2. ДОРЕВОЛЮЦІЙНА ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІОГРАФІЯ

Проблема виникнення і походження трьох східнослов’янських народів завжди перебувала у фокусі наукових інтересів вітчизняних вчених. До середини XIX ст. історики (різних періодів, шкіл і напрямів) вважали росіян, українців і білорусів єдиним руським народом, тому розглядали питання їх виникнення й етнічного розвитку в сукупності.

Питання етногенезу східних слов'ян у працях дворянських та перших буржуазних істориків (до середини XIX ст.). Так само, як у надрах феода­лізму народжувалися капіталістичні відносини, у загальному розвитку дворянської історіографії XVII—XVIII ст. закладалися основи майбут­ньої буржуазної історичної науки. Наростало прагнення вчених до кри­тичного аналізу джерел, до створення загалыіоісторпчних концепцій, до поглибленого студіювання окремих періодів вітчизняної історії, зокрема періоду давньої Русі, нарешті — до проблем етногенезу.

Спалахові зацікавлення вітчизняних істориків проблемою складання руського народу, його південного, західного і північного відгалужень сприяли об'єднання України з Росією 1654 р., розширення економіч­ного й культурного обміну між українським і російським народами. Пе­редові вітчизняні вчені другої половини XVII ст. розуміли значення цього акту і шукали його обгрутування в давній історії східних слов’ян, на­самперед у виявленні спільних коренів походження їх територіально різ­них груп. До творів такого спрямування слід віднести «Кройпіку» Феодо­сія Софоновича ^,08.

Софопович належав до високоосвічених людей свого часу. Свій твір написав, як вважають вчені, на межі 60—70-х років. На жаль, ще й досі його праця залишається невиданою. Вона відома в кількох списках і редакціях. Важливим досягненням Софоновича є тенденція до розгляду історії південноруськпх земель па тлі загальпоруської історичної дійс­ності.

Наступним етапом у розвитку історіографії проблеми формування східнослов’янських народностей став анонімний «Київський Синопсис», виданий 1674 р. Його авторство приписується більшістю вчених архіман­дриту Києво-Печерської лаври, професорові і ректорові Києво-Могплян- ської колегії Іпокентію Гізелю. «Синопсис» відзначається намаганням простежити походження східного слов’янства, проголошеним вже у всту­пі: «Русский или паче Российский народы тыпжде суть Славяне. Едино­го бо естества... и тогожде языка» ^{,, l}. Автор підкреслює, що руський на­род завжди був єдиним, розселився колись на території Східної Європи від Півдня до Півночі. По суті, історія українського народу подасться тут у зв язку з історією народу російського. Будучи монархістом за пе­реконаннями, творець «Синопсиса» підносить самодержавство, обгрунто­вує успадкованість монархії Руссю Московською від Русі Київської ^1,2 Не випадково цей огляд вітчизняної історії здавна вважається твором офіціозної російської дворянської історіографії. «Синопсис» видавався близько велику, чотиритомну працю з історії України створив Олександр Рігельмап, що походив з обрусілої німецької родини.

Рігельмап в цілому сприйняв етногепетичпу концепцію і монархіч­ний дух «Київського Синопсиса», хоча, на наш погляд, подав більш ви­разну теорію формування східнослов’янських народностей. Він розпові­дає про початкове розселення слов’ян по східноєвропейській рівнині, про київських князів Аскольда і Діра, утворення Давньоруської держави й підсумовує: «Ось прямий початок буття в цих місцях руського на­роду» ^,,β.

Нові тенденції виявились, па нашу думку, в «Чернігівського наміс­ництва топографічному опису», складеному Опапасом Шафопським у 80-х роках XVllI ст. Написаний за вказівкою генерал-фельдмаршала ГІ. О. Рум’япцева-Задунайського і особисто піднесений автором Катери­ні II у 1787 р. під час відвідин нею Києва, твір загалом був апологією політики самодержавства щодо запорозьких козаків, схвалюючи знищен­ня Січі 1775 р., зображуючи Україну під владою російських царя і фео­далів як багатий і щасливий край¹¹⁷.

Водночас праця Шафонського відбила процес зародження автоно- містичних настроїв серед українського дворянства і буржуазних елемен­тів, що вважали себе обділеними російськими поміщиками й купцями у визиску та експлуатації народних мас України. У стислому викладі давньої історії східних слов’ян, вміщеному на початку «Опису», він вва­жає малоруський народ старшим від усіх інших слов’янських народів, зокрема, великоруського ^,,8.

Проте Шафонський аж ніяк не висловлював поглядів української дворянської історіографії другої половини XVIII ст. Серед істориків того часу переважали ті, хто визнавав єдність походження східних слов’ян, спільність їх історичної долі, закономірність боротьби за об’єднання в єдиній державі. До них належав Яків Маркович, чиї «Записки про Малоросію її жителів та виробництва», видані 1798 р., стали визначним явищем історичної науки.

Маркович виступив з передовою для свого часу концепцією форму­вання східнослов'янських народностей. Він був прихильником думки щодо автохтонпості східних слов’ян. У кількох місцях свого твору Мар­кович прямо пише, що «роси» народилися в Київській землі^,l9. Це від­повідає сучасним теоріям етногенезу давньоруської народності, що виво­дять її з Середнього Подніпров’я. Маркович навіть вважав, що «можна іменувати її (територію Малоросії.—Лет.) колискою росів» ^,2°. Основна ідея першого розділу цієї книжки — визнання народності Київської Русі матір’ю малоросіян і великоросі яп. Вчений оцінив давньоруський період вітчизняної історії як блискучий вік старої Русі.

Суперечливою ідейно була анонімна «Історія Русів». Видавець цього твору Й. Волинський приписав його білоруському архієпископові Георгію Кониському^,21. З такою атрибуцією не погодилися М. Максимович, О. Лазаревський, М. Майков та ін. Сьогодні вважається найбільш імовір­ним, що «Історію Русів» написали батько й син Полетикп наприкінці XVlII — першій чверті XIX ст.¹²² Для нашої теми питання про авторство важливе з погляду на соціальний стан автора твору, отже — чиї інтереси він відбивав.

У праці висвітлено історію Південної Русі до XllI ст. як спільну з історією Русі Північної й Західної, визнаючи тим самим існування дав­ньоруської народності й спільність походження всіх східних слов’ян. Ба­гато уваги він приділяє війні українського народу проти феодалів Речі Посполитої і об’єднанню України з Росією, доводять їх історичну законо­мірність і справедливість.

З іншого боку, автор проводить думку про те, що, починаючи з XIV ст., Україна жила власним, осібним життям, була незалежною і на засадах рівноправ’я вступала в союзи з Литвою, Польшею, а потім Росією. «Це була спроба створення загальної концепції української історії з позиції ліберальної шляхти, що захищала ідею самостійної и вільної України»,—слушно характеризується ідейна спрямованість

«Історії Русів» в одному з радянських курсів дожовтневої історіогра­фії¹²³. Саме представниками автономістнчно настроєного українського дворянства і були Григорій і Василь Полетики.

Розвиток суспільно-політичного життя у першій половині XIX cτ._l зростання етнічної самосвідомості вимагали створення загального курсу історії України. За цю працю взявся відомий дипломат і державний діяч Д. М. Баптиш-Камепський. Його чотиритомна «Історія Малої Росії» вийшла друком 1822 р. і потім двічі (1830 і 1843 р.) перевидавалася. Цей відомий український історик визнавав автохтонпість слов’ян і місце­ве, східнослов’янське походження слова «Русь». Незважаючи на монар­хічні погляди, він зумів побачити у Київській Русі спільну матір трьох східнослов’янських народів. Бантиш-Каменський писав у вступі до своєї «Історії»: «Країна, що потім стала відомою під назвою Малої Росії, складала первісно головні' частину володінь великих князів руських. Там виникла вітчизняна колиска наша» ^,24. Розділення давньоруської народності на західне, східне й південне відгалуження він датує часами навали Польського королівства і Великого Литовського князівства на Південно-Західну Русь (серединою XIV ст.).

Наступна синтетична праця з історії України належала перу М. А. Маркевича. Вона прийшлася па межу між дворянською й буржуаз­ною історіографією і відбила кризу дворянської науки, її безсилля зро­зуміти сенс історичних подій, явиш і процесів. В «Історії Малоросії» минуле українського народу висвітлюється в ізоляції від історії народу російського. Автор запевняє, що малоруський народ походить від іншої племінної основи, ніж великоруський.

Сутність концепції «Історії Малоросії» М. А. Маркевича добре поба­чив В. Г. Бєлінський, відзначивши в рецензії па неї. «Тепер лише слаб­кі, обмежені уми можуть думати, що успіхи людяності шкідливі для успіхів національності і що потрібні китайські стіни для охорони націо­нальності» ^12β. Великий гуманіст немовби передчував майбутню боротьбу цілого ряду істориків, як російських, так і українських, навколо питання про етнічну спадщину Давньої Русі, які силкувалися звести «китайські стіни» відчуженості й національної ворожнечі між російським і україн­ським народами.

Було б несправедливим перебільшувати відповідний вплив «Історії Малоросії» М. А. Маркевича па українську історіографію першої поло­вини — середини XIX ст. До часу вона залишалася самітнім острівцем автономістинних поглядів па виникнення трьох східнослов’янських на­родностей серед моря праць, автори яких загалом об’єктивно, хоча по­декуди з обмежених позицій, розглядали спільне минуле росіян, україн­ців і білорусів. Адже одночасно з М. А. Маркевичем, навіть трохи ра­ніше від нього, видатний український славіст і археограф Й. М. Во­линський видав оригінальну і добре фундовану джерелами статтю з пи­тань східнослов'янського етногенезу, де показав, що великороси і мало­роси належать до однієї слов’янської сім’ї, з давніх-давен розмовляли спільною (давньоруською) мовою і що навіть за доби феодальної роз­дробленості їх мови залишались надзвичайно схожими, чому багато сприяли, крім однаковості походження, безперечні зносини тих і інших між собою ^|27.

Відомий український вчений, історик, етнограф і фольклорист М. О. Максимович, полемізуючи з такими авторами, як М. А. Маркевич, також відстоював спільність походження трьох відгалужень руського на­роду. Він відзначив: «Малоруське і великоруське наріччя — рідні брати, сипи однієї руської (давньоруської.—Лет.) мови» ^,28.

Ідейна боротьба в історіографії другої половини XIX — початку XX ст. навколо проблем етнічної спадщини Давньої Русі й складання української народності. Українська буржуазна історіографія, як і російська, форму­ється в основному з середини XlX ст. Цьому етапові розвитку історичної науки притаманні зростаюча увага до джерел, вироблення принципів їх наукової критики й видання, спроби створення цілісних концепцій істо­ричного процесу. Звичайно, буржуазна історіографія не була ідейно одно­рідною. Протягом усього її існування точилась гостра боротьба між істориками різних шкіл, напрямів та ідейних платформ.

Вище відзначалось, що елементи автоном!етичного ставлення до проблеми походження Русі й формування української народності відчу­ваються уже в працях українських дворянських істориків кінця XVIII — першої половини XIX ст. Однак жоден з них не створив цілісної концеп­ції відповідних поглядів на етнічну сутність і спадщину Київської Русі.

Типовою для думок вчених цього напряму є написана па початку 30-х років XIX ст. праця російського історика, карпатського українця за походженням, IO. 1. Венеліна з приводу дискусій в тогочасній науці навколо питання, які народи походять від давньоруської народності. ІО. І. Венелін визнавав етнічну спільність трьох східнослов’янських на­родів, але вважав, що право називатися Руссю належить переважно українцям^,29. Проте ні йому, ні таким вітчизняним історикам, як М. 0. Максимович та 0. 0. Котляревський, хоч вони дещо й перебільшу­вали «український елемент» в етнічній спадщині Давньоруської держави і народності, не слід приписувати національно обмежених поглядів.

Було б наївним вважати, що загострення боротьби навколо питань етнічної спадщини Київської Русі сталося випадково. Друга половина XIX ст. на Україні ознаменувалася піднесенням національної свідомості народу, пожвавленням національно-визвольного руху. Царський уряд про­водив на Україні, так само, як і в інших національних районах, жорстку й брутальну політику русифікації, заборони місцевої мови й літератури, навчання й книгодрукування тією мовою, що викликало справедливий протест не тільки буржуазії й різночинної інтелігенції, а й широких мас пароду. В намаганні довести окремішність виникнення українців об’єктив­но відбився цей протест.

Родоначальником цілої національної школи істориків на Україні традиційно вважається В. Б. Антонович. Діяльність і наукові погляди її представників не можна оцінити однозначно. Свого часу В. П. Шушарін відзначив, що хоча найбільш повно точку зору на Давню Русь як на державу тільки українців сформулював N. С. Грушевський. подібні пог­ляди висловлювали й деякі попередні дослідники. Найбільшою фігурою серед них вчений вважав М. І. Костомарова¹³⁰. Важливу роль Костома­рова у формуванні відповідної концепції етногенезу трьох слов’янських народів в історіографії України відзначав і В. 10. Євдокпменко ^|3‘. Багато тверджень автономічного характеру було висловлено Костомаровим у по­леміці з М. П. Погодіпим.

Як історик Костомаров був складною і суперечливою фігурою. У його працях химерно сплелися прогресивні й помірковані, ліберально-буржуазні та інтернаціоналістські, автопомістичні погляди. Так, вже в одному з перших його історнко-публіцистичннх творів, програмному документі Кирило-Мефодіївського товариства «Кинзі буття українського народу» ♦, написаному 1847 р., висловлено ряд прогресивних думок. Приваблюють його гостра аптицаристська спрямованість, ідеї рівності і братства наро­дів, заклик до єднання слов’ян. Водночас «Книга буття» страждає авто- помістичпою обмеженістю, певним перебільшенням ролі українського на­роду в світовій історії. На думку Костомарова, Україна посідає якесь виключне місце серед інших слов’янських земель. Саме вона підніме слов’ян на боротьбу проти гнобителів: «І встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, пі царівни» [‡]³². Костомаров відводив головне місце українському народові і в майбутній слов’янській федерації. Як справедливо зауважує В. IO. Євдокименко, з цих положень «Книг битія», які були продиктовані, головним чином, почуттям болю і страждання за соціальне й національне поневолення українського народу, згодом були зроблені далекосяжні відповідні виснов­ки про перебільшення ролі України щодо інших народів ^,33. Зрозуміло, що в цьому немає прямої вини Костомарова.

Ще одна ідея «Книги» була підхоплена і загострена цілим рядом українських істориків кінця XIX — початку XX ст. Йдеться про думку Костомарова щодо суцільно демократичної вдачі українського суспільства, в якому начебто ніколи не було пі класів, пі соціальних суперечностей, а гнобили український народ експлуататори неукраїнського походження: турки, поляки або росіяни ^,34. Разом з тим слід зазначити, що в наукових працях вчений досить рельєфно відтіняв наявність у суспільстві різних соціальних груп населення.

Найбільш повно непослідовність історичного кредо Костомарова виявилась у його великії! праці «Дві руські народності», присвяченій етногенезу росіян і українців. Зупинимось на пій докладніше, оскільки проголошене тут положення про велику різницю і навіть протилежність між російським і українським народами згодом стало відправним пунк­том для дальшого розвитку відповідних концепції!. Саме щодо цього Костомаров, як не дивно, солідаризувався зі своїм головним опонентом — Погоді ним: і той і другий об’єктивно висловлювали класові претензії буржуазії (перший — української, другий — російської).

Насторожує вже перше речення розглядуваної праці Костомарова: «Поза будь-яким сумнівом, географічне становище було першим приво­дом до розрізнення народностей взагалі» ^13δ. Сказане є проявом геогра­фічного детермінізму, тобто перебільшенням ролі природного фактора в історичному процесі. Хоча вчений визнає наявність у давнину певної спільності східнослов’янських племен і наводить павіть докази (головним чином, лінгвістичні) на підтвердження сказаного, існування єдиної схід­нослов’янської народності він відносить до «незапам’ятних, доісторичних часів».

Розгляд відмінностей між російською і українською народностями він розпочинає з апріорного запевнення, нібито «початок цієї різниці губиться в глибокій давнині». З його погляду, поділ давніх слов’ян на племепа (які вчений вважає етнічними спільностями) зафіксований у пер­ших згадках візантійських авторів про східних слов’ян ^l3δ, тобто в VI ст. п. е. Звідси випливає висновок, що українська народність скла­лася близько згаданого часу. Наукою доведено, що народності починають складатися в процесі формування класового суспільства, в даному ра­зі— феодального. На зміну давньоруській народності IX—XIlI ст. при­йшли народжені нею російська, українська і білоруська народності, що утворилися в XIV—XVII ст.

Чи не головну різницю між російською і українською народностями, що бере початок, як здається Костомарову, в ранньому середньовіччі, автор бачить у народному дусі, характері, які, таким чином, рішуче виливали не лише на складання і розвиток, а й на увесь історичний шлях цих народностей.

Нарешті, певні відмінності між російською та українською народ­ностями, на думку Костомарова, лежать у площині релігії. Він твердить, що справді релігійних людей серед росіян завжди було дуже мало, вони вірують або за звичкою, або з практичних міркувань, тоді як українці є зовсім іншими: «У цього народу багато саме того, чого не вистачає у великорусів — у них сильне почуття всеприсутпості Божої». Віра україн­ців міцніша й глибша, ніж віра росіян. Тому-то атеїстів мало серед пер­ших, але багато поміж другими¹³⁷. Насправді ставлення до віри визначає­ться не національною приналежністю, а комплексом економічних, соці­альних і культурних факторів, і це було добре відомо в часи Костомарова. Його твердження щодо різниці протилежності російської та української народностей в сфері віри особливо пришилися до смаку деяким сучасним історикам.

Хоча багатогранна творчість Костомарова не позбавлена й проти­лежних, історично вірних думок щодо історичних стосунків і шляхів українського й російського народів, написане ним у праці «Дві руські народності» можна розуміти лише однозначно. Крім того, висловлені у ній погляди, повторені істориком у статтях «Думки про федеративні заса­ди Давньої Русі», «Риси народної південноруської історії» та інших, от­же, не є випадковими.

Праці Костомарова справили значний вплив на буржуазно-поміщиць­кі ліберальні кола України, що в другій половині XIX ст. прагнули на­ціональної автономії, звичайно, в рамках царської Росії. Висловлені у «Двох руських народностях» ідеї підхопив, зокрема, П. Куліш. В епілозі до роману «Чорна рада» він підкреслював особливості духу «малорусь­кого простолюдина», завуальовано протиставляючи його «простолюдино­ві» російському. Ніби й визнаючи спільний етнічний корінь української й російської народностей. Куліш підкреслював вищість першої. Він пи­сав, що духовне життя Північної Русі багато в чому залежало від Пів­денної, що російська мова створилася під впливом української та ін.¹³⁸ Певним впливом поглядів Костомарова на етногенез та історичний шлях російської й української народностей позначені думки відомого українського історика М. П. Дашкевича. Хоча він і визнавав часи Київської Русі за спільний період в історії трьох східнослов’янських на­родів, проте перебільшував відірваність руських земель однієї від іншої після татаро-монгольського нашестя ^,39.

Твердження Костомарова стосовно різниці між українською й ро­сійською народностями підхопив і розвинув український і російський історик І. А. Лннничепко. У першій значній праці, кандидатській дисерта­ції про народоправство Київської землі в давньоруський період, він виявив себе послідовником поглядів М. І. Костомарова (а згодом впав у іншу крайність — став відстоювати окремі ідеї великодержавного шовінізму).

Лииничепкові належить теза про виникнення в незапам'ятні часи ворожнечі між українцями і росіянами, для доведення якої він відповід­но тлумачить свідчення давньоруських літописів. Скажімо, описуючи боротьбу за київський стіл між Ярославом Мудрим і Святополком Ока­янним у 1015—1018 рр.. він твердить: «Племінна неприязнь між кия­нами і новгородцями (в яких він бачить відповідно українців і росіян.— Авт.) помітна вже з їхніх взаємних сварок». І далі, розповідаючи про відібрання Києва Ярославом у Святополка: «Побоювання киян повністю справдилися: з ними поводяться як з підкореним племенем, беруть откуп (контрибуцію.—Лет.) на новгородців. Київ горить, певно, підпалений ворогом» ^н0. І це пишеться про боротьбу за владу всередині князівської сім’ї, в ході якої були звичайними розправи претендентів па престол з прибічниками конкурентів! Сучасному читачеві немає потреби доводити, що на початку XI ст. не існувало іце ні «українців», ні «росіян», а про «національний» антагонізм годі було й говорити.

Дальший розвиток автопомістичпого підходу до етнічної спадщини Давньої Русі в українській буржуазній історіографії пов’язаний з ім’ям В. Б. Антоновича. Знайомство з поглядами вченого щодо етнічної спад­щини Київської Русі та відмінностей між російським і українським на­родами утруднене через те, що різні думки його розкидані по багатьох історичних, археологічних та етнографічних працях і пе зібрані в одному творі на зразок «Двох руських народностей» Костомарова. Наприклад, у передмові до збірника українських історичних пісень, виданого В. Б. Антоновичем разом з М. П. Драгомановим, твердиться, нібито «на Півдні Росії... зосереджувалась історія Русі домонгольської» і ця історія виявилася у формі «безумовно глибоко-давньої національної пісні» (читай: української.—Aer.). У цій передмові, авторство якої, коли вихо­дити з її ідей, слід приписати Антоновичу, історія Давньої Русі пов’я­зується лише з пізнішою історією України, чим проводиться думка про Київську Русь як матір однієї тільки України.

Найвиразніше свій підхід до історичних стосунків і національних характерів російського та українського народів Антонович сформулював у вступі до написаних у 1895—1896 рр. «Викладів про козацькі часи на Україні» (з'явилися друком під назвою «Коротка історія козаччини»). Автор підкреслює невипадковість обрання теми для своїх студій з історії України саме періоду козаччини: «В йому найвиразніше і яскравіше за все визначилася та провідна ідея, що виявила собою життя пароду» ^h2. Передмова пронизана думкою, що російському та українському народам в історії судилися різні шляхи, об’єднання обох народів у єдиній державі — трагедія для українців, «викликана тим. що український на­род ніколи пе міг виробити ані грунтовної цивілізації, ані міцної дис­ципліни» ^из. Як бачимо, Антонович недооцінює український народ, який у минулому, всупереч «теоріям» про протилежність між українцями і ро­сіянами. об’єднався з російським народом.

Антонович зробив дальший крок у порівнянні з «теоретичними» на­дбаннями декого з попередників — якщо російський і український наро­ди не близькі і навіть протилежні між собою, то чому б їм пе ворогу­вати? І вчений підхоплює поодиноке твердження Линничепка про анта­гонізм між українцями і росіянами.

Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньої Русі та зв’язки між російським і українським народа­ми, в яких виявляється своє авторське кредо. М. С. Грушевський. По­дібно до Антоновича, Грушевський використовує великодержавницьку, шовіністичну «теорію» Погодіиа щодо переселення «великоросів» з Київ­щини на Північ для обгрунтування власних думок.

У першому томі «Історії Українн-Руси» Грушевський вмістив спе­ціальну статтю історіографічного характеру з приводу проблеми етнічної спадщини Київської Русі, в якій розглянув суперечки між прихильника­ми і противниками погодінської концепції, хоча па той час вигадки Погодіиа про «великоруську» сутність Давньоруської держави були вже спростовані вченими як української, так і російської національностей. Однак Грушевський припустився твердження, нібито думки «про тісну зв'язь Руси Київської з Московською державою... здавна закоріпилися в великоруських кругах, в великоруській кніжній традиції. Тим пояс­нюється обставина, що й теорія Погодіиа, й її нове видання — теорія Соболевського серед великоросів не стріла опозиції, й боротьбу з пею майже виключно вели українці» ^,44.

Більш виразно постає історичне кредо Грушевського в його популяр­них й публіцистичних книжках, статтях і виступах, де він яспо і чітко формулює власну етпогепетпчну концепцію, свої погляди па походження й історичні зв’язки трьох східнослов’янських народів.

В 1904 р. Грушевський у невеликій статті сформулював програму побудови курсу історії України в дусі відповідних ідеологічних засад. Він запевняє читача, нібито Київська Русь була матір’ю самої лише України: «Ми знаємо,—пише він.—що Київська держава, право, куль­тура була утвором одної народності — українсько-руської, Володимпро- Московська — другої, великоруської» ’⁴⁵. Автор відкидає «старе представ­ление», що історія українського народу починається a XIV—XV ст., а до того була історія загальпоруська, тому що подібне твердження немовби вибиває історичний грунт з-під української народності. Наприкінці статті Грушевський доходить висновку, за яким загальноруської історії ніколи не існувало, бо не існувало загальноруської (тобто давньоруської.— Авт.) народності. Тому, наполягає він, історію кожного народу, насам­перед — українського. необхідно вивчати окремо, а не в зв’язку з історією інших народностей ^,46. Сформульованої в статті «Звичайна схема «русь­кої» історії» історпко-етногенетичної позиції Грушевський послідовно дотримувався в усіх своїх працях з історії Давньої Русі й України.

Головний історичний твір Грушевського — десятитомна «Історія Українн-Руси» — відкривається тезою про те, що український народ «в перших віках свого історичного існування жив широким і сильним, інтенсивним політичним життєм», а «створена ним політична організа­ція служила творящим центром для всієї Східної Європи... В основі всього нинішнього життя Східної Європи лежать і досі підвалини, зало- жені Київською державою» ^l47. Сказане недвозначно свідчить про те, що історик був переконаний у пріоритеті українського народу не лише щодо росіян та білорусів, а й стосовно усіх народів Східної Європи.

Однак в «Історії Українп-Руси» Грушевський аж ніяк не нехтував історичними фактами, не ігнорував повідомлення джерел, а тільки по- своєму їх тлумачив. Він визнає, що російська і білоруська народності також вийшли з Київської держави, як і українська, але намагається довести, нібито вони менш від неї зв’язані генетично з народністю Дав­ньої Русі. На сторінках «Історії Українн-Руси» можна зустріти і ряд тверджень щодо існування історичних зв’язків між українським і росій­ським народами.

Набагато категоричнішим постає Грушевський у своїх науково-попу­лярних і публіцистичних творах, де розглядає питання етнічної сутності та спадщини Київської Русі. Наприклад, у «Нарисі історії українського пароду», спеціально написаному для російського читала, піп запевняє останнього, що найстаріші півдепноруські пам'ятки (XI—XII ст.) писані українською мовою, «що, втім, зовсім зрозуміло, оскільки найголовніші діалектні групи у слов’ян ведуть свій початок, без сумніву, з праслов’ян­ської епохи» ^h8. Тим самим відкидається сама наявність буття спільної для східних слов’ян давньоруської мови (хоча в «Історії України-Руси» Грушевський погоджувався з можливістю існування давньоруської на­родності). Далі він робить наголос па різниці антропологічного, етнічного типу і в народному характері між українцями та росіянами й білоруса­ми та розвитку кожного з цих народів «зовсім іншими шляхами» ^,49.

Першим в історіографії Грушевський бачив український народ ціл­ком сформованим ще в часи складання Київської держави, тобто в IX ст. Більше того, початки утворення «державної організації українських пле­мен» він датує VIII ст.¹⁵⁰ Увесь його «Парне історії українського наро­ду» пронизує думка, що Київська Русь породила лише одну Україну.

Ще далі в розвитку своєї концепції історії Давньої Русі йде Гру- шевськпй в іншому популярному творі «Ілюстрована історія України». У цій праці він «прослідковує» родовід української народності з перших століть нашої ери. Десятий параграф першої частини так і називається: «Українське розселення. Анти». Як відомо, слов’янські племена зафіксо­вані західними джерелами вже в І — II ст. н. е., тож Грушевський саме цим часом датує навіть не зародження, а вже існування української народності. Він пише, що грецькі письменники VI-VII ст. п. е. назива­ли антами... українців («Це й були південно-східні, українські племена..., що виступали... вперше в історичних джерелах окремо, під ім’ям антів» ^,δ,).

Думку про тотожність антів з українцями Грушевський проводив і в «Історії України-Руси», однак у досить обережній формі^,52. У перед­мові ж до «Ілюстрованої історії України» читаємо категорично: «Історич­не життя українського народу починається півтори тисячі років тому» ^,s3.

В «Ілюстрованій історії України» мало не на кожній сторінці під­креслюється, що анти, дуліби та інші племена й ранпьослов’япські пле­мінні об’єднання складалися з українців. «Які племена жили над Доном і па Азовському узбережжі...,—пише Грушевський,—літописці замовчу­ють. Але й там..., очевидно, жили також українські племена» ^,м. Грушев­ський безоглядно «віддає» Київську Русь українцям, з Україною ото­тожнює Давньоруську державу, з розпадом якої «припинилася політична самостійність українських земель» ^,55.

Грушевський найповніше в тогочасній історіографії сформулював концепцію «української» етнічної сутності і спадщини Київської Русі. Майже нічого не міняє та обставина, що він скептично ставився до «норманської» теорії, бачачи як добре підготовлений історик її невідпо­відність численним свідченням письмових і археологічних джерел. На­томість він попри історичні факти намагався пов’язати походження тер­міна «Русь» виключно з «українськими» племенами.

В окремих працях (як правило, публіцистичних) Грушевський пи­сав, що «... українська народність належить до категорії народностей демократичних (франц, переважно.— Aβτ.)_i а історичні умови звели її національний склад майже виключно до демосу, причому, головним чи­ном, демосу селянського, землеробського» ^,s6. Причому протиставляється суцільно демократична, трудова, хліборобська українська народність ін­шим східнослов’янським, насамперед, російській.

Наприкінці XIX — па початку XX ст. Грушевського знали як відо­мого вченого, автора великого за обсягом систематичного курсу історії України феодальних часів, а також багатьох інших книжок і статей. Тому чимало науковців, не кажучи вже про широкі кола громадськості, зважаючи на ерудицію й благі наміри вченого з ім’ям, приймали його погляди. Однак прогресивні вчені й діячі культури активно заперечували проти звуження етнічної сутності Київської Русі до самої лише україн­ської народності ^,57.

Гостро критично виступив проти етногенетичної концепції Грушев­ського І. Я. Франко. У спеціальній книжці, присвяченій першому тому «Історії Українп-Руси» він не погодився з концепцією Грушевського ЩОДО походження українського народу, насамперед стосовно антів як безпосе­редніх предків українського народу. Він оригінально і детально розгля­дає численні звістки давніх авторів про антів, зокрема, історика готів Іордана й візантійського—Прокопія (ці сторінки книжки видатного письменника мають велике наукове значення). Підсумовуючи, «що анти були слов’янами, се, здається мені, не підлягає сумнівові», Франко зазна­чає: так, вони були предками всього давньоруського народу, зокрема, пів­нічного племені вятичів, а не лише українського ^l5δ.

Як історик, Франко писав також: «Автор кладе головну увагу па ана­лізоване історичних явищ, але не має дару групованя історичних фактів, от тим-то при всій глибокій обдуманості ііого плану (десятитомної «Істо­рії Українп-Руси».— Лет.) важні історичні діячі тонуть у масі подробиць та розу мова нь. Звертаючи більшу увагу на відносини, ніж на живі особи, автор мусить скрізь заповняти прогалини історичних відомостей своїми, розумованнями та комбінаціями, іноді не зовсім щасливими» ¹⁵⁹ (підкрес­лення наше.—Aer.). Ця за формою дуже стримана, але глибока за зміс­том характеристика показує песприйняття Каменярем поглядів, які спи­раються на натягання історичних фактів.

Скептично ставився до згаданих висповків М. С. Грушевського і російський вчений О. О. Шахматов. Виходячи з лінгвістичних та історич­них аргументів, він відкидає його окремі твердження, зокрема щодо ототоження нраслов’яп з українцями, розглядаючи антів як спільних предків всіх давньоруських племен ^|60, і робить загальний висновок: «на місці племен, про які розповідає літопис як про щось сучасне або тільки недавно відійшло у минуле, утворюються три руські народності: півден- норуська або малоруська,...білоруська,...великоруська» ^,61.

Грунтовна критика автопомістичпої доктрини та шовіністичних кон­цепцій міститься у працях видатного російського і українського історика та етнографа народницького напряму О. Я. Єфименко. У вступі до свого синтетичного твору «Історія українського народу» авторка чітко визначає власне розуміння вітчизняної історії: «Російська історія як наука повинна складатися з двох самостійних і паралельних частин: з історії Північно- Східної або Московської Русі і з історії Русі Південної і Західної (тобто України і Білорусії.— Лет.). Така постановка цілком виправдовується історичними стосунками обох частин» ^,62.

0. Я. Єфименко обгрунтовано пов’язує історію Київської землі після навали орд Батия з проблемою походження російської, української та білоруської народностей. Вона піддає сумнівові погляди та твердження як Погодіна, так і Грушевського щодо етнічної сутності Давньої Русі. Зокрема, дотепно кепкує над Антоновичем, не називаючи його. Він від­кидав можливості міграцій окремих груп давньоруської народності і, та­ким чином, вважав, що, оскільки «населення (Південної Русі.— Лет.) залишалося на своїх місцях, а воно виявляється потім малоруським, то, отже, всю пашу давню історію робило плем’я малоруське». Своє ставлення до цих теорій етогенезу східних слов'ян вона формулює гранично ясно: «Обидва твердження Є ні па чім не основаними вигад­ками» ’⁶³.

З етпогепічпими концепціями Грушевського не погоджувалися й багато інших російських та українських буржуазних істориків кінця XIX — початку XX ст.