки — щодо Америки^[141].

Сполучені Штати разом з новою Федеративною Республікою Німеччина стали головною мішенню радянських словесних атак. Це була підступна тактика. США не надто користувалися популярністю в Західній Європі, незважаючи на, а подекуди й через щедру допомогу, яку вони надали для європейської економічної відбудови. У липні 1947 року лише 38% дорослих у Франції вважали, що План Маршалла не становить серйозної загрози французькій незалежності, а недовіра до американських намірів роздмухувалася ще дужче через страх війни в 1948 році та бойові дії в Кореї два роки по тому. Фальшиві закиди комуністів стосовно того, що армія США використовувала в Кореї біологічну зброю, знаходили співчутливу аудиторію.

Що ж до питань культури, то комуністам навіть не потрібно було виявляти ініціативу. Страх американського панування й втрати державної незалежності та самостійності об’єднував у «прогресивному» таборі чоловіків та жінок усіх політичних мастей, й аполітичних — теж. Америка, порівняно з її збіднілими західноєвропейськими залежними країнами, здавалася економічно хижою й культурно дикою — смертельна суміш. У жовтні 1949 року, на другий рік Плану Маршалла і тоді, коли узгоджувалися плани щодо створення НАТО, французький культурний критик П’єр Еммануель повідомив читачам Le Monde, що головним подарунком Америки післявоєнній Європі був… фалос; навіть у краю Стендаля «фалос на шляху до того, щоб стати Богом». Через три роки християнські редактори Esprit нагадали читачам, що «із самого початку попереджали про небезпеку, яку становить для нашого національного добробуту американська культура, яка вражає саме коріння ментальної та моральної згуртованості народів Європи».

Тим часом Європою ширився підступний американський продукт. Між 1947 і 1949 роками компанія Coca-Cola відкрила розливні заводи в Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі, Швейцарії та Італії. Через п’ять років від початку свого існування Західна Німеччина вже мала на своїй території 96 таких заводів і стала найбільшим після самих США ринком збуту напою. Але в той час у Бельгії та Італії протест висловили поодинокі особи, у Франції плани Coca-Cola здійняли бурю громадського невдоволення. Коли Le Monde опублікувала інформацію про плани компанії продати в 1950 році у Франції 240 мільйонів пляшок, залунали гучні протести: комуністи їх заохочували, однак не ініціювали, обмежившись застереженням, що служби розповсюдження «коли» — це також американська шпигунська мережа. Як 29 березня 1950 року написав автор редакційної колонки Le Monde, «Coca-Cola — це Гданськ європейської культури»^[142].

Хоч роздратування навколо «кока-колонізації» мало і позитивний бік (ходили чутки, що компанія збирається встановити свій неоновий логотип на Ейфелевій вежі), його підґрунтя було доволі серйозним. Грубість американської культури, від фільмів до напоїв, та егоїзм й імперіалістичні амбіції, які ховалися за присутністю США у Європі, не ставили під сумнів європейці ані лівого, ані правого політичного табору. Радянський Союз, можливо, і становив нагальну загрозу для Європи, однак підступним довгостроковим викликом була саме Америка. Цей погляд здобув велику кількість прихильників після початку війни в Кореї, коли США почали наполягати на переозброєнні західних німців. Тепер комуністи могли поєднати свої напади на «колишніх нацистів» у Бонні із закидами, що Америка підтримує «фашистський реваншизм». З націоналістичної ворожості до «англо-американців», заохочуваної під час окупації, але стишеної після звільнення, здули пил і знову взяли на озброєння в Італії, Франції, Бельгії, а також у самій Німеччині — зокрема Брехт та інші східнонімецькі письменники.

Сталін спробував скористатися з цього притлумлюваного, але поширеного страху війни й недовіри до всього американського через європейські еліти, заснувавши міжнародний Рух за мир. З 1949 року до смерті Сталіна «Мир» був центром радянської культурної стратегії. Рух за мир започаткували в польському Вроцлаві в серпні 1948 року на «Світовому конгресі інтелектуалів». Після зустрічі у Вроцлаві були проведені перші «Мирні конгреси», які більш-менш синхронно відбулися в Парижі, Празі та Нью-Йорку у квітні 1949 року. Рухом за мир як прототипною «фасадною» організацією на позір керували видатні науковці й інтелектуали на кшталт Фредеріка Жоліо-Кюрі; але комуністи контролювали його різноманітні комітети, а його діяльність тісно координувалась із Комінформом (власне періодичне видання Комінформу, яке виходило друком у Бухаресті, перейменували на «За тривалий мир, за народну демократію»).

Сам по собі Рух за мир був цілком успішним. Відозва, поширена в Стокгольмі в березні 1950 року від імені «Постійного комітету Світового конгресу партизанів миру», зібрала багато мільйонів підписів у Західній Європі (на додачу до десятків мільйонів підписів, зібраних на території Радянського блоку). Насправді в збиранні цих підписів і полягала основна діяльність Руху, особливо у Франції, де він мав найбільшу підтримку. Але інші підставні організації під парасолькою Руху за мир також просували ключову тезу, що Радянський Союз був на боці миру, тоді як американці (і їхні друзі в Кореї, Югославії та в урядах країн Західної Європи) — на боці війни. У своїй статті для New Yorker, написаній з Парижа, Жанет Фленнер вражено зазначала: «Наразі комуністична пропаганда у Франції досягла найбільш колосального за весь час успіху, особливо серед не-комуністів».

Комуністи ставилися до таких масових рухів суто по-споживацьки: Рух за мир був тільки інструментом радянської політики. Саме тому він у 1951 році раптом порушив тему «мирного співіснування», наслідуючи зміну в міжнародній стратегії Сталіна. Не публічно комуністи, особливо Східного блоку, відчували хіба що презирство до ілюзій «попутників»^[143]. Під час організованих візитів до народних демократій, прихильників Руху за мир (здебільшого з Франції, Італії та Індії) урочисто вшановували й вітали їхню підтримку; але за їхніми спинами з них глузували, називаючи «недотепами», новим поколінням ленінських «корисних ідіотів».

Те, що комуністи успішно заручилися принаймні умовною підтримкою багатьох людей у Західній Європі, а також великі досягнення комуністичних партій у Франції та Італії, здобуті особливо завдяки недовірі культурних еліт до Америки, викликало запізнілу, але рішучу відповідь групи західних інтелектуалів. Вони були занепокоєні тим, що Сталін може автоматично виграти культурну війну, а отже, вирішили встановити власний культурний «фронт». Установча зустріч Конгресу культурної свободи (ККС) відбулася в Берліні в червні 1950 року. Конгрес мав стати відповіддю торішній московській ініціативі Руху за мир, але збігся в часі з початком Корейської війни, що надало йому додаткової ваги. Провести зустріч у Берліні, а не в Парижі, вирішили навмисне: від самого початку Конгрес мусив прийняти радянський виклик у культурній війні.

Конгрес культурної свободи утворився під офіційним патронажем Бертрана Расселла, Бенедетто Кроче, Джона Дьюї, Карла Ясперса та Жака Марітена, французького філософа-католика. Ці літні чоловіки забезпечували новій ініціативі респектабельності й авторитетності, однак політичного драйву й інтелектуальної енергії їй додавало блискуче середнє покоління ліберальних інтелектуалів і мислителів з комуністичним минулим — Артур Кестлер, Реймон Арон, Альфред Джулс Еєр, Марґарет Бубер-Нойманн, Іґнаціо Сілоне, Нікола К’яромонте та Сідней Гук. Їм, зі свого боку, допомагала група молодих людей, здебільшого американців, які опікувалися щоденним плануванням та адмініструванням діяльності ККС.

ККС зрештою відкрив офіси в тридцяти п’яти країнах по всьому світу, але фокус їхньої уваги перебував у Європі, а в Європі — на Франції, Італії та Німеччині. Його метою було об’єднувати, заряджати й мобілізувати інтелектуалів та науковців на боротьбу з комунізмом, передусім шляхом видання й розповсюдження культурних видань: Encounter — у Британії, Preuves — у Франції, Tempo Presente — в Італії та Der Monat — у Німеччині. Жодне з цих видань так і не сягнуло великої аудиторії; найуспішніше з них, Encounter, у 1958 році виходило накладом у 16 тисяч примірників; того самого року Preuves мав лише 3 тисячі підписників. Їхній зміст майже незмінно був на висоті, у них дописували найкращі письменники післявоєнних десятиліть, завдяки чому вони обіймали ключову нішу — особливо у Франції, де Preuves був єдиним ліберальним, антикомуністичним майданчиком у культурному середовищі, де переважали нейтралістичні, пацифістські, «попутні» або відверто комуністичні видання.

Конгрес і значну частину його діяльності публічно підтримувала Фундація Форда, а негласно підстраховувало ЦРУ, що залишалося таємницею майже для всіх його членів і вболівальників, аж доки не відкрилося через багато років. Наслідки того, що уряд США таємно підтримував антикомуністичні культурні осередки в Європі, напевно, були не такі серйозні, як може видатися сьогодні. У час, коли комуністичні й «фасадні» видання та культурні продукти будь-якого штибу таємно фінансувала Москва, американська підтримка точно не могла б присоромити деяких авторів ККС. Артур Кестлер, Реймон Арон чи Іґнаціо Сілоне не потребували офіційного американського заохочення, щоб обстоювати жорстку позицію щодо комунізму; так само немає і свідчень про те, що вони колись пом’якшували чи цензурували власні критичні погляди стосовно самих Штатів, щоб догодити спонсорам у Вашингтоні.

США були незнайомі з культурними війнами такого типу. Радянський Союз заснував «Товариство культурних зв’язків із зарубіжними країнами» в 1925 році; французи, німці та італійці активно просували закордонну «культурну дипломатію» ще до 1914 року. Американці почали фінансувати таку діяльність лише перед Другою світовою, і тільки в 1946 році, після заснування Програми Фулбрайта, стали серйозними гравцями в цій царині. До осені 1947 року американські культурні й освітні проєкти в Європі були спрямовані на «демократичну переорієнтацію»; тільки тоді антикомунізм став першочерговою стратегічною метою.

До 1950 року Інформаційна агенція США загалом перебрала на себе опіку над американськими культурними обмінами й інформаційними програмами в Європі. Разом із Відділом інформаційних послуг окупаційної адміністрації США в Західній Німеччині та Австрії (який повністю контролював усі ЗМІ й культурні осередки американських зон у цих країнах) Агенція відтепер могла значно впливати на західноєвропейське культурне життя. У 1953 році, на піку «холодної війни», американські закордонні культурні програми (за винятком таємних джерел підтримки й приватних фундацій) мали штат із 13 тисяч осіб та бюджет у 129 мільйонів доларів, більша частина якого йшла на боротьбу за серця й уми інтелектуальних еліт Західної Європи.

«Боротьба за мир», як її охрестила комуністична преса, відбувалася на культурному «фронті» у формі «книжкових боїв». Перші спроби відбулися у Франції, Бельгії та Італії на початку весни 1950 року. Провідні комуністичні автори, зокрема Ельза Тріоле й Луї Араґон, їздили провінційними містами з публічними виступами, роздавали автографи й виставляли напоказ літературні досягнення комуністичного світу. На практиці це не дуже допомагало поширенню комунізму: у післявоєнній Франції прикладами бестселерів були «Ніч ополудні»^[144] Артура Кестлера (яка впродовж 1945–1955 років розійшлася накладом у 420 тисяч примірників) та «Я обрав свободу» Віктора Кравченка (503 тисячі примірників за той самий час). Але мета полягала не так у продажі книжок, як у тому, щоб нагадати читачам і не тільки, що комунізм виступає за культуру — французьку культуру.

Америка відповіла тим, що відкрила «Американські доми» з бібліотеками та залами для читання преси, а також лекціями, зустрічами й курсами англійської мови. До 1955 року в Європі їх відкрилося 69. Подекуди їхній вплив був доволі суттєвим: в Австрії, де в роки Плану Маршалла по всій країні розповсюдили 134 мільйони примірників англомовної літератури, значний відсоток населення Відня й Зальцбурга (перший — під адміністрацією чотирьох союзників, а другий — в американській окупаційній зоні) відвідував свої місцеві «Американські доми», щоб узяти книжки й почитати газети. Англійська мова як перша іноземна серед учнів старшої школи в Австрії за популярністю витіснила французьку та класичні мови.

Як і радіомережі, що існували за підтримки Штатів (радіо «Вільна Європа» розпочало свою роботу в Мюнхені через місяць після початку Корейської війни), програмам «Американського дому» часом шкодили грубі вказівки стосовно пропаганди, що надходили з Вашингтона. На піку часів Маккарті директори «Американських домів» витратили чимало часу, прибираючи книжки з полиць. Серед десятків авторів, чиї роботи визнали неприйнятними, були не лише очевидні підозрювані — Джон Дос Пассос, Артур Міллер, Дешилл Гемметт й Ептон Сінклер, — але й Альберт Ейнштейн, Томас Манн, Альберто Моравіа, Томас Пейн і Генрі Торо. Здавалося, принаймні в Австрії, що в «книжковому бою» найбільшим ворогом США були вони самі.

На щастя для Заходу, американська попкультура була занадто привабливою, щоб політичні хиби США могли нашкодити її популярності. Комуністи сильно програвали від того, що їхнє офіційне засудження занепадницького американського джазу й американського кіно сильно нагадувало погляди Йозефа Ґеббельса. Тимчасом як східноєвропейські комуністичні держави забороняли джаз як занепадницький та іноземний, радіо «Вільна Європа» щодня по обіді впродовж робочого тижня транслювало в Східну Європу три години попмузики, зі щогодинними десятихвилинними перервами на новини. Кіно, ще один універсальний тогочасний канал, можна було обмежити в державах під комуністичною владою; але в Західній Європі американські фільми любили всі. Тут радянська пропаганда не мала чого протиставити, і навіть західні прогресисти, яких приваблювала американська музика й кіно, не симпатизували лінії Партії.

Культурні перегони перших років «холодної війни» були асиметричні. Серед європейських культурних еліт і досі панувало відчуття, яке їх об’єднувало всупереч ідеологічним розбіжностям і навіть долаючи Залізну завісу — спільну культуру, для якої Америка була загрозою. Таку позицію особливо відстоювали французи, що нагадувало перші післявоєнні спроби французьких дипломатів провадити міжнародну політику, незалежно від американського впливу. Показово, що голова Французької культурної місії в окупованому Берліні Фелікс Люссе набагато краще знаходив спільну мову зі своїм радянським візаві (Александром Димшіцем), ніж із представниками Британії чи США, присутніми в місті, і мріяв, як і його начальники в Парижі, про відновлену культурну вісь від Парижа до Берліна й аж до Ленінграда.

США витрачали сотні мільйонів доларів, намагаючись завоювати європейську прихильність, але чимало публікацій і продуктів, створених у результаті, були недоладні та контрпродуктивні, що лише підтвердило природні підозри європейської інтелігенції. У Німеччині надмірну увагу Америки до злочинів комунізму багато хто вважав спеціальною хитрістю, щоб змусити забути або релятивізувати злодіяння нацистів. В Італії пристрасні антикомуністичні кампанії Ватикану підважували антисталінські аргументи Сілоне, Вітторіні й решти. Тільки в мистецтві та літературі, де абсурдність сталінської культурної політики безпосередньо зазіхала на територію митців і поетів, західні інтелектуали послідовно дистанціювалися від Москви — і навіть тут їхній опір придушували через страх стати заручниками американської «пропаганди»^[145].

З іншого боку, у боротьбі за прихильність великих мас західноєвропейського населення совєти стрімко програвали. Усюди, окрім Італії, комуністи отримували дедалі гірші результати на виборах, починаючи з кінця 1940-х років, і — якщо вірити опитуванням громадської думки — навіть ті, хто голосував за комуністів, часто вважали це або актом символічного протесту, або ж виявом класової чи товариської солідарності. Ще задовго до катаклізмів 1956 року, коли Радянський блок різко позбувся симпатій більшості європейських інтелектуалів, переважно атлантична орієнтація західноєвропейців уже була визначена.

Епілог Кінець старої Європи

Після війни життя змінилося напрочуд мало.

Девід Лодж

«Свої молоді роки я провів у фабричних містечках та їхніх околицях, поміж цегли, сажі, димарів та брукованих вулиць. На короткі відстані ми їздили трамваями, а на довгі — потягами. Для кожної страви ми купляли свіжі продукти — не тому, що мали такий витончений смак, а тому, що не мали холодильника (харчі, які псувалися повільніше, зберігали в льосі). Щоранку моя мати прокидалася в дрижаках і розпалювала грубу. Вода з крана текла тільки однієї температури — крижана. Ми тримали зв’язок через пошту, а новини дізнавалися переважно з газет (хоча були доволі сучасні, бо мали радіо завбільшки з комод). У моїх перших класних кімнатах стояли череваті буржуйки та подвійні парти з чорнильницями, у які ми вмочали наші пера. Ми, хлопці, носили короткі штанці аж до церемонії communion solennelle^[146], яку проходили у дванадцятирічному віці. І так далі. Але то був не Богом забутий закапелок Карпат, то була післявоєнна Західна Європа, де доба “післявоєння” розтягнулася на майже двадцять років»^[147].

Цей опис промислової Валлонії 50-х років ХХ століття, відтворений бельгійським автором Люком Санте, міг би стосуватися більшої частини тодішньої Західної Європи. Автор цих рядків, який після війни зростав у лондонському районі Патні, пригадує, як частенько навідувався до безрадісної крамнички ласощів, де зморшкувата літня власниця із докором повідомляла йому, що «продає льодяники маленьким хлопцям, як він, ще від Золотого ювілею Королеви», тобто з 1887 року: звичайно, вона мала на увазі Вікторію — ту саму Королеву^[148]. У місцевому продуктовому магазині Sainsbury^[149] підлога була всипана тирсою, а працювали там жилаві чоловіки в смугастих сорочках та жваві дівчата в накрохмалених фартухах і шапочках. Це виглядало точнісінько як на пожовклих чорно-білих світлинах, розвішаних на стінах і зроблених у 1870-х роках, коли магазин уперше відчинив свої двері.

За багатьма головними ознаками щоденне життя першого десятиліття після Другої світової війни було дуже знайомим людям, що жили за пів століття до того. У ті роки дев’ять десятих британських потреб у паливі, 82% потреб Бельгії й інших країн новоствореної Європейської спільноти у вугіллі та сталі все ще задовольняли вугіллям. Частково через повсюдні вугільні вогнища Лондон, місто трамваїв і причалів, час від часу оповивав вогкий туман, такий знайомий за зображеннями цього промислового міста в пізньовікторіанську добу. У британських фільмах тих років відображено виразно едвардіанську атмосферу^[150] — чи то в суспільному тлі (наприклад, «Хлопець з родини Віслоу» 1948 року), чи то за тональністю, що відповідала добі. У стрічці «Чоловік у білому костюмі» (1951 року) тогочасний Манчестер зображено як місто ХІХ століття зі всіма визначальними рисами (вантажні візки, які тягнули вручну, житлові будинки, суспільні стосунки); і директори, і голови профспілок однаково ставляться до підприємницького дилетантства як до моральної чесноти, хай як це позначається на результатах виробництва. Три мільйони британських чоловіків та жінок щотижня ходили до сертифікованих танцювальних залів, а лише в Гаддерсфілді, невеликому містечку в графстві Йоркшир, на початку 1950-х років діяло сімдесят клубів для робітників (хоча обидва види суспільного дозвілля втрачали популярність серед молоді).

Те саме відчуття завмерлого часу нависло і над чи не всією континентальною Європою. Сільське життя в Бельгії міг би зобразити французький художник Мілле: сіно згрібали дерев’яними граблями, зерно молотили ціпами, фрукти й овочі збирали вручну та перевозили на підводах, запряжених кіньми. Так само як провінційні французькі містечка, де чоловіки в беретах справді купували багети дорогою додому в Cafe? de la Paix^[151] на розі (типова в 1919 році назва), або Іспанія, законсервована авторитарним режимом Франко, Бельгія та Британія зависнули в стані, дещо подібному до едвардіанської непевності, яка розтягнулася в часі. Післявоєнна Європа все ще грілася біля решток вогнища економічної революції ХІХ століття, яке ледь жевріло, залишаючи в минулому останні свідчення про культурні звичаї та суспільні стосунки, що дедалі менше пасували новій добі літаків й атомної зброї. Як не крути, а війна обернула плин речей навспак. Гарячка модернізації, типова для 1920-х та навіть 1930-х років, зійшла нанівець, заливши позаду притаманний їй спосіб життя. В Італії, як і в більшості сільських регіонів Європи, діти поповнювали лави робітників, здобувши (або, частіше, не здобувши) початкову освіту; в Італії в 1951 році серед дітей, старших за тринадцять років, до школи ходила тільки кожна дев’ята дитина.

Релігія, особливо католицька, грілася в променях короткої відлиги відновленого авторитету. В Іспанії католицька владна вертикаль мала і засоби, і політичну підтримку для поновлення Контрреформації: за конкордатом 1953 року Франко не тільки звільняв церкву від оподаткування та будь-якого державного втручання, а й надавав право вимагати цензурування будь-якого тексту чи промови, які їй не подобалися. В обмін на це церковна влада підтримувала й зміцнювала консервативне переплетення релігії з національною ідентичністю. Відтепер церква була так глибоко інтегрована в наративи національної ідентичності й національного обов’язку, що навіть у підручнику з історії для початкових класів, Yo soy español («Я — іспанець»; перше видання — 1943 року), історію Іспанії було викладено як єдину і безперервну: починаючи від Адама та Єви і закінчуючи Генераліссімо^[152].

Крім цього, з’явився новий культ загиблих — «мучеників» з боку переможців у нещодавній Громадянській війні. Іспанська церква влаштовувала незліченні церемонії вшанування та молебні на тисячах місць пам’яті, присвячених жертвам антирелігійного республіканізму. Розсудлива суміш релігії, світської влади та вшанування перемоги підсилювала монополію церковної влади в царині пам’яті й духовності. Оскільки Франко потребував католицизму навіть більше, ніж церква потребувала Франко (а як би ще він зміг утримати слабкі зв’язки післявоєнної Іспанії з міжнародною спільнотою та «Заходом»?), то, по суті, надав церкві необмежені повноваження щодо відтворення в сучасній Іспанії духу «Хрестових походів», який сповідував ancien re?gime^[153].

В інших країнах Західної Європи Католицька церква мала рахуватися з конкурентними й ворожими претензіями на народну прихильність; але навіть у Нідерландах католицькі ієрархи почувалися досить упевнено, щоб відлучити від церкви тих громадян, які голосували за її опонентів з лейбористських партій на перших післявоєнних виборах. Навіть у 1956 році, за два роки до того, як смерть Пія ХІІ позначила кінець старого ладу, сім із десяти італійців регулярно щонеділі відвідували Службу Божу. Так само як і у Фландрії, в Італії церква була особливо популярна серед монархістів, жінок та літніх людей, які становили переважну більшість усього населення. Стаття 7 італійської Конституції, ухваленої в березні 1947 року, розсудливо затвердила умови конкордату 1929 року між церквою та Муссоліні: католицька влада зберігала вплив на освіту й наглядові повноваження в усьому, що стосувалося шлюбу та моралі. На настійну вимогу Тольятті за закон неохоче проголосувала навіть Комуністична партія, хоча це не завадило Ватикану оголосити анафему тим італійцям, які наступного року проголосували за ІКП.

У Франції католицька влада та її політичні прихильники почувалися досить впевнено, щоб вимагати особливих освітніх привілеїв у guerre scolaire^[154], яка була почасти відлунням церковно-державного протистояння у 80-х роках ХІХ століття. Основним яблуком розбрату було старе питання про державне фінансування католицьких шкіл — вимога не нова, однак вдало обрана. Оскільки завзяття, яке підживлювало антицерковні рухи ХІХ століття і у Франції, і в Італії, і в Німеччині, здебільшого вивітрилося або ж трансформувалося в нові ідеологічні конфлікти, саме вартість і якість освіти для дітей були одним із небагатьох питань, які могли одержати підтримку навіть найбільш непостійних парафіян.

У 1940–1950-х роках серед усіх європейських релігій лише католики нарощували кількість активних парафій. Почасти це було зумовлено тим, що тільки Католицька церква мала прямий зв’язок з політичними партіями (котрі в деяких випадках були зобов’язані їй за підтримку) — у Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Італії, Франції та Австрії; а частково й тим, що католицизм був традиційно поширений у тих регіонах Європи, які в ті роки змінювалися найповільніше. Але найважливіше те, що Католицька церква могла запропонувати своїм парафіянам те, чого в той час бракувало найбільше: відчуття тяглості, безпеки та певності у світі, який за останнє десятиліття безжально змінився, а в прийдешні роки мав зазнати ще карколомніших трансформацій. Саме своєму зв’язку зі старим ладом, ба навіть жорсткому протистоянню сучасності та змінам, Католицька церква завдячувала особливій привабливості, яку вона мала в роки перетворень.

Різноманітні протестантські церкви Північно-Західної Європи таких принад не мали. У Німеччині значна частка некатолицького населення тепер перебувала під комуністичною владою; позиція німецьких євангелічних церков у будь-якому разі дещо ослабла через їхній компроміс із Гітлером, що частково засвідчувала Штутгартська декларація провини, яку в 1945 році підготували протестантські лідери. Але головною проблемою було те, що, як і всюди, у Західній Німеччині протестантські церкви пропонували не альтернативу тогочасному світу, а радше спосіб гармонійного з ним співіснування.

Духовний авторитет протестантського пастора чи англіканського вікарія зазвичай не протиставляли авторитету держави, а радше позиціонували як її молодшого партнера: це було однією з причин, чому протестантські церкви Центральної Європи в ті роки були неспроможні витримати тиск комунізму. Але в час, коли західноєвропейська держава набувала набагато більшої ваги як духовний та фізичний вартовий своїх громадян, різниця між церквою і державою як інстанціями, що виносили вердикт щодо суспільної поведінки та моралі, ставала дедалі розмитішою. Отже, кінець 1940-х і початок 1950-х років постає як перехідна доба, у якій традиційні норми суспільної поваги й атрибути статусності та престижу все ще зберігали авторитет, але сучасна держава як законодавець суспільної поведінки вже почала витісняти церкву і навіть класові норми.

Характер доби добре відображає брошура-інструкція («Розважальні програми ВВС», Посібник для авторів і продюсерів, 1948 рік), видана для внутрішнього користування працівникам ВВС у 1948 році. Державна телерадіокомпанія вирішила відкрито взяти на себе моральну відповідальність: «Вплив, який [ВВС] може справляти на своїх слухачів, величезний, а отже, корпорація несе відповідно велику відповідальність за високий стандарт смаку». Жарти про релігію були заборонені, так само як і абревіатура «B. C.», що означала старомодний музичний смак^[155]. Про згадки про «туалети» й жарти про «жіночних чоловіків» не могло бути й мови. Письменникам забороняли використовувати жарти, які набули популярності в малопристойній воєнній атмосфері, або робити фривольні двозначні натяки на жіночу білизну, наприклад, щодо «вовняних трусів». Будь-які сексуальні алюзії зазнавали цензури — не можна було говорити про «кроликів» чи подібні «тваринні звички»^[156].

Ба більше, членам Парламенту не дозволяли виступати на радіопередачах, які могли бути «негідними чи невідповідними» статусу публічних осіб. Жарти або зауваження, які могли спровокувати «страйк чи промислове невдоволення», заохочувати «торгівлю на чорному ринку, дурисвітів та крутіїв», також були заборонені. Ці вирази — «дурисвіти», «крутії», які позначали типів, що мали погану славу, та дрібних шахраїв; «чорний ринок», який широко номінував мережу продавців і покупців, які діяли в обхід нормування й інших обмежень — щонайменше показують, як Британія кілька років жила в тіні війни. У 1950-х роках ВВС висловила догану Пітеру Ітону, продюсеру популярної гумористичної радіопередачі The Goon Show, бо він дозволив сцену, в якій «майор Денніс Бладнок» (роль якого озвучив Пітер Селлерс) отримав орден Британської Імперії за те, що виніс сміття у розпал битви (а також тому, що він дозволив актору «імітувати голос королеви, яка нібито відганяє голубів на Трафальгарській площі»).

Такі суворі обмеження в дусі високочолого едвардіанського реформаторства, очевидно, вирізняли саме Британію. Але ця атмосфера була знайома мешканцям усього континенту. Школи, церкви, державне радіо, упевнений та повчальний тон авторитетних газет і навіть жовтої преси, а також виступи та вбрання публічних осіб усе ще пов’язували європейців зі звичаями та правилами минулого. Ми вже зауважували, скільки політичних лідерів того часу представляли попередню епоху: британця Клемента Еттлі цілком можна було уявити у вікторіанській місії до промислових трущоб, і взагалі доволі логічно, що прем’єр-міністр, який очолював перехід Британії до сучасної держави добробуту, почав свою державну кар’єру, працюючи волонтером у лондонському Іст-Енді ще до Першої світової війни.

На тлі цієї картини старої Європи — Європи, що рухалася зі швидкістю минулих днів і в одну мить зміненої війною та обмеженої довоєнним порядком речей і звичаями — мусимо відзначити безсумнівно сучасний формат її головного джерела розваг. Це була золота доба кінематографу. У Британії відвідуваність кінотеатрів різко зросла одразу після закінчення війни, коли в 1946 році в п’яти тисячах кінотеатрів по всій країні продали 1700 мільйонів квитків. У той рік кожен третій британець щотижня відвідував місцевий кінотеатр. Навіть у 1950 році, коли відвідуваність уже почала падати, середньостатистичний англієць чи англійка ходили в кіно двадцять вісім разів на рік, що було на 40% частіше, ніж в останній рік перед війною.

Поки в 1950-х роках ХХ століття аудиторія британських кінотеатрів поступово зменшувалась, у континентальній Європі вона продовжувала зростати. Тисяча нових кінотеатрів відкрилося у Франції упродовж першої половини 1950-х, приблизно стільки ж — у Західній Німеччині; в Італії з’явилося 3 тисячі нових кінотеатрів, а загалом станом на 1956 рік їх було 10 тисяч. У попередній рік відвідуваність кінотеатрів в Італії вимірювалась 800 мільйонами проданих квитків (удвічі менше, ніж у Великій Британії за приблизно такої самої кількості населення). Кількість глядачів кіно у Франції, яка сягнула піка наприкінці 1940-х років, і близько не могла дорівнятися до показників Британії чи навіть Італії^[157]. Те саме стосувалося і Західної Німеччини: у Федеративній Республіці відвідуваність кіно досягнула максимуму тільки в 1959 році. Але за іншими критеріями аудиторії були справді великі — навіть в Іспанії, де кількість кіноглядачів у розрахунку на душу дорослого населення в 1947 році була однією з найвищих у Європі.

Частково цю післявоєнну популярність кіно спричинив попит (особливо на американські фільми), стримуваний у час війни: його підігрівала заборона на більшість американських стрічок з боку нацистів, Муссоліні (після 1938 року) та режиму Петена у Франції, а також загалом воєнний дефіцит. У 1946 році 87% касових зборів в Італії приносили закордонні (здебільшого американські) фільми; з близько 5 тисяч фільмів, які були в прокаті в Мадриді від 1939 і до кінця 1950 року, 4200 були іноземними (знову ж таки, переважно американські). У 1947 році французький кінематограф випустив 40 фільмів — проти 340, імпортованих зі Сполучених Штатів. Американське кіно було не просто доступне в необмеженій кількості, а ще й користувалося популярністю: найбільш комерційно успішними стрічками в післявоєнному Берліні стали «Золота лихоманка» Чапліна й «Мальтійський сокіл» (знятий у 1941 році, але під час війни недоступний у Європі).

Однак американське домінування в післявоєнному європейському кінематографі завдячувало не лише вибагливому народному смаку. Політичний контекст теж мав значення: «позитивні» американські фільми завалили Італію саме напередодні вирішальних виборів 1948 року; тоді ж Державний департамент заохочував студію Paramount перевидати стрічку «Ніночка»^[158] (зняту в 1939 році), щоб люди голосували проти комуністів. І навпаки, Вашингтон висунув вимогу, щоб кінофільм Джона Форда «Грона гніву» (створений у 1940 році) притримали від показу у Франції: несхвальне зображення Америки за років Депресії могла використати Французька комуністична партія. Загалом американський кінематограф був частиною американської «м’якої сили», і як такий — важливою перевагою в культурній «холодній війні». Сцени, що зображували Одесу у фільмі «Броненосець “Потьомкін”», могли перетворити естетичну оцінку на політичну прихильність тільки серед інтелектуалів; але всі, зокрема й інтелектуали, могли оцінити Гамфрі Боґарта^[159].

Навала американського кіно в Європі була насамперед зумовлена економічними міркуваннями. Фільми із США завжди продавалися в Європі та приносили Америці гроші. Але після Другої світової війни американські продюсери, затиснуті між молотом зниженого внутрішнього попиту на кіно та ковадлом вартості кіновиробництва, яка постійно зростала, надто затято лобіювали вихід на європейські ринки. Натомість європейські уряди більш неохоче, ніж будь-коли, відкривали свої внутрішні ринки для американської продукції: місцева кіноіндустрія, яка залишалася важливим сегментом, особливо для Британії та Італії, потребувала захисту від американського «демпінгу»; а доларів було надто мало, і вони були надто цінні, щоб витрачати їх на купівлю американських стрічок.

Уже в 1927 році парламент Великої Британії ухвалив закон, який запроваджував квотну систему: 20% усіх фільмів, які виходили в прокат у Британії, до 1936 року мали бути британського виробництва. Після Другої світової війни британський уряд прагнув до 1948 року підняти цю квоту до 30%. Французи, італійці й іспанці мали схожі або навіть амбітніші цілі (німецька кіноіндустрія, певна річ, була не в тому становищі, щоб вимагати подібного захисту). Але потужне лобі Голлівуду змушувало Державний департамент продовжувати тиск на європейських партнерів, а згода на ввезення американських фільмів ставала частиною будь-якої великої двосторонньої торговельної чи кредитної угоди між США та їхніми європейськими союзниками в першому повоєнному десятилітті.

Наприклад, за домовленостями Блюма — Бірнса^[160], укладеними в травні 1946 року, французький уряд дуже неохоче пішов на зниження захисних квот із 55% продукції вітчизняного кінематографу на рік до 30%, що в підсумку призвело до скорочення французького кіновиробництва вдвічі. Уряд лейбористів у Британії так само не зміг втримати оборону перед американським імпортом. Обмежити постачання американського кіно вдалося тільки Франко в Іспанії (попри спробу американських виробників «бойкотувати» іспанський ринок у 1955‒1958 роках) — значною мірою тому, що він не мав звітувати перед громадською думкою чи зважати на несприятливі політичні наслідки своїх рішень. Але навіть в Іспанії, як ми бачили, кількість американських фільмів значно переважала продукцію місцевої кіноіндустрії.

Американці знали, що роблять: коли після 1949 року європейські уряди почали вводити податки на касові збори кінотеатрів, щоб надати підтримку місцевим кіновиробникам, американські виробники почали інвестувати в знімання стрічок за кордоном, а вибір конкретного місця для створення однієї чи низки кінокартин часто залежав від доступного тоді обсягу місцевої субсидії. Через певний час європейські уряди зрозуміли, що опосередковано, через місцевих посередників, cубсидують Голлівуд. До 1952 року 40% прибутку американської кіноіндустрії надходило з-за океану, здебільшого з Європи. Шість років по тому ця цифра сягне 50%.

Оскільки на європейському ринку переважала Америка, європейські фільми того часу не завжди є надійними джерелами для розуміння досвіду чи почуттів європейських глядачів. Британські глядачі мали особливо високі шанси сформувати уявлення про тогочасну англійськість не лише безпосередньо з власного досвіду, а й із голлівудського зображення Англії. Варто зауважити, що серед фільмів 1940-х років «Місіс Мінівер» (1942) — дуже англійська історія внутрішньої стійкості й витривалості, стриманості й наполегливості середнього класу, показово знята на тлі трагедії в Дюнкерку, де всі ці якості були вияскравлені якнайкраще, — була суто голлівудським продуктом. Однак для покоління англійців, які вперше побачили цю стрічку, вона дуже довго залишатиметься найсправжнісіньким утіленням національної пам’яті та сприйняття себе.

Що ще робило американські фільми такими привабливими (окрім шарму й блиску, яких вони додавали до сірості, у якій їх переглядали), то це їхня «якість». Вони були добре зняті, і зазвичай із використанням набагато кращих матеріалів, ніж міг собі дозволити будь-який європейський кіновиробник. Утім вони не були «втечею від реальності» на кшталт «бурлескних комедій» чи неймовірних романтичних історій 1930-х років. Насправді деякі з найпопулярніших американських фільмів кінця 1940-х років належали до жанру «фільм-нуар»^[161] (як їх пізніше охрестили європейські шанувальники). Їх могли знімати в жанрі детективу чи соціальної драми, однак настрій — та кінематографічна будова — був темнішим і похмурішим, ніж в американських фільмах попередніх років.

Що стосується фільмів, які пропонували втечу від реальності, то їх у той час частіше створювали саме європейці — на кшталт легеньких німецьких романтичних історій початку 1950-х, знятих на тлі казкових пейзажів Чорного лісу чи баварських Альп, або ж британських легковажних комедій, як-от: «Випадок на Пікаділлі» (1946), «Весна на Парк-Лейн» (1948) або «Травень у Мейфер» (1949), створених Гербертом Вілкоксом та відзнятих у модному (і відносно неушкодженому) лондонському районі Вест-Енд. У цих стрічках Анна Ніґл, Майкл Вілдінґ чи Рекс Гаррісон поставали в ролях дотепних новачків і примхливих аристократів. Їхні італійські та французькі відповідники, які не менш легко зникали з пам’яті, зазвичай були сучасними версіями історичних сюжетів, у яких замість селян і шляхетних осіб часом з’являлися механіки й підприємці.

Найкращі європейські фільми післявоєнного десятиліття — ті, які найбільше можуть оцінити пізніші глядачі, — так чи інакше неминуче торкалися теми війни. Після звільнення стався короткий сплеск кінофільмів про рух Опору: «Розстріл» (1945), «Страшний суд» (1945) та «Битва на рейках» (1946) у Франції; «Рим — відкрите місто» (1945), «Пайза» (1946) та «Один день з життя» (1946) в Італії — і в усіх цих кінокартинах героїчних борців та легкодухих колаборантів разом зі свавільними німцями розділяла моральна прірва. Невдовзі після них з’явилися стрічки, зняті на тлі руїн (буквальних і духовних) Берліна: «Німеччина, рік нульовий» Роберто Росселліні (1948); «Закордонний роман» (1948), знятий в Америці, але австрійським режисером-емігрантом Біллі Вайлдером, та «Вбивці серед нас» (1946), створений Вольфґанґом Штаудте і свого часу відомий як єдиний німецький фільм, що бодай порушив питання моральних наслідків нацистських звірств (але в якому жодного разу не звучить слово «єврей»).

Три з цих фільмів, «Відкрите місто», «Пайза» та «Німеччина, рік нульовий», зняв Роберто Росселліні. Разом з Вітторіо де Сіка, який поставив фільми «Шуша» (1946), «Викрадачі велосипедів» (1948) та «Умберто Д.» (1952), Росселліні в 1945–1952 роках створив цикл стрічок у жанрі неореалізму, які висунули італійських кінорежисерів на перший план світового кінематографу. Подібно до однієї чи двох тогочасних англійських комедій, знятих на кіностудії Ealing, зокрема «Паспорт у Пімліко» (1949), воєнне розорення та нищення, особливо в містах, були для неореалістичного кіно декорацією і до певної міри темою післявоєнного кінематографу. Але навіть найкращі з англійських фільмів так і не змогли наблизитися до безрадісного гуманізму італійських шедеврів.

«Прості істини» цих фільмів відображали не так європейський світ у його тодішній подобі, як той самий світ, пропущений крізь призму воєнних спогадів і міфів. Робітники, неушкоджена сільська місцевість, а понад усе маленькі діти (особливо хлопці) — це символи чогось доброго, незіпсованого і справжнього, навіть посеред понівечених міст і злиднів, — на противагу фальшивим цінностям класу, багатства, жадібності, колаборації, luxe et volupte?^[162]. Американців здебільшого не видно (за винятком солдатів, яким чистять взуття однойменні «шуші»^[163], чи афіші із зображенням Ріти Гейворт у «Викрадачах велосипедів», що контрастує з фігурою бідного розклеювача). Це Європа європейців, що живуть у напіввідбудованих-напівзруйнованих околицях своїх міст; її знято майже як у документальному кіно (а отже, почасти завдяки досвіду створення документальних фільмів, набутому на війні разом з арміями). Як, власне, і світ післявоєнної Європи, вони зникають після 1952 року, хоча життя неореалізму все ж таки мало цікаве напівпродовження в Іспанії, де Луїс Ґарсіа Берланґа поставив «Ласкаво просимо, Містере Маршалл» у 1953 році, а Хуан Антоніо Бардем через три роки створив «Смерть велосипедиста».

Як і інші види дозвілля тієї доби, відвідування кінотеатрів були колективним задоволенням. У маленьких італійських містах щотижневий показ фільмів дивилося й обговорювало майже все населення; це була публічна розвага, яку обговорювали повсюдно. В Англії на суботніх ранкових виставах для дітей тексти пісень виводили на екран, а глядачів заохочували підспівувати в такт маленькому білому м’ячику, який стрибав від слова до слова. Одна з таких пісеньок, популярна близько 1946 року, відтворена в дитячих мемуарах мешканця післявоєнного півдня Лондона:

Зібрались ми суботнім ранком, І сяє посміх на лиці. Зібрались ми суботнім ранком, Навіщо це — тут знають всі. Ми — слуги муз, і хочемо, Як виростемо ми, Стать колом гідних громадян І Волю берегти^[164].

Повчальний тон не був показовим — принаймні не так відверто — і за кілька років зник узагалі. Але наївна старомодність тексту пісеньки точно відповідає моменту. Види дозвілля, популярні серед робітників, на кшталт вирощування голубів, автомобільних і собачих перегонів, у ті роки набули найбільшої популярності, а потім почали поступово, а з кінця 1950-х років дедалі швидше занепадати. Те, що вони походили з пізньовікторіанських часів, видно було також із головних уборів глядачів: берети (у Франції) та пласкі шапочки робітників (в Англії) увійшли в моду приблизно в 90-х роках попереднього століття, і в 1950 році все ще були звичайним явищем. Хлопці все ще вдягалися так, як і їхні дідусі, за винятком повсюдних шортів.

Танці теж були популярні, значною мірою завдяки американським солдатам, які привезли на континент свінг та бібоп, що грали в усіх танцювальних і нічних клубах та крутили на радіо (до середини 1950-х мало хто міг дозволити собі програвачі, а живі виступи гуртів, що співали танцювальну музику, ще не поступилися музичним автоматам). Розрив поколінь наступного десятиліття ще майже не давався взнаки. «Новий образ», представлений Крістіаном Діором у лютому 1947 року — підкреслено пишний стиль, який мав відрізнятися від воєнних часів, коли тканина була в дефіциті, — зокрема спідниці до кісточок, трикутні підплічники з наповнювачем та безліч бантиків і плісе вподобали всі жінки незалежно від віку, якщо лише могли собі це дозволити. Зовнішній вигляд усе ще був зумовлений радше класом (і доходом), аніж віком.

Певна річ, це спричиняло напругу між поколіннями. Під час війни костюми фасону «зут» із довгополими піджаками й широкими штанами, які прийшли з Америки, носили і лондонські аферисти, і французькі піжони, чим викликали обурення й засудження з боку старших. А наприкінці сорокових захоплення серед богеми й інтелектуалів дафлкотами — вовняними пальтами, які були адаптованою до того часу версією традиційного верхнього одягу бельгійських рибалок, — було непрямим натяком на те, що серед молоді настає мода на простіше вбрання, на відміну від претензійного. У надзвичайно модному паризькому нічному клубі Le Tabou, який відкрився у квітні 1947 року, дуже суворо ставилися до розхлябаності в одязі, а французький фільм 1949 року «Побачення в липні» чимало уваги приділяє зіпсованості й браку серйозності в молодого покоління: традиційний батько класичної буржуазної родини обурений поведінкою власного молодшого сина під час обіду — насамперед тим, що той збирається їсти без краватки.

Але все це було дрібницями підліткового бунту, нічого нового. Більшість мешканців повоєнної Європи будь-якого віку насамперед дбали про те, щоб звести кінці з кінцями. На початку 1950-х кожна четверта італійська родина жила в бідності, а більшість інших — не набагато краще. Менш ніж у кожній другій оселі туалет був усередині, а ванною міг похвалитися лише кожен восьмий. У найбідніших віддалених регіонах Південно-Східної Італії злидні були нормою: у селищі Куто, у регіоні Маркезато, що в провінції Кротоне, єдиним джерелом чистої води для дев’яти тисяч мешканців залишався один громадський фонтан.

Звичайно, Південна Італія була крайнім випадком. Але в 1950 році 17 із 47 мільйонів жителів Західної Німеччини все ще вважалися «нужденними» — загалом тому, що не мали даху над головою. Навіть у Лондоні сім’я, чиє прізвище було внесене в список очікування на будинок чи квартиру, у середньому мала чекати на житло сім років; тим часом їх селили в післявоєнні збірні будинки — металеві коробки, які зводили на порожніх ділянках навколо міста, щоб розмістити бездомних до того часу, поки пропозиції нового житла зможуть надолужити попит. У післявоєнних опитуваннях «житло» завжди фігурувало найпершим у списку суспільних потреб; у фільмі де Сіки «Диво в Мілані» (1951) натовп бездомних кричить: «Ми хочемо мати житло, щоб ми та наші діти могли повірити в завтрашній день».

Тенденції споживання в післявоєнній Європі відображали постійний дефіцит на континенті й довготривалі наслідки Депресії та війни. Найдовше продуктові картки проіснували в Британії, де на хліб їх запровадили в період між липнем 1946-го та липнем 1948 року; купони на одяг діяли до 1949 року, спеціальні норми у виробництві одягу та меблів скасували лише в 1952 році, а картки на м’ясо та чимало інших продуктів харчування вийшли з ужитку тільки влітку 1954-го, хоча їхню дію тимчасово призупиняли з нагоди коронації Королеви Єлизавети ІІ в червні 1953 року, коли кожен отримав додаткові пів кіло цукру та сто грамів маргарину^[165]. Та навіть у Франції, де нормування (а водночас і чорний ринок) зникло набагато раніше, воєнний ажіотаж навколо продуктів харчування вщухнув щонайраніше в 1949 році.

Майже все було або в дефіциті, або ж обмежене (рекомендована площа такого жаданого нового житла для сімей, яке будував уряд лейбористів, становила лише 80 квадратних метрів для будинку на три спальні). Мало хто з європейців мав машину або холодильник. У Великій Британії, де рівень життя був вищим, ніж у більшості країн континенту, жінки з робітничого класу купували продукти двічі на день: ходили по них пішки чи їздили на громадському транспорті — так само як колись робили їхні матері й бабусі. Товари з далекого зарубіжжя були рідкісними та дорогими. Повсюдне відчуття обмеження, лімітів й економії посилювали контроль над закордонними поїздками (щоб берегти дорогоцінну валюту) і законодавство, яке не дозволяло припливу іноземних працівників та інших мігрантів (у післявоєнній Французькій Республіці залишалися чинними всі закони про заборону праці для іноземців й інших небажаних чужинців, що діяли в 30-х роках ХХ століття та в період окупації, хоча за потреби дозволялися винятки, здебільшого для кваліфікованої робочої сили).

У багатьох аспектах Європа наприкінці 1940-х та на початку 1950-х років була менш відкритою й мобільною та більш ізольованою, ніж у 1913 році. Безперечно, вона перебувала в жалюгіднішому стані, і не лише в Берліні, де до 1950 року розчистили тільки чверть уламків, що залишилися після бойових дій. Англійський соціальний історик Роберт Г’юїсон говорить про британців тих років як про «змучених людей, що працюють на зношеному устаткуванні». На відміну від США, де наприкінці 1940-х років вік більшої частини промислового обладнання не перевищував п’яти років, у післявоєнній Франції його середній вік становив двадцять років. Пересічний французький фермер виробляв їжі на п’ятьох співвітчизників, тоді як американський — втричі більше. За сорок років війни й економічного занепаду довелося заплатити високу ціну.

Отже, період «повоєння» тривав довго; без сумніву, довше, ніж припускали деякі історики, які розповідали про важкі післявоєнні роки в улесливому світлі прийдешніх десятиліть процвітання. Тоді мало хто в Європі, незалежно від рівня обізнаності, очікував на ті масштабні зміни, які от-от мали на них зійти. Досвід попередніх п’ятдесяти років багатьом прищепив скептичний песимізм. Напередодні Першої світової війни Європа була континентом оптимізму, а її державні діячі й експерти впевнено дивилися в майбутнє. Через тридцять років, після Другої світової війни, у всіх перед очима невблаганно й бентежно стояло жахливе минуле. Багато самовидців очікували такого самого продовження: ще одну післявоєнну депресію, реванш політики екстремізму, третю світову війну.

Але сам масштаб колективної трагедії, яку накликали на себе європейці в першій половині століття, мав потужний ефект деполітизації: у похмурі післявоєнні роки європейська громадськість і не збиралася вдаватися до радикальних рішень. Навпаки, як і після Першої світової війни, вона відвернулася від політики. Що це означало для майбутнього, тоді тільки ледь-ледь проглядалося — у тому, що фашистські чи комуністичні партії не змогли обернути собі на користь труднощі щоденного виживання; у тому, що економіка витіснила політику як ціль і мова спільної дії; у тому, що участь у суспільному житті своєї країни замінили дозвілля та споживання.

Але відбувалося ще дещо. Як ще у травні 1946 року зауважила Жанет Фленнер, дописувачка New Yorker, серед найзапитаніших речей у післявоєнній Франції на другому місці (після спідньої білизни) були дитячі візочки. Уперше за багато років у європейців знову почали народжуватися діти. У Великій Британії рівень народжуваності в 1949 році зріс проти 1937 року на 11%, а у Франції — аж на небачені 33%. Цей неабиякий сплеск народжуваності на континенті, де основним демографічним показником із 1913 року була передчасна смерть, мав дуже суттєві наслідки. Великою мірою (більшою, ніж багато сучасників могли передбачити) тут народжувалася нова Європа.

Частина друга Добробут і його побічні ефекти: 1953–1971