ПЕРЕДМОВА

Сучасна історична наука розкрила глибокий органічний зв’язок етнічних процесів з соціально-економічним поступом людського суспільства від найдавніших часів до наших днів. Докласові етнічні форми спільності людей — роди і племена (первісно­общинний лад), а також класові — народності (рабовласницький і феодальний лад) і нації (капіталістичний лад) притаманні відповідним суспільно-економічним форма­ціям у розвитку кожного народу.

В. 1. Ленін надавав великого значення справедливому розв’язанню національ­ного питання й тісно пов’язував його із соціально-економічними проблемами Росії. Напередодні соціалістичної революції він висунув програму діяльності майбутнього пролетарського уряду. «Національне і аграрне питання.—• писав В. і. Ленін,—це — корінні питання для дрібнобуржуазних мас населення Росії в наш час. Це неза­перечно. 1 в обох питаннях пролетаріат *не ізольований» на рідкість. Він має за собою більшість народу. Він один здатний вести таку рішучу, справді «революційно- демократичну» політику в обох питаннях, яка відразу забезпечила б пролетарській державній владі не тільки підтримку більшості населення, а й справжній вибух революційного ентузіазму в масах, бо вперше маси зустріли б з боку уряду не нещадне гноблення селян поміщиками, українців великоросіяпами, як при царизмі, не прикрите пишними фразами прагнеиня продовжувати таку саму політику при республіці, не причіпки, кривди, кляузи, зволікання, підніжки, викрути (все, чим наділяв селян і пригноблені маси Керенський). а палке співчуття, яке доводиться на ділі, негайні і революційні заходи проти поміщиків, негайно відновлення цілко­витої свободи для Фінляндії, України, Білорусії, для мусульман і т. д.» *

Необхідною умовою творчого розвитку ленінської наукової концепції з націо­нального питання у період перебудови нашого суспільства є очищення її від суб’­єктивістських нашарувань, антинаукових трактувань і культівських фальсифікацій, застійних ейфорнчппх уявлень про ідилічні стосунки між народами нашої країни.

Ila пропозицію В. І. Леніна в першому радянському уряді було створено На­родний комісаріат у справах національностей (Нарком нац), якому доручалося ви­рішення міжнаціональних проблем, що залишилися Радянській владі від царизму. Проте внаслідок відходу керівника Паркомнацу Сталіна від ленінської концепції з національного питання виникали нові суперечки, тертя, недовіра, напружені взає­мовідносини між народами. Особливо загострилися міжнаціональні стосунки на Кав­казі, в Середній Азії, Прибалтиці. Молдові та інших регіонах нашої країни. На­сильство. вчинене за часів сталінщини над кримськими татарами, поволзькими нім­цями і калмиками, кавказькими чеченцями й інгушами, протизаконне виселення їх з постійних місць проживання іі обмеження громадянських прав, депортація насе- ленпя із західних областей України і Білорусії, Прибалтики на заслання в Сибір було тяжким злочином, що підривав авторитет соціалізму і Радянської влади.

Коли проблемі національних взаємовідносин не приділяти належної уваги, ви­никають процеси, які за певних обставин проявляються як рецидиви націоналізму й шовінізму. Наша країна виявилась пезастрахованою від таких явищ.

В CPCP проживає понад 100 національностей і народностей — реальність. Між­національні взаємини потребують постійної уваги з боку суспільства в цілому і держави зокрема, особливої делікатності й обережності, щоб своєчасно і на основі справедливості розв'язувати суперечності, що виникають у житті націй і народ­ностей.

До актуальних питань сучасності відноситься, зокрема, історія української народності, правдиве і об'єктивне висвітлення якої стало можливим завдяки пере­будові та новому мисленню у сфері суспільних наук.

Етнічні форми співжиття людей почали виникати за часів первіснообщинної суспільно-економічної формації.

Племена групувалися в союзи, де люди змішувалися, зближувалися в мові, культурі, звичаях, характері, виробничих навичках. Союзи племен становили основу для формування класових етнічних спільностей рабовласницького і феодального су­спільства. «Союз споріднених племен,— писав Ф. Енгельс,— стає всюди необхідністю, а незабаром робиться необхідним навіть і злиття їх і тим самим злиття окремих територій в одну спільну територію всього народу» ². Етносоціальний термін «на­родність» вживав Ф. Енгельс для визначення в розвитку народів етапу, що вереду­вав появі буржуазних націй. «У поемах Гомера,— писав Ф. Енгельс, характеризую­чи класове суспільство стародавньої Греції,— ми знаходимо грецькі племена зде­більшого уже об'єднаними в невеликі народності, всередині яких роди, фратрії і племена все ж ще цілком зберігали свою самостійність»³. В іншому творі Ф. Енгельс вказав на існування в період пізнього феодалізму слов'янських народностей і серед них української⁴. В. І. Ленін вживав термін народність як тотожний нації: «Прокля­та історія самодержавства залишила пам у спадщину величезну відчуженість ро­бітничих класів різних народностей, яких гнобить це самодержавство» ⁵. Отже, цей термін запроваджений основоположниками марксизму-леніпізму і його пе слід вважати «штучним» в суспільній науці •.

Народність — це форма етносоціальної спільності людей, притаманна рабо­власницькій та феодальній суспільно-економічним формаціям. Для неї характерні відносна спільність мови, що складається на основі племінних діалектів, території як прпродоматеріального фактора фізичного існування, певних господарських зв’яз­ків і трудових навичок, рис культури, побуту і характеру, релігії, віровизнання, етнічне самоусвідомлення й закріплення власної назви.

♦ Відомий фахівець у галузі теорії етносу академік Ю. В. Бромлей вважає за доцільне вживати цей термін для визначення етносів докапіталістичних класових суспільств. «...В нашій науковій літературі,— зазначав він,— звичайно вживається термін «народність». Ця обставина отримала зовнішнє вираження, зокрема, в тому, що у переліку найважливіших історично змінних типів етнічних спільностей народ­ність незмінно фігурує між такими етпосоціальпими організмами, як плем'я і нація». (Бромлей ІО. В. Очерки теории этноса.—M., 1983.—С. 274.—Дана праця пе виходять за межі традицій, що склалися в науковім літературі радянського часу).

Дослідження етпосоціальпих проблем і, зокрема, історії української народності є, безперечно, актуальним. У нарисах цієї колективної праці міститься матеріал для пізнання її історичного поступу в безпосередньому зв’язку з східнослов'янськи­ми та іншими народностями нашої країни. Автори намагалися врахувати головні методологічні настанови про виховання радянських людей історією: говорити про минуле серйозно, зважено, яскраво і з наукових позицій, стояти па грунті фактів і відповідних підходів до оцінки історичних подій і персоналій, використовувати історичну спадщину для піднесення патріотичних почуттів та загальнонаціональної гордості громадян України як суверенної республіки.

Найдавніша етнічна спільність східнослов’янських племен, відомих під збірною назвою руських, формувалась у результаті поступового єднання союзів племен: полян, сіверян, древлян, дулібів, поліпши, бужап, хорватів, уличів, тиверців, словен, радимичів, в'ятичів, полочан, дреговичів, кривичів.

Разом з тим у Київській Русі все що зберігалися мовно-діалектні відміннос­ті, особливості матеріальної та духовної культури, побуту й звичаїв у північно- східному, південно-західному і західному регіонах. Ці відмінності й особливості поглиблювалися в період феодальної роздробленості Русі, коли соціально-економіч­ний розвиток прискорювався й приводив до утворення нових самостійних держав­но-політичних об'єднань—князівств. Давньоруська народність стала етнічною ос­новою формування російської, української і білоруської народностей®. Розташо­ваний на Дніпрі Київ був осередком, до якого тяжіли ті землі, на яких формува­лася українська народність.

Українська народність виникла й сформувалася на певній території, що дістала власну назву «Україна», мала регіонально-земельні господарські зв'язки, етнічну мову, значні культурні здобутки, усвідомлення близькості місця проживання, ха­рактеру іі історії з російською та білоруською народностями. Разом з тим слід від­значити, що українська народність з’явилася на вищому щаблі етпосоціального розвитку тогочасного суспільства й залишалася продуктом феодальної епохи, коли дроблення великої етнічної спільності, якою була давньоруська народність, привело до появи нових стійких спільностей людей зі своїми певними особливостями. Це був діалектичний історично зумовлений процес, цілком прогресивний і неминучий для долі етносів східних слов'ян — росіян, українців і білорусів, яких тісно зв’язу­вали політичні, економічні й культурні традиції.

Слід при цьому відзначити історичну складність формування, суперечливість і своєрідність розвитку української народності, що були наслідком несприятливих міжнародних умов: політична розчленованість України, обмеження культурного розвитку і мови, утиски православної церкви.

«Народність,— писав О. І. Герцев,— як прапор, як бойовий поклик, тільки тоді обкружусться ореолом, коли народ бореться за незалежність, коли скидає іноземне ярмо»⁷. 0. І. Герцен дав пе етнічне, а революційно-демократичне й політичне визна­чення змісту терміну народність. Таке визначення відображало справедливу виз­вольну боротьбу народів Італії н Німеччини, а також Польщі, Чехії та інших сло­в’янських країн у XIX ст. Ретроспективно герценівське визначення можна цілком віднести і до України, народ якої після столітнього підневільного існування й на­ціонального гноблення зрештою піднявся на визвольну війну проти панування шляхетської Речі Посполитої, здобув ряд великих перемог і створив незалежну національну державу — республіку на чолі з виборним гетьманом. Це і був справж­ній подвиг української народності, ознака її високої політичної зрілості для при­йняття кардинальних історичних рішень, що відповідали національним інтересам.

Історія української народності, як* тема наукового дослідження, містить багато складних проблем і аспектів, що мають тісний зв’язок із суміжними суспільними науками — етнографією, мистецтвознавством, мовознавством, економікою, юриспру­денцією тощо. В даному виданні взято переважно історичний аспект — соціально- економічні умови формування і шляхи розвитку української народності. Цьому го­ловному напрямові розробки теми підпорядкована і структура даної праці.

Структурно монографія складається з тематпчнпх нарисів, логічно зв'язаних між собою і підпорядкованих загальній ідеї — дати системний виклад історичного поступу української народності від її зародження до перетворення у вищу форму — буржуазну націю; дослідити і висвітлити національні та інтернаціональні засадп історичного розвитку української народності. Авторський колектив спробував внести в історичну науку ряд нових розробок окремих питань, які раніше не досліджува­лися або яких торкалися частково в монографічних і багатотомних колективних працях з історії України.

Вперше спеціально поставлена й досліджена в широкому плані історіографія проблеми формування і розвитку української народності. Це певного мірою дозволило підсумувати досягнення радянської історіографії, визначити шляхи дальшого роз­витку досліджень, щоб виявити і заповнити прогалини, переглянути застарілі погля­ди на окремі питання етнічного розвитку, висунути й обгрунтувати нові концепції.

Для даної праці важливим є висвітлення всіх компонентів теми у певних істо­ричних рамках; тому спеціальпо розроблена наукова періодизація, де визначено головні періоди та історичні етапи формування української народності.

Поставлено питання про давньоруську народність як етпосоціальпу історичну спільність ранньофеодальної епохи і періоду Київської Русі, визначено передумови формування української народності в період феодальної роздробленості давньору­ських земель, розглянуто давньоруську народність як спільну етнічну основу брат­ніх російської, української і білоруської народностей, показано глибинні джерела їх єдності.

Значне місце відводиться висвітленню географічного середовища, формуванню етнічної та національної території, розміщенню, чисельності і складу населення українських земель. Показано міграційні процеси та демографічні зміни на території України за тривалий час. Органічний зв'язок природно-географічних та демогра­фічних явищ в історії української на|юдності ставиться па реальну основу науко­вого дослідження.

В нарисах піднімаються складні питання економічного характеру. Насамперед звертається увага па економічну спільність—господарські зв’язки епохи раннього феодалізму па Україні як важливу умову формування народності. Головну увагу приділено еволюції систем і методів землеробства н скотарства, удосконаленню ремесел і промислів, зростанню міст як економічних осередків, посиленню ЗВ'ЯЗКІВ України з Росією і Білорусією. Певною новизною позначено і висвітлення консолі­дації економічної підвалини української народності в період появи буржуазних зв'язків і формування елементів капіталістичного укладу на Україні. Підкреслює­ться позитивний вплив визвольної війни 1648—1654 рр. та її результатів па феодаль­ну економіку України, зміцнення зв'язків між українськими землями, їх участь у формуванні всеросійського ринку, етносоціальні процеси в суспільстві.

Становлення господарських зв'язків епохи феодалізму — матеріальної, еконо­мічної основи української народності — складний, тривалий, суперечливий і багато­гранний процес, який включав подолання розрухи, вчиненої мопголо-татарськнм нашестям, розвиток товарно-грошових відносин, торгівлі, що сприяла економічнім консолідації окремих князівств і земель па території України. Однак в умовах панування натурального господарства, притаманного феодальному способові вироб­ництва, феодальної роздробленості й відособлення різних регіонів, загарбання українських земель сусідніми литовськими, польськими, угорськими, молдавськими і кримськими феодалами економічна основа української народності зростала й міцні­ла повільно, долаючи чимало труднощів. Переплетіння складних обставин і супе­речливих процесів розкривається на сторінках цієї книги. Саме в економічній царнні найяскравіше відображався неухильний процес переростання феодальної української народності в буржуазну націю, що відбувався в період пізнього феодалізму.

Значним етнокультурним фактором, що визначав зародження і формування української народності, була мова як засіб спілкування людей. Автори досліджують досить складні обставини походження, розвитку і становлення української мови, що спиралася своїм лексичним складом на давньоруську мову, збагачувалася шля­хом зближення й злиття діалектів і говорів колишніх місцевих руських племен, взаємодією з литовською, польською, церковно слов'янською, латинською мовами. Разом з тим підкреслюється, що українська мова стала здобутком культури україн­ської народності, відображала її загальний прогрес в усіх сферах матеріальної і духовної діяльності. Українська мова залишилася близькою до російської і білору­ської мов, сприяла взаємному тяжінню східнослов'янських народностей у важкі часи відособленості, яка була наслідком загарбання іноземними феодалами українських і білоруських земель.

Етнічне обличчя української народності найяскравіше характеризувала мате­ріальна і духовна культура. Своїми глибокими коріннями вона сягала в культурну спадщину давньоруської народності, живилася її неоціненними надбаннями, розви­валася й збагачувалася в нових умовах, тісно зближувалась, єдналась і взаємодіяла з культурами інших східнослов'янських народностей. Українська етнічна культура взаємодіяла також з литовською, польською, угорською, молдавською, татарською культурами. Спілкування українського етносу з усіма сусідніми етносами в фео­дальну епоху не залишалося безслідним і сприяло їх культурному взаємозбагачен­ню. Становлення і розвиток української етнічної культури відбувалися в динаміці, у тісному зв'язку з соціально-економічними процесами феодального суспільства на Україні.

Вперше зроблено спробу в загальному плані висвітлити етнічні аспекти ево­люції класово-станової структури української народності, змалювати формування класів-стапів (шляхта, старшина, духовенство, селяни, козаки, міщани) і визначити їх місце у феодальному суспільстві на Україні. Наявність головних антагоністичних класів-станів феодалів і селян зумовила в виникнення власної феодальної держав­ності на Україні. Ця державність проявлялася в адміністративному поділі та полі­тичних установах, через які діяло місцеве управління панівного класу-стану феодалів.

В історії адміністративно-політичного устрою показано еволюцію феодальної державності в різних формах. При цьому підкреслено, що на Україні виникли і діяли тривалий час своєрідні етвополітпчні утворення — Запорозька Січ. реєстрове козацтво, гетьманське управління, започатковане в період визвольної війни !648— 1654 рр. Вони діяли в несприятливих умовах як витвори української феодальної державності і de facto визнавалися за місцеве управління Литви, Польщі і Російської держави. Після об’єднання України з Росією на Лівобережжі певний час зберіга­лося автономне місцеве адміністративне управління як форма етнічної феодальної державності, що до кінця XVIII ст. зазнала істотних змін і фактично заходами царського уряду перервалась, була замінена загальноросійськими установами.

В умовах розчленування етнічних земель України і панування іноземних та місцевих феодалів важливу роль у політичному розвиткові української народності відігравали такі явища, як класова і визвольна боротьба, антифеодальний рух народ­них мас. У книзі обгрунтовано підкреслюється, що найвищим проявом політичної консолідації, самосвідомості й етнічної зрілості української народності стала виз­вольна війна під проводом Б. Хмельницького, яка вирішила життєво важливі справи: визволення України від іноземного панування і утворення незалежної Української держави, яка уклала з Російською державою союзний договір, стала її автоном­ною частиною. Класова солідарність народних мас Росії, України і Білорусії в селянських війнах, великих повстаннях і інших антифеодальних виступах стала важ­ливим суспільним фактором, що сприяв формуванню трьох окремих народностей, зміцненню їх політичних зв’язків і взаємодопомоги в тяжкі повороти історії.

Новою б постановка питання про відображення етносоціальних процесів і фор­мування української народності в ідеології феодального суспільства на Україні: класову суть церковно-релігійної та власне феодальної ідеології, роль етпосоціаль- ного фактора в процесі формування ідеологічних концепцій, спрямованих проти антифеодальних рухів народних мас; закономірність виникнення опозиції панівній церковній і феодальній ідеології — формування соціальної утопії і реформаційних поглядів, які заперечували феодалізм як несправедливий соціальний лад.

У праці йдетсья про міжнародні умови і особливо несприятливі фактори, що гальмували формування й розвиток української народності: численні нашестя іноземних феодалів, міждержавні війни, захоплення і розчленування українських земель, вигнання в полон населення в Крим і Туреччину тощо.

Особливе місце в загальному контексті колективної праці займає постановка питання про об’єднання України з Росією.

Входження республіканської України до складу монархічної Російської дер­жави (1653—1654) — складний, суперечливий, довготривалий і болісний етнопо- літичний процес, що дістав у політології та історичній науці досить різноманітні й часом однобокі визначення: воєнний союз, договір, угода, спілка, протекторат, анексія, підданство, приєднання, возз’єднання. Якщо твердо стояти на грунті дже­рел і наукової об’єктивності, уникати різвопартійного ідеологічного догматизму, політичних амбіцій і нетерпимості до інакомислення, то можна прийти до цілком певного й науково обгрунтованого висновку, що приведені вище термінологічні поняття відображають історично зумовлені окремі сторони, відтінки н частковості загального багатогранного процесу політичних, економічних, культурних, побуто­вих, духовних (релігійних) зв'язків українського та російського народів у середні віки, новий і новітній час. Ці контакти сприяли національному розвиткові цих народів, їх всебічному взаємозбагаченню в економічнії! і духовній сферах. 1 во­ни відбувалися в несприятливих умовах панування в Російській державі деспотич­ної монархії. В паш час офіційні органи нав'язували історичній науці нормативні терміни — «приєднання» (1934) і «возз’єднання* (1953), які далеко не відобража­ли усіх складностей і суперечливості історичного процесу інтеграції України і Росії, містили в підоснові домарксистську ідею про прискорене державне злиття націй і підміну національного розвитку народів вульгарним інтернаціоналізмом. Щодо історичних взаємовідносин України і Росії в цій праці запроваджується по­вий науковий термін — «об’єднання», який дає можливість ретроспективно визна­чати національну рівноправність, незалежність і державну суверенність їх на­родів у цьому політичному союзі.

В надрах української народності відбувалося поступове формування буржуаз­ної нації як вищої порівняно з народністю суспільної форми, що відповідала капі­талістичній суспільно-економічній формації.

Вихід у світ першої наукової історії української народності сприятиме справі суспільної перебудови, глибшому розумінню підвалин дружніх взаємовідносин між народами і націями, сіятиме чисті зерна взаємної поваги, цінування надбань культу­ри, мови, історії, традицій кожного народу. Громадянська мета пової праці — засів доброю і вічного у свідомості людей, виховання в українців та їх побратимів національної гідності, історичної пам’яті, прищеплення чистої любові до національ­ної культурної спадщини, української мови, історичних пам'яток, рідної землі-году- вальпиці як життєвого екологічного середовища, природних і духовних скарбів, історичних реліквій і символів України. Вона має служити справі загального націо­нально-культурного демократичного відродження українського народу в перебудовну сучасну епоху.

Українська народність постає головним суб'єктом давньої людської цивілізації па тереві України, історично прогресивною етпосоціальяою спільністю. Разом з українцями но обидва боки Дпіпра-Славутича на одній землі одвічно проживали росіяни, білоруси, поляки, молдавани, угорці, литовці, вірмени, татари та інші етноси. І всім вистачало місця для поселення й господарювання. З давніх-давен у них існувало взаєморозуміння життєвих потреб і духовних запитів.

Та на звивистій історичній стежці бувало і так, що часто з вини панівних кла­сів між представниками окремих народів виникали напруженості, а інколи й конф­лікти. Проте не вони визначали характер взаємин між етносами, для яких були притаманні риси дружби, взаємоповаги і взаєморозуміння. Великий український поет Тарас Шевченко у поемі «Єретик» (1845) закликав слов'янські народи до друж­ніх і чесних взаємовідносин: «...Щоб усі слов'яни стали добрими братами і синами сонця правди...» Саме такі взаємовідносини між народами — неодмінна умова їх су­спільного прогресу.

Нова праця «Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополі- тпчпої історії» створена в руслі досліджень, передбачених всесоюзною академічною комплексною програмою «Етнічна історія і сучасні національні процеси» (головною науковою установою в її розробці є Інститут етнографії All CPCP). що викопується у дванадцятій п’ятирічці®. Вона вкладається в підрозділ «Етнічні процеси в докапі­талістичних класових суспільствах», де прямо зазначено: «У вивченні ранньої етніч­ної історії народів CPCP особливе місце буде приділено процесам формування на­родностей» •.

Пропонована колективна праця пе претендує на повне і енциклопедичне дослі­дження усіх аспектів проблеми. Вона акцептує увагу на головних питаннях еконо­мічного, соціального та духовного поступу української народності, що загалом ви­значають основні її риси, а також умови формування та шляхи розвитку. Значна частина суто спеціальних проблем етногенезу н етнографії залишилася на стадії постановки з тим, щоб спонукати наукові сили суспільствознавців продовжувати дослідження н нарощувати результати. Досягти належної повноти висвітлення істо­рії української народності можна лише поетапним дослідженням і синтезом відкри­тих істин.

♦ * ♦

Книгу «Українська народність : нариси соціально-економічної та стнополітичпої істо­рії» підготував до друку авторський колектив: Борисенко В. Й. (р. IV, § 2; р. VI, § 1, 2); Горленко В. Ф. (р. VlII, § 1, 2); Гуржій О. I. (р. IV, § 3; р. VI, § 3, 4); Дзюба О. М. (р. VIIl. § 1, 3, 4); Іванова Т. Є. (р. VIlI, § 2, 5); Котляр М. Ф. (р. І, § 2); Майборода О. М. (р. 1, § 3); ІІімчук В. В. (р. VII); Папашепко В. В. (р. X); Передрієнко В. А. (р. VII, с. 227—230): Cac II. М. (р. Xlf)'; Сергіенко Г. Я. (Перед­мова: р. II; р. XIII); Смолім В. А. (р. І, § і; р. XI; Висновки); Толочко П. П. (р. Ill); Шекера I. М. (р. IV, § 1; р, V); Щербак В. О. (р. IX). Науково-допоміжну роботу виконали Горобець В. M., Іванова Т. Є., Калиниченко С. Б., Матих В. M., Прудченко H. В., Русіна О. В.