1. РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ

Проблема давньоруської народності. Проблема етносоціального розвитку українського народу належить до складних і разом з тим найактуальніших в історіографії. Вчені прагнули вирішити такі фундаментальні питання, як місце української народності в етногенезі східнослов’янських народів, висвітлили складання її етнічної території, показати розвиток економічної спільності, формування мовних особливостей, етнічної самосвідомості і культурних зв'язків *.

Протягом тривалого часу у характеристиці давньоруської народності як етнічної спільності не існувало єдиних наукових дефініцій і вивіре­ного понятійного апарату. Радянські історики у перші післяреволюційні роки користувалися тим науковим багажем, який залишила їм дожовтне­ва історіографія. Це відбилося не лише на концептуальному підході до питання етногенезу слов’ян і формування етнічного утворення часів Київської Русі, а й спричинилося до значної термінологічної плутанини.

Однак радянські вчені поступово долали вульгарно-соціологічний підхід до вирішення складних питань. Серед тих, хто почав займатися проблемою давньоруської народності, пріоритет, безперечно, належить В. В..Мавродіну та Б. О. Рибакову, чиї праці започаткували справді глибоке і всебічне вивчення етнічного розвитку давньоруського суспіль­ства. Вони ставили ці питання у загальнотеоретичному плані, розгля­даючи діалектику взаємовпливу політичних факторів і етнічного розвитку східного слов’янства, розробляли періодизацію цих процесів, уточнювали і вводили в науковий обіг нову термінологію тощо. Причому виходили з того, що Давня Русь становила собою спільну основу для формування у майбутньому російської, української і білоруської народностей ². В од­ній з праць Б. О. Рибаков наголошував па тому, що «Київська Русь за час своєї державної єдності встигла і зуміла створити єдину народ­ність. Ми умовно називаємо її давньоруською народністю, материнською по відношенню до українців, росіян і білорусів, які вичленилися в XIV— XV ст.» ³ На ііого думку, єдність давньоруської народності не міг пору­шити процес феодальної роздробленості: «Нові князівства XlI-початку XIIl ст.

Вивчення етносоціальних процесів у східнослов’янському світі, дже­рел дружби російського, українського і білоруського народів особливо активізувалося напередодні святкування 300-річного ювілею об’єднання України з Росією (1954). Були опубліковані «Тези про 300-річчя возз’єд- пання України з Росією», у яких містяться відповідні оцінки етногенезу трьох близьких східнослов'янських народів і, зокрема, підкреслюється: «Російський, український і білоруський народи походять від єдиного ко­реня — давньоруської народності, яка створила давньоруську державу — Київську Русь» ⁵.

У ювілейний рік з’явилися публікації, присвячені давньоруській на­родності. Насамперед привертають увагу статті М. М. Тихомирова⁶, В. І. Довженка⁷, О. І. Козаченка⁸, де в широкому плані розглядається проблема походження цих трьох народів — характеризуються етнічні компоненти давньоруської народності, вказується на умови, які детермі­нували її розчленування ТОЩО. Тоді з’явилися нові термінологічні вира­зи, відмінні від прийнятої трактовка тих чи інших процесів, явищ. Так, О. І. Козаченко ввів термін «східнослов’янська народність» щодо схід­них слов’ян у період їх консолідації в окрему етнічну спільність. Очевидно, дискусійною є його оцінка антів як першої народності схід­них слов’ян на зорі класового суспільства⁹. Ila цей час все ще не було до кінця вирішено питання про причини дроблення давньоруської народ­ності. О. І. Козаченко вважав, зокрема, що етнічна спільність часів Київської Русі мала вже тенденцію до переростання в націю, однак її було перервано зовнішньополітичним фактором — нашестям монголо-та­тарських феодалів і загарбанням окремих земель іноземними держа­вами ¹⁰.

З критикою даної концепції виступив академік Л.

Дослідження Л. В. Череиніна займають помітне місце серед спе­ціальних історичних праць з розглядуваної нами проблематики. Його стаття «Історичні умови формування російської народності до кінця XV ст.» містить розгорнуту систему поглядів практично на всі аспекти цього багатогранного питання—досліджено передумови виникпепіія дав­ньоруської народності, показано процес її консолідації, розкрито перед­умови формування російської, української і білоруської народностей. Свою наукову концепцію автор будує, насамперед, на величезному доку­ментальному матеріалі — літописних джерелах, хроніках, записках схід­них та західноєвропейських авторів і формулює саме поняття «народ­ність» як історичну категорію, наступну за родом і племенем і поперед­ницю нації¹². Він конкретизує це визначення: «При розгляді історії російської народності слід виходити із уявлення про неї, як про спіль­ність людей, що складалася па економічній базі феодального способу виробництва, який зароджувався і розвивався, зі своєю мовою, терито­рією, культурою» ^,3. Вчений вказує і на політичні фактори впливу па формування народності (насамперед утворення держави, єдність етнічної самосвідомості тощо).

Л. В. Черепній розробив періодизацію історії давньоруської народ­ності. Третій етап її (XII—XIII ст.) він характеризує як період фео­дальної роздробленості, коли створюються передумови для формування на основі народності давньоруської народностей великоросійської, укра­їнської та білоруської ^,4.

Розробку проблеми продовжив П. М. Третьяков у праці «Біля джерел давньоруської народності». Його думки співзвучні з працями В. В. Мав- родіна, Л. В. Череппіна, Б. О. Рибакова. Зокрема, виступаючи за роз­межування понять «давньоруська народність» та «російська народність», він вказував па роль утворення держав в розвитку етнічних процесів у східних слов’ян тощо ^,5.

На окремі аспекти формування давньоруської народності звернув увагу відомий дослідник етносоціальних процесів на Україні періоду феодалізму К. Г. Гуслистий, який також відніс утворення давньоруської народності до VI-IX ст. (характерно, що в одній із праць він вживав термін «східнослов’янська народність») ^,6. У X — на початку XII ст., на його думку, народність продовжувала консолідуватися і розвиватися. І лише XII—XIII ст. «визначили процес відособлення окремих частин древньоруської народності і виникнення передумов для формування на її основі трьох братніх східнослов’янських народностей — росіян, укра­їнців і білорусів» ¹⁷. Аналогічної періодизації та оціночних характерис­тик етнічних компонентів народності дотримується М. Ф. Котляр, який підкреслив роль політичного фактора у виникненні та консолідації дав­ньоруської народності: «Утворення і розвиток давньоруської народності відбувались у зв’язку з складанням східнослов’янської державності — Київської Русі. У формуванні народностей важливе значення мали дав­ні держави, що об’єктивно прискорювало етпогепетпчні процеси. З іншого боку, складання народностей сприяло утворенню державності. Так було і в давній Русі» ^l8.

В радянській історіографії утвердилася думка про феодальну роз­дробленість як складний і суперечливий період в історії східного сло­в'янства. Тоді, зазначає Л. В. Черепній, «явно намічаються дві тенден­ції, які знаходилися в діалектичній взаємодії: з одного боку, виступає тенденція до місцевої відособленості територій окремих земель і кня­зівств, місцевих діалектів, культури окремих феодальних центрів, з ін­шого боку, в процесі розвитку суспільного поділу праці і зростання економічних зв'язків все виразніше проявлялася інша сторона історично­го розвитку — прагнення до об’єднання окремих частин країни»¹⁹.

Етнічний розвиток Русі постійно знаходиться в полі зору істориків. В. В. Седов в одній з праць дійшов висновку, що давньоруська народ­ність «мала в своїй основі слов’янське населення, об’єднане не на етно- діалектній, а на територіальні іі основі»²¹. Проти спрощеного й односто­роннього підходу до вирішення питання про взаємозалежність держав­ного й етнічного розвитку Русі виступив II. II. Толочко. Слідом за В. І. Довженком і І. П. Козаченком він показав, що у XII-XIII ст. дав­ньоруська народність залишалася одним з основних елементів єдності руських земель²².

У дослідженнях радянських науковців увага акцептується па тому, що в XII ст. дедалі чіткіше вимальовуються деякі особливості окремих районів Давньої Русі. IIa підставі аналізу стану торгівлі Б. О. Рпбаков стверджує, що на території Русі виділилось на той час чотири групи зе- мель, які підтримували між собою тісні економічні зв'язки. IIa думку JI. В. Череппіна, тут уже «намічається виділенняп великоросійської, української і, менш виразно, білоруської народностей»²³. Услід за Л. В. Черепніним К. Г. Гуслистий виступив проти спроб окремих вчених перебільшувати економічну спільність давньоруської народності, хоча «мовні, культурні, етнографічно-побутові особливості племен у надрах давньоруської народності не встигли стертися», а сама вона «не стала стійкою етнічною спільністю». (В праці вчений говорить про це обережні­ше: «древньоруська народність не стала цілком етнічною спільністю») ²⁴.

У радянській історіографії досить глибоко розроблені інші проблеми історії давньоруської народності, зокрема, про роль ряду етнічних груп в її утворенні ²⁵.

В. Д. Королюк на основі порівняльного аналізу формування ранньо­феодальної державності у східних і західних слов’ян кваліфікує племінні князівства як не лише територіальні політичні утворення, а й певні етнічні одиниці²⁶, а також бачить «нерозривний зв'язок, що існував у ранньофеодальний період між процесами утворення державності, з одно­го боку, і формуванням народностей у східних і західних слов'ян — з другого» ²⁷.

Широке коло питань розглянули дослідники історії культури Київ­ської Русі. Виходячи з аналізу літописного матеріалу, показав зростання етнічної самосвідомості серед різних суспільних верств давньоруського населення Д. С. Лихачев²⁸. Пому належить і заслуга історпко-порівняль- ного аналізу феномена руського літописання в цілому²⁹. В загальнотео­ретичному плані проблема ектпокультурної спільності східнослов’ян­ських народів висвітлена у статтях Д. К. Зелепіна³⁰ і С. О. Токарева³¹. Питання про спільне і особливе у слов'янській самосвідомості в Київ­ській Русі і західних слов'ян (XI—XII ст.) поставив В. Д. Королюк³², який підкреслює, що народна традиція виступала носієм слов’янської самосвідомості, яка відіграла важливу роль у консолідації й розвитку слов’янських народів, їх взаємозбагаченні та поглибленні політичних, культурних і економічних зв’язків³³. IIa основі письмових пам’яток XI — початку XlI ст. продовжив розробку проблеми етнічної та держав­ної самосвідомості східних слов’ян О. 1. Рогов³⁴.

Не вдаючись до детальної характеристики інших аспектів історіогра­фії розвитку давньоруської народності (інакше довелося б розглядати надзвичайно широке коло досліджень, адже практично автори всіх праць з історії країни того періоду торкаються цього питання) [*], відзначимо, що в концептуальному плані проблема знайшла висвітлення також па сто­рінках ряду узагальнюючих колективних монографій ³⁵.

Періодизація історії української народності. Однією із важливих умов успішного розвитку історичних досліджень є вироблення надійної, побудованої на наукових засадах періодизації історичного процесу у на­шій країні. Як показала дискусія, що проходила на початку 50-х років, а також наукова сесія в Академії суспільних наук при ЦК КПРС, дале­ко не всі питання тоді були вирішеними. Зокрема, підкреслювалося, що «невивченістю соціально-економічної історії Русі кінця XlIl—XIV ст. пояснюються...ті труднощі, які стають перед істориками при вирішенні питання про складання російської, української і білоруської народнос­тей» ^зб. У ході дискусії виявилося, що «істотним завданням є вивчення основних етапів етнічної історії російського та інших народів нашої країни» ³⁷.

Протягом останніх десятиліть радянська історіографія досягла пев­них успіхів у цьому напрямі. В У PC P пріоритет у розробці етносоціаль- них проблем епохи феодалізму належав, безперечно, відомому історику та етнографу К. Г. Гуслистому. який порушив питання періодизації фор­мування української народності. Так, XII—XIII ст. він розглядав як пе­ріод, що визначив «процес відособлення окремих частин давньоруської народності і складання передумов і умов для формування па її основі трьох братніх східнослов’янських народностей — росіян, українців і біло­русів, з притаманними їм особливостями мови, культури і побуту»³⁸. Наступний етап (приблизно XIV-XV ст.) — це період, коли «населення різних земель України все більше групувалося, консолідувалося в єдину народність. Приблизно з цього часу українська народність... виступає як окрема етнічна спільність»³⁹. У XVI—на початку XVII ст. (третій етап) українська народність, згідно періодизації вченого, продовжувала розвиватися і консолідуватися⁴⁰. У різних варіантах майже ідентична характеристика перших трьох етапів формування української народності проходить також через інші праці К. Г. Гуслистого^4,. Щодо четвертого етапу, то він вже не так чітко окреслює його нижню хронологічну межу. В одній з перших праць вченого, присвячених цій проблемі, зазначено, що «приблизно з першої половини XVII ст. в надрах феодально-кріпос­ницького суспільства па Україні почався процес утворення буржуазних національних зв’язків, який тривав довгий час»⁴². Одночасно дослідник стверджував, що «процес перетворення української народності у буржу­азну націю почався в умовах панування шляхетської Польщі»⁴³. В ін­ших працях він обережніше підійшов до датування цього етапу і гово­рить про середину або про XVII ст. в цілому⁴⁴, а часом пайінтенсивнішо- го розвитку української народності та перетворення її у буржуазну націю вважає другу половину XVII — першу половину XIX ст. Як повні якісні грані цього етапу К. Г. Гуслистий називає першу та початок другої половини XVIII ст., а також кінець XVlII-першу половину XIX ст.⁴⁵

Згодом до проблеми періодизації історичного розвитку української народності повернулися автори багатотомної «Історії Української РСР». Ф. П. Шевченко запропонував поділ на такі етапи формування україн­ської народності: 1) XII-XIII ст.—період феодальної роздробленості, коли, з одного боку, діяли відцентрові сили, з другого — намітилося по­ступове об’єднання окремих територій та зміцнення економічних зв’язків між ними; 2) XIX^r — середи па XVI ст.—це час, коли вже була подолана феодальна роздробленість у сфері економіки. Однак українські землі бу­ли загарбані іноземними державами, що негативно впливало па всі сто­рони їх життя: 3) друга половина XVI — приблизно середина XVII ст. Даний етап характеризувався дальшим розвитком продуктивних сил українських земель, що створювало сприятливі умови для виникнення єдиного внутрішнього, тобто національного, ринку на Україні⁴⁶.

Нещодавно з науковою періодизацією формування і розвитку україн­ської народності виступив Г. Я. Сергіенко. Всю історію української на­родності він поділив на два періоди: XII—середини XVII ст. та друга половина XVII — середина XIX ст. В хронологічних рамках обох періо­дів існує своя особлива періодизація (поділ на етапи). Перший період ділиться на три етапи: XII -XIII cτ.; XIV-XV cτ.; XVI — перша поло­вина XVH ст. У межах другого періоду вчений виділяє такі етани: дру­га половина XVII cτ.; XVIH ст.; перша половина XIX ст.⁴⁷

Незважаючи па певну специфіку, запропоновані К. Г. Гуслпстим, Ф. 11. Шевченком та Г. Я. Сергієпком періодизації історії формування української народності об’єднує багато спільного. В їх основі знаходяться базисні явища феодальної суспільно-економічної формації на Україні — розвиток сільськогосподарського та промислового виробництва, стан тор­гівлі тощо. Водночас враховуються й такі фактори, як класова та ви­звольна боротьба, ідеологія, зовнішньополітична ситуація та ін. Зокрема, підкреслюється роль визвольної війни українського народу 1648— 1654 рр. та визволення з під влади Польщі в справі дальшої консолідації української народності і створення передумов для її переростання у ви­щу етнічну спільність — націю⁴⁸.

Питання етносоціального розвитку українського народу XIV—XVIII ст. IIa жаль, в радянській історіографії ряд питань етносоціального розвитку українського народу досліджено фрагментарно. Спеціальні праці містять матеріал, який тільки частково характеризує етнічні процеси на україн­ських землях в XIV—XVIII ст. Великі монографічні розробки, присвя­чені розвиткові продуктивних сил, дальшому наростанню антифеодаль­ного руху й визвольної боротьби на Україні, як правило, опосередковано й мимохідь торкаються етнічних аспектів проблеми⁴⁹. Навіть праця Д. І. Мишка з багатообіцяючою назвою «Соціально-економічні умови формування української народності» лише декларує взаємозв’язок роз­витку економічної спільності з консолідацією етносу⁵⁰.

На основі аналізу археологічних матеріалів та писемних джерел окремі аспекти проблеми висвітлює монографія С. О. Біляєвої⁵¹. Серед узагальнень та висновків привертає увагу твердження про те, що золото- ординський елемент в південноруськпх пам’ятках XIII-XIV ст. займав незначну питому вагу, в духовній і матеріальній культурі домінуючими залишалися давньоруські традиції, які значною мірою й визначили у майбутньому процес формування трьох народностей ⁵².

До речі, питання про роль та місце давньоруських традицій у роз­витку українського етносу постійно привертає увагу вчених. Цікава, на­приклад, у даному плані стаття М. Ф. Котляра⁵³. Грунтовна праця, яка в комплексі розкриває проблему, підготовлена групою науковців Інститу­ту історії CPCP All CPCP⁵⁴. На широкій документальній базі у книзі розкрито роль і місце давньоруських традицій в розвитку матеріальних та духовних надбань цих трьох народів, показано, що вони просте­жуються у церковній організації, місцевому управлінні. На думку авто­рів, па основі цих традицій у XIV-XVI ст. складалися нові етнічні спільності (російська, українська, білоруська) із своїми особливостями матеріальної та духовної культури ⁵⁵.

Значна частина матеріалу книги присвячена етносоціальпим аспек­там визвольного руху на Україні та Білорусії. Дослідники здійснили ряд цікавих спостережень над генезисом етнічної самосвідомості різних со­ціальних груп повстанського табору (козаків, міщан, православного ду­ховенства, української шляхти) і стверджують, що визвольна боротьба кінця XVI—20—30-х років XVII ст. гальванізувала інтерес української й білоруської громадськості до свого минулого і, насамперед, до давньо­руських традицій⁵⁶. Окремий параграф розглядає місце давньоруської спадщини у об’єднавчому процесі па Україні.

У 1965 р. була опублікована стаття О. М. Апапович «Національно- визвольні війни в епоху феодалізму» ⁵⁷, в якій порушено питання етно­соціального розвитку українського народу — зростання етнічної самосві­домості, значення козацтва та братств у цьому процесі, утворення на Україні державності тощо. Стаття О. М. Апанович викликала певний

резонанс серед наукової громадськості. ITa сторінках «Українського істо­ричного журналу» було опубліковано відгуки на неї І. П. Крип’якевп- ча⁵⁸ та І. Д. Бойка⁵⁹. Вчені схвально оцінили факт постановки цього складного й актуального питання у науковій періодиці. Разом з тим деякі аспекти авторської концепції викликали сумнів. Зокрема. І. Д. Бойко звернув увагу па той факт, що ряд положень статті звучить апріорно і педостатьпо підкріплено фактичним матеріалом, у першу чергу щодо за­родження української нації наприкінці XVI ст. «...Статті,— вказує він,— явно бракує економічного обгрунтування процесу виникнення української нації. В ній обійдено таке важливе питання, як рівень про­дуктивних сил на Україні в XVI — першій половині XVII ст. Лише у двох абзацах йдеться про процеси в українській економіці другої поло­вини XVI ст., але не конкретно, а в плані констатації значення еконо­міки як передумови для виникнення національної самосвідомості і за­родження нації, для розвитку та зміцнення економічної, географічної, мовної єдності і т. д.» ⁶⁰ Аналогічні застереження висловив І. ГІ. Крип’я- ксвпч. Він пише, що «національна самосвідомість з’являється вперше тільки з початком формування нації. В період існування народності вона існує лише у зачатковій формі»⁶¹. Вчений навів ряд цікавих при­кладів, які характеризували певні зрушення, що сталися у розвитку етнічної самосвідомості окремих суспільних верств українського етносу (зокрема міщан). В першу чергу це стосується появи у кінці XVI — на початку XVII ст. понять «люди руської віри», «люди руського обряду», «руська нація» тощо⁶². Відзначимо, що питання про появу етноніму «Україна» висвітлювали Д. 1. Мишко⁶³, а згодом О. С. Стрижак⁶¹.

Як відомо, важливим соціальним фактором, що зв’язував воєдино ті чи інші народності, виступала така політична сила, як держава⁶⁵. Про­блема виникнення державності на Україні неодноразово піднімалася вче­ними. Проте у поглядах дослідників на це питання існують певні розбіж­ності. О. М. Апавович вважає Запорозьку Січ «державним утворенням, політичною організацією, що в процесі свого розвитку вже виявляє деякі буржуазні ознаки»⁶⁶. Про «нову українську державність», яка почала зароджуватися па Січі вже в XVI ст., писав І. Д. Бойко⁶⁷. Г. Я. Сергіен­ко ж у виникненні Запорозької Січі, яку він називає «організу­ючим центром», вбачає «зародковий стан і орган української держав­ності » ⁶⁸.

І. П. Крпп’якевич та Ф. П. Шевченко вважають, що державність на Україні склалася в роки визвольної війни українського народу !648— 1654 рр. IIpn цьому Б. Хмельницький та його сподвижники використали традиції соціально-політичного ладу Запорозької Січі⁶⁹. Думку про те, що український народ «увійшов до складу єдиної Російської держави, зберігші! всі ознаки української державності, яка складалася», висловив О. II. Ткач⁷⁰. Про утворення «нової держави — Українського гетьманст­ва» пишуть автори книги «Древнерусское наследие и исторические судь­бы восточного славянства»⁷¹.

Більшість дослідників єдині в тому, що Запорозька Січ відігравала велику історичну роль у збереженні українського народу як окремого етнічного утворення. Це пояснюється, зокрема, двома основними факто­рами: по-перше, значенням козацтва, як збройної сили у боротьбі проти експансії на українській землі іноземних держав, насамперед Кримсько­го ханства і султанської Туреччини; по-друге, місцем Запорожжя у гост­рих соціальних конфліктах, які пронизували всю суспільну тканину феодального ладу.

В історичній літературі неодноразово порушувалося питання про ет- носоціальні аспекти визвольної війни українського пароду 1G48— 1654 рр. 1. 11. Крнп’якевич ⁷² та Ф. II. Шевченко⁷³, які досліджували соціально-політичні погляди Б. М. Хмельницького, діляться цікавими спостереженнями над еволюцією вживання гетьманом термінів «Украї­на», «Мала Русь», «народ руський» тощо. Характеризуючи ставлення Б. Хмельницького до релігійних справ, вони показують розуміння керів­ником визвольної війни етнічних меж території України на середину XVIl ст. У спеціальних працях нагадується, що гетьман неодноразово звертався до давньоруських традицій⁷⁴. Ф. П. Шевченко показав також участь у подіях 1648- 1654 рр. на Україні представників інших етно­сів⁷⁵.

Значний внлпл па етногенічпі процеси в межах тієї чи іншої території справляли масові міграції та переселення. В їх ході освоюва­лися нові масиви земель, мало місце взаємозбагачення різних етнічних одиниць, поглиблювався рівень етнічної самосвідомості народності тощо. Розселення представників українського етносу і освоєння ним у XIV—

XVII ст. степових районів Півдня досліджено В. О. Голобуцьким ^7β. Де­мографічна ситуація на Правобережній Україні напередодні визвольної війни 1648—1654 рр. висвітлена у працях О. 1. Барановича¹⁷. Окремі аспекти проблеми розроблені у публікаціях О. С. Компан⁷⁸, Я. II. Кіся ⁷⁹, А. А. Козловського ⁸⁰ та інших авторів⁸¹.

Історичний процес на українських землях у другій половині XVII—

XVIII ст. вивчається досить грунтовно. Про це свідчать глибокі узагаль­нюючі праці, де висвітлено розвиток продуктивних сил (стан промисло­вого та сільськогосподарського виробництва, міст і торгівлі) ⁸², показано еволюцію класово-станової структури тогочасного суспільства⁸³, законо­мірності та особливості антифеодальних і визвольних рухів у пізпьофео- дальну епоху⁸⁴.

Зміст цих праць об’єктивно розкриває якісні зрушення структурного характеру у базисі феодального суспільства та створення необхідних передумов для переростання української народності у вищу етнічну спільність — націю. Проте як об’єкт спеціального дослідження проблема етпосоціальних процесів на Україні доби пізнього феодалізму практич­но не розроблялася. Виняток становлять лише праці, в яких показано освоєння українським етносом земель Північного Причорномор’я у XVllI ст. (О. І. Дружиніна та В. М. Кабузап) ⁸⁵, висвітлюється демогра­фічна ситуація — соціальний та етнічний склад населення, співвідно­шення сільських та міських жителів — в окремих районах України (М. Г. Крикун, Г. П. Махнова, А. Л. Псковський, А. Г. Слюсарський, М. Т. Дяченко) ⁸⁶.

Етнічні функції мови і культури. Проблема формування української народності належить до комплексних тем у науці. її глибоке і всебічне дослідження можливе лише па шляхах інтеграції творчих зусиль усіх вчених-суспільствозпавців — істориків, економістів, філософів, мово- та літературознавців, етнографів, фольклористів. У багатьох напрямах на­укового пошуку результати їх досліджень доповнюють один одного, розширюють і поглиблюють розуміння складних й суперечливих етнічних процесів.

Вагомих результатів у з’ясуванні походження й розвитку літератур­но-писемної мови давньоруської та української народностей, а також формування нової літературної мови досягли вчені-мовознавці. Ці пи­тання відбиті в першу чергу в узагальнюючій монографії з історії укра­їнської літературної мови⁸⁷, а також працях Л. А. Булаховського⁸⁸, А. А. Москаленко⁸⁹, П. П. Плющ⁹⁰, В. М. Русанівського^9,, Ф. П. Фі- ліпа⁹² та інших авторів ♦.

У процесі багатовікового розвитку українська народність сформувала свою самобутню культуру з яскраво вираженими етнічними особливостя­ми. Цей аспект діяльності української народності постійно знаходився у центрі уваги наукових інтересів багатьох радянських вчених. До дослі­джень, які комплексно розглядають це питання, слід віднести, насам­перед, праці В. І. Наулка⁹³. Проте, як правило, спеціалісти-етпографи роз­робляють окремі сторони матеріальної та духовної культури української’ народності. Створено монографії, які розкривають особливості розвитку сільських поселень та народної землеробської техніки українців⁹⁴. Не обійшли науковці й побуту і звичаїв українського народу за феодальної доби, зокрема весільної обрядовості⁹⁵, форм громадського дозвілля ^9β, одягу⁹⁷, сімейного побуту⁹⁸, народної кулінарії⁹⁹ тощо. Ідеали, основні принципи і засади, а також інші аспекти української етнопедагогіки ви­світила Є. І. Сявавко ^,0°.

Певних успіхів досягнуто у вивченні окремих етнічних груп у скла­ді української народності, зокрема у етнографічному карпатознавстві^,°^,. Так, С. І. Копчак показав динаміку зростання, чисельність, а також соціальний та етнічний склад населення прикарпатських районів [†]⁰². Грунтовна праця ІО. Г. Гопіко розкриває процес заселення, міграційні процеси і побут жителів карпатського регіону у XV-XVIII ст.¹⁰³ Він гостро критикує теорію «початкової» волоської колонізації Карпат у різних її модифікаціях, переконливо доводить, іцо переважну більшість поселенців тут становили представники українського етносу.

Останні дані досліджень питання етносоціального та етнокультурно­го розвитку однієї із груп карпатських українців — бойків — підсумовані у колективній монографії «Бойківщина» ^l°⁴. Це синтезуюча праця, у якій міститься короткий нарис етнічної історії краю, показано склад його населення, аналізуються явища і процеси матеріальної й духовної куль­тур. Автори роблять аргументований висновок про те. що, незважаючи на певну специфіку, в усіх сферах життя бойків превалювали риси, характерні для всього українського народу¹⁰⁵. Досліджуючи історію ін­шої групп карпатських українців — гуцулів, до аналогічних висновків дійшов В. В. Грабовецькпй ^,0β. Цінними є також узагальнюючі праці, присвячені історичному минулому (в тому числі етнічним процесам) окремих регіонів—Галичини, Північної Буковини, Закарпаття'⁰⁷.

Щодо історичного процесу па Україні періоду феодалізму, то тут розроблено досить широке коло питань, які охоплюють практично всі сфери життя українських земель — розвиток продуктивних сил, політич­не становище, наростання антифеодальної, визвольної боротьби трудя­щих, культурні процеси. Створена відповідна концепція історії україн­ського народу у всій багатограппості її проявів. Разом з тим, питання про історичний шлях виникнення та формування етпосоціальнпх спіль­ностей, зокрема української народності, все ще залишається на початко­вому етапі свого вивчення. Слід враховувати і те, що багато наукових праць хибували однобічністю, історичний процес па їх сторінках висвітлю­вався схематично і не завжди об’єктивно. З’явилося чимало так званих «білих плям», до заповнення яких лише приступають історики.