2. ДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОСТІ Й ПОСТУПОВЕ П ПЕРЕРОСТАННЯ В БУРЖУАЗНУ НАЦІЮ

Визвольна війна 1648—1654 рр. справила помітний вплив на всі сфери життя українського народу — економіку, політику, етнокультурний роз­виток. Не менш важливе значення мав міжнародний резонанс цієї істо­ричної події ²⁸.

Другий період історії української народності охоплює понад два сто­ліття (друга половина XVII—середина XIX ст.), коли відбувалися дальший розвиток української народності й поступове її переростання в буржуазну націю. На самому початку його сталася подія історичного значення — об’єднання України з Росією, що зв’язало їх в одній дер­жаві мільйонами і мільярдами ниток економічного, правового й побутово­го характеру.

На той час Росія економічно була порівняно розвинутою країною. В. І. Ленін підкреслював, що «повий період російської історії (приблиз­но з 17 століття) характеризується справді фактичним злиттям усіх... об­ластей, земель і князівств в одне ціле. Це злиття... викликав обмін між областями, що посилювався, поступово зростаючий товарний обіг, концен­трування невеликих місцевих ринків в один всеросійський ринок. Через те що керівниками й господарями цього процесу були капіталісти — куп­ці, то створення цих національних зв’язків було не чим іншим, як ство­ренням зв’язків буржуазних» ²⁹.

Посилення зв'язків між українською і російською народностями після об’єднання України з Росією. На четвертому етапі розвитку української народності (друга половина XVII ст.) прослідковується дальший розвиток її зв’язків з російською народністю в умовах виникнен­ня у надрах феодальної суспільно-економічної формації національних (буржуазних) зв’язків.

Об’єднавши свої території, економічні й духовні сили, обидва народи відстояли свою незалежність у боротьбі з іноземними загарбниками, ство­рили сприятливі умови для дальшого суспільного прогресу, етнічного і соціального розвитку народностей, переростання їх у вищі історичні спіль­ності — буржуазні нації.

У складі Російської держави значно розширилися територіальні межі розселення українського народу. Українське населення освоювало знач­ну територію Слобожанщини, де, як і па Лівобережній Україні, виник полково-сотепшій адміністративний устрій. Об’єднана з Росією Україна складалася з трьох великих регіонів — Лівобережжя, Слобожанщини і За­порожжя. Правобережжя і Галичина залишалися під владою Речі Поспо­литої, Закарпаття — Угорщини, Північна Буковина — Молдавії, Землі Північного Причорномор’я і Приазов’я все ще перебували в руках крим­ських і турецьких феодалів.

Українська мова продовжувала збагачуватися й розвиватися, збері­гаючи водночас свою близькість до російської та білоруської мов. Турець­кий мандрівник Евлія Челебі, який у 1657 р. мав нагоду ознайомитися з мовою і побутом українців, писав: «Самі вони (жителі України і зо­крема Києва.—Лаг.) давній народ, а мова їх ще більше всеохоплююча й багата, ніж фарсі, кайтакська, монгольська й різні інші. Але вона має схожість з московитською [російською] мовою»³⁰. Отже, навіть інозе­мець зміг помітити, що українска і російська мовп близькі між собою.

В результаті об’єднання важливі в економічному відношенні райо­ни України — Лівобережжя, Слобожанщина і Запорожжя — включили­ся у всеросііїський ринок, то помітно його розширило. В системі всеро­сійського ринку на українських землях створилися відповідні умови для розвитку землеробства, скотарства, ремесел, промислів, торгівлі. IIa знач­ні економічні центри перетворювалися українські міста. Об’єднання еко­номічних ресурсів України і Росії сприяло їх загальному прогресові в усіх сферах суспільного розвитку. На Лівобережжі, Слобожанщині й За­порожжі тривалим час зберігалися місцеві особливості адміністративного устрою і організації війська, що склалися в минулому та в роки визволь­ної війни, традиційного українського права і громадсько-політичного жит­тя. Спираючись у своїй політиці, що мала яскраво виражений класовий характер, на місцевих українських феодалів, царський уряд у першу чергу забезпечував права і привілеї старшини, шляхти, заможного ко­зацтва, міського патриціату, духовенства.

Поява в надрах української народності первісних ознак буржуазної нації. Важливе місце в історії української народності займає π^, я т и й етап (XVIII ст.). Це час її дальшого розвитку, коли в процесі посту­пового розкладу феодалізму та формування елементів капіталістичного укладу з'являються первісні ознаки буржуазної нації. Протягом століття відбувалося дальше формування етнічної території, міцніла економічна спільність, розвивалася культура, зароджувалися нові явища в побуті й звичаях української народності.

Російський, український, білоруський та інші народи нашої країни спільно відстоювали своє існування в тривалій і тяжкій боротьбі проти агресії шведських феодалів під час Північної війни (1700—1721). Об’єд­нані сили російського та українського народів протягом XVIII ст. успіш­но протистояли агресії султанської Туреччини та її васала — Кримського ханства. Під час російсько-турецьких війн Оттоманська Порта зазнала ряду поразок і втратила свої володіння в Північному Причорномор’ї і Приазов’ї. Ці землі увійшли до складу Російської держави, яка здо­була виходи в Чорне й Азовське моря. На півдні виникали нові економіч­ні і культурні центри (Севастополь, Миколаїв, Катеринослав, Херсон, Одеса та ін.), що мали загальноросійське значення. Наприкінці XVIII ст. було ліквідоване Кримське ханство. На неосвоєппх територіях селилися вихідці з України і Росії. Крим увійшов до Таврійської губернії.

Народні маси правобережних і західних земель України вели три­валу визвольну боротьбу проти іноземного панування, брали участь у гайдамацькому і опришківському рухах.

Таким чином, на кінець XVIII ст. до складу Російської держави вхо­дила більшість українських земель (Лівобережжя, Слобожанщина. Пра­вобережжя. Запорожжя), які становили територіальну спільність укра­їнської народності. Народні маси Східної Галичини ♦, Закарпаття і Пів-

• Назва «Східпа Галичина» з’явилася після першого поділу Польщі (1772) й окупації Галичини та польських територій на захід від неї Австрією. На ці польські нічної Буковини ** продовжували боротьбу проти іноземного панування (Австрійської монархії) іі прагнули до об’єднання українських земель. Визначними економічними і етнокультурними центрами головних районів України були Київ (Правобережжя і Лівобережжя), Харків (Слобожан­щина), Львів (Галичина).

Царський уряд остаточно ліквідував автономію України: скасовано гетьманство (1764) і натомість запроваджено Малоросійську колегію; ліквідовано козацький устрій на Слобожанщині (1765), Запорозьку Січ (1775), полково-сотенне управління па Лівобережжі й замість полків стали губернії, а з козаків сформовані карабінерні полки російської ар­мії (1781); проводилась політика русифікації України.

Поступові української народності і прискореному формуванню па її основі нації сприяли реформи в Російській державі (перша чверть XVIII ст.) в галузі промисловості, землеробства, торгівлі, побуту, освіти тощо. Дальший розвиток продуктивних сил зумовлював виникнення но­вих явищ в економіці: засновувалися мануфактури, використовувалась наймана праця робітників, в ремеслах і промислах з’являлися буржуазні відносини, розширювалась торгівля, що сприяла формуванню всеросій­ського ринку. За підрахунками радянського дослідника капіталістичної промисловості у XVIII ст. лише на Лівобережній й Слобідській Україні діяло понад 200 мануфактур³¹.

Разом з тим на Україні панували феодальні відносини: зростало феодальне землеволодіння, обезземелювалось і закріпачувалось селянст­во; козаки масово переводилися на становище державних селян.

Первісне нагромадження капіталу відбувалося різними шляхами: розширенням торгівлі, зокрема чумацького промислу, посиленням кріпос­ницького гноблення селяп та визиску вільнонайманих робітників, лихвар­ством тощо. Ці капітали сприяли розширенню промислового підприєм­ництва. К. Маркс підкреслював, що «...так зване первісне нагромаджен­ня капіталу є не що інше як історичний процес відокремлення виробника від засобів виробництва»³². На Україні це виявилося в обезземелю­ванні і закріпаченні селян, розоренні маси цехових і нецехових ремісни­ків, дрібних промисловців. Не лише ремесло і промисли, а й поміщицькі та селянські господарства дедалі глибше втягувалися в товарно-грошові відносини, що свідчило про розклад феодалізму і зростання елементів ка­піталістичного укладу.

В тісному зв’язку з цими соціальними явищами відбувалися дальші зміни в соціальній структурі української народності. Поряд з дворянст­вом (шляхтою) як феодальним класом-станом все більше з’являлося про­мисловців, купців, лихварів та інших експлуататорів, які володіли знач­ними капіталами. Тривала соціальна диференціація серед селянства й ре­місників, де виділялася багата верхівка, яка також визискувала бідняків. Таким чином, соціальна структура української народності зазнавала якісних змів, викликаних зростанням капіталістичного укладу.

Водночас в середині української народності загострювалися класові суперечності. Свій найяскравіший вияв вони діставали в численних анти- землі з центром у Кракові певний час поширювався локальний етнополітонім «Га­личина».

Північну Буковину населяли українці. Південна Буковина (тепер Сучав- ськвй повіт в Румунії) — історична область, яку населяли волохи і молдавани. феодальних повстаннях і виступах. Особливо переконливо підтвердження класова солідарність народних мас Росії і України діставала в селян­ських війнах XVIlJ ст. під проводом Кіндрата Булавіна і Омеляна Пу­гачева, національно-визвольному повстанні на Правобережній Україні — Коліївщині, гайдамацькому та опрпшківському рухах. Народні виступи проти кріпосницького гноблення підривали феодальну систему, торували шлях для капіталістичних відносин.

Українська культура (фольклор, література, театр, музика, архітекту­ра, образотворче мистецтво) продовжувала розвиватися на національній основі. Значно посилився вплив української народної мови на дав­ню літературну мову, якою були написані літописи Самовидця, Г. Гра­блики, С. Велична, твори М. Довгалевського, Г. Кониського, 1. Некраше­вича. 1’. Сковороди та ін. Закономірним результатом цього впливу стало створення 1. II. Котляревським поеми «Епеїда» народною українською мовою, яка в умовах формування буржуазної нації закріплювалась у лі­тературі. Царський уряд намагався гальмувати цей об’єктивний процес і перешкоджав розвиткові української мови й літератури, приймав реак­ційні законодавчі акти.

Прискорення розвитку продуктивних сил висувало потребу в даль­шому поширенні освіти, науки, книгодрукування. У Києві колишній ко­легіум було перетворено в академію, виникли колегіуми, що давали се­редню освіту, в Харкові. Чернігові, Переяславі. У Львові продовжував діяти університет, заснований ще в 1661 р. Збільшувалася мережа по­чаткових шкіл. Розвитку науки па Україні сприяли Петербурзька акаде­мія наук і Московський університет, діяльність геніального російського вчепого-енциклопедиста М. В. Ломоносова, який висунув ідею створення на Україні університету.

Фольклор, театр, музика, архітектура на Україні розвивалися в тіс­ному зв’язку з іншими слов’янськими культурами.

Таким чином, розклад феодалізму і формування елементів капіталіс­тичного укладу давали новий поштовх розвиткові української народності, викликали появу в ній первісних ознак буржуазної нації: об'єднання більшості українських земель в єдиній Російській державі, зміцнення економічної спільності цих земель завдяки формуванню внутрішнього ринку та входженню їх у систему всеросійського ринку, початок закріп­лення української народної мови в літературі, поступове переростання української етнічної культури в національну, риси якої з'явилися у XVIIl ст. Українська народність розвивалась у тісному і нерозрив­ному зв’язку з іншими сусідніми етносами. Всі вони зазнавали благотвор­ного взаємовпливу.

Переростання української народності в буржуазну націю. Па шос­тому історичному етапі (перша половина XIX ст.) відбувалося поступове переростання української народності у вищу суспільну фор­му — буржуазну націю в умовах посиленого розкладу і кризи феодальної суспільно-економічної формації та дальшого формування капіталістично­го укладу. В цей час населення України досягло 12 мли чоловік³³. Знач­ні якісні зміни відбувалися в галузі економіки та культури, в класовому й етнічному складі української народності.

В першій третині XIX ст. продовжувалось формування території укра­їнської народності. Після приєднання Бессарабії (1812) до складу Росії увійшли й придупайські землі, заселені переважно українцями (ниніш­ня Ізмаїльщппа). Інтенсивне заселення українцями і росіянами Північ­ного Причорномор’я і Приазовья сприяло господарському освоєнню цих регіонів, які згодом стали складовою частиною етнічної території Украї- ли в межах Російської держави. Австрійська монархія поширювала свою владу на західноукраїнські землі (Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття), населення яких вело боротьбу за визволення і плекало надії про своє об'єднання з Україною. З цього приводу Ф. Енгельсу 1855 р. писав: «Друга група австрійських слов’ян складається з уламків різних народностей, які відокремилися в ході історії від основної маси своєї на­ції і головний центр яких знаходився через це поза межами Австрії. Так, австрійські поляки тяжіють до російської Польщі, як до свого природ­ного центру, русини — до інших малоросійських областей, що об’єднали­ся з Росією...» ³⁴

Панування па західноукраїнських землях Австрійської монархії ма­ло негативні наслідки. Іноземні загарбники спільно з місцевими поміщи­ками проводили політику асиміляції українського населення, всіляко утискували його мову й культуру, розпалювали міжнаціональну і релі­гійну ворожнечу. Народні маси Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття вели постійну боротьбу проти чужоземних поневолювачів, протидіяли їх колонізаторській політиці, брали активну участь у визволь­ному русі й підтримували постійні зв'язки з населенням Наддніпрянської України, як із своїм нриродним центром.

У першій половині XIX ст. феодально-кріпосницька система госпо­дарства в Росії інтенсивно розкладалася, в надрах феодальної формації виростав капіталістичний уклад, відбувалося перетворення української народності в буржуазну націю. «В Росії,— писав Ф. Енгельс,— розвиток промисловості йде гігантськими кроками і навіть бояр все більше і біль­ше перетворює в буржуа. Кріпосне право з Росії і в Польщі обмежується, що означає ослаблення дворянства в інтересах буржуа і створення кла­су вільних селян, в якому буржуазія всюди має потребу» ³⁵.

Як і в усій Росії, на Україні прискорювалося зростання поміщиць­кого і купецького підприємництва: загальна кількість підприємств збіль­шилася з 649 у 1825 р. до 1649 у 1855 р. Протягом 1824—1847 рр. там засновано 144 цукрових заводи³⁶. У Києві розпочалося виробництво па­рових машин. На фабриках і заводах України примножувалась кількість робітників (передпролетарів): у 1825 р. їх налічувалося 15 тис. чоловік, а в 1860 р.— 86,7 тис. Вільнонаймані робітники поступово витісняли крі­посних. Швидко формувалася торгово-промислова буржуазія: число куп­ців зросло з 18,2 тис. (1816) до 104 тис. (1859) ³⁷. Усе це свідчить про те, що в суспільстві зростали буржуазія і пролетаріат — головні класи буржуазної нації.

Розвиток капіталістичного укладу не обминув і сільського господар­ства: в поміщицьких маєтках зменшувалося число кріпаків-селян, а на­томість зростало число наймитів — сільськогосподарських робітників і за­можних господарів — куркулів.

Таким чином, формувалися нова економічна спільність і класова структура української буржуазної нації.

Класики марксизму-ленінізму вказували на прогресивний характер буржуазно-демократичних рухів, спрямованих проти старого феодального ладу. Зокрема. В. І. Ленін писав: «Перша епоха, з великої Французької революції до франко-прусської війни, є епоха піднесення буржуазії, її повної перемоги. Це — висхідна лінія буржуазії, епоха буржуазно-демо­кратичних рухів взагалі, буржуазно-національних зокрема, епоха швид­кої ломки феодально-абсолютистських установ, які пережили себе» ³⁸. Це положення цілком відноситься і до становища в Росії та на Україні, де в той час «усі суспільні питання зводились до боротьби з кріпосним пра­вом та його залишками» ³⁹.

Українська народність формувалася і розвивалася одночасно і в тісному зв’язку з іншими слов'янськими народностями — найближчими за місцем проживання, мовою, звичаями і характером російською і бі­лоруською, а також з відокремленими державними кордонами — польсь­кою, чеською, словацькою, болгарською, сербською, хорватською. В пер­шій половині XIX ст. прогресивні сили слов'янських народностей, які пе­ребували під гнітом деспотизму й самодержавства Туреччини, Австрії й Росії, висунули гуманістичну ідею визволення слов'ян і об’єднання їх країн у демократичну федерацію рівних, вільних і незалежних республік. «Щоб забезпечити відродження кожної окремої слов’янської національнос­ті,— писав Ф. Енгельс,— різні слов'янські народності в Австрії почина­ють виступати за об'єднання всіх слов’янських народностей в Європі» ⁴⁰. Прогресивна ідея подолання національної обмеженості народів і їх єд­нання у визвольній боротьбі захоплювала революційних демократів В. 1'. Бєлінського і Т. Г. Шевченка.

Ідея визволення і братерського єднання слов’ян яскраво проявилася в ідеології та діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847), заснованого в Києві. В його статуті прямо говорилося, що духовне і полі­тичне об’єднання слов'ян є тією справжньою метою, до якої вони повин­ні прагнути. Слов’янські республіки після їх визволення мали об’єднати­ся в федерацію, на чолі якої стоятиме загальний слов’янський собор з їх представників. Про соціальне визволення слов’ян і їх об’єднання йдеться в програмному документі товариства — «Книзі буття українського наро­ду»: «...1 повстане Слов'янщина, і не залишиться ні царя, пі царевича, пі царівни, ні князя, пі графа, пі герцога, ні сіятельства, ні превосходи­тельства, пі пава, пі боярина, ні селянина, ні холопа, ні у Великій Ро­сії, пі в Польщі, ні па Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан (хорватів), пі у Сербів, пі у Болгар... І Україна зробиться незалежною Річчю Посполитою в союзі слов’янськім» ^4,.

Кирнло-мефодіївці високо оцінили об’єднання України з Росією, в якому вбачали початок здійснення великої гуманістичної ідеї єднання в майбутньому усіх слов’янських народів. Разом з тим вони засуджували національне гноблення України царським самодержавством, яке пере­шкоджало суспільному прогресові народів Росії.

Разом з Т. Г. Шевченком за визволення і єднання слов’ян виступали такі видатні діячі суспільно-політичного руху па Україні і члени Кири­ло-Мефодіївського товариства, як М. 1. Костомаров, М. І. Гулак. В. М. Бі- лозерський, П. О. Куліш та і піні.

Незважаючи на утопічність багатьох ідей, висловлених кирило-мефо- діївцями щодо визволення і об’єднання слов’яп, загальна постановка ними проблеми соціального і національного визволення пригноблених на­родів на тон час була глибоко прогресивною і мала велике політичне значення. Визволення і суверенність української народності вони вбача­ли у єдності з іншими слов’янськими народностями Європи. І саме з та­кою метою було утворено Кирило-Мефодіївське товариство, що в статуті називалося «Слов’янське товариство св[ятпх] Кирила і Мефодія». Це то­вариство стало важливим етапом у розвитку національного руху на Україні в XIX ст.

У перехідну епоху від феодалізму до капіталізму особливо загострю­валася класова боротьба селян проти поміщиків, робітників проти влас­ників фабрик і заводів, просвітителів проти реакційних сил, що трима­лися за самодержавство й кріпосництво. Визвольний рух в Росії започат­кували декабристи, товариства яких (Південне, Об’єднаних слов'ян) діяли і на Україні. Пізніше тут виникли Кирпло-Мефодіївське і Харківсь­ко-Київське товариства, які виступали за ліквідацію самодержавства й кріпосництва. В процесі визвольної боротьби відбувалося розмежування революційних демократів і буржуазних лібералів. Антифеодальні висту­пи селян Східної Галичини і Північної Буковини, а також буржуазно- демократична революція 1848—1849 рр. в Австрії, активну участь в якій взяли й народні маси західноукраїнських земель, привели до падіння крі­посного права. Наростання селянського руху під час Кримської війни і діяльність революційних демократів (М. Г. Чернишевського, М. О. Доб­ролюбова, Т. Г. Шевченка та ін.) спричинилися до революційної ситуа­ції в Росії, а скасування тут кріпосного права відкрило шлях до капіта­лістичного розвитку країни, прискореного формування російської, укра­їнської, білоруської та інших буржуазних націй.

Про українську народність з великою симпатіею і теплом відзивався великий російський революціонер-демократ М. Г. Черпппіевський (1861): «Якщо є племена, які можуть до себе привертати симпатію більше, ніж інші племена, то саме малороси — одне з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності і тонкості розуму, лагідність правів у ро­динному житті, поетична мрійність характеру, непохитно наполегливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї — все поєднується в цьому народі, щоб очаровувати вас, так що іпоплеменець стає малоруським пат­ріотом, якщо хоч трохи поживе в Малоросії. (А їх становище! Це плем’я переважно — плем’я селян, доля яких тяжка. їх патріотизм чистий від помислу про поневолення інших; вони бажають лише того, щоб їм са­мим було легше жити па вільному світі; ніяке інше плем’я не хочуть вони підкоряти собі або кривдити). IIe можна не співчувати їм» ⁴². Ста­новище пригноблених царизмом і поміщиками народних мас України глибоко хвилювало М. Г. Чернишевського.

Одним із виявів процесу перетворення української народності в бур­жуазну націю стало закріплення української етнічної мови в художній літературі. Визначний внесок у цю справу зробили талановиті письмен­ники І. П. Котляревський, Г. Ф. Квітка-Основ’япепко, П. П. Гулак-Ар- темовський, Є. II. Гребінка, М. С. Шашкевич, Марко Вовчок та інші, а основоположну роль відігравав геніальний поет Т. Г. Шевченко, який у своїх творах підніс мову українського народу до рівня розвинутих сві­тових мов. Українську мову і літературу високо оцінювали революційні демократи М. Г. Чернншсвськпй, М. О. Добролюбов, О. І. Герцен. Зо­крема, М. Г. Чернишевський ппсав: «Наші малороси вже виробили собі літературну мову...» ⁴³.

Значного розвитку досягла духовна спільність української народ­ності — основа для формування національної культури. В. І. Ленін пи­сав: «...Коли не було ще розколу нації на буржуазію і пролетаріат, ло­зунг національної культури міг бути єдиним і цільним закликом до бо­ротьби проти феодалізму і клерикалізму» ⁴⁴. Дане положення стосується й української культури першої половини XIX ст.. тобто перехідної епохи від феодалізму до капіталізму. В цей час з'явилися університети в Хар­кові і Києві, ліцеї в Одесі, Ніжині й Чернівцях, ряд гімназій, приватних учбових закладів, виникла мережа початкових шкіл. Університети і лі­цеї стали також центрами науки, зокрема вітчизняної історії та фольк­лористики.

У першій половині XIX ст. з’явився український національний про­фесійний театр. Велику роль у його становленні відіграли, зокрема, І. П. Котляревський, Г. Ф. Квітка-Основ’яненко та видатний російський актор М. С. Щепкін. Біля колиски української національної опери стоя­ли великий російський композитор М. І. Глинка, український поет Т. Г. Шевченко, український композитор і співак С. С. Гулак-Артсмовсь- кий (автор першої української опери «Запорожець за Дунаем»), компо­зитор Л. X. Витвицький та іп. Засновником реалістичного напряму в ук­раїнському живописі й графіці став вихованець Петербурзької академії мистецтв Т. Г. Шевченко, автор «Живописной Украины», нонад 130 порт­ретів, багатьох офортів, сепій, гравюр тощо. Національного характеру набували інші види мистецтва. Український народ створив немало шедев­рів архітектури і декоративно-пейзажних парків («Олександрія», «Со- фіївка» та ін.). На Україні працювали видатні архітектори. Зокрема, академік В. І. Беретті в стилі класицизму і з урахуванням місцевого колориту спроектував будинки університету та Інституту шляхетних дів­чат у Києві. Відомі палаци з парками споруджено в Батурипі (архітектор Ч. Камерон), Сокиринцях (архітектор II. А. Дубровськпй) та багатьох інших містах і селах. У тісному зв’язку з архітектурою розвивалась ук­раїнська скульптура: скульптурна композиція невідомого автора «Самсон роздирав левові пащу» в Києві символізувала перемогу народів Росії в Полтавській битві. Скульптурним пам'ятником у стилі класицизму був монумент Слави в Полтаві. Ряд пам’ятників створено в Києві, Одесі, Пол­таві, Севастополі, Львові, Ужгороді та інших українських містах. Високо­го розвитку досягло декоративно-ужиткове мистецтво: розпис цивільних і культових споруд; виготовлення декорацій для театру; розпис хаг; ви­робництво килимів; декоративних тканин; вишивання одягу; розпис кера­мічних. скляних, фарфоро-фаяпсових виробів тощо; матеріальна і побу­това культура українців — землеробське знаряддя, транспорт, житло, одяг, звичаї, громадський і сімейний побут.

Усе багатовікове життя української народності знайшло яскраве ві­дображення в народних піснях і думах. Українську історичну пісенність високо оцінив великий російський письменник М. В. Гоголь (1833): «...Пісні для Малоросії — все, і поезія, і історія, і батьківська могила. Хто не зрозумів їх глибоко, той нічого не узнає про колишній побут цієї квітучої частини Росії. Історик не повинен шукати в них вказання дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; в цьому від­ношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтопші відтінки почуттів, хви­лювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, загальний характер всього цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком: історія народу розкриється перед ним в ясній величі» ⁴⁵.

Вироблена генієм українського народу етнічна культура була гли­боко споріднена культурам російського і білоруського народів, які взає­мозбагачувались у творчому спілкуванні.

В основу періодизації історії української народності покладено най­важливіші віхи, що визначали перехід від одного (нижчого) етапу її ет- носоціального розвитку в епоху феодалізму до іншого (вищого). Україн­ська народність стала етнічною основою пової етносоціальпої спільнос­ті — української буржуазної нації, що базувалася на капіталістичній суспільно-економічній формації.

Понад 750 років налічує історія української народності, що існувала й розвивалася на економічній базі феодального способу виробництва. Ця етносоціальпа спільність людей формувалася на основі таких головних чинників: територіального ареалу; притаманних феодальній суспільно- економічній формації господарських зв'язків; мови спілкування та своє­рідної культури. З часом, розвинувшись, вони стали факторами, що ви­значили перетворення народності в націю як неминучу форму буржуаз­ної епохи суспільного розвитку.

Українська народність формувалася в складних і несприятливих між­народних умовах. Нашестя турецьких і татарських орд знекровлювали її масовим захопленням па Україні людей у полон. Панування феодалів Литви і Польщі, а згодом російського царизму і австрійської монархії пере­шкоджало утворенню української етнічної державності. Панівний клас і католицьке духовенство Речі Посполитої майже століття проводили по­літику полонізації українців, духовне їх поневолення запровадженням уніатства, посилювали розбрат між католицькою і православною церквами. Українська народність витримала тяжкі випробування, вистояла, подола­ла історичні злигодні середньовічної доби.

Разом з тим слід відзначити, що формування української народності відбувалося в тісних взаємозв’язках і взаємовпливах не лише з російською і білоруською народностями, а й литовською, польською, угорською, молдавською, татарською народностями. Протягом віків відбувалося їх мовне, культурне і побутове взаємозбагачення. Ці глибокі корені взаємо­відносин народностей у далекому минулому стали міцною основою для сучасного міжнаціонального спілкування народів суверенних держав — України, Росії, Білорусії, Литви, Польщі, Угорщини, Румунії, Молдови.