СХІДНІ СЛОВ’ЯНИ НАПЕРЕДОДНІ УТВОРЕННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Розселення східних слов’ян. «Повість временшіх літ» у вступній частині дає широку картину розселення слов’ян взагалі і східних зокрема: «Та­ко же и ти словѣ ни прншедше и сѣдоша по Днѣпру и нарекошася поляне, а друзни древляне, запе сѣдоша в лѣсѣхъ; а друзии сѣдоша межю При- петью и Двиною и нарекошася дреговичи; инии сѣдоша на Двинѣ и па- рекошася Полочапе, рѣчьки ради, яже втечеть въ Двину, имянемъ Поло­та...

Потім на сторінках літопису з’являються повідомлення про інші схід­нослов’янські племена: кривичі жили на верхів’ях Волги, Західної Двіни і Дніпра; дуліби, волипяпп і бужа ни — в Побужжі; радимичі — па По- сожжі; вятичі — в басейні Оки; хорвати, уличі і тиверці — в Подніпров’ї, Карпатах і до Чорного моря.

Говорячи про географію розселення східнослов’янських племен, слід пам’ятати, що йдеться не про маленькі племінні угруповання, а про сою­зи племен, а може й більш значні етнічні спільності. II. М. Третьяков називав їх примітивними народностями — «народцями»². Саме такими «народцями», як відомо, вважав Ф. Енгельс швабів, лангобардів, аквітан та інші племінні об’єднання Західної Європи³, які знаходились на тако­му самому етапі етнополітичного розвитку, що й слов’яни. В. В. Мавродін прийшов до висновку, що літописні «племена» Східної Європи становили собою територіальні етнічні утворення ⁴.

Останнім часом при характеристиці літописних «племен» дослідники почали враховувати політичні фактори у їх розвитку. В. Т. Пашуто вба­чав в «полянах», «древлянах», «вятичах» своєрідні конфедерації княжінь, в яких уже помітні інститути політичної влади⁵.

Літописець відзначив, що кожне східнослов'янське «плем’я» мало власні звичаї і закони. «ІІмяху бо обычаи свои, и законъ отецъ своих и преданья, каждо свой правъ» °. Справедливість цих слів підтвердила ар­хеологія. Багаторічні дослідження слов’янських пам’яток VI-VIII ст. показали, що при загальній близькості матеріальної культури па всій те­риторії розселення східних слов’ян досить помітно виступають і харак­терні регіональні особливості. Звернув увагу па це ще А. А. Спицин, який вважав, що основними етновизначальшімн рисами тієї чи іншої області є обряд поховаппя, типи поховального іпвептаря, прикрас і, на­самперед, форми скроневих кілець ⁷. З певними застереженнями ці озна­ки вважаються етновизначальпими і в наш час.

У спеціальній праці, присвяченій археологічним старожптпостям схід­них слов'ян, В. В. Седов здійснив спробу окреслити територію кожного літописного міжплемінного об’єднання на підставі виявлення специфіч­них рис матеріальної культури ⁸. Маючи літописні історико-географічні орієнтири, завдання це не видасться надто складним. Без них же, кори­стуючись лише даними археології, визначити суму специфічних регіо­нальних проявів культури набагато складніше (іподі п неможливо).

Особливі труднощі, як відомо, виникають в пошуках етновпзначаль- них ознак матеріальної культури полян. І. П. Русанова вважала харак­терною поляпською рисою кургани з ямним обрядом поховання і па цій підставі включала до території розселення поляп навіть чернігівське По- десепня ⁹. Насправді ж єдність поховального обряду, як і інших елемен­тів матеріальної культури в Середньому Подніпров’ї і Нижньому Поде- сенні, визначалась уже процесами політичної консолідації населення регіону.

Аналогічні труднощі стоять і перед дослідниками інших етнографіч­но-порубіжних територій, де також відсутня археологічна специфічність. Навіть така універсальна етповизпачальна риса, як скроневі кільця кри­вичів, в’ятичів, радимичів та інших племен, і та не завжди гарантує вір­не визначення «племінної» належності території. На їх підставі практич­но неможливо розмежувати хорватів і тиверців, волиняп і древлян.

Чіткіше проступають етнографічні особливості в межах більших ре­гіонів, які охоплюють територію розселення кількох літописних «племен». Вони зумовлювалися, насамперед різними географічними умовами, а та­кож сусідством іноетнічного населення. На півдні і південному заході групу близьких племен становили поляни, сіверяни (чернігівські), древ­ляни, дреговичі;улпчі, дуліби, волвпяни. тиверці, білі хорвати: на північ­ному сході — сіверяни, в’ятичі і радимичі; на півночі і північному захо­ді — кривичі і словени.

В слов’янській археології вже тривалий час проводиться велика ро­бота по вишукуванню не стільки того, що об’єднує всі східнослов’янські племена в єдиний етнокультурний масив, скільки того, що їх розділяє. Вона, безперечно, потрібна, але не мусить перетворюватись в самоціль, як і в кінцеву мету досліджень. Для вивчення процесів етпополітичної консолідації східного слов’янства напередодні утворення Київської Русі більш важливим є пошук елементів соціально-економічної спільності, виявлення в матеріальній культурі відображення інтеграційних процесів. На даному етапі історичного розвитку вони відбувалися на регіонально­му рівні.

Господарське життя та суспільний устрій. Загалом східнослов’янські племена VI-VIII ст. знаходились на одному етапі свого культурного, економічного і соціально-політичного розвитку, але в окремих районах цей процес відбувався більш інтенсивно. Одним з таких був південний, де в означений період високого рівня досягли землеробство і ремесло. Розкопки багатьох слов’янських поселень (Пепьківка, Стецівка, Сахнов- ка.

В археологічному матеріалі VI—VIII ст. досить чітко відбились і ті поступальні процеси, які відбувалися у ремісничому виробництві. Ви­явлені центри залізобудування (Григоровка, Гайворон), залізообробки (Зпмпо, Пастирське). Про потужність цих основних галузей ремесла свідчать численні знахідки землеробських знарядь, ремісничого інстру­ментарію, предметів озброєння. Структурний аналіз показує, що коваль­ська справа характеризувалася складними технічними і технологічними процесами, які вимагали значних спеціальних знань і практичних нави­чок. Якісний перелом в обробці заліза, як показала Г. О. Вознесенська, припадає на другу половину VII-VIII ст.¹²

Менш розвинутим було ювелірне ремесло, але і воно виявляло тен­денцію до прогресуючого розвитку. На ряді поселень виявлені рештки майстерень ювелірів. У південних землях, куди рано почали проникати вироби зі Сходу, почалось освоєння техніки зерні і скапі, застосування її для виготовлення скроневих кілець, луппиць тощо.

Різке збільшення потенціалу сільськогосподарського і ремісничого виробництва створювало сприятливі передумови для виходу частини їх продукції на ринок, а, отже, стимулювало торгівлю.

Суспільний устрій східних слов’ян VI-VIII ст. (принаймні півден­ної їх групи) знаходився па перехідному етапі свого розвитку, який ви­значається як військово-демократичний. Аналіз археологічних даних по­казує, що в цей час досить активно проходить процес розпаду великої патріархальної сім’ї і складання територіальної общини. Головною низо­вою лапкою суспільної організації стала мала сім’я.

Із візантійських писемних джерел відомо, що східнослов'янське су­спільство третьої чверті І тисячоліття и. е. було вже значною мірою соціально стратифікованим. Досить помітною сплою стає племінна знать, із середовища якої обиралися вожді-князі. Імена деяких із них — Арда- госта, Мусокія, Пірогаста, Хільбудія — зберегли нам візантійські хроні­ки; князя Кия знає «Повість временных літ». Очевидно, саме з такими слов’янськими князями — вождями періоду військової демократії слід пов’язувати скарби дорогоцінних речей із золота і срібла, типу гладосько- го, мартинівського чи перещеппнського.

Свідчення Маврикія, Менандра, Прокопія й інших авторів дають достатньо підстав стверджувати, що східні слов’яни VI—VIII ст. знали рабство, яке мало патріархальний характер. Джерелом його поповнення були війни з сусідніми народами. Скільки-небудь значного застосування у виробничій сфері воно не набуло. Маврикій зауважує, що слов’яни на відміну від інших тримали своїх рабів протягом певного, обмеженого часу. Потім їх раби або поверталися додому за викуп, або лишалися се­ред слов'ян як вільні.

Далекі військові походи па Візантію, з одного боку, були неможли­ві без наявності професійної військової сили — дружини, з іншого — сприяли процесові її соціального виділення із маси общинників.

Процеси зародження класово-станових відносин, що базувались на зрослому економічному рівні розвитку, в своїй потенції мали велику ін­тегруючу силу, вони розкривали «племінну» замкнутість і створювали сприятливі умови ДЛЯ формування В східнослов’янському суспільстві GT- пополітичппх угруповань вищого порядку. Полегшувалося все це тим, що об’єднавчі тенденції мали місце в середовищі етнічно і культурно спорід­неного населення, яке мало єдину мову. «Повість временных літ» з при­воду цього зауважує: «Се бо токмо словѣнескъ языкъ в Руси: поляне, де- ревляне, ноугородьци, полочане, дреговичи, сѣверъ, бужане...» ^,3.

2.