3. СУЧАСНІ HEMAPKCHCTCbKI КОНЦЕПЦІЇ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

Події останніх десятиріч підтвердили, що незважаючи на існуючі супе­речності між окремими частинами людства, воно являє собою нерозривну цілісність. Людська цивілізація збагачується історичним досвідом усіх без винятку великих та малих народів, їхніми культурними досягнення­ми.

Тривалий час історична наука Заходу не виявляла особливої заці­кавленості у вивченні української історії. Значною мірою це результат впливу російських буржуазних вчених, які покинули батьківщину після Жовтневої революції. Саме їхній великодержавний принцип ототожнен­ня всієї Східної Європи з Росією було взято за основу рядом істориків США, Англії, Німеччини та ін. Книга У. Аллена «Україна. Історія», що вийшла у Нью-Йорку в 1940 р. і витримала потім чотири видання ^|64, була чи не єдиною па Заході у міжвоєнний період, де українська історія вивчалася як окреме явище.

У тлумаченні проблеми формування українського народу американ­ський історик продовжує традицію західного суспільства обмежувати аналіз процесу етногенезу народів становленням їх як суто етнолінгвістич- них спільностей поза формаційними етапами розвитку людства. Навіть сам термін «народність» не знайшов визнання серед західних авторів. Тож у праці У. Аллена проблема формування українського народу не могла бути розв’язана, і український народ постає в нього як спільність, об’єднана лише релігійними та лінгвістичними рисами. Разом з тим він вказав на упередженість схем тих авторів, які дотримувалися концепції Антоновпча-Грушевського.

Критика виявила, що в довоєнні роки продуктивна ідея про Київ­ську Русь як спільну основу трьох східнослов’янських народів вже зна­йшла прихильників серед істориків Заходу, і тогочасні твори україн­ських дореволюційних істориків були скептично зустрінуті науковими колами у західних країнах. До того ж, у історичних працях 30-х років на тему формування українського народу проявлялися від­верто расистські мотиви. їх автори просували ідеї щодо «арійської зверхності» германських народів і «первісних праукраїнців» як найдав­ніших індоєвропейців. Типовий зразок — твори Ю. Липи «Українська до­ба» та «Українська раса», що вийшли в 1936 й 1937 рр. у Львові^lβ5.

У повоєнні роки на Заході опинився цілий ряд українських істори­ків. В умовах «холодної війни» їхні ідеї привернули увагу певних кіл. Результатом було оформлення «українознавства» як окремого напряму

західного суспільствознавства. Історія України, її народу стала предме­том більш уважного вивчення, тепер в дослідженнях західних вчених відчувається певний вплив концепцій української дожовтневої історіо­графії.

Як приклад, можна навести майже одночасний вихід у світ книги американського дослідника К. Менінга «Історія України» ¹⁶⁶ та «Великої історії України» (Вінніпег, 1948). Хоча K. Meninr і пе повторював повністю дореволюційну' схему української історіографії, але став па по­зицію протиставлення півдеппо-західної частини давньоруського населен­ня північно-східній частині за етнокультурними рисами.

Однак переважна більшість науковців на Заході залишилася байду­жою до концепцій українських істориків, сприймаючи значною мірою ідеї російської великодержавности ототожнення «Росії» та «Русі» й історії України як частини історії Росії. Слід зважати й па знайомство західних дослідників з радянською історіографією, сприймання ними ідеї про появу трьох східнослов'янських народів з єдиного давньоруського кореня. Звідси й певна зміна і в термінологічному оздобленні пемаркси- стських концепцій.

Разом з тим, західна історіографія історії України залишилася на традиційних для неї історіософських та методологічних засадах, внаслі­док чого її концепції формування українського народу окремими своїми положеннями суттєво відрізняються від тих, що їх розроблюють радян­ські дослідники.

Серед положень домарксистського суспільствознавства звертав ува­гу повна відмова від поняття «народність» у вивченні етносоціальних об’єднань на феодальній стадії їх розвитку. Універсальним терміном ста­ла «нація». Далося взнаки і зведення поняття «нація» лише до етнічних рис, тобто своєрідність народу — лише до етнокультурної специфіки, так званого національного колориту. Логічним наслідком став наголос на ви­токах етнічних особливостей, становлення яких часто ототожнюється з процесом формування народу.

Безумовно, джерела етнічної самобутності народів сягають у глибо­ку давнину. Формування народу як етнічної спільності (тобто його етно­генез) може відбутися ще на ранпьокласовій стадії, а потім етпосоці- альний організм проходить через різні суспільно-економічні формації, перетворюючись на феодальну народність, капіталістичну, а потім со­ціалістичну нації. Щодо українського народу історія розпорядилася так, що його етногенез і його становлення як феодальної народності являли собою один процес. Без з’ясування обставин соціально-економічного та політичного розвитку південно-західної частини Східної Європи у фео­дальний період відтворити цей процес з науковою достовірністю немож­ливо.

В тих випадках, коли дослідження процесу становлення феодальної народності обмежується вивченням джерел етпоспецифічних рис, виникає небезпека гіперболізації місця і ролі окремих культурних елементів (такі елементи бувають успадкованими навіть з первісних часів). Без спів­ставленая цих елементів з історичним контекстом перед дослідником по­стає спокуса не тільки зв’язати давнє населення з такими елементами із сучасним народом, який користується схожими культурними зразками, а й поставити між ними знак рівності.

Особливо показово ілюструє такий напрям наукової думки висунута рядом українських дореволюційних істориків концепція «безперервнос­ті» українського народу на землі свого проживання з найдавніших часів.

2 0—1090

33

Пізніше, у 20 30-ті роки цю концепцію спробував обгрунтувати етногра­фічним матеріалом В. Щербак і вський, книга якого «Формація україн­ської нації» друкувалася частинами у лондонському щомісячнику «Ви­звольний шлях» наприкінці 60-х років. Концепція В. Щербак і вського формувалася в умовах, коли окремі суспільні погляди набули відверто русофобського забарвлення. Тому ідеї цього автора — типовий зразок психораснстського поділу народів на «демократичних» та «автократич­них» залежно від їхнього природного оточення. Звичайно, відповідно до своїх ідейних канонів до перших він відносив українців, а до других — росіян.

Спробами відшукати в археологічних джерелах докази існування окремих східнослов’янських народів ще у первісну епоху відзначені пра­ці ряду авторів па Заході.

Серед публікацій цієї частини авторів особливо виділяється видана в 1961 р. в Торонто «Археологія України» Я. Пастернака. Сутність його автохтоністських тез зводиться до того, що основою українського народу нібито є неолітичні трипільські племена, які безперервно ево­люціонували до наших днів і поглинали при цьому всіх, хто з’являвся па їхній території. Як історичний матеріал, покликаний обгрунтувати цю концепцію, використовується, наприклад, певна аналогія між три­пільським ралом і українським плугом. Подібний метод ототожнення народів, розділених тисячоріччями, вже піддавався детальній критиці^lδ7, повторювати яку зайве. Згадаємо лише, що схожі предмети матеріальної культури існують у найрізноманітніших народів, розділених як просто­ром, так і часом, коли вони займаються (чи займалися) однаковим видом господарства. Для з’ясуваппя ж питання про можливість існуван­ня не лише «праукраїнців», а й взагалі скільки-небудь стабільних етніч­них об’єднань у первісну епоху, першочергове значення має визначення характеру виробничих сил первісної формації.

Через перозвинутість виробннчних сил первісного суспільства насе­лення в той час було змушене постійно рухатися у пошуках нових засо­бів існування, внаслідок чого етнічний процес проходив у формі постій­ного дроблення наявних племен і появи нових, від яких з часом від­окремлювалися нові племена і роди^,68. І якщо це вело до розселення великих етнолінгвістичних спільностей на обширных просторах, то утво­рення не лише народностей, а й взагалі стабільних об’єднань людей, які володіли б всіма ознаками етнічних спільностей — культурою, постійною територією, спільністю господарського життя, психічного складу, за та­ких умов було неможливим, бо майже повністю виключалася одна із головних умов утворення народностей — наявність стабільної і компакт­ної території.

Для згуртування розрізнених племен в єдиний народ потрібна полі­тична згуртованість їх на певній території. Така згуртованість стала можливою в результаті розкладу первіснообщинного ладу, майнового розшарування і появи початкових форм державності. У східних слов’ян ці процеси почали розвиватися в VI ст. серед антських племен. Автори, які всупереч автохтоністам тримаються ідей про міграцію слов'ян із своєї прабатьківщини і розселення їх па просторах Східної Європи, ого­лошують антські племена першими історично зафіксованими україн­цями ^,б9. Тут проглядає тенденція ігнорувати напрями етнічного розвитку в умовах останньої фази первіснообщинного ладу. Для цієї епохи дійсно було характерним утворення племінних союзів. Але відомості про антів з давніх джерел, де відзначається ворожнеча між антськими племенами,

підтверджує впсновок про нестабільність, короткочасність таких об’єд­нань, про панування в них відцентрових тенденцій ^,7°.

ІЗ данному плані більш обережно чинить той, хто намагається пов’я­зати формування «української нації» з виникненням Давньоруської дер­жави. Такий підхід характерний для М. Чубатого, який розробляв свою концепцію ще до війни, а, опинившись на Заході, висловив її у книзі «Княжа Русь-У країна та виникнення трьох східнослов’янських на­цій» (Нью-Йорк—Париж, 1964), а також у ряді англомовних видань¹⁷¹.

Зміст цієї концепції зводиться до того, що Київська Русь пібпто була створена «україпцями-антами» і до складу цієї імперії входили три східнослов’янські народи, серед яких українці були пануючим. Прагнен­ня ототожнити населення південно-західних земель Русі із сучасними українцями неминуче позначилося на характері аргументації прихильни­ків цієї точки зору. Утворення Київської Русі, як відомо, було поетап­ним— спочатку виникли племінні об’єднання, потім єдина держава. Від­повідно розвивався і етногенетичнип процес — спочатку сформувалися обласні спільності (протопародності), а згодом єдина давньоруська на­родність¹⁷². Але М. Чубатий, інші автори, що згодні з ним, вперто нама­гаються переконати, що до формування єдиної східнослов’янської народ­ності справа не дійшла. Причому замовчуються свідчення літописів, лі­тературні пам’ятки тієї епохи, пам’ятки матеріальної культури, фольклорний матеріал та інші джерела, які доводять етнокультурну єд­ність давніх русів, наявність у них єдиної свідомості^,73.

Звичайно, в процесі формування давньоруської народності обов’яз­ково мусило виділятися якесь одне ядро, що відігравало притягальну роль для інших протонародностей. Таким ядром виявилася група племен, що мешкала у Подніпров’ї, па території «Руської землі». Ллє це було саме об’єднуюче ядро, а не «правляча каста» в «українській імперії», як це намагаються подати автори згаданої концепції.

Тут повне ігнорування умов феодальної формації, до якої входили всі без винятку східнослов’янські землі. Л перехід до феодальних від­носин зумовив заміну родових об’єднань територіальними, перемішуван­ня населення і об’єднання його в одній державі; самосвідомість цього населення відзначалася якісно іншим рівнем, була пройнята почуттями загальпоруської єдності.

Продовжувачі дореволюційних схем обгрунтовують їх фактами, що відносяться до періоду феодальної роздробленості Русі. Постійні війни між князями вони намагаються подати як війни між «українським» півднем та «російською» північчю. Але вірно пояснити цей період можна лише закономірностями розвитку феодального суспільства — неухильним піднесенням продуктивних сил, зростанням економічної та політичної самостійності окремих земель, прагненням феодальної верхівки до отри­мання додаткових джерел прибутків. Тож міжусобиці були певною мірою неминучим явищем на Русі, як і в усіх ранньофеодальних державах.

Ллє це не дає права відвертатися від того факту, що в умовах роз­дробленості єдина державність Давньої Русі зберігалася у формі спів- правлінпя князів на київському столі. Зміст такого правління зводився до того, іцо найсильніші князі, крім своїх величезних князівств, володіли й невеликими «причастямп» у «Руській землі», тобто в межах тієї тери­торії, яка спочатку відігравала об’єднавчу роль для східних слов’ян *⁷⁴.

Отже, єдина держава, цей найважливіший етноіптегруючпй фактор, зберігалася, чим визначалося і тривале функціонування давньоруської народності. Не можна забувати, що хоча з часом політичні узи між дав­ньоруськими землями ставали все примирнішими, загальноруська само­свідомість східнослов'янського населення не слабла. Пояспптп це можна вже не стільки роллю держави, скільки активною боротьбою народних мас за збереження єдності Русі, яка в умовах роздробленості не могла протистояти ворожим навалам, що несли страждання, насамперед, прос­тому люду. Саме народні маси активно виступали проти егоїстичної по­літики феодалів, які кинули Русь у безодню міжусобних війн. Спроби відтворити процес формування українського народу за допомогою пере­більшеного акценту на окремі етнокультурні відмінності південно-захід­ної частини Східної Європи не могли бути успішними насамперед через певну недооцінку класової боротьби як важливого фактору історичних про­цесів. зокрема формування феодальних народностей. Це притаманне ряду авторів, які не визнали, що саме у прагненні придушити опір народних мас полягала одна з причин утворення органів феодальної влади¹⁷⁶. На­томість немарксистські автори пояснюють утворення Давньоруської дер­жави зовнішніми факторами.

З цієї причини давно дискредитована в науковому плані «норман­ська теорія» все ще має своїх прихильників серед певних кіл істориків, які зображують слов’ян пасивною масою, не здатною до активної участі в історичних подіях¹⁷⁶. До того ж, «норманська теорія», яка пояснює походження Давньоруської держави комерційною діяльністю варягів, спричинилася до появи концепції Київської Русі як торгового суспільст­ва. Як зазначає один з критиків норманізму англійський історик Н. Ря- зановський, ця концепція стала традиційною для західних авторів^|77.

Тому норманізм помітно позначився і па західних тлумаченнях куль­турного обличчя Давьпої Русі. Коли вже Русь оголошується ланцюгом торгових міст, об'єднаних варязьким правлінням, то й культурна єдність її ставиться під сумнів, оскільки, мовляв, можна говорити лише про «мікрокультури» Русі¹⁷⁸.

Останнім часом у зарубіжній історіографії з'явилися також інші концепції. Так. наприклад, О. ІІріцак перейшов па позиції норманізму і виступив з теорією заснування Давньоруської держави вікінгами-рабо- торгівцями, що перебували на службі у работоргової компанії «Русь», розташованої па півдні Франції ¹⁷⁹.

Як бачимо, ігнорування активної ролі трудящих мас в етногепетпч- них процесах однаково властиве і прихильникам ідеї про існування української нації в період Київської Русі, і тим, хто вважає часом фор­мування українців період після золотоорднпської навали.

Тенденція заперечити феодальний характер давньоруського суспіль­ства простежується і в тлумаченнях пемарксистськими авторами етнічно­го розвитку східних слов’ян після другої половини XIII ст., коли, власне, і відбувалося формування російської, української і білоруської народ­ностей. Поява східнослов’янських народностей була результатом етнічної парціації, тобто етпогенетнчпого процесу, коли «єдиний етнос ділиться на більш або менш рівні частини, причому жодний з нових етносів не ототожнює себе повністю із старим етносом» ^,8°.

Відомо, що етнічна парціація відбувалася починаючи з другої поло­вини XIII ст.— після золотоорднпської навали, яка, однак, хоч і з голов­них, але не єдина причина розпаду давньоруської народності. З’ясування всіх основних причин цього процесу потребує з’ясувати увесь процес феодального розвитку давньоруського суспільства.

Поглиблення феодальних відносин у Давній Русі призвело до роз­дробленості князівств і утворення груп земель із власниками політични­ми та економічними інтересами. Висловлювалася думка, що утворення таких міжземельних об’єднань являло собою передумову виділення трьох східнослов’япьскпх народностей і перший крок у їхньому формуванні^18!. Можливо, про «передумови» нарціації давньоруської народності в той період, коли ще зберігалася, нехай у видозміненій і навіть у ослабленій формі, єдина державність Русі, говорити дещо рано, і слід більшу увагу звернути на другий фактор — навалу кочових орд. Та в будь-якому разі йдеться про сукупність причин виникнення східнослов’янських народів, серед яких перехід па нову ступінь феодального розвитку відіграв якщо не вирішальну, то, безсумнівно, величезну роль: саме внаслідок роздроб­леності. відсутності на той момент спільних інтересів у князів Русь зали­шилася беззахисною перед ударами з боку кочового світу.

Вірна реконструкція періоду після 1240 р., коли відбувалося ста­новлення української народності, також неможлива без глибокого вив­чення феодального розвитку, тепер уже па новому його етапі. Але і тут доводиться спостерігати заперечення домарксистською історіографією на­явності феодальних відносин на українських землях. Варто уваги, що цю концепцію особливо активно запроваджують в західну науку продов­жувачі схем дожовтневої історіографії. В 50-ті роки із запереченням феодалізму на Україні виступав К. Кононенко ^,82. Починаючи з 60-х ро­ків ці ідеї активно продовжив М. Чировський з Сетон-Хольського універ­ситету (США) ^,83.

Відкидання ідеї про розвиток феодалізму на Україні фактично по­збавляє західну історіографію можливості з’ясувати фактори, які відігра­ли першочергову роль у згуртуванні населення південно-західних земель Русі в українську народність. Адже становлення народності відбувалося в умовах іноземного панування, відсутності власної держави, цього ваиважливішого етноінтегруючого фактора. В таких випадках об’єдную­чим фактором для населення є національно-визвольна боротьба ^,84. В умо­вах України вона збіглася з класовою боротьбою, бо була спрямована проти влади як іноземних феодалів, так і місцевих, які у масі своїй опо­лячилися.

Хто ж очолив визвольний рух українського населення? Сплою, яка стала в авангарді, було козацтво. Формування цього стану само по собі було реакцією на посилення національного та класового гноблення укра­їнського селянства. Активна підтримка козацтвом селянських виступів у різних частинах України сприяла усвідомленню населенням своїх спільних інтересів, своєї територіальної єдності, що складалася під впливом посиленого розвитку феодальних відносин. Класова і національ­но-визвольна боротьба селянства фактично позначилася на формуванні основних рис української народності.

Коли взяти таку ознаку народності, як спільна територія, то слід зауважити, що ті українські автори на Заході, які діють за принципом ототожнення національного та етнічного, оголошують українською тери­торією всі землі, де можна спостерігати хоча б окремі елементи україн­ської етнічної культури. До складу українських земель вони віднесли території цілого ряду інших народів — росіян, білорусів, поляків, руму­нів. Такий напрям думки фактично сприяє психології підозрілості між народами. Ілюстративним у цьому плані виявився «Історичний атлас України», що вийшов у Нью-Йорку в 1980 р.

Якщо пов’язати формування української етнічної території з обста­винами національно-визвольної та класової боротьби, то постає питання про ядро цієї території, де боротьба за визволення своєї землі велася найбільш завзято. Останнім часом в західній історіографії переважає думка, що таким ядром були землі колишнього Галицько-Волинського князівства. Цю ідею доводить, зокрема, Л. Гордон з Нью-Йоркського упі- верситету ^,β5. Активну роль в утвердженні даної тезп в середовищі захід­них істориків відіграли українські автори на Заході з їхньою ідеєю про Галицько-Волинське князівство як про єдиного спадкоємця «Україпи-Ру- сі», «незалежну державу українського народу» в період навали ордин­ців ¹⁸⁶.

Дійсно, у перші десятиріччя після розгрому Русі найважливіші по­літичні події відбувалися в Галицько-Волинському князівстві. Та посту­пово Середнє Подніпров’я оживало і з чадом знов зайняло провідне міс­це у житті південно-західних земель, перетворюючись па ядро етнічної території українського народу. Тут формувалася основа української на­ціональної мови, закладався фундамент української етнічної культури. Нарешті, саме тут точилася найбільш запекла боротьба за визволення від шляхетського гніту ^lδ7. Сказане, звичайно, не применшує ролі інших південно-західних земель у процесі формування українського народу. Не можна не відзначити, наприклад, діяльність па західноукраїнських зем­лях братств, які відіграли видатну роль у збереженні давньоруської культурної спадщини, у розвитку ідеології національного визволення.

Боротьба українців за соціальне та національне визволення наклала свій відбиток і на процес формування їхньої етнокультурної специфіки. В інтерпретаціях немарксистських авторів найчастіше розглядаються сюжети, пов’язані із зовнішніми культурними впливами на український народ, які, мовляв, і визначили його культурну неповторність. До цього, власне, зводили свої міркування, наприклад, американські автори Д. Мак­кензи та М. Kepen ^,8δ. Безперечно, такого роду думки є однобічним ро­зумінням сутності культурного процесу на Україні в середньовіччі.

Культура українського народу тих часів не була однорідною, вона відбивала соціальне розшарування суспільства. Найбільше іноземні впли­ви виявляли себе в культурі денаціоналізованої української шляхти, за­можних станів. Все ж основний масив української культури був пов’я­заний із життєдіяльністю селянства, яке було головним творцем і носієм традиційної етнічної культури. Саме завдяки широким масам простого народу було збережено давньоруську культурну спадщину, риси, спорід­нені іншим східнослов’янським народам. У процесі наполегливої праці українського народу ця спільна основа набувала своєрідних форм, що від- бпвали особливості розвитку південно-західної частини Східної Європи.

Звичайно, український народ розвивався не ізольовано, сприймаючи від інших народів культурні елементи, які найбільш повпо відповідали умовам його життя. Значну частину культурних елементів він запозичив від етнічних груп, асимільованих ним під час колонізації степових про­сторів,— залишків тюркських, кавказьких та інших народів.

Певний вплив на українську культуру справила й культура Польщі, а через неї — західних країн. Вірно оцінити їх значення для формуван­ня культури українського народу можна, лише врахувавши обставини національно-визвольної боротьби. Не в останню чергу потребами цієї боротьби пояснювалося сприйняття найбільш розвинутими прошарками українського народу деяких елементів польської і західноєвропейської культури: барокко в живопису, польської мови в літературних творах, які використовувалися для антиуніатської полеміки ^,89.

Ряд немарксистських авторів надає занадто великої ваги західним впливам, переходячи до клерикально-ідеалістичних оцінок. Найбільш чітко це відображено у трактуванні радянолога Р. Пайпса, що своїми культурними відмінностями від росіян українці зобов’язані п’ятсотлітньо­му періоду, коли вони жили під литовським і польським правлінням й знаходилися під сильним західним впливом, який відбувався через поль­ську католицьку церкву ^,9°. В деяких західних виданнях «інструментом збереження української етнічності» оголошується унія ^,δ,.

Така інтерпретація є логічним втіленням принципу, за яким людст­во ділиться на окремі цивілізації, формування яких нібито визначалося насамперед пануванням тієї або іншої релігії. Цієї методології охоче до­тримуються і продовжувачі концепцій, за якими єдиним творцем україн­ської культури до кінця XVIII ст. була виключно церква.

«Світогляд середніх віків,— зазначав Ф. Енгельс,— був переважно теологічним» ^lδ2. Дійсно, церква мала значний вплив не тільки на духов­не, а й на політичне життя суспільства. Церковна ідеологія нерідко віді­гравала позитивну роль у піднесенні визвольного руху серед пригнобле­них народів. Найбільш далекоглядні діячі української православної церкви, маса рядових священиків сприяли розповсюдженню ідей бороть­би за звільнення від іноземного панування. Та вірно зрозуміти дії цер­ковних ієрархів можна лише з урахуванням їхніх економічних та полі- тико-ідеологічних інтересів, на той час зумовлених процесами феодаль­ного розвитку.

Таким чином, розвиток пемаркспстської історичної думки з пробле­ми формування українського народу пе однозначний і має різні концеп­туальні напрями. Ще досі відчуваються впливи «норманізму», концепцій російської буржуазної дореволюційної історіографії. В останні часи все частіше увагу західних істориків привертають погляди продовжувачів дореволюційної концепції українського минулого. Водночас на розвиток західної історіографії справляють свій вплив і досягнення радянської науки. При всіх хибах у висвітленні окремих нюансів процесу станов­лення українського та інших східнослов’янських народів західні істори­ки вказують на їхні спільні етнокультурні джерела, хоч їм і притаман­на гіперболізація другорядних факторів, що заважає всебічному висвіт­ленню складних етпосоціальних процесів, які розгорталися на Україні протягом багатьох століть.