1. ЗАРОДЖЕННЯ, ФОРМУВАННЯ І КОНСОЛІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ

Методологічні принципи наукового підходу до етносоціальнпх процесів у суспільстві визначає відоме ленінське положення: «...Всі взагалі грані в природі і в суспільстві умовні і рухливі, відносні, а не абсолютні.

Незважаючи па те, що російський, український і білоруський наро­ди протягом тривалого часу були роз’єднані, їх історія, зокрема еконо­мічні, політичні, соціальні, культурні й етнічні процеси, мала багато близьких, подібних і спільних рис, започаткованих ще в часи Ки­ївської Русі. Тому періодизація формування української народності в радянській історіографії розробляється з урахуванням історичних реалій.

Зародження, формування і консолідація української народності від­бувалися в нерозривному органічному зв’язку з розвитком феодальної суспільно-економічної формації на Україні. Саме феодальна суспільно- економічна формація на Україні, як і в Росії та Білорусії, стала базою для етнічних процесів, які беруть свій початок від давньоруської народ­ності — спільного кореня російської, української і білоруської народ­ностей.

Перший період історії української народності (зародження, форму­вання і консолідація) охоплює від XII —до середини XVII ст. Умовно його можна поділити на три етапи, що загалом становлять не менше 550 років. У цей період на Україні складалася феодальна суспільно-еко­номічна формація, формувалася мова, визначилася територія розселення і постійного проживання українців, розвивалася етнічна самосвідомість української народності, наростали визвольний рух проти панування іно­земних феодалів, прагнення до створення власної державності.

Зародження первісних ознак української народності. На першому етапі історії української народності (XlI-XIII ст.) відбувалося за­родження первісних ознак української народності в надрах давньоруської народності, яка в умовах феодальної роздробленості Київської Русі ста­ла колискою трьох східнослов’янських народностей.

У період феодальної роздробленості Давньоруської держави істо­рично склалися Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська, Поділь­ська, Волинська й Галицька землі, а також Північна Буковина і Закар­паття. Бонн й стали тією етнічною територією, на якій формувалася українська народність. Тут виникали давньоруські князівства — Київсь­ке, Переяславське, Чернігівське, Володимиро-Волинське, Галицьке та ін? Середнє Подніпров’я (Київщина, Переяславщина, Чернігівщина) з цент­ром у Києві стало історичним осередком формування української народ­ності. До нього тяжіли інші згадані вище землі.

За часів феодальної роздробленості Київської Русі виникла етнічна та історіїко-географічна назва «Україна», що згодом стала власною на­звою південно-західних руських земель. У літописній оповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича від 1187 р. вперше вжи­вається назва «Україна» щодо значної території Подніпров’я. Літописець (у Київському літописі) розповів, що за князем плакали переяславці, «О нем же Оукрашіа много постона» ³. «Україна» з того часу в літопи­сах вживалася паралельно з назвами «Русь» і «Руська земля», поширю­ючись на інші землі Південно-Західної Русі⁴.

Важливе значення мало формування етнічної мови української на­родності. Як писав В. І. Ленін,— «мова є найважливішим засобом люд­ського спілкування» ⁵.

Давньоруські літописи, епічні твори й фольклор на півдеппоруських землях створювалися загальноруською літературною мовою, зрозумілою на території всієї Русі ⁶. Але разом з тим київські, чернігівські та львів­ські літописці запозичували слова з народних говірок, де зароджувалася українська лексика. Те ж саме можна сказати й про славнозвісну епічну поему «Слово о полку Ігоревім». Українська етнічна мова утворювалась па основі давньоруської та її місцевих діалектів, які брали свій початок від мов південно-західних слов’янських племен Русі.

У тяжкі часи феодальної роздробленості земель Київської Русі діяли сили, що виступали за їх об'єднання перед лицем небезпеки з боку сте­пових кочівників-завойовників. У «Слові о полку Ігоревім» описано роз­дроблення Руської землі, яке призвело до поразки руських дружин сівер- ського князя Ігоря Святославича під час походу проти половців у 1185 р. Автор поеми, як патріот, вказав на пагубність незгод і чвар між князями, доводив необхідність їх об’єднання для захисту руських кордонів від на­падів кочівників.

Оцінюючи політичне значення поеми «Слово о полку Ігоревім», К. Маркс у листі до Ф. Енгельса 5 березня 1856 р. писав: «Суть поеми — заклик руських князів до єднання якраз перед навалою власне монголь­ських полчищ». Разом з тим він підкреслював героїчний пафос цього тво­ру: «Уся пісня має героїчно-християнський характер, хоч язичеські еле­менти виступають ще дуже помітно» ⁸. Невідомий автор «Слова о полку Ігоревім», сучасник подій, помітив і вказав на наявність у давньорусько­му суспільстві тенденцій не лише до відокремлення, а й до об’єднання земель і князівств під впливом економічних та політичних зв’язків між ними, що традиційно існували а часів могутності Київської Русі.

Згубні наслідки феодальної роздробленості Київської Русі з усією силою далися взнаки під час навали кочівників зі сходу в 20—40-х роках XIII ст. Військо хана Батия наводнило землі й поневолило парод Русі. Кочівники утворили величезну феодальну державу — Золоту Орду. Поча­лося тривале золотоордпнське іго, яке на довгі роки затримало економіч­ний, політичний і культурний розвиток руських земель. Завойовники всіляко намагалися зберегти феодальну роздробленість країни, щоб три­мати її населення в покорі.

Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська землі увійшли до скла­ду одного з улусів Золотої Орди.

Таким чином, на першому етапі історії української народності лише зароджувалися її первісні ознаки в надрах давньоруської народності; цей процес тривав близько двох століть.

Формування складових елементів (ознак) української народності. На другому етапі відбувалося формування на основі давньоруської спадщини складових елементів (ознак) української народності як етніч­ної спільності феодальної суспільно-економічної формації на Україні (XlV-XV ст.). Російська, українська та білоруська народності в ході подолання феодальної роздробленості й боротьби за визволення від іно­земних загарбників склалися на порівняно вищому рівні економічного і етносоціальпого розвитку як стійкі етнічні спільності ⁹. За цей час ро­сійська народність, спираючись на підтримку української і білоруської, повалила золотоордпнське іго й створила централізовану Російську держа­ву, яка підтримувала визвольний і об’єднавчим рух населення усіх інших давніх руських земель, що опинилися внаслідок історичних умов під вла­дою іноземних держав.

Українська народність формувалась одночасно з російською й під­тримувала з нею найтісніші економічні, політичні та культурні зв’язки. В. І. Ленін підкреслював, що російський і український народи з найдав­ніших часів близькі «і мовою, і місцем проживання, і характером, і іс­торією» ^,0. Ця близькість стала важливим фактором формування україн­ської народності в несприятливих умовах роз'єднаності земель України.

Соціально-економічний розвиток Русі в період феодалізму, в тяжкий час татаро-монгольської навали привів до відособлення окремих частин давньоруської спільності. Поступово з єдиної давньоруської народності утворилися три братні народності — російська, українська і білоруська з властивими їм особливостями мови, культури і побуту. Незважаючи на всі історичні знегоди і тяжкі випробування, російський, український і бі­лоруський народи зберегли і пронесли через віки свідомість єдності походження, близькості мови і культури, а також своєї історичної долі ”.

Українська народність, що в основному сформувалася в XIV-XV ст. як стійка етпосоціальна спільність, па той час займала здавна гео­графічно окреслену етнічну територію для проживання й виробничої діяльності людей, користувалась руською мовою, спільною також і для білоруської народності ^,2. Водночас розвивалися самобутні українська, ро­сійська й білоруська мови. Поступово зміцнювалися економічні зв’язки між українськими землями иа базі феодальних суспільних відносин. Роз­дроблена Україна зберігала певні особливості суспільного та політичного життя на всіх землях, що перебували в складі іноземних держав (Литви, Польщі, Угорщини, Молдавії), традиції в культурі, побуті, звичаях і ха­рактері, успадковані від давньоруської народності й розвинуті на новій етнічній основі, збагачені спілкуванням з сусідніми російською, білорусь­кою, литовською, польською, угорською, молдавською народностями. З са­мого початку українська народність складалася з головних антагоністич­них класів-станів — феодалів і селян, між якими точилася безперервна соціальна боротьба.

Формування української народності відбувалося в несприятливих зовнішньополітичних умовах. Золотоордннське іго перешкоджало еконо­мічному. політичному й культурному розвиткові загарбаних руських зе­мель. і проти поневолювачів піднімалася хвиля визвольної боротьби по всій Русі. Влада Золотої Орди поступово послаблювалась. Феодали Ли­товської держави за згодою місцевих феодалів силою захоплювали землі Білорусії й України.

«В ті часи,— писав Ф. Енгельс,— коли Великоросів попала під мон­гольсько ярмо, Білорусія і Малоросія знайшли собі захист від азіатської павалп, приєднавшись до так званого Литовського князівства» ^,3. Виникли несприятливі обставини, що призвели до розчленування і їх приєднання до Великого князівства Литовського. Ф. Енгельс небезпідставно вважав, що в XIV ст. вже існували Росія (Великоросія), Білорусія і Україна (Ма­лоросія). Крім Великого Литовського князівства, у складі якого опинилася більшість українських земель, вони перебували також під владою інших феодальних держав: Польщі (Галичина з кінця XIV ст.), Молдавії (Пів­нічна Буковина и Подунав’я з 1359 р.), Угорщини (Закарпаття з XII — XIII ст.).

Таким чином, Україна була насильно розчленована й загарбана іно­земними феодалами, а українська народність — позбавлена можливості створити свою державність і опинилася під загрозою асиміляції. Народні маси України піднімалися на визвольну боротьбу проти іноземних поне­волювачів. яка проявлялася у різних формах: втечах, відмовах викопува­ти повинності, збройних повстаннях.

Па другому етапі формування української народності додалася фео­дальна роздробленість, чому, зокрема, сприяла й Литовська держава. Од­нак українське населення зазнавало в пій соціального гноблення та по­літичних обмежень, що негативно позначалося на розвитку економіки й культури.

Ф. Енгельс підкреслював, що в середньовічній Європі «ні один дер­жавний кордон не збігається з природними принципами національності, тобто з границями мови» ^н. Приєднавши Білорусію і Україну, Литовська держава стала багатонаціональною, етнічно строкатою і політично нестій­кою. Литовські феодали зміцнювали свою владу па захоплених територі­ях. ліквідували там традиційні місцеві князівства й замінили їх воє­водствами. Однак це не зупинило визвольну боротьбу поневолених на­родів «Народ,— писав В. І. Ленін,— повинен мати територію, па якій він розвивався б..., народ повинен мати спільну мову» ^,δ. Це загальне поло­ження стосується і українського народу.

Формування української народності в умовах політичного розчлену­вання її території наштовхувалося на ряд істотних перешкод з боку па­нівного класу іноземних феодальних держав. Останні насаджували на українських землях чужі та незрозумілі іпоетнічні політичпо-адміпістра- тивпі структури. Тим самим вопи намагалися ще в зародку ліквідувати традицію створення на Україні власної етнічної державності, яка, за словами Ф. Енгельса, виступала «однією з найважливіших підойм прогре­су в середні віки» ^,6.

Консолідація української народності. Розгортання визвольного руху на Україні. До XVI —- пертої половини XVII ст. відноситься третій етап історії української народності — її консолідація в умовах розвитку феодальної суспільно-економічної формації, дальшого наростання визволь­ного руху проти іноземного панування та його найвищого піднесення — визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького і об’єднання України з Росією. Ці півтора століття в історії української народності насичені подіями, що засвідчили зрілість, високу самосвідомість народних мас України, їх прагнення визволитися від іноземного панування.

Дальший розвиток продуктивних сил у землеробстві, ремеслах, роз­ширення товарного виробництва і обміну, складання єдиного внутрішньо­го ринку, поступове об’єднання земель України і посилення політичних та економічних зв'язків між ними, наростання визвольного руху проти іноземних поневолювачів, формування своєрідних рис мови, етнічної культури, побуту і характеру — все це сприяло консолідації й прогресу української народності в нових історичних умовах.

В результаті Люблінської унії (1569) Королівство Польське і Вели­ке князівство Литовське об’єдналися в федеративну державу — Річ По­сполиту. Відбувся перерозподіл загарбаних білоруських і українських земель: Білорусія залишалася під владою Великого князівства Литов­ського, а Україну (Волинь, Брацлавщину і Київщину) захопила шля­хетська Польща. Для українського народу це мало тяжкі наслідки: не­зрівнянно посилилися економічний визиск і національно-релігійне гноб­лення його польською шляхтою, а також і місцевими феодалами. За них історичних обставин українська народність мусила з ще більшою енергі­єю виборювати собі право на етнічне існування.

У несприятливих умовах іноземного панування і політичного роз­дроблення українська народність не ліпне зберегла, а й розвинула рідну етнічну мову як засіб спілкування й культурного прогресу. Ф. Енгельс писав: «...Південні землі були населені так званими малоросами, мова яких тепер більшістю авторитетів вважається цілком відмінною від вели­коруської мови (яку ми звичайно називаємо російською)» ^l7. Далі Ф. Ен­гельс вказує на те, що українців («малоросів») польські феодали жорсто­ко пригнічували не тільки економічно і політично, а й духовно — нама­галися позбавити їх надбань етнічної культури, традиційної православ­ної віри і підпорядкувати католицькому духовенству, верховенству папи римського. Церковний собор вищого католицького й православного духо­венства в м. Бресті (1596) постановив створити об’єднану (уніатську) церкву для всього населення Білорусії і України. «Значна частина цих православних,— зазначав Ф. Енгельс,— у XVI столітті була змушена ви­знати верховенство папи, і вони почали називатись уніатами, але багато хто з них зберіг в усіх відношеннях вірність своїй старій православній релігії. Це були переважно кріпаки, тоді як їх шляхетські пани майже всі були католиками; а за національністю ці кріпаки були малороса­ми» ^,8.

Головна мета, яку переслідували феодали, католицьке й православне вище духовенство, запроваджуючи унію, полягала в тому, щоб духовно поневолити білоруське і українське населення, розірвати міцніючі зв’яз­ки між східнослов’янськими народами. Це був підступний план полоні­зації білоруської і української народностей, перетворення поневолених народних мас у вічно залежних кріпаків, знищення давньоруських тра­дицій і надбань етнічної культури. Українські й білоруські селяни та міщани піднялися па рішучу боротьбу проти феодально-католицької агре­сії па Україні і в Білорусії.

Українська народність сформувалася на давніх руських землях, що включали Київщину. Переяславщину, Черпігово-Сіверщипу, Волинь, По­ділля, Галичину, Закарпаття, Північну Буковину, Запорожжя, де прожи­вали і становили більшість населення українці. Чисельність останнього невпинно зростала ¹⁹.

Утверджувалась і власна назва «Україна». Так, у постанові сейму Речі Посполитої (1580) зазначалося, що антифеодальні виступи селян охо­пили тоді «Україну Руську (Галичину. — Авт.), Київську, Волинську. Подільську і Брацлавську» ²⁰. Французький інженер Г. Боилап, який пе­ребував на службі в уряду Речі Посполитої у ЗО—40-х роках XVII ст., називав Україною велику територію, де проживало українське населення і запорозькі козаки ^2,.

Економічна спільність української народності в XVI — першій поло­вині XVII ст. розвивалася в умовах панування іноземних феодал ів-за- гарбнпків, і таке становище гальмувало поступ економіки — землеробст­ва, скотарства, ремесел і промислів. Однак зусиллями народних мас економіка краю не лише була відбудована після руйнівної навали кочів­ників і золотоординського іга, а й значно пішла вперед: удосконалені зна­ряддя праці з’явилися в землеробстві й скотарстві, ремеслах та промис­лах; розвивалися старі й засновувалися нові міста, що перетворювалися в центри суспільного виробництва н торгівлі. У першій половині XVll ст. на Україні жили ремісники 300 спеціальностей, які об’єднувалися в цехи. Чимало великих міст діставали від уряду привілеї на Магдебурзьке пра­во, щоб захиститися від феодальних утисків. Міський клас-стап в епоху середньовіччя, за визначенням Ф. Енгельса, посідав головне місце в роз­витку промислового виробництва, торгівлі, освіти, формуванні соціальних і політичних установ ²².

Ila Україні в той час високого ступеня досяг феодальний визиск. За­проваджуючи в землеробстві фільваркові господарства, феодали не лише відбирали в селян кращі землі, а й закріпачували їх, збільшували пан­щину, натуральні й грошові податки, численні повинності. Більшість міст знаходилася у власності феодалів й зазнавала пайжорстокішого визиску.

Важливе економічне, політичне й етпосоціальне значення мало ви­никнення українського козацтва і Запорозької Січі. Споконвічні південні руські землі вздовж північних берегів Чорного і Азовського морів фор­мально перебували під владою Литовської держави, а пізніше Речі Пос­политої. Та Кримське ханство і султанська Туреччина намагалися при­власнити ці безмежні степові простори, на яких осідали втікачі з Украї­ни й засновували за порогами Дніпра села і хутори. Втікачі називали себе козаками — вільними людьми, які озброювалися і захищали край від татарських і турецьких нападників, польських і литовських феодалів. Народна колонізація південних стенів мала вирішальне значення для їх господарського освоєння. Перші згадки про козаків відносяться до кін­ця XV ст. Козаки споруджували на берегах річок численні укріплення. У середині XVI ст. козаки об’єднали свої сили й утворили за могутніми 12 дніпровськими порогами фортецю під назвою Запорозька Січ, яка мала своєрідну військово-адміністративну організацію, що походила від давніх вічових традицій Русі. Наявність власного незалежного само­врядування, традиційне право козаків брати участь у військових радах, виборах старшин і військових походах, вільно володіти зайнятими зем­лями. займатися промислами і ремеслами — все це дало підставу К. Марк­су назвати Запорозьку Січ «християнською козацькою республікою»²³.

Запорожці підтримували тісні зв’язки з донськими козаками Росії. Запо­розька Січ відіграла визначну роль в історії України як осередок орга­нізації визвольної боротьби народних мас проти панування феодалів Речі Посполитої.

Запорозька Січ здійснювала певну юрисдикцію на значній території України і мала свої збройні сили, які використовувалися для оборони від наступу ворожих сил Кримського ханства і Речі Посполитої. Отже, можна говорити про появу своєрідної державності в цьому політично­му утворенні, яке користувалося de facto, хоч і не визнаною офіціально автономіею в складі Литви, а потім Речі Посполитої. «Козацьке свавілля,— писав король Речі Посполитої в одному з листів до шляхти (1616),—так розвинулось, іцо [козаки] організовують собі удільну державу... Вся Ук­раїна їм підвладна... У містах і містечках королівських все управління, вся влада в руках козаків, [які] захоплюють юрисдикцію, закони вида­ють» ²⁴. Очевидно, уряд Речі Посполитої вбачав у розвитку зародків ук­раїнської етнічної державності цілком реальну загрозу польсько-шляхет­ському пануванню на Україні. Ці передбачення незабаром підтвердилися в час визвольної війни 1648—1654 рр., коли на Україні виникла феодаль­на державність — старшинська адміністрація на чолі з Богданом Хмель­ницьким, яка згуртувала сили народних мас для визволення свого краю від польсько-шляхетського панування.

Духовна культура української народності в XVI — першій половині XVII ст. зробила значний крок у своєму розвитку. Вона сприяла підне­сенню етнічної свідомості й визвольної боротьби народу. До цього періо­ду відноситься заснування братств як громадських організації!, що дбали про розвиток духовної культури па Україні. Вони відкривали в містах і селах школи, друкарні, шпиталі, вели боротьбу проти наступу католи­цизму і уніатства. Важливе значення для розвитку освіти мали Острозь­ка школа і Київська колегія, які стали врівень з тодішніми європейськи­ми вищими школами. Па Україні за участю російського першодрукаря Івана Федорова з’явилося книгодрукування. Дальший розвиток па місце­вій етнічній основі фольклору, літератури, музики, театру, архітектури і образотворчого мистецтва свідчив про самобутність культури української народності. Культурні надбання стали зброєю у визвольній боротьбі народ­них мас України.

Українська народність на той час складалася з класу-стану феода­лів (шляхта, старшина, міський патриціат, духовенство) і залежних кла- сів-станів (селяни, міщани, козаки), між якими існували антагоністичні суперечності. Основу української народності становили селяни.

Загострення соціальних суперечностей і консолідація сил української народності сприяли розгортанню антифеодального і визвольного руху. З кінця XVl ст. селянсько-козацькі повстання перетворилися в майже безперервну війну проти феодалів і панування Речі Посполитої. IIa за­хідних українських землях виник і посилювався опрпшківський рух. Особливо значні повстання народних мас України відбулися під прово­дом Криштофа Косинського (1591 — 1593), Северина Наливайка (1594— 1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича Трясила (1630), Пав­ла Бута (Павлюка) (1637), Якова Острялина (Остряпиці) і Дмитра Туві (1638). Народні маси вели боротьбу проти феодального гноблення й іно­земного панування, прагнули до визволення України. Ці повстання під­готували грунт для переможної визвольної війни 1648—1654 рр. під про­водом Богдана Хмельницького.

Визвольна війна 1648—1654 рр. була яскравим виявом утвердження і великим подвигом сформованої української народності: зібравши сили, вопа визволилася від панування Речі Посполитої. Перед усім світом на­родні маси України показали свою рішимість покласти край іноземному пануванню. Селянсько-козацькі війська здобули великі перемоги над за­гарбниками під Жовтими Водами, Корсунем, Пиляннями, мужньо боро­лися у битвах під Зборовом і Берестечком, Батогом і Жванцем.

Третій етап розвитку української народності завершився її визволен­ням від іноземних загарбників і проголошенням об’єднання України з Росією. Україна тоді була врятована від поневолення її іноземними за­гарбниками, а українська народність об'єктивно дістала простір для духов­ного розвитку. Разом з тим царський уряд Російської держави з самого початку розглядав Україну як свою вотчину, ігнорував етнічні особливості українців, не дотримувався обумовленої автономії.

Під час визвольної війни назва «Україна» утверджується на біль­шості земель, заселених українцями, визначається етнічна територія української народності. Французький офіцер, дипломат і учений П’єр Шевальє, який тоді був секретарем французького посольства у Варшаві, писав: «Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна. Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і яка входить до складу Київського та Брацлавського воєводств» ²⁵. Од­нак він залишив поза межами України Волинь і Поділля, а також Га­личину, Північну Буковину і Закарпаття з переважаючим етнічним українським населенням.

Назва «Україна» вживалась Богданом Хмельницьким у документах за 1648—1657 рр. поряд з офіційними назвами «Військо Запорозьке» і «Русь» ²⁶.

Царський уряд офіційно називав об'єднану з Росією частину Ук­раїни «Малою Росією» і для її управління створив спеціальну держав­ну установу — Малоросійський приказ ( 1662) ²⁷.

Частила ж українських земель все ще залишалася під владою іно­земних держав (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття). Населення цих земель тяжіло до Наддніпрянської України, продовжувало визвольну боротьбу.

За перший період історії української народності відбулися визначні події, що справили вирішальний вплив на явища етпосоціального плану. В умовах іноземного панування сформувалися основні риси (ознаки) української народності як етносоціальної спільності, притаманної фео­дальній суспільно-економічній формації: визначилась територія України і утвердилась її самоназва «Україна»; склалася українська розмовна мова на основі територіальних діалектів і давньої руської мови: економічні зв'язки иевною мірою згуртували основні українські землі, що почали складатися ще в епоху Київської Русі; на основі давньоруських надбань і традицій визріли своєрідні риси української етнічної культури, побуту і звичаїв; у свідомості українців розвинулося почуття їх спорідненості з росіянами і білорусами; виникла українська державність у формі ко­зацької республіки.